ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.

ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ

УВАГА! Вчора 26.08.2014р. Б. сайт парафії Преображення Господнього, було - ЗАБЛОКОВАНО, буцім-то через заборгованість оплати за доменне ім'я! (адміністрація сайту)

НАМ ПИШУТЬ

АПОЛОГЕТИ ЗЛОЧИННОЇ ДЕРЖАВИ


ВР

У Верховній Раді України налічується 233 ідіоти. Може й більше, але аж ніяк не менше. 233 персонажі, чия діяльність небезпечна для власної країни та людства в цілому, але які продовжують офіційно рахуватися по відомству законотворчості та вищої представницької влади.

233 народні обранці, котрі проголосували за проект постанови №7405 з гучною назвою «Про Заяву Верховної Ради України «До 65 річниці Нюрнбергського (так на офіційному сайті Верховної Ради; взагалі-то українською мовою – Нюрнберзького – С.Г.) трибуналу над фашистськими злочинцями».

Ідіотизм цих персонажів беззаперечний, проте не у тому сенсі, в якому вже подумала більшість читачів. Традиційне медико-психологічне визначення поняття «ідіот» – людина, що несповна розуму, божевільний. Але мудрі давні греки вживали слово «ідіот» трохи в іншому сенсі – для позначення персонажу, органічно нездатного на свідоме політичне життя, на управління державою (не має значення, в ролі рядового виборця чи урядовця). Одне слово, ідіот – це номінальний громадянин, неспроможний бути справжнім громадянином. У цьому античному сенсі вживаю зазначене поняття і я щодо 233 депутатів Верховної Ради; скількох із них одночасно стосується й медико-психологічний аспект – то хай вирішують відповідні фахівці.

А от за діагностику громадянсько-політичної сторони справи – відповідаю.

Почнімо із назви. Ніякого «Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями» не було. Натомість був «Міжнародний судовий процес над колишніми керівниками Німеччини у Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнбергу». Бо ж то в Італії керувала фашистська партія, а в Німеччині – нацистська. Ні, звичайно, можна і французьких чи польських комуністів спересердя назвати більшовиками, але це для розмов на кухні, бо ж відомо, що більшовизм – це російське явище. Так само відомо, що в офіційних документах, тим більше призначених для міжнародної спільноти, речі слід називати їхніми точними іменами. Але коли це команда Єфремова-Чечетова звертала увагу на такі дрібниці? Коли це академік-історик (за сумісництвом – голова Верховної Ради) Литвин демонстрував знання історії?

Два початкових абзаци затвердженої постановою заяви Ради не викликають заперечень і запитань, крім одного моменту. Цитую: «Принципи, визнані Статутом Міжнародного військового трибуналу, були підтверджені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року та від 27 листопада 1947 року і покладені в основу повоєнних міжнародно-правових документів, спрямованих на запобігання розв'язуванню воєн, вчиненню військових злочинів, актів геноциду, тортур, а також на неприпустимість застосування терміну давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства». Усе чудово, усе вірно, 11 грудня 1946 року справді була ухвалена резолюція ООН «Про підтвердження принципів міжнародного права, яки визнані Статутом Нюрнберзького трибуналу», але що сталося 27 листопада 1947 року? Того дня мало відбутися голосування за резолюцію №181 про поділ Палестини на дві частини – арабську та єврейську, але голосування було відтерміноване на дві доби зусиллями прихильників створення Ізраїлю (щоб домовитися із низкою делегацій та гарантовано набрати 2/3 голосів членів ООН). От і все. То про конкретно яку резолюцію, що її сліди мені не вдалося знайти на офіційному сайті Об’єднаних Націй, ідеться? Чи депутати навіть не переймалися її назвою і змістом, а просто тупо змавпували (за своєю звичкою) текст торішньої резолюції Держдуми Росії («Принципы, признанные уставом международного военного трибунала и подтвержденные в резолюциях Генеральной ассамблеи ООН от 11 декабря 1946 года и от 27 ноября 1947 года, легли в основу послевоенных международно-правовых документов, направленных на предотвращение развязывания войн, совершения военных преступлений, актов геноцида, пыток и других жестокостей, а также на неприменимость срока давности к военным преступлениям и к преступлениям против человечества»)? Тобто одні ідіоти-кнопкодави продублювали невігластво інших ідіотів-кнопкодавів?

Та все ж запам’ятаймо думсько-радську тезу про принципи і рушаймо далі.

Далі наводжу текст заяви, як він фігурував уже після її ухвалення на сайті Ради, з усіма його граматичними і фактологічними ляпками:

«Верховна Рада України привертає увагу української громадськості та світової спільноти до того, що останнім часом певні політичні сили в Україні та міжнародних парламентських структурах роблять активні спроби, спрямовані на перегляд висновків Нюрнбергзького трибуналу, спотворення і приниження його історичної ролі. Цим, по суті, піддаються ревізії підсумки Другої світової війни. Аморальними є намагання покласти на СРСР рівну з гітлерівською Німеччиною відповідальність за її розв`язання і тим самим виправдати нацистів, їх пособників за вчинені страхітливі злочини проти людства.

Верховна Рада України підтримує ухвалену 16 листопада 2010 Третім комітетом Генеральної Асамблеї ООН Резолюцію «Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості», в якій містяться прямі посилання на Статут і Вирок Трибуналу.

Верховна Рада України закликає парламенти держав світу підтримати згадану Резолюцію під час голосування на пленарному засіданні 65-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Верховна Рада України висловлює стурбованість і рішуче протестує проти спроб окремих політиків, громадських діячів, політичних організацій і рухів у нашій країні реабілітувати і навіть героїзувати колабораціоністів – пособників гітлерівців, виправдати їх злодіяння. Це є злочином перед пам`яттю мільйонів наших співвітчизників, які віддали своє життя у двобої з фашизмом, за честь, свободу і незалежність Батьківщини, викликом рішенням Нюрнбергзького трибуналу. Цьому не має виправдання».

Щонайперше варто привітати всіх українських громадян: підтримавши згаданий у заяві проект резолюції ООН, Україна встала в один ряд із такими беззаперечними світовими «світочами демократії», як Білорусь, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан, КНДР, Еритрея, Ангола, Болівія, Венесуела, Габон, Гвінея, Зімбабве, Ірак, Куба, Нікарагуа, Судан, Уганда тощо, — тобто із державами, які є співавторами резолюції. Нагадаю, що в Еритреї ведеться масштабне переслідування християн, а Зімбабве – це не лише справжнє економічне провалля, а й держава, де беззастережно панує чорний расизм. Ну, а про Судан і говорити нічого – нинішня влада цієї держави знищила близько двох мільйонів співвітчизників-християн і змусила понад шість мільйонів суданців-немусульман втекти за кордон, рятуючи свої життя. Гідне товариство для 233 ідіотів – але навіщо ж Україну так сильно ненавидіти, що «опускати» її до рівня КНДР?

Що ж стосується самого тексту, то слід зауважити, що головним посібником гітлерівців, без допомоги яких ті не змогли б загарбати значну частину континентальної Європи та спробувати блокувати Британські острови, був Совєтський Союз. 28 вересня 1939 року СССР та Німеччина підписали у Москві Договір про дружбу і кордон (а з фашистською Італією Договір про дружбу, ненапад і нейтралітет «головні борці з фашизмом», себто більшовики підписали ще у вересні 1933 року; пізніше Беніто Муссоліні в листі до своєї сестри Едвідже щиросердо визнавав: «Якби обставини спонукали мене вступити не до осі Рим – Берлін, а до осі Рим – Москва, я б нашвидкуруч підніс італійським трудящим, які ставляться до своєї праці бадьоро, але водночас із байдужістю, яку расисти назвали б середземноморською, таку ж дурну [як й антисемітську, спричинену дружбою з нацистами – С.Г. ] вигадку про стаханівську етику та щастя, яке вона буцімто приносить»). Спільними діями з нацистами відзначилися у 1939–41 роках не тільки урядові та економічні структури СССР, а й силові – Червона армія та НКВД й НКҐБ. Отож якщо на 9 травня в Україні будуть вивішені червоні совєтські прапори, то будуть прапори не лише одного із членів антигітлерівської коаліції, а й головного посібника нацистського режиму. Крім того, авторам постанови варто було б заново прослухати шкільний курс логіки: якщо відповідальність за страхітливі злочини покладається не на одного, а на двох бандитів, це не означає, що одного із них виправдовують. І, нарешті, за «честь, свободу і незалежність» якої Батьківщини воювала Червона армія? Якщо хтось за це в Україні й воював, то тільки УПА та УНРА, бо зв’язати з СССР поняття честі та свободі можна тільки в орвелівському сенсі…

Я вже не кажу про те, що спроба встановити науково-історичну істину щодо подій Другої світової війни постановою Верховної Ради – це відверто антиконституційне діяння, це спроба впровадження державної цензури. Але ж хіба вперше 233 персонажі порушують Конституцію? Переконаний, і цього разу всупереч Основному Закону України чимало «піаністів» голосували чужими картками (що, власне, робить постанову недійсною, нікчемною в юридичному плані – як і все новітнє вітчизняне законодавство, до речі).

Та головне все ж таки в іншому. В засудженні ревізії підсумків Другої світової війни. А чом би не засудити відкриття Колумбом Америки, вслід за У’о Чавесом? Ні, таки в гідній компанії опинилися 233 нардепи – в ній саме і місце тим, хто не бачить, що давно вже немає на карті світу «великого і могутнього» Совєтського Союзу, але натомість присутня об’єднана (а не розділена на зони окупації) Німеччина, сильна й демократична, відтак що совєтські війська не стоять по всій Центрально-Східній Європі, що насаджені там Кремлем комуністичні режими пішли в небуття, що агресивність Москви виявилася аж ніяк не меншою за агресивність Берліна, що злочини комунізму давно вже відомі людству і виявилися в кінцевому підсумку масштабнішими за нацистські… Іншими словами, ревізія підсумків Другої світової війни – тих підсумків, які мали місце безпосередньо після закінчення бойових дій – уже давно проведена (власне, проводиться й далі) самим перебігом історичних процесів, і зупинити ці процеси не можуть ані Путін із ФСБ, ані 233 ідіоти.

А тепер повернімося до сакраментальних принципів, про які йшлося у заяві. Справа в тому, що автор поняття «геноцид», юрист, чиї розробки визначили зміст Нюрнберзького процесу та Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» Рафаель Лемкін вважав геноцид українців, здійснений російськими більшовиками, «класичним зразком геноциду». За Лемкіним, більшовицька політика масового нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Така політика підпадає під вимоги згаданої Конвенції ООН (пункт «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункт «е» тієї ж статті «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу»). Відтак, якщо справді керуватися принципами Нюрнберзького трибуналу, час готувати міжнародний судовий процес, присвячений злочинам російських комуністів та їхніх посіпак в Україні. Процес, який підіпре правовими аргументами зроблений ще німецьким філософом-антифашистом Карлом Ясперсом висновок про нацистську Німеччину та комуністичний СССР як про дві «злочинні держави». Чи 233 персонажі вже і Ясперса – посмертно! – готові внести до числа «окремих діячів», яким «нема виправдання»?

Сергій Грабовський

Джерела:

Український тиждень


БАНДЕРІВЕЦЬ



БИДЛОЕЛІТА або...


довбодзьоби

ДОВБОДЗЬОБИ

Брати КАПРАНОВИ

За назву матеріалу дякуємо чудовому поету-орнітологу Михайлові Карповому з німецького міста Білефельд, який першим відкрив та описав цих унікальних птахів.

Що відбувається в країні? Чого домагається влада? Що буде далі?.. Ці питання турбують, мабуть, кожного українця.

І справді, ініціативи нової влади не піддаються жодному логічному поясненню.

Наприклад: якби рік чи два тому вам сказали, що в річницю Помаранчевої революції на Майдані збереться двадцять тисяч людей, і вони скандуватимуть "Разом нас багато", що б ви відповіли? – Правильно, плюнули б в очі. Але ж це сталося!

Те, що не до снаги ані Ющенкові, ані Тимошенко, запросто зробив Азаров і Ко. Кілька підписів під Податковим кодексом – і готово! Привид Майдану не тільки матеріалізувався, але й отримав тактичну перемогу: кодекс був заветований.

"Ну то й що? – запитають у нас. – Усе одне потім прийняли, а проти організаторів порушили кримінальну справу". А ми відповімо, як заведено в нас на півдні, запитанням на запитання: а хіба не можна було все те ж саме зробити без Майдану? Просто подумати, перед тим як голосувати за Кодекс? Невже владі вигідно викликати дух всенародного опору?

Або ж пригадаємо безкомпромісну боротьбу з безрецептурним відпуском ліків, яку затіяв колишній міністр охорони здоров'я Митник. Невже він настільки погано знає історію, і не чув про аналогічну ініціативу першого помаранчевого керівника цього ж відомства Поліщука? Невже йому не відомо про існування багатого й "щедрого" фармацевтичного лобі, у якого бюджет українського міністерства вміщується в нагрудній кишені?

А якщо не відомо, то який він, до біса, фахівець? Людина, що не цікавиться історією власного відомства й не розуміється на реаліях, не може бути міністром.

Ну, а якщо взяти іншого звільненого синьо-білого міністра – "рятівника" Шуфрича – тут просто-таки очі на лоба лізуть. І не тільки тому, що останні п'ять років бойовий Нестор віддано служив Януковичу, як в опозиції, так і на цій самій посаді, сміливо кепкуючи з діючого тоді президента Ющенка.

Пригадайте події Помаранчевої революції.

Хто скакав голим по ЦВК й кидався під двері, неначе під танк? Хто відчайдушно атакував одночасно суперваговиків Порошенка та Червоненка, не зважаючи на відоме дзюдоїстське минуле останнього? Хто взяв на себе всю негативну карму провладного кандидата до такої міри, що мало не був розірваний натовпом на вулиці після ДТП? До речі, тоді його врятував той же Червоненко. І залишається тільки здогадуватися, чи не пожалкував він згодом про це.

Отже, що заслужив Шуфрич такою своєю героїчною поведінкою? Правильно, звільнення з посади й призначення замість себе колишнього голови секретаріату Ющенка, недавнього сірого кардинала помаранчевих і ворога блакитних – Балоги.

Це називається – урочистий плювок у обличчя. Варто було старатися.

Ну, а ті, що зараз оце героїчно билися з пенсіонерами-бютівцями на трибуні ВР, вони що, страждають на склероз? Головний герой битви за Харківські угоди та останнього побоїща пан Царьов – він що, не чув про долю Шуфрича? Чи вважає, що Нестор – лох, а з ним, із Царьовим, такого трапитися не може?

І взагалі, коли депутати проливають свою кров і соплі за те, щоб у ВР замість чотирьохсот п'ятдесяти кнопок залишилося всього дві, і обидві натискали з АП – вони що, не розуміють, що після власної перемоги стануть уже зовсім не потрібними? Що повернуться часи Вітренко, коли депутати-незаможники купували в буфеті сосиски по гривні і йшли обідати під кущики Маріїнського парку?

За це вони б'ються?

У сусідній Росії, з якої так старанно мавпує наша "влада", місця в парламенті обіймають дівчатка-гімнастки. Чи це не очевидна оцінка статусу російського депутата?

Наша збірна з гімнастики теж багата на гарних дівчат. То як, шановні депутати, ви готові поступитися їм своїм місцем? Чи гадаєте, що народилися в сорочці з вишитим депутатським значком на ній?

До речі, про спортсменів.

Згадаємо нашого сміливця, олімпійського чемпіона Ельбруса Тадеєва. Ну припустимо, він не знає історії. Але хіба він не чув, що Мустафу Найєма схопили на вулиці як "ліцо кавказької національності"? За що, шановний Ельбрусе, ви ризикуєте розбити свої кулаки об голови бютівців? За право називатися "чорножопим"? За те, щоб вас... добре, не вас, а ваших родичів і земляків витягали з дорогих машин, як Мустафу, і вели до міліції?

Чи ви не в курсі, що робить відомство вашого однопартійця Могильова? Чи ви не знаєте, що в Москві ваші земляки не можуть спокійно пройти містом, що їм заборонено танцювати національні танці на вулицях, і хочете перенести цей досвід у Київ?

Або інший спортсмен – представник ігрових видів пан-товариш Волков. За що кров проливаєте, шановний? Може, потелефонуєте своєму колезі Суркісу й запитаєте в нього, як це – витратити безодню енергії, купу власних грошей і зв'язків на проведення в Україні Євро-2012 – а зараз спостерігати, як інші люди дерибанять бабки на будівництво стадіонів та інфраструктури, облизуватися й дякувати, що тебе поки що не пхнули під дупу з посади? А що найближчим часом пнуть, сумнівів немає.

Переконані, що Григорій Михайлович багато цікавого розповість, якщо до нього по-людськи підійти.

От уже ця короткозорість та переконаність у власній особливості!

Шановні депутати та міністри! Ми розуміємо, що ви – люди неписьменні, але ж є у ваших лавах видатний історик. То зберіться якось і запитайте його, як воно було раніше.

Що робила Москва зі своїми союзниками – тими, хто забезпечував захоплення влади в Україні. Хай пан Табачник вам розповість про долю Полуботка, котрий очолив анти-мазепинський табір і, таким чином, забезпечив поразку України.

Тоді ви зможете навіть уявити, що саме думав Полуботок, сидячи в камері Петропавлівської фортеці. І до якого емоційного стану дійшов, коли прокляв Петра І – настільки успішно, що той помер за кілька місяців.

Ви хочете спробувати це на собі, і проклясти, скажімо, Путіна?

Чи то Полуботок теж був лохом, а Саламатін – ні? Бо ж він цілий директор "Укроборонпрому"? Так треба сказати, що Полуботка теж призначили не кимось там, а – гетьманом! І все одне запроторили до буцегарні. Не маючи, до речі, жодних підстав крім його бажання організувати в Україні вибори гетьмана й позбавитися прикметника "наказний".

Ну гаразд, історія – не панська наука.

Тоді згадаємо одного з попередників Саламатіна на посаді, пана Малєва. Такий уже був друг Кучми, такий довірений – а щойно вигулькнули "Кольчуги", одразу назустріч трапився бензовоз, який вцілив саме в автомобіль голови "Спецекспорту".

Чи може, сорочка, у якій народився Саламатін, захищає від бензовозів? Чи то він вважає, що проскачку по контракту з Іраном просто так пробачать? А раптом з'ясується, що це – вплив конкурентів на міжнародному ринку зброї, скажімо, його земляків?

Упевненість у власній всесильності – ознака інфантилізму.

Чи розуміють депутати, що вони будуть героями рівно доти, поки вперше рипнуться? А рипнутися так чи інакше доведеться.

Бо Україна не така й велика, тут своїм не вистачає, а коли в наші землі прийдуть браві полковники із ФСБ, доведеться ділитися – або... Камера Полуботка зараз, до речі, вільна.

Є приклади й свіжіші, ніж далеке XVIII сторіччя.

Згадайте Якіра, Чубаря, Балицького, тих, хто зачистив Україну від українців у 1932-33-му. Як віддячив їм товариш Сталін? Правильно, розстрілом.

Або ж Нестор Махно, що допоміг червоним у боротьбі з Петлюрою й Врангелем, а потім став ворогом № 1... ні, ворогом № 2. Бо перша позиція в списку ворогів навічно закріпилася за головним борцем із махновщиною, завойовником України Левом Троцьким.

А Березовський, який власноруч привів Путіна до влади? Яку отримав подяку? Так, він поки живий, але, як то кажуть, це не стільки його заслуга, скільки недопрацювання ФСБ.

То ж у Москві знають, як треба поводитися із фраєрами. Досвіт століть як-не-як.

Звісно, можливо Україна все-таки не перетвориться на московську провінцію. Не виключено, що саме цей сценарій лежить в основі дій наших довбо... пробачте, можновладців.

Тоді мусимо їх розчарувати – арештами колишніх урядовців влада зірвала дуже важливий запобіжник.

Уперше в історії України було порушено не публічну змову чиновництва: хай там що, а колег не чіпати. Цей запобіжник намагалася зірвати помаранчева команда – але в неї не вистачило духу. Гасло "Бандитам – тюрми!" залишилося тільки на папері.

А ці пішли далі. Отже – їхні наступники підуть іще далі. Бо процес, так само, як і свободу – не спинити.

Чи розуміє нинішня влада, що вона своїми діями фактично відкриває дорогу до розкуркулення своїх союзників владою наступною? Що розвиток процесу призведе до конфіскацій, реприватизацій та великого перерозподілу майна?

І що ті ж самі судді, які у вісімдесяті малювали строк для Марченка, у двотисячні – по справі про 9 березня, а у двітисячідесяті – по помаранчевих, твердою рукою випишуть і їм рівно стільки, скільки скаже нова влада?

Чи входить такий сценарій у їхні плани?

А може, вони вважають, що будуть при владі вічно?

Історичний досвід невблаганно показує – нічого вічного немає...

Ах так, забулися, історія – не панська наука. Тоді радимо подивитися поточні новини з Тунісу, Кіргізії, ба навіть Кучму пригадати, а він був куди як крутішим за Януковича.

Втім, навіщо це писати? Щоб попередити тих, хто при владі? Дарма праця. Ця публіка не любить, а подекуди й не вміє читати. І проголошення банальних істин не допоможе, бо зараз вони засліплені власними успіхами не менше ніж Гітлер у сорок другому, коли перед ним усі розбігалися.

Є думка, що мудрець повинен терпляче сидіти біля річки, і тоді він побачить як мимо пропливе тіло його ворога. Тим більше, що ворог сам лізе до річки, аж бризки летять.

Але ми маємо й інше визначення мудрості. Мудрець – це не той, хто знає, де сьогодні випити.

Мудрець – це той, хто замислюється, чим буде завтра похмілятися.

А що похмілля гарантовано – свідчить не тільки історія, яку так не люблять можновладці. Похмілля – це неминучий наслідок перебору.

А перебрали вони понад усяку міру.

Брати Капранови,

спеціально для УП

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ



КАТОЛИЦЬКА ДОКТРИНА І «РАДИКАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ»


Свобода

Релігієзнавство, як і будь-яка інша наука гуманітарного профілю, має бути тісно пов'язаною з життям, в тому числі й суспільним. Теоретизування інколи може бути марним, якщо воно не дає відповіді на нагальні (або ж перманентні) проблеми соціуму. Тому варто цінувати кожну студію, кожну статтю, котра не відділяє предмет свого дослідження від злободенних питань.

Нашу увагу привернула опублікована нещодавно стаття Гліба Коваленка «Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ».

В названій роботі простежується неабияка стурбованість її автора значними успіхами на місцевих виборах у західних областях країни політичної партії ВО «Свобода». Логіка п. Коваленка наступна: «Свобода» сповідує ідеологію «радикального націоналізму», і це свідчить про її «фашизм» та плани встановити «тоталітарний режим»; галичани, що віддали свої голоси за «Свободу», у своїй більшості є християнами, до того ж, названа партія користується значною підтримкою духовенства (зокрема, греко-католицького); отже, можна спостерігати картину, коли християни йдуть всупереч соціальній доктрині Церкві і своїми діями підтримують «фашистську» та «тоталітарну» партію. Надто спрощеною, на нашу думку, є така логіка - спрощеною і викривленою. А загалом, названа стаття все ж принесла неабиякий позитив, а саме - розв'язала дискусію. Тут, насамперед, варто згадати відгук на неї о. Олега Гірника «Греко-католицький вибір після виборів: соціальна доктрина чи політична теологія?».

Якщо вірити Юрію Чорноморцю, котрий відреагував на появу відповіді о. Олега питанням «чи ще хтось зможе подискутувати...», то подальша дискусія видається дійсно доцільною. Що ж, спробуємо подискутувати.

Очевидно, що відповісти на допис п. Коваленка однією коротенькою статтею не можливо - надто складні питання він піднімає. Тому в цьому скромному нарисі ми спробуємо подати самі загальні зауваження щодо викладених Г. Коваленком ідей.

В першу чергу варто навести деякі уточнення. Страшним-престрашним злом, на гадку Коваленка, є т. зв. «радикальний націоналізм». Саме з ним автор ототожнює ідеологію ВО «Свобода». Та чи існує цей РАДИКАЛЬНИЙ націоналізм? Відповідь на це питання залежить від того, як ми будемо розглядати саме явище націоналізму. Звісно, поняття націоналізму можна звульгаризувати, спростити до звичайнісінької політичної доктрини, поставити в ряд (або ж - в спектр) інших «-ізмів». Однак також існує й інший підхід. Націоналізм можна розглядати як органічне явище, як те, що є іманентним самому буттю нації. Свого часу І. Франко, пройшовши тривалу політичну та філософсько-світоглядну еволюцію, виразно засудив ідеології неорганічного - доктринерського - характеру, ідеології, в центрі котрих стояли цінності, котрі йшли «поза рами нації» (див.: Іван Франко. Поза межами можливого). Навіть такий раціоналіст як Франко зумів побачити, що нація є явищем природним, що заперечення її цінності є злочином.

І спавді, націоналізм можна і варто розглядати як природне явище. Для кожної нації мати власний націоналізм так само властиво, як кожній людині властиво їсти, пити, дихати, любити, молитись, з рештою - жити. Інша річ, існують різні прояви націоналізму. Приміром, нація, члени котрої не можуть поскаржитись на брак патріотизму, національної свідомості, історичної пам'яті, а головне - державності, може навіть не артикулювати свій націоналізм як ідеологію. Водночас нації, існуванню котрих загрожує стан поневолення та бездержавності, зазвичай формують чітку визвольно-державотворчу концепцію (певний націоналістичний ідеологічний дискурс) й вилонюють відповідний суспільний рух, котрий цю концепцію намагається втілити в життя; в такому випадку ми можемо говорити про визвольний націоналізм.

Для української інтелектуальної традиції є притаманним розуміння націоналізму саме як ідеології вільного державного буття нації. Так чудове визначення націоналізму подає нам бл. Микола Конрад (беатифікований з-поміж інших 26-ти українських мучеників за віру Папою Іваном-Павлом ІІ влітку 2001 р.). На думку о. д-ра Конрада, націоналізм «означає думку, погляд, що вважає добрим і слушним поділ людства на нації та їм признає повне право до найдосконалішого розвитку»; при цьому «Націоналізм у вище згаданому значінні є згідний з католицькою етикою і здоровою фільософією. Такого націоналізму домагається закон природи і добро людства (тут і далі пунктир наш. - І.З.). [...] Націоналізм у згаданому розумінні вимагає добро цілого людства, бо добро людства це добро одиниць, родин та їх національних уґрупувань. [...] Державний, правдивий, націоналізм є в своїй глибині суперечний імперіялізмові, бо дає право розширяти свої границі лише до національно-географічних меж і ТОМУ є здібний обмежити гарячку мілітаризму, що нівечить працю мільйонів» (Микола Конрад. Націоналізм і католицизм). Цікаво, чому п. Коваленко, даючи оцінку т.зв. «радикальному націоналізму» нібито з позицій соціальної доктрини Католицької Церкви, радше дотримується більвицького або космополітично-ліберального трактування націоналізму, а не позицій українського мученика за віру?

Тепер, нарешті, щодо прикметника «радикальний», котрий Г. Коваленко додає до поняття українського націоналізму. Націоналізм дійсно може мати різні прояви, форми. Зрозуміло, що визвольний націоналізм за своєю сутністю є радикальним, революційним. Це пояснюється насамперед тим, що націоналізм такого типу ставить перед собою радикальну мету - визволення народу з-під ворожої окупації та побудову власної національної держави, перетворення цього народу із об'єкта на суб'єкт історії; радикалізм мети породжує радикалізм методів (морально-богослівська оцінка революційної тактики визвольної боротьби - тема нашої окремої розмови). При цьому варто пам'ятати, що додавання прикменника «радикальний» до поняття визвольного націоналізм є необов'язковим, інколи - просто зайвим: націоналізм є єдиним, його видозміни лише відповідають тому станові, в котрому знаходиться нація. На наше глибоке переконання, принципово не припустимо говорити про «радикальний націоналізм» як альтернативу «поміркованому націоналізму», розуміючи останній як «нормальний», а перший - як його (цього «нормального») збочену форму, котра включає в себе, приміром, елементи шовінізму чи імперіалізму, оскільки «-ізми» такого характеру є не сумісними з націоналізмом уже за визначенням.

Після наведених уточнень з'ясуємо, наскільки правомірним є ототожнення ідеологічних позицій та політичної практики ВО «Свобода» з «радикальним націоналізмом» чи націоналізмом взагалі. «Свобода» є правонаступницею створеної у 1991 році Соціал-національної партії України. Ще й досі ми можемо чути, як «свободівці» говорять про соціал-націоналізм як про свою базову ідеологію. Елементарна логіка підказує, соціал-націоналізм не є націоналізмом так само, як, наприкад, сіро-буро-малинове не є малиновим. Між іншим, сам соціал-націоналізм можна сміливо вважати таким собі еклектичним, «сіро-буро-малиновим», ідеологічним «коктейлем», до складу котрого входять окремі націоналістичні тези, соціальний популізм та кальки з німецького націонал-соціалізму.

Частково ВО «Свобода» навіть виконує антинаціоналістичну функцію. По-перше, навіть відмовившись від того іміджу, котрий колись мала СНПУ, «Свобода» продовжує виконувати роль страшилки, відлякуючи деяких людей від націоналізму. По-друге, «Свобода» імітує націоналізм, по-суті, є симуклякром націоналістичного руху в Україні; тож багато людей, котрі тяжіють до націоналістичних ідей і з огляду на це підтримують «Свободу», з часом можуть розчаруватися в націоналізмі.

До речі, ще одна теза про те, чому «Свободу» не можна вважати націоналістичною структурою. Ідеологи українського націоналізму завжди наголошували, що націоналізм є невідривним від християнства. Чи дотримується цього правила «Свобода»? В середовищі СНПУ пропагувалося неоязичництво як «патріотична», «рідна» релігія, протилежність «єврейському» християнству - очевидно, постулати німецького нацизму для українських соціал-націоналістів є більш рідними, ніж ідейна спадщина, скажімо, Т. Шевченка, Д. Донцова чи С. Бандери. На таких же позиціях стоять соціал-націоналісти з нинішніх маргінальних організацій (приміром, той же «Патріот України» - колишнє молодіжне крило СНПУ, а також створена за його участі Соціал-націоналістична асамблея - СНА). Звісно, ставши «білою і пухнастою», привабливою для виборців, «Свобода» відмовилася від СНПУшної категоричності в даному питанні, однак не змогла повністю відійти від ідеологічного багажу минулого (показовою є публіцистична діяльність голови київського осередку «Свободи» А. Іллєнка, статті якого користуються однаковим попитом як на сайті та у виданнях його партії, так і на ресурсах «Патріота Україна» та СНУ). Цікаво, чому Г. Коваленко, б'ючи своїм пером, чи то пак, клавіатурою комп'ютера, по «Свободі», не приділив достатньо уваги цьому питанню, а зосередив свою увагу на «радикальному націоналізмі», фашизмі та тоталітаризмі?..

(Загалом, в Україні не бракує праць, в тому числі й націоналістичних авторів, котрі пояснюють, що соціал-націоналізм - ідеологічна база ВО «Свобода» - є абсолютно не сумісним з ідеологіє українського націоналізму. Ми не хочемо зосереджувати свою увагу до виключно на критиці соціал-націоналізму й натомість відсилайємо читача до статей, приміром, П. Іванишина «Шлях до свободи: П'ємонт чи Мюнхен?», або ж І. Сути «Степан Бандера: „Ідейну зброю ворога відкинути тотально..."»).

Не будучи екстрасенсом, важко із впевненістю на всі сто говорити про ті інтенції, котрі вкладав п. Коваленко у свою статтю. Однак простежується одна виразна закономірність. Якщо уважно вчитатись, не важко помітити постмодерністсько-ліберальну стурбованість автора гіперболізованою небезпекою тоталітаризму. При цьому він відверто не маніфестує своїх ідеологічних та філософсько-методологічних засад, а прикриває власні передсудження, характер мислення та висновки доктриною Церкви.

Католицька Церква дійсно засуджує тоталітаризм. В міжвоєнний період було видано ряд енциклік, котрі засуджували тоталітарні доктрини, в центрі котрих стояло ідолопоклонство перед певними цінностями: істинними, природними і благими, такими як нація та батьківщина (саме на адекватному розумінні цих цінностей базується український націоналізм, який, виходячи із християнства, закономірно визнає центральною цінністю Бога), та хибних і доктринерських, таких як раса або клас. Зокрема, в 1931 році енциклікою Non abbiamo bisogno були засуджені крайнощі італійського фашизму, в 1937 році Папа піддав критиці німецький національний соціалізм (енцикліка Mit brennender Sorge), а також марксизм (Divini Redemptoris).

Так, нацизм і фашизм критикувалися Церквою. Але до чого тут націоналізм - ідеологія, що базується на ідеї примату нації як найбільшої суспільної цінності? Церква критикувала окремі націоцентричні ідеології за те, що вони ставили творіння - націю - вище за свого Творця, але не просто за те, що визнавали високу цінність цього творіння, як це роблять націоналісти. Католицька Церква критикувала і продовжує критикувати деспотизм (зокрема, тоталітаризм), але аж ніяк не відкидає потребу порядку і не абсолютизує свободу у її лібералістичному розумінні, адже пам'ятає слова апостола: «Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі» (1 Пт. 2, 16).

Український націоналізм, наголошуючи, що виходить із християнства, в аксіологічному плані не ставить націю на місце Бога. Його гасло - «Бог, Україна, Свобода!». Як бачимо, Бог стоїть на першому місці, і при цьому є присутньою Свобода як цінність (згадаймо інше гасло українського націоналізму - «Свобода народам - свобода людині!»). Українські націоналісти ніколи не ставили за мету побудову тоталітарного суспільства і не звеличували колективізм (навпакти - індивідузм як питамо європейська ознака українців протиставлявся російському колективізму, зокрема, в його більшовицькій редакції). Так, в окремих випадках є потрібною міцна авторитарна влада. Проте авторитаризм ніколи не сприймався як самоціль, а лише як засіб. Візьмімо, приміром, працю одного з ідеологів ОУН Миколи Сціборського «Націократія»: в ній дійсно наголошується, що з перемогою національної революції і відновою української державності є доцільним функціювання авторитарного режиму, однак після вирішення основних постреволюційних проблем цей режим має демократизуватися (тут варто розглядати поняття демократії не як синонім лібералізму, а у властиво семантичному йому значенні, а саме як народовладдя). Та хіба можна, з християнських позицій, критикувати за це націоналізм? Що ближче соцільному вченню Церкви: авторитарні режими Франко та Салазара чи сучасні ліберальні Іспанія та Португалія з легалізованим абортами, розлученнями та одностатевими «шлюбами» (ширше - з демоліберальними правами людини і суспільства на деградацію)?

А загалом, варто подякувати п. Глібу Коваленку за те, що він розпочав надзвичайно важливу дискусію. Національне та релігійне питання не втрачали і, очевидно, найближчим часом не втратять своєї актуальності в Україні та світі - Френсіс Фукуяма явно поспішив зі своїм «кінцем історії», історію й надалі творитимуть люди, що переймаються долею свого колективу (зокрема - нації), а також захистом своєї правди (зокрема - релігійної). Ми зробили самі загальні зауваження щодо тези про суперечність націоналізму з однієї сторони та соціального вчення Католицької Церкви - з іншої. Залишається надзвичайно широке коло питань. Приміром, варто розкрити з християнських позицій природу нації та націоналізму (особливо цікавим при цьому є співвідношення націоналізму та католицького універсалізму), або ж здійснити спробу морально-богослівського аналізу революційної тактики боротьби національно-визвольних рухів. Надіємось, ми ще зможемо більш докладно ознайомити наших шановних читачів із даними проблемами. Але про це - в наших наступних дописах.

Інформація про автора

Ігор Загребельний. Народився на Полтавщині. З 2003 по 2006 роки навчався в Колегіумі імені св. Йосафата при василіянському монастирі міста Бучач (Тернопільська обл.). З 2006 року - студент історичного факультету Полтавського національного педагогічного університету. Сфера зацікавлень: історія право-консервативної думки, цивілізаційна теорія, проблематика церковно-державних відносин.

Ігор Загребельний

Джерела:

Релгія в Україні


Парафія Преображення Господнього, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)



Христос і Християнство - завада для світу


Папа

Минулого тижня, виступаючи на жалобних заходах, пов’язаних з убивством єпископа Луїджі Падовезе в Туреччині, кардинал Жан Луї Торан чітко описав ситуацію християнства і християн у теперішньому світі: «Ми не повинні себе обманювати. З християнством завжди боролися, бо Христос «заважає», – наголосив він. Кардинал також додав, що християнські цінності та євангелізація «протирічать» переважаючій секулярній ментальності в багатьох частинах світу. Християни «не повинні миритися з цими умовами» переслідування, «оскільки вони є для нас нагодою давати свідчення». І це є незаперечною істиною.

Христос заважає теперішньому людству жити так, як воно собі хоче. І кожен християнин, який направду прагне утіловити у своєму житті заповіді любові, заповіді Христа, і тим самим стає живою іконою Христа, заважає цьому світу жити у гріхах зі «спокійною» совістю. Бо такий християнин є свідченням цьому світові, свідченням того, що світ, відкинувши Бога і Його волю, опинився на території зла. Такий християнин є свідченням того, що всі спроби людства вибратися з цієї території без Христа, приречені на провал. Тому і світ відчуває себе, свої переконання загроженими, а те відчуття загроженості породжує ненависть. Нічим, крім ненависті, ірраціональної, руйнівної, не можливо пояснити те, що християни стали найбільше переслідуваною релігійною групою. Бо християни заважають цьому світові. Світ би значно вільніше почував себе посеред своїх беззаконь, якби не існувало християн. Як колись натовп у Римській Імперії ревів: «Геть християн», так не перестає ревти теперішній всесвітній натовп: «Геть християн, геть християнство».

Цими днями Високопреосвященний Архиєпископ Краківський кардинал Станіслав Джівіш, який довший час був особистим секретарем Папи Івана Павла ІІ, передав Краківському культурному центру закривавлену реверенду покійного Папи. Реверенду, яка була на Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ у момент атентату на нього на площі св. Петра в Римі. Здавалося, кому ж міг заважати благий святий Папа, який своїм серцем прагнув обійняти увесь світ? Кому міг заважати той, хто з усіх сил старався дати цьому світу свідчення Євангелія, щоб зробити світ кращим? Яка безумна, ірраціональна, сповнена ненависті сила керувала рукою турецького терориста? Як то і тепер абсолютно ірраціональна сила штовхає певну частину людей ненавидіти цього святого?

Минулотижневе звернення Адміністратора УГКЦ Високопреосвященного владики Архиєпископа Ігоря Возняка привідкриває нам завісу до відповіді на це питання: «Святіший Отець Іван Павло II, як ніхто інший, багато зробив для легалізації нашої Церкви в тоталітарному СРСР, що стало підвалиною її вільного розвитку в Україні. Його голос ніколи не втомлювався протестувати проти утисків християн, а особливо тих, які перебували за залізною завісою комуністичного блоку. Його батьківське серце не переставало битися в такт із серцями мільйонів переслідуваних християн, з мільйонами потребуючих, – у такт із цілим християнським світом. Його тверда первосвятительська постава відгукнулася у серцях сотень тисяч гданських суднобудівників, тоді ще комуністичної Польщі, та надихнула їх і увесь польський народ на розвиток руху «Солідарність» – цієї першої ластівки звільнення поневолених народів від комуністичної тиранії. Цього йому до сьогодні ніяк не можуть пробачити ані тодішні приспішники комуністичної влади, ані теперішні старателі відновлення «тюрми народів», замаскованої під різними новітніми назвами.»

Власне тим, хто пропихає сьогодні псевдохристиянську ідею «Русского міра», якраз найбільше заважає постать Івана Павла ІІ. Заважає духовним нащадкам людожерської комуністичної ідеології. Іван Павло ІІ заважав і заважає ідейним нащадкам Сталіна, який, коментуючи діяльність московського царя Івана Грозного, казав: «Іван добре робив, що винищував противників. Але він не зробив справи до кінця – йому Бог заважав». Отож Сталін «укинув» Бога, щоб Він йому не заважав вигублювати мільйони, і докладав усіх зусиль, що знищити все, що було пов’язане з християнством. І цими днями сповнилося 65 років від того дня, коли цей кат народів спробував знищити УГКЦ. Власне його духовним синам і спадкоємцям заважає світлий образ Івана Павла ІІ як при житті цього святого Папи, так і по його смерті. Тому їм треба було знищити його не лише фізично, і тут комуністична машина зазнала поразки – Бог завадив. Тому і нині, після смерті Івана Павла ІІ, вони хочуть втоптати його ім’я світле в болото. Звідси й істерика у певних колах православного московського світу довкола екуменічних старань покійного Папи, звідси й істерика псевдохристиянської догналівської секти. І не тільки Іван Павло ІІ заважає нащадкам комуністичних тиранів, і не лише в Європі.

Цими днями комуністичний уряд Лаосу докладає усіх зусиль, щоб змусити лаоських християн відректися Христа. Для лаоських комуністів і поган мало вигнати християн в джунглі, потрібно ще й заморити їх голодом. Бо ті заважають будувати «рай» за колючим дротом.

Заважають християни і прихильникам ісламу, бо самим своїм існуванням ставлять під сумнів богонатхненність Мухамедового «одкровення». Іслам фактично виник, як заперечення юдаїзму і християнства. І кожне заперечення цього заперечення викликає вибух ненависті у фанатичних прихильників Мухамедового вчення, бо підтверджує те, що вони на рівні підсвідомості відчувають – «одкровення» Мухамеда ложне. Тому і ллється християнська кров від Каїру до Бангладешу. Тому і докладається усіх зусиль, щоб винищити християн на теренах, які контролює іслам. І свідченням цього є заява католицького мелхітського Патріярха Григорія ІІІ, що християнське населення арабських країн зопинилося на межі зникнення. Християни заважають мусульманам. Адже християни навіть своєю смертю, як покійний пакистанський міністр Шахбаз Бхатті, про беатифікацію якого просять пакистанські католики, свідчать про вищість Христової любові над ісламським мечем.

Вірність християн Завітові Христової Любові є основною запорукою успіху християнства у цьому світі. Але, на превеликий жаль, християни в європейських та американських країнах часто забувають, що вони християни. Тому й доводиться єпископатові час від часу нагадувати католикам, що вони католики. Минулотижневі заяви американських єпископів і хорватського кардинала лише свідчать про реальність цієї ситуації. Християнство у західних країнах перетворюється на віросповідний ідентифікаційний номер.

Ось так німці з гордістю повідомили, що у німецькому парламенті більшість становлять католики. А в уряді – протестанти. Мила картина… Німеччина – християнська країна з християнською владою. Але і тут виникає запитання щодо якості цього християнства. Чи зробила хоч щось німецька влада для захисту переслідуваних християн у світі? Чи відповідає німецьке законодавство нормам християнської моралі? Звісно, не потрібно довго досліджувати ці питання, щоб однозначно на них дати негативну відповідь. Таке християнство, яке демонструє німецька влада, і є властиво номінальним християнством, яке з правдивим християнство має мало що спільного.

Як і в мусульманському чи поганському, чи комуністичному світі християни в Європі та Америці стають реально рідкісним видом. Щоразу меншою є ймовірність на вулицях європейських чи американських міст зустріти правдивого християнина. Швидше зустрінете масу тих, хто ще в силу звички, традиції чи цивілізаційної ідентифікації декларує себе християнином.

Проблему євро-американського християнства чітко підмітив Високопреосвящений Денверський Архиєпископ Чарльз Чапут:«Багато сучасних християн звели свою віру до зручної «форми язичництва», багато християн замінили Бога Завіту мертвим ідолом, який потребує жертв, але не живого спілкування. Номінальні християни перетворили собі християнство, на культ, який не вимагає від них життя згідно з волею Божою. Культ, який насправді є диявольською карикатурою на християнство. І вихід з цієї ситуації не полягає у заявах єпископату чи формальних церковних акціях, а в живому свідченні віри, в живому свідченні Христа. Молодь не є втраченою для християнства, як каже Денверський Архиєпископ: «Більшість молодих людей, яких я зустрічаю, є спраглими мужності, впевненості, відваги і віри». І цим потрібно скористатися. Але молодь потребує живого прикладу, живого свідчення віри, яке власне її притягувало до Івана Павла ІІ. Бо він, як ніхто інший, вмів запалити молодь любов’ю до Христа. Він добре розумів, що молодь потребує високих ідеалів і що найвищим ідеалом є наслідування Христа. І власне тому Іван Павло ІІ полюбляв говорити: «Теперішній світ не потребує великої кількості вчителів, а потребує великої кількості свідків». Свідчення на користь Христа та Його Церкви, свідчення Любові, не може бути лише на словах, тут потрібні й діла. І це є поштовхом кожному християнинові зробити переоцінку свого життя, а особливо тепер, в часі Великого Посту.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя