ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 17 серпня 2017 р.

17.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.4,1-6:  «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса»

Що є феноменом християнства? Те, що Ісус Христос об’явився людям, як Бог, і це об’явлення Господа пізнали апостоли й ділились з іншими. Ту Добру новину, що самі пережили, вони іншим передали й виклали це в Євангелії, Посланнях, книгах, які ми маємо в Новому Завіті. 

Нічого дивного в цьому немає, бо людина, яка пізнала Ісуса, неминуче хоче поділитися з іншими цим скарбом. Якщо ми не ділимось з іншими, то або не відкрили для себе взаємин із Богом, або зробили це недостатньо добре. Уявімо, коли б апостоли дізнались Добру новину й ні з ким не ділились, нікому не служили б, що ми мали б тепер? Не було б християнства в усьому світі. Християнство саме задля того і є, щоб ділитися Доброю новиною. Тому пізнаваймо її самі й ділімось з іншими.

*** 
Мт.24,13-28:  «Бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних»

Бачимо, що кожна людина на будь-якому континенті свідомо чи несвідомо шукає Бога, саме тому й розвинулося так багато релігій. Але дві тисячі років тому сталася революційна подія: уже не людина інтуїтивно шукала Бога, а сам Бог прийшов до людини. Важливим завданням Церкви було берегти саме цю правду про Бога, цю Добру Новину. Ми бачимо, що впродовж історії в Церкві завжди поставали різні єресі, різні рухи, які старалися звести вірних з цієї дороги правди, яку об’явив нам Христос. 

Тому завдання і покликання кожного з нас – пізнавати правду про Бога, знати, в кого і в що я вірю, аби вміти передати це іншим. Тому для кожного з нас важливо повсякчас більше й глибше здобувати знання про Бога. Скільки б разів ми не читали Євангеліє, нам завжди відкривається щось нове, скільки б разів ми не чули проповідей, нам глибше відкриваються християнські істини, скільки б разів ми не читали ті чи інші релігійні чи богословські книги, ми знов і знов все більше пізнаємо для себе правду Божого об’явлення. Тому стараймося впродовж свого життя пізнавати правду про Господа, щоб завжди стояти на сторожі Христової віри.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.08.2017р. Б. / Пам’ять сімох святих отроків, що в Ефесі; Святої преподобномучениці Євдокії

Пам’ять сімох святих отроків, що в Ефесі

Тропар, глас 4: О велике чудо віри,* в печері, як у світлиці царській, святі сім отроків перебували,* і умерли без зотління;* і через довгий час устали, немов зі сну,* запевняючи воскресіння всіх людей.* Їх молитвами, Христе Боже, помилуй нас. 

Кондак, глас 4: Відкинувши тлінне цього світу,* і прийнявши нетлінні дари,* умерли, перебуваючи нетлінними.* Тому й воскресли через багато літ,* поховавши все невірство лютих.* Вас у піснях нині вихваляючи, вірні, Христа прославмо. 

Відбувалося це в часи одного з найбільших мучителів християн, імператора-кровопивці Деція (249-251). Потоками лилася християнська кров, у страшних муках гинули тисячі вірних, не згасали вогні, на яких їх спалювали живцем, і не зменшувалося число тих, хто сміливо і радісно йшов на смерть заради свого Бога і Спасителя. 

Лютий Децій прибув до міста Ефесу. Серед багатьох інших привели до нього на суд сімох юнаків із найзнаменитіших родин міста – Максиміліяна, Діонисія, Ямвлиха, Мартина, Антонина, Йоана і Маркела. Вони сміливо визнали, що є християнами і що готові прийняти найтяжчі муки та смерть задля Імени Христа Спасителя. Децій, дарма що лютий звір, дав їм час подумати до свого повернення, він на кілька днів вирушав у дорогу і велів їх поки що відпустити на свободу. Усі семеро юнаків сховалися в печері на горі. Тут вони гаряче молилися до Господа Бога і готувалися до мученицької смерти. Через кілька днів послали Ямвлиха купити хліба. Той, прийшовши з міста, сказав їм, що Децій уже повернувся і наказав привести їх усіх. Вони стали ще ревніше молитися до Бога, а після молитви знеможені заснули. 

Децій довідався, що юнаки переховуються в печері, і наказав вхід до печери закидати каміннями, щоб святих мучеників заморити голодом. Двоє слуг імператора, на ім’я Теодор і Руфин, що були християнами, за тодішнім звичаєм потай записали на табличці з олова житія, імена і день смерти святих мучеників, і кинули ту табличку всередину печери, перш ніж її замурували. 

Минуло близько двісті років. Хрест Христовий переміг поганство, свята віра вийшла з катакомб;на місцях, де стояли поганські божниці, тепер возносилися прекрасні святині. На престолі Царгорода сидів імператор Теодосій II. 

Однак Христова Церква завжди змушена була вести боротьбу. Замість поганства постали єресі;так, з аріянської єресі виникла інша, що відкидала правду про воскресення мертвих. У 425 р. єпископом в Ефесі був Мемнон. Гора, в якій було замуровано отроків, належала тоді одному міщанину на ім’я Адолій. Він хотів коло гори поставити муровану кошару для овець, і велів рубати камінь з гори. А робітники під час праці відвалили вхід до печери, в якій спало семеро святих братів. Брати прокинулися і стали до молитви, переконані, що спали одну ніч. А помолившись, стали радитися, що їм робити, і вирішили скріпити себе молитвою, а потім добровільно стати перед Децієм і прийняти вінок мучеників. Та спочатку послали Ямвлиха купити хліба і звідати, що діється в місті. 

Іде він й очам не вірить. При дорозі стоять хрести;люди, що ідуть назустріч, якось дивно вдягнені, й усі голосно вітають його словами:“Слава Ісусу Христу!” І місто не те, що було:інші доми, інші вулиці, видно церкви. Що сталося? Чи Бог чудесним способом переніс їх за ніч в іншу землю, де вільно визнавати Христову віру? Узяв буханець хліба, заплатив срібним грошем, а торговці оглядають гріш і дивуються, бо ж гріш той старий, ще з давніх-давен. Збіглися люди, оглядають юнака, дивно одягненого й нікому невідомого;дивується й він, бо ж ще вчора знав майже кожну дитину, а нині не видно ні брата, ні батька, ні кого знайомого – скрізь чужі люди. Повели юнака до старости міста, дали знати і єпископові. Питає староста юнака, хто він і звідки має старі гроші? А той відповідає, що він з Ефесу, а гроші має від свого батька, і називає його ім’я. Та про такого чоловіка тут ніхто не чув. Одні почали думати, що він не при тямі, інші бачили тут щось підозріле, і вже хотіли взяти святого юнака на муки, щоб дізнатися правду. Тоді Ямвлих запитав:“Скажіть мені, чи живе ще імператор Декій?” І розповів їм свою і тих, що були з ним у печері, історію. Єпископ перший зрозумів, що Бог чудесним способом показує і стверджує тайну воскресіння мертвих;усі поспішили до печери, і там застали шістьох юнаків, що славили Господа, а ще знайшли табличку, яку написали Теодор і Руфин.
Послали зразу листа до імператора, а той хутко прибув подивляти силу Божу і поклонився святим мученикам, яких Бог через стільки років пробудив до життя. А вони, ті юнаки, не припиняли молитися і через кілька днів – здається, що через сім, – 22 жовтня (тому Христова Церква вшановує їх пам’ять також і в цей день) заснули вічним сном. Імператор наказав зробити сім срібних домовин і в них покласти тіла святих. Він хотів забрати їх до Царгорода, та уві сні вони явилися йому і попросили лишити їх у печері. Так і зробили. 

Святих сімох отроків почитали як на Сході, так і на Заході:багато церковних письменників згадують про це докладно. Західні письменники згадують, що бачили нетлінні мощі святих сімох юнаків, одягнених у тонкі шовкові і полотняні одежі. У підніжжя гори Пріон, поблизу Ефесу, і сьогодні показують печеру сімоx сплячих святих. 

__________
У той самий день
Святої преподобномучениці Євдокії

Свята Євдокія, що була родом з Риму, потрапила в полон до персів в часи перського царя Саворія. Її відправили до Персії, де вона навернула дуже багато поганських жінок. За це, після суду, її віддали на муки. Святу мученицю жорстоко бичували воловими жилами і кинули до в’язниці, де вона страждала два місяці. Потім, після ще одного жорстокого бичування, її зв’язали поміж двох дерев’яних брусів так міцно, що почавили всі кості. Під кінець її стяли мечем. Разом з нею загинуло дев’ять тисяч мучеників. Сталося це близько 362 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 16 серпня 2017 р.

16.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.3,4–11:  «Здібність бо наша від Бога»

Через наші невдачі, помилки та гріхи ми все більше відкриваємо для себе негативні сторони нашої особистості. Це важливо, щоб знати себе і працювати над собою, змінювати себе. Водночас ми дуже мало пізнаємо, якими позитивними здібностями й талантами ми обдаровані. 

Важливо побачити та відкрити багато талантів і дарів, які Бог нам дав, і головне, що це все від Нього. Також потрібно зрозуміти, що те чи інше+ добро, яке чинимо, це також завдяки Божій благодаті.

*** 
Мт.23,29-39:  «Тому-то посилаю до вас пророків, мудреців і книжників»

Ми часто вважаємо певних осіб нашими друзями, приятелями, інших же – недругами, неприятелями. Ті чи інші обставини сприймаємо як прийнятні, а інші – як неприйнятні для нас, яких хотіли б швидше позбутися. Ще якихось обставин очікуємо й докладаємо неймовірних зусиль, щоб того чи іншого досягнути. 

Нам тяжко повірити й сприйняти, що ті чи інші особи – це Божі посланці, ті чи інші ситуації – це дар від Господа. Однак Бог промовляв у Старому Завіті через пророків, а сам Ісус Христос промовляв, коли жив на землі; так Господь і далі промовляє до нас через людей, обставини, події.

Цей Бог не перестає цікавитися нами, цей Бог не перестає любити нас, цей Бог не перестає промовляти до нас. Тому вміймо вдивлятися в події, які стаються в нашому житті, уміймо вслухатися в те, що промовляють до нас люди, усвідомлюймо, що через те чи інше промовляє до нас Сам Господь.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.08.2017р. Б. / Преподобних отців наших Ісаакія, Далмата і Фавста

Преподобних отців наших Ісаакія, Далмата і Фавста

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй лагідності,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 2: Тих, що постом засяяли як світила* і вірою єресі зруйнували,* прославмо в піснях Ісаакія, Далмата й Фавста, як Христових угодників,* Якого молять вони за всіх нас. 

Житіє преподобного Ісаакія, ісповідника і посника, ми подали 30 травня, бо в цей день Христова Церква почитає його окремою службою. Святий Далмат за імператора Теодосія Великого був воїном. Він покинув службу і пішов (близько 381 р.) у монастир преподобного Ісаакія. Далматові доручили роздавати милостиню всім бідним, що приходили до монастиря, а що вони завжди зустрічалися тут зі святим Далматом, то й назвали монастир обителлю Далмата. Разом з ним прийняв постриг і його син Фавст. Вони обидва були ясними світилами монашого життя; преподобний Далмат у строгих постах осягнув нечувану досконалість, він упродовж 40 днів обходився без їжі. Помираючи, святий Ісаакій у 383 р. призначив Далмата своїм наступником на ігуменстві, а патріярх Аттик висвятив його на священика. 

Та настали для Христової Церкви тяжкі часи; лукавий Несторій, ставши патріярхом, почав поширювати свою єресь і хулити Пресвяту Богородицю. Вже тоді, коли він вступав на престол, преподобний Далмат побачив у ньому вовка в овечій шкірі і перестерігав монахів. А коли в Ефесі було скликано Третій Вселенський собор (431), на якому Отці Собору засудили й викляли Несторія, то його впливові прихильники не допустили до імператора Теодосія Молодшого послів Собору і збунтували народ проти соборових рішень. Тоді один з учасників Собору, перебравшись на діда, пробрався до преподобного Далмата і приніс йому листа з описом усього, що сталося. Святий Далмат уже близько п’ятдесят літ не виходив за поріг свого монастиря. 

Але тепер він зібрав усе духовенство, всіх монахів, до них долучилося велике число народу, і так хресним ходом, зі співами псалмів, пішли вони до царської палати. Преподобний передав імператорові рішення Собору і повідомив його про те, що в Царгороді, під боком царя, прихильники Несторія зважилися виступити проти Собору, а імператор пообіцяв, що покарає злобу. З царської палати хресний хід зі співами вирушив до церкви святого Мокія. Тут преподобний Далмат публічно оголосив, що Собор кинув клятву на Несторія. Отці Собору за це настановили його архимандритом, тобто наставником усіх царгородських монастирів. 

Закінчив своє благочестиве життя преподобний Далмат близько 440 р. Його син Фавст провадив таке ж досконале життя, що після смерти також удостоївся того, що Церква зачислила його до лику святих. З мощей преподобного Далмата, похованих у монастирській церкві, витікало благовонне і помічне у хворобах миро. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 15 серпня 2017 р.

15.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.2,14–3,3:  «Наш лист – це ви»

Напевно, раніше люди більше писали листи, тепер через сучасні засоби комунікації відвикли від цього. Знаємо, що лист передавав усе те, що людина хотіла передати, можна символічно сказати – передавав цілу людину через її слова, стиль і думку. 

Так само і наше життя – немов би лист. Важливо, чи ми – той добрий лист, який Господь пише в нас. Чи інші можуть у нас прочитати про Бога. Каже Господь, що по ділах наших пізнають, чиї ми діти. Задумаймось, чи інші зможуть відчитати живе і «ходяче» Євангеліє в кожному з нас?

*** 
Мт.23,23-28:  «Занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру»

На полицях книгарень часто можемо побачити дуже багато книжок про правила поведінки, правила етикету, про розв’язування конфліктних ситуацій і багато подібного. Усі ці знання певною мірою допомагають людині функціонувати в суспільстві, налагоджувати суспільні стосунки. Але однаково завжди залишається слабке місце тих книжок, бо кожна ситуація не подібна на іншу. Правильніше сказати: кожна життєва ситуація є цілковито нова й неповторна, ніколи ситуації й обставини не є ідентичними. Тому не завжди можна мати незмінне правило етикету чи якісь норми поведінки. 

Дуже часто, коли виникає складна ситуація, – людина вмить забуває все, чого навчилася, як має чинити й поводитися. В одній книжці про життя в концтаборі описано, що до трьох тижнів з людини спадало все культурне нашарування. Тому в концтаборі людина могла виявитися або великим героєм, або в якійсь гіршій людській якості. 

Так відбувається і в нашому житті, яке має конкретні обставини, ситуації. І що вони складніші, то більше показують нам та іншим, наскільки наше життя є глибоким у Бозі, наскільки воно духовне, наскільки ми живемо з Богом. Адже зовнішні обставини – це ті ситуації, де виявляється наша особистість. Чим ми наповнені всередині, те в конкретних обставинах нашого життя показується назовні.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.08.2017р. Б. / Перенесення мощей святого первомученика й архидиякона Стефана; Святого священномученика Стефана, папи Римського, і тих, що з ним

Перенесення мощей святого первомученика й архидиякона Стефана

Тропaр, глaс 4: Цaрським вінцeм увінчaлася голова твоя через страждaння, які перетерпів єси за Христа Бога, серед мyчеників первостраждaльче Стефaне. Ти бо закам’янілість вождів їудeйських викрив, видів єси Твого Спaса праворуч Отця. Його ж моли за душі нaші. 

Кондaк, глaс 6: Пeрший на землі був ти засіяний сіячем небeсним, всехвaльний Стефaне, пeрший на земли за Христа кров пролив єси, блажeнний, пeрший від Нього вінцем перемоги увінчаний був на небі, страдників начaло, вінценосче, первостраждaльний серед мучеників. 

Пам’ять святого первомученика Стефана вшановуємо 27 грудня. У цей день Христова Церква величає того, хто перший після Христа Спасителя пролив свою кров за віру, кого за проповідь Христа каменували;хто в останню хвилину свого життя сказав:“Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога” (Ді. 7, 56). Того, хто з останнім подихом молився Богу за своїх мучителів:“Господи, не постав їм цього за гріх!” (Ді. 7, 60). Мученицька смерть Стефана докладно описана 27 грудня, а сьогодні розповімо про віднайдення його мощей і їх перенесення – про події, пам’ять яких Христова Церква вшановує сьогодні. 

Святе Письмо дуже коротко повідомляє:“Побожні люди поховали Стефана і зчинили великий плач по ньому” (Ді. 8, 2). Натомість передання залишило нам набагато більше відомостей. Жиди, які каменували святого Стефана, залишили його тіло на поживу воронам. Та хиже, дике і кровожерливе сотворіння уміло віддати шану тілу невинно убитого, ворон не наважився навіть сісти на мощі святого. Вірні спочатку боялися вийти зі своїх криївок, бо розлючені фарисейські прибічники погрожували смертю кожному, хто буде визнавати Христа і Його науку.

Та знайшовся муж, який уже тоді в душі своїй схилявся до Христової віри, муж старий віком і славний своєю вченістю, найбільший знавець закону. Він називався Гамалиїл. Коли фарисеї після першого чуда, яке публічно вчинив святий Петро, зціливши кривого, апостолам заборонили проповідувати Христа Спасителя, а за непослух наказали їх ув’язнити і на своїй нечестивій раді “задумали їх убити” (Ді. 5, 33), “Тоді один фарисей, на ім’я Гамалиїл, законовчитель, поважаний усім народом, устав серед синедріону, повелів вивести на хвилину людей, і сказав до них:«Мужі ізраїльські! Зважайте на те, що маєте робити цим людям. Останніми цими днями встав був Тевда і казав, що він хтось великий;до нього пристало яких чотириста чоловіка;його вбито, й усі, що за ним тягнули, розпорошилися і зійшли нінащо. А після цього, під час перепису, устав був Юда галилейський і потягнув народ за собою, але й він загинув, і всі ті, що за ним тягнули, були розігнані. Отож, я нині кажу вам:Зоставте тих людей, лишіть їх, бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх зі світу, – щоб ви часом не стали противниками Бога». Послухалися вони його ради” (Ді. 5, 34-39).
Та невдовзі ненависть жидів узяла гору і пролилася кров святого первомученика Стефана. Тоді Гамалиїл, імовірно, вже був християнином. Він разом з іншими взяв тіло святого Стефана і поховав його урочисто у своєму селі Кафаргамала, а вірні “зчинили великий плач по ньому”. 

Був муж, учений в законі, багатий маєтками, на ім’я Никодим. Він тайно визнавав Христа, а Святе Письмо розповідає про нього, що прийшов “Никодим, який раніше приходив уночі до нього” (Йо. 19, 39), разом з Йосифом з Ариматеї зняли з хреста Тіло Христа Спасителя, а Никодим приніс “мішанину з смирни та алое, мірок зі сто” (там само) і поховали Христа Спасителя в новому гробі. З тої хвилини Никодим був уже не тайним, а явним учнем Ісуса Христа;він уже не приховував своєї віри, і вголос славословив свого Учителя, до якого раніше приходив ночами шукати правди і розради.

Жиди намагалися вбити Никодима, усе його майно відібрали і ніби передали на храм. Никодим став убогий, без даху, жив у постійній небезпеці. Тоді Гамалиїл прийняв його у свій дім, і тут Никодим прожив до кінця своїх днів. Коли він помер, Гамалиїл поховав його тіло в тій самій печері, де було поховано тіло святого Стефана. Невдовзі помер син Гамалиїла на ім’я Авив, а потім, останній зі всіх, помер і праведний Гамалиїл. Тіла їх поховано також у тій самій печері. 

Минули віки. Від Єрусалиму, міста, що каменем убивало пророків, залишилася руїна, минулася гордість фарисеїв, хрест заволодів світом. Про печеру, де спочивали мощі святого Стефана і трьох Божих угодників, Гамалиїла, Никодима і Авива, всі забули. Аж ось однієї п’ятниці, а було це (згідно з переданням) 3 грудня 415 р., священикові села Кафармагала Лукіянові явився уві сні старець, зодягнений у світлі одежі, й наказав йому повідомити Єрусалимського єпископа Йоана, що на полі, яке називається “Делагаври”, тобто поле Божих мужів, є вхід у печеру, в якій спочивають мощі святого Стефана та інших Божих слуг. Старець, який явився священикові, був святий Гамалиїл. Видіння це повторювалося тричі, до того ж святий Гамалиїл точно вказав Лукіянові, в якому гробі спочивають святі мощі. 

А коли Лукіян і єпископ стали шукати печеру, копаючи землю у вказаному місці, знайшли камінь з написом єврейською мовою – “Хеліїл”, тобто слуги Божі. Під тим каменем був вхід до печери, де знайшли мощі Божих слуг, докладно так, як це описав у видінні святий Гамалиїл. Коли ж єпископи Єрусалиму, Єрихону і Севастії в присутності великого числа священиків відкрили гріб святого Стефана, то пречудесний аромат наповнила всю печеру, а сімдесят три хворих, серед яких було багато сліпих і кривих від народження, враз стали здорові. На тому місці звели величну церкву, в якій склали мощі святих Гамалиїла, Никодима та Авива, а мощі святого первомученика Стефана перенесли до Єрусалиму і поховали у церкві на горі Сіон. Саме перенесення мощей було увінчане новим чудом;коли мощі святого Стефана внесли до міста, то зразу ж випав рясний дощ на втіху народу, який дуже терпів від тривалої посухи. Частина мощей первомученика Стефана була розділена і передана у різні церкви, зокрема до Царгорода (428), за правління імператора Теодосія Молодшого і його сестри святої Пульхерії, і до Риму, в час понтифікату папи Пелагія І (555-560), у церкву святого Лаврентія. Коли пізніше венеціанці захопили Царгород, то перенесли частину мощей до Венеції і склали їх у монастирі святого Георгія. Частина мощей була передана владичій церкві в Іппонії, а святий Августин, єпископ і великий почитатель святого первомученика Стефана, розповідав, що з мощей святого витікало благовонне миро, і тричі повторилося велике чудо – воскресли померлі, яких помазали тим миром. 

__________
У той самий день
Святого священномученика Стефана, папи Римського, і тих, що з ним

Святий Стефан був з роду римлянином. Цілковито посвятившись служінню Богові, спочатку він став архидияконом і сповнював це служіння за папи Корнелія (251-252) і папи Лукія I (252-253). А коли цього останнього папу вели на муки, він заповів священству, щоб його наступником вибрали Стефана. І 13 травня 253 р. він обійняв престол святого Петра. Це св. Стефан вирішив спір, чи єретиків, що були охрещені в єресі і навертаються до Христової віри, треба другий раз хрестити;папа Стефан визнав їх хрещення важним, якщо були дотримані всі умови уділення цього таїнства. Бо, як він писав:“Не треба нічого нового заводити, а слід триматися того, що вже є усталене Церквою”. 

А були це часи жорсткого переслідування християн за імператора Валеріяна. Християни переховувалися в підземних катакомбах, туди сходилися на молитву, однак навіть там вони не почувалися в безпеці. Той, хто викривав християнина, отримував весь його маєток, а таких, що ціною крови здобували собі почесть і вічну загибель, було багато. У ті страшні часи святий Стефан день і ніч укріплював вірниx у вірі, не зважав на небезпеки, постійно був готовий до смерти, аби лиш подати поміч християнському стаду. За його наукою Христову віру прийняла сліпа дочка полковника Немезія, на ім’я Люцилла. Коли вона прийняла хрещення, Бог своїм чудом дав їй прозріти. Батько її, побачивши це, також навернувся, і вони обоє прийняли мученицьку смерть. Слуга Немезія Симфроній навернув суддю Олімпія, його жінку Ексуперію і сина Теодула – і всі вони прийняли смерть за Христову віру. У той же час від меча загинули святі мученики Фавст, Мавр, Примит, Колюмній, Йоан, Ексуперант, Кирило, Гоноратій, Теодосій, Василій, Кастал, Донат – всі вони були клириками і постраждали за Христову віру. 

Тіла замучених, про яких ми згадали, поховав Тертулій, слуга святого Олімпія. Коли ж і його привели на суд до імператора Валеріяна, а той запитав, де Олімпій заховав свої гроші, Тертулій відповів:“Прийми, царю, Христову віру, і всі скарби Олімпія пізнаєш і станеш багатший за цілий світ, бо матимеш життя вічне”. Від тяжких мук загинув і цей святий мученик. 

Під кінець привели на суд і папу Стефана. 

“То це ти зводиш інших?” – запитав імператор.
“Ні, я не зводжу нікого, а лишень приводжу до правди і життя вічного”, – відповів святий. 

Валеріян наказав завести його до поганської божниці і там стяти його мечем. Але коли святого вели, враз земля захиталася, божниця завалилася, а кати втекли, залишивши святого Стефана самого. Папа подався до катакомб, де біля гробу святої Люцилли вірні зібралися на молитву. Наступного дня, під час Божественної літургії, в катакомби вдерлися воїни і вбили його мечами. Разом з ним загинув диякон святий Фарсік. Мощі святих мучеників поховано в катакомбах, а згодом на честь святого Стефана папи було зведено церкву, в якій його мощі спочивають донині. Мученицьку смерть він прийняв 2 серпня 257 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

понеділок, 14 серпня 2017 р.

14.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.2,4–15:  «Тому благаю вас: Покажіть йому любов»

Рідко натрапляємо на те, щоб апостол благав когось. Тут він дає нам гарний приклад, що людину, яка у гріху, яка відпала від Бога, можна повернути до Бога лише тоді, коли вона досвідчить Бога не через чиїсь гарні слова, а через праведне життя тих чи інших осіб. 

З прикладу життя дуже багатьох святих бачимо, що люди, коли зустрічались з ними, змінювались, бо вони зустрічались немов би з самим Богом. Зустрічались з їхнім милосердям, любов’ю, вони самі чули цю переміну навернення. То ж найважливіше свідчити цю любов, дарувати її людям, бо через це показуємо і даруємо їм Бога.

*** 
Мт.23,13-22:  «Лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне»

У нашому щоденному житті, християнському житті, у житті Церкви, в духовному житті ми часто усвідомлюємо, що перебуваємо з Богом лише в храмі на Службі Божій, коли сповідаємося та причащаємося. Ще трохи спілкуємося з Богом, коли вранці та ввечері молимося, читаємо Святе Письмо чи духовну літературу. Але це дуже мало, якщо поглянути на наш день. Це інколи лічені хвилини, інколи години – все одно небагато порівняно з тривалістю доби. Інший час ми проводимо, не пам’ятаючи про Божу присутність. Але нейтрально жити не можна: ми або є з Богом і свідчимо про Нього, або не свідчимо. Якщо ми Бога досвідчуємо і пізнаємо, тоді в будь-яких обставинах, в яких ми б не перебували, являємо Його. Не обов’язково промовляти слова молитов, але бути в тому молитовному стані, бути в Божій присутності, у Божій благодаті, бути з Богом. І тоді ціле наше життя стає свідченням про Бога. А коли наші стосунки з Богом обмежуються лише певними релігійними практиками, це не є свідченням про Бога. Я є людиною 24 години на добу. Я є українцем 24 години на добу. Християнином я теж є або 24 години на добу, або не є. Не можу я бути 3 години на добу українцем, а потім особою якоїсь іншої національності. Так само не можу бути християнином лише хвилини чи години на добу. 

Тому мусимо розуміти ці тверді Христові слова, які Він каже про лицемірів. Лицеміри – це ті, котрі вдають, що вони кимось є. Не можемо бути християнами лише якийсь час, а тоді в тих чи інших обставинах немовби взяти відпустку від християнства. 

Насправді ж ми всюди й повсякчас покликані вказувати людям на Бога. І, врешті, чим ми живемо, на те й вказуємо. Якщо ми живемо Богом, то всюди про Нього свідчимо.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.08.2017р. Б. / Похід із древом Чесного і Животворящого Хреста; Пам’ять святих семи мучеників Макавеїв

Похід із древом Чесного і Животворящого Хреста

Тропар, глас 1: Спаси, Господи, людей твоїх* і благослови насліддя Твоє,* перемоги благовірному народові на супротивників даруй* І хрестом твоїм* охорони люд твій.

Кондак, глас 4: Вознісся Ти на хрест волею своєю.* Новому людові Твоєму, що Твоє ім’я носить,* даруй щедроти твої, Христе Боже.* Возвесели силою Твоєю благовірний народ, * перемоги на супротивників дай йому,* що за посібник має Твоє оружжя миру, непоборну перемогу. 

Грецький імператор Мануїл I (1143-1180) наказав нести хрест та ікону Богородиці перед військом у битві з невірними сарацинами і розбив їх ущент. Правитель Мануїл постарався про те, щоб пам’ять цього чудесного покрова і допомоги, яку християни отримали у війні проти поган, вшанували як святковий день.

Напередодні празника патріярх у Царгороді урочисто переносив святий хрест із царської палати до храму святої Софії, тому і нині обходимо передпразденство цього празника. На сам празник священик переносить хрест із престолу на тетрапод, щоб вірні могли поклонитися животворній силі Господнього хреста. А оскільки Українська Церква вшановує сьогодні також і пам’ять хрещення Руси, то в цей день відбувається посвячення води. 

__________
У той самий день
Пам’ять святих семи мучеників Макавеїв

Тропар, глас 1: Болістями святих,* які за Тебе перетерпіли,* дайся ублагати, Господи,* і всі наші болісті зціли,* Чоловіколюбче, молимося.

Кондак, глас 2: Премудрості Божої стовпів сім і Божественного Світла світильники семисвічні, Макавеї всемудрі, перед мучениками превеликі мученики, з якими всіх Богу молиться, щоб спаслися ті, які почитають вас.

Жиди забули про свого Бога. Вони грішили і покланялися божкам, убивали своїх пророків і не слухала їх напоумлень та пересторог. Хоч і до розкаяння згодом дійшло, та було вже запізно. Могутній сирійський цар Антіох Епіфан захопив Єрусалим і забрав усе начиння храму. За три дні від меча загинуло вісімдесят тисяч народу, а сорок тисяч пішло в неволю. Цар забрав зі святині 1800 талантів грошима і повернувся до Антіохії, залишивши намісником фригійця Филипа. Однієї суботи, коли жиди святкували, Филип учинив другу різню. Антіох хотів змусити жидів, щоб вони зреклися віри в правдивого Бога і поклонилися ідолам;у єрусалимському храмі він наказав влаштувати божницю олімпійського божка – так було осквернено святе місце. Святкувати суботу було заборонено, і навіть признаватися до своєї віри, бо за це погани жорстоко мучили й убивали. Двох жінок, що за законом обрізали своїх дітей, водили з немовлятами на грудях усім містом, а потім скинули з високої скали в прірву. Багато з побожних ховалися і святкували суботу у печерах. Тоді Филип наказав спалити їх живцем, а вони не рятувалися втечею, бо боялися осквернити святковий день. 

У той час жив священик, муж поважний літами і миловидний лицем, на ім’я Єлеазар. Його привели до Филипа і заставляли їсти свинне м’ясо, однак він відмовився зневажити Божий закон. Знайшлися такі, що намовляли його, аби про людське око послухав, а вони йому замість свинини подадуть звичайне м’ясо, однак Єлеазар навіть не хотів про це чути. “Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев’ятдесятлітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив’язання до короткого та незначного життя, і сама не збилась з дороги, – а й собі щоб не накликати на старість сорому та безчестя. Ба, навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну. Тому коли я тепер помру безбоязно, то виявлюся гідним моєї старости, я для молоді лишу зразок відважної та шляхетної смерти за величні й святі закони” (2 Мак. 6, 24-28). Він загинув мученицькою смертю, і, як свідчить Святе Письмо, не лишень молодим та старим, але й багатьом поганам своєю смертю дав приклад мужности і чеснотливости. 

Потім на суд привели сімох братів Макавейських і їх матір. Їх імен Святе Письмо не подає, а згідно з переданням вони називалися Авим, Антонин, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркел, а мати – Соломонія (або Саломія). Не знаємо напевне, чи прийняли вони мученицьку смерть у Єрусалимі від Филипа, чи відправили їх на суд аж до Антіохії, що виглядає вірогіднішим, бо Святе Письмо каже:“Сталось також, що семеро братів з матір’ю були разом схоплені. Цар повелів катувати їх бичами та воловими жилами, щоб заставити їх їсти заборонену свинину” (2 Мак. 7, 1). Потім їх стали бити бичами і жилами, та це їх не злякало, а найстарший з братів сказав, що всі вони готові померти за батьківські закони. Тоді кати розпалили великий вогонь, принесли знаряддя тортур, розпекли до червоного залізні ліжка. Найстаршому з сімох братів відрізали язик, відтяли кінці рук і ніг, здерли шкіру і кинули на розпечені бляхи, а коли він помер, молодші брати і матір взаємно скріплювали себе у вірі, щоб витримати муки і постояти за Божий закон. Другого брата замучили так, як і старшого, той лиш з останнім подихом сказав мучителеві:“Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за Його закон, – до вічного життя” (2 Мак. 7, 9). Коли третьому відтинали руки, він сказав:“Я маю їх з неба й заради Його закону не дбаю про них;від Нього сподіваюсь знов їх дістати” (2 Мак. 7, 11). Четвертий брат у найтяжчих муках, перед останнім подихом сказав:“Ліпше померти від руки людей, коли хтось має надію в Бога, що Він воскресить його знову;для тебе ж воскресіння до життя не буде” (2 Мак. 7, 14). Коли стали мучити п’ятого, той возніс очі до неба і сказав цареві:“Ти чиниш владою, що її маєш над людьми, все, що хочеш, хоч і ти тлінний;але не думай, що Бог покинув наш народ! Зажди, отже, то й побачиш велику Його силу, і як Він тебе й твоє потомство покарає” (2 Мак. 7, 16-17). Шостий брат також мужньо прийняв муки і загинув. 

Як далі пише Святе Письмо, їхня благої пам’яти матір достойна якнайбільшої пошани, на її очах гинули рідні сини, а вона благодушно все терпіла, уповаючи на Господа, і мужньо скріплювала кожного словами:“Не знаю я, як ви в моїм лоні з’явилися, не я дала вам дух та життя, не я звела докупи первні вашого тіла, тож Творець світу, який творив людину, коли вона поставала, який дав буття всім істотам, – віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля Його святих законів” (2 Мак. 7, 22-23). 

А коли дійшла черга до останнього, сьомого, сина, Антіох, бачачи його молодість, пообіцяв йому всякі почесті і багатства, якщо його послухає, а коли це не допомогло, наказав матері, щоб вона намовила його до послуху. А тепер усі матері послухайте, що сказала вона своєму синові:“Сину мій, змилуйся надо мною, що носила тебе в лоні 9 місяців, що годувала тебе 3 роки і вигодувала та й довела до цього віку, кормивши тебе. Молю тебе, дитино, поглянь на небо й землю, подивися на все, що в них є, і зрозумій, що все це Бог створив з нічого, і що й людський рід став існувати таким робом. Не бійся цього ката, а, гідний своїх братів, прийми смерть, щоб я могла тебе в Божому милосерді знову мати разом з братами” (2 Мак. 7, 27-29). 

Лиш вона це сказала, як юнак гукнув до катів:“Чого чекаєте? Я не послухаю царського наказу. Я повинуюся велінню закону, що його дав Мойсей батькам нашим. А ти, винахіднику всякого зла на євреїв, не уникнеш рук Божих! Ми за свої гріхи страждаєм. Наш вічно живий Бог розгнівався на нас на короткий час, щоб нас навести на розум і покарати, та Він знову примириться з своїми слугами. Ти ж, нечестивцю і наймізерніший з усіх людей злочиннику, не несись даремно вгору, пишаючись дурними надіями та здіймаючи на синів неба свою руку, бо ти ще не втік від суду Бога Вседержителя, який усе бачить. Наші брати тепер, перетерпівши короткі муки, осягнули вічне життя в Божому союзі. Тебе ж Божим судом спіткає справедлива кара за твою гординю. Я ж, як і мої брати, віддаю тіло й душу за батьківські закони, просивши Бога, щоб незабаром змилувався над народом нашим і щоб ти, зазнавши кар і муки, визнав, що Він – Бог єдиний;та й щоб гнів Вседержителя, слушно наведений на весь наш народ, припинився на мені й на моїх братах” (2 Мак. 7, 30-38). 

Розлючений цар наказав мучити його більше від усіх. “Отак він і розлучився бездоганно з життям, звірившись повнотою на Господа. Останньою після синів померла й мати” (2 Мак. 7, 40-41).
А Бог покарав мучителя і послав на нього тяжку хворобу. І той, як каже Святе Письмо, хто у своїй гордості гадав, що може наказувати морським хвилям, що хотів зважити на терезах найвищі гори та прагнув досягнути зір, тепер лежав знеможений у важких муках, черви точили його живе тіло, а сморід ішов від нього такий, що ніхто не смів наблизитися до нього. Ось тоді він покаявся і пізнав, що є лиш один Бог. Антіох писав листи до мешканців Єрусалиму, просив прощення, та Бог не помилував того, хто вдаваним жалем хотів лиш випросити собі тілесне здоров’я. Він загинув жалюгідною смертю. 

Пам’ять цих святих мучеників здавна почитала Христова Церква, а Отці та учителі Церкви святі Кипріян, Амвросій, Григорій Богослов, Йоан Золотоустий та інші вшанували їх пам’ять у своїх посланнях. Для матерів не можна знайти ліпшого прикладу, як приклад святої Соломонії – бо лиш та матір є добра, яка бажає дитині справжнього щастя. А для всіх нас нехай святими будуть слова святого Єлеазара:“…навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну”. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 13 серпня 2017 р.

13.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.4,9–16:  «Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям»

На перший погляд можуть здаватися сумними і драматичними слова апостола, але вони відповідають дійсності. Той, хто живе досконало, праведно, свято, по-християнському, дуже рідко забагато є шанований. Він не раз пригноблений і висміяний, бо є докором іншим, що вони чинять недосконало, що мають жити інакше. 

Бачимо, що непросто було апостолам, не є просто і кожному з нас. Однак кожного з нас Господь покликав до досконалості. Ми маємо ставати досконалими, попри те, що нас не раз не приймає світ. Що більше, маємо показати кожній людині, що жити досконалим життям – реально!

*** 
Мт.17,14-23:  «Щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом»

Кожна людина завжди, більш чи менш усвідомлено, шукає Бога. Однак особливим місцем, де ми зустрічаємося з Богом, є молитва. Молитва – це місце будування наших стосунків з Богом. Саме в молитві ми змінюємося. Адже недарма в нашому народі кажуть: «З ким поведешся, в того й наберешся». Молитва – це те місце, де людина наповнюється всім тим, чим володіє Господь: любов’ю, миром, радістю, прощенням та іншим. У молитві людина черпає для себе те, чого потребує від Господа. 

Чим є піст? Піст – це обмеження себе в тому, що не дозволяє нам бути з Богом, що відвертає від Господа, що перериває наші стосунки з Ним. Тому Господь каже, що цей рід бісів виганяється молитвою і постом, значить, маємо обмежувати себе в певних речах, що віддаляють нас від Господа. Водночас маємо плекати в житті молитву, бо саме ці стосунки з Богом не тільки змінюють нас особисто, а й змінюють і світ навколо нас. Відомо: де з’являлися святі особи, вони освячували те місце і людей навколо. Дотепер місця паломництв, святинь є там, де жили святі, бо вони своїм життям преобразили місця й обставини. 

Так само й з нашим життям: коли перебуваємо ближче до Господа, то змінюємося більше, а тоді свідомо чи несвідомо впливаємо на інших людей; коли ми далі від Бога, то теж впливаємо на інших людей, тільки негативно. Тому тут доречні слова Господні: «Шукайте найперше Царства Небесного, а все інше додасться». Знайшовши Бога, пізнавши Бога, перебуваючи з Богом, обов’язково зауважимо, що все в нас і навколо нас змінюється.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.08.2017р. Б. / Передсвяття походу з чесним і животворящим Хрестом Господнім; Святого і праведного Євдокима

Передсвяття походу з чесним і животворящим Хрестом Господнім

Тропар передсвяття, глас 1: Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, перемогу вірним твоїм на супротивників даруй, і хрестом Твоїм охорони люд Твій.

Кондaк передсвяття, глaс 4: Світлим понад сонце нeбо являється, світлом хрeста просвітлює все блиском стоїм, тому Ти, чоловіколюбче Спaсе всіх, задля нього просвіти ум нaш і чуття, бо ми маємо його як зброю миру і непоборну перемогу.

Святого і праведного Євдокима

Тропар, глас 4: Той, хто від землі призвав тебе до осель Небесних, зберігає і по смерті неушкодженим тіло твоє, святий Євдокиме:ти бо в ціломудрії і чистому житті, блаженний, жив єси, не осквернивши плоті. Тому з дерзновенням моли Христа Бога, щоб спастися нам. 

Кондак, глас 2: Вишніх бажаючи, до вишніх долучаючись, і колісницю вогненну, Божественними сходженнями чеснот, вдосконалив єси душу, преблаженний Євдокиме, на землі поживши, як безплотний, Зиждителю всіх благовгодив єси. 

Святий Євдоким, син Василія і Євдокії, родом був із Кападокії. Він служив у війську імператора Теофіла (829-842). Імператор зауважив його добросовісну службу і призначив старостою Харазійської области в Кападокії. Він не зробив нічого понад те, що зобов’язаний робити кожен з нас, – він був праведним християнином. Дотримувався Божих заповідей, а зберігав їх так, що його совість була чиста, мов сльоза з дитячого ока. Йдучи за євангельськими радами і роздаючи бідним усе, що мав, сам був убогий. Чистоту тіла оберігав над усе. Говорив мало, остерігаючись блудів язика. Читав Святе Письмо і чинив так, як воно навчає. Провадячи таке життя, у 33-літньому віці він тяжко захворів. Знав, що вмирає, та не боявся смерти, бо духом уже давно помер він для світу і жив для неба. Просив лиш поховати його бідно, в тій одежі, в якій помре. Його волю було виконано. 

Коли св. Євдоким помер, його поховали тихо, як звичайного чоловіка. Та Бог прославив гріб святого численними чудами, що всі стали дивуватися. Прийшов до гробу біснуватий і злий дух залишив його. Прийшла мати з дитиною, в якої були всохлі рученята, і дитина враз піднесла ті рученята, вже здорові, догори і вперше осінила себе знаком хреста. Люди звели над гробом святого капличку і світили там на славу Бога і на честь Його святого слуги Євдокима лампадку, а єлей лампадки допомагав хворим, що приходили сюди. Навіть порох з гробу, коли його прикладали до ран, допомагав, бо Бог хотів прославити свого слугу і винагородити віру тих, що сюди поспішали. Через двадцять вісім місяців після його смерти прибула щаслива мати, що виховала такого сина, мощі якого тепер почитали, і знайшла тіло нетлінним. А що батьки святого Євдокима тоді жили в Царгороді, то побудували церкву Пресвятої Богородиці і впросили одного диякона на ім’я Йосиф, щоб потай переніс сюди мощі святого, бо жителі того краю ніколи на це не погодилися б. Святі мощі склали у срібну домовину, а нові чуда рознесли ще далі славу про того, хто не був ані ісповідником, ані мучеником, ані учителем Христової Церкви – а був лишень справжнім християнином. На честь святого Євдокима святий Йосиф Піснеписець уклав канон. Руський паломник Антоній, що описав свою подорож до Царгорода, пише так:“Біля стовпа, з боку Богородичного монастиря, лежить Євдоким у срібній домовині, як живий”. Антоній поклонився його мощам 1200 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР