ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 5 серпня 2017 р.

05.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.14,6–9: «Коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо»

Кожна мить нашого життя – це або час із Богом, або без Нього. І саме наші чесноти і стремління до них – дають нам життя з Богом, а гріх, це віддалення від Бога і духовна смерть. Коли дивимось на життя переслідуваних християн, бачимо, як вони всюди зростали в чеснотах, бо вони всюди могли жити з Господом. Обставини їх ніколи не обтяжували, але навпаки, будь-які обставини були нагодою що б зростати в святості і жити з Богом. 

Погляньмо на наше життя. Ми постійно чимось невдоволені, чекаємо ліпших часів. Але якщо ми прагнемо святого життя, то в будь-яких ситуаціях і життєвих обставинах ми можемо жити з Богом. Ніколи і ніщо не може стати на перешкоді нам, щоб ми могли плодоносити для Господа. Будьмо свідомі, що обставини нашого життя дані нам Господом і де Бог нас поставив, саме це місце, де ми здатні жити свято і праведно.

*** 
Мт.15,32-39:  «Тим часом Ісус покликав своїх учнів і сказав їм: “Жаль мені цих людей.”»

Напевно, ми неодноразово пересвідчувалися, що, коли старалися говорити людям про Бога, хоча в нас і дуже рідко є до цього відвага, наше слово не доходило до співрозмовника, не промовляло, не падало в його серце, не проростало в ньому. Чому так часто є? 

Це Євангеліє є добрим прикладом: люди були настільки захоплені тим, що говорив Ісус Христос, що не спостерегли, як цілих три дні були голодними, тобто нічого не їли. Вони навіть не усвідомлювали, що були настільки перейняті Ісусом Христом, Божим словом, що не думали про земне, про харчування. Це добрий і важливий приклад для нас, бо коли говоримо про Бога не просто слова, а передаємо свій особистий досвід пізнання Бога, який ми здобули і яким ділимося, то можна сказати, що ділимося самим Богом. Саме тоді людей це зворушує і до них промовляє. Люди відразу відчувають, чи хтось це говорить з книжки, бо має добру пам’ять і ті чи інші речі може цитувати, чи десь прочитав це і переповідає, чи ж сам це відчув і пережив. 

Коли ми це пережили й пізнали самі, то маємо досвід Бога і можемо його передати іншим. Саме тоді слово притягує, захоплює людей. Коли ж ми цього досвіду Бога не маємо, то стаємо немовби плагіаторами, «брехунами». І якщо ми справді маємо досвід Бога, то, якби ми навіть не говорили риторично й красномовно, все одно цей досвід Бога будемо передавати людям. Саме це притягує будь-яку людину.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.08.2017р. Б. / Святих мучеників Трофима, Теофіла і тих, що з ними; Святого священномученика Аполінарія, єпископа Равенського

Святих мучеників Трофима, Теофіла і тих, що з ними

Тропар, глас 4: Як воїни, мученики непереможні, бігом нестримним на судилище невірних увійшли ви і через велику віру муки перетерпіли, Христа Єдиного сміливо ісповідуючи. Його моліть, Трофиме і Теофіле з іншим, щоб тягар пристрастей відклавши, оспівували ми нині ваше страждання, страстотерпці непоборнії. 

Кондак, глас 1: Із хоробрими думками пройшов ти муки і перемогу прийнявши, вовка перемінив єси на ягня благодаттю божжественною і заохотив страждати з тобою за віру, тому радісно почитаємо тебе, преславний Теофіле. 

Святі мученики Трофим і Теофіл постраждали 288 р., в часи Диоклетіяна. З ними на суді були ще 13 інших християн. Їх бичували, потім гаками шматували їх тіло, поламали кості, а камінням повибивали зуби. Коли мучеників кинули в розпалену піч, то вогонь погас, не завдавши їм жодної шкоди. Врешті-решт їх усіх стяли мечем. 

__________
У той самий день
Святого священномученика Аполінарія, єпископа Равенського

Святий Аполінарій був першим єпископом міста Равени в Італії. Згідно з переданням, єпископом його настановив у Римі апостол Петро, коли прибув туди з Єрусалиму. Оскільки місто Равена, як і вся провінція Емілія, до якої воно належало, було поганське, то новому єпископу довелося дуже багато трудитися і терпіти, поки зерна правдивої віри зійшли в тому краї. Бог благословив його труди і дав йому ласку чинити чуда, через це дуже багато поган навернулося до Христової віри. Кілька разів, як свідчить святий Петро Хризолог, Господь чудом рятував життя цього пастиря, так потрібного для молодого стада, та попри це доводилося йому і кров пролити, і рани отримати. Коли святого Аполінарія прогнали з міста, він проповідував Євангеліє в інших краях, зокрема над Дунаєм, але згодом знову повернувся до Равени. Мученицьку смерть прийняв за правління імператора Веспасіяна. Погани так жорстоко побили святого пастиря, що через кілька днів від отриманих ран він помер. Згідно з одними джерелами, св. Аполінарій був єпископом двадцять вісім років, згідно з іншими – лишень двадцять. Мощі священномученика поховано в Равені, а одну руку перенесено до Риму. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 4 серпня 2017 р.

04.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.14,26–40:  «Бог є Бог не безладу, а миру»

Коли ми звернемо увагу на наші гріхи, які б вони не були, всі вони деструктивні, всі вони розбивають цілісність людини. Навпаки чесноти, наше досконале і праведне життя завжди гармонізує і робить цілісним людину. Тому гріх – це не лише щось, що ми робимо перед Богом, що забороняє Церква, чого ми б не мали робити і що не миле Богові. Гріх також руйнує цілісність буття людини, гріх – це розбиття людини. Людина, коли розбита, завжди почувається нещасливою, немовби пораненою. 

Коли чинимо добро, то почуваємось сповнені радості та миру. Тому стараймося все більше жити в чеснотах, жити з Господом, що буде робити нас цілісними й гармонійними.

*** 
Мт.21,12-14; 17-20:  «Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували в храмі»

Бачачи цю, на наш погляд, різкість Ісуса Христа, ми деколи не розуміємо, чому так категорично Він чинить. Бачимо, що Господь перекидає столи міняйлів, хоча вони допомагали людям, бо міняли гроші задля пожертви на храм. Однак робить це категорично, щоб люди усвідомили, що є це храм, місце для Бога, місце, де перебуває Господь, де вони зустрічаються з Ним. 

У Новому Завіті Христос каже: «Ви – храм Духа Святого». Дух Святий перебуває в людині. Людина є храмом Духа. Ми хрестилися в ім’я Пресвятої Тройці. «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» – людина стає храмом Бога. Ми постійно сповідаємося, причащаємося, приймаємо Тіло і Кров Господні. З великою пошаною ставимося до святих Тайн, до Кивоту, бо свідомі, що там перебуває Ісус Христос. А коли причащаємося Тіла і Крові Господньої, Господь знов і знов перебуває в нас, ми стаємо живим кивотом, який носить Ісуса Христа. І тому, подібно до Нього, який впорядковував Єрусалимський храм, ми мусимо впорядкувати себе.

Дуже часто й ми в часі молитви чи Служби Божої щось «продаємо чи купуємо», залагоджуємо якісь справи. Наче й стоїмо перед Богом у храмі чи на особистій молитві, але всередині нас «базар». Отже, маємо бути, як Христос, категоричні та різкі, щоб наводити в собі порядок, бо ж ми храм Духа Святого.

+ВЕНЕДИКТ

04.08.2017р. Б. / Святої мироносиці і рівноапостольної Марії Магдалини; Повернення мощів святого священномученика Фоки

Святої мироносиці і рівноапостольної Марії Магдалини

Тропар, гл. 1: За Христом, що від Діви народився задля нас ішла ти чесна Маріє Магдалино, заховуючи його устави і заповіді. Тому днесь всесвяту твою пам’ять святкуємо, і одержуємо задля твоїх молитов відпущення гріхів. 

Кондак, гл. 2: Коли ти стояла, преславна, під хрестом Спасовим з другими многими і страдала з Матір’ю Господньою, та сльози проливала, це на похвалу принесла ти, кажучи:що це за дивне чудо? Той, який усе сотворіння утримує, зволив терпіти. Слава владі твоїй. 

Cвятий євангелист Лука розповідає: “Просив Його хтось із фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом. Аж тут жінка, що була грішниця у місті, довідавшись, що Він був за столом у хаті фарисея, принесла алябастрову, повну пахощів плящинку і ставши, вся у сльозах, коло ніг Ісуса ззаду, почала обмивати слізьми Йому ноги, потім волоссям своєї голови обтирати, та й цілувати ноги й мастити пахощами. Побачивши те фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи:Якби це був пророк, Він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається Його:це ж грішниця! Тоді Ісус заговорив до нього:«Симоне, маю тобі щось сказати». Той відповів:«Кажи, Учителю». «Два довжники були в одного позикодавця;один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. А що вони не мали звідки віддати, обидвом він простив. Котрий, отже, з них більше буде його любити?» Озвався Симон і каже:«Гадаю, той, якому подарував більше». Ісус сказав до нього:«Ти судив добре». І, обернувшися до жінки, промовив до Симона:«Ти бачиш оцю жінку? Прибув я у твій дім, і ти не дав води мені на ноги. Вона ж слізьми обмила мені ноги й витерла своїм волоссям. Поцілунку ти мені не дав;вона ж, відколи я ввійшов, не перестала цілувати мені ноги. Оливою не намастив ти голови моєї;вона ж миром пахучим намастила мені ноги. Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить». Потім сказав до жінки:«Прощаються тобі гріхи». І почали ті, що з ним за столом сиділи, говорити між собою:«Хто це такий, що й гріхи відпускає?» До жінки ж Він промовив:«Віра твоя спасла тебе;іди в мирі»” (Лк. 7, 36-50).
Що ж то за жінка, якій сам Спаситель сказав, що відпускає їй гріхи? Була це грішниця, що красою й багатством перевищувала всіх жінок Галилеї, вона так загрузла у гріхах і нечистоті, що люди показували на неї пальцем. Мешкала вона у місті Магдалі, а називалася Марія Магдалина. Були в неї брат Лазар і сестра Марта, що жили у Витанії і провадили дуже побожне життя. А життя Магдалини – суцільна розпуста. До ніг її багачі клали великі маєтки;багатство її годі було порахувати. Й одного разу вона випадково почула, як Христос говорив до народу, слова Його так глибоко її схвилювали, що вона усвідомила всю гидоту свого життя. Бог послав їй свою благодать, вона ж пішла за її голосом. Коли Марія довідалася, що Ісус є в домі Симона, кинула все і, взявши з собою цінне миро, пішла туди й зі сльозами глибокого жалю припала до ніг Спасителя. Знаючи свою душевну нужду, навіть не сміла глянути в Його лице, лиш слізьми вмивала Йому ноги. Що сталося далі, ми дізналися з наведеного вище фрагмента. “Нечистою будучи, наблизилася до Господа, і чиста відійшла від Нього;хвора прийшла і відійшла здорова” (св. Августин). “В одну хвилю сльози сокрушеної каяниці з’єдналися з милосердям Господа” (св. Вернард) і “враз вона стала чиста й невинна, як дівиця” (св. Йоан Золотоустий);“сокрушене серце вилилося слізьми” (св. Кипріян) і “була вона охрещена власними слізьми” (св. Йоан Золотоустий). 

Відтоді найбільша грішниця стала найбільшою каяницею, “знаряддя гріха зробила знаряддям чесноти” (св. Євтимій), “нічого не залишила собі, а вся посвятилася Христові” (св. Кипріян) і йшла слідом за Ним. У Євангелії читаємо, що за Ісусом ішли:“...деякі жінки, що були оздоровлені ним від злих духів і недуг:Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів” (Лк. 8, 2) та інші. Усім серцем вона полюбила Того, хто простив їй гріхи, “бо навіть ноги Христа зробила жертовником, на якому жертвувала зі слізьми і миром свою любов” (св. Євтимій). 

Далі євангелист Лука розповідає, що Христос прийшов у дім Марти. “Була ж у неї сестра, що звалася Марія;ця сівши в ногах Господа, слухала Його слова. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже:«Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла». Озвався Господь до неї і промовив:«Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї»” (Лк. 10, 39-42). А коли помер їх брат “Лазар з Витанії, села Марії та її сестри Марти. Марія ж, брат якої Лазар слабував, була ота, що миром помазала Господа і волоссям своїм обтерла Йому ноги. Отож послали сестри до Нього сказати Йому:«Господи, той, що любиш ти його, слабує»” (Йо. 11, 1-3), і Христос прийшов до них, то Марія, побачивши Спасителя, з вірою “впала Йому до ніг і сказала Йому:«Господи, якби Ти був тут, то мій брат не вмер би!»” (Йо. 11, 32). Віра її не підвела – Христос воскресив Лазаря. 

Відбулося це за шість днів до Христових страстей. Спаситель гостював у домі Симона прокаженого. “Марія ж узяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогого, помазала ноги Ісуса й обтерла їх волоссям своїм;і наповнився дім пахощами мира” (Йо. 12, 3). А один з учнів, Юда Іскаріот, який мав зрадити Христа, став нарікати, що шкода мира, бо його можна було продати, а гроші роздати вбогим. А говорив він так не тому, щоб дбав про бідних, а тому, що був злодій, і крав гроші, призначені для них. Тоді Христос сказав, що Марія Магдалина добре діло вчинила, бо “завжди бо бідних маєте з собою;мене ж не завжди маєте. Виливши це миро на моє тіло, вона вчинила те на похорон мій. Істинно кажу вам:Де тільки буде проповідуватись ця Євангелія по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин»” (Мт. 26. 11-13). 

Прийшов день страстей Христа Спасителя. Учні розбіглися, а кати прибили на хресті свого Сотворителя. “А при хресті Ісусовім стояли Його мати, сестра Його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина” (Йо. 19, 25). Вона не покинула Христа, ішла за Ним на Голготу і стояла біля хреста аж до смерти Спасителя. Була Марія також і тоді, коли благообразний Йосиф зняв з древа пречисте Тіло. У Євангелії читаємо:“Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де Його покладено” (Мр. 15, 47). Таку вірність Христос бажав винагородити і вигородив. “Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить – камінь відкочено від гробниці” (Йо. 20, 1). Вона з плачем припала до гробу і побачила двох ангелів у білих ризах, що сиділи біля порожнього гробу, а коли озирнулась, побачила Христа, та не впізнала Його. “Мовить до неї Ісус:«Маріє!» А та обернулась та до Нього по-єврейському: «Раввуні!» – що у перекладі означає:«Учителю!» А Ісус їй каже:«Не стримуй мене, не зійшов бо я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм:Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого». І пішла Марія, щоб звістити учням:«Бачила я Господа», – та й що Він це їй повідав” (Йо. 20, 16-18). Так Христос своїми словами учинив Марію, у винагороду за її любов, проповідницею свого Воскресіння, “бо мало хто нині так любить Того, хто царствує в небі, як любила Його Магдалина, коли Він лежав у гробі” (св. Бонавентура).
Святе Євангеліє далі вже не згадує про Марію Магдалину. Згідно з переданням, після Зішестя Святого Духа вона проповідувала якийсь час Євангеліє, потім подалася до Риму. Святий Павло у Посланні до римлян пише:“Вітайте Марію, що багато для вас трудилася” (Рим. 16, 6). Передання оповідає, що Марія Магдалина особисто повідомила імператора Тиверія про несправедливий засуд Христа і подала йому як символ Воскресіння золоту крашанку. Як свідчать грецькі історики, померла свята в Ефесі, а за правління Лева Мудрого (886-912) тіло її перенесли до Царгорода і поклали в монастирі святого праведного Лазаря. Згідно з іншим переданням, свята Марія Магдалина після Вознесіння Христа 30 років проживала в пустелі, поблизу Марселя (у Франції). Сестра її у тих краях заснувала монастир і зібрала біля себе багато благочестивих жінок. А свята Марія Магдалина провадила нечувано строге життя, морила своє тіло постом, носила волосяницю і гіркими сльозами оплакувала свої давні гріхи, хоч з уст самого Христа Спасителя отримала їх відпущення. Плакала не зі страху перед пеклом, а з найдосконалішого жалю, що так тяжко зневажила джерело найбільшої любови – Ісуса Христа. Тож “не лишень у домі Симона плакала вона, вона плакала і після Зішестя Святого Духа, бо безнастанно жалувала, безнастанно оплакувала впродовж усього життя свої давні гріхи ” (св. Августин). 

__________
У той самий день
Повернення мощів святого священномученика Фоки

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Фоко, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 6: Як святитель приносячи, отче, жертви, вкінці себе приніс єси як жертву живу, свідчивши за законом про Христа Бога, Ангелами утверджуваний, і смерть вибираючи, ти є з тими, які оспівують тебе:прийди, Фоко, з нами, і ніхто на нас. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 3 серпня 2017 р.

03.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.14,6–19: «Тим то й ви – коли вже так їх прагнете, отих духовних дарів, – старайтесь їх мати подостатком на збудування Церкви»

Кожна чеснота, яку ми здобуваємо, кожна добра риса, кожен наш добрий вчинок – це не лише наша приватна справа, а й справа усієї Церкви. Так само й кожен наш гріх не є лише нашою приватною справою, яку ми можемо «залагодити» в сповіді. 

Маємо завжди дбати про стан своєї душі й пильнувати її, розуміти, що наше життя – це є життя всієї Церкви. Так само, якщо члени всієї Церкви сповнюються святістю, праведністю, і це відчуває тоді уся Церква.

*** 
Мт.20,17-28: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити»

Ми дуже часто скаржимося на обставини нашого життя – все нам не так: не так хтось глянув на нас, не так відгукнувся, не так поставився, не так відреагував, не так нас оцінили, не врахували нашої думки й багато іншого. 

Ми дуже часто хочемо, щоб усе служило «для мене». Ісус висловлює цілковито іншу думку: «Я прийшов, щоб послужити». Бог, Творець усього видимого й невидимого, який є альфа та омега, початок і кінець усього, приходить на землю, щоб послужити людині. 

Мені пригадуються слова одного міністра (не українського), який сказав: «Коли я був звичайною людиною, я міг послужити одиницям. Тепер я міністр, і хоча знаю, що завжди ним не буду, але тепер я можу послужити тисячам або й мільйонам». Дуже важливо усвідомлювати, що те місце, яке мені дав Господь, – є місцем служіння для інших, місцем, де я можу щось зробити для когось, де мене поставив Господь, де Бог на мене розраховує і покладається на мене. Бог очікує від мене служіння так, як і сам прийшов послужити. 

Ми часто маємо претензії до інших – «чому інші нам не служать», хоча прямо цього й не говоримо. Натомість треба спробувати й ризикнути, просто відважитися наслідувати Ісуса Христа у служінні іншим особам, які оточують нас. І насамперед – найближчим, тобто родині: чоловік – жінці, жінка – чоловікові, жінка і чоловік – дітям, батькам, близьким, друзям та, врешті, кожній людині, яку поставив на нашій дорозі Господь. Треба пробувати побачити, чого Бог хоче від мене, в якій спосіб я тій людині можу послужити. Часто вистачає просто вислухати, приділити час. Не треба багато. Бог очікує від мене, щоб саме цій людині, у цій конкретній ситуації я послужив. І я маю для цього всі можливості та змогу.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.08.2017р. Б. / Преподобних Симеона, Христа ради юродивого, та Йоана, його сопосника; Святого пророка Єзекиїла

Преподобних Симеона, Христа ради юродивого, та Йоана, його сопосника

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 2: Безплотного і плоті явленого і чеснотами надприродно осяяного, Симеона рівноангельного і богоносного возхвалімо, а з ним і Йоана приснопам’ятного, з вірою і любов’ю, як тих, які моляться Господеві неустанно за всіх нас. 

Ще юнаками вони зреклися світу. Щирі приятелі з дитинства, вони разом поїхали поклонитися Святим місцям у Єрусалимі і там їхнє серце запалало великою любов’ю до Христа Спасителя. Приятелі відпустили своїх слуг на волю, не втримало їх навіть багатство, яке залишили вдома, і вступили до монастиря, який заклав колись святий Герасим. Ігумен Никон постриг їх і поблагословив на пустельне життя. Далеко в пущі вони знайшли печеру і там, борючись зі спокусами, в постах, молитвах і чуванні, прожили 29 років. Тоді Симеон вирішив піти у світ, щоб спасати, мірою своїх сил, інших, а Йоан, хоч як йому було жаль розлучатися з приятелем, залишився в пустелі. 

Преподобний Симеон пішов до Єрусалиму і там три дні молився на Голготі. Найбільше він просив у Господа, щоб його добрі діла, якщо йому вдасться якесь задля спасення ближнього зробити, були приховані від світу, а після молитви постановив удавати зі себе дурного, несповна розуму, юродивого Христа ради, щоб легше було приховати силу творити чуда, яку дав йому Бог. 

Він прийшов до міста Емізени. В убогій одежі, в солом’яній шапці він ходив вулицями міста, а за ним біг гурт злих хлопчиськ, які з нього насміхалися, кричали і штовхали. Преподобний Симеон найнявся до одного єретика на поденну роботу, господар велів йому продавати горох на площі. Святий упродовж семи днів до цього постив і тепер став їсти той сирий горох. Єретик, побачивши це, жорстоко побив його і вигнав з хати, але святий постійно повертався до нього, аж поки не навернув його разом із жінкою до Христової віри. Потім преподобний Симеон найнявся на роботу до одного жида, гутника-шкляра. Що жид зробить склянку, то святий Симеон перехрестить її – і вона трісне, і тріскали ті склянки доти, доки жид врештірешт не прозрів і прийняв святе хрещення. Іншого разу йшов святий вулицею, тримаючи в одній руці велику ковбасу, а в другій – гірчицю, і їв по дорозі. Ніхто уваги на дурня не звертав. Аж надійшов бідний чоловік, незрячий. Преподобний натер йому очі гірчицею та й пішов собі – а сліпий прозрів.
На все місто лиш один чоловік, диякон Йоан, знав життя Симеона і його чесноти. Цього диякона, який часто давав святому їсти, засудили за вбивство людини, кинули до в’язниці і вже мали стратити. Зустрів якийсь чоловік преподобного Симеона і сказав йому:“Тепер, небоже, помреш з голоду, бо твого диякона ось-ось повісять”. 

Святий Симеон став ревно молитися, і знайшлися справжні винуватці, а диякона відпустили. При зустрічі преподобний сказав йому:“Це Бог тебе покарав за те, що двом біднякам не дав милостині, коли в тебе просили її!” 

Таке ось було життя святого Симеона. Перед смертю він ще відвідав свого брата Йоана і провістив йому, що вони обидва скоро помруть. Повернувшись до міста, преподобний Симеон далі провадив своє життя юродивого, ночами молився і в бідності й убогості, нікому не відомий, помер. Поховали його поспіхом, як бідака, бо диякон Йоан ще не знав про його смерть. І щойно коли довідався про це, лиш тоді оголосив, що той, юродивий, насправді був великим пустельником і Божим угодником. Тоді стали відомі й усі чуда, які він учинив, і люди дізналися, який великий святий жив серед них, що зцілював хворих, а всі його мали за дурня. Які то далекі людські суди від судів Божих! Преподобний Симеон помер близько 590 р., того ж року помер і преподобний Йоан. 

__________
У той самий день
Святого пророка Єзекиїла

Тропар, глас 2: Пророче Божий Єзекиїле, ти прозрів замкнені Духом врата і і на Втіленого, на виході їх, Єдиного вказав Бога, Його моли, молимось, щоб відкрив двері милості Своєї і спас душі тих, які благочесно оспівують пам’ять твою. 

Кондак, глас 4: Божим пророком явився єси, Єзекиїле чудний, воплочення Господнє всім провістив єси, Сущого Агнця і Зиждителя, Сина Божого, який явився во віки. 

Зло і нечистота ширилися серед жидів. Вони забули про свого Бога, каменували Його пророків, а втіхи шукали в ідолопоклонстві. Дарма, що пророк Єремія закликав їх до покути;як голосу того, що кличе в далекій пустелі, так і його не чули закаменілі серця окаянників. І прийшла кара Божа. Навуходоносор уже вдруге захопив Єрусалим, а царя Седекію і тисячі жидів погнав у неволю. А третю кару, зруйнування Єрусалиму і святині, Єремія провістив у Єрусалимі. В Халдейській землі, серед поневолених жидів пророкував пророк Єзекиїл. 

Батько пророка Єзекиїла, Бузі, був священиком. Св. Єзекиїл разом з іншими потрапив у неволю, жив він над рікою Кевар. Бог покликав його на пророка 593 р. до Р. Хр., коли жиди перебували в неволі вже п’ять років. Він побачив у хмарах чотирьох створінь, перше з людським обличчям, друге – з левиним, третє – з головою бика, а четверте – з головою орла;кожне з них мало дві пари крил, однією закривали голови, а другою – тіло. Вони тримали престол, на якому сидів Господь. Святі Отці це тлумачать, що створіння ті символізували чотирьох євангелистів, кожен з яких у свій спосіб описав життя Христа Спасителя. Так, людське обличчя означає Його людську природу, левине – Його Божество, голова вола – означає страсті Христа Спасителя, а орел – означає Воскресіння і Вознесіння Ісуса. Тому-то в іконографії людська постать символізує святого євангелиста Матея, лев – Марка, віл – Луку, а орел – Йоана. 

Господь наказав йому іти й пророкувати серед жидів, без огляду на те, слухатимуть його чи ні. І дав йому Господь Бог сувій, на якому написано було:“Жалощі, стогін і скарги” – і велів його з’їсти. Вуста пророка наповнилися дивною гіркотою. І сказав Господь, що якщо пророк не послухає і не стане погрожувати грішникам гнівом Божим, то сам за них відповість своєю душею. 

Став святий Єзекиїл проповідувати серед жидів;провістив їм зруйнування Єрусалиму, що одна частина жидів загине від голоду, друга – від меча, а третя буде розсіяна по всьому світу. Господь велів пророку Єзекиїлу обрізати своє волосся і поділити на три частини:одну – спалити, другу – посікти мечем, а третю – пустив на вітер. Закривши своє лице і очі, пророк вийшов із міста у знак того, що й цар Седекія, правитель Єрусалиму, вийде з міста, його схоплять, виколять очі і погасне перед ним ясний світ. 

Пророцтва Єзекиїла стосувалися також і сусідніх поганських народів:вавилонян, моавитян, едомлян, амоніїв, єгиптян, яким провістив утрату незалежности і вічну неволю. Провістив він також Божу кару злим пастирям (священикам) стада, які пасуть самі себе, їдять м’ясо і молоко зі стада, а овечок Божих не пасуть, не допомагають хворим, не зцілюють недужих, не втішають розкаяних, не шукають заблудлих і загиблих, а через це розпорошилися вівці, бо не мали пастирів, і дикі звірі їх поїдають. Тому Господь збере вівці свої (своїх вірних), виведе їх з-посеред поган (безвірних) і вони будуть пастися і спочивати на горах Ізраїля. “Я буду судити між вівцею та вівцею. Я поставлю над ними єдиного пастиря, що пастиме їх, слугу мого Давида. Він буде їх пасти, він буде пастирем над ними” (Єз. 34, 22-23). Яке чітке провіщення про Христа Спасителя, про одне стадо і одного пастиря, тобто про Христову Церкву і її видимого главу – наступника святого Петра. 

А далі в пророцтвах Єзекиїла виявляється уся безмірна доброта і милосердя Господа, який не полишає навіть тих, що Його покинули:“Я заберу вас з-між народів;я позбираю вас з усіх земель і приведу вас у вашу країну. Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь;я вас очищу від усіх ваших гидот і від усіх ваших кумирів. Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи. Ви житимете в країні, що я дав батькам вашим, і будете моїм народом, а я буду вашим Богом” (Єз. 36, 24-28). 

Після цього Господь вустами пророка Єзекиїла провіщає воскресіння мертвих. Дух Божий вивів пророка на поле, повне костей, і спитав Господь Єзекиїла. “«Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?» Я відповів:«Господи Боже, Ти знаєш». Тоді сказав до мене:«Проречи над цими кістками й скажи до них:Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє! Так говорить Господь Бог до цих костей:Ось я введу в вас дух, і ви знов оживете. Я обкладу вас жилами, ви поростете тілом, я вкрию вас шкірою, вкладу в вас дух, і знову оживете, і зрозумієте, що я – Господь»” (Єз. 37, 3-6). А коли пророк промовив слова, що йому велів Господь, то зрушилися кістяки, кістка єдналася з кісткою і вкрилися тілом, а коли за наказом Божим пророк сказав, щоб у них вступила душа, то трупи враз ожили. Були це кістяки померлих, тих, що говорили:“Кості наші висхли, надія наша пропала, прийшов кінець нам!” (Єз. 37, 11). І пролунало слово Господа:“Ось я відчиню гроби ваші, і виведу вас, мій народе, з гробів ваших, і приведу вас назад в Ізраїльську землю” (Єз. 37, 12). 

Пророцтво Єзекиїла закінчується обітницею повернення жидів у землю батьків. Та найголовніша обітниця – постання нового Єрусалиму, Христової Церкви. Близько двадцяти семи років пророкував святий Єзекиїл, і помер мученицькою смертю:жиди прив’язали його до диких коней і ті розірвали тіло пророка. Це була помста за те, що пророк закликав їх до покаяння і хотів добра всьому народові. Святі останки пророка Єзекиїла поховано поблизу Багдаду, на полі Мавр, у гробі Сима й Арпахшада, прародичів Авраама. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 2 серпня 2017 р.

02.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.13,4–14,5:  «Змагайте до любови»

Ми звертаємо увагу на багато аспектів наших стосунків: на справедливість, чесність, відвертість... Усі ми такі різні, саме тому кожен по-своєму розуміє справедливість, чесність. Однак найбільше і найважливіше в наших стосунках – це любов. Бо любов покриває недоліки одні одних. Любов приймає чиюсь інакшість, помилки другої особи, любов дає нам порозуміння і зв’язок у нашій різноманітності та гармонію цілісності. 

То ж в наших стосунках дбаймо і ставмо понад усе любов один до одного. Як би не було складно, стараймося любити ближніх. А з любові з’являтиметься справедливість, чесність, відвертість!

*** 
Мт.20,1-16:  «Ідіть і ви в мій виноградник»

Євангеліє розповідає про робітників, яких господар наймає на працю. Він наймає їх у різний час, а платить однаково. 

У своєму житті ми також часто бачимо, здавалося б, певну несправедливість. Хтось живе безбожно – і йому добре «ведеться», а хтось побожно – і терпить скорботи, прикрощі. Кажемо, що комусь у житті більше щастить, комусь – менше. Ми постійно оцінюємо: так краще, так гірше. Також можемо назвати безліч об’єктивних обставин, які вплинули на те, що відбувається саме так чи інакше. Дуже важливо побачити, що наші обов’язки, наші справи, усі обставини чи люди навколо нас – не випадковість, а саме Бог усе це дав. За всім цим стоїть Господь. Може, хтось і має більші обов’язки, але має більшу благодать, більшу ласку до цього; хтось має менші обов’язки, однак Бог дає кожному міру своєї благодаті. Може, хтось і більше щось виконає на землі, якщо дивитися по-людськи, – очевидно, має для того більші можливості. 

Тому дуже важливо для нас відчути цінність свого, особистого життя, даного Богом. Усвідомити цінність того, що ми виконуємо, важливість наших справ, обов’язків. Напевно, дуже мало хто з нас відчуває цю цінність. Адже ми рідко усвідомлюємо, що те чи інше, що ми робимо, має свою велику вагу перед Богом. Отже, треба пам’ятати, що мої обов’язки й обставини мого життя – це місце мого служіння Богові.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.08.2017р. Б. / Святого славного пророка Іллі

Святого славного пророка Іллі

Тропар, глас 4: У тілі ангел, пророків основа,* другий предтеча пришестя Христового – Ілля славний,* з висоти зіслав Єлисеєві благодать* недуги відганяти і прокажених очищати.* Тому й на тих, що почитають його, зливає зціління. 

Кондак, глас 2: Пророче і провидче великих діл Бога нашого, Іллє великоіменитий,* вістуванням твоїм Ти встановив водоточні облаки.* Моли за нас єдиного Чоловіколюбця.
“І з’явивсь Ілля, пророк вогненний, і слово його смолоскипом палало. Він навів на них голод і в ревності своїй їх поменшив. Словом Господнім небо замкнув, а й тричі вогонь із нього звів. Як ти прославивсь, Іллє, чудесами! Хто б похвалився рівністю з тобою? Збудив єси мертвого з смерти і з аду – Всевишнього словом. Ти скинув царів на загибель, прославлених – з їхнього ложа. Ти чув на Синаї докори, на Хориві – вирок відплати. Ти помазав царів на відплату, а й пророків, – своїх наступників. Полум’яний вихор вхопив тебе – колісниця з вогненними кіньми” (Сир. 48, 1-9). Так коротко, в кількох словах, зібрані головні події з життя пророка Іллі. Коли ангел Господній Гавриїл благовістив Захарії народження сина, Йоана Хрестителя, то сказав, що той, хто народиться, багатьох наверне до Господа Бога й “ітиме перед ним з духом та силою Іллі” (Лк. 1, 17). А коли Йоан Предтеча над Йорданом став закликати до покути, і багато наверталося і, каючися у своїх гріхах, роздирали на собі одежі й попелом посипали голови, тоді жиди послали до нього спитали:“Що ж – Ілля ти?” (Йо. 1, 21). Подібно й Ісуса Христа одні приймали за Йоана Хрестителя, а “інші за Іллю” (Мт. 16, 14). У хвилю, коли на горі Таворі Христос Спаситель переобразився на очах Петра, Якова та Йоана, коли лице Його стало як сонце, а ризи білі як сніг, “з’явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли” (Мт. 17, 3;а також див. Мр. 9, 4;Лк. 9, 30). І що ж то був за Ілля, який мав таку велику пошану в усіх? Був це, як співає Церква:“У тілі ангел, пророків основа, другий предтеча пришестя Христового”. 

Ось як описує житіє пророка Іллі святий Епіфаній Кипрський:

Ще до народження Іллі його батькові приснилося, що якісь мужі благообразні розмовляють з маленькою дитиною, сповиваючи її вогняними пеленами і годуючи вогнем. 

Батько розповів свій сон одному мудрому та побожному священикові, а той так розтлумачив його:та дитини стягне на себе особливу Божу ласку, її слово буде сильне і діяльне, як вогонь;життя її буде миле Богу і вона судитиме Ізраїль мечем і вогнем. Те провіщення сповнилося. Батько святого Іллі називався Савах. Ілля, що означає “Бог – це сила”, народився в місті Тішбе, в Гілеаді, що за Йорданом. Походив він з роду Аарона, вихований був у середовищі священиків, часто ходив у пустелю на молитву, а понад усе полюбив чистоту душі і тіла. 

Ізраїльським народом тоді правив Ахав, безбожний чоловік безбожної жінки Єзавелі, дочки сидонського короля. Вони обоє змусили народ покланятися божкові Ваалові – і завелася всяка нечесть серед народу. Тоді то в Сихем, головне місто Самарії, де жив цар зі своїм двором, прийшов пророк. “Ілля тішбій, з Тішбе у Гілеаді, сказав до Ахава:«Так певно, як живе Господь, Бог Ізраїля, якому я служу, цими роками не буде ні роси, ні дощу, хіба на моє слово»” (1 Цар. 17, 1). І справді, Господь закрив небеса і жодна крапля дощу не впала на ниви народу, що забув про свого Бога. А пророку Іллі Господь велів сховатися від помсти Ахава в скелястих ущелинах коло Керіт-потоку, над Йорданом, і кожного ранку та вечора ворон приносив йому хліб і м’ясо, а спрагу гамував водою з потоку. 

Потоки і ріки стали пересихати, і тоді Господь послав Іллю до Сарепти Сидонської, що поблизу Тиру. Прийшов пророк у той край і побачив, як народ там вимирає від голоду, бо суха земля не родила хліба. Перед воротами міста зустрів він бідну вдову, що збирала хмиз, і попросив винесла йому води і шматок хліба. А вдовиця сказала:“Так певно, як живе Господь, Бог твій, нема в мене нічого печеного, тільки пригорща муки в посудині та трошки олії у глечику. Оце назбираю трохи дров та повернувшись, приготую, що маю, собі та синові, а там з’їмо й помремо” (1 Цар. 17, 12). Тоді пророк відповів їй на це:“Не журись, іди й зроби, як сказала;тільки наперед спечи мені коржика і принеси сюди, собі ж і синові приготуєш опісля. Так бо говорить Господь, Бог Ізраїля:Посуд з мукою не опорожниться, глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю” (1 Цар. 17, 13-14). 

Повірила жінка і послухала його слів. З того часу мука і олія помножувалася в чудесний спосіб. Пророк залишився мешкати в тої вдови і хліба їм не бракувало. Та невдовзі помер син удови, стала вона побиватися і голосити, що Бог покарав її за гріхи. Тоді святий Ілля став молитися, а потім тричі подув на лице померлого хлопця і воскресив його, й живого-здорового віддав матері, сказавши:“Дивися, син твій живий” (1 Цар. 17, 23). Жінка ж відповіла пророкові:“Тепер я знаю, що ти – чоловік Божий та що слово Господнє в устах твоїх – правда” (1 Цар. 17, 24). 

Милосердя Бога глибоке, як море. Господь змилосердився над грішниками і послав Іллю до Ахава, який шукав пророка по всьому краю, бо народ гинув від голоду і спраги. Коли пророк став перед ним, цар запитав у нього:“То це ти той, що тривожиш Ізраїля?” (1 Цар. 18, 17). Святий Ілля сміливо відповів:“Не я тривожу Ізраїля, а ти й твоя родина, бо ви покинули заповіді Господні, і ти ходиш за Ваалами” (1 Цар. 18, 18). І велів цареві зібрати на горі Кармель народ Ізраїля та дев’ятсот п’ятдесят поганських жерців. На горі пророк Ілля став упоминати зібраних:“«Докіль кульгатимете на обидва боки? Коли Господь є Бог, ходіть за Ним;коли ж це Ваал – ходіть за ним». Не відповів йому народ нічого. Тож далі сказав Ілля до народу:«Я зостався один пророк Господній, а пророків Ваала 450 чоловік. Дайте нам двох бичків, і нехай вони виберуть собі одного бичка, розітнуть його на шматки й покладуть на дрова, але нехай не підпалюють;я ж приготую другого бичка й покладу його на дрова, але не підпалю. Ви взивайте Ім’я вашого бога, а я візву Ім’я Господнє. Котрий Бог відповість вогнем, той буде Богом»” (1 Цар. 18, 21-24). Весь народ пристав на це. Від ранку до обіду взивали жерці:“Вислухай нас, Ваале!” – та даремні були всі їхні старання. В обід Ілля сказав їм:“Голосніше кричіть, бо певно бог ваш спить, що не чує вас”. І до вечора голосили погани, ножами кололи своє тіло, та, мабуть, і справді їх ідол спав, бо жертва все ще лежала на жертовнику. 

“Тоді Ілля сказав до народу:«Приступіть до мене!» І весь народ приступив до нього. І він знову поставив жертовник Господній, що був зруйнований. Узяв Ілля 12 каменів за числом колін синів Якова, до якого Господь сказав був:Ізраїль буде твоє ім’я, і склав з того каміння жертовник Імені Господньому, та й обвів його навкруги ровом, що міг вмістити в собі зо два сати зерна. Потім розклав дрова, розтяв бичка, поклав на дрова, і повелів:«Наберіть чотири відра води та й вилийте на всепалення й на дрова!» І зроблено так. І повелів:«Зробіть це вдруге». І зроблено вдруге. Далі повелів:«Зробіть це втретє». І зроблено втретє, так, що вода текла навкруги жертовника, і в рові було повно води. А коли вже був час приносити вечірню жертву, приступив пророк Ілля й сказав:«Господи, Боже Авраама, Ісаака та Ізраїля! Покажи сьогодні, що Ти – Бог в Ізраїлі, що я – Твій слуга і що я вчинив це все за Твоїм велінням. Почуй мене, Господи, почуй мене, щоб цей народ зрозумів, що Ти, Господи, – Бог, і що Ти навертаєш їхні серця». І впав вогонь Господній з неба й пожер усепалення, дрова, каміння, й порох, ба й воду висушив, що була в рові. І ввесь народ, побачивши це, припав обличчям до землі й промовив:«Господь є Бог! Господь є Бог!» Ілля ж повелів їм:«Хапайте Ваалових пророків! Не дайте ні одному з них утекти!» І похапали їх, і Ілля стягнув їх до Кішон-потоку й там повбивав їх” (1 Цар. 18, 30-40). 

Ахав усе розповів своїй жінці і та вирішила помcтитися за смерть поганських жерців й убити святого пророка, але Бог об’явив Іллі цей задум цариці і велів покинути край. Через Версавію, що в Юдеї, пішов він у пустелю і там гірко оплакував відступництво свого народу. Тоді явився Іллі ангел Божий, утішив його й нагодував, і велів іти в далеку дорогу. Сорок днів мандрував пророк, аж доки не прийшов до гори Хорив, тут він і поселився у печері. Коли Ілля гірко розпачав над засліпленням Ізраїля, то враз надійшла чорна хмара, з вихром, громами і вогнем. Коли буря минулася, повіяв тихий вітерець, в якому Ілля побачив Господа. Це знак, що не в громі гніву, не у вогні кари, а в тихому вітрі милосердя та прощення ховається сила Божої всемогутности. На наказом Господа, пророк вирушив у Дамаську пустелю і покликав з собою Єлисея, помазавши його на пророка, а той “встав і пішов за Іллею й служив йому” (1 Цар. 19, 21). А Ахав з жінкою своєю Єзавеллю продовжував грішити, чинячи всяке зло. Жив-був чоловік на ім’я Навот, що мав виноградник поблизу палати Ахава і не хотів продати його цареві. Тоді Єзавель веліла звинуватити його в богохульстві, зневазі царського імени й каменувати. Коли Навота вбили, Ахав з жінкою пішли оглядати виноградник. Аж тут перед ними з’явився пророк Ілля і сказав:“Так говорить Господь:То ти убив та ще береш у посідання?.. На тому самому місці, де пси лизали кров Навота, лизатимуть вони твою кров” (1 Цар. 21, 19). А Єзавелі сказав, що її зжеруть пси на єзреельськім полі (див. 1 Цар. 21, 23). 

Розкаявся Ахав, почувши це, роздер свою одежу – і Господь прийняв його жаль і сказав Іллі, що кара, яку призначив Ахавові, спіткає його аж після смерти. Але не довго тривав жаль і розкаяння Ахава, через три роки він загинув на війні. Коли везли його неживого, то пси і свині лизали його кров на тому самому місці, де колись було вбитий безневинного Навота. А згодом загинула і Єзавель, її виштовхнули з вікна, труп цариці викинули за мури міста і пси зжерли її. 

На престолі сів Ахазія, син Ахава, безбожник та ідолопоклонник. Та не довго він царював, бо тяжко занедужав і послав до божниці Ваала в Екроні запитати жерців, буде жити чи ні. За промислом Божим, Ілля став перед його посланцями і грізно запитав їх:“Хіба в Ізраїлі нема Бога, що ти посилаєш питати Ваал-Зевува, екронського бога?” (2 Цар. 1, 6). Потім став перед самим царем і сказав йому:“Так говорить Господь:За те, що ти послав послів питати Ваал-Зевува, екронського бога, – наче б в Ізраїлі не було Бога, щоб про те питати, – не встанеш з ліжка, на яке ліг;ти мусиш умерти” (2 Цар. 1, 16). Невдовзі Ахазія помер, а оскільки він не мав сина, то царем став його брат Йорам.
І прийшов час, коли пророк Ілля мав закінчити свій земний подвиг. Учень Єлисей був свідком його останніх хвилин. З’явилася вогненна колісниця і коні вогненні “і Ілля знявся в вихрі на небо” (2 Цар. 2, 11). Згідно з переданням святих Отців, він повернеться на землю перед страшним судом і помре мученицькою смертю. Усе бо, що написано в одинадцятій главі книги Одкровення, святі Отці пов’язують з другим приходом Еноха та Іллі, які були живими вознесені на небо і які повернуться на землю, будуть навчати 1260 днів і творити чуда. Другий прихід Іллі підтверджує також Христос Спаситель:“І запитали його, промовивши:«А чого то книжники кажуть, мовляв, Ілля має прийти перше?» Він же відрік їм:«Ілля має прийти перше і знову все до ладу приведе»” (Мр. 9, 11-12).
У Палестині до сьогодні збереглися місця, пов’язані зі святим Іллею. Христова Церква з давніх-давен почитала його пам’ять. У Київській Русі також віддавна почитали святого пророка. В дохристиянські часи, ще перед хрещенням святої Ольги, перша церква в Києві була віддана під опіку пророка Іллі. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 1 серпня 2017 р.

01.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.12,12–26:  «Усі члени тіла, хоч є їх і багато, становлять одне тіло, так і Христос»

Апостол Павло наводить приклад тіла, у якому кожний член має своє служіння. І не можемо сказати, що є в тілі важливіше, який орган найпотрібніший. Усе важливе й усе потрібне. А головне – що взаємопов’язане. Ця аналогія нам дає зрозуміти, що маємо сприймати Церкву, народ Божий, як членів одного містичного Тіла, які пов’язані між собою і служать одне одному. 

Що більше ми намагатимемося служити іншим, то більше інші будуть звертатися із тим самим до нас – служити нам. Ісус недаремно каже, що треба любити ближнього, як самого себе. Якщо ми любимо Бога, ми любимо і тих, кого він дав нам, і цінуємо, що маємо як їм послужити!

*** 
Мт.18,18-22; 19,1-2; 13-15:  «Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним»

Христос не ставить ніяких умов, які треба виконати, щоб Він відповів на наші прохання та молитви. Він каже, що коли двоє з нас згодяться на землі просити що завгодно, то наш Небесний Отець це дасть. 

Дуже часто ми самі не віримо в те, що просимо в нашого Господа. Тому коли стаємо на молитву і про щось просимо, то маємо запитати найперше себе, чи ми віримо, що Бог може це зробити, що це Йому під силу.

Чи ми віримо в те, що просимо, чи довіряємо Богові, що Він може це нам дати? Чи ми певні, що це можливо для Бога? Питання нашої довіри є фундаментом у наших стосунках з Господом. Довіряймо Господеві, Він ніколи нас не зрадить!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.08.2017р. Б. / Преподобної Макрини, сестри святого Василія Великого; Преподобного Дія

Преподобної Макрини, сестри святого Василія Великого

Тропар (г. 2): Жениха свого смерть побачивши, розважила те тлінне життя і марноту світу. Звідси й спонуку взяла ти і стала невістою нетлінного обручника, здобуваючи собі на його любов повздержністю і покорою. Тому й нині тішиться з ангелами, преподобна Макрино, дух твій. 

Кондак (г. 4): Бога благого усім серцем полюбила ти, преподобна Макрино, і його хрест святий на рам’я взяла та ревно пішла за ним. Тому й здобула ти прощення.

У житії святого Василія Великого ми згадували, що майже вся його родина була свята. Нині споминаємо найстаршу сестру святого Василія – Макрину. Щасливі батьки, які самі стали святими і до святости привели своїх дітей. Батько святих Василія і Макрини, на ім’я Василій, був чоловіком великої вчености і ще більшого благочестя, він був першим учителем Василія, він послав його до школи, а помер тоді, коли Василій був в Атенах.
Кілька слів слід сказати про матір святих Василія і Макрини, святу Емілію. Дочка ісповідників за Христову віру залишилася круглою сиротою, до того ж без маєтку, який забрали мучителі її батьків. Прекрасна лицем, чиста душею і серцем, надзвичайно освічена і начитана (попри молодий вік) у Святому Письмі, Емілія вийшла заміж за молодого адвоката Василія. Під началом свекрухи, святої Макрини старшої, жінки надзвичайно розумної, душа Емілії стала на дорогу досконалости. Макрина старша взялася також за виховання її дітей, найстаршої Теклі (яку згодом назвуть Макриною, на честь її бабусі) і Василія. Святий Василій не раз визнавав, як він завдячує своїй бабусі і матері. В одному з його листів читаємо:“Те розуміння Бога, яке я набув в молодості від своєї блаженної матері і бабусі Макрини, залишилося в мені до нині”. 

Бог поблагословив подружжя святого Василія (батька) і святої Емілії десятьма дітьми;найстаршою була Текля-Макрина, наймолодшим – Петро, який народився вже після смерти батька. Бог їх наділив також достатком, вони мали землі в Понті, в Кападокії і в Малій Вірменії. 

Як свята Емілія виховала своїх дітей, про це свідчать слова Григорія Богослова:“Вона подарувала світові стільки і таких світильників, синів і дочок, живучих у подружжі і в дівицтві, вона щаслива і плодовита, як ніхто. Трьох славних священиків, одну учасницю в тайнах душпастирства і цілий лик небожителів. Подиву гідне, яка то багата родина Емілії. Благочестива кров Емілії – власність Христа. А нагорода її благочестя – слава її синів”. 

Ось такою була матір Теклі, яку далі вже будемо називати Макриною. Бабуся і матір виховували її дуже старанно. Першою книжкою, з якої вона вчилася, був Псалтир. Піднесені псалми царя Давида були її першою молитвою. Мати вибирала з приповідок Соломона та з інших Богом натхнених книг певні місця і Макрина вчила їх напам’ять. Вона не читала пустих, світських, безвартісних книжок, хоч робила поступ у різних поважних науках. Попри науку, Макрина займалася і домашнім господарством. Хоч були вони люди заможні і мали доволі слуг, однак знали, що молитва без праці не є угодна Богу, тож діти найбагатших християнських родин працювали так само, як і слуги, яких вважали членами родин, і з якими єднала їх спільна молитва, спільна трапеза і спільна любов. Макрина була знаменита ткаля, її полотна і вишивки викликали загальний подив. 

А що Бог дав їй незвичайну вроду, то вже тоді, коли їй виповнилося п’ятнадцять років, не бракувало чесних юнаків, які хотіли одружитися з нею. Вона вибрала одного і заручилася з ним. Та іншою була Божа воля:її суджений перед весіллям помер. Тоді Макрина вирішила не виходити заміж, а посвятити своє дівицтво Господу Богу. Тим, хто намовляв її одружитися з кимсь іншим, вона говорила так:“Наречений мій не помер, він живе з Богом, і я маю надію побачити його після воскресіння. Смерть – це лишень подорож у далекий край, і було б несправедливо не зберегти йому вірности”. 

І так залишилася вона дівицею, цілковито посвятившись родині, бо невдовзі помер і батько. Вона допомагала матері у вихованні молодших дітей, особливо брата Петра, якого сама з часом підготувала до школи. Макрина відзначалася силою духа, у різних випробуваннях життя вона підтримувала всю родину, при цьому не припиняла трудитися – усі слуги не в змозі була зробити стільки, як вона одна. Макрина вміла цінувати час, значна частина якого, попри буденні заняття, відводилася на молитву і читання Святого Письма. 

Люди тоді серед щоденних турбот не забували про Бога, вони знали, що не самим хлібом живе чоловік, що й душа потребує підкріплення. Вони щоденно ходили до церкви, читали святі книги і знаходили час на діла милосердя – якось так було, що їм усього вистачало, добре велося, ліпше, як нам нині, хоч і тоді тягарів не бракувало. Бог благословив їх – й у тому вся тайна. А коли сестри повиходили заміж, а брати вже не потребували материнської опіки, тоді Макрина вмовила матір зректися цього світу. Вони побудували невеличкий монастир у Понті, в мальовничій околиці, на берегу ріки Ірис, поблизу гори Івора, у підніжжі якої згодом оселився Василій Великий. Свою частку майна вони роздали вбогим;невільників відпустили на волю. Разом з ними в монастирі осіли кілька побожних жінок і кілька в минулому невільниць і служанок, які самі захотіли служити Господу. 

Життя те описав Григорій Богослов у своїй бесіді на честь святої Емілії:“Не було в тому монастирі жодної різниці щодо страв і напоїв, всі мали однакові келії й однаково вбогу одежу. Нерівність роду, становища, маєтку тут не мало жодної ваги. Життя, яке вони провадили, було таке святе, чесноти такі високі, що не вмію того описати. Їхня докладність у денних і нічних богослуженнях цілковито відповідала ревності, якою вони горіли. Їх можна було порівняти з тими блаженними душами, що звільнилися з оков тіла і летять в небо. Серця їх так були очищені від усього земного, що вони, можна сказати, жили, як ангели. Не можна було у них розгледіти навіть ознак гніву, заздрости, підозріливости або ненависти. Вони відкинули від себе всю світську суєту:– спрагу почести, слави, блиску. Їхня насолода полягала в стриманості, слава – в невідомості, багатство – в бідноті, сила – в немочі;усе, що від світу, вони стріпували з себе, як порох. Вони цінували кожну хвилину. Заняттям їхнім була молитва і співання псалмів, що не припинялося ні вдень, ні вночі”. 

У цьому преподобна Макрина осягнула найбільшої досконалости. Бог хотів досвідчити її хрестом терпіння, і ось брат Навкратій раптово загинув на ловах разом з одним слугою. Макрина зуміла весь свій природний, людський, однак святий, біль заховати у своєму серцю, щоб підтримати матір, для якої той удар був дуже тяжким. Як пише святий Григорій Богослов:“Не було ані плачу, ані стону, ані сліз, ані інших звичайних проявів глибокого горя матері і сестри;було лишень усе достойне жінок, що посвятилися Богу”. 

Серед такого життя свята Емілія померла 8 травня 375 р. При її смерті були святий Петро, її син, і свята Макрина. Свята Емілія вмирала так, як жила, цілковито поклавшись на Божу волю. Вона благословила своїх дітей і молилася. Попросила лиш, щоб поховали її поруч з мощами її чоловіка, святого Василія. І так сталося. А через чотири роки помер Василій Великий, погас світоч Христової Церкви і слава людського роду. Минуло кілька місяців, як смертельна хвороба прикувала до ложа і преподобну Макрину. При її смерті був Григорій Ниський, її брат. Вісім років вони не бачилися, бо святий Григорій був відправлений у вигнання, де багато страждав від аріян і безбожного імператора Валента. Щойно відбувся помісний Собор в Антіохії, в якому він брав участь, і при тій нагоді вирішив відвідати свою сестру Макрину. Однак прийшов лиш для того, щоб замкнути їй очі. Її смерть він описав з таким почуттям смирення, любови і людського жалю, відданого Божій волі, що, читаючи той опис, на очі навертаються сльози. І ті сльози будуть найкращою жертвою, складеною в пам’ять преподобної Макрини. 

“За день до приходу, – оповідає святий Григорій, – я мав видіння. Мені здавалося, що несу в руках мученицькі мощі і що вони випромінюють таке яскраве світло, що не сила дивитися на них. Мені тричі тої ночі повторювалося таке видіння. Я не міг зрозуміти, що воно означає, лиш відчував на серцю велику тугу. Наближаючись до монастиря, в якому моя сестра провадила ангельське життя, від одного перехожого я довідався, що вона хвора, і серце моє ще більше затужило. Я наддав ходи. 

Прийшовши, я не застав сестри у монастирській церкві, тоді пішов до її келії. Вона лежала не на ліжку, а на землі, на дошці, вкритій мішковиною, замість подушки під головою була друга, скісно поставлена дошка. Сестра моя була дуже хвора, а коли побачила мене, то, не маючи вже сил встати, ледь підвелася на убогій своїй постелі, щоб прийняти мене (як єпископа) з почестю. Я підійшов до неї, заспокоїв, а вона тоді, піднісши свої руки до неба, сказала:«Дякую Тобі, Господи Боже мій! Ти сповнив моє бажання і дозволив братові відвідати рабу Твою». 

Вона намагалася приховати перед нами тяжкість дихання, старалася усміхатися, щоб зменшити нашу журбу, і розмовляла з нами про речі, приємні для нас. Бесіда зайшла про святого Василія Великого. Я не міг опанувати себе, при згадці про святого брата на моєму лиці відбився смуток. Але вона, натхнена високими думками, говорила до нас із таким піднесенням про дивні діла Божі, що стосуються всіх сторін нашого життя, що душа моя, підкоривши всі природні почуття, підносилася до неба. Я не міг надивуватися, як вона, у гарячці, що позбавила її сил, могла зберегти цілковиту свободу думки – як Йов, що, вкритий ранами, думкою постійно підносився до неба. Вона глибоко, зріло говорила про наше життя, про мету, для якої народжуємося, про безсмертя, в яке колись зодягнеться наше тіло. Слова текли з її вуст, як вода з джерела. 

Під кінець вона сказала мені:«Пора тобі, брате, відпочити після далекої і тяжкої дороги». Та який міг бути відпочинок після такої розмови? Однак я послухав і, пішовши у сад, сів у тіні дерев. Видіння моє про мощі прояснилося, я розповів про нього кільком особам, що були поруч. Потім знову пішов до неї. Не бажаючи марнувати на дрібниці цінні хвилини життя, вона стала розказувати про все, що пережила, – розповідала так, немовби читала з книги;перелічила всі добродійства, якими Господь наділив батька, матір й усю нашу родину, і подякувала Йому зі щирого серця за Його милість. Я почав розповідати їй, скільки мені довелося пережити у вигнанні, та про інші печальні турботи Христової Церкви. Вона сказала мені:«Не нарікай, всі незгоди є ніщо порівняно з ласками і добродійствами, якими Бог наділив тебе, а наділив тебе більше, ніж твоїх батьків. Наш батько прославився серед своїх краян, але його ім’я не перейшло межі Понту. А твоє ім’я широко відоме, так, що церкви просять тебе, аби між ними заводив порядки. Пізнай з цього Божу любов і наслідок молитов наших батьків». 

Я відправив всеночні молитви і трохи відпочив, як уже настав ранок; з вигляду сестри я зрозумів, що цей ранок для неї останній. Гарячка забирала в неї рештки сил. В душі моїй постало два почуття:жаль, бо ж умирала моя люба сестра, і подив від того, з яким невимовним спокоєм вона чекала свого кінця. Сонце вже хилилося до заходу. Вона перестала говорити з нами. Склавши руки і непорушно звернувши погляд вгору, вона розмовляла з Богом, солодко і тихо, я з трудом розбирав її слова:«Господи, Господи, Ти віддалив від нас боязнь смерти, бо з кінця нашого дочасного життя робиш початок життя вічного! Ти сном смерти на якусь мить упокоюєш наші тіла і знову розбудиш їх трубою ангела. Як скарб, Ти доручаєш землі наші тіла і зажадаєш їх колись назад, тоді смертне і безобразне тіло заміниш у безсмертне і прекрасне. Ти викупив нас від гріха і загибелі. Ти сокрушив ворота аду, Ти поборов силу смерти і відкрив нам дорогу до воскресіння. Господи, Боже вічний, до Тебе я прив’язалася з дитинства, Тебе полюбила всіма силами душі, дай мені світлого ангела, щоб довів мене до місця спокою, до житла святих. Ти простив одного з розбійників, що висіли на хресті, щойно він звернувся до Тебе, пом’яни і мене в царстві Твоїм! Нехай вічний морок не віддалить мене від Твоїх вибраних, нехай щезнуть перед Тобою мої гріхи. Ти прощаєш смертних, прости гріхи, які я вчинила через слабкість природи словом, думкою, щоб, полишаючи це тіло, я звільнилася від усякої скверни, щоб Ти прийняв мою душу, як приємний запах перед Тобою». 

Після молитви вона ознаменувала хрестом очі, вуста і своє серце. Коли стало смеркатися і внесли світло, вона відкрила очі і сказала, що хоче читати всеночну, але голос її уже змінився, однак вуста повторювали слова молитви. Скінчивши, вона намагалася піднести руку, щоб перехреститися, з грудей вирвався довгий і глибокий видих і життя її закінчилося разом з її молитвою”. 

Святий Григорій, сповнюючи волю покійної, закрив її очі, а монахині гірко заплакали:“Погасло світло очей наших, віднятий світ, що ішов перед нами, упала підпора немічних, зникла охорона хворих”. Святому Григорієві ледве вдалося заспокоїти їх біль, і тоді стали співати псалми. Тіла не було в що прибрати, бо покійна ніколи не мала зміни одягу, лиш те, що на ній:волосяниця, полатана ряса і мантія. Святий Григорій велів загорнути тіло покійної у свій плащ, а поверх накрити мантією їх покійної матері. Лице святої після смерти засяяло незвичайною красою. 

Натовп народу постійно збільшувався, кожен хотів помолитися біля мощей святої. Прибув єпископ зі священиками, почалося богослужіння. Наступного дня святий Григорій, єпископ Араксій та інші священики взяли домовину на рамена, попереду йшло духовенство зі свічками. На похороні був такий здвиг народу, що трудно було пропхатися. До гробу батьків святої було далеченько, одна римська миля. Тіло поклали біля мощей святої Емілії. Після похорону святий Григорій припав до гробу, поцілував землю та зажурений і заплаканий, втішаючись лиш святим життям і святою смертю своєї покійної сестри, повернувся додому. Над гробом святої поклали напис, автором якого є Григорій Богослов. Його зміст такий:“Ось пам’ятник знаменитої дівиці. Ти, що то будеш читати, мабуть, чув про Макрину, старшу дочку великої Емілії. Вона ховалася перед кожним чоловіком. Тепер усі її прославляють і слава її широко є відома”. 

Ще за життя Бог наділив її ласкою творити чуда. Одну дівчину, що була сліпа на око, преподобна Макрина поцілувала і дівчина прозріла. Таких чуд було більше. Під час голоду вона помножила пшеницю, призначену для бідних, а своєю молитвою проганяла бісів. Сьогодні свята молиться за нас перед престолом Всевишнього. 

__________
У той самий день
Преподобного Дія

Тропар, гл. 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом* і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Діє, дух твій. 

Кондак, глас 2: Чистотою душі божественно озброївшись, неустанну молитву, як спис, взявши владно, переміг єси демонів полки, чудотворче, отче наш Діє, моли безустанно за всіх нас. 

Преподобний Дій був родом з Антіохії Сирійської, син Романа і Наврати. Уже замолоду він посвятився на службу Богові, молився, постом морив своє тіло і поборював усякі спокуси. Потім, за Божим натхненням, він перебрався до Царгорода і там осів. Своїм строгим життям і святістю він привернув увагу патріярха Аттика, який висвятив його на священика. Кажуть, що преподобний Дій посадив суху палицю, і вона прийнялася й виросла в прекрасне деревце. 

Імператор Теодосій Молодший наказав, щоб на місці, де жив преподобний Дій, побудували невеликий монастир. Сюди до святого слуги Божого горнулося багато монахів, яких він провадив до досконалости в монашому житті. 

Бог прославив його багатьма чудами. Так, він вивів зі скали воду і воскресив одного померлого. Якось він дуже тяжко захворів, а коли всі думали, що вже помер, він повернувся до життя і сказав, що Господь наказав йому жити ще 15 років. І справді, через 15 років святий віддав Богу свою чесну душу. Імператор і патріярх хотіли перенести тіло до Царгорода, але монахи випросили, щоб залишили його в монастирі. Святі мощі поховали в монастирській церкві. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 31 липня 2017 р.

31.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.11,31–12,6:  «Різниця теж і між ділами, але Господь той самий»

Коли подивитися на наше життя, то кожен із нас не є до кінця задоволений тим, що робить, не задоволений сам собою, своїми ближніми. Найчастіше ми незадоволені, бо порівнюємо себе і свої здобутки з іншими. Але погляньмо на це все через призму Божої любові. Бог любить нас усіх однаково. Але у своїй величезній любові обдарував кожного з нас різними дарами і спроможностями. 

Тому важливо бачити свої спроможності, дані Богом, а також те, що Бог хоче від мене, як я можу послужити Йому і своїм ближнім цими дарами. Розпізнаваймо дари, які ми отримали від Бога, і тими дарами служімо тим, кого Господь посилає нам у нашому житті.

*** 
Мт.18,1–11:  «Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе»

Бачимо, як різко, навіть категорично Ісус Христос вимагає, щоб відтяти ту частину тіла, яка нас спокушає. Але чи йдеться про буквальне розуміння? Звичайно, ми всі погодимося, що ні. Але чому ж Господь говорить так категорично? Аби навчити нас, що ми часто маємо бути категоричними у своєму житті. Саме коли приходять якісь грішні думки, бажання, найменші спокуси, пропозиції диявола – маємо зразу їх відкидати. Адже будь–який наш гріх, будь–яке наше падіння завжди починалося від малого – коли ми ставали на шлях компромісів. 

Якщо ми погодилися на думку, яка суперечить Євангелію і Божим заповідям, прийняли якесь грішне бажання у своєму серці, то за першої ж нагоди ми його реалізуємо. Кожен гріх починається від маленької згоди на якесь бажання чи думку всередині нас. 

Маємо категорично різко відкидати ще на початку все те, що може призвести нас до гріха. Саме цього вчить нас Господь. «Відтинаймо» без сумніву навіть найменші злі задуми чи помисли, які турбують нас, щоб не віддалитися від Бога!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.07.2017р. Б. / Святого мученика Якинта, що в Амастриді; Святого мученика Еміліяна

Святого мученика Якинта, що в Амастриді

У Малій Азії, в Пафлагонії, у місті Амастриді, проживали чесні християни Феоклит і Феонила. Бог дав їм сина, якого назвали Якинт. Дитя виросло на славу Господа Бога. Передання оповідає, що трилітній Якинт своєю молитвою воскресив померлу дитину. І згодом за його святе життя Бог дав йому ласку творити чуда. Якось, побачивши, що погани покланяються ідолам, він сокирою порозбивав їх божків. Розлючений натовп приволік його до мучителя Кастризія. Той наказав жорстоко бити святого, припікати йому боки і волочити по гострих каміннях. Після цих мук його кинули до в’язниці, де святий Якинт з молитвою на вустах віддав Господеві свою чисту душу. Нам не відомо, коли святий мученик закінчив свій земний подвиг. 

__________
У той самий день
Святого мученика Еміліяна

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у стражданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Божественною ревністю розпалений,* вогню не злякався ти, але добровільно у нього ввійшов,* розпаленим вогнем приніс себе у всепалення,* немов жертву для Владики, славний Еміліяне,* Христа Бога моли, щоб дарував нам велику милість. 

У місті Доростолі, в Мисії, що належала до Фракійської области, в одного поганина служив християнин, родом слов’янин, що звався Еміліян. Коли за Юліяна Відступника почалося переслідування християн, то всі стали втікати і переховуватися по лісах і дебрах. Намісник тих земель Капитолин приїxав до Доростоля судити християн, та погани сказали йому, що нема кого судити, бо всі християни залишили місто. Тож міська старшина запросила Капитолина на обід. 

У той час святий Еміліян увійшов до поганської божниці і молотом порозбивав усіх ідолів. Вчинилося велике замішання; Капитолин страшенно розлютився і наказав знайти винуватця. Підозріння впало на одного селянина, погани його схопили і повели на суд. Тоді святий Еміліян сам став перед мучителем і сказав: “Пустіть цього чоловіка, бо він не винен, це я розбив ваших бездушних божків”. 

Капитолин запитав його ім’я. 

“Батьки назвали мене Еміліян, але друге ім’я мені набагато цінніше – я називаюся християнин!” – сміливо відповів слуга Божий.
“Хто намовив тебе зневажити наших богів?”
“Ніхто не намовляв мене. Совість веліла мені так учинити!”

Мучитель наказав немилосердно бити святого по всьому тілі, а під кінець велів його спалити. Над берегом Дунаю розклали великий вогонь, у який кинули святого мученика. Але вогонь навіть не доторкнувся його. Святий Еміліян став голосно молитися до Господа і в Його руки віддав свого духа – душа святого полетіла до неба. Тіло мученика, вогнем не пошкоджене, вірні поховали поблизу міста, на площі, що звалася Гедина.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 30 липня 2017 р.

30.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.1,10–18:  «Бо слово про хрест – глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося, сила Божа»

Щоб зрозуміти ці слова, мусимо кілька слів сказати про те, чим для тогочасних людей було розп’яття на хресті. Бути покараним на хресті – найбільша ганьба для тогочасної людини, а ще більше – для єврея. Тому проповідь про хрест теж була ганьбою для тогочасних людей, бо це було місце ганебної смерті. 

А чим для нас є хрест? Це місце, де нам подарована вічність. Усі ми прагнемо щастя, довгих років життя, але на хресті людина отримала вічність, безсмертне життя. Тому він для нас такий важливий і цінний. На хресті Господь виявив свою найбільшу любов до людини й обдарував її вічним життям.

*** 
Мт.14,14–21:  «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти»

Люди були так захоплені проповіддю Спасителя, що зовсім не думали про земні потреби, – незчулися, як опинилися в пустельному місці, де не було поживи. Тоді апостоли, учні Ісуса Христа, просять Його якось зарадити цій ситуації, щоб можна було нагодувати людей. Апостоли навіть не допускають думки, що Христос може дати людям їжу. А ще більше не сподіваються, що вони самі можуть щось дати цим людям. Саме в цій ситуації Ісус Христос каже ці знамениті слова: «Дайте ви їм їсти». Тобто: спробуйте зробити щось, що можете у цій ситуації. 

З одного боку, ми бачимо чудо – Ісус Христос помножує хліби. А з іншого – перед нами постає ситуація ділення, бо люди мали п’ять хлібів і дві риби й почали ділитися, давати одні одним. Як це важливо в нашому житті – вміти поділитися, дати щось комусь іншому. 

Господь не тільки робить чудо помноження хлібів, а й вчить ділитися, давати те, що в наших силах і змозі, – а Бог доповнить. Тож робімо все, що можемо, а Бог завжди це помножить!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР