ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 3 червня 2017 р.

03.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.28,1–31:  «Серце цього народу затовстіло, й вони вухами тяжко чули, і очі свої зажмурили»

Апостол Павло докоряє юдеям, що вони, хоч виховані у вірі в єдиного Бога і чекали приходу Месії, не були готовими побачити і зрозуміти, що це сталось. І для нас дуже важливо мати добрий «слух», мати серце чутливим до Господа, щоб не проґавити Його приходу в наше життя. 

Немає жодної миті, жодної життєвої ситуації, де б Бог не промовляв. Немає ні однієї обставини, де би Бог не намагався нам сказати щось. Бог завжди нам промовляє, навіть і через якусь нашу помилку, навіть через хворобу, через якийсь здобуток чи падіння. Розпізнаваймо Божу волю щодо нас, та щодо інших. Як матимемо бажання, а це найголовніше, поволі в цьому все більше і більше вправлятимемося.

*** 
Йо.21,15-25:  «Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більше, ніж оці?» 

Нехай нас не дивує, чому Христос кілька разів перепитує Петра, чи той Його любить. Господь зосереджує увагу на цьому, бо саме це є фундаментальним для наших стосунків з Ним. Бог є любов, і коли між нами існує любов, то поміж нами перебуває Бог. 

Коли маємо в собі любов, то маємо в собі Бога, який діє через нас. Дуже важливо питати себе, чи ми цю любов маємо. Що значить любов? Любов – це готовність найперше прийняти людину такою як вона є, готовність простити, довіряти людині, що б вона не чинила. Готовність бути відкритим, вслухатися в кожну людину, акцентувати увагу на кожній людині. 

Коли Бог перебуває серед нас і є для нас основою життя, тоді все в нашому житті набирає справжнього смаку та цінності.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.06.2017р. Б. / Святих великих царів і рівноапостольних Костянтина й Олени

Святих великих царів і рівноапостольних Костянтина й Олени

Тропар, глас 8: Хреста твого образ на небі побачивши* і, як Павло, покликання не від людей прийнявши,* між царями твій апостол, Господи, царюючий город у руку твою положив.* Спасай нас завжди в мирі, молитвами Богородиці,* єдиний Чоловіколюбче. 

Кондак, глас 3: Днесь Константин із матір’ю Оленою показують хрест, всечесне Древо* – для всіх юдеїв посоромлення, зброя ж на противників вірним,* бо ради нас з’явилося знамено велике і в боях грізне. 

У місті Наіс, що було столицею горішньої Мезії, на території сьогоднішньої Сербії, 27 лютого 274 р. народився святий Костянтин Великий, один з найбільших мужів цього світу. Бог призначив його на те, щоб він перший дав свободу святій Христовій вірі і щоб став її захисником та покровителем. Водночас він був одним з найвидатніших царів, які коли-небудь правили Римською імперією. З огляду на заслуги перед святою Церквою, величаємо його рівноапостольним, а в історії він відомий під іменем Великий. У цей самий день ми вшановуємо пам’ять його матері, святої Олени, яку почитають і Східна, і Західна Церкви. 

Римською імперією, що обіймала пів світу, у 284 р. став правити Диоклетіян. У 285 р. свою владу він поділив з Максиміяном Геркулеєм. Коли ж він зрозумів, що і вдвох їм важко буде управляти такою великою державою, у 293 р. вони вибрали собі ще двох помічників, цезарів, Галерія Максиміяна і Костянтина Хлора, батька святого Костянтина. Землі поділили так: Диоклетіян правив Тракією й усім Сходом, Максиміян – Африкою, Іспанією та Італією, Галерій – Ілирією, а Костянтин Хлор – Галією та Британією. 

Отже, батько святого Костянтина з 293 р. правив Галією і Британією. Мати святого Костянтина називалася Олена. Коли його батько став цезарем, він розлучився з Оленою й одружився з Теодорою, дочкою імператора Геркулея. У них народилися дочка Констанція і три сини: Далматій, Анабаліян і Констанцій (той був батьком Юліяна Відступника). 

Молодий Костянтин пішов на військову службу до Диоклетіяна, він воював у Єгипті проти Ахила (296 р.). Згодом служив під командою Галерія у війні проти персів. У 305 р. імператори Диоклетіян та Максиміян Геркулей зреклися свого становища, а Галерій і батько святого Костянтина стали августами, тобто імператорами. Костянтин утік від Галерія до свого батька, бо бачив, що Галерій хоче позбутися його – убити. Але вже 306 р. батько його Хлор помер, а 25 липня в Ебуракумі воїни вибрали августом 32-літнього Костянтина Великого. Галерій був змушений погодитися на це, і Костянтин став правити Галією і Британією. Був це час, коли Христова Церква після жорстокого переслідування за Диоклетіяна і Галерія відчула подих свободи. Диоклетіян упродовж двадцяти років не те, що не переслідував християн, а навіть більше – надавав їм при своїм дворі найбільші посади. Та у 303 р. він розпочав жорстоке переслідування християн. По всій Римській імперії руйнували християнські церкви, палили святі книги, християнам забороняли збиратися на молитву, а всіх, хто не хотів складати жертву божкам, чекала втрата посад, маєтків, вигнання, а найчастіше страшні муки і смерть. Коли Диоклетіян зрікся влади, в західній частині держави гоніння припинилися, однак у східній частині, під Галерієм, воно продовжувалося, хоч і тут поволі слабшало, аж доки у 311 р. Галерій не відкликав едикту про переслідування християн. 

Набагато скоріше переслідування припинилося у західній частині держави, якою правив Костянтин Великий. На початку свого правління він подбав про оборону границь своєї держави від франків, котрих у численних надрейнських битвах остаточно поборов. У Римі тимчасом царську владу захопив син Максиміяна, Максентій, і став жорстоко пригнітати народ. Його батько Максиміян пошкодував, що зрікся корони, і задумав повернути собі своє становище. 

Він підняв бунт проти свого сина, самозванця Максентія, а коли той рішився свого батька звести зі світу, Максиміян утік до Костянтина і віддав йому за жінку свою дочку Фавсту. Сталося це 307 р. Та вже у 310 році Костянтин довідався, що Максиміян задумує зле проти нього, і прирік його за це на смерть. 

У 312 р. Костянтин вибрав собі на допомогу Ліцинія і видав за нього свою сестру Констанцію. А коли з Риму один за одним стали приходити посланці до Костянтина, щоб той спасав Італію від насильства Максентія, він оголосив Максентієві війну і вирушив на Рим. Треба додати, що Костянтин, хоч і був тоді поганином, не переслідував християн, як і не переслідував їх, попри царські едикти, його батько Хлор. І тепер, ідучи на війну, в своїх молитвах він не оминав також і Бога християнського. Був погідний, ясний день. Раптом Костянтин й усе військо побачили в небі великий, яскравий, як сонце, хрест, а над хрестом напис: “Із ним переможеш!”. Ніхто не відав, що означає той знак. Аж уночі Костянтину явився у сні сам Христос Спаситель з хрестом у руці і велів йому, щоб його військо з таким самим знаменням ішло на бій, – і переможе. Вранці Костянтин зразу ж наказав зробити хресне знамено, на якому повісили біле полотнище, з вишитими золотом і дорогоцінними каменями літерами: X. Р. – дві перші літери Імени “ХРИСТОС”. Прапор той, названий “лабарум”, імператор передав п’ятдесяти найвідважнішим воїнам, щоб його стерегли. Крім того, він наказав привести християнських священиків, які його навчили, що у святому хресті є чудесна сила, – і Костянтин повірив, душею він уже став християнином. 

А тимчасом Максентій випитував поганських ворожбитів, на чию користь закінчиться вирішальна битва. Вони відповіли йому двозначно, що ворог Риму буде побитий. Максентій вирішив, що тим ворогом є не хто інший, як Костянтин, і сміливо розпочав битву. Військо Костянтина, в якому було багато християн, ударило на ворога як грім; хресне знамено засяяло під сонцем. “Великий Бог християнський!” – закричало ціле військо, і ось уже розбитий і перший, і другий, і третій ряд набагато численнішого війська Максентія. А під мурами Риму Максентій був остаточно розбитий (дня 28 жовтня), а сам він, утікаючи, загинув на ріці Тибрі.
Рим з радістю відчинив свої ворота перед Костянтином; хрест Христовий переміг, віра Христова стала вільною, правда перемогла поганство, тьма відступила перед сонцем. А коли римляни поставили на честь свого визволителя пам’ятник, за виразним наказом імператора, замість меча він був зображений зі святим хрестом. І напис голосив таке: “Цим спасительним знаменням я звільнив Рим від тирана та повернув сенатові і народові давню свободу, і гідність, і славу”. Відтоді імператор завжди носив на своєму шоломі знак хреста, так само робили і його воїни. 

На Сході царську владу захопив Максимин Дай, і Костянтин вислав проти нього Ліцинія. У 313 р. Дай був розбитий, а Костянтин і Ліциній поділили імперію між собою. Того самого року (313) вони видали едикт, згідно з яким кожному вільно визнавати християнську віру, а церкви, забрані у християн, мають бути їм повернені. Однак вже наступного року дійшло до війни між Костянтином та Ліцинієм. У битвах під Адріянополем Ліциній був розбитий, і змушений був віддати Костянтинові всі європейські посілості, крім Тракії і нижньої Мезії. Настав мир. Та Ліциній з власної волі почав переслідувати християн в Азії і в Африці, бо міркував собі, що вони більше схиляються до Костянтина, як до нього. Це стало причиною нової війни 323 р. Ліциній двічі, під Адріянополем і під Хризополем, зазнав поразки. Але він і далі не припиняв ворохобитися, тому у 325 р. в Тесалоніках його було засуджено на смерть. 

Костянтин став володарем усієї Римської держави. Христова віра стала вірою панівною. Уже після перемоги над Максентієм Костянтин став ревним покровителем Христової Церкви. Він, за тодішнім звичаєм, не прийняв зразу святого таїнства хрещення, а довго готувався до нього покаянням, молитвою, читанням Святого Письма. 

“А коли проголошено свободу віри, – пише самовидець Євсевій, – зразу ж, наче б світила, всюди, в кожному місті повстали християнські громади, що в часі переслідувань часто переховувалися під землею. Відважні ісповідники Христової віри поверталися з вигнання до вотчин, весело і радісно проходили вони через міста і села. Усією громадою вірні на вулицях і площах співали псалми і побожні пісні. Ті, яких у кайданах було вислано далеко на чужину, тепер вільно поверталися до рідних домівок. А ті, що ще недавно нам погрожували смертю, тепер бажали нам щастя, здивовані тим чудом, і кричали вголос, що Бог християн – це Бог правдивий. Усюди відбувалися урочисті посвячення церков, збиралися єпископи, священики і вірні зі всіх кінців світу – й усі вони були як члени однієї великої Христової родини. Одна сила Святого Духа всіх оживляла, одне в них билося серце, одна була в них думка і одне славослов’я Христа Спасителя. Всі страждання і всі кривди забулися – усі тішилися сьогоденням і надією на щасливе майбутнє; ясний, погідний, нічим не затьмарений день світив променями небесного світла над Христовою громадою усієї землі!” 

А імператор Костянтин надавав святій Церкві щораз нові пільги. Доми Божі звільнив від усяких податків та інших обтяжень (поган і жидів від цього не звільнив), дозволив приймати церквам пожертви, сам давав величезні кошти на будову церков, єпископам дав право чинити суд у випадках, якщо хто був невдоволений світським судом і хотів суду духовного. Дав їм також право звільняти невільників і тих, що, провинившись у чомусь, сховалися у церкві, під опіку єпископів. Війську надав священиків і шатра для похідних церков. До того часу невільників, засуджених на кару смерти, розпинали, і була це смерть найбільш принизлива; відтепер її було відмінено, а хрест стали почитати як знамено найбільшої чести і слави. Священикам Костянтин віддавав найбільшу шану, і при своїм дворі тримав їх багато; до вбогих він був завжди милосердний, гостив їх при своїм столі і наділяв усякими ласками. Тисячі церков повставали по всьому краю. Бог благословив добрі діла, всі піддані були щасливі, всі величали свого рівноапостольного святого царя. 

А коли повстав злобний Арій і його безчесна єресь, Костянтин скликав до Нікеї Перший Вселенський собор і сам брав участь у ньому. Його смирення і ревність про святу віру засяяли тут ясним блиском. Арія відправили у вигнання. Отці Собору, після його закінчення, своїми молитвами освятили нове міста, що повстало з малої Візантії і було назване Константинополь, Царгород, Новий Рим. 

Та лукавством прихильники Арія ввели імператора в блуд до тої міри, що він піддався на підшепти Арія та Євсевія і засудив святого Атанасія на вигнання, що ми вже докладно описали в житію цього великого святого. Вірні християни багато постраждали від аріян, які спиралися на підтримку Костянтина, та сам він був далекий від єресі і чинив усе в добрій вірі, тож жодної вини на ньому не може бути. Він ніколи не припиняв дбати про Христову віру. Для прикладу наведемо цитату з листа, якого він писав до короля персів Сапора: “Я поручаю тобі дуже сердечно християн і завжди буду тобі вдячний, якщо обходитимешся з ними по-людськи. 

У вірі їх і звичаях не знайдеш нічого, що було б гідне осудження. Вони безкровними жертвами славлять Бога, і гидують жертви з крови, вони любуються в чистоті серця, пильнують чесноту і побожність, і справедливо можуть хвалитися своєю вірою. Я сам є найліпшим прикладом, що за ласку, яку виявиш християнам, Бог буде тобі благословити. Бо я, з поміччю Бога, маючи віру в Христа Спасителя, цілий світ від західного моря, разом з Римською державою, підкорив. Я стільки отримав перемог і скинув тиранів без усяких жертв і чарів, а лишень завдяки святому хресту, що був перед очима моїми, і ревній молитві. А інші, що переслідували християн, як, наприклад, товариш мій Галерій, – всі зле загинули”. 

У Никомидії, де затримався був в поході проти персів, Костянтин прийняв святе хрещення і чистий душею, безгрішний, повний заслуг, помер 22 травня, а перед смертю доручив єпископам Церкву і свою державу, яка під його правлінням пережила найщасливіші часи великої слави.
Тіло святого Костянтина перенесено до Царгорода і поховано в церкві святих Апостолів. 

___________
Свята Олена, мати святого Костянтина

Свята Олена, прославлена у Церкві через власні заслуги і через заслуги свого сина, народилася близько 247 р. у провінції Витинії, в місцевості Дрепани. Вона походила з простого, навіть не шляхетського роду. Костянтин Хлор, що був тоді офіцером, одружився з нею за її великі чесноти, і разом вони подалися до горішньої Мезії (сучасна Сербія), де Хлор мав великі посілості, а його родина належала до найзнатніших родів. Тут народився святий Костянтин Великий. 

Коли її чоловік став цезарем, то, згідно з римським звичаєм, розлучився з жінкою, бо мусив оженитися з Теодорою, пасербицею Максиміяна Геркулея. Святий Костянтин, зайнявши престол, перше, що зробив, послав за своєю матір’ю. Після навернення сина, свята Олена також пізнала Христову віру і стала взірцем правдивого благочестя. Вона дні і ночі проводила в молитві, у церкві, завжди в простій одежі ставала разом з іншими людьми, не шукаючи для себе окремого, царського місця. Костянтин дозволив їй брати зі скарбниці на церкви стільки, скільки вона захоче. Тож свята Олена звела багато церков і монастирів. Після Нікейського собору свята Олена вирушила до Єрусалиму. Тут Господь Бог дозволив їй віднайти святий хрест, на якому Христос прийняв страсті задля нашого спасіння. 

У Єрусалимі Олена побудувала церкву Гробу Господнього (звану ще Воскресення), а також церкви на Елеонській горі та у Вифлеємі. Перед від’їздом з Єрусалиму вона зібрала всіх дівиць, що посвятили себе Богу, на спільний обід, і сама їм прислуговувала. Поклонившись святим місцям, вона повернулася до Царгорода. Костянтин задумав на її честь побудувати місто Оленополь, однак свята Олена, у своєму смиренні, не хотіла на це погодитися, вона попросила, щоб те місто назвати Лукіянія, на честь святого мученика. Померла свята Олена в глибокій старості та у великій святості на руках свого сина Костянтина, близько 328 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 2 червня 2017 р.

02.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.27,1–44:  «Чотирнадцятий день, як ви, ждучи, перебуваєте натще й не їсте нічого. Тому прошу вас щось з’їсти, бо йдеться тут про ваш рятунок»

Бачимо, що капітан корабля не послухався апостола Павла і пустився в таку небезпечну подорож. Почався шторм і море хвилювалось, корабель виглядав, немов би тріска у морі, і не було ніякої певності. Страх і відчай під час цього шторму опанували людьми. І тоді Павло звернувся до них, щоб вони покріпились. Звичайно, це покріплення виглядало людським, тілесним, а для нас покріплення під час труднощів і проблем – це наша зустріч з Христом. Це наше покріплення Тілом і Кров’ю Ісуса Христа, це покріплення у Євхаристії. Тому в наших труднощах, клопотах і бідах під час наших штормів, часто зустрічаймося і покріплюймось Богом у нашій молитві, а особливо приступаючи і споживаючи Тіло і Кров. Господь нам дає тоді силу і міць переходити через ці бурі та шторми нашого життя.

*** 
Йо.17,18-26:  «Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ»

Видається, що ми не часто задумуємося про сенс нашого буття. Це видно з того, що все, що маємо, сприймаємо як закономірне, ніби воно так мало бути й ми заслужили це. Але забуваємо, що наше життя – не набір випадковостей. Ким я є і що виконую – усе це від Господа. Саме Бог хотів, щоб я народився в цій нації, у цьому історичному періоді, саме в таких політичних обставинах, з таким рівнем достатку, з такими, а не іншими дарами й талантами. 

З одного боку, це засвідчує Божу впевненість у тому, що я зможу функціонувати в цьому періоді і в цій ситуації. Він довіряє мені, і саме в цих обставинах. Маємо ж розуміти, що цей Божий план щодо нашого життя є для нас великим даром, і тільки реалізуючи його, можемо бути справді щасливими. 

Чи ми перебуваємо в такій довірі до Бога, яку Він має до кожного з нас. Чи приймаємо все як дар, чи хочемо сповнити Божий план у своєму житті?

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.06.2017р. Б. / Святого мученика Талалея і тих, що з ним

Святого мученика Талалея і тих, що з ним

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Талалей,* у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 3: Співстраждальцем мучеників і поборником явився єси, воїном особливим Царя Слави, випробуваннями ж і муками вивищення ідолослужителів низложив ти, тому й пам’ять цінну твою оспівуємо мудрий Талалеє. 

Було це в часи гонителя християн Нумерія. Воїни мучителя Теодора, що переслідував християн у місті Егеї, в Киликії, привели до нього 18-літнього юнака на ім’я Талалей, якого схопили на шляху між Егеєю та Аназарвом. Святий Талалей був родом з Ливану. Його батько називався Векурій, він був полководцем, мати звалася Ромилія, брат Йоан був дияконом. Талалей навчався лікарського мистецтва у лікаря Макарія і був безсрібником, тобто лікував усіх задарма. До того, як його схопили, святий Талалей уже терпів страшні муки від мучителя Тиверія, але Бог тоді його спас від смерти, щоб тут, в Егеї, він прославив силу Спасителя. 

Мучитель наказав Талалею поклонитися поганським божкам, та слуга Божий відповів, що християни покланяються лиш одному Богу, а поганські ідоли – це дияволи. Тоді мучитель велів підвісити святого за ноги на дереві. Два кати, Астерій та Олександр, не могли, однак, наблизитися до святого, бо відчували немовби якась сила відштовхує їх від нього. Здивовані тим чудом, вони пізнали правду і прилюдно стали визнавати Христа Спасителя, за що їх спочатку бичували, а потім стяли мечем. Так новонавернені прийняли мученицький вінець нев’янучої слави. Тоді мучитель наказав утопити святого Талалея в морі, але Бог вислухав молитви мученика, який хотів ще більше страждати задля Христа, і святий Талалей, якого кинули в море, сухим знову став перед мучителем. Тиверій гадав, що тут діють якісь чари, і велів випустити на мученика диких ведмедів, але ті повкладалися в його ногах і стали лизали святому руки. Під кінець мучитель наказав стяти слугу Божого мечем. Так святий Талалей закінчив свій земний подвиг і пішов до неба по вічну нагороду. Сталося це 20 травня близько 284 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 1 червня 2017 р.

01.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.25,13–19:  «Первосвященики й старші юдейські зробили скаргу, домагаючись його засуду»

Дивно, здавалося б, Павло, який не мав ані впливу в середовищі, не мав ані кадрів, ані структури, був такою великою загрозою для первосвящеників, для старших юдейських. Чому ж вони так боялись його? Якщо б первосвященики мали віру в Господа й довіру Нього, вони б не злякалися, бо зрозуміли б, якщо Павло щось проповідує недобре, воно і так мине. 

Так і в нашому житті буває. Ми можемо боятись когось чи чогось, бо забуваємо: Боже буде завжди тривати, воно незнищенне! Бачимо через усю історію Церкви, як багато разів вона була переслідувана, знищена, але знову воскресала. Чому? Бо люди боролися з Богом, а Бога неможливо перемогти. Як людина не могла знищити Бога колись, коли розпинала Його на хресті, так і людина не може знищити Господа тепер, який перебуває у Церкві. Тому коли ми з Богом, ніколи не біймося!

*** 
Йо.16,23-33:  «Чого б ви тільки попросили в Отця, Він дасть вам в моє ім’я»

Бачимо, що Христос не ставить нам жодної умови. Не каже, щоб ми були гідні, досконалі чи маємо щось заслужити. Навіть не питає, чи ми цього потребуємо чи не потребуємо. 

Наш Господь заохочує просити й вірити, що для Бога це можливо. Тому, коли приходимо до Бога з якимось проханням, мусимо найперше самі себе запитати, чи ми віримо, що Бог може це зробити. Коли звертаємося до Бога, спитаймо себе: чи ми довіряємо Богові, чи впевнені, що це можливо для Нього. Бо ж каже Господь, що все, що попросимо, дасться. 

Звичайно, як люблячий Батько, Він не хоче давати нам того, що для нас некорисне чи навіть шкідливе. Але Христос дає нам цю обітницю, аби ми впевнилися: у Бога немає неможливих речей і все можливе для того, хто з вірою просить. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.06.2017р. Б. / Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним

Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Патрикіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 4: Як світлосяйний священства добротою, і мучеництва кров’ю прикрашений, із співстраждальцями твоїми, Христові предстоячи, поминай нас як страдник прецінний. 

Є у світі місця, де з землі б’ють джерела гарячої, цілющої води. В часи Юліяна Відступника такі купелі були в місті Терми, а при тих купелях погани покланялися божкові Ескулапові, вважалося, що він лікує хвороби людей. Коли почалося переслідування християн, староста Юній, вирушивши до Терм до купелей, наказав привести туди Патрикія, єпископа міста Пруси, у Витинії, а з ним ще трьох священиків: Акакія, Менандра і Полієна, і велів їм принести жертву Ескулапові. Святий Патрикій відповів йому на те, що Ескулап – це всього лиш кам’яний бовван, а Бог є лиш один – християнський. 

“Побачу, чи спасе тебе твій Бог, – сказав тоді Юній, – коли я тебе кину в ту киплячу воду!” 

“Поміч моя у Господа, що сотворив небо і землю”, – відповів на це святий Патрикій. 

І справді, коли святого кинули в окріп, гаряча вода його зовсім не пекла, хоч слуги мучителя попарилися. Тоді Юній наказав їх усіх вбити, і під ударом сокири голови святих мучеників упали. Тіло святого Патрикія поховано в місцевості, що звалася Еврип. Сталося це 19 травня 603 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 31 травня 2017 р.

31.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.23,1–11:  «Бадьорся! Як ти свідчив про мене в Єрусалимі, так свідчитимеш і в Римі»

Павло, апостол народів, проповідував про Бога всім, починаючи від первосвященика і до фарисеїв, садукеїв, усіх книжників, усіх тих, які траплялися на його дорозі. Це свідчення не було простим. Його переслідували, били, зневажали, але він усвідомлював те, що Бог хоче, щоб він всюди свідчив про Нього, де б він не був і щоб не ставалося у його житті. 

Це важливо пам’ятати кожному з нас. Обставини – такі, як є, а ми не завжди маємо вплив на них. Але важливо усвідомлювати, що саме в цих обставинах, з тими людьми, Бог очікує від нас свідчення про Нього. Бог очікує, щоб саме в цих обставинах ми промовляли про Нього, щоб ми були Його свідками. Тож вміймо прийняти обставини нашого життя і людей, яких Бог нам дає, як і місце, де Бог хоче, щоб ми свідчили про Нього.

*** 
Йо.16,15-23:  «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибула. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема!»

Не раз і не два у своєму житті ми маємо претензії до людей, до обставин. Але дуже часто дивимося короткозоро. Все більше маємо усвідомлювати, що ці труднощі дав нам Бог, що ці складні ситуації послані нам від Нього й однозначно для нашого добра. З часом почнемо розуміти, якою доброю наукою був для нас навіть прикрий випадок у нашому житті. 

«Тим, хто любить Бога, усе співдіє на добро» – звичайно, нелегко про це пам’ятати в скрутні часи. Скажімо, коли важко працюємо, то в цей момент складно тішитися майбутнім результатом, можливо, навіть складно продовжувати, але коли все виконаємо, то радіємо, що досягнули чогось доброго. 

Дуже часто ситуація завдає болю саме тому, що ми занадто переймаємося нею. Уміймо дистанціюватися від цього болю, від проблеми, яку маємо. Уміймо не загострювати своєї уваги лише на нещасті чи несправедливості, уміймо знести це. Часто ми сильно зосереджуємося на своїй проблемі чи своєму болі. Але ж коли ввечері темніє, то ми усвідомлюємо, що після ночі настане ранок. Так і після будь-якого болю, труднощів, скорбот Бог посилає нам радість!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 30 травня 2017 р.

30.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.21,26–32:  «Ось той, що всіх навчає всюди проти нашого народу, проти закону й проти цього місця!»

Напевно, кожен із нас спостерігає за собою – що довше він живе, то більше виробляються певні звички, певні традиційні погляди, стереотипи, підходи. Це – добре, бо допомагає нам у житті легше функціонувати, діяти. Але одночасно також і заважає, особливо в наших взаєминах із Богом. Чому? Тому що Бога ми ніколи не можемо поставити в рамки, піддати алгоритмові. Бог у кожній ситуації завжди діє по-новому по-іншому. 

Часто бачимо, як людям не просто було прийняти проповідь Ісуса Христа. Він порушував ті традиції, які тоді існували, Він безпосередньо вказував своїм життям і своїми словами на Господа. Так і ми вміймо поза всіма речами, які ми виконуємо звично, традиційно в нашому житті, у всьому і повсякчас почути голос Божий, який промовляє через незвичних осіб і події, як тоді промовляв через Павла.

*** 
Йо.16,2-13:  «Багато ще я маю вам повідати, та не перенесли б ви нині»

У кожній ситуації нашого життя Бог щось до нас промовляє, наш Творець постійно з нами говорить, бо ж Він завжди присутній у нашому житті. Але ми або не здатні, або не готові, або й не спроможні побачити Господа за всім, що діється в нашому житті. 

Ми часто дивимося по-людськи на інших осіб і на обставини, бачимо, здавалось би, реальні речі, реальні події і часто не вміємо розпізнати й почути в цьому всьому Бога. Найперше потрібно просити Господа, щоб відкрив наші духовні очі, і робити для цього все, що в наших силах. Учімося цієї здатності розпізнавати Бога у своєму житті, розпізнавати Його присутність, замислюватися, чому відбувається те чи інше, чому на нашій життєвій дорозі трапляються саме такі люди. Працюймо над собою, щоб Господь міг провадити нас, міг завжди промовляти до кожного з нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 29 травня 2017 р.

29.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.21,8–14:  «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса»

Коли виникають різні труднощі та проблеми, випробування, хвороби, ми хочемо якомога швидше цього позбутися, уникнути, хочемо, щоб трудні ситуації найскоріше вирішились. Бачимо, що в Христових учнів, а в конкретному випадку в апостола Павла, було інакше. Вони не тільки не уникали терпінь і страждань, які на них очікували, але й були готові постраждати, були готові своє життя віддати за Христа. Вони розуміли, що через своє терпіння і страждання вони уподібнюються до Ісуса Христа, який також потерпів, а сам був невинний. 

Тому не маймо страху, коли в життя трапляються ті чи ті страждання і турботи, бо це нагода солідаризуватися з Ісусом Христом, це нагода бути причетним до тієї місії, яку Він вчинив. А ще більше – бути ближчим до Спасителя, бо хто з Христом терпить і страждає, той з Христом і воскресає!

*** 
Йо.14,27–15,7:  «Я – Виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, – той плід приносить щедро»

Сучасний світ пропонує багато різних вказівок, курсів, книг і правил, як людина має поводитись у різноманітних ситуаціях, з різними людьми, реагувати на ті чи інші події. 

Однак кожна ситуація в нашому житті неповторна й наповнена подіями та відчуттями, яких ніколи не було і які ніколи не повторяться. Ми нічого не можемо до кінця передбачити, а тим більше досконало підготуватись. Часто виникають такі обставини, коли не знаємо, як реагувати. 

У цьому Євангелії Господь говорить нам, що Він є Виноградина, а ми – виноградні гілки. Якщо ми живемо в Христі, з’єднані з Богом, то можемо приносити добрі плоди, куди б Творець нас не поставив. Коли ми з Господом, то немає страху, які б обставини чи люди не були навколо нас. Господь завжди дасть розуміння, як маємо поводитися. Саме це буття в Бозі дає нам певність перебувати в мирі та спокої в будь-яких обставинах, перед будь-якими людьми, серед будь-яких подій! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 28 травня 2017 р.

28.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.20,16–18, 28-36:  «Більше щастя давати, ніж брати»

Для нас дуже мило і приємно, коли про нас пам’ятають інші, телефонують і турбуються. Нам приємно отримувати подарунки, нам важливо, щоб інші не забували про нас. І нам боляче, коли цього немає. Але, напевно, ми не раз досвідчували, коли щось отримуємо, ця радість триває якийсь час, коли ми це посідаємо, а це декілька хвилин чи годин. Потім зауважуємо, що воно не приносить нам цієї радості, на яку ми сподівались, коли ще прагнули цього.

У житті кожний із нас мав більший чи менший досвід того, коли ми не тільки щось отримали, а й комусь іншому давали. Звичайно, нам непросто це робити, бо ми не навчені цього належно зробити. Однак добре пам’ятаємо як відчували тоді радість і приємність, коли когось чимось обдаровували, коли комусь щось давали. Тож вміймо завжди і повсякчас не стільки очікувати й шукати від когось іншого, шукати різних нагород і дарів, а вміймо дарувати. Що більше будемо дарувати, розпоряджуватись тими добрами, які маємо, то більше Бог нас нагороджуватиме цими добрами, щоб ми і далі могли обдаровувати інших, давати іншим.

*** 
Йо.17,1-13:  «Отче святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти мені передав»

Хоча ми знаємо, що Христос об’явив правду про Бога – про Отця, Бог явив нам Сина, але й знаємо також, що людина завжди схильна дивитися на правду суб’єктивно, зі своєї «дзвіниці». І тому це об’явлення про Христа люди починали час від часу трактувати по-своєму, з’являлися єресі, що є і дотепер.

Отці Першого Вселенського собору, яким присвячена сьогоднішня неділя, проголосили певні догми – Символ віри, зокрема його першу частину, щоб окреслити нашу віру: що ми віримо в Бога, в Сина Божого Ісуса Христа, що маємо ту віру, яку Христос нам передав.

Стараймося цю нашу віру пізнавати, щоб могти передавати наступним поколінням Добру Новину, яку явив нам Христос, цю віру, яку досвідчили апостоли й передали іншим учням, а ті – іншим поколінням. Маємо нашу віру знати, щоб її у чистоті передати іншим!

+ВЕНЕДИКТ