ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 20 травня 2017 р.

20.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.15,35–41:  «І виникла гостра суперечка, так, що вони розстались»

Бачимо непорозуміння між Павлом та Варнавою. Кожен бачить по-своєму, куди він мав би йти проповідувати, кого мав би брати із собою, і так доходить до незгоди. Навіть серед апостолів не все було ідеально, хоч Бог їх покликав нести Добру новину, але поза тим вони були грішними людьми, тому часом виявлялась їхня людська обмеженість. Але, попри те, бачимо, що Господь діяв. 

Сьогодні Бог той самий, і Він діє не зважаючи на обмеженість членів Церкви, на обмеженість кожного з нас. Не зважаймо на нашу обмеженість, слабкість, а то й гріховність, дозволяймо Духові Святому діяти. Ніколи не знеохочуймось у часі своїх падінь чи невдач, а стараймося далі служити Господеві. Попри різні непорозуміння чи труднощі, які можуть виникати навіть у Церкві, ніколи не переставаймо свідчити про Бога, свідчити Добру новину, свідчити Євангеліє.

*** 
Йо.10,27-38:  «Ніхто не вирве їх з рук Отця мого!»

Часто нарікаємо, що не можемо дати собі ради з тими чи іншими спокусами, труднощами, випробуваннями. Але ці переконання підсуває нам не хто інший, як диявол, бо в Бозі, з Господом, немає речей, яких неможливо подолати. 

Немає нічого, чого б ми не здолали, і диявол дуже зацікавлений, щоб ми забували про це. Він завжди показує нам багато речей у викривленому світлі, і навіть якщо в його трактуванні є якась частина правди, то назагал – це брехня. Диявол показує спокуси такими, немовби вони сильніші від нас. 

Тому, незважаючи на те, що ситуація може бути справді дуже складною, для нас правда одна: хай якими будуть труднощі та випробування, ми завжди маємо в собі силу їх подолати. Жодна спокуса не може вирвати нас із рук Отця. Господь завжди буде примати нас у своїх руках, лиш би ми самі не виривалися з тих рук, не піддавалися спокусам диявола. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.05.2017р. Б. / Спогад про об’явлення на небі знамення Чесного Хреста у місті Єрусалимі; Святого мученика Акакія

Спогад про об’явлення на небі знамення Чесного Хреста у місті Єрусалимі

Тропар, глас 8: Хреста Твого образ днесь возсіяв ясніше ніж сонце. Його розпростер єси від святої гори аж до місця лобного і в ньому твою, Спасе, силу виявив єси. Цим укріпляючи і вірну нашу владу, яку і спасай завжди в мирі, молитвами Богородиці, Христе Боже, і спаси нас.

Кондак, глас 4: Пречесний хрест, що отворив замкнені небеса, променями пресвітлими засіяв на небі над землею; тому, зблиск його діяння отримавши, до незахідного світла підносимося і в боротьбах маємо його, як оружжя мира, непереможну перемогу.

Сталося це в часі П’ятдесятниці, 7 травня 352 р., у Єрусалимі. На патріяршому престолі в Єрусалимі тоді перебував святий Кирило. В ясний і погідний день, близько дев’ятої години ранку, на небі появився світлий великий хрест, пропорційний у ширині і довжині, і простягнувся від гори Голготи аж до Елеонської гори, близько милі. Сонячне світло не в змозі було його послабити, упродовж кількох годин той хрест був свідченням правди для вірних і пострахом для аріян і жидів, багато з яких того дня навернулися. Народ натовпом ішов до церкви і тут гаряче каявся у своїх гріхах. Патріярх написав про це до імператора Констанція, єретика-аріянина, і заклинав його відмовитися від єресі, бо Бог цим чудом провіщає терпіння, які мають впасти на Церкву Христову. З того часу свята Церква 7 травня згадує про це чудо і просить Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, щоб заступився за нас і осінив силою свого святого хреста. 

________________
У той самий день
Житіє святого мученика Акакія

Святий Акакій був родом з Кападокії. Його батько був священиком, а Акакій служив сотником у війську. Коли ж у часи переслідувань християн за імператора Максиміяна полковник на ім’я Флавій Фирм наказав своєму війську принести поганську жертву, Акакій прилюдно сказав, що як християнин не може брати участі в поганських забобонах. Фирм, не бажаючи судити відважного воїна, відіслав його до старости Бібіяна в Іраклії. 

Тут, перед зборищем поганських мучителів, святий відкрито визнав Христа Спасителя, за це староста наказав прив’язати його до чотирьох стовпів і так жорстоко бити по плечах і грудях, що кров мученика зросила довкола всю землю. А коли в тих муках святий почав призивати Ім’я Ісуса, його стали бити по обличчю і голові тяжкими олов’яними кулями. Потім його ноги забили в тяжку колоду, на руки наклали тяжкі окови і кинули до в’язниці, де святий Акакій страждав цілий тиждень.Саме тоді намісник тих країв написав до Бібіяна, щоб той прибув до нього до Візантії і привів зі собою в’язнів, яких мав в Іраклії. Тож серед інших і святий Акакій, попри тяжкі рани, мусив іти в дорогу, долаючи яку навернув до віри Христової тих, що його вели, й охрестив їх. 

У Візантії святого кинули до глибокої темниці, а Бібіян наказав не давати йому нічого їсти. Але кожної ночі темницю святого мученика відвідували ангели, які зцілили його рани і годували в чудесний спосіб. Це бачили інші в’язні і сам дозорець Клавдій, якого покарали бичуванням, бо Бібіян, побачивши святого Акакія здорового і бадьорого, був певний, що сторож потай приносив йому страву і ліки. 

Через сім днів святого Акакія привели на суд до губернатора на ім’я Флакин. Мучитель наказав бити святого дубовими палицями по цілому тілі, а під кінець велів стяти мечем. 7 (20) травня 304 р., за містом, святий Акакій з молитвою на вустах віддав свою праведну душу в руки небесного Отця. Імператор Костянтин Великий возвів над його гробом прекрасну церкву, а Бог возвеличив святого мученика даром допомагати вірним у спокусах. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 19 травня 2017 р.

19.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.15,5–34:  «І серцевідець Бог засвідчив їм»

У стосунках з іншими найчастіше для нас найважливіше – добре виглядати для людей, щоби люди про нас добре думали, добре говорили. Ми часто дуже багато на це звертаємо уваги. Як також стараємось не завдавати одне одному ран чи болів, ставитись до інших із повагою і пошаною, звичайно така позиція важлива. Але ми часто забуваємо про важливість чистоти серця, не думаємо, що Бог знає наші серця. 

Господь знає до чого схиляються наші серця, як ми поводимось з цією людиною, а як ставимось до неї, які думки, які стремління носимо. Тому дбаймо не лише про зовнішнє, а й про чистоту наших думок і про чистоту наших сердець.

*** 
Йо.10,17-28:  «Дії, що чиню їх в ім’я Отця мого, – вони свідчать за мене»

У християнському житті якось так виходить, що ми мало уваги звертаємо на діла. Так, ми говоримо, що треба знати Євангеліє, Катехизм, молитви. І це дуже важливо, щоб пізнати правду про Бога, про Боже Об’явлення. Але наша віра завжди й неминуче реалізується в нашому житті. 

Адже навіть якщо все знаємо, але згідно з тим не живемо, то не даємо плодів. Якраз наше життя, поведінка в критичних ситуаціях – це та сутність, яка виявляє, показує, у що ми віримо і якою є наша віра. 

Апостол Яків пише, що віра без діл мертва, як тіло без духа. Отже, за нашими ділами пізнають, хто є нашим Богом.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.05.2017р. Б. / Святого і праведного Йова Многострадального; Святого Варвара, що був розбійником

Святого і праведного Йова Многострадального

Тропар, глас 1: Бачивши багатство чеснот Йова,* ворог праведних бажав їх підступно пограбувати.* Але, зруйнувавши вежу тіла,* не міг він ограбити скарбів духовних,* бо озброєну знайшов душу непорочного,* а нас обнажив і полонив.* Тож вийди назустріч нам, Спасе, ще перед смертю,* визволь нас від хитрощів лукавого і спаси нас.

Кондак, глас 8: Як істинний і праведний,* побожний, непорочний і освячений явився ти, Преславний,* справжнім Божим угодником.* У своєму терпінні світ просвітив ти,* вельми терпеливий і сміливий.* Тому, Богомудрий, всі ми звеличуємо твою пам'ять. 

“Був чоловік у землі Уц на ім’я Йов. Чоловік той був щирий і праведний, богобоязливий і цурався зла” (Йов 1, 1). Так починається книга Йова, і з цих слів ми дізнаємося, що справді праведний був той, кого Святий Дух у Святому Письмі так хвалить. Праведний Йов був з роду Нахора, брата Авраама, і жив в Аравії, в землі Уц, яку ще називають Авситис. Був це муж великої мудрости, всі шанували його слово й ніколи на перечили йому; як очікуваний дощ спадала на всіх його наука. Крім того, був він дуже багатий, мав 7000 верблюдів, 500 ярем волів, 500 ослиць і багато челяді. Своє багатство і силу він використовував на захист упосліджених і на допомогу бідним. Він допомагав бідакові і сироті, утішав серце бідної вдовиці. Йов був немов зодягнений у праведність і ходив у ній, як в одежі, а його праведний суд був неначе вінець на голові його. Для вбогих він був батьком і визволяв пригніченого з рук гнобителя. 

Сам давав приклад усім і дбав, щоб не скривдити когось зі своїх слуг, бо, як сам казав, що б тоді робив, коли б Господь прикликав його на суд і запитав – бо ж треба було б відповісти за справедливе поводження зі своїми слугами? 

Хто ж оповість про всю його щедрість, доброчинство і милосердя? Був він неначе оком для сліпого, ногою – для кривого, ніколи не відмовив у проханні бідному і не дозволяв удові чекати на те, чого вона просила. Хліба свого і страви не спожив, щоб не розділити це з убогим, бо, як сам каже, милосердя росло з ним від його дитячих літ, змилосерджувалося його око над страждаючими. Ніколи гість не стояв перед його воротами, бо ті завжди були відчинені перед подорожніми. 

Маєтку свого не вживав на розпусту і розкіш, як це звичайно робили інші, а жив у поміркованості і тверезості. Серце його не запалало спрагою нечистоти, бо брак подружньої вірности – це найбільше зло, це вогонь, що все поїдає і нищить. Був лагідний і добрий навіть до своїх ворогів. “Ніколи, – як сам розповідає, – не радів я, коли що злого настигло ворогуючого проти мене, і ніколи не говорив я про нього зле і не безчестив його язиком. У щасті своєму і достатку був дуже смиренний, у золоті не бачив я сили своєї, ані в багатствах своєї надії”. Пам’ятаючи про марноту тих речей, про смерть та про суд, говорив, що коли з дерева обріжуть галузки – воно помолодіє, бо в землі залишається його коріння, а чоловік, коли помре без добрих діл, куди піде? І ще казав, що кожну хвилю свого життя чекає дня своєї смерти, бо в порохно обернеться чоловік і черви його з’їдять. І тому сказав він гнилизні, що вона є батьком його, а хробакам, що вони є матір’ю його і сестрами. Говорив він, що чоловік від матері родиться, живе недовго, повен усякої нужди; як квіт зацвітає і як тінь відходить. 

Велике було смирення його, уважав себе перед гнівом Божим зів’ялим листом та сухою соломою і так молився: 

“Ти, Господи, вогонь єси, а я – суха солома, Ти – могутній вітер, а я – лист на землі! І як мені не боятися сили Твоєї? Знаю, що не виправдається перед Тобою жоден чоловік, а коли візьмеш на суд його, на тисячу запитань не відповість він”. 

Ось маємо образ праведного чоловіка. Тож не дивно, що Господь благословив його на маєтки, і серед людей мав він велику пошану. І був він перший у славі і в силі понад усіх вельмож Сходу. Мав Йов сімох синів і три дочки, яких виховував у страсі Божому. Його діти так любили один одного, що, мешкаючи в різних домах, завжди спільно сідали до столу, кожного дня у когось іншого. А хоч Йов знав, що його діти вірно служать Богові, він часто упоминав їх, щоб поводилися скромно і помірковано, бо боявся, аби серед забави не згрішили чим, якщо вже не ділом, то словом чи думкою. Сам він щодня приносив за їхні гріхи жертву Господеві, за кожну дитину окрему жертву, щоб Бог відпустив їм усі, вільні і невільні. І знову маємо приклад, як чинить добрий батько, якому спасіння дітей його найважливіше. 

Але прийшов час, коли Господь Бог хотів на прикладі Йова дати всім людям в усі віки найліпшій взірець, що праведний не тільки в щасті повинен дбати про Бога, а також у недолі повинен віддатися волі свого Сотворителя. Одного разу, коли зібралися всі його діти у найстаршого сина, прибіг посланець до Йова і каже: “Воли орали поле, а не далеко від них паслися ослиці, і тут напали вороги й забрали все, слуг твоїх мечем повбивали, лиш я один врятувався, щоб принести тобі цю новину”. 

Ще той не закінчив, як прибіг другий і каже: “Ударили громи з неба і повбивали всіх овець і слуг, що їх пильнували”. 

Тут і третій посланець прибіг і каже: “Халдеї напали на нас, забрали верблюдів, убили пастухів, лиш я один врятувався”. 

А що нещастя ніколи само не ходить, то прибіг четвертий слуга і доніс: “Завалився дім твого первородного сина й усі твої діти, сини і дочки, та їхні слуги загинули”. 

І так в одну хвилю Йов, що був першим в тій країні, втратив усе: і добро, і, що наймиліше його серцю, дітей. Стільки нещастя нараз – хіба це під силу чоловікові. Та праведний Йов зрозумів Божу волю, роздер свій одяг, оголив голову й упав ниць у порох земний і помолився: 

“Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!” (Йов 2, 21). 

Сподобалося Господеві смирення праведного Йова, який не прив’язав свого серця до маєтків і без нарікань прийняв такий тяжкий удар, як смерть усіх своїх дітей. Але Господь задумав для нього нові випробування. За Божим допустом тіло праведного Йова покрилося гнійними й зловонними ранами, не було на його тілі, від ніг до голови, здорового місця. Він так зубожів, що сидів на гноєвищі, а люди від нього втікали. 

І стали люди – як це зазвичай буває – насміхатися з його нещастя, зводити на нього наклеп і говорити: “Він таки мав тяжко прогнівити Бога, якщо впала на нього така тяжка кара!” Прийшли його приятелі, роздерли одежі свої і стали дорікати йому. Прийшла жінка його, та, що ділила з ним добро його, і стала намовляти до богохульства: “Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихослови Бога і умри!” (Йов 2, 9).
А праведний Йов сказав їй: “Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?” 

Він зносив важкі страждання, а думки його були далеко від землі; він тішився надією майбутнього вічного життя і вірою у воскресіння. І молився: “Знаю, що живе Відкупитель мій і що останнього дня воскресну з землі, і зодягнуся в тіло своє, і оглядатиму мого Бога! І став я, як дерево, з якого опало листя, – я, колись славний, статечний і багатий, був стертий, бо уйняв мене Господь мій і зламав мене. А все, що послав на мене Господь мій, – те стерплю, бо знаю, що не покине мене Господь мій, хоч впаду – Він завжди спасе мене, і в Ньому вся надія моя”. 

І не підвела його надія. Бог підніс його так само, як і понизив. І повернув йому здоров’я, повернув честь у людей, дав йому вдвоє більший маєток. Прийшли брати і сестри, сусіди і приятелі та їли хліб зі столу його. І мав Йов 14000 овець, і 6000 верблюдів, і 1000 ярем волів, і 1000 ослиць. Дав йому Бог ще сімох синів і три доньки, вродою яким не було рівних у тій країні. І жив Йов потім ще 140 літ, і тішився синами внуків своїх аж до четвертого покоління, і помер, славлячи Господа. 

__________
У той самий день
Святого Варвара, що був розбійником

Святий Варвар жив у Луканії і до навернення був ватажком розбійників, що вбивали і грабували подорожніх. Та одного разу його погляд зупинився на святому хресті і серце його зворушилось. Він усвідомив, яке страшне його життя, і залився гарячими сльозами. Б’ючись у груди, Варвар припав до ніг одного священика, визнав усі свої гріхи і просив передати його властям, аби понести заслужену смерть. Однак священик не зробив цього, а лишив його при собі. З того часу Варвар не ходив, як інші люди, а рачкував, бо, як казав, не може він бути подібним на людей, коли своїм страшним життям понизив себе гірше за звірів. Минули літа, його тіло висохло так, що він перестав бути подібний на чоловіка. Одного разу його побачили мисливці, і, думаючи, що це якийсь звір, убили своїми стрілами. Гріб його прославився багатьма чудами, а коли через кілька років гріб розкопали, то побачили, що тіло його не було піддане тлінню і з нього витікало цілительне миро. Святі мощі поховано в Лариссі (Тесалія), в одному з монастирів. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 18 травня 2017 р.

18.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.14,20–27:  «Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже»

Коли в наше життя приходять різні випробування, труднощі, страждання, проблеми, клопоти, то найчастіше ми якомога швидше хочемо їх позбутись, уникнути, хочемо, щоб того чи того, що заважає нам спокійно жити, не було. Але ці страждання і труднощі Бог посилає, бо вони – частка нашого духовного життя, частина нашого освячення, через яке нас Господь провадить до спасення, провадить через ці труднощі й обставини, де нас перемінює. 

Не спішімо уникати випробувань, проблем і труднощів, але найперше зуміймо їх побачити не як випадковість, але як дані нам Богом, дані, щоб через них освятитися, наблизитися до Бога і спастися!

*** 
Йо.9,39–10,9:  «А коли виведе всіх своїх овець, то йде поперед них, і вівці слідують за ним»

Ми знаємо, що добрий пастух – той, хто пасе вівці, корови, – турбується про цих тварин за будь-яких обставин, зганяє їх докупи, щоб вони не розбрелися, не загубилися, щоб їх не вкрали хижі тварини, старається, щоб вони трималися разом. 

Коли роздумувати над іншим окресленням цієї функції – не пастуха, а пастиря, то Євангеліє вказує, що пастир – це той, хто веде за собою, а всі інші прямують за ним. Він іде і вказує дорогу, а всі інші, захоплені його прикладом, його життям, стараються наслідувати його. 

Тому й ми покликані бути для інших радше пастирями, аніж пастухами. Тобто не підганяти, не примушувати когось жити по-християнськи, а своїми вчинками та поведінкою вказувати напрям, показувати приклад, який би інші наслідували. Тож будьмо, кожен із нас, добрими пастирями, які вказують шлях до Бога для інших людей своїм власним життям! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.05.2017р. Б. / Святої славної мучениці Ірини

Святої славної мучениці Ірини

Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Ірина,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Дівства благами прикрашена, діво, стражданням ще кращою стала ти, Ірино, кров'ю своєю обагрянившись, оману безбожжя низложила єси, тому й прийняла та почесті перемоги з рук создателя твого. 

Або сей, глас 4: Міцно душу вірою озброївши, Ірино, явно осоромила лукавого єси, і до Христа привела ти множество людей, блаженна, і, порфиру криваву носячи, з ангелами нині веселишся. 

Свята Ірина походила з сербського княжого роду, була вона дочкою Ликинія і Ликинії з міста Магедона в Македонії. У поганстві вона звалася Пенелопа. Христову віру свята дівиця прийняла ще в апостольські часи, охрестив її, згідно з одними джерелами, святий Тимотей, а згідно з іншими – учень святого Павла Теотим. Своєю терпеливістю вона навернула батька і матір і вони стали християнами. Її кілька разів судили, вона витерпіла великі муки і навернула дуже багато поган. Згідно з одними джерелами, мучитель наказав її стяти мечем; згідно з іншими – вона померла у печері в Ефесі, цілковито посвятившись своєму небесному Обручникові Ісусові. Її пам’ять здавна глибоко почитали вірні, в її ім’я освячували багато церков, як, наприклад, церкву святої Ірини у Царгороді, над морем. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 17 травня 2017 р.

17.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.13,13-24:  «Йоан перед Його приходом проповідував усьому ізраїльському народові хрещення і покаяння»

Господь наш Ісус Христос через свою смерть і воскресіння чинить нас учасниками життя вічного. Це життя нам дано, але чому ж ми часто не усвідомлюємо цього? Бо ж ми маємо гріховну, зіпсуту природу, саме вона не дає нам змоги жити цим життям. Тому покаяння, про яке згадується, - важливий крок до того, щоб почати жити справжнім життям у його повноті. 

Тільки навернення, наша особиста переміна, те, скільки ми працюємо над собою, визначає те, що ми стаємо готові особисто прийняти Бога. Бог завжди готовий жити й перебувати в нас, але ми не готові. Перемінюймось, і Бог все більше буде перемінювати і сповнювати нас!

*** 
Йо.6,5-14:  «Є тут один хлопчина; він має п’ять ячмінних хлібів ще й дві риби. Та що це на таку многоту!»

Дуже часто ми відчуваємо безпорадність у тих чи інших ситуаціях, наприклад, не віримо, що можемо якось суттєво вплинути на ситуацію – політичну, економічну, суспільну. У багатьох ділянках нашого життя настають моменти, коли наші сили та можливості в певній ситуації такі ж мізерні, як п’ять хлібів і дві риби на многоту народу. 

Цей же уривок Євангеліє показує нам щось дуже важливе. Господь, звичайно, зміг би чинити чуда навіть без цих п’яти хлібів і двох риб, але Він потребував, якщо можемо так сказати, щоб саме через них створити щось велике, якесь чудо. 

Так само в нашому житті. Бог не очікує від нас якихось великих речей, знамень, того, що понад нашу силу, а лише того, що можемо зробити. Кожен із нас може дати Богові «свої хліби чи свої риби», які, на перший погляд, не можуть нічого суттєво змінити в ситуації. Але через ті наші маленькі діла, маленькі зусилля Бог творить великі речі. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 16 травня 2017 р.

16.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.12,25–13,12:  «Вони служили Господеві та постили»

Ми розуміємо важливість добрих діл, часто кажемо, що жити духовним життям – це відповідно діяти, що б наша віри проявлялась у нашому житті. Так само розуміємо, що молитва дає нам силу жити й чинити кожне добре діло. У молитві ми зустрічаємось із Богом, сповнюємось цією силою! Але водночас не треба забувати, що велика допомога в духовному житті – це піст. 

Що таке піст? Бачимо, багато що нас прив’язує до себе. Багатьом речам, людям, подіям ми віддаємо надто багато свого часу і зусиль, а тому не маємо достатньо часу на Господа. Тому піст у християнському розумінні – це обмеження себе від того, що нас віддаляє від Бога, що не дає нам перебувати з Господом. Постити – не лише не їсти, а не надавати забагато значення земному, щоб через це забувати про небесне.

*** 
Йо.8,51-59:  «Хто моє слово берегтиме, повіки не побачить смерті»

Ми сприймаємо слова Євангелія як авторитет, як правду, яку промовив Господь. Але коли вдуматися, то зміст наведеного твердження все ж викликає подив: як це людина не побачить смерті? Однак про це двічі сказано в цьому уривку Євангелія. 

Якраз відсутність страху перед смертю, відвагу бачимо в наших мучеників. В історії християнства завжди були люди, які не боялися смерті, їх не лякали страждання, терпіння, переслідування, вони вміли все це прийняти, як з рук Божих. 

Не мати страху перед смертю можемо лише тоді, коли будемо твердо переконані: якщо ми є з Богом, то ніхто від нас Бога не може відібрати. Хто береже слово Боже, хто живе Богом, того ніхто не може знищити, адже Бог перебуває в ньому, а він у Бозі. І земна смерть – це лише перехід у вічність з Богом. Біймося радше гріха, бо то кожен наш гріх веде до смерті, а буття в Господі сповнює нас повнотою життя навіки-віків. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.05.2017р. Б. / Святих мучеників Тимотея і Маври; Успення преподобного Теодосія, ігумена монастиря Києво-Печерського

Святих мучеників Тимотея і Маври

Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Рани різноманітні перетерпівши і вінки від Бога прийнявши, за нас, які пам’ять вашу звершуємо, моліться до Господа, превеликий Тимотеє і Мавро преславная, щоб умирив Він місто і народи, Він бо є вірних утвердження. 

Святий Тимотей, син священика Пикилія, народився у Перапеї в Тиваїді і був читцем у церкві. Коли Диоклетіян став переслідувати християн, Тимотея, на 20 день після його весілля з 17-літньою Маврою, привели до мучителя Аріяна (який згодом навернувся і помер мученицькою смертю, пам’ять його вшановуємо 14 (27) грудня). Аріян став погрожувати св. Тимотеєві муками і показав йому знаряддя катів, на це святий мученик сказав: “Чого лякаєш мене, як дитину, чи не бачиш ангелів, що оточують мене?” Аріян домагався, щоб св. Тимотей видав йому церковні книги, а коли зрозумів, що всі його слова не досягають мети, наказав випекти святому залізом очі, а потім, після тяжких мук, повісити стрімголов і на шию прив’язати великий камінь. 

Довідавшись, що Тимотей лиш недавно одружився, велів привести його жінку, щоб вона намовила свого чоловіка до відступництва. Однак сталося по-іншому; Тимотей скріпив віру молодої Маври і вона сміливо визнала, що є християнкою. Мучитель пообіцяв їй, що видасть її заміж за високого достойника, хай лиш принесе жертву богам, а коли вона не хотіла навіть слухати його облесливої мови, Аріян наказав їй вирвати волосся з голови, відтяти пальці, кинути в окріп – усі ці муки вона стійко перенесла. Тоді мучитель велів розіп’яти святого Тимотея і святу Мавру на хрестах лицем в лице. Дев’ять днів вони висіли і скільки було сил молитвою взаємно скріплювали один одного, аж поки Бог не призвав їх до себе і нагородив щасливою вічністю їх мученицький подвиг. 

________________
У той самий день
Успення преподобного отця нашого Теодосія, ігумена монастиря Києво-Печерського і начальника монашого спільного житія в землі Руській

Тропар Теодосія, глас 8: Змагаючись за чесноту, з юности полюбив ти чернече життя* і бажане сміливо осягнув;* поселившись у печері,* ти прикрасив своє життя постом і святістю.* У молитвах, немов ангел, перебував ти в русько-українській землі* і, як світло промінне, засіяв ти, отче Теодосію.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: Вшануймо сьогодні блаженного Теодосія, зорю русько-українську,* що від сходу засіяла і прийшла на захід* та чудами і чеснотами збагатила всю країну, і нас усіх* – діянням і благодаттю чернечого уставу. 

Святий Теодосій, слава і похвала руського монашества, народився у Василеві, поблизу Києва. Вже з дитинства він відзначався великим благочестям. Батьки, на його прохання, дали його до школи, де він навчився письма. А вже віддавна було звичаєм навчати читати на церковних книгах; цей звичай тривав на Русі довгі віки, бо й прадіди наші вчилися з псалтиря, а набираючись знань, просвіщали свій ум і серце та пізнавали, що без страху Божого вся наука є ніщо і мудрість світу є нічим. Батьки преподобного Теодосія переселилися згодом до Курська. Батько Теодосія помер, коли хлопцю виповнилося 14 років. Відтоді молодий слуга Божий днями й ночами молився на самоті Богові, носив убогу одежу; усе, що міг, роздавав убогим, за що мати його не раз сварила, а часто й била. Він усе терпів охоче та ще ревніше молився Богові за свою матір, для якої завжди залишався найліпшим сином. 

Якось із Курська виряджалася громадка богомольців до Єрусалиму, і Теодосій напросився із ними на прощу. Мати не знала, де він подівся, та донесли їй про це люди, тоді вона на третій день наздогнала богомольців, повернула сина додому. Вже вдома вона його побила тяжко і зв’язаного замкнула в окремій кімнаті. Хлопець усе це переніс терпеливо, тож мати звільнила його з-під замка, лишень попросила, щоб не покидав її і не йшов з дому. Святий Теодосій найчастіше перебував у церкві, а коли дізнався, що для Служби Божої часто не вистачає просфор, він сам став пекти їх удома, за що знову терпів від матері побої, бо, на її думку, це було принизливе заняття. Однак там, де йшлося про честь і славу Бога, преподобний охоче зносив наругу і побої, бо Бога треба більше боятися, ніж людей. І тому, коли побачив, що мати є йому перешкодою в богоміллі, він покинув свій дім і став мешкати в одного священика, де віддався цілковито службі при церкві. Та мати силою знову забрала його додому і покарала новими побоями. Крім молитви, він ще умертвлював своє тіло. Теодосій так стягнув себе в поясі ланцюгом, що залізо впилося в тіло. Мати, випадково побачивши те, зірвала ланцюг, і знову святому довелося від неї потерпіти. 

А коли Теодосію виповнилося 24 роки, тоді він, пізнавши Божу волю, вирішив цілковито посвятитися монашому життю, покинув дім і вирушив до Києва, де тоді вже були грецькі монастирі. Однак там не прийняли бідного юнака. Тоді він дізнався, що в печері над Дніпром служить Богові святий Антоній (його пам’ять вшановуємо 10 (23) липня). Тож пішов до нього, припав до ніг і став просити, щоб дозволив йому залишитися при ньому. Прохання юнака дуже зворушило преподобного Антонія; він віддав йому один куток у печері, і так почалося повне святости життя великого подвижника і світила Руси Теодосія. Молитва і праця – ось яке було їх правило. При печері святого Антонія було вже 12 монахів, усі вони споживали лиш хліб та воду, і тільки у свята і в неділі їли ярину. Мешкали у печерах, спали на голій землі, зазвичай сидячи та дуже коротко. Мали вони маленьку дерев’яну церковцю Успення Пресвятої Богородиці, яку побудував Варлаам над первісною печерою святого Антонія, коли той, передавши Варлаамові ігуменство над братією, перебрався до віддаленої, розташованої вище печери. Преподобний Теодосій прийняв монаший постриг 1032 р. Мати довго шукала його, коли ж знайшла, то так довго плакала і побивалася, що Теодосій мусив вийти до неї. Однак тепер вона вже не в змозі була вмовити сина повернутися додому, навіть навпаки, його слова, сповнені Божого Духа, зворушили до глибини її серце й вона також зреклася світу і в жіночому монастирі святого Миколая постриглася в черниці, а через кілька літ спочила в Бозі.

Святий Теодосій засіяв усіма чеснотами досконалого життя. Днями й ночами перебував він у церкві на молитві, виконував усю господарську роботу, молов на жорнах зерно, носив воду. За волею святого Антонія був рукоположений на священика, служив перед престолом та своїм браттям і смиряв себе тим більше, чим далі поширювалася слава про його святість. І майже кожної ночі, коли всі спочивали в печерах, на прибережному дніпровому горбі клячав монах-самітник, споглядав на облитий сріблом місяця Дніпро й возносив руки до неба, молячись за безталанну Русь, над якою мало нависнути стільки хмар і стільки громовиць мало пронестися над нею. Дивився він на Київ і на Десятинну церкву, і бачив духом, що каменя на камені не залишиться тут, бо вже й тоді Русь роз’їдала незгода, вже тоді братовбивча рука не раз пролила невинну кров. Так молився святий Теодосій про щастя і долю для Русі, за відвернення від неї гніву Божого і за те, щоби її діти завжди залишилися синами Христової Церкви, щоб хрест святий був щитом Русі, а невірство не переступало її порогу. Про це і ми також повинні молитися. 

З волі святого Антонія, святий Теодосій, як найслухняніший, найлагідніший і найсмиренніший став настоятелем монахів замість Варлаама, бо той перебрав ігуменство в монастирі святого Димитрія, який побудував князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Під проводом преподобного Теодосія зібралося в печерах уже над сто монахів, він був для них отцем, учителем і слугою. 

В печерах вже не стало місця, тож святі Антоній і Теодосій попросили князя відступити їм цілу гору, і тут вони звели (близько 1060 р.) монастир з келіями і дерев’яною церквою Успення Богородиці. У той час прибув до них чернець Михаїл із Греції і привіз зі собою записане правило студійського монастиря. Оце правило преподобний Теодосій завів у своєму монастирі, воно прижилося також й у всіх інших монастирях, тому ми називаємо преподобного Теодосія “начальником монашого спільного життя в Руській землі”.

Великий князь дуже шанував святого Теодосія і прислухався до його порад. Інші князі і бояри приїжджали в його монастир молитися Богу і просити благословення, вони дивувалися, яке ангельське життя під проводом преподобного провадили монахи: в безнастанній молитві, в ревній праці, в постах, мовчанні та убогості. Під чорною рясою і каптуром не раз крилися голови славних і знатних бояр. А вночі, як це бачив Софроній, ігумен монастиря святого Михаїла, вогненний стовп світив над Печерською лаврою, і Бог прославляв слугу свого Теодосія, який земні печери і бідні келії перемінив в одну велику, що нагадує небо, святиню. 

Святий Теодосій, окрім виконання ігуменських обов’язків, писав послання, щоб навчати монахів, народ і князів, сам писав і займався оправою книг. За його ігуменства вступив до монастиря молодий, тоді ще 17-літній, Нестор, який згодом написав літопис руський і житія багатьох святих, залишивши пам’ятку нашої минувшої слави для тих, хто в наступних віках мали зазнати лиш сумної неволі. Після смирення, найбільшою чеснотою святого Теодосія було милосердя. Він побудував при лаврі притулок для вбогих, калік і прочан та звів церкву св. Стефана. При всій бідноті монастиря хліба завжди вистачало для голодних, бо Бог наділив преподобного даром творити чуда, і не раз за його молитвою наповнювалася порожня комора монастиря. Одного разу ватага розбишак задумала напасти на монастир і викрасти цінні церковні посудини, але Бог учинив чудо, бо на очах розбійників монастир немовби вознісся високо під хмари, а стривожені грішники втекли, та наступного дня вони разом зі своїм ватажком припали до ніг святого Теодосія і розкаялися у своїй злобі. Часто, коли для монахів не ставало хліба, в найбільшій потребі, заїжджали вози, повні муки і хліба, і вистачало для монахів і для убогих, а щосуботи преподобний посилав милостиню і до в’язниць. Багаті бояри тих часів також пам’ятали про убогих і милостинею спасали свої душі. Для них свята віра була найбільшим скарбом, вони не говорили, що віра противиться розумові, як це говорять нинішні наші “учені”. А серед них були люди глибокої мудрости, хоч би згадати лишень князя Ярослава Мудрого. Тож множилися церкви і монастирі, прибуло слави небу та миру і щастя руській родині. 

Не забував святий Теодосій і про спасіння невірних; він навіть заходив у нечисленні жидівські доми проповідувати Христа. А де йшлося про правду, там не лякався він гніву сильних цього світу. Коли Святослав, князь Чернігова, разом із Всеволодом, князем Переяслава, прогнав Ізяслава і сам осів у Києві, преподобний Теодосій не злякався його погроз і голосно випоминав йому братовбивчу крамолу і непошанування волі Ярослава, їхнього батька, який завжди навчав синів згоди та єдности. Він завжди вважав Ізяслава законним правителем Києва і велів згадувати його ім’я на Службі Божій перед іменем Святослава. А той смирився, сам прибув до монастиря святого Теодосія і просив його благословення та слухав настанов, а ще подарував велику ділянку землі під будову нової лаври і кам’яної церкви Успення Пресвятої Богородиці, і перший став копати під наріжний камінь. Повернувшись на престол, князь Ізяслава зробив багату пожертву на будову цієї церкви, викликав будівничих з Греції і не шкодував коштів на славу Богородиці. Церкву було закінчено вже після смерти і князя Ізяслава (1078 р.), і святого Теодосія. Вона була освячена за правління великого князя Всеволода Ярославича 1089 р. 

Кожного року в часі Великого посту святий Теодосій замикався аж до Лазаревої суботи в окремій печері і там проводив увесь піст. Але прийшов час, що Бог хотів покликати до себе свого святого слугу і об’явив йому це в часі Великого посту. Після Великодніх свят преподобний Теодосій занедужав і провістив браттям свою кончину. Він прощався з ними, як батько прощається зі своїми дітьми, просив і молив, щоб зберігали правило, а на їх прохання призначив їм на ігумена монаха Стефана. Перед самою смертю його винесли з печери. Він ще раз глянув на Дніпро, на Київ, на горби, на стіни своєї лаври і на церкву, що будувалася, духом обняв усю широку Русь, благословив братів своїх і в гарячій молитві віддав Богові свою чисту і святу душу в другу суботу по Пасці, 3 (16) травня 1074 р. 

Тіло його було поховано в печері, де завжди перебував у часі Великого посту. На 18-ий рік після смерти преподобного, як пише літописець Нестор, ігумен Йоан і Нестор розкопали святі мощі, щойно вони показалися, як незвичайна ясність освітила зсередини і зверху печеру та лавру. Наступного дня, 14 (27) серпня 1091 р. (було це в четвер), усе духовенство Києва перенесло святі мощі до мурованої церкви, там їх поховано і там вони спочивають. Митрополит Никифор у 1108 р. зачислив Теодосія до лику святих Божих. Бог прославив мощі преподобного Теодосія багатьма чудами, а пам’ять його святиться на Русі з роду в рід. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 15 травня 2017 р.

15.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.12,12–17:  «Господь вивів його з в’язниці»

Як часто в нашому житті кажемо, добре, що мені пощастило в тій чи тій ситуації, гарно, що так склалися обставини, добре, що з тією людиною зустрівся. Але маємо бути свідомими, як християни, що ніщо не діється випадково. Все діється у свій час, за Божою волею і з любові Божої. 

І тому за всім, що діється, важливо бачити Господню присутність, лише тоді нас сповнить велика радість і великий мир, ми зрозуміємо, наскільки Бог завжди близький у житті кожного з нас.

*** 
Йо.8,42-51:  «Був би Бог ваш Отець, любили б ви мене»

Знаємо, що діти подібні на своїх батьків: на маму, на батька. Іноді навіть, дивлячись на дітей, можемо впізнати, хто їхні батьки. Подібно мало б бути з нами, християнами: «По ваших ділах пізнають, чиї ви діти». 

Саме наше життя і, як каже цей уривок Євангеліє, наше ставлення до ближніх, наша любов, яку маємо до інших, показують, наскільки ми близькі до свого Бога, наскільки носимо Його в собі. Скільки маємо любові в собі – до кожної людини в кожній ситуації, стільки це божественне життя наповнює нас. 

Постараймось усвідомити, що у всіх наших життєвих ситуаціях Господь потребує, аби ми виявляли і давали людям любов, тобто несли їм Бога! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 14 травня 2017 р.

14.05.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.11,19–26, 29–30:  «Тож учні, кожний із них за спроможністю, ухвалили послати братам»

Бачимо, наскільки була великою солідарність між її членами, від самих початків Христової Церкви. Коли одна частина Церкви знає, що інша частина перебуває у потребі, то відразу робить все, що в її силах, щоб допомогти. Кожному з нас також важливо цього не забувати, що ми єдині в Церкві. То ж маємо усвідомлювати, що навколо нас є люди, які в потребі. Так, ми не можемо всім допомогти, однак, це лише на перший погляд. Бо якщо не можемо допомогти фінансово, то можемо допомогти своєю працею, увагою, молитвою. 

У кожній ситуації, яку нам дає Бог, Він знає, на що ми здатні й не очікує від нас того, що не є в наших силах і спроможностях. Завжди запитуймо себе, чого Бог хоче, як я маю простягнути руку допомоги людям, які навколо мене.

*** 
Йо.4,5-42:  «Була б ти відала про дар Божий, і хто Той, хто каже тобі: Дай мені напитися»

Коли роздумуємо над зустріччю Ісуса Христа із самарянкою, то увагу привертають кілька аспектів. По-перше, жінка приходить по воду в обідню пору. Тоді життя в цій частині континенту вирувало або вранці, або ввечері, удень була спека. Тому в полудень ніхто не працював, тим паче не приходив по воду. 

Самарянка приходить у спеку тому, що сподівається нікого не зустріти: соромиться, бо всі знали про її невзірцеве життя. Але вона зустрічає там не тільки людину, а Бога. І бачимо, що ця зустріч з Ісусом, цей діалог з Христом, який почався як звичайний, переходить у пізнання того, ким є Христос. 

Так і наше пізнання Бога є поступовим: лише крок за кроком можемо пізнати Його. Бог має велику педагогіку, яку застосовує до нас, і ніколи не тисне на нас, щоб ми відразу змінилися, так само, як тоді Христос не тиснув на самарянку. Він поволі відкриває нам правду про життя, правду про себе. Тому вміймо бути терплячими до себе й до інших. Не біймося, коли не можемо змінитися відразу. Будьмо витривалішими, адже Бог деколи потребує часу, щоб попрацювати над нами. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.05.2017р. Б. / Святого пророка Єремії

Святого пророка Єремії

Тропар, глас 2: Пророка Твого, Господи, Єремії, святкуючи пам’ять, молимось його ради спасти душі наші.

Кондак, глас 3: Очистивши Духом, великий пророче і мучениче, твоє світлосяйне серце, славний Єреміє, пророцтва дар з висот прийняв єси і взивав ти велегласно навкруги: сей Бог наш і не додасться інший до Нього, Який воплотився і явився на землі. 

Про свого Бога Ізраїль забув. Забув невдячний народ про добродійства Того, хто вивів його з дому неволі, з-під влади Єгипту. Порохом припав жертовник правдивого Бога, у вертеп, в яскиню поганства перемінений став храм Соломона, жиди поклонялися Ваалу та іншим божкам, заледво знайшлася душа, яка зберігала Божий закон. Дарма, що Бог посилав пророків, аби словом невимовної любови навертали заблуканих; однак жиди не покаялися, не злякалися погроз – тож кара Божого гніву нависла над ними. Дійшло до того, що жиди забули навіть на празник Пасхи, який відновив цар Йосія, один з найпобожніших царів. 

У такий час, за правління царя Йосії, появився серед жидівського народу пророк Єремія, і став чутний його голос волаючого в пустелі. Пророк так сповнений був любови до Бога і до свого народу, що лиш найбільш закаменілі серцем жиди могли наважитися каменувати його. Та саме так і сталося. 

Єремія народився 627 р. до Різдва Христового. У першій главі його пророцтва читаємо, що був він сином священика Хілкії з міста Анатот, поблизу Єрусалиму, “до якого надійшло слово Господнє за часів Йосії, сина Амона, царя юдейського, тринадцятого року його царювання” (Єр. 1, 2). Бог віддавна призначив його своїм пророком. “Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив” (Єр. 1, 5). Єремія мав тоді лиш 15 років і боявся, що не в змозі буде проголошувати слово Того, хто послав його. Та Господь сказав йому: “Не кажи: Я дитина, – бо до всіх, до кого я пошлю тебе, ти підеш, і все, що накажу тобі, ти говоритимеш. Не страхайсь перед ними, бо я з тобою, щоб тебе врятувати, – слово Господнє” (Єр. 1, 7-8). І простяг Бог руку свою, і торкнувся уст його та сказав: “Ось я поклав мої слова тобі в уста. Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував” (Єр. 1, 9-10). Тоді став Єремія посеред Єрусалиму і почав проповідувати. Словами Господа Бога виказував невдячність жидівського народу, що навіть не питав, де “Господь, що вивів нас із землі Єгипетської, водив нас пустинею, степовою землею та проваллями, ґрунтами сухими й під смертною тінню, землею, що нею ніхто не проходить і ніхто в ній не оселюється” (Єр. 2, 6), і який привів їх в обіцяну землю і дав посмакувати плодів її. І небо вжахнулося, бо жиди осквернили землю Божу і в ніщо ставили достоїнство свого Бога; їх священики забули на Нього та пророкували в ім’я Ваала і пішли за ідолами, потопаючи в нечистоті та беззаконні. Вони не побоялися, що Бог вразив синів їх, що меч убив пророків їх. Невіста не забуває дбати свою красу і діва не забуває прикраси на грудях своїх, а “мій народ мене забув, – безліч днів тому” (Єр. 2, 32). 

Був ще час випробування, бо Господь наказав Єремії: “Іди й промов оці слова вголос на північ і скажи: Повернися, зраднице, Ізраїлева дочко, – слово Господнє; не покажу тобі мого обличчя у гніві, я бо милосердний, – слово Господнє, – не гніватимусь повіки!” (Єр. 3, 12). Та жиди не послухали слова Божого і не злякалися, коли Господь устами Єремії погрозив їм, що нашле на них ворога, і той знищить їх поля та сади, уб’є синів і дочок і “зруйнує міста-твердині, що на них звіряєшся, мечем звоює” (Єр. 5, 17). Але жиди вибрали “ліпше вмерти, а ніж жити” (Єр. 8, 3), “вони ж не слухали й не нахиляли вуха свого” (Єр. 7, 24). Священики і старшина переслідували пророка Єремію, та слово Боже сповнилося дуже скоро. 

Єгипетський фараон Нехо, тобто кривий, ідучи на допомогу асирійському цареві, зайняв Єрусалим. Йосія вийшов з військом проти нього, “але Нехо вбив його, ледве його побачив” (2 Цар. 23, 29). Наступником Йосії став його син, 23-літній Йоахаз, який правив лиш три місяці. “Він чинив те, що було Господеві не довподоби, цілком так, як робили його батьки” (2 Цар. 23, 32). Фараон скинув безбожника з трону, а на його місце посадив його брата Йоакима і наклав на жидівську землю данину 100 талантів срібла і талант золота на рік. Безбожного ж Йоахаза заслав до Єгипту, де той помер. 

І знову Єремія став посеред народу, провіщаючи майбутні кари і погрожуючи зруйнуванням Єрусалиму. Тоді жерці і лжепророки схопили його і привели до старшини, домагаючись смерти пророка за те, що він тривожить народ і провіщає зруйнування міста. Однак святий пророк був безстрашний там, де йшлося про сповнення Божої волі. Він так сказав на суді: “Господь послав мене пророкувати проти цього дому й проти цього міста всі ті слова, що ви чули. Тим то направте ваші путі й ваші вчинки, слухайте голос Господа, Бога нашого, і Господь відведе те лихо, що виповів був на вас. Що ж до мене, то ось я – в руках ваших. Чиніте зі мною, що на погляд ваш добре й праве. Тільки затямте собі гаразд, що коли вб’єте мене, то безвинну кров накличете на себе й на це місто та й на його мешканців, бо Господь справді послав мене до вас проректи всі ці слова до вух ваших” (Єр. 26, 12-15). Судді побоялися засудити Єремію, “бо він промовляв… ім’ям Господа” (Єр. 26, 16), та народ не побоявся та продовжував грішити. 

Єремія ж, за Божим словом, наклав на свою шию ярмо і так ходив містом, навчаючи і закликаючи до покаяння, однак все було надаремно. Навуходоносор, цар Вавилону, захопив Єрусалим, забрав Йоакима в неволю, а з ним пророка Даниїла, трьох юнаків Ананію, Азарію і Мисаїла та багато знатних жидів. Невдовзі Йоаким повернувся до Єрусалиму і як підвладний Навуходоносора правив далі, та не довге було його правління. Жиди, уповаючи на свою силу, підбурили його не платити данини Навуходоносорові. А коли Єремія виступив проти цього і провістив довгу, 70-літню, неволю, озлоблені жиди кинули його до в’язниці. Тут, за словом Господа, святий пророк став диктувати своєму учневі Варухові всі пророцтва, від хвилі, коли Господь велів йому проповідувати. Варух усе записав, а потім, за наказом Єремії, прочитав їх у святині. Довідавшися про це, Йоаким наказав спалити книгу, а Єремію і Варуха вбити, однак Господь Бог відвів від них смерть. 

Тимчасом його пророцтво мало сповнитися, бо коли Йоаким перестав платити данину, прийшов Навуходоносор, захопив місто, убив Йоакима, труп його викинув на гноєвище за мурами, пограбував святиню, забрав св. посудини, а на престолі посадив Йоахина, сина Йоакима. Але й той, хоч і було йому лише 18 років, був повний лукавства перед очима Господа, тож через три місяці забрав його Навуходоносор у неволю, а з ним пророків Єзекиїла і Мардохея і весь достаток з царської палати, і 10000 мужів, ремісників, усіх старшин і князів, так, що в місті “зостались лише прості, вбогі селяни” (2 Цар. 24, 14). На престолі впокореного міста засів Седекія. А святий Єремія, вдруге записавши у в’язниці книгу своїх пророцтв, продовжував закликати до покаяння і провіщав, що це лиш початок кари. Однак не покаявся ні народ, ні цар, бо той, уклавши союз з фараоном Єгипту Хофрою, сподівався на його поміч; дарма, що Єремія пророкував йому неволю. На десятому році правління Седекії жиди, підбурені псевдопророками, збунтувалися проти Навуходоносора. І знов халдеї взяли в облогу Єрусалим. 

Седекія покликав до себе Єремію і спитав його поради, що робити. Святий пророк сказав здатися, щоб уникнути гіршого зла. Але цар не послухав, а пророка велів замкнути у в’язниці. Війська Навуходоносора зняли облогу, бо почули, що жидам на поміч іде фараон Єгипту. Єрусалим сповнився радістю; всі були певні, що єгиптяни розіб’ють Навуходоносора. І знову посеред загальної радости почувся голос перестороги, це святий Єремія провіщав найбільше нещастя – зруйнування храму. За це його кинули у глибоку криницю, однак придворний Седекії наказав його витягнути, врятувавши від смерти, та цар знову наказав замкнути святого пророка у в’язниці. 

Та недовгою була радість жидів. Прийшов Навуходоносор та ущент розбив військо єгиптян і знову взяв в облогу місто. Дуже скоро в місті настав голод. Седекія хотів утекти, його впіймали і привели до Навуходоносора. Вавилонський цар наказав на очах Седекії убити його синів, а йому самому виколоти очі й вислати до Вавилону. Невузардан, начальник війська, зайняв Єрусалим “та й спалив Господній храм і царський палац, усі будинки в Єрусалимі, усі, що були більші, пустив димом” (2 Цар. 25, 9). Він зруйнував мури міста, забрав усе добро і погнав у неволю жидівський народ, а в Єрусалимі “з бідних людей краю… лишив трохи, щоб обробляли виноградники й поля” (2 Цар. 25, 12). Сталося це 586 р. до Р. Xр. Такий був кінець юдейської держави – гнів Божий навис над нею; слова Його, які голосив устами свого пророка, сповнилися.
Вийшов святий пророк Єремія з в’язниці і своїми очима побачив те, що давно провіщав жидам – руїни святині і міста. Навуходоносор наказав не чинити жодної кривди св. Єремії, а якби він хотів, відвезти його до Вавилону і вшанувати всякими почестями. Отак погани вміли віддати честь пророкові, який у своїй батьківщині зазнав лиш переслідувань. Святий Єремія залишився в Єрусалимі. Насамперед він зберіг вічний вогонь зруйнованої святині, заховавши його у безводній криниці. Коли жиди повернулися з вавилонської неволі, в тій криниці знайшли воду, полили нею жертву, призначену на спалення, і від тієї води загорілися дрова жертовника – святий вогонь ожив чудом, як чудом спав колись з неба. Також Єремія заховав у печері скинію завіту, якої, однак, жиди після повернення вже не знайшли. Святий пророк плакав гіркими сльозами над руїнами Єрусалиму і храму, він записав ту пречудесну, зворушливу пісню, котра тепер становить частину Святого Письма і називається “Плач Єремії”. 

Але й після всього того, що сталося, жиди, які залишилися в Єрусалимі, не покаялися, хоч і відчули на собі сповна Божий гнів. Вони збунтувалися проти начальника міста Годолії і, боячися гніву Навуходоносора, бунтівники втекли до Єгипту й забрали з собою святого Єремію. Прожив він там чотири роки в молитвах, вчинивши багато чуд, якими звеличив його Господь. Він провістив, що жиди, які втекли до Єгипту, там і загинуть. За це його безбожні одноплемінники укаменували. Так святий пророк помер мученицькою смертю в єгипетському місті Тафнісі (у Нижньому Єгипті, біблійний Цоан). Невдовзі після його смерти Навуходоносор захопив Єгипет і наказав вигубити там усіх жидів.
Крім книги своїх пророцтв, яка має 52 глави, і “Плачу Єремії”, він написав також послання до жидів, що були у вавилонській неволі. У Другій книзі Макавеїв читаємо, що славний вождь Юда Макавей, коли мав виступити за свободу Юдеї проти Антіоха сирійського, побачив ві сні пророка Єремію, той подав йому золотий меч і сказав: “Візьми цей святий меч, дар від Бога; ним розіб’єш ворогів” (2 Мак. 15, 16). І Бог подав перемогу Юді, а той прославив Ім’я Господа і Вседержителя та Його святого пророка. 

Через 250 років після смерти Єремії Олександр Македонській переніс мощі пророка до Єгипту, у місто Олександрію, яке сам заснував, і мощі святого поховано на місці, що звалося Тетрафиль.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР