ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 4 березня 2017 р.

04.03.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр.1,1–12:  «Він говорив до нас через Сина»

Усе існування людини, Всесвіту, наскільки ми можемо осягнути своїм розумом чи уявою, – вияв великої Божої любові. Ця любов була від віків і буде на віки віків. Але дві тисячі років тому сталось щось особливе, про що ми знаємо, але сутність чого нам тяжко вловити, – народився Бог. 

Господь, якого людина не могла уявити, бо в Старому Завіті було заборонено зображати Бога, цей Бог з’являється в людській поставі. У вселенній є мільйони планет та багато галактик, але саме на нашій Землі, невеличкій планеті, прийшов на світ Господь. Через свою любов до нас став людиною, щоб спасти увесь світ загалом і кожного з нас зокрема. 

Народження Сина Божого відбулося задля кожного з нас, бо Бог так полюбив світ, що дав свого Сина.

*** 
Мр.2,23-3,5:  «Суботу установлено для людини, а не людину для суботи»

Знаємо, що в Старому Завіті, згідно з Господньою настановою, було велике пошанування суботи як Божого дня, дня святого. Але у вшануванні дня суботнього, як і в будь-якій ділянці свого життя, людина часто може витворювати собі помилкові підходи. Як бачимо, тоді не раз святкування суботи відбувалося лише заради традиції. Або, ліпше буде сказати, ті чи інші звичаї, порядки, які додали самі люди до почитання суботи, стали самоціллю, немовби ідолами. Люди часто забували, для кого це все робиться, і замість вшановувати Бога і дбати про людину як вінець Його творіння, дбали лише про виконання тих чи інших правил і постанов. 

Господь саме на це звертає увагу: що є важливішим? Чи Бог і людина як Його улюблене творіння, чи те, що встановила сама людина: порядки, правила, закони? У контексті цього в часі Великого посту маємо поглянути на своє життя. Наскільки наше життя і наше богопочитання згідне з Божою волею і наукою Церкви? Чи я поклоняюся Богові та виконую Його настанови, чи під виглядом служіння Богові перебуваю в полоні якихось своїх правил і підходів? 

Зрозуміти відповіді на ці запитання дуже легко: що більше ми живемо Богом, то більше Його виявляємо у своєму житті. А якщо нами керують обставини, то це свідчить, що ми дуже далеко від Бога і Його волі.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

04.03.2017р. Б. / Святого апостола Архипа; Святих мучеників Максима, Теодота, Ісихія та Асклипіодоти

Святого апостола Архипа

Тропар, глас 3: Павлів учениче і апостоле Христа, Архипе, євангелія глашатаю і колосян учителю, побиття камінням прийнявши як окрасу многоцінну, якою вінець мучеництва прикрасивши, увійшов ти у радість царства, у якому пом’яни нас, які оспівують пам’ять твою, апостолів співпрестольниче. 

Кондак, глас 4: Як зорю велику церква почитає тебе, Архипе, просвічена тьмами чудес твоїх, зове до тебе: «Спаси тих, які з вірою почитають пам’ять твою». 

Житіє його згадується в житії св. ап. Филимона і тих, що з ним.

Святий Филимон був багатим міщанином у Колосах Фригійських. Святий Павло називав його улюбленим приятелем, саме до нього апостол писав послання у справі Онисима, який був невільником Филимона й утік від нього. Жінка Филимона називалася Апфія. У їх домі збиралися вірні, серед них Архип, що відзначався найбільшою побожністю. Святість їх життя мала бути велика, якщо апостол Павло так починає своє послання до Филимона: “Павло, в’язень Христа Ісуса, та брат Тимотей – Филимонові любому й нашому співробітникові, і сестрі любій Апфії та Архипові, нашому товаришеві боротьби, і твоїй домашній Церкві: благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа. Дякую Богові моєму повсякчас, згадуючи тебе у своїх молитвах, бо чую про любов твою і віру, що її ти маєш супроти Господа Ісуса й супроти всіх святих” (Флм. 1, 1-5). Усе послання складається з двадцяти п’яти стихів. Відповідно до найдавніших джерел, апостол Филимон прийняв мученицьку смерть разом з дружиною своєю Апфією та Архипом у Колосах, за імператора Нерона. Однак інші передання свідчать, що він був єпископом Гази, а після мученицької смерти його мощі, прославлені чудесними оздоровленнями, перенесли до Колос.

__________
У той самий день
Святих мучеників Максима, Теодота, Ісихія та Асклипіодота

Ці святі мученики постраждали в Тракії, мабуть, за імператора Максиміяна. Кати шматували їхні тіла, били каміннями, топтали ногами, волочили по гострих черепах. Тоді вкинули їх до диких звірів. Святі мученики стали вголос молитися, і звірі не завдали їм жодної кривди. Врешті-решт кати всіх їх стяли мечем. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 3 березня 2017 р.

03.03.2017р. Б. / Святого отця нашого Лева, папи Римського

Житіє святого отця нашого Лева, папи Римського

Тропар, глас 8: Православ’я наставниче, благочестя і чистоти вчителю, вселенної світильниче, архиєреїв окрасо богонатхнена, Леве премудрий, вченнями твоїми всіх просвітив єси, трубо духовна, моли Христа Бога, щоб спаслись душі наші. 

Кондак, глас 3: На престолі священства возсівши, славний, і левам словесним уста закривши богонатхненими догматами Пресвятої Тройці, облистав єси світло богопізнання стадові Твоєму, тому й прославився єси як божественний таїник Божественної благодаті. 

Святий папа Лев, названий Великим, є одним з найбільших святителів і пастирів святої Церкви, й водночас одним з найбільших поборників єресі. Про його молодість знаємо дуже мало; народився він, мабуть, у Римі. Вже як клирика єпископ, а згодом папа Сикст III, вислав його до Африки, до єпископа Картагени Аврелія, з важливим посланням проти пелагіян і їх єресі. Папа Келестин I (422–432) підніс його на високий уряд архидиякона Римської Церкви. Вже тоді його вченість і повага були широко відомі, бо святий Кирило, патріярх Олександрійський (його пам’ять вшановуємо 18 квітня), писав йому листи, а святий Касіян (його пам’ять вшановуємо 29 лютого) присвячує йому свої книги, які писав проти Несторія, і в посвяті називає святого Лева “окрасою і славою Римської Церкви”. У 439 р. імператор Валентиніян ІІІ послав його в Галію, щоби там залагодив суперечку двох полководців Албина та Аеція. Коли святий Лев перебував у дорозі, в Римі помер папа Сикст III (432–440) і його було вибрано на місце покійного. Зразу ж послали гінця повідомити його про обрання, і святий Лев повернувся з Галії і сів на престолі святого Петра. 

“Я тішуся, що мене поставили понад іншими, і особливо тому, що завдяки цьому тепер я маю нагоду іншим служити, а така служба мені наймиліша понад усяку владу”, – говорив в одній з своїх бесід святий Лев. 

Він уповав на Господа, що дозволить йому нести покладений на його плечі тягар. Бо для вселенської Церкви настали сумні часи. Множилися єресі, а з далеких країв насувалися великою потугою ватаги невідомих доти напівдиких людей, які руйнували міста, мордували народ, палили, грабували й обертали все на пустелю. І прийшов перший (410 р.) Алярик, вождь ґотів, захопив Рим, – і в одну мить слава, сила і багатство великого міста впали. А згодом мали прийти ще грізніші часи. Водночас єресь за єрессю гнобили вірних. Супроти єретиків папа Лев виступив з ясними і твердими доказами правди святої віри; він викрив усі блуди маніхеїв і пелагіян. А найретельніше боронив він святу віру перед брехливою єрессю Євтихія. Він написав послання, сповнене мудрости і таке ясне, до святого Флавіяна, яке геть-чисто руйнувало єресь Євтихія, і яке є одним з найцінніших творів Церкви. А один із спадкоємців святого Лева, папа Геласій (492–496), під церковною клятвою заборонив міняти в ньому хоч б одну букву. Коли Євтихій знайшов захист і допомогу в імператора і його нашіптувача Хрисафія, а безбожний лжепатріярх Олександрії Діоскор на зборищі в Ефесі (449 р.) не дозволив прочитати послання папи, його послів не пошанував, а святого Флавіяна замучив до смерти, тоді папа Лев зібрав у Римі собор, викляв безбожників, а до їх покровителя, імператора Теодосія, написав такі слова: “Царю, полиши єпископам діла Христової віри, бо віра та не лякається людських погроз і насильства. Тобі належить боронити святу Церкву і впокоряти тих, які її непокоять, якщо хочеш, щоб Господь боронив твою державу. Та здається мені, що я стану свідком того, як Бог тебе покарає”. 

Слова святого сповнилися, імператор Теодосій невдовзі загинув наглою смертю на ловах. Його наступником став Маркіян, чоловік святої Пульхерії, він виконав волю папи Лева і скликав 451 р. Собор у Халкедоні. На цьому Соборі перше місце займали представники папи Лева єпископи Пасхасій і Лукеній та священики Боніфатій і Василій. На Соборі прочитали послання папи Лева до святого Флавіяна, те саме, про яке ми вже згадували, а його мудрість і ясність, що нещадно викривала блуди Євтихія, усіх так вразила, що Отці Собору (630 числом) в один голос загукали: “Святий Петро промовив устами Лева!” 

Оповідають, що папа Лев, написавши це послання, поклав його на престолі над гробом святого апостола Петра, і постив та молився 40 днів, щоб Господь дозволив йому пізнати, чи не треба там щось змінити, аби ще певніше воно могло боронити святу Церкву. І Бог об’явив йому, що все там написано ясно і добре. Отці Собору, по завершенні роботи, написали послання до папи Лева, в якому сказали таке: “Ти – отець наш і голова, а ми годимося з тобою в єдності віри!” 

А над Римом нависла нова страшна чорна хмара. Атила, король ґотів, що звав себе “пострахом світу і бичем Божим”, привів з Галії 300-тисячне військо; він захопив Аквилею, Павію, Медіолан і йшов просто на Рим, позбавлений оборони. Імператор Валентиніян сам, без війська, сховався в Равені, а перший його полководець Аецій навіть думати не міг про оборону Риму. Тоді-то проти чисельних полків Атили став сам один папа Лев. Він довго молився при гробі святих верховних апостолів, а потім в єпископських ризах вийшов назустріч кровожерного вождя. І його слова злагіднили того, перед яким дрижав увесь світ. “Ти переміг і здолав усіх, переможи тепер себе самого!” – сказав до нього папа Лев. 

Атила прийняв його з великими почестями, після чого він не лишень не зайняв Риму, а чимшвидше покинув Італію. А коли його полководці спитали, чого він піддався проханням одного чоловіка, Атила відповів: “Я бачив по обидва його боки двох світлих мужів, які вогненними мечами погрожували мені”. 

Рим спасся завдяки молитвам святого Лева, однак люд Риму не виправився. Через кілька років прийшов новий ворог, Гензерих, що привів зі собою хмари вандалів з Картагени. І знову став перед ним папа Лев, і впросив Гензериха, що захопив Рим, аби не палив міста, а воїнам, що грабували будинки, заборонив убивати жителів.
А папа Лев навчав, проповідував, закликав до покаяння, писав послання, утверджував у вірі весь світ. При цьому він молився, щоб одне було стадо і один пастир, щоб Господь послав свій мир світові, щоб правда перемогла, а любов щоб усіх з’єднала в одно. Вся вселенна визнавала тоді першенство папи Римського, а Бог благословив діла його. В постах, у молитві, в милостині минули дні життя святого Лева, і 461 р. він у мирі упокоївся. Тіло його поклали при вході до церкви святого Петра, а на гробі написали: “Як стеріг Церкву за життя, так і по смерті сторожить при її вході”. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 2 березня 2017 р.

02.03.2017р. Б. / Святого великомученика Теодора Тирона; Святої Маріямни, сестри святого апостола Филипа

Житіє святого великомученика Теодора Тирона

Тропар (г. 2): Великі віри сповнення, в джерелі вогню, як на водах упокоєння, святий мученик Теодор радувався. Обпалившись бо вогнем, як хліб солодкий Тройці принісся. Його молитвами, Христе Боже, спаси душі наші.

Кондак (г. 8): Віру Христову, наче щит,* прийнявши до глибин свого серця,* переміг ти супротивні сили, Теодоре багатостраждальний,* і, як непереможний, увінчався єси навіки вінком небесним. 

Діялося це за часів імператора Юліяна Відступника. Той, аби допекти християнам, наказав перед першою суботою Великого посту, коли християни найбільше постили, потай скропити на торжищах усі припаси їжі кров’ю звірів, принесених у жертву поганським божкам. Однак Царгородському архиєпископові Євдоксію явився воїн в сяючих обладунках і так сказав йому: “Заборони правовірним купувати хліб та інші харчові припаси, які в суботу виставлять на торг, бо вони осквернені кров’ю поганських жертв!” 

Євдоксій тяжко задумався і не знав, що робити, бо ж люди не мали вдома припасів, а кормилися тим, що купували на торговищі. 

Тоді воїн порадив йому: “Накажи приготувати коливо, варену пшеницю з медом, як це роблять в Євхаїтах, і нехай вірні споживають це в суботу”. 

А на запитання, хто він, відповів: “Я – Теодор Тирон, воїн і мученик Христовий, посланий Ним, щоб вас остерегти!” 

Після цих слів видіння зникло. Архиєпископ застеріг народ, і ніхто не купував осквернених хлібів, усі їли коливо – а поганин Юліян був осоромлений. Пам’ять цієї події свята Церква вшановує в першу суботу Великого посту. 

І хто ж то такий – святий великомученик Теодор Тирон? Згідно з описом святого Григорія Ниського, він походив зі Сходу. Молодим воїном разом зі своїм полком він прибув в Амасію, в Понті. За імператора Максиміяна, коли християнська кров текла струмками, святий Теодор перед начальством цілого війська став голосно величати Христа Спасителя. Полковник Вринк не хотів передавати його зразу на муки і дав йому час, щоб той передумав. Та за той час святий Теодор спалив поганську божницю, як доказ безсилля поганських ідолів. Тепер його поставили перед суддею Публієм. Той наказав святого бити, шматувати тіло гаками, а потім кинути в розтоплену піч. Теодор осінив себе знаком святого хреста і з молитвою на устах увійшов у вогонь і тут-таки, перш ніж полум’я його поглинуло, віддав Богу свого духа. Тіло святого упокоїлося в місті Євхаїтському, а його мощі прославилися численними чудами. Мученицьку смерть святий Теодор прийняв близько 306 р.
__________
У той самий день
Житіє святої Маріямни, сестри святого апостола Филипа

Свята Маріямна, сестра апостола Филипа (його пам’ять вшановуємо 14 листопада), своє дівицтво посвятила Богові і стала сподвижницею трудів і подвигів свого брата. Коли у Фриґії, в місті Єраполі, де погани серед інших почитали і в божниці кормили плюгаву змію, святий Филип разом зі святим Варнавою (його пам’ять вшановуємо 25 серпня і 11 червня) голосили слово Боже, то і свята Маріямна була з ними. Єрапольські погани повісили святого Филипа за п’яти, а святого Варнаву прибили до хреста. Однак Господь став карати безбожників і вони зняли з хреста святого Варнаву. Він пішов далі проповідувати Христову науку. А святий Филип там закінчив свій мученицький подвиг. Сестра його зняла тіло і поховала. Потім свята Маріямна пішла в Ликаонію, де багатьох поган навернула до Христової віри. Року смерти святої Маріямни не знаємо. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

середа, 1 березня 2017 р.

01.03.2017р. Б. / Святих мучеників Памфила, Порфирія, та інших; Преподобного Флавіяна, архиєпископа Царгородського

Святих мучеників Памфила, Валента, Павла, Селевка, Порфирія, Юліяна, Теодула та п’яти єгиптян: Іллі, Єремії, Ісаї, Самуїла і Даниїла

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Перед страшними муками, мужні страдники Господні, безстрашному раділи мудруваню і його маючи співбесідником, не дбали про тілесне, тому й наслідували вічну славу, молячись завжди за нас, подвиги їх возхваляючих. 

Діялося це близько 307 року. В Кесарії палестинській жив священик, чоловік глибокої науки, великого красномовства та ще більших чеснот. Називався він Памфил. Хто глянув би на його убогий одяг, той і не здогадався б, що колись цей священик був одним з найбільших достойників, відомий великим багатством і мудрістю. Родом він був з міста Вириту, навчався сам, а потім навчав інших в Олександрії, та найбільша мудрість, яку він осягнув, – що слід погордити всім задля Імени Ісуса. Він осів у Кесарії, тут тлумачив писання Оригена і ревно вивчав Святе Письмо, тут заклав він також бібліотеку, яка ще за часів святого Єронима була при кесарійський церкві. За губернатора Палестини Урвана святого Памфила поставлено було перед судом, а коли він прилюдно визнав Спасителя, то тяжкі муки – биття, шматування тіла гаками – не зламали його. Святого кинули до в’язниці, де сидів він разом з двома іншими ісповідниками, святими Павлом і Валентом. 

Ким був святий Павло? В минулому – хоробрий воїн і великий достойник, а тепер він незламний ісповідник розіп’ятого Христа, за якого катували його вогнем і кинули до в’язниці. Родом був він із Ямнії. Святий Валент був старець, єрусалимський священик (властиво Єрусалиму вже не було, на його місці і на його звалищах повстала за імператора Гадріяна (135 р.) римська оселя “Єлія Капітолина”, до якої доступ жидам був заборонений під карою смерти. Лиш імператор Костянтин Великий повернув назву “Єрусалим”). Був Валент мужем великої побожности, він ціле Святе Письмо знав напам’ять. Усі троє просиділи у в’язниці два роки. Тим часом мучитель Урван загинув за свої злодійства від меча, а на його місце прийшов ще лютіший катюга, що звався Фірміян.
Переслідування християн ставало щораз жорстокішим. У муках гинули тисячі, одних спалювали, інших шматували дикі звірі, а ще інші, заковані в кайдани, вмирали від тяжкої праці, голоду і знущання катів. Якось через Кесарію поверталося п’ятеро братів з Єгипту, які супроводжували до рудних копалень в Киликії засланих туди 130 християн, їх земляків. У воротах Кесарії сторожі спитали їх, хто вони, а ті вголос стали ісповідувати Христа Спасителя, за що їх приведено було на суд. На суді вони назвали свої імена: Ілля, Єремія, Ісая, Самуїл і Даниїл. Після тяжких муках, вони прийняли смерть від меча. 

Фірміян довідався, що у в’язниці сидять троє християн, Памфил, Павло і Валент, що всіх їх мучили, однак вони не зреклися Христа. Він велів привести їх, а вони знову визнали свого Спасителя, Ісуса Христа, і мучитель наказав їх стяти мечем. Святий Памфил виховував юнака на ім’я Порфирій, якому тоді було 18 літ. Той, почувши про вирок смерти для свого добродія, сміливо став перед мучителем і попросив його, щоб дозволив йому поховати тіло Памфила. 

“Чи і ти, може, християнин?” – спитав його Фірміян. 

“Так, я християнин і за Христа, за святу віру готовий на муки!” – відповів юнак.
Мучитель наказав його спалити у вогні. Кати прив’язали юнака до стовпа, обклали дровами і запалили. З Іменем “Ісус” на устах святий Порфирій загинув в той самий час, коли кати вели на смерть його опікуна святого Памфила. Про смерть Порфирія святого священномученика повідомив один вояк, християнин на ім’я Селевк, який став прилюдно цілувати окови братів, ведених на смерть. Сторожі схопили його і передали мучителеві, а той казав його стяти мечем. Слід сказати, що святий Селевк одного разу вже був потерпів за Христа; його позбавили високого військового уряду і публічно відшмагали жилами, після чого відпустили на свободу. З того часу святий став ревним опікуном бідних і сиріт та утішителем усіх переслідуваних за Христа. І Христос тепер призвав його, щоб він дав свідчення правді й отримав найбільшу небесну нагороду, яка чекає кожного мученика. 

Жив у домі губернатора старець-невільник на ім’я Теодул, християнин. Донесено мучителеві, що той його слуга християнин і що він проводжав на смерть святих мучеників. Як кару за це Фірміян наказав розіп’яти святого Теодула на хресті, бо була це найнегідніша смерть, призначена для невільників. У той день прибув до Кесарії один християнин з Кападокії на ім’я Юліян. Він побіг на те місце, де лежали тіла святих мучеників і став їх прилюдно цілувати, за що удостоївся вічної нагороди – його живцем кинули у вогонь, що проковтнув його тіло та допоміг душі його з’єднатися з її найбільшим добром – з Ісусом Христом. Так 12 мучеників дали свідчення вірности Христу і Його правді. Імена їх записані в подіях святої Церкви, а душі їх сяють, як сонце. Вони моляться за нас, вони просять, щоб і ми були витривалі на добрій дорозі, і щоб колись разом з ними прославляли і величали Сотворителя. Святі мученики прийняли смерть близько 309 р. Мучитель їх Фірміян також загинув від меча, однак не за правду, а за злобу і злочини, і не життя вічне отримала його душа, а вічні муки. 

__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Флавіяна, архиєпископа Царгородського

На царгородському престолі сидів цісар Теодоcій Молодший і мудра та побожна сестра його Пульхерія, яку всі любили за її справедливість, окрім лиш жінки Теодоcія, Євдоксії. Свята Пульхерія була правдивою цісаревою і мала у своїх руках владу, а Євдоксія була лиш жінкою цісаря, при чому облесливою, мстивою і скритою (за що згодом багато спокутувала у своєму житті). На боці Євдоксії стояв впливовий дворянин Хрисафій, чоловік дволичний і захланний, та такий вертлявий, що з імператором робив усе, що хотів. Тоді-то, близько 447 р., патріярхом Царгорода став муж великої побожности і ревности святий Флавіян. Хрисафій зажадав від нього подарунку, або, інакше сказати, – хабара, за те, що не противився його обранню, та святий Флавіян послав йому в дар білі хліби, бо золота не мав, а церковні доходи були не його власністю, а вбогих. І Хрисафій з того часу став ворогом патріярха, і спільницю знайшов – Євдоксію. Цісар, за намовою жінки і Хрисафія, попросив Флавіяна, щоб він умовив Пульхерію вступити в монастир, бо хотів сам-один бути володарем держави. Патріярх повідомив про цей намір Теодосія Пульхерію, і вона вибралася з царської палати. Цісар дуже розлютився на патріярха, що той зрадив його таємні злі наміри і що не хотів йому бути помічником. У тому часі архимандрит Євтихій почав голосити в Царгороді єресь про одну природу Христа Спасителя, і Хрисафій став на його бік. Патріярх Флавіян скликав до Царгорода місцевий собор єпископів (прибуло їх 32, а також 23 настоятелі монастирів), на який покликав Євтихія. Той відкинув два перші запрошення, і прибув лиш на третє, зі свитою своїх прихильників і військовою охороною, що надав йому Хрисафій. Він гордо, без крихти сорому, виголосив перед собором свою єретичну науку. Мудрі повчання й упоминання отців собору не допомогли, і вони змушені були засудити єресь Євтихія, а нього кинути клятву (анатему). Однак Хрисафій придумав спосіб, щоб захистити Євтихія і погубити святого Флавіяна, тим більше, що імператор Теодосій не приховував свого ворожого ставлення до патріярха. В Олександрії патріярхом тоді був Діоскор, безбожник і прихильник Євтихія. Теодосій, за намовою Хрисафія, написав до нього, щоб він скликав собор до Ефесу і там розсудив справу, бо Євтихій, прилюдно очорнюючи патріярха Флавіяна, пожалівся імператорові на несправедливе відлучення всіх євтихіянців від Церкви. Від себе Хрисафій написав Діоскорові, щоб той будь-якою ціною усунув з престолу святого Флавіяна, а за це може сподіватися на винагороду і цісарську ласку. Діоскор скликав собор до Ефесу 1 серпня 449 р. Апостольський престол у Римі займав тоді папа святий Лев Великий (його пам’ять вшановуємо 18 лютого). Він вислав на собор своїх трьох леґатів, а до патріярха Флавіяна написав послання, в якому засудив лженауку Євтихія і попередив, якщо той не відкличе її і не покається, то запропонує соборові підтвердити клятву, яку на нього вже кинено було в Царгороді. 

Та не собор це був, а зборище нечестивих. Діоскор зібрав 130 єпископів, багато з яких були його прихильники і схилялися до єресі Євтихія. Крім того, він покликав ще Барсуму, начальника монастирів у Сирії, котрий привів зі собою до 1000 монахів, людей далеких від правдивої святости і правдивого монашого життя. Діоскор проголосив себе головою зібрання, не зважаючи на посланців папи. На знак протесту леґати не прийшли на собор і не взяли участи в нарадах. Послання папи Діоскор не дозволив прочитати, Євтихія ж прийняв з почестями, а святого Флавіяна став уважати винуватцем. Протоколи нарад сфальшували, правовірних єпископів не допустили до слова. А під кінець Діоскор оголосив, що наука Євтихія є добра і правдива, а святого Флавіяна викляв і засудив на вигнання до міста. Коли це почули правовірні єпископи, стали впоминати Діоскора, виявляти всю безбожність його суду, деякі навіть клякали перед ним і просили не заводити єресі у Христовій Церкві. Тоді-то зухвалий лжепатріярх силою війська заставив 90 єпископів підписати свій злодійський засуд. Святого Флавіяна велів закувати в тяжкі кайдани. Раптом до церкви вдерлися монахи Барсуми і, поваливши святого на землю, стали його страшно бити.
І тут Діоскор виявив свою звірячу натуру, він, зійшовши з горного сідалища, сам став копати ногами святого ісповідника в груди. 

На третій день святий Флавіян помер від побоїв. Його смерть стала початком поразки єретиків. Папа Лев Великий, ще не знаючи про його смерть, написав до імператора, щоб справу поділу Царгородської Церкви залишив на розгляд Четвертого Вселенського собору, який папа скликав до Халкедону (451 р.). Собор кинув клятву на Євтихія і Діоскора, а до вірних у Царгороді писав, що їх єдиним пастирем є патріярх Флавіян. Однак їх пастир на той час уже отримав вічну небесну нагороду. А Хрисафій загинув на лобнім місці; за свої злочини він був покараний смертю. Цісарева Євдоксія згодом гірко оплакувала свою сліпоту, яка спричинила Христовій Церкві багато страждань. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 28 лютого 2017 р.

28.02.2017р. Б. / Святого апостола Онисима

Святого апостола Онисима

Тропар, глас 3: Апостоле святий Онисиме, моли милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 4: Як свіча возсіяв єси вселенній, променями сонця сяючи, блаженний, всесвітлого Павла, світ просвітившого, тому й почитаємо тебе, Онисиме славний. 

Святий Онисим був невільником святого Филимона (його пам’ять вшановуємо 19 лютого), достойного жителя міста Колоси у Фригії. Прогнівив він свого пана й утік до Риму, де прийшов до святого апостола Павла, який сидів тут у в’язниці, і просив його, щоб заступився за нього перед Филимоном. Бо ж апостол Павло добре знав Филимона, вірного служителя Христа. Святий Павло насамперед навернув Онисима до Христової віри і якийсь час тримав його при собі. А Онисим так гаряче віддався Господу Богу, що апостол називає його своєю дитиною. 

Однак святий Павло не хотів розпоряджатися слугою без відома його пана, тому написав листа до Филимона і з тим листом вислав до нього Онисима. Цей лист називається “Послання апостола Павла до Филимона” і є частиною Нового Завіту. “Благаю тебе про мого сина, – писав апостол Павло, – що його породив у кайданах, про Онисима, що колись тобі був непотрібний, тепер же і тобі й мені вельми потрібний. Я його тобі повертаю; а ти його прийми, він бо моє серце. Я хотів його затримати біля себе, щоб він замість тебе служив мені в кайданах Євангелії. Та без твоєї згоди я нічого не хотів робити, щоб твоє добродійство не було наче з примусу, лише – добровільне. Можливо, що він на те лиш відлучився на час від тебе, щоб ти прийняв його навіки, і вже не як слугу, але більше, ніж слугу, – як брата любого, яким він є особливо для мене, а ще більше для тебе: і то тілом, і в Господі. Отож, якщо мене маєш за друга, прийми його, немов мене самого. Коли ж він тебе чимсь покривдив чи тобі щось винен, то це зарахуй мені” (1, 10-18). 

Филимон виконав волю святого Павла і відіслав Онисима назад до нього. Тут Онисим перебував аж до смерти святих апостолів, перед якою удостоївся від них рукоположення на священика і єпископа. Після смерти святого апостола Павла він проголошував слово Боже в Греції і Малій Азії, а після смерти святого Тимотея трудився в Ефесі. 

За імператора Траяна його було ув’язнено, передано до Риму і поставлено на суд перед намісником Тертулом. Той засудив його на вигнання в Путиол, в Кампанії. Тут святий навернув багато поган, і за це його знову схопили і привели до Тертула. Той наказав його сильно побити, так, що святому мученикові було поламано кості. Під кінець святому Онисимові стяли мечем голову. Сталося це близько 109 р. Тіло святого перенесли до Ефесу, а згодом до Царгорода.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 27 лютого 2017 р.

27.02.2017р. Б. / Преподобного Кирила, учителя слов’янського; Преподобного Авксентія

Переставлення прп. Константина філософа, у монахах Кирила, учителя слов’янського

Тропар, глас 4: Від пелен Ти старанно премудрість сестрою собі вчинив, богонатхненний,* побачивши пресвітлу, як діву чисту, яку Ти прийняв і привів,* і нею, наче намистом золотим, свою душу і ум прикрасив;* Ти показав себе, як другий Кирило, блаженний,* розумом і іменем мудрий. 

Кондак, глас 2: Твердим і богонатхненним ученням просвічуєш світ, як пресвітлими зорями;* обійшов Ти, як блискавка, вселенну, Кириле блаженний,* розсіваючи пресвітле Боже Слово,* на заході, і півночі, і півдні світ просвіщаючи чудесами. 

Коли чуємо в церкві старослов’янську мову, знаємо, що це наша понад тисячолітня спадщина, залишена святими рівноапостольними просвітителями слов’ян Кирилом і Методієм. Вони дали нам письмо, т. зв. “кирилицю”, переклали церковні книги на слов’янську мову, просвітили слов’ян, через своїх учнів вони кинули перше зерно Христової віри і в нас на Русі, аж по Буг і Стир – так далеко сягала митрополія святого Методія. Будь же їм честь і слава на небесах і будь їм вічна слава й почитання серед синів Руської землі, для яких їх спадщина навіки вічні буде святим скарбом. 

Кирило і Методій походили з міста Солуня в Македонії, були вони синами благочестивого сотника Лева і жінки його Марії. Методій був старший, а Кирило – молодший. Вирісши, Методій вступив на військову службу. За розум і за незвичайну відвагу імператор поставив його воєводою сусідніх слов’янських земель. Так уже влаштувала Божа Премудрість, щоб майбутньому апостолові слов’ян дати нагоду навчитися слов’янської мови. Десять років управляв Методій слов’янськими землями, а потім покинув світ, почесті і статки та пішов на пустельну гору Олімп і там став монахом. 

Іншими дорогами провадив Господь святого Кирила, а властиво Костянтина, бо ім’я Кирило він прийняв перед смертю, при монашому постригу. Та ми будемо називати його вже і тепер Кирилом, бо всі слов’янські землі величають його цим іменем. Коли Кирилові було сім літ, він мав пречудний сон: йому снилося, що якийсь воєвода зібрав навколо нього багато прекрасних дівиць, з яких найбільше йому сподобалася одна – на ім’я Софія. Коли він розповів про це батькам, вони пізнали, що Господь подасть йому свою премудрість, бо “Софія” – означає премудрість. Вони віддали Кирила в школу, а він учився так, що невдовзі про нього почули аж на царському дворі. 

Грецькою землею управляла тоді благочестива цариця-вдова Теодора, бо син її, Михаїл III, був ще малолітнім хлопцем. Його вчителі взяли Кирила до царської палати, щоб він учився разом з царевичем і своєю пильністю був для нього прикладом і взірцем. Годі казати, що Кирило досягав великих успіхів. Та найпильніше він віддавався читанню Святого Письма і листів святого Григорія Богослова, до якого дуже гаряче молився кожної днини. Крім того, на царському дворі він подивляв усіх своїм благочестям, смиренням, добротою та іншими чеснотами. 

Всі любили і поважали чесного юнака, і сам учитель, Теоктист Логофет, полюбив його так дуже, що хотів неодмінно одружити Кирила зі своєю похресницею. Тоді Кирило втік з Царгорода і в одному пустельному монастирі прожив шість місяців. При дворі дуже бідкалися, коли він пропав, і довго шукали, а коли знайшли, то впросили, щоб він повернувся до Царгорода, де патріярх висвятив його на священика і призначив хоронителем книг при церкві святої Софії. У Царгороді Кирило почав навчати; до нього стали горнутися зі всіх сторін учні, а мудрість його так подивляла всіх, що назвали його філософом, тобто мудрим. 

Сусідню з греками землю, що звалася Сирія, захопили сарацини. Вони зруйнували тут прекрасне місто Аморею, грецьке військо зазнало поразок у кількох битвах. Сарацини стали гордими зі своєї сили і послали до грецького імператора послів з такими словами: “Пришли нам такого мудреця, щоб він міг вести розмову з нами про віру; нехай він розтлумачить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а трьом поклоняєтеся”. 

Імператор Михаїл III, порадившись із патріярхом, послав до них святого Кирила та ще одного ученого – Юрія Асинкрита. Близько 851 р. вони прибули до міста Самари, над рікою Євфрат. Там їх прийняв сарацинський князь Амирмушна. В його палаті зібралися поганські мудреці і були певні, що зможуть висміяти науку святого Кирила. У Самарі під тяжким гнітом сарацин проживало невелике число християн. Сарацини, щоб посміятися з Христової віри, розмалювали на зовнішніх стінах християнських домів дияволів, і запитали Кирила, що це мало б означати. Святий Кирило відповів: “Бачу дияволів і гадаю, що вони не можуть жити разом з християнами, тому й утекли надвір. А там, де їх не видно на зовнішній стіні, вони, без сумніву, живуть разом з господарями в їхніх домах”. Ця відповідь покрила гордих поган соромом, але робити закиди проти Христової віри вони не припиняли. 

“Магомет, – казали вони, – дав нам закон, і ми всі того закону ревно дотримуємося. А у вас, християн, кожен вірує і живе так, як йому подобається; одні у вас православні, інші єретики, одні монахи, а інші миряни?” 

На це святий Кирило відповів: “Ви питаєте мене про дві речі, про віру і про життя. Я відповім вам окремо на одне і на друге. Бог наш – як пучина моря, безмірної ширини і глибини. Хто є духом смиренний і просить допомоги у Нього, той перепливає через те море і знаходить багатство розуму і спасіння. Та хто умом слабкий, самонадійний і не шукає небесної допомоги, той подібний до безумного, що хоче переплисти море на гнилій колоді. Одні з таких гинуть, бо впадають у єресь, інші ледве спасаються, бо їх постійно жене буря невідомости і сумніву. Тому так різняться християни у вірі. 

А закон у нас той самий, який дав Господь Мойсеєві на горі Синай. Христос Спаситель прийшов не зруйнувати, а сповнити і удосконалити закон. Він, щоб возвести нас до досконалости, показав нам образ нового життя – чистого, до якого веде вузька дорога. А що створив нас вільними, то хоче, щоб ми самі вибороли собі дорогу до спасіння, зі своєї вільної волі. Більшість християн вибирає легшу дорогу – дорогу подружнього життя, а деякі вибирають тяжку дорогу чистоти і убожества. Тому різняться християни між собою: одні є миряни, а інші – монахи. Якщо нашу віру і закон можна порівняти з безмежним морем, то ваша віра і закон подібні до малого потічка, який кожен без великих зусиль перестрибне. У вашій вірі й у вашому законі нема нічого Божественного – усе людське і легке. Магомет дозволив вам гнів, убивство та інші гріхи; його закон задовольняє всі ваші похоті, тому ви й тримаєтеся його. Наш Ісус Христос, будучи сам Пречистий, хоче, щоби і ми, відкинувши всяку похіть, жили непорочно і свято, бо до Його царства не ввійде ніщо скверне”. 

Потім сарацини запитали святого Кирила: “Як це ви, християни, ділите одного Бога на трьох: на Отця, і Сина, і Святого Духа?” 

Святий Кирило навчав їх так: “Бог є один, але в трьох Особах. А якщо ваш пророк не навчив вас про тайну Пресвятої Тройці, то хай навчить вас того бодай нерозумне творіння. Погляньте на сонце: бачите на небі вогненне коло, яке випромінює світло і теплоту. Сонячне коло – це образ Бога Отця; як коло не має ані початку, ані кінця, так і Бог безначальний і безконечний. 

Промінь світла є образом Божого Сина, як від сонячного кола народжується промінь і не відділяється від нього, так і від Бога вічно народжується і ніколи не відділяється Син Божий. Теплота же, яка виходить як від сонця, так і від променя, – це образ Святого Духа, що предвічно від Отця і Сина ісходить. А так, як сонячне коло, світло і теплота не три, а одне сонце, так і три Особи Пресвятої Тройці – це один, істинний Бог!” 

Не знаючи, що на це відповісти, засоромлені сарацини задумали отруїти святого Кирила, але Господь Бог зберіг його, і він, здоровий, щасливо вийшов з сарацинської землі і пішов до свого брата святого Методія на гору Олімп. Тут вони разом постили, молилися і читали святі книги. 

У тому часі прийшли до імператора Михаїла III посли від хазарів, що жили між Каспійським та Чорним морем, над Доном, і передали слово від свого кагана (правителя): “Ми з давніхдавен віруємо в одного Бога. Але ось прийшли до нас жиди і намовляють нас прийняти їх закон. Сарацини також накидають нам свою віру. Просимо тебе, царю, пришли нам ученого мужа, нехай він посперечається з жидами і сарацинами. І якщо він осоромить їх, ми приймемо вашу віру”. 

Імператор і патріярх попросили Кирила, щоби він потрудився задля слави Божої, а святий Кирило, готовий за Христа піти навіть на смерть, взяв зі собою свого брата святого Методія, і обидва з Царгорода пустилися в дорогу Чорним морем до Криму і прибули до Херсонесу (поблизу нинішнього Севастополя). Тут вони затрималися, щоб вивчити хазарську мову. В цьому місті проживали різні народи: греки, жиди, слов’яни, хазари, сарацини. Брати затрималися тут надовго, а святий Кирило, крім хазарської мови, вивчив також жидівську і сарацинську. 

Тут, ймовірно, він почав робити переклад святих книг на хазарську і слов’янську мови. Крім того, вони віднайшли мощі святого Климента, папи Римського (пам’ять його вшановуємо 25 листопада (8 грудня)). Сюди його заслав у вигнання за віру Христову нечестивий імператор Траян ще сімсот літ до того, як до Херсонесу прибули святі Кирило і Методій. Коли ж святий Климент і тут навертав багатьох до віри Христової, імператор наказав повісити на шию святому тяжке залізо і кинути його в море, на дні якого святі мощі пролежали сотні літ. Святі Кирило і Методій з єпископом Херсонесу й усім духовенством відправилися хресним ходом на кораблях у море і просили Бога, щоб Він показав їм мощі свого святого слуги. Вночі усі побачили на одному місці моря незвичайне світло, і там знайшли мощі святого, які сплили на поверхню. З великими почестями мощі святого підняли на корабель і поховали у церкві святих Апостолів; частину тих мощей взяли Кирило і Методій і не розлучалися з ними до того часу, поки вперше не прибули до Риму. 

Дорогою до хазарів святі брати потрапили в неволю до дикого угорського племени, та Бог звільнив їх, і вони досягли мети своєї подорожі. Правитель хазар прийняв їх з великою почестю. Подібно, як у сарацинів, вони мали вести суперечку з жидами, магометанами і хазарами. Особливо затятими були жиди, бо вони чулися в силі у хазарській землі і сподівалися навернути хазар у свою віру. 

“Скажи нам, – питали вони святого Кирила, – який закон дав Господь Бог перше: закон Мойсея, якого ми тримаємося, чи ваш – християнський?” 

“Чи не питаєте ви мене про це тому, – випередив їх святий Кирило, – аби потім сказати, що ліпший той закон, який старший?” 

“Так! – відповіли жиди. – Щоб показати, що треба підкорятися старшому законові”. 

“А чому ж ви самі не чините так, як радите іншим? – запитав їх святий Кирило. – Та ж ще до закону Мойсея Бог дав закон Ною та Авраамові. Згідно з вашими словами – ви маєте покинути закон Мойсея і триматися старшого закону, закону Ноя”. 

Жиди стали виправдуватися: “Ми тому тримаємося Мойсеєвого закону, що всі, які за ним жили, вгодили Богу. І ми надіємося вгодити Йому згідно з законом, який Він дав нам на Синаї, а ви, християни, самі видумали собі закон”. 

А святий Кирило сказав їм так: “Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – мій завіт! – вони його зламали, хоч я був їхнім Владикою, – слово Господнє. Ні, ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, – слово Господнє: вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, – слово Господнє, – я бо прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше” (Єр. 31, 31-34). 

А потім святий Кирило сказав, що Месія вже прийшов на світ. “Чого ви ще чекаєте? – питав він жидів. – Та ж усі пророцтва про Месію сповнилися. Патріярх Яків провістив, що Месія-Христос прийде тоді, коли скінчиться панування царського роду від Юди. Час той уже давно настав. Царя ви не маєте, Єрусалим зруйновано, жертви ваші Бог відкинув, ви самі розсіяні між народами, як це провістив ще святий пророк Малахія: “Не довподоби ви мені стали, – говорить Господь сил, – і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва; бо моє ім’я між народами велике, – говорить Господь сил” (Мал. 1, 10-11). 

Засоромлені жиди змушені були відступити, а сам правитель і багато хазарів прийняли хрещення з рук святих братів. Каган хазар під страхом кари заборонив поширювати у своїй державі жидівську і магометанську віри. Святі Кирило і Методій залишили священиків, які прибули разом з ними, а самі вирішили повернутися до Царгорода. Каган передав їм листа до грецького імператора, а також по-царськи обдарував їх, але вони сказали так: “Найбільшим буде для нас даром, якщо ти випустиш на свободу всіх невільників, братів наших християн”. Тоді князь випустив на волю 200 греків, що були в полоні, і дозволив їм іти зі святими братами. 

Дорогою святі зупинилися на якийсь час у Херсонесі. Святий Кирило провістив смерть херсонеського єпископа, якось сказавши йому ввечері: “Помолися за мене, отче, і благослови мене останнім благословенням, як отець благословить свого сина”. Всі думали, що святий Кирило наступного дня вирушить у дорогу, але він сказав, що попросив благословення тому, що живим єпископа уже не побачить. І справді, вночі єпископ помер. 

Поховавши його, святі Кирило і Методій пустилися до Царгорода. Імператор і патріярх привітали їх як апостолів і хотіли настановити їх єпископами, але святі брати відмовилися прийняти такий високий уряд. Святий Методій прийняв ігуменство в монастирі Поліхрон, а святий Кирило залишився при церкві святих Апостолів. 

Потім святі брати зайнялися слов’янами, яких було багато в грецькій державі. Всі вони були християнами, та не розуміли церковних книг і богослуження, бо все це правилося грецькою мовою. Тому брати переклали на слов’янську мову найважливіші книги, а для письма святий Кирило уклав абетку з 38 букв, і це письмо до нині називається “кирилицею”. Уклав цю абетку святий близько 862 року. Винайдення кирилиці і переклад Святого Письма та інших церковних книг стало початком навернення слов’ян. 

Їх місія з навернення слов’ян почалася в Болгарії, де правив тоді князь Богорис (Борис). Під час війни болгар з греками сестра Бориса потрапила в полон. Вона прожила в Царгороді 38 років, і коли згодом повернулася до Болгарії, принесла туди перші зерна християнської віри. Борис не думав про прийняття християнства. Він попросив імператора послати святого Методія, якому товаришував святий Кирило. Святий Методій, якому Господь Бог дав великий малярський талант, намалював на стіні однієї кімнати таку вражаючу картину страшного суд, що князь Борис попросив пояснити йому, що означає той образ, а після пояснення був зворушений до глибини серця. А коли невдовзі в Болгарії настав великий голод і пошесть, князь пізнав Божу волю і прийняв святе хрещення. Багато з його бояр пішли за його прикладом, однак більшість народу збунтувалася і навіть напали на палату. Та князь на чолі маленької горстки вірних подолав бунтівників і невдовзі весь народ прийняв Христову віру, до чого найбільше спричинилися книги, перекладені свв. братами на слов’янську мову, і богослуження, що правилося мовою, зрозумілою народові.
Святі Кирило і Методій утвердили тут Церкву Христову, висвятили священиків, заснували школи, а потім вирушили до Єрусалиму, де на них чекала нова місія: проповідування Божого слова в інших слов’янських країнах. Там, де зараз нинішня Моравія, частина Чехії, Шлеськ, долішня Австрія і частина Угорщини (Панонія), тоді розкинулася велика Моравська держава, в якій правив князь Ростислав. Значна частина Моравії вже була навернена німецькими священиками, однак народ не розумів латинської богослужбової мови і залишався далі в поганстві. 

Тоді Ростислав, а також словенський князь Святополк і панонський Коцель попросили імператора Михаїла про проповідників, які б навчали народ слов’янською мовою. Вибір упав на святих Кирила і Методія, і вони вирушили до Моравії, куди прибули 863 р. Князь Ростислав, коли почув, що святі брати наближаються до Велеграду, головного міста Моравії, вийшов їм назустріч і прийняв їх як апостолів Христової віри, віддавши всю свою країну під їхню опіку.

А слід згадати, що святий Кирило перед мандрівкою до Моравії був висвячений на архиєпископа. І хоч які просторі були слов’янські землі, брати Кирило і Методій всюди проповідували Боже слово, народ приймав святе хрещення, а слава Божа росла і ширилася по цілому світі. 

Святі брати подалися також і до Чехії, де охрестили князя Боживоя з його родиною і багатьма підданими; вони звели в Празі церкву Пресвятої Богородиці і церкву святих апостолів Петра і Павла, а також багато інших церков по всій чеській землі. Всюди засновували школи, святий Кирило висвячував священиків, а ті правили Службу Божу слов’янською мовою. Латинські єпископи виступили проти них і звинуватили у єресі, бо, як казали, Службу Божу можна правити лиш єврейською, грецькою і латинською мовами, бо цими мовами Пилат написав на хресті слова Спасителя: “Ісус Назарянин, Цар Юдейський”. Справа потрапила до Риму, і папа Миколай I (858-867) покликав святих Кирила і Методія до Риму, тож брати пустилися в дорогу. 

Та поки святі добиралися до Риму, папа Миколай I помер, його наступником став папа Адріян II (867-872). Святі брати стали перед ним і розповіли йому, що вони робили на слов’янських землях, та передали йому частину мощей святого Климента і церковні книги, які вони переклали слов’янською мовою. Папа посвятив ті книги і велів їм правити в Римі Службу Божу по-слов’янськи, святого Методія настановив єпископом, а тих, які противилися літургії слов’янською мовою, назвав “пилатниками”, і заборонив єпископам Заходу непокоїти святих слов’янських апостолів. 

У Римі святий Кирило захворів, він уже віддавна мав слабке здоров’я. Його ложе оточили учні, що разом з ним проповідували на слов’янських землях і разом з ним страждали. А він узяв за руку брата свого Методія і сказав: “Брате мій, ми обидва були як дружня пара волів в одному ярмі. І ось я падаю в борозні, закінчується день мій, ти ж тягни далі. Знаю, що рад би ти повернутися в монастир на горі Олімп, та не залишай початого діла, бо в ньому твоє спасіння”. 

А потім він поблагословив слов’янські землі, для яких був апостолом, учителем та просвітителем. 14 лютого 869 р. погас наш світоч, помер апостол, ім’я якого для нас цінніше понад усі скарби світу. Тепер він у Бога і молиться, щоб єдність з’єднала дітей слави, для яких він стільки трудився. Помер він на 42 році життя. Поховали його у церкві святого Климента, поряд з мощами, які він приніс. Мощі святого Кирила й до нині спочивають у Римі. 

__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Авксентія

Тропар, глас 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Авксентіє. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 3: Насолодившись, богомудрий, повздержністю і бажання плоті твоєї приструнивши, явився єси, вірою сяючи і як сад посеред раю процвів ти, Авксентіє отче священний. 

Святий Авксентій був родом із Сирії. Пізніше він перебрався до Царгорода, де близько 440 р. був достойником при дворі імператора Теодосія Молодшого. Силою свого становища він намагався ревно служити своєму Спасителеві. Преподобний був найщирішим приятелем святого Маркіяна, пам’ять якого вшановуємо 10 січня. Він провадив таке благочестиве життя, що удостоївся дару творити чуда й оздоровляти хворих. 

Та душі, вибраній для Бога, було затісно у цьому світі, тому святий Авксентій пішов у Витинію, на гору Оксію, де мешкав у маленькій печері, двері якої завжди були замкнені, і лишень через вузьке віконце міг він говорити з людьми. А люди горнулися до нього, приводили хворих і біснуватих, а він казав усім присутнім молитися й оздоровляв хворих – у великому смиренні святий Авксентій завжди говорив, що є лиш знаряддям в руках Всевишнього. Зцілював він не тільки тіла, але й душі, упоминав тих, що грішили, і приводив їх до Господа. Життя його було дуже суворе, усе тіло його вкривали рани від волосяниці, і він, що оздоровляв інших, не хотів зцілити себе, таке велике прагнення мав страждати задля Христа. Під час Четвертого Вселенського собору в Халкедоні (451 р.), разом з іншими святими отцями, осудив він єресь Євтихія і Несторія. Згідно з іншими джерелами, преподобного Авксентія було оскаржено перед імператором Маркіяном, нібито він схиляється до єресі. І цісар наказав забрати його силоміць із його келії і замкнути в монастирі в Филії, а потім в монастирі святого Іпатія (його пам’ять вшановуємо 17 червня). Однак невинність святого виявилася як сонце ясна, і сам імператор наказав його звільнити і прийняв з великою почестю, попросивши у нього благословення. 

Опісля замешкав святий Авксентій в печері на горі Скопа. Тут він багато терпів від злих духів, що непокоїли слугу Божого. Багато осіб, за його прикладом, покинули світ і віддалися пустинному життю. Коло печери святого постійно проживали кілька самітників. Він духом бачив душу святого Симеона Стовпника, взяту на небеса, і сказав до братів: “Благословен Господь Бог! Світило Сходу, Симеон, отець наш помер!” 

Невдовзі, близько 460 р., святий віддав свою душу в руки свого Сотворителя. Бог прославив його мощі багатьма чудами. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 26 лютого 2017 р.

26.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.13,11–14,4:  «Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла»

Апостол Павло говорить категорично, щоб ми відкинули діла темряви. Якщо задуматись, то зрозуміємо, що кожне, навіть найменше, діло темряви віддаляє нас від світла! А часто в житті ми дозволяємо собі на двозначні вчинки, на двозначні слова. Не виконуємо домовленостей, дозволяємо собі прогрішення, гріховні думки, слова. І це все нас підточує. Одна думка до іншої приходить і складає велику проблему, один вчинок допасується до другого і починаються великі труднощі в нашому житті. 

Ніколи і в ніякий спосіб не можемо погодитись на найменший гріх. Маємо одягнутись у зброю світла і завжди поступати за голосом Божим, за своєю совістю. Тільки так зможемо бути справжніми воїнами Божими.

*** 
Мт.6,14-21:  «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш Небесний простить вам»

Відповідно до фізіології наші очі розташовані так, щоб бачити інших людей і всю перспективу. Тому побачити себе складніше, а без дзеркала практично неможливо. Подібно й з нашими «духовними очима»: ними дуже добре бачимо інших, як вони живуть, де помиляються, чим ображають нас, але значно менше бачимо себе, що більше – часто замість подивитися на себе в істині, ми здебільшого ідеалізуємо себе. 

Ми дуже вимогливі до ближніх, засуджуємо їх, немовби прокурори, але водночас дуже поблажливі до себе, виправдовуємо себе, як адвокати. Але перед Богом всі ми однакові й рівні, незалежно від становища, в якому перебуваємо. І чия правда, а хто помиляється, Бог бачить незалежно від того, як бачимо це ми. 

Важливо, щоб кожен із нас пам’ятав, що ми всі подібні у своїй боротьбі з недоліками, вадами, проблемами й труднощами. Коли я падаю, то шукаю розуміння в очах інших, – так само й інші, зазнавши упадку, очікують від нас поблажливості. Стараймося ставитися до інших так, як ми хочемо, щоб вони ставилися до нас, і в такому смиренні Бог, як у дзеркалі, покаже нам те, чого ми не можемо побачити самі. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.02.2017р. Б. / Сиропусна Неділя; Преподобного Мартиніяна і Святих жінок Зої і Фотини

Сиропусна Неділя

Що таке "сиропуст"?

Свята Церква, помалу готуючи нас до посту, у М'ясопусну неділю наказала не їсти м'ясні страви. У часі сиропусної або сироїдної седмиці Церква дозволяє споживати тільки молочні страви. Та в Сиропусну неділю треба й від цих страв відмовлятися. Звідси й назва "сиро-пуст", тобто відпущення сира. Цей тиждень називався в народі сирний або масляний, а Сиропусна неділя мала назву пущення, тобто утримання від усіх молочних продуктів. У цю неділю в нас справляли "запусти", тобто останні передпісні забави. 

У Західній Європі наші "запусти" називалися "карнавалом", що означало те саме, що й м'ясопуст, від італійського "карне-вале" — дослівно: прощай м'ясо! У латинській Церкві Великий піст починається щойно в середу нашого першого тижня посту, у т. зв. Попільну середу, коли посипають голови попелом на знак покути. До того дня в латинській Церкві ще можна їсти м'ясо й робити забави, що подекуди бувають дуже гучні. 

Практика сиропусного тижня і неділі дуже давня. Про неї згадує вже олександрійський патріярх Теофіл († 412), а перед тим установлена М'ясопусна седмиця й неділя. Синаксар на сирну суботу каже, що, на думку декого, сиропусний тиждень став законом за грецького цісаря Гераклія (610-641). Той шість літ воював з перським царем Хозроєм і дав обітницю, що коли виграє війну, то не буде їсти м'яса цілий тиждень перед Великим постом. У суботу перед Сиропусною неділею свята Церква, щоб дати нам приклад і заохотити до посту й покути, відзначає пам'ять усіх святих мужів і жінок, що від найдавніших часів провели своє життя в молитві, пості й покуті. Тут передовсім ідеться про тих, хто протягом віків жив життям посту й покути чи то по монастирях, чи на пустині одинцем. 

Богослужба Сиропусної седмиці прибирає щораз більше пісний вид, особливо в середу, п'ятницю і в неділю при кінці вечірні. У вівторок на вечірні вже починаються поклони, що тривають цілий піст.
Oбряд прощення в сиропусну неділю

У давнину в монастирях Сходу був гарний звичай: відбувати обряд взаємного прощення в Сиропусну неділю. Цей обряд виконувався ввечері після скромної вечері. Усі монахи у присутності вірних просили один в одного прощення за свої провини, обіймалися і давали поцілунок миру. Миряни також просили один в одного взаємне прощення. Подекуди при обряді прощення співали стихири Пасхи: "Пасха священная нам днесь з'явилася... ". Остання стихира закінчується закликом до взаємного прощення: "... і друг друга обіймім! Промовмо: "Браття", — і тим, що ненавидять нас; простім усе... ". Цей спів стихир Пасхи мав означати, що як у дні Христового Воскресення, так і тепер, на вступі до Великого посту, треба один одному все пробачити задля Христа, що задля нас постив, терпів і воскрес. 

Цей дуже зворушливий обряд прощення зберігався ще в Києво-Печерській Лаврі до часу приходу влади комуністів. І тут усі монахи мали спочатку скромну передпісну вечерю. Потім усі, настоятелі й звичайні монахи, одягалися в монаші мантії і йшли до церкви. Усі настоятелі Лаври, від найвищого до найнижчого, ставали поряд посередині церкви, а вся братія Лаври, яких кількасот осіб, підходили до настоятелів, падали на коліна один перед одним і зі словами: "Прости мені, Отче", — чи — "Прости мені, Брате", трикратно цілували один одного. А митрополичий хор співав при тому стихиру з великої вечірні Сиропусної неділі: "Сіде Адам прямо рая, і свою наготу ридая плакаше... ". Після обряду прощення всі мовчки розходилися. 

Справді, яке велике значення для нашого духовного життя мають ті чотири передпісні неділі. Хто разом з митарем бився в груди й учився від нього покори; хто з притчі про блудного сина навчився довір'я до Божого милосердя; хто в М'ясопусну неділю з розважання про Страшний Суд набрав боязни перед Божою справедливістю, яка так сильно діткнула наших прародичів, про що говорить Сиропусна неділя, — для того тепер піст не буде страшний. Він радше буде для нього потребою його серця й душі. Він тепер сам бажатиме постити й бити поклони, знаючи, що молитва, піст і жаль за гріхи найкраще приготує його душу до зустрічі світлого празника Христового Воскресення.
Cтихира зі стиховні вечірні сирної неділі:
"Засіяла Твоя благодать, Господи, засіяло просвічення душ наших. Ось час сприятливий, ось час покаяння! Відложім діла тьми та одягнімся у зброю світла, щоб, перепливши велике море посту, ми осягнули тридневне воскресення, Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, який спасає наші душі"

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

__________
У той самий день
Житіє преподобного отця нашого Мартиніяна і святих жінок Зої і Фотини

Тропар, глас 8: Полум’я спокус потоком сліз погасив ти, блаженний, і світські печалі і напади звірів приструнивши, взивав єси: «Прославлений єси, Всесильний, від вогню і бурі спас Ти мене».

Кондак, глас 2: Як вправного подвижника благочестя і страдника добровільного і чесного і пустельного жителя і громадянина у піснях достойно возхвалімо Мартиніяна всечесного, він бо змія подолав. 

Близько 450 р. в пустелі неподалік Палестинської Кесарії жив пустинножитель на ім’я Мартиніян. У віці 18 років він зрікся світського життя і вже 25 літ служив тут Богу, а за свою святість наділений був даром творити чуда. Злий дух, намовив одну молоду й багату жінку з Кесарії, що звалася Зоя, звести святого з дороги чесноти. Та, переодягнувшись в убогий одяг, зав’язала в клунок свої дорогі убори і пішла до святого. Увечері вона постукала в двері печери Мартиніяна і попросила його, щоб він впустив її, жебручу жінку, переночувати, інакше дикі звірі розшматують її вночі. Святий Мартиніян впустив її в печеру, дав їй кілька фініків на вечерю, а сам пішов до іншої печери, де, після вечірніх молитов, приліг, як звичайно, на голу землю, щоб у короткому сні набратися сил. 

Вранці Зоя переодягнулася в багатий одяг. Коли святий Мартиніян побачив перед собою красиву молоду жінку, а та стала намовляти його, щоб покинув печеру і оженився на ній, то спокуса затуманила його розум і грішна думка почала знаходити в його душі уподобання. Однак в ту ж хвилю святий подумав про свою душу і про те, яке це велике зло – гріх. Він вийшов з печери, а за хвилю приніс оберемок хмизу, запалив його і запхав свої руки і ноги у вогонь. А коли вогонь пообпікав їх, він сказав до себе так: “Мартиніяне, якщо ти не можеш знести цього маленького вогню, то як знесеш вогонь пекельний, в якому буде вічно мучитися твоя душа?” 

Почула ті слова Зоя і взяв її страх, а Божа благодать заповнила її серце. Вона вкинула у вогонь свій дорогий одяг і з гарячими сльозами припала до стіп святого, благаючи про науку, що має робити, аби спасти свою душу, бо не хоче більше повертатися до міста, де вела грішне життя. Святий сказав їй іти до жіночого монастиря, що поблизу Вифлеєму, і все розказати ігумені. З плачем розкаяння пішла туди Зоя, і в тому монастирі в нечуваній покуті прожила 12 літ. Спокутуючи свої гріхи, вона осягнула таку святість, що перед смертю Бог наділив її даром творити чуда. Ось так правдивий жаль і сильна постанова виправитися привела каяницю до святости. 

Однак повернімося до святого Мартиніяна. Сім місяців гоїлися рани його на ногах. А були ці місяці часом тяжкої покути, плачу і зітхань за один-єдиний гріх, вчинений у думці. Щоб уникнути надалі всякої нагоди до гріха, він попросив одного рибалку перевезти його на одиноку скелю посеред моря, а ще попросив двічі на рік привозити йому хліба і пальмового листя, з якого святий плів для нього кошики. Шість літ прожив тут святий слуга Божий без даху над головою, в пості і молитві. Так сталося, що біля тієї скелі розбився корабель. Усі, хто був на ньому, загинули, лиш одну дівицю на ім’я Фотина, викинуло на скелю. Святий залишив їй хліб, який мав, і сказав, що за два місяці прибуде сюди рибалка на човні, той, що привозить для нього хліб, і забере її зі скали. А сам перехрестився, стрибнув у воду і щасливо, з Божою поміччю, доплив до берега. Святий тепер уже не хотів осісти десь на тривалий час, він мандрував святими місцями і по церквах, споживав те, що давали йому добрі люди, спав під голим небом там, де спіткала його ніч. Так минуло два роки. 

Прийшов він якось до міста Атени, і тут Бог об’явив йому, що наспіла година його смерти. Святий Мартиніян попросив, щоб покликали до нього єпископа цього міста, а той мав видіння про життя святого, прийшов й уділив йому святі таїнства. Прийнявши їх, святий Мартиніян віддав душу в руки свого Сотворителя. 

Діва Фотина, та сама, що залишилася на скелі посеред моря, на самоті пізнала марноту цього світу і вирішила присвятити своє життя Богові і спасінню власної душі. Шість літ вона прожила на скалі, а рибалка довозив їй хліба. А коли одного разу він приплив зі своєю жінкою до скали, то побачив, що свята Фотина вже упокоїлася. Її тіло він перевіз до Кесарії, де було воно чесно поховане. Церква 13 лютого вшановує пам’ять святого Мартиніяна, святої Зої каяниці і святої Фотини, а вони всі там, на небі, вимолюють для нас прощення гріхів наших і Божого помилування.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР