ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 18 лютого 2017 р.

18.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,23–28:  «Усе дозволене, але не все корисне»

Людський світ має різні закони, одна держава – одні, друга – інші. Невиконання законів у кожній державі карають різними покараннями, можуть позбавити волі, а в деяких країнах і життя. Будь-яка людська система завжди обмежує свободу людини, людина завжди перебуває в певних рамках. Але ми рідко про це говоримо, сприймаємо як належне. Хоча обмеження, які нам встановив Бог, значно частіше викликають незадоволення. 

Однак у стосунках із Богом якраз все відбувається навпаки: хоч Господь дав нам Заповіді, дав нам Святе Письмо, але ми завжди вільні. Вільні ухвалювати рішення, вільні жити чи не жити за Євангелієм. Бачимо, у тій свободі Бог завжди любить людину, як би вона не жила, як би не чинила. 

Задумаймось над тим, що Бог все мені дозволяє, я маю свободу, але, як каже сьогодні апостол: «Чи це мені корисно?» Погляньмо на своє життя, придивімося до тих проблем, які маємо. Дуже часто вони виникають тому, що у своїй свободі ми робимо неправильні вчинки, яких ніколи б не зробили, слухаючи Бога!

*** 
Лк.21,8-9;25-27;33-36:  «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжерством, пияцтвом та життєвими клопотами»

Часто обставини, в яких ми живемо, події, навіть несподівані ситуації є для нас дуже важливими, бо в них можемо побачити, ким ми є насправді і яке місце в нашому житті займає Бог. Господь застерігає, щоб ми не обважніли від обжерства, пияцтва та життєвих клопотів, – значить, щоб не перейнялися буденністю, бо все це може зайняти Його місце в нашому серці. 

Звичайно, людина, поки живе тут, на землі, не може зовсім віддалитися від щоденних справ, бо мусить ходити на роботу, їсти, одягатися, дбати про здоров’я, але коли все це стає метою життя, а не засобами, тоді особа втрачає глибину свого буття – життя в Бозі. 

Тому не важить, які обставини є навколо нас, вони завжди є тільки тлом, лише наші особисті рішення можуть нас віддаляти від Бога або наближати до Нього. Не даймо собі перейнятися будь-чим настільки, щоб воно заволоділо нашим серцем, нашими думками, завжди стараймося понад усе жити в Бозі! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.02.2017р. Б. / Святої мучениці Агафії

Житіє святої мучениці Агафії

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Агафія,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Хай прикраситься церква днесь порфирою славною, окропленою чистою кров’ю Агафії мучениці, «Радуйся – співаючи – похвало катанська». 

Діялось це за імператора Деція, в часи переслідування християн. На Сицилії, в місті Парномі (Палермо), жила діва-християнка на ім’я Агафія, якій батьки залишили дуже великий спадок. А врода її була така, що в усій околиці годі було знайти красивішої. Хай яким красивим було її тіло, то ще більшою красою сяяла її душа. Свята Агафія своє дівицтво посвятила небесному Нареченому, Христу Спасителеві, а сама вже тут, на землі, провадила ангельське життя. 

Намісником там був поганин безбожник Квинтіян, що мешкав у місті Катані. Він тільки й думав про те, як би присвоїти маєток Агафії, а ще звести святу дівицю на дорогу гріха і зробити її своєю коханкою. Нагоду виконати свій злий намір дав йому наказ Деція, щоб мучити християн і грабувати їх маєтки. Тоді Квинтіян послав вояків до Парноми, щоб ті привели святу Агафію на суд. Коли сторожа прийшла в її дім, свята дівиця припала на коліна і стала так молитися: “О Господи мій, Ісусе Христе! Ти бачиш моє серце і знаєш, чого я хочу. Ти єдиний мій Жених, Ти – мій пастир, а я вівця Твоя, захисти мене від гонителів, дозволь мені побороти диявола, звернути голову його Твоєю силою. Прийми мою жертву і сльози мої, бо Ти один Бог мій нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь!”
Після цієї молитви свята дівиця віддала себе в руки катів, які відвели її до Катани, де, за наказом Квинтіяна, помістили її в домі багатої блудниці Афродисії. Ця безбожна жінка, яка разом зі своїми п’ятьма дочками вела розпусне життя, мала намовити і святу Агафію стати на дорогу розкошів і гріха. Найсмачніші вина і страви, багаті одежі, золото, перли, музика, спів, безбожні бесіди, які приневолена була слухати, – все це не ввело святу дівицю в спокусу. Вона молилася Богу, а безбожницям казала так: “Слова ваші, розкоші і обітниці можуть лиш як вітер нашкодити листю, але дерева з глибоким корінням вони не звалять. Дім мій побудований на твердій скалі, і ріки ваші не підмиють його!” 

Через місяць Афродисія пішла до Квинтіяна і сказала: “Скоріше камінь зм’якне і залізо в олово переміниться, як зм’якне серце цієї дівиці. Днями і ночами разом зі своїми дочками я робила все, що могла, однак не допомогли ані прохання, ані погрози. Я давала їй дорогий одяг, золото, перли, а вона на все це дивиться, як на болото!” 

Тоді мучитель велів привести святу дівицю до себе і запитав її, з якого вона роду? 

“Ти знаєш, що рід мій шляхетний”, – відповіла св. Агафія. 

“А чому тоді одяг твій бідний і простий, як якоїсь невільниці?” – спитав Квинтіян. 

“Бо я справді є невільницею Христа-Спасителя! Його неволя – це найбільша шляхетність моя і слава!” 

“А хіба ми, які не визнаємо Христа, не є вільні і шляхетні?” – спитав поганин. 

“Ні, – відповіла свята дівиця, – ви є невільниками гріхів і слугами бездушних бовванів!” 

Жодні погрози її не злякали, вона сміливо сказала: “Не боюся нічого: якщо кинеш мене до диких левів, то вони, побачивши мене, стануть тихі і боязливі; якщо кинеш мене у вогонь, то ангел з неба принесе мені роси і освіжить мене”. 

Тоді мучитель наказав бити її по обличчю і вкинути до смердючої темниці. Святий Методій, Царгородський патріярх (його пам’ять вшановуємо 14 червня), розповів, що коли вояки кинули дівицю до в’язниці, вона спіткнулася об два камені, на яких, немов на воску, відбилися сліди її стіп. Пізніше з тієї темниці зробили гарну каплицю, а ті два камені показують вірним і сьогодні. 

Наступного дня почалися нові муки. “Прикладали смолоскипи, – каже святий Методій, – бичами били по дівочому тілі, гаками шматували її боки, припікали розжареними бляхами”. А потім безсоромний мучитель наказав видерти гаками одну грудь святої дівиці. 

“Безбожний грішнику, чи не встид тобі і сором відтинати мені груди? Та ж такими грудьми кормила тебе мати твоя!” 

А коли вночі, у темниці, свята стала гаряче молитися, явився їй старець з ліками в руках і сказав, що хоче вилікувати її грудь. Та свята дівиця, думаючи, що це і є насправді якийсь лікар, сказала: “Тіло моє жодних ліків не приймає. Ти чоловік, а я дівиця, не годиться мені відкривати перед тобою свого тіла. Лікар мій – Ісус Христос; Він, якщо схоче, лиш одним словом зможе оздоровити слугиню свою”. 

А тоді старець сказав: “Саме Христос, про якого ти кажеш, послав мене до тебе! Я – апостол Петро, Він велів мені вилікувати тебе!” 

Сказавши це, старець зник, а грудь святої Агафії стала цілком здорова. Світло небесне осяяло темницю, так, що сторожі, бачачи це диво, утекли зі страху. Інші в’язні намовляли святу на втечу, але вона сказала так: “Хорони мене Боже, щоб я втекла і втратила нагоду з’єднатися з Ісусом, а ще, щоб сторожі через мене потерпіли кару!” 

Коли наступного дня мучитель побачив, що Бог в чудесний спосіб оздоровив її, то заказав розпекти гострі камені і на них покласти святу дівицю. Агафія все стерпіла задля Імени Ісуса, а до мучителів говорила: “Не жалійте рук: ці муки є моїм скарбом, добре відбийте тіло моє від костей, як зерно відлучається від полови, щоб очищена душа моя могла з вінцем мучениці ввійти до раю!”
Однак Бог приготував уже грім гніву свого на катів, бо ось земля почала трястися; під руїнами румовища загинуло двоє радників міста, погани Вултс і Теофіл, а народ, наляканий, став кричати, щоб мучитель припинив катувати дівицю, бо інакше пропаде місто ціле. Тоді Квинтіян знову відіслав святу Агафію до в’язниці. Тут припала вона на коліна і так стала молитися: “Дякую тобі, Ісусе Христе, що дав мені відважно задля Імени Твого терпіти, що дозволив мені побороти похоті тіла. А тепер, Господи, вислухай мене і дозволь рабі Твоїй покинути цей нужденний світ, щоб могла я оглядати Твоє милосердя!”

З цією молитвою її чиста душа полетіла до неба.

А коли християни несли тіло до гробу, зустріли юнака, незнайомця, за яким ішло сто гарно одягнених дітей. Той юнак біля гробу поклав у домовину камінну табличку, на якій було написано: “Розум преподобний, пошана Богові добровільна і вітчизни визволення”. А потім юнак той нараз зник, а всі увірували, що був то Богом посланий ангел. Мучитель Квинтіян, почувши про смерть дівиці, чимшвидше відправився до Парноми, аби загарбати собі майно святої. Та коли він поромом переправлявся через ріку Псімиф, два коні кинулися на нього, один відкусив йому лице, а другий копитами збив його у воду, де безбожник загинув, навіть тіла його не знайшли. 

Біля гробу святої Агафії сталося багато чудес. Так, коли вулкан Етна почав викидати вогонь і пил, і місто Катану вже ніщо не в змозі було врятувати, тоді взяли серпанок святої Агафії і стали хресним ходом носити навколо міста, і Бог відвернув гнів свій, і місто спаслося від загибелі. Чудо це повторялося кілька разів. Над гробом святої Агафії возведено величну церкву, і в Римі папа Григорій Великий також посвятив одну церкву на честь святої Агафії. А під час посвячення – як писав сам святий Григорій – Бог возвеличив пам’ять слуги своєї багатьма чудами. При гробі святої Агафії зцілилася мати святої дівиці і мучениці Лукії. Про це прочитаємо у день 13 грудня. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.02.2017р. Б. / «БУДЬМО СОБОЮ!» - ПОСЛАННЯ Блаженнішого Сятослава з нагоди 125-річчя з д. н. ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

Вих. ВА 17/070                                            Аркуш 1 із 4-х


«БУДЬМО СОБОЮ!»
ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА
ДО ВІРНИХ  УГКЦ ТА ВСІХ ЛЮДЕЙ ДОБРОЇ ВОЛІ
З НАГОДИ СТОДВАДЦЯТИП'ЯТИРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

Господи, навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій 
(Пс. 143, 10).

Дорогі в Христі брати і сестри!

Сімнадцятого лютого цього року сповнюється 125-ліття з дня народження патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри та довголітнього предстоятеля нашої Церкви. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви доручив усім вірним упродовж цього року вшанувати його пам’ять і молитися за його прославлення тут, на землі, серед лику блаженних і святих.

Життя патріарха Йосифа проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Він, як ніхто інший, досвідчив чи не всі  тягарі та страждання того історичного періоду. Його життєвий шлях пролягав на тлі революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійної зміни державних кордонів, він перейшов через ув’язнення, заслання і, нарешті, вимушену еміграцію... Патріарх поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою via dolorosa per aspera ad astrа (хресною дорогою через терни до зірок). Саме такий девіз – «Крізь терни до зірок» – Йосиф Сліпий помістив у 1939 році на своєму єпископському гербі. Його таємна хіротонія відбулася в умовах гонінь супроти Церкви під час першої радянської окупації Західної України. Митрополит Андрей Шептицький, прикутий важкою хворобою до інвалідного крісла, старався забезпечити подальший провід Церкви і шукав особу, «яку б не зламали жодні випробування». Молодий єпископ Йосиф, напевно, відчував, що його служіння буде дорогою крізь терни. Однак, як зорі для мореплавця є орієнтиром, щоб не згубитися в бурхливому морі, так світло Христове, що просвічує всіх, стало для майбутнього патріарха дороговказом у власному житті та в служінні іншим. 

Він прийшов у цей світ підданим Австро-Угорської монархії, а покинув його як вигнанець останньої імперії ХХ століття – Радянської. У дитинстві малий Йосиф мріяв стати священиком або науковцем. За благословення та підтримки владики Андрея Шептицького він зумів здійснити і поєднати цих два великих покликання, хоч зовнішні обставини далеко не завжди сприяли їх повній реалізації. Його студентські роки припали на лихоліття Першої світової війни та відчайдушних спроб нашого народу здобути незалежність і об’єднатися в одну державу. Свої ієрейські свячення Йосиф Сліпий отримав із рук митрополита Андрея у вересні 1917 року, коли той нарешті зміг повернутися з російського полону. Вищі богословські студії в Інсбруку, а згодом у Римі проходили в умовах повоєнної розрухи і великої суспільно-політичної та духовно-моральної кризи в тогочасній Європі. У 1922 році, після завершення закордонного навчання, отець Йосиф повернувся вже в нову політичну реальність на рідних землях. Цього разу це була відновлена Польська держава, в якій українці знову опинилися в ролі дискримінованої національної та релігійної меншини. Саме тому Глава Церкви доручив йому провід Духовної семінарії, заснування Українського богословського наукового товариства та розбудову греко-католицької Богословської академії у Львові, які стали провідними науково-освітніми осередками не лише для церковного середовища, а й на загал для української громади Галичини.  

Та попереду було ще більше випробування – Друга світова війна. Українські «скривавлені землі» потрапили до центру зіткнення двох тоталітаризмів – гітлерівського та сталінського, кожен з яких будував свій «новий порядок» на кістках мільйонів невинних жертв та запереченні віковічних християнських і загальнолюдських цінностей.

У листопаді 1944 року, після повернення в Західну Україну більшовицької влади та відходу у вічність митрополита Андрея, владика Йосиф перебрав провід нашої Церкви. Розповідають, що навіть високопоставлений чиновник радянських спецслужб, якого послали до Львова для координації плану насильницької ліквідації УГКЦ, побачивши молодого владику на похоронній процесії в архиєрейському облаченні, чи то з жалем, чи зі «знанням справи», зауважив: «Скільки хрестів наклали на того єпископа! Як то він усіх їх винесе?» А вже в ніч на 11 квітня 1945 року нового предстоятеля УГКЦ разом з іншими владиками і визначними священиками було заарештовано. Наступні 18 років він провів у застінках радянської карально-репресивної системи, невтомно і незламно несучи свій хрест  ісповідника та скріплюючи в надії інших. Глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, яку заснував сам Спаситель і якої ніхто не зможе знищити, були для нього духовними опорами й орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань.

Отримавши звільнення у 1963 році завдяки старанням св. папи Івана ХХІІІ і американського президента Джона Кеннеді та прибувши до Рима, митрополит Йосиф так ніколи й не зрікся свого українського (хоча й радянського) громадянства. Бодай таким чином «депортований без права повернення» архипастир хотів бути разом зі своїм стражденним народом, бодай на віддалі солідаризуватися зі своїми вірними, які залишалися «в домі неволі». Перебуваючи на Заході, він доклав багато зусиль, щоб віднайти та згуртувати тих, кого чи то матеріальна нужда, чи політичні умови на Батьківщині розкидали по всьому світу. Патріарх-ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість і самоприниження, на цілковите підкорення й асиміляцію. Тому свої перші декрети «у вільному світі» владика Йосиф Сліпий  видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського католицького університету та собору Святої Софії. Незважаючи на вже поважний вік, не шкодуючи підірваних роками неволі сил і здоров’я, він об’їжджав кожну нашу єпархію та екзархат на поселеннях, відвідував мало чи не кожну парафію, збираючи не лише кошти, а й гуртуючи всіх «у розсіянні сущих» в єдиний, сповнений власної гідності народ Божий у своїй помісній Церкві.

Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий не дожив всього кілька років до того часу, коли Радянський Союз захитався і таки впав. Він спочив у Бозі 7 вересня 1984 року і лише його тлінні останки в серпні 1992 року велично й урочисто «повернулися» з Рима до Львова, після  того як український народ здобув свою державну незалежність, а переслідувана Церква вийшла з катакомб. Але справжній спочинок для своєї невтомної душі наш Великий патріарх заповідав лише тоді, коли «з волі Божої та бажання Українського Божого люду складуть [його] домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії» у Києві як знак єдності та соборності всього нашого народу і його об’єднаної Київської Церкви. І над цим завданням нам усім ще належить немало потрудитися, щоб сповнити останню волю цього церковного мужа!

Роздумуючи над сторінками життєпису патріарха Йосифа, можемо припустити,  що в молодості, мріючи про своє майбутнє, він і не думав, що йому доведеться зазнати скільки  лихоліть і випробувань. Одначе, як знаємо з його спогадів, він завжди себе запитував: «Що від мене очікує Господь?» А ще він часто роздумував над питанням: «Що скаже одного дня про мене історія, із чим я постану перед Господом на Страшному суді Христовому?» Зрозуміло, що Йосиф Сліпий став великою людиною не в якусь одну мить. Із дня у день він зростав у молитві, святості, мудрості, у почутті відповідальності, а передусім – у відданості Божій волі.

Його життя, як і кожного з нас, було не прямою дорогою, а радше лабіринтом, в якому кожний вибір є важливим. Адже на кожному повороті можна схибити, обравши не ту дорогу. Щоб не загубитися на цьому шляху, ми потребуємо внутрішнього компаса, який підказуватиме нам правильну путь. Слуга Божий Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!» Це «буття собою» народжується в кожному з нас у той момент, коли ми в молитві до Отця Небесного розпізнаємо Його волю щодо нашого життя. І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, в серці якої перебуває Христос. 

Він був собою, коли відкрив у собі потяг до науки і присвятив цьому все своє життя не так власною академічною працею, як творенням умов та інституцій для інших. Він був собою, коли відчув поклик до священства і віддав цьому покликанню всього себе, незважаючи на обмеження і заборони здійснювати це служіння. Він був собою, коли відмовився від обіцяної свободи та високих посад, якщо відречеться від своєї Церкви. Він був собою, коли, потрапивши на Захід, став голосом і символом «мовчазної Церкви» у СРСР та всіх переслідуваних безбожною тоталітарною владою. Він був собою, коли обстоював право релігійної спільноти, яку очолював, на патріаршу гідність. Лише така позиція дала йому можливість не залежати від карколомних змін довкола нього і гідно пройти всі ці перипетії історії. 

Сьогодні, коли ми часто чуємо про те, що живемо «плинні часи» чи навіть у «добу постправди», коли все навколо постійно змінюється, нема нічого тривкого й надійного, істини не існує, є лише «точки зору», має рацію той, у кого влада і гроші, а популярність можна здобути дешевими гаслами й обіцянками, − запрошення Йосифа Сліпого до автентичності, до «буття собою» знову набуває неабиякого значення.  

Бути собою ніколи не було легко, ще важче здійснювати своє покликання в часи непевності, які ми переживаємо тепер. На перший погляд, набагато легше і комфортніше пристосуватися до змін, прилаштуватися до зовнішніх обставини, відмовитися від визнання абсолютної Правди… Але горе людині яка перестає бути собою, яка втрачає себе. Життя патріарха Йосифа, воскресіння з катакомб нашої Церкви та її подальший динамічний розвиток свідчать, що лише той долає непостійність і плинність історії, хто постійно у своєму осерді залишається тим, ким сотворив його Господь. Цей шлях, хоч важкий та тернистий, є можливим і приносить людині велике внутрішнє задоволення та радість саме тому, що вона виконує свій християнський обов’язок та волю Божу і тільки так може бути собою.  

Тому в цей ювілейний рік нашого патріарха Йосифа заохочуємо всіх замислитися, ким ми є та яким є наше завдання в цьому земному паломництві до вічності, у нашій сьогоднішній мандрівці «крізь терни до зірок». І хай сам Господь Ісус Христос, який єдиний є Дорогою, Правдою і Життям, буде для нас тією провідною зорею, що дозволить здолати всі перепони на цьому шляху істинного пізнання самих себе через Його хрест і воскресіння. Життєва доля патріарха Йосифа переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зрікається своєї Богом даної сутності, не зраджує свого покликання та здійснює своє служіння, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом та неправдою. 

Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день празника Стрітення ГНІХ, 15 лютого 2017 року Божого


Отців-душпастирів прохаємо зачитати це Послання, поділивши його на дві частини, після кожної Божественної Літургії в суботу та неділю, 18 і 19 лютого цього року.


ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF

пʼятниця, 17 лютого 2017 р.

17.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Йо.1,1–13:  «Любімо одні одних!»

Дивно, що таку заповідь ми отримуємо від Бога, таку вказівку, щоб ми любили одні одних. З одного боку, це цілком логічно, а з іншого – ми часто сприймаємо, що любити ближніх – наше право, бажання чи не бажання, і не свідомі того, що це нам доручив сам Господь. 

Кожен із нас прагне й очікує любові від інших, але рідше замислюємось про те, чи ми любимо інших. Але любити іншого, воістину, значно більше, ніж тільки бажання, це наша місія! Люблячи когось, даруючи комусь любов, ми обдаровуємо його Богом, бо Бог є Любов, так ми уприсутнюємо Бога. 

Бог закликає нас, щоб ми любили одні одних, щоб уприсутнювали Його в нашому житті, у наших стосунках. Уявімо собі, коли б любов завжди була присутня у всіх стосунках та ситуаціях, наскільки іншим став би цей світ! Бог перебував би серед нас, саме Бог сприяв би і допомагав нам та іншій особі, саме Бог просвітлював би наше розуміння, як ми маємо жити і чинити.

*** 
Мр.15,22.25.35-41:  «І з беззаконними полічено Його»

Коли ми приходимо до храму, то все там виглядає благоговійно, мило, у храмі порядок, чистота, лине мелодійний спів, між парафіянами панує повага. Через обряди і традиції ми здобуваємо досвід присутності Бога. Зовсім не так було, коли жив Ісус Христос і апостоли, чи, тим паче, в останні години Ісусового життя. Бичування, кров, терпіння, муки, несправедливість, біль, емоції, людські пристрасті – тоді все змішалося настільки, що годі було побачити Бога чи божественність. Усе захлиснуло надто людське, надто приземлене, надто емоційне, пристрасне… але бачимо, що саме в такому людському бруді приходить наше спасення. 

У «бруді» нашого життя, якщо так можна сказати, посеред наших проблем, наших падінь, наших невдач водночас приходить і наше спасення. Будьмо впевнені, що крізь наші падіння, невдачі та помилки простягається шлях до нашого спасення. Якщо ми прагнемо пройти через усе з Богом, то, знаючи це, Він обдаровує нас спасенням й освячує навіть у тих обставинах, у яких ми своїм людським розумінням не можемо на це сподіватися. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.02.2017р. Б. / Преподобного отця нашого Ісидора Пилусійського; Святого мученика Ядора

Житіє преподобного отця нашого Ісидора Пилусійського

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом* і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Ізидоре, дух твій. 

Кондак, глас 4: Зірниці подібним явився єси церкві, преславний, осяяна слів твоїх зблисками взиває вона: «Радуйся всеблаженний богомудрий Ісидоре». 

У земляній печері, поблизу міста Пилусії, в Єгипті, на східному березі ріки Ніл, молодий ще літами самітник навколішках молиться Богу. Його життя – це постійна покута, молитва, піст, самота, читання Святого Письма. І тут, на самоті, йому добре, добре з Ісусом, якому служить, задля якого зрікся світського життя і розкошів. 

Хто ж той слуга Божий? Це – святий Ісидор, уродженець міста Олександрії, славного роду, в минулому один з найбагатших юнаків, відомий своїм красномовством і глибокими науками – а сьогодні покірний та убогий монах. Він усе покинув і пішов за Ісусом. Був він учнем святого Йоана Золотоустого, і цей учень став гідний свого великого вчителя.
Однак прийшов час, коли, скорившись волі Господа, він дозволив багатьом учням залишитися біля себе, прийняв священство і став настоятелем монастиря. Він сміливо обороняв Христову Церкву своїми проповідями і короткими, повними Духа Божого посланнями. Тих послань він написав близько десяти тисяч, до нас, однак, дійшло лишень близько двох тисяч. Ісидор високо цінував святу чистоту. Тих, які впродовж усього життя берегли непорочність тіла, він порівнює із сонцем, а з місяцем порівнює тих, які, овдовівши, посвятилися життю в чистоті, а до звізд – тих, які в шлюбі побожно служать Господеві. У такий спосіб святий Ісидор тлумачить ось ці слова апостола Павла: “Інакший блиск сонця, інакший блиск місяця, інакший блиск зір” (1 Кор. 15, 41). Він чудово описує життя монахів, яке має бути позбавлене гордости, корисливости, гніву і дбання про тіло. Убожество було йому найдорожче; коли одного разу він мав дві одежі, то дякував тому, кому міг дарувати одну з них. У монастирі, серед монахів, святий жив так, немов у пустелі, бо душа його була завжди звернена до Бога і не переймалася земними справами: “Яка користь з того, – писав він, – що втікаєш у пустелю, якщо у тій пустелі живеш непотрібними думками, і хоч ти сам, та душею і думками живеш немовби посеред міської тисняви. Якщо душа серед зовнішньої тиші занепокоєна злими помислами, то такий її стан отінює наші почуття й усі наші попередні подвиги вкриває неславою, допомагає пристрастям взяти гору над духом і тоді той, хто як воїн Христовий повинен сміливо йти у бій, стає втікачем, що покидає поле бою”. 

Святий Ісидор остерігався пустослів’я і блудів язика. “Уста монаха, – пише він, – повинні завжди бути готові величати молитвою Господа, але їм не вільно відчинятися, аби злословити”. Однак там, де доходило про справ, противних Божому законові, святий виступав рішуче і безпощадно. До одного священика, який за гроші отримав рукоположення, святий пише так: “Ти вкрав небесну річ за гроші, ти як другий Каяфа за срібло купив те, що не продається!” 

Коли злість і злоба впали на святого Йоана Золотоустого, і цей великий Христовий трудівник тяжко страждав у вигнанні, святий Ісидор прилюдно став на захист невинного. У справі Йоана Золотоустого він писав листи до імператора Аркадія і до Олександрійського архиєпископа Теофіла. Після смерти свого великого вчителя Ісидор написав до святого Кирила Олександрійського, аби той вписав ім’я святого Йоана в пом’яники Церкви. Своїми листами він схилив імператора Теодосія до скликання Третього Вселенського собору в Ефесі (431 р.). За свою рішучість в обороні Христової віри перетерпів багато переслідувань з боку єретиків і все переносив мужньо та охоче задля Ісуса. Помер у глибокій старості близько 449 р. 

__________
У той самий день
Житіє святого мученика Ядора

Про життя святого знаємо лишень те, що його було замучено близько 250 р., за правління мучителя християн імператора Деція. Ім’я ката – Нумерій. Сотні тисяч загинуло в муках за Христа, і ніхто не знає їх імен. Зате їх слава сяє на небі, там Господь Бог увінчав їх усіх – свідків Його правди, що воліли перетерпіти муки, ніж зректися Христа? Вони змогли послужити Богу, то чого я цього не можу? 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 16 лютого 2017 р.

16.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.4,20–5,21:  «Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець»

Так різко й категорично вказує нам Ісус Христос, щоб ми зрозуміли й усвідомили, що наші стосунки з ближніми цілковито будуються на наших взаєминах із Богом. Коли ми вірні Богові, маємо глибокі взаємини з Богом, то так само маємо вірні, правильні, глибокі стосунки з нашими ближніми. 

Коли ми не маємо щирих взаємин із Господом, то ми ніколи не побудуємо щирих стосунків з людьми. Можемо лише намагатися будувати, вдавати такі стосунки, але в будь-яких непередбачуваних ситуаціях вони можуть дуже похитнутись. Саме це наше життя, буття з Богом дає нам бачення і спроможність правильно будувати наше життя-буття з ближніми. 

Тому намагаймося вкоренитися в Господі. Тільки так зможемо змінюватися та змінювати свої стосунки з іншими і світ довкола себе!

*** 
Мр.15,1-15:  «А вони ще гірше кричали: "Розіпни Його!" Тоді Пилат, бажаючи догодити юрбі, відпустив їм Варавву, Ісуса ж, убичувавши, видав, щоб Його розіп’яли»

Бачимо, наскільки емоції, а точніше, пристрасті, охопили тих людей, що вони хотіли розіп’яти Ісуса Христа. Жодна людська логіка, жодне людське розуміння, жоден раціональний підхід не зміг би на них вплинути в той час. 

Дуже часто в житті нами керують емоції, тоді ми не вдумуємося, що робимо, чому це робимо, які від цього будуть наслідки. З іншого боку – дуже часто ми залежні від обставин, від вчинків інших, від власного непрощення. А як часто ми потрапляємо під вплив думки інших, робимо щось, бо інші «теж так роблять». Як непросто бути самим собою, бути в Бозі, мати свою позицію. І, напевно, одним із критеріїв рівня нашого духовного життя є те, наскільки ми вільні від зовнішніх обставин, наскільки спроможні встояти на своїй позиції, щоб ці обставини не тиснули на нас, наскільки ми вільні жити й діяти в Бозі. Маємо повсякчас чувати: що більше перебуваємо під впливом обставин, то більше віддаляємося від Бога!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.02.2017р. Б. / Святого і праведного Симеона Богоприємця і пророчиці Анни

Святого і праведного Симеона Богоприємця 
і пророчиці Анни

Тропар, глас 4: Симеон старець радіє днесь,* прийнявши на свої руки немовля, споконвічного Бога,* і від узів плоті звільнення просить:* Бо мої очі − каже – побачили спасіння світу.

Кондак, глас 4: Днесь Старець узяв на руки свої* Творця всіх і Господа,* молячись про звільнення з уз життя цього тлінного;* і, звільнений, відійшов у життя вічне.

Про праведного Симеона святий євангелист Лука пише так: “…чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти, перш ніж побачить Христа Господа” (Лк. 2, 25-26). Більшого свідчення святости нема і бути не може, а також ніхто не міг осягнути більшого щастя, як той, хто вже тут, на землі, на своїх руках тримав Спасителя світу. Старозавітнє передання говорить, що святий Симеон був одним із тих сімдесяти, що переклали книги Святого Письма на грецьку мову. Жив він, згідно з переданням, близько 300 літ, а помер наступного дня після Стрітення Господа нашого Ісуса Христа. Згодом його мощі перенесли до Царгорода, в церкву святого Якова, яку збудував імператор Юстин Молодший, і в якій спочивали мощі пророка Захарії (пам’ять його вшановуємо 5 вересня) і святого Якова, брата Господнього (пам’ять його вшановуємо 23 жовтня).

Свята пророчиця Анна, дочка Фануїла, прожила з чоловіком сім літ, а потім до 84 літ життя день і ніч молилася і постила при храмі в Єрусалимі. В нагороду за це вона своїми очима побачила Спасителя і свідчила про цю подію всім, хто посвятився службі Богові і чекав Месії. Бог наділив її духом пророцтва.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013


Джерело:   ДИВЕНСВІТ

середа, 15 лютого 2017 р.

15.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над святом Стрітення Господнього

Стрітення Господнє

На Стрітення згадуємо, як Ісуса Христа приносять до храму, де Він у малому віці зустрічається із Симеоном і пророчицею Анною. І маємо чого повчитися у цих двох осіб. 

Симеон був чоловік праведний і побожний та гаряче очікував Спасителя. Йому було відкрито, що не побачить смерті, поки не зустріне Христа Господа. Для нас важливо навчитися чекати. Якщо хочемо досягнути всього швидко й одразу, то, коли нам щось не вдається, опускаємо руки, панікуємо. Тому берімо приклад з того, як очікував Симеон. Бачимо: хто чуває, щоб зустрітися зі Спасителем, той завжди знайде Його. 

Про Анну сказано, що вона перебувала при храмі вдень і вночі, служила Богові постом і молитвою. Бачимо: не лише дбала про видиму чистоту Божого храму, а й про чистоту храму свого тіла – духа. Наскільки це важливе служіння для кожного з нас! Піст – це обмеження себе. Сучасний світ дуже рідко говорить про обмеження. Людина постійно щось здобуває, хоче завжди чогось нового. І всі справи світу не дають їй відчуття спокою і вдоволення, навпаки – людина стає ще ненаситнішою. Піст вчить нас обмежувати себе, щоб могти зустрітися із Богом! А молитва дає змогу з Ним зустрітися. 

Зустріч з Богом через піст і молитву відкриває нам те, чого Бог очікує від нас, а сповнення Його волі дає мир і радість від життя!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.02.2017р. Б. / Стрітення Господнє

Стрітення Господнє

Тропар, глас 1: Радуйся, благодатна Богородице Діво,* бо з Тебе засяло Сонце правди – Христос Бог наш,* що просвічує тих, що в темряві.* Веселися й Ти, старче праведний,* Ти прийняв в обійми визволителя душ наших, що дарує нам воскресення. 

Кондак, глас 1: Утробу дівичу освятив Ти різдвом Твоїм* і руки Симеонові благословив Ти, як годилось,* Ти випередив і нині спас нас, Христе Боже,* але утихомир у брані люд Твій і укріпи народ, що його возлюбив Ти,* єдиний Чоловіколюбче. 

“Прибери свої палати, Сіоне, щоб прийняти Царя Христа! Вітай Марію, небесну браму, бо вона явилася престолом херувимським. Вона носить Царя слави”. Такими словами вітає свята Церква нинішній празник. Бо ось сповняється закон: на сороковий день після Різдва Ісуса Христа Пресвята Богородиця приносить в єрусалимський храм Дитя, щоб очистити себе (хоч Вона цього очищення не потребувала) і пожертвувати небесному Отцеві Сина свого первородного. Господь Бог у законі Мойсея зобов’язав, що кожен первородний син має бути посвячений Йому в подяку за те, що Бог наслав у Єгипті смерть на всіх єгипетських первородних, а синів Ізраїля спас. Кожне принесене дитя приймав на свої руки священик, а батьки приносили в жертву ягня або ж, якщо були дуже бідні, пару голубів чи горлиць. Потім дитя з рук священика брали до себе на виховання. Щоб нас навчити, як треба коритися Божим законам, Спаситель і Пресвята Богородиця, хоч не були до цього зобов’язані, виконують той припис. Святий євангелист Лука цю подію описує так: “…привели Його в Єрусалим поставити Його перед Господом, як то написано в Господньому законі: «Кожний хлопець, первородний, буде посвячений Господеві», – і принести жертву, як то написано в Господньому законі: «Пару горлиць або двоє голубенят». А був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа. Він прийшов Духом у храм. І як батьки вносили дитя Ісуса, щоб учинити над ним за законним звичаєм, він узяв Його на руки, благословив Бога й мовив: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля». Батько Його і мати дивувалися тому, що говорилося про Нього. Симеон же благословив їх і сказав до його матері Марії: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець». Була також і Анна, пророчиця, дочка Фануїла з покоління Асера; вона була вельми похила віком і жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшися вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи (Богові) вночі і вдень постом та молитвою. І надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму” (Лк. 2, 22-38).
Стрітення Церква святкує як подвійний празник, Господський і Богородичний, з 541 р. Тоді, за правління імператора Юстиніяна, в Царгороді був великий мор і землетрус. І Бог об’явив одному зі своїх слуг, щоб пам’ять Стрітення встановити як день торжественний, а коли це свято було встановлено, то мор припинився. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 14 лютого 2017 р.

14.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.3,11–20:  «Не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою»

У міру того, як ми живемо в суспільстві, ми все більше навчаємось певних суспільних норм, правил, етикету, поведінки. Але часто бачимо, що це не є фундаментом буття, що це не є основою нашого життя. Бо якась трудна ситуація нам не раз показує, що ми не можемо заховати миру, любові, доброзичливості, привітності, ґрунтуючись на цих правилах. 

Все зовнішнє і завчене, можливо, якийсь час буде нам допомагати, але якщо така поведінка не йде з нашого нутра, то настане ситуація, коли ні правила етикету, ні добре виховання не стримають нас від того, щоб виявити справжніх себе. 

Тому Господь вказує нам, щоб наше життя не було лише зовнішнім, тобто не на словах, а на ділі. Щоби в будь-яких життєвих обставинах, чи нам хтось робить прикро чи добре, чи нас любить чи не любить, чи нам близький чи далекий, щоб ми кожній людині чинили добро, кожну людину любили, кожному прагнули допомогти. Бо за нашими вчинками, за нашим життям показується якою є наша віра, якими є наші взаємини з Богом.

*** 
Мр.14,10-42:  «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу»

Коли йдеться про спокуси, то бачимо, що наша людська природа дуже крихка й тендітна. Нерідко можемо злякатися того, як за якихось обставин у нас зароджуються дуже різні бажання, думки, стремління, про які ми ніколи б навіть не думали, не сподівалися, що щось подібне могло в нас таїтися. Людина зі своєї гріховної природи здатна на великі злочини. Пригадаймо собі німецькі концтабори, радянські ГУЛАГи, не такі далекі від нас. У тих концтаборах, крім людей, які робили диявольські вчинки, були особи великої святості, великої праведності, стільки великих святих, прославлених у нашій Церкві. 

Отже, можемо дійти висновку, що є ситуації, в яких можна і досягти святості, і зробити великий гріх, – усе залежить від того, чи будемо чувати й молитися, щоб не впасти в спокусу, чи піддамося спокусі й згрішимо. Ситуація, сама собою, не зробить нас ні святими, ні грішними, у ній лише можемо виявити, що в нас переважає: велич Божої дитини чи наша гріховність.

Маємо пам’ятати, що як крок до святості починається з малого зусилля, так і шлях до великого падіння починається з малого вчинку. Тому завжди чуваймо в малому – і будемо великі у великому! 

+ВЕНЕДИКТ

14.02.2017р. Б. / Передпразденство Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа; Святого мученика Трифона

Передпразденство Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

Тропар, глас 1: Небесний хор небесних ангелів,* приникши на землю,* бачить, як Мати, що не знала мужа,* вносить до храму Первородного всієї тварі,* що прийшов як немовля,* і тому з нами співає передпразденственну пісню,* радуючися. 

Кондак, глас 6: З Отцем бувши, невидиме Слово нині ж видимим стало плоттю:* несказанно від Діви народилося і руками старечими дається святителеві.* Поклонімся Йому – істинному Богу нашому. 

Cвята Церква сьогодні готує нас до завтрашнього празника Стрітення Господнього і взиває до нас словами тропаря: “Небесний хор небесних ангелів, приникши на землю, бачить як Мати, що не знала мужа, вносить до храму Первородного всієї тварі, що прийшов як немовля, і тому з нами співає передпразденственну пісню”. Отож намагаймося вже нині очистити наші почуття, зробити іспит сумління, щоб завтра з чистим серцем могли вступити в дім Божий, щоб кожен з нас з глибини душевної міг молитися словами канону: “Душевними руками, сподоби мене благодателю прийняти Тебе, як колись Симеон, і насолодитися Твоєю благодаттю”, а ви, двері небесні, відчиніться, бо “Христос у Церкву, як младенець, Матір’ю-Дівою Богу і Отцю приноситься”. 

__________
У той самий день
Житіє святого мученика Трифона

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Трифон,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 8: Троїчною твердістю багатобожжя зруйнував ти до краю, Всеславний, чесним у Христі бувши і, перемігши мучителів Христом Спасителем, вінець прийняв ти свідоцтва твого і дар божественних зцілень, як непереможний. 

У Фригії, поблизу міста Апамеї, у селі Кампсаді жив бідний пастух, що пас гусей, син дуже вбогих хліборобів, та такий святий, що, попри свій молодий вік, з ласки Божої, творив чудеса. Коли ж у Римі прекрасна вродою і дуже мудра донька імператора Гордіяна потрапила у владу злого духа і стала біснуватою, то тоді покликали святого Трифона, і він, після шестиденної молитви і постів, прогнав диявола; скарби, якими наділив його цар, святий роздав убогим, а сам повернувся до своїх гусей. 

Та прийшли часи страшних переслідувань за цісаря Деція. До правителя Витинії, що звався Тиберій-Гракх-Клавдій-Аквилин, привели у Нікею (згідно з іншими даними до Аквилину в Никомидії) Трифона і його товариша Респиція, звинувачуючи їх у тому, що вони не підкоряються наказові імператора і є християнами. Мучитель став погрожувати їм муками і вогнем, та святий Трифон сміливо відповів: “Ти погрожуєш нам вогнем, який може спопелити лиш тіло, а я вам, невірним, погрожую вогнем вічної муки!”
Кільканадцять днів тривали муки святих. Їх били палицями, палили смолоскипами, шматували гаками їх тіло, тримали цілу ніч нагими на морозі, волочили кіньми, у п’яти забивали цвяхи і так тягали по землі. А вони славили Господа і в тяжких муках просили Його про дар витривалости і чимшвидше прийти до Ісуса. Аж раптом серед найбільших мук явився ангел небесний, осяяв їх небесним світлом і поклав на їх голови прекрасні вінці. Кати, які це бачили, від страху попадали на землю. Однак мучитель не упокорився перед чудом Божим і наказав свв. мучеників стяти мечем. Тіло святого Трифона поховано в його рідному селі Кампсаді, а згодом перенесено до Царгорода, а ще пізніше – до Риму. Бог прославив його мощі численними чудами.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 13 лютого 2017 р.

13.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.2,18–3,10:  «Ви ж маєте помазання від Святого й все знаєте»

Коли ми читаємо Святе Письмо, деякі слова пропускаємо повз вуха, але якби ми були уважними, то могли б відкрити багато речей і знайти відповіді на запитання які постають перед нами. До прикладу, Господь каже, що ми все знаємо. Можемо здивуватись, адже є багато обставин, де ми не готові знайти правильного рішення, відповіді, робимо хибні кроки. Це – правда, але все відбувається лише тому, що ми перебуваємо під впливом своїх емоцій, пережиттів, думок, пристрастей. 

Коли б ми були з Господом і Господь перебував із нами, то ми завжди приймали б правильні рішення. Саме це наше перебування без Господа створює ситуацію, коли ми зважуємось на хибні, грішні рішення. Тому важливо пам’ятати ці слова, що відповідь ми завжди маємо в собі. Лише потрібно через свою молитву, через своє бажання шукати її, тоді обов’язково ми її знайдемо – Бог нам її відкриє.

*** 
Мр.11,1-11:  «Осанна! Благословен, хто приходить в ім’я Господнє!» 

Якщо проаналізувати те, як ми молимося, то побачимо, що, крім щоденних молитов, найбільше звертаємося до Бога, коли в нас є якісь потреби, коли маємо якусь біду, коли шукаємо в Нього допомоги. Дуже рідко пам’ятаємо про те, щоб прийти до Господа з подячною молитвою, молитвою прослави. 

Це Євангеліє вказує на прославу Бога, яка потрібна не Йому, а нам, адже, прославляючи Господа, ми згадуємо, ким Він є і що Він зробив для тих, які Йому вірили, отже – і самі зростаємо у вірі. Навчімося починати нашу молитву з прослави Бога за те, що Він зробив у житті людства, у житті мого народу, у моєму житті, благословляти Бога за те, що Він діяв і діє, що завжди присутній. І лише тоді з вірою у Його всемогутність, справедливість і велику любов до нас можемо приступати з проханнями. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.02.2017р. Б. / Святих чудотворців і безсрібників Кира та Йоана

Житіє святих чудотворців і безсрібників Кира та Йоана

Тропар, гл. 5: Через троїчну благодать, яка оселилась у чистих серцях ваших, преблаженні Кире та Йоане, явились ви духів нечистих страшними прогонителями. І не лише явних, а й тайних недугів лікарями були, тому маючи дерзновення до чоловіколюбця Бога, безперестанними вашими молитвами душевні наші пристрасті зціліть. 

Кондак, гл. 3: Від божественної благодаті дар чудес прийнявши, святії, чудодієте безперестанно, всі пристрасті наші невидимим ліком відсікаючи, Кире премудрий із Йоаном славним, бо ви є лікарями божественними.

У часи переслідування християн за Диоклетіяна в Олександрії жив благочестивий і учений лікар на ім’я Кир, який не те, що не брав від хворих жодної платні, а ще й приводив їх до пізнання Ісуса Христа і навертав багатьох поган. Довідався про це мучитель і наказав його ув’язнити, та святий Кир, за наказом Божим, сховався в Аравії. Там він прийняв монаше життя і продовжував лікувати хворих, однак не людськими ліками, а самою лиш молитвою, бо Бог дав йому силу чудесного зцілення. 

Дізнався про це один воїн на ім’я Йоан. Був він родом з Едеси, а в Єрусалимі, куди прийшов поклонитися святим місцям, почув про святого безсрібника (так звалися християнські лікарі, що лікували без платні) Кира і, приставши до нього, разом з ним навертав поган і прислуговував хворим. 

У тому часі олександрійський мучитель Сиріян у місті Канопі схопив одну невісту, Атанасію, і трьох її доньок: 15-літню Теоктисту, 13-літню Теодотію і 11-літню Євдоксію, і кинув їх у в’язницю. Довідавшись про це, святі Кир і Йоан, поспішили до Канопи, щоб скріпити матір і її доньок у Христовій вірі і заохотити їх до витривалости. Однак погани впіймали святих безсрібників і привели їх на суд, на якому святі прилюдно славили Христа. І Сиріян віддав їх на муки, наказавши бити бичами, палити смолоскипами, рани натирати оцтом, сіллю і січеним волосом, ноги обливати гарячою смолою – усе це святі стійко терпіли і продовжували голосно славили Ісуса Христа. Дочки святої Атанасії, які це бачили, не злякалися мучителів і, на очах своєї матері, перенесли такі самі муки. Тоді Сиріян наказав матір і її дочок стяти мечем, а після них на тому ж місці було стято святих Кира і Йоана. Сталося це 31 січня 311 р.
Святих християни поховали в церкві святого Марка, а за імператора Теодосія Молодшого їх мощі було перенесено до села Манутин, де прославилися вони численними чудесами. Пізніше мощі було перенесено до Риму, а з Риму до баварського міста Мюнхену, у церкву святого Михаїла. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 12 лютого 2017 р.

12.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.6,12–20:  «Тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною!»

Знаємо, що коли щось нам задарма дістається, то ми це мало цінуємо. А коли ж натрудимось, і докладемо зусиль, щоб це отримати, тоді більше розуміємо цінність своїх здобутків. Напевно, так само ми не усвідомлюємо цінності вічного життя, бо за дармо отримали наше спасення, дароване Богом. 

Пам’ятаймо, що ми обдаровані можливістю жити вічно, це нам Бог дає як дар. Він дуже дорого за це заплатив своїми терпіннями, стражданнями, бичуваннями, муками, розп’яттям, своєю смертю на хресті. 

З великого Божого милосердя ми є причасниками вічності, але наскільки ми свідомі того, як дорого Ісус Христос за це заплатив?

*** 
Лк.15,11-32:  «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватись твоїм сином»

У цій притчі, з ким би кожен із нас себе в ній не ототожнював – чи то з батьком, чи зі старшим братом, чи з молодшим, – звернімо увагу на одну річ – на те, що дало молодшому синові відвагу повернутися до батька. Переконаний, що причиною цього було те, що свого часу він відчув усю глибину батьківської любові. І саме пам’ять про досвід цієї любові, незважаючи на гіркі падіння й тяжкі гріхи, збудила в ньому віру, що батько прийме його назад. 

Кожному з нас важливо про це пам’ятати не лише в контексті того, що, незважаючи на свої гріхи, ми завжди можемо прийти до нашого Отця з покаянням, а й у стосунках з нашими ближніми, яким, незалежно від їхньої поведінки, ми завжди маємо дарувати любов. За Йоаном Богословом, любов – це Бог, отже, дарувати іншим любов означає дарувати їм Бога. Тоді можемо бути певні, що цей досвід Бога, свідомо чи несвідомо, вони відчують, а пізніше, можливо, усвідомлять і зможуть вернутися до Отця, як блудний син. Даваймо іншим людям любов, любімо їх – і ця наша любов неминуче колись проросте, дасть свої плоди!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.02.2017р. Б. / Неділя Блудного Сина; Собор святих отців Василія Великого, Григорія Богослова і Йоана Золотоустого; Св. свмуч. Іполита, єпископа Портуенського

Неділя Блудного Сина

Свята Церква, готуючи нас до Великого посту, вказала на перший крок до навернення у притчі про митаря і фарисея — це покора. А цієї неділі вона, наводячи притчу про блудного сина, вчить, як виглядає повернення до Бога в практиці. А де покора і скруха серця, там відкрита дорога до Божого милосердя. 

Знавці Святого Письма називають притчу про блудного сина перлиною серед усіх притч. Вона має глибокоморальний зміст, а її драматична історія вічно повторюється в серцях тисяч і мільйонів душ у цілому світі. Блудний син — це символ кожної грішної душі. За допомогою цієї притчі переконуємося, що ніщо земне не може заспокоїти наше бажання щастя. Правдиве щастя і спокій тільки там, де Господь Бог, наш люблячий Батько. Деякі учителі духовного життя називають цю оповідь притчею про Божу любов. 

Кожний, хто через гріх залишає Бога й шукає щастя поза Ним, рано чи пізно буде змушений сказати собі разом із блудним сином: "Встану та й піду до батька мого" (Лк. 15, 18), — та промовляти разом зі святим Августином, що довгі літа був блудним сином: "Неспокійне наше серце, Боже, доки не спочине в Тобі".
Важливі події притчі

За приклад до цієї притчі Ісус Христос бере життя багатої родини. Молодший син прагне повної свободи, щоб жити за бажаннями свого серця. Тож вирішує покинути батьківський дім і забрати свою частку майна. 

За жидівським законом найстаршому синові при поділі майна належало дві третини маєтку, а одну третину ділили поміж иншими синами. У родині було тільки двоє синів, тож молодшому припала третина. 

Перші дні й місяці вільного життя поза родинним домом були для нього такі радісні, милі, щасливі. Необмежена свобода, повна калитка, багато приятелів, — а вони зараз знайдуться там, де гроші — вічні забави робили блудного сина наче п'яним від задоволення і щастя. Та він ще добре не нажився, коли, наче весняний сніг, стопився його маєток, щезли приятелі, померкли бенкети й забави, а він залишився без засобів до життя. А до того ще в тій країні, де перебував, настав великий голод. І так багацька дитина хоч-не-хоч стає пастухом свиней. Жиди вважали свиней за нечистих тварин, тож бути їхнім пастухом уважалося за найбільше приниження. 

Серед біди й голоду приходить правильне рішення. Блудний син вирішує повернутися до батьківського дому. Він готовий навіть бути за слугу в домі свого батька. Та добрий батько перший бере його у свої обійми і повертає гідність сина, даючи йому святочний одяг, перстень і сандали. 

На Сході дати комусь святочний одяг було ознакою особливого відзначення. Перстень з печаткою був символом влади. Його носили королі й високі достойники. У Біблії читаємо, що коли фараон зробив Йосифа своїм намісником над Єгиптом, то "зняв з руки своєї перстень з печаткою, настромив його Йосифові на руку, одягнув його в шати вісонові, вклав золотий ланцюг на його шию" (Бут. 41, 42). Сандали свідчили про заможність, бо бідні ходили босоніж.
Блудний син — символ Божого милосердя для грішника

Притча про блудного сина має для нас глибоко символічне значення. Осмислюючи її, ми спонтанно відчуваємо, що блудний син — це будь-хто з нас, кожна людина, яка через свої гріхи покидає Господа Бога. Тому ця притча для кожного така близька, бо є наче частиною інтимної історії нашого життя. Вона — це вічний символ нашої невірности щодо Господа Бога, але й символ безграничного Божого милосердя. Сьогоднішній світ роїться від блудних синів і доньок. Тож і сьогодні драма цієї притчі часто-густо повторюється у глибині сердець тисяч і мільйонів душ. Кожна людина є або тим старшим сином, що завжди вірний своєму батькові, або молодшим сином, який щойно через тяжкий і дуже болісний досвід життя переконується, що поза батьківським домом ніде нема щастя. 

Ось приклад модерного блудного сина чи радше блудної доні. Часописи США з 14 квітня 1974 року подавали таку сенсаційну вістку: відома американська кінозірка і співачка Бетті Гаттон (Betty Hutton), яка в 40-их і 50-тих роках була відомою через свої фільми і пісні, навертається до Католицької Церкви і працює кухаркою в одній католицькій парафії у штаті Род Айленд. Що було причиною її навернення? 

Послухаймо історію життя жінки, записану з її уст: "Я прогайнувала ввесь свій маєток і залишилася без засобів до життя. Вісім місяців тому я випадково зустріла католицького священика, який з милосердя прийняв мене за кухарку. Чотири рази я була заміжня, і всі мої шлюби були нещасливі, усі вони закінчилися розлученнями. Мої діти також не принесли мені щастя. Ніщо не давало мені правдивого щастя, аж доки я не пізнала католицьку віру. Я мала гроші, мала славу, але не була щаслива. Ще десять літ тому я заробляла на тиждень 150 тисяч долярів. Я не мала проблем з грошима. Зате любов стала моєю проблемою. Я мусила купувати любов, і так кожного купувала. Щойно коли я прийшла сюди, то зазнала милосердя католицького священика та побачила католицьку віру в практиці, то зрозуміла, що існує правдива любов". 

Притча про блудного сина вчить нас, що Господь прощає і приймає навіть найбільшого грішника, коли той кається у своїх гріхах. Історія людського роду — це історія Божого милосердя. "Милосердя Господнє, — каже псалмопівець, — від віку й до віку, над тими, що бояться Його" (Пс. 103, 17).
Дух богослужень неділі блудного сина

Уся богослужба цієї неділі поетично на прикладі марнотратного сина змальовує і тугу за Богом грішної душі, і її нужду, і плач над упадком, жаль і щире каяття, і любов та милосердя небесного Вітця. Навіть напіви цього дня нагадують покаянно-молитовний плач душі. 

Свята Церква, щоб пригадати, що всі ми вигнанці на цій землі й далеко від небесної вітчизни, каже цього дня співати найкращу пісню туги за рідним краєм, яку знає історія. Це пісня туги ізраїльського народу у вавилонській неволі. Ця тужлива пісня записана у 137-му псалмі. На утрені цієї неділі співають такі стихи згаданого псалма: 

"Над вавилонськими ріками, Алилуя, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. Алилуя. Співайте нам пісень сіонських! Алилуя. Як нам співати пісень Господніх на чужій землі? Алилуя. О, дочко вавилонська, окаянна, щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб'є їх об камінь. Алилуя". 

Спів цього псалма має особливий напів. Кожний стих закінчується протяжно-зворушливим співом потрійного "Алилуя". Цей псалом співається ще в М'ясопусну й Сиропусну неділі. 

З туги за Богом, за прикладом блудного сина, серце грішника плаче над грішним станом своєї душі. На великій вечірні неділі Блудного Сина в першій стихирі співаємо: 

"Удався я в країну безгрішну і життєдайну, посіяв гріх, серпом пожав колосся лінивства, і жменями пов'язав я діл моїх снопи, що їх не постелив на тоці покаяння, але молю Тебе, предвічного Ділателя (Ісуса Христа), нашого Бога: вітром Твого милосердя розвій полову моїх діл, і дай моїй душі пшеницю прощення, замкнувши мене в Твою небесну житницю, і спаси мене". 

Де розуміння власної нужди, там і щирий жаль, і каяття, там також і молитва за прощення, і Боже милосердя. Ці почуття передає наступний тропар: "Поспішись розпростерти для мене батьківські обійми, бо блудно змарнував я моє життя, та через превелике багатство Твого милосердя, Спасе, не погорди моїм зубожілим серцем, бо до Тебе, Господи, у розкаянні кличу: "Згрішив я, Отче, перед небом і Тобою". 

А там, де плач, каяття і жаль за гріхи, там також щедре Боже милосердя, яке оспівує стихира великої вечірні: 

"Пізнаймо, браття, таїнства силу, бо блудного сина, що від гріха прибіг до батьківського дому, предобрий батько побачивши цілує, і знову дарує йому розуміння своєї слави та справляє бенкет, незрозумілий для жителів неба, заколюючи годоване теля, щоб і ми разом перебували з чоловіколюбним Отцем, що заколов, і зі славною жертвою, Спасителем душ наших". 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд" 

__________
У той самий день
Собор святих отців наших, вселенських великих трьох єрархів і учителів Василія Великого, Григорія Богослова і Йоана Золотоустого

Тропар, глас 4: До апостолів подібні і вселенної вчителі,* Владику всіх моліте,* щоб мир вселенній дарував* і душам нашим велику милість. 

Кондак, глас 2: Священних і боговісних проповідників,* найвищих учителів, Господи, прийняв Ти в насолоду дібр Твоїх і упокій,* труди бо їх і смерть прийняв Ти вище всяких плодів,* єдиний, що прославляєш святих Твоїх. 

Усіх цих трьох великих учителів Христової Церкви і її світил, прославлених за життя і після смерти великими чудесами, вірні почитали з перших літ після їх смерти. Та за імператора Олексія Комнина (1081-1118) почався в Царгороді спір, котрий з трьох великих єрархів більший. І тоді всі троє явилися єпископові Евхаїди Йоанові, чоловікові великої святости й учености, і сказали йому так: “Всі ми у Бога маємо однакову славу і немає між нами суперечок з цього приводу. За життя ми писали про те, що було корисне для спасіння вірних, а писали так, як нам казав Святий Дух; навчали того, чого самі навчилися. Нема між нами першого і другого, нехай же і люди нас не розділяють, бо ми за життя любили мир і згоду й любимо її і тепер. А щоб показати, що ми є одне у Бога, признач празничну службу для нас в один день, а ми постараємося, щоб усі, вшановуючи нашу пам’ять, отримали поміч для спасіння, можемо це зробити, бо маємо ласку в Бога!” І тоді, після цього об’явлення, свята Церква визначила день 30 січня на вшанування пам’яті і почитання великих трьох святителів. 

Святий Василій Великий (329-379)

Його батьки і діди — визначні патриції, заслужені і впливові роди та безстрашні визнавці святої віри. Його небуденні здібності, надзвичайно швидкий розум, велике бажання знань, а також фінансова спроможність, відкрили дорогу до найвищих і найкращих тодішніх шкіл і професорів. Британський історик Ф. Фарвар так описує особу святого Василія: "Його риси і постава, його струнка постать, бліде обличчя, бистре око, серйозна поведінка свідчили про шляхетське походження. Природна визначність характеру робила несмілими його ворогів, а захоплювала його приятелів. Це був уроджений володар, який християнською покорою ледве здушував почуття власної вищости" (Життя святих, Τ. II). 

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький (ЧСВВ) у вступі до Аскетичних Творів святого о. нашого Василія Великого сказав про нього: "Василій це чоловік всебічно освічений у всіх напрямах тодішнього знання, знаменитий бесідник, незрівнянний знавець Святого Письма, знаменитий догматист та полеміст у боротьбі проти аріян". 

Святий Василій за своєю природою аскет і богослов. Будучи архиєпископом Кесарії у Кападокії, він зарекомендував себе як справжній оборонець святої віри, добрий організатор, знаменитий бесідник, визначний письменник, реформатор богослуження і святої Літургії, ревний опікун сиріт та вбогих, законодавець монашого життя в монастирях. За його заслуги свята Церква дала йому титул Великого, його пам'ять наша Церква вшановує в день його смерти 1 січня.

Святий Григорій Богослов (к. 326-390)

Його батько, також на ім'я Григорій, був єпископом у Назіянзі в Кападокії. Ще до його народження побожна мати Нонна склала обітницю віддати сина на службу Богові. Відтак, вручаючи Святе Письмо юнакові, вона сказала: "Як обіцяла, приношу тебе Богові, тож сповни моє бажання. Ти народився внаслідок моїх молитов. І про це тепер молюся, щоб ти був досконалий. Вручаю тобі, мій сину, цей дорогоцінний скарб, орудуй ним через ціле твоє життя а в майбутньому одержиш ще більші блага". 

Як святий Василій, так і святий Григорій одержав всебічну освіту у високих школах. У дорозі на студії до Атен його корабель захопила на морі велика буря. Він тоді ще не був охрещений, і, боячися, що загине без святого хреста, склав обіт: коли щасливо врятується, то посвятить себе службі Богові. В Атенах він зустрів святого Василія і вони стали вірними друзями на ціле життя. Про їхнє життя в Атенах він коротко каже: "Ми знали тільки дві дороги: одну до храму на молитву, а другу до школи по науку". 

Батько Григорія висвятив сина на священика, а святий Василій відтак призначив його на єпископа Сазими. Святий Григорій кілька літ був архиєпископом Царгорода. Він відзначився як глибокий проповідник. Його проповіді — мистецькі перлини й архитвори бесідництва. Святий Григорій великий звеличник святої Тройці. Догму про Святу Тройцю він кладе в основу християнської релігії. За свої богословські науки отримав назву Богослова. Візантійці звали його християнським Демосфеном. 

Святий Григорій за природою тихий, ніжний, чутливий і співчутливий. Завжди мріяв про життя молитви і контемпляції на самоті. Залишив проповіді, поезії і листи. Написав гарне Надмогильне Слово на честь свого друга святого Василія Великого та на честь свого батька Григорія. Пам'ять його смерти вшановуємо 25 січня. 

Святий Йоан Золотоустий (347-407)

Він — дитина великого міста Антіохії. Там народився і довгі літа вів активну діяльність як ревний священик і невтомний проповідник. Проповідь була нерозлучною частиною його життя і душі. "Не можу одного дня проминути, — каже він своїм слухачам, — щоб вас не накормити зі скарбів Святого Письма". Мав слабке здоров'я, але коли виходив на проповідницю, то відновлював свої сили. Він сам про це говорить: "Проповідування робить мене здоровим. Як тільки відчиню свої уста, то зникає всяке умучення". Своїми проповідями він захоплював великі маси. У проповідях і гоміліях дає гарне пояснення великої частини Святого Письма Старого й Нового Завіту. За свої палкі і поривисті проповіді він отримав назву Золотоустого. Святий Йоан Золотоустий, як священик і як єпископ, цілком відданий своїй Церкві і своїм вірним. Він великий приятель і опікун убогих, удів і сиріт, його світлі таланти винесли його на архиєпископський престол столичного міста Царгорода. 

Святий Йоан Золотоустий — це ревний і повний жертви пастир, незрівнянний бесідник, учитель віри й моралі. До нас дійшло понад 800 його проповідей, книга Про священство та багато листів. На наших землях ще в княжих часах нічиїх проповідей так не знали і читали, як його. У домонгольській добі в нас було багато перекладів і вибраного з його проповідей під різними назвами, як "Златоуст", "Златоструй", "Ізмарагд", "Маргарит". "Ізборник" князя Святослава 1033 року містить у собі вибране з творів Йоана Золотоустого, Василія Великого, Григорія Богослова, Атанасія Великого, Григорія Ниського та инших. Його пам'ять відзначаємо два рази в році: день його смерти — 13 листопада і перенесення його мощей — 27 січня. 

__________
У той самий день
Житіє святого священномученика Іполита, єпископа Портуенського

Тропар, гл. 2: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Іполите, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 1: Світильником вічносяйним явився ти світові, просвіщаючи помисли вірних блискавками божественних слів твоїх, святителю Іполите, тому священну і божественну пам’ять твою всі радісно звершуємо і вірно почитаємо. 

Прийняв цей святий мученицьку смерть, за одними джерелами, за імператора Олександра Севера, а за іншими – за правління Клавдія. Коли мучителі стали страшно мучити святого Кенсорина, великого царського достойника, коли не побоялися чудес, які він творив перед судом (воскресив мертвого), і коли опісля було стято мечем цього святого разом з 20 вояками, котрі навернулися, бачачи свідчення віри святого Кенсорина, то Іполит рішився сам свідчити Христа Спасителя.
Сталося так, що погани привели на суд дівицю Хрисію і святого Савина. А коли вони не хотіли зректися Спасителя, то святу Хрисію били жилами, палили її тіло смолоскипами, били по плечах олов’яним молотом, і в кінці кинули в море. Святого Савина замучено вогнем. Тоді Іполит став перед судом і грозив катам вічною карою. За це, після тяжких мук, йому зв’язали руки й ноги і кинули в море. Прославився цей святий тлумаченням багатьох книг Святого Письма. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР