ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 28 січня 2017 р.

28.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Сл.5,14–23:  «Старайтеся робити добро один одному і для всіх»

Дуже часто ми очікуємо і сподіваємося, що інші люди зроблять нам щось доброго. Завжди радіємо, коли нас вітають із якоїсь нагоди, що нас зауважили в тій чи іншій ситуації, не забули, зателефонували, сказали приємне слово. Всі ми без винятку цього прагнемо. Тож почнімо найперше самі так ставитись до інших осіб, тоді й нам будуть так само відповідати. 

Апостол Павло вказує нам, щоб ми робили добро повсякчас. Бути терпеливим для всіх, підбадьорювати малодушних, підтримувати безсилих, як також каже картати ледачих. У кожній ситуації добро, яке ми робимо для певної людини, буде виглядати не раз по іншому. 

Щоб знати, що є правдивим добром для кожної конкретної людини, вдивляймося в обставини й запитуймо Бога, чого Він очікує від нас. Бо нема таких ситуацій у нашому житті, де не можна було б зробити добра!

*** 
Лк.17,3-10:  «І коли сім раз на день він згрішить проти тебе й сім раз повернеться до тебе та й скаже: Каюсь, – прости йому»

Нам непросто прощати. Часто, коли хтось зробить нам прикрість, завдасть болю, – ми це носимо роками. Цей біль, кривди нерідко впливають на ціле наше життя та поведінку, зокрема на наші вчинки щодо інших людей. А на ту людину, яка нас скривдила, ми потім дивимося через призму її вчинку. Це подібне до того, якби ми зробили фотографію якоїсь події і постійно мали її перед очима. 

Ми забуваємо, що від тої події минув час: якщо змінився я, так змінилась і та особа. А та кривда, яка, можливо, тривала лише кілька хвилин, не стирається з нашої пам’яті, і ми її носимо вже роками. Господь ліпше за нас знає, як це нам шкодить, і саме тому каже прощати. Що значить прощати? Прийняти ту ситуацію, яка сталася, прийняти те, що та особа на той момент була здатна на такий вчинок, але йти далі в життя, вміти будувати стосунки по-новому. Якщо не навчимося відпускати образи, то отримуватимемо щоразу більше зранень від інших, нам буде складніше відчувати повноту життя й бути відкритими на людей, яких нам Господь дарує. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.01.2017р. Б. / Преподобного отця Павла Тивейського; Преподобного отця нашого Йоана Кущника

Преподобного отця Павла Тивейського

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Павле. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, гл. 3: Як світило незахідне мисленного сонця, зійшовшись нині восхвалімо у піснях, возсіяв єси сущим у темряві нерозуміння, все возводячи до висоти божественної, Тив окрасо, Павле преподобний, отців і постників осново непорушна. 

Святий Павло народився в Нижній Тиваїді близько 228 р. Його батьки були дуже багаті, але рано померли, так, що залишився він зі сестрою, тоді вже заміжньою. Молодий Павло покінчав усякі школи і славився великим знанням грецьких і єгипетських книг. І прийшов 249 рік, коли в горішнім Єгипті, де лежить Тиваїда, за правління Деція і Валеріяна почалося люте переслідування християн. Павло перебував тоді більше в селі, де читав Святе Письмо та інші побожні книги, та часами навідувався до сестри. Чоловік його сестри задумав загарбати весь великий маєток Павла і хотів донести мучителям, що юнак є християнином. Довідавшись про це, Павло полишив усе, що мав, а сам пішов за голосом свого серця, котре вже давно прагнуло віддатися цілковито службі Божій, і він пустився углиб пустелі. Юнак знайшов глибоку печеру, а в ній джерело водиці, і, призвавши на поміч великих святих пустинножителів і пророків Іллю та Йоана Хрестителя, замешкав в тій пустелі, невідомий людям, а через це ще миліший Богу. їжею його були дактилі, що росли біля печери, напоєм – вода, одежею – пальмове листя, а весь маєток – хрест, знамено спасіння нашого, зроблений з двох уламків дерева. В пустелі він осів близько 253 р. і прожив там 90 літ. Помер святий на 113 році життя. 

З того часу, коли святий Павло юнаком зрікся світу, минуло чимало, близько 100 літ. Жив у Тивейській пустелі старий дев’яностолітній пустинножитель святий Антоній (пам’ять його вшановуємо 17 січня), якого вважали першим пустинножителем тих сторін. І прийшла йому якось така думка: “Чи є ще чоловік, який би так, як я, жив на самоті впродовж багатьох літ і лишень у церкві зустрічався з іншими братами відлюдниками?” А вночі явився йому Господь і об’явив, що в глибокій пустелі живе муж, подвиги якого перевищують життя всіх інших слуг Божих, в пустелі живучих. Щойно надворі заясніло, як святий Антоній пустився шукати того мужа. Два дні він ішов, шукаючи в молитві Божої розради і вказівки. Третього дня побачив вовчицю, що шукала води, і, пішовши слідом за нею, натрапив на темну печеру, в глибині якої мерехтіло слабке світло. Та коли наблизився до печери, хтось каменем засунув вхід. Тоді святий Антоній впав на коліна і став уголос просити: “Відчини мені, слуго Бога живого, бо Він напевно об’явив тобі, хто я такий і чому прийшов. Шукав я тебе — і знайшов, тому прошу тебе, впусти мене; а якщо не впустиш, то вмру тут, біля порога, і ти поховаєш моє тіло”. 

Тоді вийшов до нього муж, старий літами, з довгою бородою. Був то святий Павло, і вони поцілувалися, і назвали себе взаємно, з об’явлення Божого на ім’я. Після спільної молитви, святий Павло запитав Антонія: “Скажи мені, чи є ще такі засліплені, котрі покланяються божкам? Хто є царем, бо я живу тут близько 90 літ і за весь цей час не бачив жодного людського створіння”. Коли вони так розмовляли, прилетів ворон і поклав перед святим Павлом цілий буханець хліба. 

“Уже 60 літ минуло, – сказав слуга Божий, – як всенфдрий Отець небесний посилає мені щодня по пів буханця хліба, сьогодні Він пам’ятав і про тебе, гостю мій, і прислав нам цілий буханець”. Помолившись, вони розламали той хліб, поблагословили Бога і стали їсти, а потім решту дня і цілу ніч перебували в молитві. 

Наступного дня святий Павло сказав так: “Знав я, що ти є в пустелі, і не раз хотів разом з тобою служити Богу, але Його воля була інакша. А тепер, коли надходить година моєї смерти, Бог послав тебе, щоб ти поховав моє тіло і порох передав порохові!” 

Гірко заплакав святий Антоній, почувши ці слова, і попросив преподобного Павла, щоб, за його молитвами, вони разом віддали душу в Божі руки. Та преподобний сказав йому, що, згідно з волею небесною, святий Антоній має ще жити, аби утвердити братію свою в усяких чеснотах, і попросив його, щоб поспішив додому і приніс йому на похорон мантію (монаший плащ), яку святий Антоній отримав від святого Атанасія, єпископа Олександрійського (пам’ять його вшановуємо 18 січня). І радив йому поспішати, бо може вже не застати його живим. Преподобний Павло так говорив до святого Антонія, бо не хотів, щоб той, бачачи, його смерть, засмутився. Святий Антоній з плачем поцілував руки і очі святого Павла і скорився його волі. Коли ж свя-тий повернувся додому, і браття спитали його, де він так довго був, так відповів їм: “Горе мені, грішному, бо негідний я називатися пустинножителем! Бачив я Іллю, бачив Йоана в пустелі, і направду бачив я Павла в раю”. І, б’ючися в груди, взяв плащ той і зразу ж вирушив до святого Павла. На другий день дороги, близько 9 години ранку, святий Антоній побачив, як ангели Божі несли в небо світлу душу преподобного Павла. Упав святий старець на коліна, піском посипав голову свою і заплакав: “Чому полишаєш мене, Павле, чому відходиш без останнього цілування? Так пізно я пізнав тебе, а так скоро ти полишив мене!” 

Коли ж він прийшов до печери, побачив святого Павла навколішках з руками піднесеними вгору. Однак було то лишень мертве тіло; душа його осягнула вже вінець вічного блаженства. Обмив святий Антоній сльозами тіло преподобного, загорнув плащем і виніс перед печеру, співаючи похоронні псалми і молячись Богу. А коли роздумував, як поховати святе тіло, нараз прибігли два леви, прилягли в ногах покійного, а потім, лапами виривши гріб, підійшли до святого Антонія й стали лизати його руки і, за його велінням, повернулися в пустелю. Поховав він тіло великого Божого подвижника, побув ще одну ніч біля могили і повернувся додому. На пам’ять узяв він одяг святого Павла, зроблений з пальмового листя. Одягав його святий Антоній лишень два рази в рік – на Великдень і на Зелені свята. 

Смерть преподобного Павла припадає на 341 рік, хоч це не відповідає рокам життя святого Антонія. Та не йдеться тут про точне подання літ, а про користь для душ наших, яку маємо отримати, читаючи про такі великі подвиги святого слуги Божого. 

Житіє преподобного Павла описав учитель Церкви святий Єронім (його пам’ять вшановуємо 15 червня), і закінчив його так: “Поспитаю всіх, що мають розкішні палати, багаті одежі, і розкошують усе життя, що маєте більше, ніж той старець? Ви п’єте із золотих чарок, а він у потребі пригорщею набирав води. Ви ходите в одежах, розшитих золотом, а він не мав і такої одежі, яку має останній ваш слуга. Ви споживаєте усякі марципани, а він жив на хлібі, що йому ворон носив. І живий був, як ви, і жив довше і в ліпшому здоров’ї. Однак, з іншого боку, він мав більше від вас. Він в одежі з листя пішов до неба, а ви в золоті – до пекла. Він одежі Христової, тобто невинности, котру прийняв на хресті святому, не втратив у своїй наготі, а ви, так багато зодягнені, обділені тією ласкою. Він, у поросі похований, возстане у великий славі, а ви з гробами вашими прикрашеними повстанете в неславі на вогонь вічний”. Так пише святий учитель Церкви. Не один раз, а сто разів слова ті слід перечитати. 

Місце, де поховано тіло святого Павла, було у великому почитанні серед пустинножителів Тиваїди. Мощі преподобного за правління імператора Емануїла Комнина (1143-1180) було перенесено до Царгорода, до церкви Пресвятої Богородиці. У 1240 р. їх перенесено у Венецію, а опісля – в Угорщину, до міста Буди. Частина голови святого Павла зберігається в Римі. 

__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Йоана Кущника

Тропар, гл. 4: З дитинства гаряче Господа возлюбив ти, світ покинува і всю красу світу і повчився кращому і збудував ти намет перед воротами батьків твоїх і демонські полчища переміг ти, всеблаженний, тому тебе, Йоане, Христос достойно прославив. 

Кондак, гл. 2: Полюбив ти вбогість неокрадну, батьків твоїх багатством погордив ти і євангеліє в руках тримаючи, послідував ти Христові Богу, Йоане, молячись безперестанно за всіх нас. 

У славному, за чудо світу уважанім місті Царгороді жив за часів цісарства Теодосія Молодшого один його полководець на ім’я Свтропій, з жінкою Теодорою і трьома синами, з яких два старші шукали слави у військовій службі. Третій, 12-літній Йоан, відзначався великою охотою до наук і своїми здібностями дивував усіх своїх учителів. Та був ще один Учитель, якого Йоан полюбив понад усіх і науку Його підносив понад усіма іншими. Учитель той був Ісус Христос, а наука Його – святе Євангеліє, котре хлопець вивчив напам’ять. Родичі замовили для нього переписати книгу святого Євангелія (книг друкованих тоді ще не було) і оправити в золото і шкіру. 

Сталося так, що через Царгород проходив до Єрусалиму один з монахів монастиря “неусипаючих” у Витанії. Побачив його Йоан і почув розповідь монаха, як то там, у монастирі, день і ніч служиться церковне правило, і служба не припиняється ані на хвилину, а монахи міняються, по черзі ідуть до церкви – тому-то монастир той називається монастирем “неусипаючих”. Серце хлопця запалало такою любов’ю до Спасителя і такою спрагою служити Йому, що монах, бачачи це, пізнав Божу волю і, повертаючись до Єрусалиму, взяв з собою Йоана, котрий потай залишив батьків і дім свій, бо знав, що інакше вони не відпустили б його від себе. 

Ігуменом монастиря “неусипаючих” був тоді святий Маркел (його пам’ять вшановуємо 29 грудня). Святого зворушили просьби хлопця і він постриг його в монахи. Невдовзі всі не могли надивуватися святості життя молодого подвижника; до молитви він завжди був перший, а постив так строго, що цілими днями, крім святого причастя, до уст нічого не брав. 

Та через кілька років диявол почав його мучити тяжкими спокусами; малював йому перед очима багатство і розкіш в домі його родичів і запалив його серце спрагою побачитися з ними. Преподобний Йоан знав, що це спокуса; він подвоїв молитви та умертвлення, а в кінці рішився, з дозволу святого Маркела, на новий подвиг, який мав цілковито здолати диявола. Попрощавшись з браттями монахами, взяв на себе одяг жебручого діда і пішов до Царгорода. Побачивши вітцівський дім, упав на коліна і молився цілу ніч. Вранці він виблагав у старшого над слугами свого батька, щоб дозволив йому сидіти в кутку при брамі як жебручому дідові. Того ж дня побачив він своїх родичів, які йшли до царської палати. Батько змилосердився над нуж- дарем, що стояв при брамі його палати, і наказав приносити йому страву зі свого столу, яку святий Йоан зразу ж роздавав бідним, а сам морив себе постом так, що крізь шкіру було видно його кості. 

Однак його мати не могла дивитися на пройдисвіта, якого вважала за неробу і ледаря. Її вразило страшне, знищене лице і смердюче лахміття, яке мав він на собі; і вона наказала прогнати його від брами, в інший закуток, але таки біля їх палати. Слуги поставили йому там маленьку кучку (намет) на мешкання, звідси і називається цей святий “Кущник”, а з грецького “Каливит”. 

Так минали літа, аж прийшов час вічної заплати для добровільного мученика, і Господь об’явив йому, що наближається година його смерти. Тоді попросив св. Йоан, щоб властителька палати, а була то його рідна мати, прийшла до його кучки. Для неї це була велика прикрість, однак не хотіла відмовити в проханні вмираючого і пішла до нього. А він подякував їй за все добро і сказав, що хоче їй залишити пам’ятку про себе, та під клятвою попросив, щоб тіло його поховали в тій самій кучці і в тій самій одежі, бо ліпшого похорону він не достойний. І дав їй те Євангеліє, котре хлопцем дістав від родичів і котре завжди носив зі собою. У палаті мати впізнала, що то за книга, сказала про це мужеві й обоє, здивовані, поспішили до кучки, щоб спитати вмираючого, звідки він має ту книгу. Тоді-то він сказав їм так: “Я син ваш Йоан, а Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене любити Христа Спасителя понад усе”. Заплакали родичі, припали до ніг сина, збіглися слуги і тисячі вірних, а він, благословлячи Бога, в Його руки передав свою душу. Поховали тіло, згідно з його волею, в кучці, а на тому місці поставлено було величаву церкву. Пізніше його мощі було перенесено до Риму, а голову його хрестоносці перенесли до міста Безансон у Франції. Помер св. Йоан при кінці правління цісаря Теодосія Молодшого або на початку правління імператора Маркіяна – після 450 року. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 27 січня 2017 р.

27.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.1,1–2;10–12; 2,6–10:  «Про це спасення розвідували й досліджували пророки… що тепер вам оповіщено тими»

Людина, створена на образ Божий, завжди шукає свого Творця. У різні історичні епохи, у різних частинах світу цей пошук завжди існував серед людства. Кожна людина, чи вона називає себе віруючою, чи ні, але у складних ситуаціях віра в Бога у неї завжди оживає. 

Однак нас, християн, радістю сповнює саме те, що ми Бога пізнали не інтуїтивно, не якось в своїх пошуках вийшли на Нього, а що сам Господь явився нам в особі Ісуса Христа. Це дивне й важке для розуміння таїнство, непросте для усвідомлення, але це таїнство Бога, який приходить до людини. 

Важливо над цим таїнством задумуватись, бо прихід Бога не безособовий, але до кожного з нас, бо ж задля кожного з нас народився Ісус Христос!

*** 
Мр.12,1-12:  «Один чоловік насадив виноградник, обвів його муром, видовбав винотоку, збудував башту, винайняв його виноградарям і від’їхав на чужину»

Цілковито зрозуміло, що Ісус Христос у цьому випадку, оповідаючи притчу, говорить про життя кожного з нас. Бог влаштував наше життя якнайкраще. Він усе чинить для того, щоб ми почувалися щасливими, тішилися Ним, тішилися тим життям. Наше життя і події в ньому – не набір випадковостей, це найкраще, що ми могли отримати від Бога. У якій епосі ми живемо, серед якого народу, у яких обставинах, серед яких людей – усе це від Господа. Бог, даючи це життя, хоче, щоб у тих обставинах ми приносили плоди. А ми, як завжди, невдоволені тим, що маємо. Ми завжди маємо таку думку: якби було інакше, то от тоді я міг би принести якісь плоди, щось доброго зробити; в інших обставинах я став би досконалішим чи святішим, побожнішим чи поблажливіших до ближніх. 

Шкода, що дуже часто ми не усвідомлюємо, що Бог дав для нас усе найкраще. Наше життя це великий дар від Бога, і саме в цьому житті, у цих обставинах Бог очікує, щоб ми приносили плоди!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.01.2017р. Б. / Преподобних Отців наших в Синаї і Раїті убитих

Преподобних Отців наших в Синаї і Раїті убитих

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 2: Від слави світу втекли ви і до тихого пристановища переставились кров'ю мучеництва і постів трудами увінчані, тому й явились мучеників і преподобних співгромадянами. 

Діялося це в пустелі, поблизу гори Синай, тієї самої, на якій Мойсей розмовляв з Богом і де отримав скрижалі з десятьма Божими заповідями. Серед дикої, скелястої пустелі, в обителі на горі Синай та в іншій обителі, віддаленій двома днями дороги, в пустелі, званій Раїта, проживало багато монахів відлюдників. Там пустинножителі провадили ангельське життя, споживали лишень дикі плоди, а хліба не їли зовсім, упродовж тижня молилися в своїх печерах, а в суботу ввечері сходилися до спільної церкви, цілу ніч перебували в молитві, а в неділю, після богослуження і святого причастя, поверталися до своїх печер. Близько 371 р. в один день на обидві обителі напали дикі сарацини й убили в них по 40 слуг Божих. Вела їх спрага золота, вони думали, що монахи мають великі статки. 

У пустелі Раїта наставником монахів був святий Павло. Коли він довідався, що наближаються сарацини (було то поганське плем’я, що жило в пустелі над Червоним морем), зібрав усю братію і запалив їх гарячими словами до великого подвигу, до мученицької смерти. “Ми кожного дня, – говорив він, – готуємося до смерти. А якщо Господь Бог хоче нині звільнити нас з кайданів цього бідного життя, то чи маємо сумувати і плакати? Ні, ми повинні тішитися і дякувати Богу. Тому віддаймо себе Божій опіці і сміло чекаймо смерти!”
І серед монахів панувала радість велика, що ось вони гідні будуть постраждати за Христа, віддати душу за Нього й отримати вінець вічної слави. Сарацини перелізли через високий мур, що оточував церкву, і першим убили старця монаха Єремію, бо той не хотів їм показати настоятеля обителі. Тоді святий Павло сам став перед ними і сказав: “Я той, за кого питаєте. Золота і достатків у нас нема; усе майно наше – ось ця стара одежу”. Розлючені погани схопили його і мучили цілу годину, стріляли в нього з луків, а в кінці розтяли йому голову надвоє. Потім вдерлися до церкви і вирізали всіх монахів, крім трьох, які чудом спаслися. 

Та кара Божа не довго дала чекати себе. Буря, яка піднялася в часі цього злодійства, розбила кораблі поган-мучителів, що стояли при березі, а мешканці поблизького міста Фаран напали на них і всіх вибили до одного. Потім принесли з домів своїх дорогі одежі, укрили ними тіла св. мучеників-монахів, і поховали в спільному гробі. 

У п’ятому столітті сарацини знову напали на обитель Синайскої гори. Ці події описує святий Ніл. Погани вбили тоді багато монахів і їх наставника Теодула. Так само звався і син святого Ніла, що прийшов з ним на гору Синай, щоб прийняти монаше життя. Ніл під час нападу сарацин утік з разом з іншими монахами, і цим врятували собі життя, а сина Теодула погани забрали в полон і хотіли принести в жертву ден- ниці, котру уважали за свого божка, та потім передумали і продали його в неволю до міста Єлюзи. З допомогою мешканців міста Фаран монахів, що потрапили в поганську неволю, звільнили. Теодула викупив єпископ Єлюзи і відпустив на волю. 

Друге мучеництво святих слуг Божих на горі Синай відбулося також 14 січня і Церква того дня поминає пам’ять всіх мучеників, убитих у тих пустелях. 

Згідно з грецькими джерелами, вже за імператора Диоклетіяна, близько 310 р., на горі Синай проживали відлюдники, тоді-то вперше напали на них сарацини і всіх убили. Так кров святих мучеників обильно зросила те місце, та попри все кількість монахів, що тут, серед пустелі, каялися у своїх гріхах або усамітнювалися в печерах, щоб уберегти себе від нагоди до гріха, зовсім не зменшилась. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 26 січня 2017 р.

26.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Як.4,7–5,9:  «Противтеся дияволові, і він утече від вас»

Бачимо скільки разів в нашому житті і як легко дияволові вдавалось нас спокусити, підманути, як легко йому вдається підсунути щось привабливе. Дуже швидко ми відповідаємо на його запрошення, не протистоїмо, не боремось. 

Важливо, щоб ми завжди принципово й категорично займали позицію спротиву і навіть не вступали в діалог з ним. Бо бачимо в Раю, коли Єва і Адам вступили в діалог, то диявол спокусив їх дуже легко. Будьмо певні, диявол має великий досвід, щоб будь-кого обманути. Бачимо, яку позицію займав Ісус Христос, коли диявол спокушував Його після того, коли Він вийшов з пустелі. Інший випадок – апостол Петро висловлює Ісусові, здавалося б, гарну пропозицію. Однак Ісус знає, що ця пропозиція – підступ диявола, який використав страх Петра, що з Ісусом щось станеться. 

Будьмо рішучі, коли лише зауважимо ті чи інші спокуси диявола. Ніколи не вступаймо з ним в діалог і ніколи не приймаймо того, що він пропонує нам. Будьмо категоричні та принципові, і диявол втече від нас!

*** 
Мр.11,27-33:  «Хто дав Тобі владу це робити?»

Господь у Святому Письмі наголошує, що навіть якщо батько й мати забудуть про нас, то Він нас ніколи не забуде. Господь постійно турбується, дбає, клопочеться про нас. Він хоче в різний спосіб наблизитися до нас: через приємні події, приємні пережиття. Але коли ми не готові зауважити Його в такий спосіб, то Бог починає промовляти до нас через різні життєві труднощі, випробування. Бо ж саме біди й клопоти часто приводять нас до Господа. 

Тому коли юдеї звертаються до Христа із запитанням: «Якою владою це чиниш?», Він пробує їм сказати: подивіться на самі обставини – що вони промовляють. І які б не були в нас обставини – приємні чи неприємні, як би ми їх не називали – милі чи немилі, – через ці обставини Творець постійно щось нам промовляє, щось нам завжди хоче сказати. Побачмо Бога, який повсякчас діє в нашому житті! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.01.2017р. Б. / Cвятих мучеників Єрмила і Стратоніка

Cвятих мучеників Єрмила і Стратоніка

Тропар, гл.4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 4: У водах блаженний кінець разом прийняли ви, мудрії, в них Веліара зануривши благодаттю Бога нашого, Мученики, тому вінці, як побідоносні, прийнявши, радуєтеся з ангельськими ликами, з якими імнас поминайте. 

Було то за часів гонителя християн царя Ліцинія, а діялося в горішній Месії. На суд Ліцинія приведено було диякона Єрмила, і той визнав себе служителем Бога. Тож наказав мучитель бити його за це залізом по обличчю, а святий мученик голосно молився в часі муки, і коли закінчив молитву, то з неба озвався голос: “Амінь!” Кати задерев’яніли, онімів зі страху імператор, й наказав кинути святого у в’язницю, сторожем якої був Стратонік, таємний християнин.
Наступного дня мучитель наказав бити св. диякона Єрмила по животі і роздирати його тіло гострими гаками. Побачив це. Стратонік, тоді його серце запалало спрагою мучеництва він і став голосно визнавати Христа. За це Ліциній наказав його роздягнути і довго бити палицями, а потім обох святих мучеників велів кинути до в’язниці. Це була остання ніч їхнього дочасного життя, і вони провели її у молитві, просячи Господа про витривалість у Христовій вірі. А коли настав день, то з ним почалися нові муки. Тіло святого Єрмила кати роздирали так, що аж було видно серце і нутрощі, а він у тих муках не припиняв молитися; у цьому наслідував його і святий Стратонік. Під кінець їх обох загорнули у великі сіті й утопили в ріці Дунаї. їхні тіла християни знайшли за кілька миль нижче, поблизу міста Сінґидон, і чесно поховали. Було то близько 309 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 25 січня 2017 р.

25.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Як.3,11–4,6:  «Ви просите, та не одержуєте, бо зле просите»

Апостол дає нам дуже чітку, конкретну, лаконічну відповідь, чому ми не отримуємо того, про що просимо, – бо зле просимо. Що означає зле? Чи в якийсь особливий спосіб маємо просити Бога, особливі молитви промовляти, чи якісь особливі практики при тому здійснювати? Звичайно, ні. 

Бог дуже простий і доступний. А ми не отримуємо результату від своїх молитов, бо часто не витривалі у своїх проханнях. Часто просимо під впливом емоцій, які пережили, а потім емоції минають, і ми забуваємо, про що ми перед тим просили Бога. 

Коли ми витривалі в молитві, коли довіряємо Богові, що Він дасть нам усе, чого справді потребуємо, бо Бог любить нас, бо ж Господь неминуче відповість на наші молитви!

*** 
Мр.11,23-26:  «Прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, який у небі, простив вам провини ваші»

У нашому житті ми повсякчас нарікаємо, що інші до нас не так ставляться, що нас мало поважають і цінують тощо. Часто від інших людей хочемо більше уваги й доброти. Але можемо не зауважити, що чого ми очікуємо від інших, того самого люди очікують від нас. Так само, як ми бажаємо, щоб люди з розумінням ставилися до наших слабкостей, прогрішень, так само інші сподіваються, що ми аналогічно поставимося до них. 

Часто ми досить немилосердні до інших людей. А маємо вміти прощати одні одним. Уміти закривати очі на чужі прогрішення. Чому закривати очі? Тому що остаточно справедливо судить Бог. Скільки разів було, що ми когось осудили, а потім дізналися більше й цілковито змінили думку. Тому ніколи не ставмо себе на місце Небесного Отця. Приймаймо кожну людину такою, як вона є, і віддаваймо суд в руки Божі. Коли будемо приймати інших людей – то й вони приймуть нас. Коли ж прощатимемо – інші простять нас. Чого ми хочемо – того й інші хочуть. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.01.2017р. Б. / Святої мучениці Тетяни

Святої мучениці Тетяни

Тропар, гл.2: Агнцю пречистому і пастирю слідуючи, агнице словесна Татіано, мисленних звірів не злякалась ти, але знаменням хреста озброївшись низложила їх остаточно і увійшла єси в загородь небесну у якій пом'яни і нас, мученице Христова многочудна. 

Кондак, гл.4: Світло у стражданні твоєму возсіяла єси, страстотерпице, кров'ю своєю прикрашена, як голубиця красна до небес злетіла єси, Татіано, тому моли завжди тих, які тебе почитають. 

Батько святої Тетяни був високим царським урядником в Римі, й водночас таємним християнином. Тетяна пожертвувала своє дівицтво Богу і цілковито віддала себе молитві й добрим ділам. А що життя її було для всіх прикладом благочестя і чесноти, то поставлено її диякони- сою. У житії святого Григорія Ниського ми вже говорили про дияконис та їх обов’язки. Свята Тетяна віддалася усім серцем виконанню покладених на неї обов’язків, а життя її стало ще світліше, ще більше гідне того, щоб бути взірцем. У кожній справі вона старалася про те, щоб зростала слава Божа, а жінок, яких навчала правд віри, застерігала від гріха як найбільшого зла. І Бог нагородив чесноту дівиці, бо удостоїв її ласки прийняти смерть за Христову віру. За правління неповнолітнього імператора Олександра Севера його урядники почали переслідувати християн, у Римі мучитель Улпіян велів привести до себе Тетяну. І тут, на суді, у стражданнях святої дівиці Бог показав свою велику силу. Дві поганські святині Аполона і Діяни завалилися, коли кати хотіли завести туди святу мученицю. Одні мучителі її впали трупом, а інші навернулися, прийняли Христову віру і за це загинули від меча. Свята Тетяна без скарг зносила всі муки; кати били її, викололи їй очі, та Бог уздоровив святу дівицю. Різали її тіло бритвами, а замість крови (як свідчить благочестиве передання) з ран потекло молоко. Роздирали її тіло залізними гаками, кинули її левам, а ті не тільки не накинулися на неї, а як пси лизали їй ноги. А вогонь навіть не торкнувся її одежі. Врешті-решт святу Тетяну та її батька стяли мечем. Сталося це близько 225 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 24 січня 2017 р.

24.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Як.3,1–10:  «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло»

Щодня ми спілкуємось із людьми, висловлюємо різні думки, різні позиції, з кимось погоджуємось, з кимось дискутуємо, когось переконуємо. Опісля не раз шкодуємо, що сказали те чи інше, що піддалися емоціям, спокусі доводити свою думку без бажання чути іншого. 

Знаємо, що словом можна когось потішити, збадьорити, навіть обнадіяти, але словом можна і вбити. Слово має велику силу. І ця правдива сила слова народжується з глибини людини, з мовчання. Коли Господь промовив слово і створив Вселенну, усе, що в ній, людину, це слово походило від глибини мовчання Бога. І так наше слово має походити з мовчання. 

Бачимо, що цього мовчання бракує у нашому житті. Ми мало слухаємо, мало дослуховуємося до порухів наших сердець, мало дослуховуємося до інших людей, а найгірше – мало дослуховуємось до Бога. А Бог анатомічно дав два вуха й один рот, щоб ми удвічі більше слухали, ніж промовляли. Тож вчімося перше слухати, а вже тоді говорити!

*** 
Мр.11,11-23:  «Дім […] розбійників»

Зі свого життя й особистого досвіду знаємо, що, коли робимо якийсь гріх, навіть не відомий нікому, або ж зло, про яке ніхто навіть не може здогадуватися, нас все одно мучить сумління. Причина такого стану душі проста: людина не покликана до життя в грісі. Чи декларувала вона назовні свою віру, чи не декларувала, жила церковним життям чи ні, але, створена на образ Божий, вона не може жити в гріху, бо це є віддаленням від Творця. 

З іншого боку – коли робимо щось добре, приємне, миле, безкорисливе, то від цього відчуваємо радість, щастя. Тому Господь запитує кожного з нас: «Чим наповнений ваш дім?» Хто живе у нас всередині? Чим ми переймаємося, про що клопочемося в нашому серці? Які думки носимо в собі? Можемо ствердити, що думок про вічність, про Бога, про Царство Небесне є небагато. Здебільшого ми переймаємося різними земними клопотами, турботами, як також не раз носимо в собі різний обман, несправедливість. Це ніколи нас не ощасливить. Це не ощасливить того нашого внутрішнього місця – серця, де є дім Господній. Коли ж Господь перебуває в нашому серці, у своєму домі, то лише Він сповнює нас радістю і щастям.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.01.2017р. Б. / Преподобного отця Теодосія, спільного життя зачинателя

Преподобного отця Теодосія, спільного життя зачинателя

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив,* і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди,* і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Теодосіє, отче наш.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 8: Насаджений у дворах Господа твого,* зацвів Ти красно преподобними твоїми чеснотами* і умножив Ти дітей Твоїх у пустині,* напоюваних струями твоїх сліз,* стадоначальнику Божий божественних дворів.* Тому зовемо Тобі:* Радуйся, отче Теодосіє. 

Святий народився близько 423 р. у Кападокії. Його батько називався Проєресій, а мати – Євлогія, мешкали вони в селі, що звалося Маґаріяс. Родичі посвятили сина на службу Богові. Уже з дитинства він відзначався великим благочестям, а що мав гарний і милозвучний голос, то був призначений церковним читцем. Однак душа його рвалася до життя, яке найбільше і найшвидше запевнює спасіння – до життя пустинного. Тож, скріплений молитвою, він рішився покинути світ, і помандрував до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, а потім сховатися від людей і віддатися цілковито молитві і розважанням Божих правд. 

Біля Антіохії він відвідав святого Симеона Стовпника (пам’ять його вшановуємо 1 вересня). Духом Божим упізнав святий святого; Симеон Стовпник, хоч не бачив його ніколи, назвав його на ім’я і сказав йому стати на свій стовп. Після спільної молитви він поблагословив Теодосія і провістив йому, що той буде наставником багатьох монахів та самітників. 

Поклонившись святим місцям, Теодосій осів на горі Сіон при побожному старцеві Логині і, слухаючи його поради, зростав у чеснотах та досконалості монашого життя. 

Згодом він усамітнився й осів при новозбудованій церкві Пресвятої Богородиці, яку звела благочестива Гликерія. Однак суворе життя молодого літами святого Теодосія привернуло увагу вірних і вони стали збиратися при його печері. Благочестивий юнак боявся, щоб людська похвала не навела на нього спокусу гордости, тому він потай покинув те місце і вирушив до Вифлеєму. Тут він замешкав у яскині, де, згідно з переданням, заночували три царі, коли “іншою дорогою” поверталися додому. Тридцять літ прожив тут слуга Божий, і ніхто не знав про нього. А було те життя сповнене терпінь, бо впродовж цього часу він не споживав хліба, а підкріплювався фіґами, зіллям і корінцями. Однак, за волею Божою – що ж бо діється без неї, – прийшло до нього спочатку кілька, а потім щораз більше учнів, які бажали при ньому зростати в досконалості. Слуга Божий не опирався цьому, став він їх навчати і провадити до досконалости, Він високо цінував послання і навчання святого Василія Великого, якого вже тоді всюди почитали як святого. Пам’ятаючи слова святого Василія, що “найбільша мудрість захована у пам’яті про смерть”, він розважав над цими словами сам і кожного дня нагадував своїм учням. А найбільше нагадував їм про останні речі: смерть, суд, небо і пекло. Знав він, що той, хто часто думає про смерть, помре у Божій ласці, а хто за життя боїться суду, тому після смерти суд той страшний не буде. Хто часто думає про небо, той запалає спрагою осягнути вічну небесну нагороду, а думка про пекло оберігає душу від найбільшого зла – від гріха. А щоб думка про останні речі ще більше їх зворушила, святий Теодосій наказав викопати гріб, аби, споглядаючи його, пригадували собі, що чоловік є порох і в порох обернеться. 

“Браття мої, – так навчав святий Теодосій, – задля любови Господа нашого Ісуса Христа, потрудімося для наших душ. Згадаймо всю марноту такого короткого життя на цьому світі і подумаймо про життя майбутнє. Не лінуймося, нехай наші дні не минають в неробстві, не відкладаймо на завтра доброї постанови, щоб зненацька не заскочила нас смерть, коли не матимемо добрих діл, щоб не прогнали нас з оселі радости і щоб ми не заплакали над своїм злим життям тоді, коли вже буде запізно. Покаяння тоді не принесе жодної користи, а найліпший час для такого покаяння – зараз. Тут покаяння, а там нагорода; тут труд і терпіння, а там радість. Тут ми ховаємося за Божою довготерпеливістю, а там пізнаємо Його справедливість, коли воскреснемо: одні на життя вічне, а другі на вічну муку”. 

З часом кількість учнів постійно зростала, і святий Теодосій побудував монастир (там, де вказав Йому сам Бог, у тому місці вугілля в кадильниці само від себе почало тліти), а при монастирі чотири церкви, дім для вбогих і прочан (богомольців), а також шпиталь для монахів, що були опановані злим духом, а в часі єресей і відступництва таке траплялося часто. Монахи в цьому монастирі жили за правилом святого Василія Великого, яке запровадив у життя преподобний Теодосій. Саме тому його називають “спільного життя зачинатель”. Монахи спільно мешкали, спільно молилися і трудилися, спільно Споживали їжу. Крім молитви, вони займалися різними ремеслами. Як ми вже згадували, у монастирі було чотири церкви, в одній правилося богослуження грецькою мовою, в другій молилися монахи Бесси, що походили з північних наддунайських сторін, в третій – вірмени, а в четвертій – ті, що каялися, і біснуваті. Однак у неділі і свята всі сходилися разом до святого причастя. Невдовзі набралося там понад 700 монахів, а народ з усіх сторін поспішав сюди на прощу. 

Було то в Квітну неділю. Зібралося маса народу, а прогодувати такий здвиг людей не було чим – монастирська комора геть спорожніла. Однак святий Теодосій сказав народові сісти рядами, а монахам піти до порожньої комори. Ті прийшли в комори, а там повно хліба, помноженого чудесним способом як знак того, що не можливе у людей, то можливе у Бога. Подібним чином святий слуга Божий наситив народ також і вдруге, а сталося це в празник Успення Пресвятої Богородиці. 

Преподобний Теодосій управляв своїм монастирем з лагідністю, любов’ю, і ніколи гнівом і гостротою, бо знав, що любов збирає всі серця. Патріярх Солюстій настановив його над усіма монахами цілої Палестини, а було там монахів понад 16000. Та прийшов час, що задля слави Божої і оборони Христової Церкви і віри мусив святий Теодосій покинути свій монастир. Імператором тоді був Анастасій, єретик, котрий явно тримав сторону євтихіян і переслідував вірних синів Церкви Христової. Єретики-євтихіяни навчали, що Ісус Христос мав лишень одну природу – Божу – і був тільки Богом, а не Богочоловіком, і що Він яко Бог страждав і помер. Прибічником цієї єресі був і сам імператор Анастасій. Він знав, яку вагу має слово преподобного Теодосія, тому, щоб переманити його на свій бік, послав святому велику суму грошей золотом. Слуга Божий прийняв дар і роздав убогим, але коли цісарські посли почали намовляти його до злого, до відступництва, він, обурений, написав цісареві листа, в якому виказав йому його єресь, а сам сповістив своїх монахів, що настав час боротьби за чистоту віри, і пустився до Єрусалиму. Прибувши туди, він у церкві, без страху, прилюдно проголосив, що той, хто не визнає рішень усі чотирьох вселенських соборів (останній з них, Халкедонський 451 року, засудив єресь Євтихія), – єретик і виклятий святою Церквою. 

А треба знати, що святий старець мав тоді вже 94 роки. В Єрусалимі він зібрав у церкві священиків і монахів на нараду. Тоді-то якась жінка, що мала тяжку, невиліковну рану на груді, діткнулася його одежі і стала в тій хвилі здорова. Бог дав йому силу творити чуда. І став святий Теодосій ходити по цілій Палестині і всюди поборювати єресь. Анастасій засудив святого на вигнання, та невдовзі безбожний імператор помер, а преподобний старець міг спокійно повернутися до свого монастиря. Дорогою вступив він до монастиря блаженного Маркіяна, а дізнавшись, що у монахів нема навіть зернятка збіжжя на хліб, у чудесний спосіб враз наповнив порожні комори пшеницею, так, що не можна було зачинити дверей. 

Іншим разом, коли гусінь і сарана нищили в Палестині всі посіви, святий Теодосій зробив знак хреста і сарана відлетіла, а гусінь вимерла. Якось дійшло до війни між греками і персами. Грецький полководець Кирик прийшов до преподобного Теодосія за благословенням і попросив у нього його волосяницю. Одягнений у неї, він переміг персів, і весь час упродовж битви, як сам казав, бачив поруч себе святого Теодосія. Таких чудес святий творив дуже багато. Одного разу до монастиря, в якому жив преподобний, прийшла жінка з сином, а той, угледівши святого Теодосія, вказав на нього, голосно промовивши: “Мамо, оцей старець врятував мене в криниці, він тримав мене, щоб я не пішов під воду”. Тоді мати припала до ніг слуги Божого і розповіла таке: “Синочок мій бавився на обійстю і через необережність свою упав до криниці. По якомусь часі ми розглянулися і, на диво, знайшли його сидячого поверх води. Він розказав нам, що якийсь старець-монах зійшов до нього, взяв за руку та тримав над водою. І ось я обійшла з хлопцем чимало монастирів, щоб хлопець упізнав того, хто врятував йому життя, аж Бог довів мене щасливо сюди”. 

Бог дав ласку святому бачити духом те, що діялося за сотні миль. Так, незадовго до своєї смерти, св. Теодосій сказав дзвонити в дзвони, коли зійшлися всі монахи, він мовив до них: “Моліться, браття, бо Бог тяжкий допуст зіслав на Схід”. Слова святого Теодосія справдилися, того дня в Антіохії стався страшний землетрус, від якого під руїнами загинуло кількадесять тисяч народу.
За рік до смерти святий Теодосій тяжко захворів, страшні болі переносив з якнайбільшою терпеливістю, віддавши себе волі небесного Отця. За три дні, поки помер, він, зібравши й поблагословивши братію, провістив свою смерть, й у відповідний час, з молитвою на устах, передав душу свою в руки небесного Отця. Тіло його поховано у Вифлеємській яскині, в тій самій, де колись літами проживав, а гріб його прославився багатьма чудами. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 23 січня 2017 р.

23.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Як.2,14–26:  «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі»

Безперечно, наші діла – вияв нашої віри, але ми дуже часто розмежовуємо своє щоденне життя і наші взаємини з Господом. Апостол у різний спосіб пов’язує віру людини з її ділами, життям, показує залежність одного від другого. 

Щобільше, можна говорити не лише про зв’язок, а про прогресію: коли зростає наша віра в Бога, коли поглиблюється духовне життя, то це неминуче відображається в нашому щоденному житті. 

Коли згадуємо про Марту і Марію, то Марія, яка сиділа в ногах Христа, вдивлялася, і пізніше цей досвід Бога у своєму житті реалізовувала. Наш досвід життя, сповнений вірою в Бога, не дозволить нам пройти повз бідну людину, яка потребує, наша віра в Бога дає можливість зайняти певну суспільну, а то й політичну позицію. Наша віра в Бога дає нам певність, щоб стояти на сторожі правди. Яка наша віра, такі наші діла і таке наше життя.

*** 
Мр.10,46-52:  «Віра твоя спасла тебе»

До деяких виразів і слів у своєму житті ми звикаємо, сприймаємо їх як даність, часто повторюємо ці фрази і слова у своїх стосунках. Однак часто не усвідомлюємо глибини значення цих слів. Так і тепер перед нами постають слова, які ми не раз чули: «Віра твоя спасла тебе». Значить, віра людини спасає саму людину. 

Ми, зі свого боку, завжди звертаємося до Бога з різними проханнями, нагадуваннями, молитвами. Але це Євангеліє каже, що остаточно не Бог нам дає, чи не Бог нас «спасає», а спасає нас наша віра. Коли подивитися на наші стосунки з Творцем, то питання не в тому, що Бог чогось не може чи щось понад Його силу, – у Нього все можливе. Постає питання нашої довіри: наскільки ми довіряємо Господеві? А цього, як можемо зауважити, у нашому житті дуже мало – щоб ми могли цілковито довіряти Богові, покладатись на Нього. Але той Ісус Христос, який був учора і сьогодні і буде навіки, цей Ісус Христос, який за вірою людей зцілював їх, – Він і сьогодні зцілює кожного, хто з вірою приходить до Нього. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.01.2017р. Б. / Пратулинських мучеників; Cвятого Григорія, єпископа Ниського; Преподобного Дометіяна, єпископа Мелітинського; Преподобного Маркіяна, пресвітера Константинопольської Церкви

Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний ка­лендар нашої Церкви "святом в честь пам'яти християнського подвигу Пратулинських мучеників". Поминати Пратулинських му­чеників вирішено 10 січня (за григоріянським стилем — 23 січня)[1].

Пратулинські мученикиНашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають "Церквою мучеників". Разом з тим, якщо поглянути на наш літур­гійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдности, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які остан­нім часом випромінюють світло своєї святости на наші землі. Але навіть коли б для кожного з них призначити окреме свято в літур­гійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але якого потребуємо і на те, щоби осмис­лити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти. Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвер­дила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любови до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників (бо і їх свідчення є безпосередньо пов'язане з переслідуванням віри), і праведників, але поки що в цій царині нашу "молоду" Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час (адже проведення беатифікаційного чи кано­нізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Иншого "особливістю" святих чи блаженних нашої Церкви є те, що біль­шістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині. Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов'язку провадити Христове стадо дорогою вічного спа­сіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим. Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку радянської влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловід­даленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогод­нішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священ­ства та монашества: тяглість свідчення вірности Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато инших прикладів справжнього хрис­тиянського подвижництва і звитяги...

Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не диву­ватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли-таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата. У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки вико­наних ілюстраціях чи чомусь иншому (хоча, поза всіляким сум­нівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок. Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізна­вали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину "прив'язує" Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров'ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника... Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Дани­ло Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип'юк та Максим Гаврилюк, спов­нені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук. І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського "православного" самодержця, їх рішу­чість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого хрис­тиянського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них: "... благаємо вас... заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у святій католицькій вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди святої католицької віри; щоби жили і поступали згідно з вченням прав­дивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев'янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь. " (Молитва з Молебня до Пратулинських мучеників // Сивіцький П. Блаженні підляські мученики з Пра­тулина. — Львів: Місіонер, 1999. — с. 68).

о. Роман Тереховський


[1] Див. Рішення і постанови, схвалені Синодом УГКЦ, що відбувся у Крехові-Львові з 14-го по 20-те вересня 1997 р. Б. //Рішення і постанови Синодів Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989—1997 років, Львів 1998, с. 41.

__________
У той самий день
Cвятого отця нашого Григорія, єпископа Ниського

Тропар, глас 1: Оком душевним чуваючи, святителю, пастирем чуйним явився ти світові, і жезлом мудрости твоєї, і теплим заступництвом твоїм всіх злославних відігнав єси, як вовків, стадо неушкодженим зберіг, Григоріє всемудрий. 

Кондак, гл. 3: Божественний ієрарх церкви і премудрості тайногласник цінний, тверезий ум ніський - Григорій з ангелами ликуючи і насолоджуючись божественним світлом, молиться безперестанно за всіх нас. 

Григорій, рідний брат Василія Великого, був йому братом не лишень тілом, але й у дусі і святості. Народився близько 331 р. в Кесарії Кападокійський, по закінченні студій став учителем філософії і риторики та одружився з дівицею Теозвою. Була то жінка надзвичайно чеснотлива, Григорій Богослов називає її “доброта Церкви, прикраса Христова, справді свята жінка”. І тут сповнилася стара і правдива приповідка, що добра жінка виведе чоловіка на найліпшу дорогу. Так і Григорій, за прикладом своєї жінки, став чим раз більше віддалятися від світу, прийняв чин духовного читця, а опісля, за порадою святого Григорія Назіянзина, прийняв священство і посвятився, разом з жінкою, молитві й добрим ділам, живучи в невинності й чистоті, як брат з сестрою. Теозва була дияконисою. Дияконисами обирали жінок зрілого і щирого благочестя, богомільних і душею відданих Богові. Вони мали доглядати за церковною утварю, навчали жінок, що готувалися до таїнства хрещення, вони доглядали хворих, роздавали милостиню, для жіноцтва були тим, чим диякони – для чоловіків. У найдавніших поученнях єпископові доручається таке: “Вибери дияконису вірну і святу, щоби служила жінкам. Бо так трапляється, що не всюди можна послати диякона, власне, коли йдеться про навернення жінок; там треба послати дияконису”. 

Коли померла Теозва, ми не знаємо. Однак, у всякому разі, вона не пережила чоловіка. Перед 371 р. Григорій Богослов, який часто писав листи до святого Григорія, і навіть упоминав його, коли той, ще світським чоловіком, занадто заглиблювався у світські науки, той Григорій написав покійній св. Теозві (Церква зачисляє її до лику святих) посмерну епітафію; “Теозва, вірний товариш великого Григорія, покрилася тут святою землею, вона була опорою жінок благочестивих і передчасно полишила це життя”. 

У 371 р. святий Василій, тоді вже архиєпископ Кесарії, під святим послухом, наказав святому Григорію прийняти гідність єпископа міста Ниси, що за 8 миль від Кесарії. Тут святий Григорій багато натерпівся, бо в місті було повно аріян, єретиків, які підбурили проти єпископа, ревнителя за чистоту Христової віри, самого намісника того краю, Димостена. Він став переслідувати святого Григорія, навіть наказав його ув’язнити, однак Григорію вдалося уникнути в’язниці. На його місце аріяни поставили єпископом єретика. Святий Григорій, за прикладом апостолів, ходив від міста до міста та навчав, боронив Христову віру, виявляв та соромив злобу аріян. Таке життя святого було сповнене убогости і небезпек, але для слави Божої воно було дуже хосенне. Григорій Богослов так писав тоді до святого Григорія: “Добро, яке ти поширюєш, є тривке, хоч сам ти не маєш тривкого місця”. 

Лишень 378 р., по смерті імператора-аріянина Валента, коли його наступником став імператор Гратіян, святий Григорій повернувся до Ниси. Однак Господь і далі випробовував його. Помер святий Василій, рідний брат, слава і світило Церкви. А вже через вісім місяців святий Григорій закрив очі на вічний сон своїй сестрі, святій Макрині (пам’ять її вшановуємо 19 липня). Померла свята, життя якої і смерть були живим прикладом для всіх вірних. Останні години перед смертю вона присвятила розмові про душу і воскресіння, цю розмову, після смерти сестри, Григорій Ниський описав в окремій книзі. 

Поховавши її, поцілував порох гробу, в якому спочивали святі батько і мати його, Григорій, сумний і заплаканий, утішаючись лишень згадкою про благочестиве життя сестри (яке сам описав), повернувся до своєї отари. Того самого року в Антіохії відбувся помісний собор єпископів. Собор вирішив послати святого Григорія до Аравії і Палестини, де він запровадив мир і спокій серед тамтешніх християнських громад. Під час цієї подорожі, як рівно ж і перед смертю, святий Григорій поклонився місцям, де проживав, навчав, творив чудеса і страждав Ісус Христос. 

На Другому Вселенському соборі, що відбувся 381 р. у Царгороді, Григорій Ниський найбільше спричинився до того, що той Собор доповнив символ віри, який з того часу звався Нікео-Царгородський. Крім того, він збагатив Церкву численними посланнями, в яких боронив Божество Сина Божого і Святого Духа перед єретиками, писав про чесноту дівицтва, проповіді і науки, де наводив описи життя багатьох святих. 

І так цілковито посвятившись на службу Церкві, проживши життя, сповнене терпінь і добровільного убожества, святий Григорій Ниський помер близько 394 року. 

Заслуги його перед святою Церквою були такі великі, залишені твори були так мудрі і корисні, що Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський, відбувся 787 р.) назвав святого Григорія Ниського Отцем Церкви. Нині перед престолом Всевишнього він вимолює і для нас тієї великої ласки, щоб і ми після смерти оглядали Божу досконалість і щоб осягнули Царство небесне. 

__________
У той самий день
Преподобного Дометіяна, єпископа Мелетинського

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 1: Священства помазанням богоданим прикрашений, отче, вияснив ти його божественними ділами чеснот і божественним послухом Христові і завершивши біг свій кличеш з ангелами: слава благоутробію Твоєму Спасе, слава царству Твоєму, слава промислові Твоєму, єдиний чоловіколюбче. 

Батько святого називався Теодор, а його, мати – Євдокія. Жили вони за правління імператора Юстина II (5І8-527). Невдовзі після одруження Дометіяи овдовів, і тоді він цілковито посвятився службі Богові, віддавшись молитві і покуті. У 30 років він став єпископом Мелетинської Церкви, в Малій Азії, в тому самому місті, де першим мучеником був святий Полієвкт, життя якого ми описали вище. А був святий Дометіян кревняком імператора Маврикія, і цар радився з ним у багатьох справах, одного разу навіть послав його в з посольством до персів, щоб помирити їх. із греками. Святий єпископ урядував, з поміччю Божою, якнайліпше, за що імператор наділив його великим багатством, котре владика роздав убогим. Коли у 602 р. імператора Маврикія було замордовано, святий Дометіян заопікувався його дітьми, та не довго, бо сам невдовзі, у 603 р., помер. Григорій Великий в одному з листів до святого Дометіяна хвалить дуже його ученість, розум, ревність і суворість життя. 

__________
У той самий день
Преподобного отця Маркіяна, пресвітера та економа Великої Константинопольської Церкви

 
Жив святий за часів правління імператора Маркіяна і його жінки, святої Пульхерії, був він з дуже багатої родини, що проживала в Римі. Та для того, хто усе своє щастя бачить у Бозі, навіть найбільші багатства є ніщо.. Так і святий Маркіян не дбав про розкіш, яку можна купи ти за гроші, а пішов до Царгорода, де на березі моря, при церкві святої Ірини, молився, постив, спав на голій землі та проливав потоки покаянних сліз. Опісля патріярх Геннадій висвятив його на пресвітера і зробив економом, тобто управителем маєтку і доходів патріяршої (великої) церкви святої Софії. Як священик Маркіян славився своїми чеснотами, а особливо милосердям. Бувало таке, що він останню одежу знімав із себе і давав бідному. Була в Царгороді церква святої Анастасії, де раніше проповідував Григорій Назіянин і своїми проповідями поборов аріянську єресь, котра тоді охопила була майже все місто. Коли ж та церква ось-ось мала завалитися, то святий Маркіян на свої гроші побудував нову, величаву церкву. Одного разу, саме в день святої Анастасії, одна жінка впала в тій церкві з бічного хору і забилася. Святий Маркіян помолився над нею і воскресив її до життя. Іншого разу, коли в місті сталася велика пожежа, і вогонь вже добирався до церкви святої Анастасії, святий Маркіян вийшов на вежу в єрейських ризах та з Євангелієм в руках, гаряче помолився, і Бог вислухав його – молитва святого погасила вогненне море. Також він навернув до покаяння і чесного життя багато блудниць і мав силу над бісами, котрі, боячись його молитви, втікали перед ним. 

Задумав святий також відновити, а точніше, наново відбудувати церкву святої Ірини над морем, і то за свої гроші. Він почав будову, але не докінчив її, бо Господь покликав свого слугу до себе по вічну нагороду. Церкву святої Ірини закінчила цісарева Верина, жінка Лева І. Помер святий Маркіян близько 480 р., похований був у монастирі святого Йоана Хрестителя, при церкві святого Мокія. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 22 січня 2017 р.

22.01.2017р. Б. / Cвятого мученика Поліевкта; Преподобного отця нашого Євстратія Чудотворця

Cвятого мученика Поліевкта

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Полієвкт,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 4: Коли Спас у Йордані прихилив голову, сокрушились глави зміїв, відсічена ж голова Полієвкта посоромила лукавого. 

В Малій Азії, у місті Мелитині, жили два римських воїни. Один з них на ім’я Ніярх, був ревним християнином, а другий, його найщиріший приятель Полієвкт, був ще поганином, хоч через часті бесіди з Ніярхом він уже знав основи християнської віри і знав Святе Письмо, котре обидва спільно читали. Полієвкт мав дружину Павлину і одного сина, а тесть його на ім’я Фелікс був суддею, призначений переслідувати християн. А саме тоді цар-кровопивця Валеріян заповів нове гоніння проти віри Христової і велів по всіх містах оголосити накази, що хто не поклониться поганським божкам, того буде передано на муки. 

Ніярх, як ревний християнин, готувався до смерти, однак жаль стискав його серце, що найкращий приятель Полієвкт залишиться сам і, наляканий переслідуваннями, не прийме Христової віри. Та невимовна доброта Божа! Полієвкту у сні явився сам Ісус Христос, Він зняв з нього військові обладунки, накинув на плечі світлий плащ і дав йому крилатого коня. Коли Полієвкт прокинувся, його серце палало любов’ю до Спасителя; він швидко побіг до Ніярха і все розповів йому, а насамперед про свою готовість постраждати за Христа. І на словах він не зупинився; пішовши в місто, Полієвкт перед багатьма людьми плюнув на царський декрет і подер його на шматки. 

Його зразу ж схопили і повели на суд, стоячи перед судом, став він славити Ісуса Христа, і тим голосніше, чим сильніше били його кати. Не допомогли ні вмовляння тестя, ні плач жінки, святий мученик стійко зносив страждання, славословлячи святу віру, а суддя засудив його на смерть від меча. На місце страти він ішов радісно. А коли у натовпі побачив свого приятеля Ніярха, з яким вони постановили віддати життя своє за Христа, то сказав до нього: “Прощай і кріпися, а пам’ятай за наш обіт!” Упала під мечем голова святого Поліевкта, він прийняв хрещення кров’ю, бо водою він не був хрещений. А треба знати, що той, хто, не будучи хрещений, віддасть душу за Христа Спасителя і умре мученицькою смертю, є охрещений хрещенням крови.
Святого Полієвкта стратили в 255 р., він був першим мучеником у Мелитині. Християни забрали його тіло і поховали, а Ніярх намочив у його крові хустину і зложив її в місті Кананео. За переданням, Ніярх також помер мученицькою смертю, його спалили живцем. Згодом у Мелитині на честь святого мученика Полієвкта було збудовано церкву. Його вважали покровителем обітниць і договорів, а у Франції його призивали як месника на голови тих, хто ламав клятву або обітницю. 

__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Євстратія Чудотворця

Дванадцять літ виповнилося цьому святому, коли покинув батька свого Георгія і матір Мегету, що проживали в Тарсійському краї, і пішов служити Богу в монастир Аґавровський, де служили Богові два дядьки його матері, Григорій і Василій. Тут життя його засяяло великою святістю. З одягу він носив лишень волосяницю, своєї келії також не мав, а спав на голій землі. Згодом впросили його браття, що став ігуменом монастиря. Тепер він ще подвоїв свою ревність у служінні Богові; життя його – суцільний піст і безнастанна молитва. Тихий, смиренний, за прикладом Христа Спасителя, посвятив він себе цілковито на служіння тим, наставником яких був вибраний. 

Настали для Церкви дуже тяжкі часи — єресь іконоборства. Єретики ті виступали проти почитання ікон, а саме почитання називали ідолопоклонством. Вони нападали на церкви, ікони нищили, топтали ногами, палили і зневажали різними способами. А коли на чолі єретиків став безбожний імператор Лев Вірменин (813-820), тоді єресь та запровадила суцільне пекло в тихому і мирному житті Божого стада. В’язниці заповнили оборонці Христової віри, які віддавали честь іконам, опустіли монастирі, бо одних монахів засуджено на вигнання, других замучено на смерть, а решта скиталися в пущах і дебрах. 

Тоді і святий Євстратій з монахами своїми мусив скитатися по горах, а до монастиря вони повернулися аж після смерти імператора. Євстратій прожив у монастирі у великій святості 83 роки і, провістивши свою смерть та поблагословивши братію свою, помер 831 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013