ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 27 червня 2017 р.

27.06.2017р. Б. / Свмуч. єпископа Миколая Чарнецького та інших новомучеників УГКЦ; Святого пророка Єлисея; Святого Методія, патріярха Царгородського

Священномученик єпископ Миколай Чарнецький та інші мученики

Тропар, глас 4: Як посланець найвищого престолу і послідовник Мироотця одноіменного,* Ти був апостолом об'єднання впродовж усього свого життя* і задля його визнання постраждав в темниці.* Прожив побожно серед святителів, як пастир розсіяних овець,* сам-один таємно захищав Ти зболену Церкву.* Вилікуй наші болі молитвою за нас, Миколає найсмиренніший.

Кондак, глас 3: 3 убозтва і низького стану виніс Тебе Христос* і посадив між князями свого люду.* Спочатку розкрив Твій розум на Божі речі* і спрямував Тебе Спаситель на стежки строгих чеснот* у Своєму чині, яснопромінний Миколає.* Моли Його через роздавання багатьох чудес* прославити багатство Божої благодаті.

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Миколая Чарнецького і двадцяти чотирьох співмучеників та священномученика Омеляна Ковча призначено святкувати 14 червня (за григоріянським стилем — 27).

Почитання святих — це справді неоціненний скарб і багатство Христової Церкви. І ствердження святости тих чи инших її членів є ще одним видимим знаком славної та сповненої могутности Божої присутности серед людей. Адже ми віримо в Бога, Який не тільки створив світ з нічого і премудро облаштував його, але стверджуємо також і те, що у Своїй силі й розумі Він ніколи не перестає піклуватися Своїм творінням. Ми віримо в те, що Господь, одного разу ставши людиною для нашого відкуплення і визволення від гріха, продовжує і сьогодні вирівнювати стежки цілого людства тими чудесами і знаками, які Він чинить через тих, на кому видимо спочиває Його величне уподобання.

Ми живемо в час, коли вірі, яку ми сприйняли як сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, загрожує велика небезпека. Чужий духові християнства, сповнений ненависти і ворожости світ, такий привабливий динамікою своєї калейдоскопічно-невтомної мінливости, напористо вривається до наших спраглих Божого миру і лагідности сердець, сіючи розбрат, підозру, сумніви, непевність, брехню та зраду.

Як вистояти серед усього цього безладу, як не піддатися спокусі, як затримати у своїх безсмертних душах думку про Бога та віру в Його безконечне милосердя і справедливість? Це питання повинен ставити собі справжній християнин сьогодення, який серйозно замислюється над власною відповідальністю перед Богом за долю майбутніх поколінь. І відповідь на нього, як це нерідко буває, самому важко відшукати. Будучи тільки людьми, ми відчуваємо часом повну безпорадність, а думки чи волі Бога нам часто не дозволяє пізнати та прірва, яка відділяє нас, немічні творіння, від нашого Творця. Чисто по-людськи, ми хочемо навчитися та утвердитися, перебороти власну нерішучість та набратися відваги, підкріплені прикладом та свідченням схожих на нас людей. Схожих своєю неміччю, але які є прикладом у поведінці — силою духа Божого, що його зуміли виробити за допомогою Господньої благодаті.

Таких людей — сотні, тисячі, десятки й сотні тисяч. Незалежно від того, знаємо ми їх особисто чи ні, незалежно від нації і народу, до яких вони належать, незалежно від того особистого, чим вирізнялися вони за свого земного життя перш, аніж Господь з'єднав їх з собою воєдино, вони радо відгукуються на наші до них прохання про заступництво, бо саме на це і настановив їх перед Своїм престолом Всемогутній. Але не менш цінним є для нас і свідчення їхнього життя, сповненого Розп'ятим і Воскреслим Христом.

Тому особливо близькими до нашого духа, є ті, хто ще вчора, живучи серед нас, на нашій-таки землі, приніс це свідчення на наших очах або очах наших батьків, які на рівні з апостолом, можуть сказати нам: "Очима нашими бачили ми і вух наших дотикалися мовлені ними слова" . Особливим є і їхнє заступництво — адже просять вони за рідну для них землю, за тих, кого залишили ще зовсім недавно. Саме про таких людей згадуємо, святкуючи сьогодні пам'ять блаженних мучеників української землі.

1. Миколай Чарнецький — наш український чудотворець. Взірцевий аскет, невтомний трудівник на Христовій ниві, горливий щодо спасення ввірених його опіці душ єпископ, правдомовний і справедливий, простий і щирий навіть перед обличчям лукавого і підступного ворога, смиренний і богобоязливий у ставленні до Бога. Його не зламали ні тортури допитів, ні суворість життя у таборах, ні зрада побратимів. Вміння милосердно, по-Христовому прощати своїм кривдникам — таким є світло його зорі в небозводі Божого Царства .

2. Григорій Хомишин — яскравий приклад ревного пастирського служіння і радикальної категоричности у цілковитому несприйнятті гріха, прямолінійність і простота у всьому, що стосується Божих справ, незворушна твердість у вірі, принциповість у слідуванні за голосом Господнього покликання, що відлунює в найпотаємніших куточках власного сумління, — він для нас дороговказ на шляху осягнення християнської досконалости.

3. Йосафат Коциловський — шляхетність його постави і доброта, яку випромінював погляд його очей, не дозволили безбожнику-кату жодного разу піднести на нього руку. Неначе велетенська хвиля, що безплідно розбивається об могутню прибережну скелю, так злоба на послідовників Христового вчення, що наростала у душі ката, відступала перед строгою добродушністю старця. До релігійних переконань та світогляду цього католицького єпископа виявляли повагу і черниці жіночого православного монастиря, що містився неподалік місця славного мученицького подвигу і блаженного переставлення до вічности єпископа.

4. Микита Будка. "Можу все в Тому, Хто укріплює мене" , — саме ці слова, напевно, були життєвим кредо цього великого подвижника віри, а терпеливість, працелюбність і величезне уповання на Бога — знаряддями для осягнення найвищої мети, що нею є спасення душі. Він вздовж і впоперек сходив безкрайні канадські простори, щедро засіваючи їх сім'ям Божого Слова, яке ще треба було ретельно зростити і, вберігши від диявольського кукілю, скласти в Господню комору. Його руки знають чи не кожен камінчик, дбайливо укладений ним у підвалини славного відпустового місця — Зарваниці. Але серце його ніколи — ні перед несправедливими наклепами, ні перед ошуканством, а то і просто грубим насильством — не зазнало й тіні озлоблення, вберігши чистою його душу навіть тоді, коли разом з немічним тілом злягло у мерзлу землю карагандинського степу.

5. Григорій Лакота. Мабуть, не один господар рясно скроплених кров'ю невинних жертв мурів радянських катівень відчував душевне сум'яття, знущаючись над тим, очам якого ніколи не вдалося би приховати ніжної душі непоправного ідеаліста, а поступування якого незмінно видавало ту приязність і доброту, що її таїло велике серце розумного і розважливого душпастиря. Ці ж самі очі, о диво, одночасно випромінювали і стійку впевненість у правоті сповідуваних переконань, і непідкупність, і відразу до зради. Воістину блаженні ті, чий зір звик споглядати Божественне...

6. Симеон Лукач. На його долю випало витримати тягар ноші єпископа Церкви, яку переслідували. Це був час, коли голубину простодушність і незлобивість, як ніколи, треба було помножувати на воістину зміїну — мудру, але не лукаву — хитрість. Слово Боже, яке живим полум'ям палахкотіло в нього всередині і яке він без боязни голосив по всіх-усюдах повіреним його душпастирській опіці вірним, очистило і його слова: "Моє священиче сумління не дозволяє мені зрадити імена тих, хто звертався до мене за духовною послугою... " , — і зробило його уста закритими для фальші, зради чи неправдомовства.

7. Іван Слезюк — символ воднораз благости у вірі та незламности, вироблених протягом усього життя, дякуючи діянню невидимої Божої благодати, яку відчував усім своїм єством, та "завдяки" морозному клімату азійського Сибіру, в умовах якого, стараннями безбожницького режиму, упродовж десяти років мав змогу вдосконалювати свою волю — справжній зразок Христового апостола, що, доповнюючи власними стражданнями страждання Богочоловіка і Його Церкви , переможно все витерпів до кінця, щоб прийняти вінець перемоги.

8. Василь Величковський. Тільки велике смирення перед Богом і незмірне уповання на Його всемогутність дозволяло цьому чоловікові так сміливо обороняти Божі правди і громадянські права своїх вірних — загнаних радянською владою у підпілля греко-католиків Галичини. А те почитання й пошанівок, що їх — як віруюча людина — віддавав Божій Матері, є справді прикладом і гідним усілякого подиву. Місіонер до скону, лишився ним до кінця, свідчачи в далекому від рідної домівки краї сумну і славну правду про Христа, Який умер і воскрес, і Його Церкву, що її не в силах здолати пекельні брами .

9. Петро Вергун. Господь гармонійно поєднував у ньому почуття обов'язку з усвідомленням відповідальности за вчинені ним дії, а тому свою пастирську вірність у ставленні до повірених його пастирській турботі людей він не проміняв на звабливу можливість затишного життя на вигнанні, вирішивши розділити долю своєї четвертованої комуністичною владою Церкви... Після довгих допитів, тортур, принижень і гірких невільницьких років життя його дух знайшов спокій у гущавині могутніх сибірських кедрів, але наперекір диявольському замислу його тлінний прах став-таки основою віри багатьох греко-католиків сьогодення.

10. Климентій Шептицький. Непересічна розважливість і великий досвід у вирішенні багатьох питань світського життя та ще й шляхетне походження, здавалося, змагалися з ним у справі реалізації його життєвого покликання. Світ лоскотав його слух силою-силенною принадливих перспектив. Але голос Бога, що линув з глибин його серця... Тож коли його внутрішнє вухо почуло Господнє: "Жнива великі, та робітників мало", — то відразу зникли всі сумніви, а його уста рішуче промовили: "Ось я, Господи". Ці ж слова прозвучать іще не раз на його довгій, сповненій умертвлень і зречень життєвій дорозі, але це будуть завжди лише умертвлення себе для гріха, ніколи ж — зречення Бога, аж до моменту, коли вони знову пролунають, аби залишитися у вічності на знак принесення себе в цілопальну жертву за гріхи багатьох.

11. Леонід Фьодоров — безборонна жертва атеїстичного молоха, первісток серед тих, хто чекав на прославу на престолах воюючої Христової Церкви із числа російських католиків східного обряду. Сповнений благородних поривів і усім своїм єством бажаючи відновлення Церковної єдности, злетів він на крилах духа до вершин богослов'я, славлячи Бога в лоні Святої Апостольської Церкви, що від моря — до моря і від країв землі — аж до її країв. Наслідуючи Єдиного, він і сам сподобився благодаті стати "тим, хто з'єднує", щоби віднайти для Христа тих, хто, втративши Дорогу, Правду і Життя , ще блукають десь там, на манівцях спасення, не вірячи в можливість торжества Господньої справедливости. Його засів ще не доспів, але віримо, прийде час, коли його дух возрадується в Бозі, бачачи рясний плід і обильне жниво Чоловіколюбця!

12. Микола Конрад — науковець, педагог і душпастир. Учений, творчий доробок якого і сьогодні є цінним для тих, хто прагне осягнути основи тієї мудрости, що допроваджує до Бога; педагогприятель учнівської молоді та студентства — вірних синів своєї Церкви і народу, які своєю кров'ю й потом позбавили його, невільника ще вчора, кайданів рабства і неволі; священик, який "душу поклав за брата свого", бо ворожа куля перервала його життя в час служіння ближньому.

13. Андрій Іщак. У своєму служінні людям він зумів вдало поєднати професорську катедру і багатоголосі академічні аудиторії зі скромною проповідальницею сільської церковці, ущерть наповненої добрими та роботящими простолюдинами, вірним яким залишився аж до смерти. Сьогодні в залах університетів — його численні учні учнів, а на місці невеличкого парохіяльного храму — велична новозбудована споруда золотоверхого собору. Воістину, "кров мучеників — насіння християн" .

14. Олексій Зарицький. Упродовж цілого свого життя він ревно працював над тим, щоби його брати і сестри з плоті і крови його рідного народу міцно стояли при вірі, переданій їм їхніми батьками, Господь же увінчав його старання, вчинивши його духовним батьком і наставником іноплеменних, з якими поріднили його недоля й гіркота далекої чужини. Його апостолат злагіднював болі найтяжчих душевних ран — українці, росіяни, поляки, казахи, німці... Скільки їх — тих, для яких його постать — чи то серед українських полів, чи в сибірській тайзі, чи у середньоазійських степах — була знаком примирення і взаємного прощення в утвердженні торжества безграничного Божого милосердя.

15. Омелян Ковч — Божий післанець для тих, хто ще під "тінню Мойсеевого закону", в часах страшного воєнного лихоліття. Де вона, та віднайдена драхма, заблукана вівця, дорогоцінна перлина? І хоча за плечима дружина і діти, брати і сестри, родина і друзі, а перед очима ґрати, каторжні роботи і, вкінець, крематорій Майданеку, за ними — радісний усміх ангелів і все та ж родина, діти і друзі, друзі, друзі... — брати і сестри Божого Царства.

16. Роман Лиско — енергійність і запал, працелюбність і жертвенність, порядність і побожність... Чи не діяння це мудрости від Бога, яка і "молодому за сивий волос править"? Її ніколи не перекреслив поставлений знесиленою від перенесених в застінках НКВС-івських катівень тортур рукою підпис під переходом на "казьонне православіє". І хоч серце вірного свідка Христового воскресіння перестало битися серед мертвої тиші в'язничного коридору, воно все ж таки б'ється... спочиваючи в Господніх руках у затінку дерев раю!

17. Микола Цегельський — віра сильніша від тріскучих сибірських морозів, вона далеко сильніша за привабливий вигляд "благоденствія" ціною в сумління, сильніша вона і за біль розлуки з людиною, котру кохаєш, і дітьми, що їх породив. Що таке віра? Важко її окреслити словами, але вона стає зрозумілою, коли її пояснюють такі вчителі, які цінять її вище за власне життя.

18. Зенон Ковалик — веселий вдачею, він обрав своїм дороговказом служіння людям в проповіді Слова і суворій монашій аскезі. Непоправний жартівник, він ніколи не тратив сили духа навіть у найскладніших життєвих обставинах. Неначе заграючи з підступним ворогом, йому не раз вдавалося врятувати життя ближнього, буквально вириваючи його з лабет неминучої смерти. Тільки от себе не вберіг... І так же радо віддав власне життя, на взір Розп'ятого, в Отцеві руки, в утвердження у вірі багатьох.

19. Іван Зятик — харизма монашого згромадження, в якому він, йдучи за голосом Божого покликання, присвятив своє життя до останку справі спасення душ, — місійна діяльність в голошенні Божого Слова, щоби донести його до спраглих Бога і потребуючих його милосердя. Його проповіді збирали маси людей, а його заклики до твердости і витривалости у вірі, збуджували у їхніх серцях відвагу й безстрашність перед правлінням безбожницького режиму. Ледь живого після побоїв, його облили водою і залишили помирати на морозі у Велику п'ятницю, але холод нелюдської злоби і черства бездушність катів так і не змогли перетворити на лід пломеніюче любов'ю до Христа і людей серце мученика.

20. Северіян Бараник — хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерти , так і тепер безбожник явив світові правду про славного звитяжця — Того, за Ким ішов від юних літ, Кому обітував свою молодість в тишині монастирської келії, Кого голосно вістував на спасення инших, не зрадив, не відрікся, понісши хрест Його страждань на власну Голготу.

21. Яким Сеньківський — людина спокійної вдачі і лагідного усміху, друг і приятель грішників і рішучий противник гріха. Вроджений інтелігент духа, він, здається, ніколи не зміг би скрити від людського ока цього великого Божого дару, який, неначе магнітом, притягував до нього молодь, так що навіть високим монастирським мурам, серед яких знаходив наснагу й надхнення, було не під силу вирвати його з самої гущі спраглих його проводу духовних синів і дочок. Це доконала смерть — дика, насильницька, повна наруги й жахіття, — але й вона не змогла викорінити з сердець вдячних духовних дітей надії на те, що, ведені прикладом життя їх наставника та за допомогою його святих молитов, вони колись будуть знову разом у щасливій вічності, цього разу — назавжди.

22. Віталій Байрак — Світло служить для того, аби світити в темряві , а свічник ніколи не ставлять долі — лише вгорі, щоби освічував тьму . Саме тому так ненависні князеві тьми слова правди, що несе просвічення. Усі сили зла було кинуто для того, щоби задути, згасити, знищити цей свічник спасительного Божого Слова і правдомовний голосник Святого Духа, але намарно, бо суд історії - правдивий суд Божий — вже виніс свій справедливий вирок для тих, хто ще вчора владно і жорстоко карав синів світла.

23. Тарсикія Мацьків — квітку її життя, сповнену пахощів чеснот і барв духовної втіхи, безжалісна смерть несподівано скосила в одну мить, але постріл гвинтівки не перервав її, наче птаха, злету до висот вічности. Те, що було постійною її думкою і найпотаємнішим прагненням її серця, здійснив Господь, єдиний відатель тайн людської душі. Жертву прийнято, тепер на черзі — сповнення обітниці .

24. Олімпія Біда — яке життя, така і смерть, а яка смерть — така і вічність. Саме тому благу смерть, без нарікань і образ, скарг і зневаг — бо за Христа і Його Церкву, — хоча і посеред нестатків і труднощів життя у спецпоселенні на висилці в дрімучій сибірській тайзі, ми і звемо блаженним переставленням або зродженням у славі Божого Царства. Постійна готовність до смерти, терпеливість довжиною в життя, свідчення протяжністю у вічність — ось що значить "благодарити за все Бога".

25. Лаврентія Герасимів — якого притулку повинен шукати той, кого прибіжищем і захистом є Сам Господь, в якого лікаря, окрім Нього, треба просити про зцілення тілесних ран і недуг і який порадник дасть спасеннішу від Нього раду...? "Христос — моя сила, Бог і Господь" , — разом з усією Вселенською Церквою промовляла нескорена ідолом безбожництва мучениця на далекій чужині, посеред царства непролазних боліт і надокучливої комашні, з бажанням досягти омріяного Царства живого Бога.

26. Володимир Прийма — безкорисливе служіння своєму ближньому і посвята виконанню свого обов'язку якнайкраще характеризували поставу перед Богом цього славного мученика. Відповідальність та дбайливість в речах Церкви були справжньою окрасою його душі. Непевний час міг би виправдати його нерішучість та бездіяльність, а дійсна небезпека і реальна загроза його життю стали б чи не найкращими адвокатами на суді власного сумління, коли б він просто відмовився супроводжувати свого пароха в його, як виявилося, останній дорозі до спраглого Господа вмираючого брата у Христі. Але навіть багнетами не вдалося безбожникам виколоти того Бога, якого він носив у своєму серці — Єдиного Праведного Суддю, Який кожному віддає по справедливості за ділами його.

27 червня 2001 року увесь світ облетіли імена цих людей. Звершилося велике діло торжества Господньої справедливости — від імени сотень і тисяч відомих і невідомих нам свідків віри, що впали від меча найбільшої в XX столітті безбожницької комуністичної тиранії на території колишньої радянської імперії, вони вперше стали перед усім людством на суд із своїми мучителями. Цього разу, віримо, не на оскарження, а на спасення багатьох. Тому сьогодні, подивляючи їхню терпеливість та витривалість у вірі, просимо їх, таких милих Спасителеві: "Моліться до Господа, щоб спаслися душі наші!"

о. Роман Тереховський

ДЕТАЛЬНІШЕ про Святих Новомучеників УГКЦ

__________
У той самий день
Святого пророка Єлисея

Тропар, глас 4: У тілі ангел, пророків основа, * другий предтеча пришестя Христового – Ілля славний, * з висоти зіслав Єлисеєві благодать * недуги відганяти і прокажених очищати. * Тому й на тих, що почитають його, зливає зціління.

Кондак, глас 2: Явився ти Божим пророком,* прийнявши щедру благодать, якої воістину удостоївся, Блаженний,* бо був ти співмешканцем Іллі.* З ним же молися до Христа Бога неустанно за всіх нас.

Син Сафата, з покоління Рувима, з міста Авел-Махоли, Єлисей “орав дванадцятьма парами волів; сам він був при дванадцятій. Ілля пройшов попри нього й кинув на нього свій плащ. Єлисей же, покинувши волів, побіг слідом за Іллею й сказав: «Дозволь мені поцілувати батька й матір, тоді піду за тобою». Той відповів йому: «Іди і повертайся назад, бо що належало до мене, те я зробив тобі». Єлисей лишив його, взяв пару волів і зарізав їх, а спаливши плуг, зварив воловину та й роздав людям, щоб їли. Тоді встав і пішов за Іллею й служив йому” (1 Цар. 19, 19-21). Так Господь покликав Єлисея на свого пророка. А коли Бог мав взяти святого Іллю живого до неба, Єлисей став просити пророка, щоб його дух подвійно зійшов на Єлисея, аби він отримав дар пророцтва і ласку творити чуда. І побачив Єлисей, як на вогненній колісниці пророк Ілля вознісся на небо, і роздер свій одяг з жалю, що вже не побачить свого учителя, підняв з землі плащ святого Іллі, вдарив ним об хвилі Йордану і вони розійшлися, а він сухою ногою перейшов ріку і став проповідувати слово Боже, і був пророком упродовж 57 років (896-839 до Р. X.).

Зразу ж у Єрихоні він прославив чудом Ім’я Боже. Місто це було красиве і багате, лишень доброї води тут не було до пиття і земля не була плодоносна. Тоді Єлисей велів дати йому нову коновку, наповнив її сіллю і висипав ту сіль в джерело і, “за словом, що сказав Єлисей” (2 Цар. 2, 22), вода стала здорова і плодоносною була земля. Далі святий Єлисей рушив до міста Бетел. Коли він прямував дорогою, діти жидів, що проживали в поганстві, стали дражнити його: “Ось, лисий іде!” І Бог покарав їх: з лісу вибігли дві ведмедиці і роздерли сорок двох дітей.

Через гору Кармель пророк пішов до Самарії. Ізраїлем тоді правив Йорам, син безбожного царя Ахава і сам безбожник. Моавський цар Меса не хотів більше платити Йорамові річної данини, тоді той домовився з юдейським царем Йосафатом та з царем едомським, і разом вони пішли війною на моавитян. Посеред едомської пустелі не стало води й усе військо так ослабло, що якби на них напав ворог, то вигубив би їх усіх геть до ноги. З військом тим ішов пророк Єлисей, й усі три царі стали просити його, щоб той вимолив у Господа дощу. А святий пророк сміливо відповів безбожному Йорамові, щоб він звертався до поганських пророків свого батька й матері, і що він, пророк, навіть слова не мовив би до Йорама через його безбожність і відступництво від правдивого Бога, якби не присутність царя Йосафата. А потім святий Єлисей об’явив їм Божу волю й велів викопали два рови – і вода сама наповнила ті рови. Усе військо вгамувало спрагу і здобуло над моавитянами одну з найславніших перемог.

Наступне чудо святого пророка – це діло милосердя над убогою вдовицею, побожний чоловік якої помер і залишив борги, за котрі позичальники хотіли продати в неволю її двох синів.

Бідна вдовиця стала просити у пророка про допомогу. А він велів їй позичити у сусідів, скільки знайде посудин, і поналивати у них на дно потроху олії. Вдова так зробила, а Господь Бог помножив олію – всі посудини стали повні. Тоді пророк Єлисей сказав до неї: “Іди, продай олію й заплати твою позичку, а з останку житимеш сама й твої сини” (2 Цар. 4, 7).

Потім святий Єлисей воскресив сина однієї побожної жінки, яка разом зі своїм чоловіком, побачивши святе та вбоге життя пророка, облаштувала йому в своєму домі у Сомані кімнатку, щоб мав де молитися Богу і мешкати, коли прибуде в їхні околиці. У Гілгалі, під часі великого голоду, учні пророка зварили юшку з плодів, та не знали вони, що ті плоди отруйні, і спожили юшку. Тоді святий пророк велів кинути в страву пригорщу муки, й усі далі їли цю страву, та вона вже не зашкодила їм. Іншого разу Єлисей помножив у чудесний спосіб хліб та овочі, усі наїлися, ще й залишилося.

Слава про чуда святого пророка поширилася аж у чужі краї. Був у Сирії воєвода Нааман, чоловік хоробрий і славний, та проказа точила його тіло. Від своєї служниці, невільниці з жидівської землі, довідався він про чуда Єлисея і поїхав до нього, взявши з собою десять талантів срібла і 6000 золотих монет і десять змін одягу, дуже дорогого. І прибув Нааман до помешкання пророка, а той вислав до нього свого слугу і велів іти до Йордану та скупатися в ньому сім раз. Воєвода сирійський почував себе приниженим, бо гадав, що сам пророк вийде до нього: “Я був певний, що він сам до мене вийде, стане передо мною, призове Ім’я Господа, Бога свого, помахає рукою над хворим місцем і вигоїть проказу” (2 Цар. 5, 11). Та слуги вмовили Наамана виконати вказівку пророка, той скупався сім разів у Йордані і стало його тіло, як у малої дитини – він одужав. Тоді прийшов він до святого пророка і голосно сказав: “Тепер я зрозумів, що нема Бога на всій землі, тільки в Ізраїлі” (2 Цар. 5, 15), і дав клятву, що відтепер не принесе жертви іншому богу, тільки єдиному Господеві. Пророк не прийняв ані золота, ані срібла, ані дорогої одежі, та злакомився на майно слуга його Гехазі, наздогнав Наамана, що повертався додому, і від імени пророка сказав: “Саме оце тепер прийшли до мене з Ефраїм-гори два хлопці з пророчих учнів. Тож дай для них, будь ласка, один талант срібла та дві переміни одежі” (2 Цар. 5, 22). Нааман радо дав удвоє більше. Але того таки вечора покликав святий Єлисей Гехазі і сказав йому: “Хіба мій дух не був при тому, коли той чоловік зійшов із своєї колісниці тобі назустріч? Оце ти забрав гроші: візьми також городи, оливні сади, виноградники, овець, волів, слуг і слугинь; але й проказа Наамана вчепиться до тебе й до твоїх потомків назавжди” (2 Цар. 5, 26-27). Страшно карає Господь за брехню і захланність.

Так святий Єлисей через чуда виявляв силу Господа, якому вірно служив. Він відкрив таємні наміри сирійського царя, який потай готував напад на Ізраїльське царство. Сирійський цар, щоб помститися, послав ціле військо, аби облягти місто Дотані, де перебував тоді пророк, і схопити його або вбити. Але Бог не покинув свого слугу, Він оточив святого Єлисея цілим полком небесного воїнства, і кинув сліпоту на ворогів. Єлисей завів їх у руки ізраїльського царя, але просив не вбивати їх, а відпустити на волю. І знову сирійській цар взяв в облогу Самарію, серед жидів настав такий голод, що люди їли своїх дітей. Народ голосно кричав до Йорама, свого царя, щоб дав їм їсти. А цар усю вину поклав на святого Єлисея, бо ж це через нього вороги оточили місто, вони хочуть убити пророка. Але той провістив, що завтра біля воріт міста міра пшеничної муки буде продаватися за один гріш. Уночі на ворогів напав страх, їм здавалося, що якесь велике військо йде жидам на поміч, й усе військо вороже втекло, залишивши табір з усім добром.

Пророцтво святого Єлисея сповнилося: міра пшениці наступного дня коштувала один гріш. Жінці, сина якої воскресив, святий пророк сказав, щоб вона йшли на чужину, бо ось настане нечуваний голод і триватиме сім літ – так і сталося. А на 12 році правління безбожного Йорама святий Єлисей послав одного зі своїх учнів до міста Рамота Гілеадського, щоб там намастив на царя над Ізраїлем Єгу, сина Йосафата. А потім Єгу розбив війська Йорама, безбожний Йорам загинув, а Єзавель, його безчесну матір, викинули з вікна, і пси лизали її кров, як це провістив пророк Ілля. Після Єгу правив його син Йоахаз, а опісля Йоас, син Йоахаза. За його правління св. Єлисей занедужав. Йоасові святий Єлисей провістив, що він тричі розіб’є сирійські війська.

Святий Єлисей помер, однак і після смерти Господь прославив мощі святого пророка. Коли жиди ховали одного зі своїх, побачили ватагу моавитян, що напали на їхню землю, вони злякалися і кинули тіло покійника до гробу Єлисея. Та щойно те тіло торкнулося до мощей святого пророка, як небіжчик враз ожив і встав на ноги.

__________
У той самий день
Во святих отця нашого Методія, патріярха Царгородського

Тропар, глас 4: Розпалився ти ревністю заради ікон, Премудрий,* і сміливо викрив царське злочестя,* і перетерпів ти перебування в темниці.* Тому унаслідував просторі оселі.* Звідти не забудь нас, що оспівуємо твою пам’ять,* Методіє, пастирю блаженніший.

Кондак, глас 2: На землі ти подвизався, як безтілесний,* і небеса успадкував Ти, Методіє,* бо пояснив у всіх кінцях поклоніння Іконам.* Перебуваючи в багатьох трудах і недугах,* не відступив Ти зі сміливістю викривати Тих,* що відкидають Ікони Христові.

Святий Методій народився на острові Сицилія, у місті Сиракузах. Він прийняв монаший постриг тоді, коли був при патріярхові Никифорі в Царгороді. Молодий монах відзначався великою мудрістю і глибоким знанням святих книг. Коли безчесний Лев Вірменин заслав святого Никифора на острів Проконис, патріярх-ісповідник послав святого Методія до Риму з листами для папи Лева III (795-816). У Римі святий Методій пробув аж до смерти Лева Вірменина, а коли на царському престолі сів Михаїл Бальб, папа Пасхалій І (817-824) послав до нього з листами святого Методія. Папа просив імператора відновити мир у Божих церквах. Та гордий цар-іконоборець висміяв листи, а святого Методія велів публічно бичувати, а потім кинути до в’язниці на одному з островів поблизу Босфору. У муках і стражданнях святий Методій прожив сім літ. Коли імператор Михаїл помер, його наступником став Теофіл (829-842). Одного разу імператор читав мудру книгу і не міг зрозуміти деяких важких фрагментів. Один з придворних під час розмови сказав, що є один дуже вчений муж, але він за почитання святих ікон уже багато років страждає у в’язниці. Імператор, зацікавившись особою святого Методія, велів його випустити на волю і прийняв у своїх палатах. І хоч святий ісповідник з першого ж дня став проповідувати по церквах почитання ікон і мощей, однак імператор тривалий час не забороняв йому того, хоч сам був іконоборцем.

Коли почалася війна з арабами, імператор, вибираючись у похід, взяв зі собою і святого Методія, бо боявся, щоб він за той час не навернув весь Царгород до почитання ікон. Війна закінчилася для нього невдало, а всю вину за поразку він звалив на православних – за всіх потерпів святий Методій. Він дістав 500 ударів і, закованого, його кинули у страшну в’язницю на острові Антигоні. Тут сидів він разом з двома розбійниками у підземному льосі, а один з рибаків мав їм приносити хліб і воду. Коли один з розбійників помер, його тіло тут таки цілком зігнило, бо не було кому його винести. Святий втратив у в’язниці всі зуби і щоки його спорохнявіли, так, що згодом до кінця життя мусив підв’язувати своє лице хустинкою. Та прийшов час Божого помилування. Помер Теофіл, а оскільки його син Михаїл ІІІ був ще неповнолітній, державою стала правити вдова Теодора. Вона повернула честь іконам, лжепатріярха Йоанія вигнала з Царгорода, а на патріяршому престолі настановила ісповідника Методія. Після довгих 120 років для Церкви настав час спокою та миру. Патріярх Методій був таким пастирем, якого потребувала багатостраждальна Христова Церква. У перший рік свого душпастирства (842 р.) він скликав до Царгорода місцевий собор єпископів, на якому, відповідно до рішень Сьомого Вселенського собору (787 р.), було засуджено і виклято іконоборську єресь. Понад двадцять тисяч священиків, що були прийняли єресь, він усунув від престолу, хоч багатьом єпископам це видавалося дуже жорсткою карою. Та насправді, чи може бути щось гірше, коли священик, який задля користи та щоб сподобатися людям, торгує Христовою вірою і стає відступником? Якщо священик так робить, то що тоді говорити про вірних? У пам’ять про відновлення почитання святих ікон цей собор вирішив першу неділю Великого посту назвати неділею торжества Православ’я.

Тяжко працюючи над відновленням давнього ладу у своєму патріярхаті, святий Методій провадив дуже аскетичне життя; ослаблений багатолітнім ув’язненням, він, однак, у часі Великого посту, крім суботи і неділі, нічого не їв, а день і ніч проводив у молитві. Але злоба єретиків його не обійшла. За великі гроші вони підкупили одну жінку, і то знатного роду, яка перед імператрицею оскаржила святого Методія у дуже тяжкому гріху. Невинність святого засяяла у невимовному блиску, а налякана муками грішниця визнала, що зробити наклеп на святого намовили її єретики. Святий Методій попросив царицю, аби винуватців не карали смертю; а присудити їм, щоб кожної неділі Православ’я вони несли свічки перед патріярхом Методієм і слухали, як Христова Церква кидає анатему на закаменілих єретиків. Лжепатріярх Йоаній, якого прогнала цариця Теодора, допустився тяжкого святотатства, на одній іконі він виколов очі, за що цариця наказала дати безбожникові двісті палиць. Так єретикові довелося пізнати, як прикрим є біль, про який він не пам’ятав тоді, коли тисячі вірних за почитання святих ікон на його очах терпіли найстрашніші муки і смерть.

Патріярх Методій урочисто переніс до Царгорода мощі святого Никифора і святого Теодора Студита. І сам, повен Божої благодаті, помер 14 червня 846 року.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар