ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 26 лютого 2017 р.

26.02.2017р. Б. / Сиропусна Неділя; Преподобного Мартиніяна і Святих жінок Зої і Фотини

Сиропусна Неділя

Що таке "сиропуст"?

Свята Церква, помалу готуючи нас до посту, у М'ясопусну неділю наказала не їсти м'ясні страви. У часі сиропусної або сироїдної седмиці Церква дозволяє споживати тільки молочні страви. Та в Сиропусну неділю треба й від цих страв відмовлятися. Звідси й назва "сиро-пуст", тобто відпущення сира. Цей тиждень називався в народі сирний або масляний, а Сиропусна неділя мала назву пущення, тобто утримання від усіх молочних продуктів. У цю неділю в нас справляли "запусти", тобто останні передпісні забави. 

У Західній Європі наші "запусти" називалися "карнавалом", що означало те саме, що й м'ясопуст, від італійського "карне-вале" — дослівно: прощай м'ясо! У латинській Церкві Великий піст починається щойно в середу нашого першого тижня посту, у т. зв. Попільну середу, коли посипають голови попелом на знак покути. До того дня в латинській Церкві ще можна їсти м'ясо й робити забави, що подекуди бувають дуже гучні. 

Практика сиропусного тижня і неділі дуже давня. Про неї згадує вже олександрійський патріярх Теофіл († 412), а перед тим установлена М'ясопусна седмиця й неділя. Синаксар на сирну суботу каже, що, на думку декого, сиропусний тиждень став законом за грецького цісаря Гераклія (610-641). Той шість літ воював з перським царем Хозроєм і дав обітницю, що коли виграє війну, то не буде їсти м'яса цілий тиждень перед Великим постом. У суботу перед Сиропусною неділею свята Церква, щоб дати нам приклад і заохотити до посту й покути, відзначає пам'ять усіх святих мужів і жінок, що від найдавніших часів провели своє життя в молитві, пості й покуті. Тут передовсім ідеться про тих, хто протягом віків жив життям посту й покути чи то по монастирях, чи на пустині одинцем. 

Богослужба Сиропусної седмиці прибирає щораз більше пісний вид, особливо в середу, п'ятницю і в неділю при кінці вечірні. У вівторок на вечірні вже починаються поклони, що тривають цілий піст.
Oбряд прощення в сиропусну неділю

У давнину в монастирях Сходу був гарний звичай: відбувати обряд взаємного прощення в Сиропусну неділю. Цей обряд виконувався ввечері після скромної вечері. Усі монахи у присутності вірних просили один в одного прощення за свої провини, обіймалися і давали поцілунок миру. Миряни також просили один в одного взаємне прощення. Подекуди при обряді прощення співали стихири Пасхи: "Пасха священная нам днесь з'явилася... ". Остання стихира закінчується закликом до взаємного прощення: "... і друг друга обіймім! Промовмо: "Браття", — і тим, що ненавидять нас; простім усе... ". Цей спів стихир Пасхи мав означати, що як у дні Христового Воскресення, так і тепер, на вступі до Великого посту, треба один одному все пробачити задля Христа, що задля нас постив, терпів і воскрес. 

Цей дуже зворушливий обряд прощення зберігався ще в Києво-Печерській Лаврі до часу приходу влади комуністів. І тут усі монахи мали спочатку скромну передпісну вечерю. Потім усі, настоятелі й звичайні монахи, одягалися в монаші мантії і йшли до церкви. Усі настоятелі Лаври, від найвищого до найнижчого, ставали поряд посередині церкви, а вся братія Лаври, яких кількасот осіб, підходили до настоятелів, падали на коліна один перед одним і зі словами: "Прости мені, Отче", — чи — "Прости мені, Брате", трикратно цілували один одного. А митрополичий хор співав при тому стихиру з великої вечірні Сиропусної неділі: "Сіде Адам прямо рая, і свою наготу ридая плакаше... ". Після обряду прощення всі мовчки розходилися. 

Справді, яке велике значення для нашого духовного життя мають ті чотири передпісні неділі. Хто разом з митарем бився в груди й учився від нього покори; хто з притчі про блудного сина навчився довір'я до Божого милосердя; хто в М'ясопусну неділю з розважання про Страшний Суд набрав боязни перед Божою справедливістю, яка так сильно діткнула наших прародичів, про що говорить Сиропусна неділя, — для того тепер піст не буде страшний. Він радше буде для нього потребою його серця й душі. Він тепер сам бажатиме постити й бити поклони, знаючи, що молитва, піст і жаль за гріхи найкраще приготує його душу до зустрічі світлого празника Христового Воскресення.
Cтихира зі стиховні вечірні сирної неділі:
"Засіяла Твоя благодать, Господи, засіяло просвічення душ наших. Ось час сприятливий, ось час покаяння! Відложім діла тьми та одягнімся у зброю світла, щоб, перепливши велике море посту, ми осягнули тридневне воскресення, Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, який спасає наші душі"

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

__________
У той самий день
Житіє преподобного отця нашого Мартиніяна і святих жінок Зої і Фотини

Тропар, глас 8: Полум’я спокус потоком сліз погасив ти, блаженний, і світські печалі і напади звірів приструнивши, взивав єси: «Прославлений єси, Всесильний, від вогню і бурі спас Ти мене».

Кондак, глас 2: Як вправного подвижника благочестя і страдника добровільного і чесного і пустельного жителя і громадянина у піснях достойно возхвалімо Мартиніяна всечесного, він бо змія подолав. 

Близько 450 р. в пустелі неподалік Палестинської Кесарії жив пустинножитель на ім’я Мартиніян. У віці 18 років він зрікся світського життя і вже 25 літ служив тут Богу, а за свою святість наділений був даром творити чуда. Злий дух, намовив одну молоду й багату жінку з Кесарії, що звалася Зоя, звести святого з дороги чесноти. Та, переодягнувшись в убогий одяг, зав’язала в клунок свої дорогі убори і пішла до святого. Увечері вона постукала в двері печери Мартиніяна і попросила його, щоб він впустив її, жебручу жінку, переночувати, інакше дикі звірі розшматують її вночі. Святий Мартиніян впустив її в печеру, дав їй кілька фініків на вечерю, а сам пішов до іншої печери, де, після вечірніх молитов, приліг, як звичайно, на голу землю, щоб у короткому сні набратися сил. 

Вранці Зоя переодягнулася в багатий одяг. Коли святий Мартиніян побачив перед собою красиву молоду жінку, а та стала намовляти його, щоб покинув печеру і оженився на ній, то спокуса затуманила його розум і грішна думка почала знаходити в його душі уподобання. Однак в ту ж хвилю святий подумав про свою душу і про те, яке це велике зло – гріх. Він вийшов з печери, а за хвилю приніс оберемок хмизу, запалив його і запхав свої руки і ноги у вогонь. А коли вогонь пообпікав їх, він сказав до себе так: “Мартиніяне, якщо ти не можеш знести цього маленького вогню, то як знесеш вогонь пекельний, в якому буде вічно мучитися твоя душа?” 

Почула ті слова Зоя і взяв її страх, а Божа благодать заповнила її серце. Вона вкинула у вогонь свій дорогий одяг і з гарячими сльозами припала до стіп святого, благаючи про науку, що має робити, аби спасти свою душу, бо не хоче більше повертатися до міста, де вела грішне життя. Святий сказав їй іти до жіночого монастиря, що поблизу Вифлеєму, і все розказати ігумені. З плачем розкаяння пішла туди Зоя, і в тому монастирі в нечуваній покуті прожила 12 літ. Спокутуючи свої гріхи, вона осягнула таку святість, що перед смертю Бог наділив її даром творити чуда. Ось так правдивий жаль і сильна постанова виправитися привела каяницю до святости. 

Однак повернімося до святого Мартиніяна. Сім місяців гоїлися рани його на ногах. А були ці місяці часом тяжкої покути, плачу і зітхань за один-єдиний гріх, вчинений у думці. Щоб уникнути надалі всякої нагоди до гріха, він попросив одного рибалку перевезти його на одиноку скелю посеред моря, а ще попросив двічі на рік привозити йому хліба і пальмового листя, з якого святий плів для нього кошики. Шість літ прожив тут святий слуга Божий без даху над головою, в пості і молитві. Так сталося, що біля тієї скелі розбився корабель. Усі, хто був на ньому, загинули, лиш одну дівицю на ім’я Фотина, викинуло на скелю. Святий залишив їй хліб, який мав, і сказав, що за два місяці прибуде сюди рибалка на човні, той, що привозить для нього хліб, і забере її зі скали. А сам перехрестився, стрибнув у воду і щасливо, з Божою поміччю, доплив до берега. Святий тепер уже не хотів осісти десь на тривалий час, він мандрував святими місцями і по церквах, споживав те, що давали йому добрі люди, спав під голим небом там, де спіткала його ніч. Так минуло два роки. 

Прийшов він якось до міста Атени, і тут Бог об’явив йому, що наспіла година його смерти. Святий Мартиніян попросив, щоб покликали до нього єпископа цього міста, а той мав видіння про життя святого, прийшов й уділив йому святі таїнства. Прийнявши їх, святий Мартиніян віддав душу в руки свого Сотворителя. 

Діва Фотина, та сама, що залишилася на скелі посеред моря, на самоті пізнала марноту цього світу і вирішила присвятити своє життя Богові і спасінню власної душі. Шість літ вона прожила на скалі, а рибалка довозив їй хліба. А коли одного разу він приплив зі своєю жінкою до скали, то побачив, що свята Фотина вже упокоїлася. Її тіло він перевіз до Кесарії, де було воно чесно поховане. Церква 13 лютого вшановує пам’ять святого Мартиніяна, святої Зої каяниці і святої Фотини, а вони всі там, на небі, вимолюють для нас прощення гріхів наших і Божого помилування.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар