ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 28 січня 2017 р.

28.01.2017р. Б. / Преподобного отця Павла Тивейського; Преподобного отця нашого Йоана Кущника

Преподобного отця Павла Тивейського

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Павле. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, гл. 3: Як світило незахідне мисленного сонця, зійшовшись нині восхвалімо у піснях, возсіяв єси сущим у темряві нерозуміння, все возводячи до висоти божественної, Тив окрасо, Павле преподобний, отців і постників осново непорушна. 

Святий Павло народився в Нижній Тиваїді близько 228 р. Його батьки були дуже багаті, але рано померли, так, що залишився він зі сестрою, тоді вже заміжньою. Молодий Павло покінчав усякі школи і славився великим знанням грецьких і єгипетських книг. І прийшов 249 рік, коли в горішнім Єгипті, де лежить Тиваїда, за правління Деція і Валеріяна почалося люте переслідування християн. Павло перебував тоді більше в селі, де читав Святе Письмо та інші побожні книги, та часами навідувався до сестри. Чоловік його сестри задумав загарбати весь великий маєток Павла і хотів донести мучителям, що юнак є християнином. Довідавшись про це, Павло полишив усе, що мав, а сам пішов за голосом свого серця, котре вже давно прагнуло віддатися цілковито службі Божій, і він пустився углиб пустелі. Юнак знайшов глибоку печеру, а в ній джерело водиці, і, призвавши на поміч великих святих пустинножителів і пророків Іллю та Йоана Хрестителя, замешкав в тій пустелі, невідомий людям, а через це ще миліший Богу. їжею його були дактилі, що росли біля печери, напоєм – вода, одежею – пальмове листя, а весь маєток – хрест, знамено спасіння нашого, зроблений з двох уламків дерева. В пустелі він осів близько 253 р. і прожив там 90 літ. Помер святий на 113 році життя. 

З того часу, коли святий Павло юнаком зрікся світу, минуло чимало, близько 100 літ. Жив у Тивейській пустелі старий дев’яностолітній пустинножитель святий Антоній (пам’ять його вшановуємо 17 січня), якого вважали першим пустинножителем тих сторін. І прийшла йому якось така думка: “Чи є ще чоловік, який би так, як я, жив на самоті впродовж багатьох літ і лишень у церкві зустрічався з іншими братами відлюдниками?” А вночі явився йому Господь і об’явив, що в глибокій пустелі живе муж, подвиги якого перевищують життя всіх інших слуг Божих, в пустелі живучих. Щойно надворі заясніло, як святий Антоній пустився шукати того мужа. Два дні він ішов, шукаючи в молитві Божої розради і вказівки. Третього дня побачив вовчицю, що шукала води, і, пішовши слідом за нею, натрапив на темну печеру, в глибині якої мерехтіло слабке світло. Та коли наблизився до печери, хтось каменем засунув вхід. Тоді святий Антоній впав на коліна і став уголос просити: “Відчини мені, слуго Бога живого, бо Він напевно об’явив тобі, хто я такий і чому прийшов. Шукав я тебе — і знайшов, тому прошу тебе, впусти мене; а якщо не впустиш, то вмру тут, біля порога, і ти поховаєш моє тіло”. 

Тоді вийшов до нього муж, старий літами, з довгою бородою. Був то святий Павло, і вони поцілувалися, і назвали себе взаємно, з об’явлення Божого на ім’я. Після спільної молитви, святий Павло запитав Антонія: “Скажи мені, чи є ще такі засліплені, котрі покланяються божкам? Хто є царем, бо я живу тут близько 90 літ і за весь цей час не бачив жодного людського створіння”. Коли вони так розмовляли, прилетів ворон і поклав перед святим Павлом цілий буханець хліба. 

“Уже 60 літ минуло, – сказав слуга Божий, – як всенфдрий Отець небесний посилає мені щодня по пів буханця хліба, сьогодні Він пам’ятав і про тебе, гостю мій, і прислав нам цілий буханець”. Помолившись, вони розламали той хліб, поблагословили Бога і стали їсти, а потім решту дня і цілу ніч перебували в молитві. 

Наступного дня святий Павло сказав так: “Знав я, що ти є в пустелі, і не раз хотів разом з тобою служити Богу, але Його воля була інакша. А тепер, коли надходить година моєї смерти, Бог послав тебе, щоб ти поховав моє тіло і порох передав порохові!” 

Гірко заплакав святий Антоній, почувши ці слова, і попросив преподобного Павла, щоб, за його молитвами, вони разом віддали душу в Божі руки. Та преподобний сказав йому, що, згідно з волею небесною, святий Антоній має ще жити, аби утвердити братію свою в усяких чеснотах, і попросив його, щоб поспішив додому і приніс йому на похорон мантію (монаший плащ), яку святий Антоній отримав від святого Атанасія, єпископа Олександрійського (пам’ять його вшановуємо 18 січня). І радив йому поспішати, бо може вже не застати його живим. Преподобний Павло так говорив до святого Антонія, бо не хотів, щоб той, бачачи, його смерть, засмутився. Святий Антоній з плачем поцілував руки і очі святого Павла і скорився його волі. Коли ж свя-тий повернувся додому, і браття спитали його, де він так довго був, так відповів їм: “Горе мені, грішному, бо негідний я називатися пустинножителем! Бачив я Іллю, бачив Йоана в пустелі, і направду бачив я Павла в раю”. І, б’ючися в груди, взяв плащ той і зразу ж вирушив до святого Павла. На другий день дороги, близько 9 години ранку, святий Антоній побачив, як ангели Божі несли в небо світлу душу преподобного Павла. Упав святий старець на коліна, піском посипав голову свою і заплакав: “Чому полишаєш мене, Павле, чому відходиш без останнього цілування? Так пізно я пізнав тебе, а так скоро ти полишив мене!” 

Коли ж він прийшов до печери, побачив святого Павла навколішках з руками піднесеними вгору. Однак було то лишень мертве тіло; душа його осягнула вже вінець вічного блаженства. Обмив святий Антоній сльозами тіло преподобного, загорнув плащем і виніс перед печеру, співаючи похоронні псалми і молячись Богу. А коли роздумував, як поховати святе тіло, нараз прибігли два леви, прилягли в ногах покійного, а потім, лапами виривши гріб, підійшли до святого Антонія й стали лизати його руки і, за його велінням, повернулися в пустелю. Поховав він тіло великого Божого подвижника, побув ще одну ніч біля могили і повернувся додому. На пам’ять узяв він одяг святого Павла, зроблений з пальмового листя. Одягав його святий Антоній лишень два рази в рік – на Великдень і на Зелені свята. 

Смерть преподобного Павла припадає на 341 рік, хоч це не відповідає рокам життя святого Антонія. Та не йдеться тут про точне подання літ, а про користь для душ наших, яку маємо отримати, читаючи про такі великі подвиги святого слуги Божого. 

Житіє преподобного Павла описав учитель Церкви святий Єронім (його пам’ять вшановуємо 15 червня), і закінчив його так: “Поспитаю всіх, що мають розкішні палати, багаті одежі, і розкошують усе життя, що маєте більше, ніж той старець? Ви п’єте із золотих чарок, а він у потребі пригорщею набирав води. Ви ходите в одежах, розшитих золотом, а він не мав і такої одежі, яку має останній ваш слуга. Ви споживаєте усякі марципани, а він жив на хлібі, що йому ворон носив. І живий був, як ви, і жив довше і в ліпшому здоров’ї. Однак, з іншого боку, він мав більше від вас. Він в одежі з листя пішов до неба, а ви в золоті – до пекла. Він одежі Христової, тобто невинности, котру прийняв на хресті святому, не втратив у своїй наготі, а ви, так багато зодягнені, обділені тією ласкою. Він, у поросі похований, возстане у великий славі, а ви з гробами вашими прикрашеними повстанете в неславі на вогонь вічний”. Так пише святий учитель Церкви. Не один раз, а сто разів слова ті слід перечитати. 

Місце, де поховано тіло святого Павла, було у великому почитанні серед пустинножителів Тиваїди. Мощі преподобного за правління імператора Емануїла Комнина (1143-1180) було перенесено до Царгорода, до церкви Пресвятої Богородиці. У 1240 р. їх перенесено у Венецію, а опісля – в Угорщину, до міста Буди. Частина голови святого Павла зберігається в Римі. 

__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Йоана Кущника

Тропар, гл. 4: З дитинства гаряче Господа возлюбив ти, світ покинува і всю красу світу і повчився кращому і збудував ти намет перед воротами батьків твоїх і демонські полчища переміг ти, всеблаженний, тому тебе, Йоане, Христос достойно прославив. 

Кондак, гл. 2: Полюбив ти вбогість неокрадну, батьків твоїх багатством погордив ти і євангеліє в руках тримаючи, послідував ти Христові Богу, Йоане, молячись безперестанно за всіх нас. 

У славному, за чудо світу уважанім місті Царгороді жив за часів цісарства Теодосія Молодшого один його полководець на ім’я Свтропій, з жінкою Теодорою і трьома синами, з яких два старші шукали слави у військовій службі. Третій, 12-літній Йоан, відзначався великою охотою до наук і своїми здібностями дивував усіх своїх учителів. Та був ще один Учитель, якого Йоан полюбив понад усіх і науку Його підносив понад усіма іншими. Учитель той був Ісус Христос, а наука Його – святе Євангеліє, котре хлопець вивчив напам’ять. Родичі замовили для нього переписати книгу святого Євангелія (книг друкованих тоді ще не було) і оправити в золото і шкіру. 

Сталося так, що через Царгород проходив до Єрусалиму один з монахів монастиря “неусипаючих” у Витанії. Побачив його Йоан і почув розповідь монаха, як то там, у монастирі, день і ніч служиться церковне правило, і служба не припиняється ані на хвилину, а монахи міняються, по черзі ідуть до церкви – тому-то монастир той називається монастирем “неусипаючих”. Серце хлопця запалало такою любов’ю до Спасителя і такою спрагою служити Йому, що монах, бачачи це, пізнав Божу волю і, повертаючись до Єрусалиму, взяв з собою Йоана, котрий потай залишив батьків і дім свій, бо знав, що інакше вони не відпустили б його від себе. 

Ігуменом монастиря “неусипаючих” був тоді святий Маркел (його пам’ять вшановуємо 29 грудня). Святого зворушили просьби хлопця і він постриг його в монахи. Невдовзі всі не могли надивуватися святості життя молодого подвижника; до молитви він завжди був перший, а постив так строго, що цілими днями, крім святого причастя, до уст нічого не брав. 

Та через кілька років диявол почав його мучити тяжкими спокусами; малював йому перед очима багатство і розкіш в домі його родичів і запалив його серце спрагою побачитися з ними. Преподобний Йоан знав, що це спокуса; він подвоїв молитви та умертвлення, а в кінці рішився, з дозволу святого Маркела, на новий подвиг, який мав цілковито здолати диявола. Попрощавшись з браттями монахами, взяв на себе одяг жебручого діда і пішов до Царгорода. Побачивши вітцівський дім, упав на коліна і молився цілу ніч. Вранці він виблагав у старшого над слугами свого батька, щоб дозволив йому сидіти в кутку при брамі як жебручому дідові. Того ж дня побачив він своїх родичів, які йшли до царської палати. Батько змилосердився над нуж- дарем, що стояв при брамі його палати, і наказав приносити йому страву зі свого столу, яку святий Йоан зразу ж роздавав бідним, а сам морив себе постом так, що крізь шкіру було видно його кості. 

Однак його мати не могла дивитися на пройдисвіта, якого вважала за неробу і ледаря. Її вразило страшне, знищене лице і смердюче лахміття, яке мав він на собі; і вона наказала прогнати його від брами, в інший закуток, але таки біля їх палати. Слуги поставили йому там маленьку кучку (намет) на мешкання, звідси і називається цей святий “Кущник”, а з грецького “Каливит”. 

Так минали літа, аж прийшов час вічної заплати для добровільного мученика, і Господь об’явив йому, що наближається година його смерти. Тоді попросив св. Йоан, щоб властителька палати, а була то його рідна мати, прийшла до його кучки. Для неї це була велика прикрість, однак не хотіла відмовити в проханні вмираючого і пішла до нього. А він подякував їй за все добро і сказав, що хоче їй залишити пам’ятку про себе, та під клятвою попросив, щоб тіло його поховали в тій самій кучці і в тій самій одежі, бо ліпшого похорону він не достойний. І дав їй те Євангеліє, котре хлопцем дістав від родичів і котре завжди носив зі собою. У палаті мати впізнала, що то за книга, сказала про це мужеві й обоє, здивовані, поспішили до кучки, щоб спитати вмираючого, звідки він має ту книгу. Тоді-то він сказав їм так: “Я син ваш Йоан, а Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене любити Христа Спасителя понад усе”. Заплакали родичі, припали до ніг сина, збіглися слуги і тисячі вірних, а він, благословлячи Бога, в Його руки передав свою душу. Поховали тіло, згідно з його волею, в кучці, а на тому місці поставлено було величаву церкву. Пізніше його мощі було перенесено до Риму, а голову його хрестоносці перенесли до міста Безансон у Франції. Помер св. Йоан при кінці правління цісаря Теодосія Молодшого або на початку правління імператора Маркіяна – після 450 року. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар