ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 23 січня 2017 р.

23.01.2017р. Б. / Пратулинських мучеників; Cвятого Григорія, єпископа Ниського; Преподобного Дометіяна, єпископа Мелітинського; Преподобного Маркіяна, пресвітера Константинопольської Церкви

Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний ка­лендар нашої Церкви "святом в честь пам'яти християнського подвигу Пратулинських мучеників". Поминати Пратулинських му­чеників вирішено 10 січня (за григоріянським стилем — 23 січня)[1].

Пратулинські мученикиНашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають "Церквою мучеників". Разом з тим, якщо поглянути на наш літур­гійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдности, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які остан­нім часом випромінюють світло своєї святости на наші землі. Але навіть коли б для кожного з них призначити окреме свято в літур­гійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але якого потребуємо і на те, щоби осмис­лити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти. Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвер­дила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любови до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників (бо і їх свідчення є безпосередньо пов'язане з переслідуванням віри), і праведників, але поки що в цій царині нашу "молоду" Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час (адже проведення беатифікаційного чи кано­нізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Иншого "особливістю" святих чи блаженних нашої Церкви є те, що біль­шістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині. Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов'язку провадити Христове стадо дорогою вічного спа­сіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим. Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку радянської влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловід­даленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогод­нішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священ­ства та монашества: тяглість свідчення вірности Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато инших прикладів справжнього хрис­тиянського подвижництва і звитяги...

Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не диву­ватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли-таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата. У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки вико­наних ілюстраціях чи чомусь иншому (хоча, поза всіляким сум­нівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок. Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізна­вали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину "прив'язує" Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров'ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника... Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Дани­ло Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип'юк та Максим Гаврилюк, спов­нені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук. І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського "православного" самодержця, їх рішу­чість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого хрис­тиянського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них: "... благаємо вас... заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у святій католицькій вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди святої католицької віри; щоби жили і поступали згідно з вченням прав­дивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев'янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь. " (Молитва з Молебня до Пратулинських мучеників // Сивіцький П. Блаженні підляські мученики з Пра­тулина. — Львів: Місіонер, 1999. — с. 68).

о. Роман Тереховський


[1] Див. Рішення і постанови, схвалені Синодом УГКЦ, що відбувся у Крехові-Львові з 14-го по 20-те вересня 1997 р. Б. //Рішення і постанови Синодів Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989—1997 років, Львів 1998, с. 41.

__________
У той самий день
Cвятого отця нашого Григорія, єпископа Ниського

Тропар, глас 1: Оком душевним чуваючи, святителю, пастирем чуйним явився ти світові, і жезлом мудрости твоєї, і теплим заступництвом твоїм всіх злославних відігнав єси, як вовків, стадо неушкодженим зберіг, Григоріє всемудрий. 

Кондак, гл. 3: Божественний ієрарх церкви і премудрості тайногласник цінний, тверезий ум ніський - Григорій з ангелами ликуючи і насолоджуючись божественним світлом, молиться безперестанно за всіх нас. 

Григорій, рідний брат Василія Великого, був йому братом не лишень тілом, але й у дусі і святості. Народився близько 331 р. в Кесарії Кападокійський, по закінченні студій став учителем філософії і риторики та одружився з дівицею Теозвою. Була то жінка надзвичайно чеснотлива, Григорій Богослов називає її “доброта Церкви, прикраса Христова, справді свята жінка”. І тут сповнилася стара і правдива приповідка, що добра жінка виведе чоловіка на найліпшу дорогу. Так і Григорій, за прикладом своєї жінки, став чим раз більше віддалятися від світу, прийняв чин духовного читця, а опісля, за порадою святого Григорія Назіянзина, прийняв священство і посвятився, разом з жінкою, молитві й добрим ділам, живучи в невинності й чистоті, як брат з сестрою. Теозва була дияконисою. Дияконисами обирали жінок зрілого і щирого благочестя, богомільних і душею відданих Богові. Вони мали доглядати за церковною утварю, навчали жінок, що готувалися до таїнства хрещення, вони доглядали хворих, роздавали милостиню, для жіноцтва були тим, чим диякони – для чоловіків. У найдавніших поученнях єпископові доручається таке: “Вибери дияконису вірну і святу, щоби служила жінкам. Бо так трапляється, що не всюди можна послати диякона, власне, коли йдеться про навернення жінок; там треба послати дияконису”. 

Коли померла Теозва, ми не знаємо. Однак, у всякому разі, вона не пережила чоловіка. Перед 371 р. Григорій Богослов, який часто писав листи до святого Григорія, і навіть упоминав його, коли той, ще світським чоловіком, занадто заглиблювався у світські науки, той Григорій написав покійній св. Теозві (Церква зачисляє її до лику святих) посмерну епітафію; “Теозва, вірний товариш великого Григорія, покрилася тут святою землею, вона була опорою жінок благочестивих і передчасно полишила це життя”. 

У 371 р. святий Василій, тоді вже архиєпископ Кесарії, під святим послухом, наказав святому Григорію прийняти гідність єпископа міста Ниси, що за 8 миль від Кесарії. Тут святий Григорій багато натерпівся, бо в місті було повно аріян, єретиків, які підбурили проти єпископа, ревнителя за чистоту Христової віри, самого намісника того краю, Димостена. Він став переслідувати святого Григорія, навіть наказав його ув’язнити, однак Григорію вдалося уникнути в’язниці. На його місце аріяни поставили єпископом єретика. Святий Григорій, за прикладом апостолів, ходив від міста до міста та навчав, боронив Христову віру, виявляв та соромив злобу аріян. Таке життя святого було сповнене убогости і небезпек, але для слави Божої воно було дуже хосенне. Григорій Богослов так писав тоді до святого Григорія: “Добро, яке ти поширюєш, є тривке, хоч сам ти не маєш тривкого місця”. 

Лишень 378 р., по смерті імператора-аріянина Валента, коли його наступником став імператор Гратіян, святий Григорій повернувся до Ниси. Однак Господь і далі випробовував його. Помер святий Василій, рідний брат, слава і світило Церкви. А вже через вісім місяців святий Григорій закрив очі на вічний сон своїй сестрі, святій Макрині (пам’ять її вшановуємо 19 липня). Померла свята, життя якої і смерть були живим прикладом для всіх вірних. Останні години перед смертю вона присвятила розмові про душу і воскресіння, цю розмову, після смерти сестри, Григорій Ниський описав в окремій книзі. 

Поховавши її, поцілував порох гробу, в якому спочивали святі батько і мати його, Григорій, сумний і заплаканий, утішаючись лишень згадкою про благочестиве життя сестри (яке сам описав), повернувся до своєї отари. Того самого року в Антіохії відбувся помісний собор єпископів. Собор вирішив послати святого Григорія до Аравії і Палестини, де він запровадив мир і спокій серед тамтешніх християнських громад. Під час цієї подорожі, як рівно ж і перед смертю, святий Григорій поклонився місцям, де проживав, навчав, творив чудеса і страждав Ісус Христос. 

На Другому Вселенському соборі, що відбувся 381 р. у Царгороді, Григорій Ниський найбільше спричинився до того, що той Собор доповнив символ віри, який з того часу звався Нікео-Царгородський. Крім того, він збагатив Церкву численними посланнями, в яких боронив Божество Сина Божого і Святого Духа перед єретиками, писав про чесноту дівицтва, проповіді і науки, де наводив описи життя багатьох святих. 

І так цілковито посвятившись на службу Церкві, проживши життя, сповнене терпінь і добровільного убожества, святий Григорій Ниський помер близько 394 року. 

Заслуги його перед святою Церквою були такі великі, залишені твори були так мудрі і корисні, що Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський, відбувся 787 р.) назвав святого Григорія Ниського Отцем Церкви. Нині перед престолом Всевишнього він вимолює і для нас тієї великої ласки, щоб і ми після смерти оглядали Божу досконалість і щоб осягнули Царство небесне. 

__________
У той самий день
Преподобного Дометіяна, єпископа Мелетинського

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 1: Священства помазанням богоданим прикрашений, отче, вияснив ти його божественними ділами чеснот і божественним послухом Христові і завершивши біг свій кличеш з ангелами: слава благоутробію Твоєму Спасе, слава царству Твоєму, слава промислові Твоєму, єдиний чоловіколюбче. 

Батько святого називався Теодор, а його, мати – Євдокія. Жили вони за правління імператора Юстина II (5І8-527). Невдовзі після одруження Дометіяи овдовів, і тоді він цілковито посвятився службі Богові, віддавшись молитві і покуті. У 30 років він став єпископом Мелетинської Церкви, в Малій Азії, в тому самому місті, де першим мучеником був святий Полієвкт, життя якого ми описали вище. А був святий Дометіян кревняком імператора Маврикія, і цар радився з ним у багатьох справах, одного разу навіть послав його в з посольством до персів, щоб помирити їх. із греками. Святий єпископ урядував, з поміччю Божою, якнайліпше, за що імператор наділив його великим багатством, котре владика роздав убогим. Коли у 602 р. імператора Маврикія було замордовано, святий Дометіян заопікувався його дітьми, та не довго, бо сам невдовзі, у 603 р., помер. Григорій Великий в одному з листів до святого Дометіяна хвалить дуже його ученість, розум, ревність і суворість життя. 

__________
У той самий день
Преподобного отця Маркіяна, пресвітера та економа Великої Константинопольської Церкви

 
Жив святий за часів правління імператора Маркіяна і його жінки, святої Пульхерії, був він з дуже багатої родини, що проживала в Римі. Та для того, хто усе своє щастя бачить у Бозі, навіть найбільші багатства є ніщо.. Так і святий Маркіян не дбав про розкіш, яку можна купи ти за гроші, а пішов до Царгорода, де на березі моря, при церкві святої Ірини, молився, постив, спав на голій землі та проливав потоки покаянних сліз. Опісля патріярх Геннадій висвятив його на пресвітера і зробив економом, тобто управителем маєтку і доходів патріяршої (великої) церкви святої Софії. Як священик Маркіян славився своїми чеснотами, а особливо милосердям. Бувало таке, що він останню одежу знімав із себе і давав бідному. Була в Царгороді церква святої Анастасії, де раніше проповідував Григорій Назіянин і своїми проповідями поборов аріянську єресь, котра тоді охопила була майже все місто. Коли ж та церква ось-ось мала завалитися, то святий Маркіян на свої гроші побудував нову, величаву церкву. Одного разу, саме в день святої Анастасії, одна жінка впала в тій церкві з бічного хору і забилася. Святий Маркіян помолився над нею і воскресив її до життя. Іншого разу, коли в місті сталася велика пожежа, і вогонь вже добирався до церкви святої Анастасії, святий Маркіян вийшов на вежу в єрейських ризах та з Євангелієм в руках, гаряче помолився, і Бог вислухав його – молитва святого погасила вогненне море. Також він навернув до покаяння і чесного життя багато блудниць і мав силу над бісами, котрі, боячись його молитви, втікали перед ним. 

Задумав святий також відновити, а точніше, наново відбудувати церкву святої Ірини над морем, і то за свої гроші. Він почав будову, але не докінчив її, бо Господь покликав свого слугу до себе по вічну нагороду. Церкву святої Ірини закінчила цісарева Верина, жінка Лева І. Помер святий Маркіян близько 480 р., похований був у монастирі святого Йоана Хрестителя, при церкві святого Мокія. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар