ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 26 листопада 2016 р.

26.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.8,1–5:  «Їхня надмірна радість та їхня глибока бідність вилилась без краю на їхню багату щедрість»

Дуже часто ми нарікаємо на обставини, на людей, які нас оточують, нарікаємо самі на себе, як ми не робимо добра, не вміємо у цьому всьому плодоносити. Ці наші проблеми, скорботи, труднощі та складні ситуації, це є обставини, які нам дав Бог. Часто ми думаємо, що коли б мали достаток, могли б комусь допомагати чи вирішувати щось. А той, хто має достаток, каже, що коли мав би менше всього цього, то міг би іншими зайнятись. 

Ми завжди маємо претензії до людей і обставин. Важливо усвідомити, що саме в цих обставинах Бог хоче, щоб ми приносили плоди, щоб ми щедро плодоносили і вміли в тих обставинах робити щось важливе, до чого він нас призначив.

*** 
Лк.8,16-21:  «Вважайте, отже, як слухаєте»

У часі Божественної літургії часто чуємо слова «Будьмо уважні!» Бог промовляв дві тисячі років тому до свого народу, і зараз Він так само не перестає промовляти в житті кожного з нас. 

Маємо бути уважні до голосу Божого, який особливо можемо почути під час зустрічі з Ним – на молитві. Вслухатися в ті порухи серця, у ті пережиття та думки, які Господь нам дає; вслухатися в Бога через ті чи інші слова, які нам хтось промовляє; вслухатися в події, які відбуваються в нашому житті; вслухатися в ті чи інші свої відчуття… Бог для того дав нам вуха, щоб ми вслухалися, що діється навколо нас. 

Ми здебільшого звикли, що все, що діється, творить немовби якесь тло, а коли починаємо уважно вслухатися в події, в ситуації, у пережиття, то розуміємо, що це немовби велика симфонія. Бог завжди присутній у нашому житті, і лише ми не завжди готові чи не спроможні Його почути!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.11.2016р. Б. / Во святих отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Царгородського

Во святих отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Царгородського

Тропар, глас 8: Уст твоїх благодать засяявши, як світлість вогню, вселенну просвітила,* не сріблолюбства скарби світові придбала,* висоту смиренномудрія нам показала,* але, твоїми словами навчаючи, отче Йоане Золотоустий,* моли Слово, Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 6: З небес прийняв ти божественну благодать* і твоїми устами навчаєш усіх поклонятися в Тройці єдиному Богу,* Йоане Золотоустий, всеблаженний, преподобний, достойно хвалимо тебе,* бо ти є наставник, тому що божественне являєш.

Святий Йоан, якого завдяки силі і красі його слова світ назвав “Золотоустим” (Хризостомом), і якого називають також “устами Христа”, “устами Божими”, народився в Антіохії Сирійській близько 347р. Його батько Секунд був начальником міста, але помер передчасно і залишив Йоана сиротою. Та Господь Бог дав йому матір, якої можна бажати всім християнським дітям, на ім’я Антуса. Вдовою вона залишилася на двадцятому році життя. І тоді Антуса не думала про життя в розкошах; вона цілковито посвятила себе Богу і вихованню своєї дитини. А Бог прийняв жертву доброї матері: син її став славою святої Церкви, став учителем вселенної, став “другим святим Павлом”, став стовпом і утвердженням Церкви; і доки світити сонцю, доки текти всім рікам світу, доти славити й величати і молитвами почитати буде світ святого Йоана Золотоустого і доти в творах його знайде невичерпне джерело Божої науки.

Уже в молодому віці Йоан був правдивою скарбницею мудрости. Недарма Антіохія славилася своїми школами, та, на жаль, більшість учителів були погани, бо християнські школи Юліян Відступник закрив, а їхні учителі прийняли вінець мучеників. Коли поганин Ливаній, один з найбільших учителів філософів, в присутності великої кількости вчених прочитав гимн, який написав Йоан на честь правлячих імператорів, то сам у найбільшому піднесенні вигукнув: “Щасливий письменник, який зумів так звеличити імператорів; та щасливі й вони, що правлять в часи, коли світ дає таких письменників!” А через кілька років Ливанія на смертному ложі запитали, кого б він хотів бачити своїм наступником, і філософ сказав: “Йоана, але його вже взяли до себе християни”.

Багатий з роду, святий Йоан уже юнаком не любив розкошів і жодного блиску. “Я не люблю ніякого блиску, – пише він, – ані розкоші, якої не може схвалити ані розум, ані наука отців Церкви, ані слово Боже, яке каже: «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений»” (Лк. 14, 11). Він шукав дружби з чесними юнаками і знайшов таких. Його друзями були Теодор, згодом єпископ Мопсуестійський, Максим, єпископ Селевкії Ісаврійської, а особливо Василій, єпископ Ратанський. Вже у вісімнадцять років він став адвокатом, а його слово, правдиво золоте, всіх захоплювало. Однак душа Йоана була далеко від світу, в ній кожна чеснота прагнула осягнути найбільш можливу досконалість; молитва і піст, умертвлення тіла, читання Святого Письма – це ті звичайні дороги, якими слуга Божий прямував до своєї мети. Він рад був цілковито віддатися самітницькому життю, та сльози матері утримували його від такого рішення. Вона просила сина, щоб свій намір від відклав до її смерти. Та святий Йоан і в своєму домі жив немовби в пустелі, він весь віддався розважанню і навчанню, готуючись до таїнства хрещення, яке, за тодішнім звичаєм, приймали у зрілому віці. Він цілковито віддався духовному проводові тодішнього єпископа Антіохії святого Мелетія, який і охрестив Йоана у 367р. Чин читця святий Йоан прийняв 370 р.

Коли ж святого Мелетія заслали на вигнання, то під тим тяжким ударом об’єдналися в Антіохії всі мужі, посвячені Богу, щоб ще ревніше боронити святу віру. Тоді бажання цілковито посвятити себе пустельному життю набрало у святого Йоана найбільшої сили, але він добре усвідомлював, що велить йому любов до матері, тому залишився біля неї. У той час єпископи вирішили Йоана і його друга Василія поставити єпископами, але Йоан, від страху перед таким високим урядом, утік, а Василій мусив підкоритися явній Божій волі і прийняв той великий уряд.

І ось Бог покликав матір святого Йоана до себе. Усе своє майно Йоан роздав бідним, а сам пішов у пустельні гори, поблизу Антіохії, де прожив чотири роки під проводом загартованого в монашому житті інока Сиріяна. І тут, поряд з молитвами та постами, провадячи строге життя, він написав багато зі своїх книг. Наступні два роки він проживає вже сам в одній печері, а потім, обезсилений і слабкий здоров’ям, повертається до Антіохії, де святий Мелетій, близько 381р., висвячує його на диякона. Флавіян, наступник Мелетія, у 386р. висвятив Йоана на пресвітера і доручив йому проповідувати в Антіохії, що в ті часи робили зазвичай лишень єпископи. І попливла Божа наука, попливла чистим золотом із уст святого Йоана. І не знали люди, що більше подивляти, чи глибоку силу, чи смирення тої проповіді. “Чи це правда, – говорив у своїй першій проповіді святий Йоан, – що мені передано такий тяжкий уряд, що мене, бідного юнака, вознесено на таку висоту проводу? Та, однак, це сталося і збулося, хоча й досі не йму цьому віри, і місто, таке велике й велелюдне, жадібно оглядає моє безсилля, сподіваючись почути від мене щось велике і надзвичайне. Готуючись уперше промовляти в церкві, я хотів би початок вступної бесіди, її первоплоди, посвятити Богу, який дав нам язик, бо не лишень перші плоди, але й перші слова треба посвятити Слову, бо той плід і нам більше властивий і миліший Богу. Ягоди і початки хліба родить земля, а обробляють її руки хлібороба, а священну пісню родить благочестя душі, виховує добра совість і Бог приймає її до небесної житниці... Моліться, нехай з небес зійде на мене велике підкріплення; якщо й раніше мені треба було помочі, то тепер потребую безнастанно ваших молитов, щоб міг я в цілості повернути Господу Богу дану мені запоруку, а віддати її в той день, коли всі, що отримали талан, будуть покликані і приведені, щоб дати звіт”.

Упродовж дванадцяти років проповідував святий Йоан. Антіохія налічувала тоді близько двісті тисяч мешканців, і всіх дотикала могутність його слова. А якось під час його проповіді одна жінка, пройнята силою слів святого, вголос скрикнула: “Учитель духовний Йоан! Золоті уста, глибоке твоє слово і слабкий наш ум пойняти його не може!” І з того часу весь народ став називати святого Йоана “Золотоустим”. А святий Йоан, коли почув, як усі вихваляють його проповіді, так сказав у церкві: “Ви хвалите моє слово, але похваліть його добрими ділами, бо лиш такої хочу я похвали!” Та коли треба було, його проповідь ставала громом. “Не припиняються нещастя, що гноблять святу Церкву, – говорив він, – вони тепер ще більші, ніж були раніше. Я вже не кажу про ворожбитство і чари та сотні інших речей, якими грішать християни. Я шукаю серед овець словесного стада правдивих християн – і не знаходжу їх. Чи є бо такі, які не злословлять брата свого, не приховують заздрости, не піддаються ненависті і помсті, які не грішать скупістю або нечистотою? Яке страшне зіпсуття серед молоді, яке недбальство серед стариків. Ніхто не хоче займатися вихованням дітей. Погани пильно спостерігають за нами; святість нашого життя має приводити їх до Бога і спонукати до ліпшого життя, але на ділі виходить воно інакше! Як можуть вони навернутися з блудів поганства, коли бачать у нас ті ж самі пожадання, ті ж самі пристрасті, що й у них, коли ми зовсім не поступаємося їм у славолюбстві, і з такою ж самою спрагою ганяємося за почестями й земними достоїнствами. Що може їх спонукати до прийняття християнської віри, коли вони бачать, що ти, при ліпшій вірі, провадиш таке саме земне, повне проступків життя, так само любиш багатство, прагнеш розкошів життя, а дрижиш лишень у голоді і при смерті. Як мало ми виявляємо довготерпіння у нещастях, які падають на нас, у хворобах та всіх інших невигодах земного життя? Чи не так само купаються християни в нечистоті, як і вони? Чи вони можуть повірити в ті Божественні правди, коли бачать наше грішне життя? Що їх переконає? Чуда? Але й чуда тепер трапляються рідко. Чи наверне їх святість звичаїв? Але у нашому житті її майже нема. Чи наверне їх велич нашої любови? Але наші душі опустіли, там і сліду нема тої великої чесноти. І так ми є причиною нечестивости поган, і здамо за це звіт перед Богом, за перешкоду в їх наверненні, бо тою перешкодою є наші зіпсовані і грішні звичаї. Ах, увійдімо в себе самих, прокиньмося з глибокого сну, почнімо життя небесне і борімося, як борці життя вічного!”

Особливо заохочував він усіх до якнайбільшого милосердя. Бо ж в Антіохії, за його підрахунками, було двадцять тисяч людей дуже багатих, шістдесят – середнього достатку, вісімдесят -- що ледве зводять кінці з кінцями, а двадцять тисяч цілком бідних, з яких Антіохійська Церква підтримувала лиш три тисячі. Святий Йоан усе, що мав, роздавав убогим, а його слово і його приклад спонукали до наслідування багатьох інших.

І прийшов для Антіохії страшний день; народ, зворохоблений непосильним стяганням податків, заворушився, скинув на землю погруддя імператора Теодосія і волочив його по всьому місті. А вслід за цим поширилася чутка, що імператор виправляє військо, аби пустити місто з вогнем, а завдану зневагу змити кров’ю його мешканців. І серед смертельного страху, коли день і ніч змішалися для народу, святий Йоан своїми науками скріплював той народ, а старий єпископ Флавіян поїхав до імператора і вимолив у нього прощення для міста – і цісар простив. На сам Великдень Флавіян повернувся з радісною вісткою, а святий Йоан звеличив цю хвилю прекрасною наукою.

З 389р. святий Йоан почав пояснювати Святе Письмо. Він виголошував в Антіохії проповіді, в яких пояснював книгу Буття, псалми, Євангеліє від святого Матея, Євангеліє від святого Йоана, Послання до римлян, Послання до коринтян, Послання до галатів, Послання до Тимотея. Крім того, проповіді про Лазаря, про покаяння, проповіді в часі повстання в Антіохії, проповіді проти жидів і багато інших. Слава тих творів широко рознеслася по всьому світі.

У 397р. в Царгороді помер Нектарій, наступник святого Григорія Богослова, й імператор Аркадій (395-408), за порадою свого дворянина Евтропія, наказав намісникові Сходу Астерію майже силоміць привезти святого Йоана до Царгорода, де його поставлено архиєпископом після Нектарія. Сталося це 25 лютого 398 р. Цьому спротивився патріярх Олександрійський Теофіл, чоловік (як побачимо) великої злоби, бо він мав намір посадити на владичому престолі священика, свого поплічника Ісидора, однак на Теофіла ніхто не зважав, а весь народ з нечуваним піднесенням прийняв святого Йоана.

Для святого Йоана почалася тут нова доба життя. Він став навчати і приводити до Бога, сам жив ангельським життям, споживав лиш ячмінний хліб, молитва була його кормом і відпочинком. Повний любови до всіх, він дбав про чистоту святої віри і звичаїв, рішуче виступив проти частини духовенства, що вела грішне, зле і згіршуюче інших життя. Так само виступив він проти багатьох багатих удовиць міста, яких про око зачисляли до дияконис, а життя їх не відзначалося святістю. Під його проводом зібралася невеличка громада правдиво святих жінок, які цілковито віддалися життю, що провадило до досконалости. Серед них мусимо згадати святу Олімпіяду, життя якої ми описали 7 серпня (25 липня). Святий Йоан старався, щоб вірні всюди при роботі співали псалми і побожні пісні, бо, як пише при поясненні 41 псалма, “ніщо так не підносить і окрилює душу, не відриває її з такою силою від землі і не звільняє від усіх пут тіла, ніщо так не готує її до любомудрости і не підносить понад усе земне, як гармонійний стих і свята пісня, умно складена. Природа наша любується в стихах і співі, вона так споріднена з ними, що й немовлят, коли вони плачуть і марудять, ми присипляємо піснею. Часто посеред спеки подорожній осолоджує собі дорогу піснею. І хлібороби співають при своїй роботі, і моряки, коли гребуть веслами, не забувають про спів, так само й жінки-ткалі, окремо чи разом, співають. І всі так чинять, щоб піснею підсолодити свою працю, бо при її звуках душа легше знесе і труд, і журбу. Тому-то ми маємо псалми, співання яких є і милим, і корисним; а люди, співаючи їх, не гіршаться численними злими піснями. Бо світські пісні приносять багато зла і згіршення, усе те, що є в них злого, проникає в душу, ослаблює її і псує. А духовні пісні – це джерело освячення, провідники до мудрости, бо слова їх очищають серця і Святий Дух сходить в душу того, хто їх співає, а Його благодать освячує і серця їх, і вуста. Я кажу це не лиш для того, щоб вас заохотити до співання псалмів, але й щоб і ви заохочували до цього і жінок, і дітей”.
Науки Йоана Золотоустого чуда діяли, народ наповнив церкви, а раніше вони були напівпорожні, натомість цирки і театри переповнені. Чутка про його працю ширилася далеко, і поза межі Царгорода. Стараннями святого Йоана багато скитів і ґотів покинули блуди аріянської єресі, а велике число поган з Фінікії прийняло святу віру. “Він усюди поборював блуди, – говорив святий Прокл (учень Йоана Золотоустого, а згодом єпископ Царгорода), – в Ефесі подолав єресь, у Фригії – поганство, в Кесарії – згіршуюче, розпусне життя, в Сирії – жидівські божниці, в Персії посіяв слова благочестя – всюди він насаджував корінь правовірности”.

Святий Йоан Золотоустий скоротив і змінив Божественну літургію святого Василія Великого, і нині цю службу Йоана Златоустого відправляють цілий рік, окрім кількох днів, коли служиться Божественна літургія Василія Великого. Наслідок його трудів, як пише Палладій, був такий: “Духовенство влаштоване, симонія (купування духовних гідностей, як дияконство, священство або приходи) подолана, єресі поборені, бідні і слабкі забезпечені, монахи, діви і вдовиці представляли образ досконалости. Навіть і ті, які жили лишень для світу, для яких єдиною пристрастю були цирки і театри, відступили нарешті перед невтомною ревністю і проникливим словом святителя, перестали ходити в театри, а пішли до церкви. Одним словом, Царгород досконало перемінився, і все це зробив один чоловік, натхнений любов’ю, озброєний всепереможним даром красномовного слова”.

Але ненависть не спить. Потай росло також і число ворогів, а серед них покарані за зле життя священики, деякі злого життя багаті жінки і придворні, яких святий Йоан жорстко картав за їх грішне життя. Вони перетягнули на свій бік цісареву Євдоксію, бо сказали їй, що архиєпископ картає і її цілком далеке від святости життя. Вона пожалілася на святого чоловікові слабосильному і тупоумному імператорові Аркадію, а також послала скаргу до самого святого Йоана. Але святий відповів посланцям так: “Я не можу не чути голосу ображених і плачучих, я не можу не картати тих, що грішать, я – єпископ, і мені довірено пильнувати душі. Я мушу недремним оком за всім дивитися, прийняти всяке прохання, всіх учити, а тих, що не каються, упоминати, бо я знаю, яка то страшна річ не карати беззаконня. Якщо я буду мовчати на беззаконня і неправду, то заслужу на звинувачення пророка, «отак священиків ватага вбиває на шляху сихемськім» (Ос. 6, 9), а сам апостол учить: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (2 Тим. 4, 2). Я картаю не тих, що зле роблять, а саме зло, нікого не називаю, але всіх навчаю не чинити зла, не ображати ближнього. Якщо ж кого совість непокоїть, то він нехай не на мене, а на себе самого гнівається – і нехай старається виправити своє життя. Якщо цісарева не знає зла за собою, то не має чого гніватися; вона повинна радше тішитися, що я підданих її на добро веду. Я не перестану говорити правди, бо маю більше Богу вгодити, як людям”.

Це озлобило горду і лукаву Євдоксію. Вона потай змовилася з Теофілом, патріярхом Олександрійським, і добилася в Аркадія, щоб той доручив Теофілові скликати суд над святим Йоаном. У 402 р. в Халкедоні Теофіл зібрав сорок п’ять прихильних до себе єпископів, і знайшлися обвинувачі, які донесли на святого Йоана, що він не є милостивий до бідних, а сам все їсть і нікого не просить до себе, що є знаком гордости і скупости, що він відсторонив кількох єпископів та ін. У Царгороді тим часом зібралося сорок єпископів, мужів побожних і почитателів святого Йоана, і ті вирішили, що халкедонське зборище не має жодної влади, бо архиєпископа може судити лишень Вселенський собор або папа. Але імператор стояв на боці явних ворогів святого Йоана і засудив його на вигнання.

Коли вістка про це поширилася серед народу, тоді тисячі людей збіглися й оточили церкву, щоб боронити свого пастиря. Сторожу, яка прийшла за святим Йоаном, народ прогнав і дві доби не рушився з місця. Але через два дні св. Йоан сам вирішив здатися в руки сторожі, бо боявся, щоб у замішанні не дійшло до кровопролиття. А до народу він промовив так:

“Сильні є хвилі, жорстока буря! Та я не боюся втонути, бо стою на скалі. Нехай казиться море, воно каменя не зрушить. Нехай біснуються хвилі, вони не можуть пожерти корабля Христового. Скажіть, чого боятися мені? Чи, може, смерти? «Для мене бо життя — Христос, а смерть – прибуток» (Флп. 1, 21). Чи прогнання? «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24(23), 1). Чи втрати маєтку? «Ми бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо» (1 Тим. 6, 7). Не боюся я погроз цього світу і сміюся з його благ. Не боюся убожества, не бажаю багатства, не боюся смерти і не бажаю життя, хіба лишень для вищого добра. Тому я говорю про теперішні мої обставини, тому звертаюся до вас, щоб вас заспокоїти. Ніхто не може нас розлучити. Що Бог поєднав, того чоловік не розділить. Якщо не можна розірвати подружжя, то тим більше не можна розділити Церкви. Нічого нема сильнішого від Церкви. Скільки то тиранів кидалось на неї і нічого не вдіяли. Де тепер ті вороги? Про них ніхто не говорить, вони забуті. А Церква? Вона сяє ясніше, ніж сонце. Якщо християни залишалися непереможними, коли їх було мало, то чи можна їх здолати тепер, коли вся вселенна сповнена благочестя? Не тривожтеся тим, що зараз діється, покажіть мені вашу любов в одному – в непорушній вірі. Я маю запорукою Господа і не розраховую лиш на власні сили. Я маю Його Святе Письмо. Воно мені опора, воно мені кріпость, воно мені спокійна пристань. Нехай уся земля хвилюється; у мене є Святе Письмо, я його читаю, а його слова мені є стіною і оплотом. Які слова? – «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос зі мною, кого мені боятися? Нехай піднімаються на мене хвилі, і море, і могутність сильних, для мене все це слабше від павутини. Ви одні утримуєте мене своєю любов’ю. Я завжди молюся: «Хай буде воля Твоя, Господи!» Не так, як хоче той чи той, але так, як Ти хочеш! Ось це моя кріпость, мій камінь непорушний, моя твердиня. Якщо Богу вгодно, нехай буде так. Якщо Йому вгодно залишити мене тут, я буду вдячний Йому. І дякуватиму Йому буду, де б Він не захотів мене поставити. Тому не журіться, єднаймося в молитві: де я, там і ви, а де ви, там і я. Ми одне тіло. А тіло від голови, як і голова від тіла не розділяється. Нас розділить місце, але любови нашої навіть смерть не розлучить. Хоч і вмре моє тіло, але душа моя буде жива і буде згадувати вас, бо ви рідні мої, ви моє життя, ви моя слава – як я можу забути про вас? Я готовий тисячу разів покласти душу за вас, все перетерплю за любов мою до вас, і тому зроблю все, щоб ви залишилися в безпеці, щоб ніхто чужий не увійшов у моє стадо і щоб воно збереглося непорочним”.

Тієї ж ночі святого Йоана під вартою перевезли до Витинії. Народ, довідавшись про це, став бунтувати й, оточивши царські палати, домагався повернення архиєпископа. А вночі стався землетрус, і всі голосно кричали, що то кара Божа. Сама цісарева написала листа до святого Йоана і молила його, щоб він повернувся. Святий Йоан повернувся, але перед Царгородом затримався і не хотів вступити до міста, доки новий собор не оголосить про його невинність. Але змушений був зважити на прохання і сльози народу й урочисто був введений до владичого храму святої Софії, де, поблагословивши народ, промовив: “Благословен Бог, який забрав мене звідси, і благословен Він, що повернув мене сюди. Благословен Бог, який наслав на мене бурю, і благословен Бог, який усмирив її. Я кажу це, щоб схилити вас бути вдячними Богу. Прийшло щастя, дякуй Господеві – і щастя буде тривке; прийде журба, дякуй Богу – і журба минеться”.

Невдовзі зібрався собор із сімдесяти владик, який засудив халкедонське зборище. Однак злоба Євдоксії не минулася. Коли святий Йоан став у проповідях картати всяку сваволю і безбожні забави, за те, що в часі Богослуження натовп народу гуляв і співав перед погруддям Євдоксії, розміщеним напроти дверей церкви, то Євдоксія заприсяглася святому вічну помсту. І ось знову з допомогою Теофіла святого Йоана засудили за те, що він повернувся на владичий престол, не виправдавши себе перед халкедонським зборищем, учасники якого після повернення Йоана повтікали, боячись гніву народу. Звісно ж, Євдоксії не йшлося про право, їй розходилося в тому, щоб помститися. У Страсну суботу святий Йоан отримав наказ від імператора, щоб не виходив зі своєї палати. На це святий Йоан відповів так: “Мені Бог довірив уряд цією церквою, і я церкви не залишу, а цар може мене вивести з неї силою, бо інакше не вільно мені з церкви вступатися”. І справді, увечері до церкви увірвалося чотириста воїнів і вчинили страшну різню тих, хто готувався до святого хрещення. Купіль, в якій мали їх хрестити, забагряніла від крови, Чесні Дари потоптали ногами. Святого Йоана схопили і замкнули в його помешканні, де він перебув під вартою два місяці, а потім, 20 липня 404 р., його кораблем було доправлено до Витинії. Тієї ж ночі страшна пожежа знищила храм святої Софії і багато будинків. Вороги архиепископа оголосили, що підпал учинили прихильники святого Йоана, і багатьох безвинних переслідували, як це ми читали у житії святої Олімпіяди.

А тим часом святого Йоана заслали у Вірменію, в містечко Кукус, що лежало в найдикішій і найнездоровішій, при кінці світу розміщеній місцевості, на яку постійно нападали дикі .ісавряни, так, що ніхто не був тут певний життя. Місце це, як найгірше в усій державі, вибрала Євдоксія, і це була її остання помста, вона через три місяці померла. Дорога до Кукус – як знаємо з листів Йоана Золотоустого до Олімпіяди – це була одна довга мука, бо дорогою зустрічалися прихильники Теофіла, а в містах Анкирі Галатськім і в Кесарії Кападокійській, де владикою був негідник Фаретрій, святому Йоанові погрожували смертю. А святий Йоан був тяжко хворий, і так упродовж сімдесяти днів, у безнастанній подорожі, крім хвороби він терпів усякі негаразди, а втіхою йому було лишень те, що народ всюди збігався, плакав і просив благословення, В Кукусі прийняли його з великим захопленням, і святий Йоан замешкав в домі побожного мужа Діоскора. Сюди прибула також і його тітка, диякониса Савиніяна, яка, попри доволі старечий вік, поспішила, щоб бути поряд зі святим. А він, лиш трішки набравшись сил, став і тут навчати та творити милостиню, бо багато з його прихильників або особисто приїжджали відвідати його, або присилали йому значні суми грошей, які святий тратив на допомогу бідним. Святий Йоан знав, що багато єпископів, священиків і вірних страждають у в’язницях за те, що залишалися йому вірні. Він писав до них листи, сповнених розради і любови. Він звернув свій погляд на Персію, де лютий Сапор майже під корінь винищив християнство, і зробив для того краю стільки, що його назвали апостолом Персії. Так само посилав він проповідників до скитів, опікувався християнами Фінікії; усюди посилав свої листи, і хоч сам перебував у вигнанні, інших приводив до правди.

У Римі папа Інокентій І (402-417) знав – як і від самого святого Йоана, так і від єпископів, які стояли в обороні ісповідника, – про все, що відбувалося. Папа сам писав до імператора Аркадія, писав також Гонорій, брат Аркадія і правитель західної частини держави, щоб імператор скликав Вселенський собор, аби осудити справу проти святого Йоана. П’ять єпископів і більше священиків поїхало з тими листами до Аркадія, але щойно вони прибули в Царгород, як їх ув’язнили і відвезли до в’язниці в місцевості Атира, в Тракії, і лиш чудом вони спасли своє життя.

Святий Йоан страждав у Кукусі три роки, але під кінець 406р. мусив сховатися від набігів ісаврян в Арабиській фортеці, на горі Таврі. Яке було життя там святого Йоана, можна дізнатися з його листа, в якому він пише: “Я не маю постійного житла; мешкаю то в Кукусі, то в Арабиській фортеці, або переховуюсь серед гір і лісів, або в печерах пустелі. Все тут у руїнах й у вогні, багато міст спалено, а люди убиті, мучені страхом, ми безнастанно змінюємо наші нічліги, кожної хвилини очікуємо смерти. Фортеця, що служить мені в’язницею, також не є убезпечена від набігів варварів”.
Та ворогам святого Йоана було ще замало його страждань. Вони постаралися про те, щоб імператор наказав перевезти святого в містечко Питиунт, в Колхиді, на північному березі Чорного моря, по сусідству з сарматами. До нього приставили двох катів-урядників, один з яких в нечуваний спосіб знущався зі святого Йоана. Навіть під час бурі вони не припиняли подорожі, для нічлігів навмисно вибирали пустинні місця або занедбані села, де мучений тяжкою хворобою святий Йоан не міг навіть знайти води, щоб вгамувати спрагу. А святий дякував Богу, що дав йому страждати задля Його Імени. До містечка Еомани в Понті він добрався геть вже без сил. За містом, у церкві святого мученика Василиска (пам’ять його 4 червня (22 травня)), вони зупинилися на нічліг. Святий Йоан всю ніч пробув у молитві. І тут явився йому святий Василиск, який сказав: “Не журися, брате Йоане, вже завтра ми будемо разом”. Вранці святий Йоан попросив, щоб дозволили йому залишитися тут ще кілька годин, але сторожі погнали вмираючого далі. Вони навіть милі не пройшли, як він цілком підупав на силі, і вони мусили назад вернути до церкви святого Василиска. Тут святий Йоан став на молитву, а опісля одягнув на себе світлі ризи, віддав тим, хто був поряд усе, що мав, прийняв Найсвятіші Дари і зі словами: “Слава Богу за все!” спокійно передав свою мученицьку душу в руки небесного Отця. Сталося це 14 вересня 407 р. “На вістку про його смерть, – пише Паладій, – зі всіх сторін зібралося стільки народу, що здавалося, наче б там зібралися всі вірні Киликії, Понту, Вірменії та інших країв. Були тут вірні з Царгорода й Антіохії”. Його мощі поклали поряд з мощами святого Василиска, а через тридцять років їх урочисто перенесли до Царгорода, як ми описали це 9 лютого (27 січня), бо цього дня свята Церква вшановує пам’ять перенесення його мощей. Згідно зі старовинним описом, Йоан Золотоустий був тілом слабкий, малий і лисий.

Його листи – неоціненний скарб мудрости. Великий почитатель апостола Павла, Йоан Золотоустий силою своєї науки і палкою вірою та любов’ю був дуже подібний до святого апостола. До його найкращих творів (крім згаданих) належать: «Про священство», «Про дівицтво», багато проповідей на честь святих і мучеників. Його авторитет як Отця Церкви є незвичайний і таким буде завжди у всій Церкві. У невеличких і слабких науках, долучених до нашої книги, немає майже жодної, де б ми не посилалися на вислів святого Йоана Золотоустого.

Як сонце ясне і світле, так світлий він для святої Церкви. Лишень що прийде день, коли сонце потьмяніє і згасне, а там, у небі, перед престолом Спасителя завжди буде сяяти той, хто у вогні Божої любови запалав неначе сонце – все буде вінчатися блиском слави – святий Йоан, “учитель духовний, Золотоустий”.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

пʼятниця, 25 листопада 2016 р.

25.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом

Євр.4,14–5,6:  «Приступім, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милость і знайти благодать на своєчасну поміч»

Часто в різноманітних обставинах та ситуаціях ми бачимо свою людську обмеженість, чуємо свою слабкість, свою безпомічність щось зробити, на щось вплинути. Навіть на свої вади і гріхи нам не завжди легко впливати. Часто працюємо над собою днями, місяцями, а то й роками і не можемо дати ради самі собі, і це правда. Якщо ми могли б самі собі дати раду, то не потрібен був би прихід Ісуса Христа, Його смерть і воскресення. 

Важливо повсякчас собі усвідомлювати, що Господня благодать нам конечно потрібна для спасення. Ми самі по собі не можемо дати собі ради і завжди маємо шукати й уповати на Бога, шукати Його помочі, шукати Його сприяння. Тож коли в нас закінчуються спроможності, сили, можливості, якщо не можемо знаходити цього всього в собі, завжди просімо про Божу благодать. І так як Господь допомагав, підтримував і укріпляв усіх, хто звертавсь до Нього, і нам так само допоможе, підтримає, укріпить і спасе.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 24 листопада 2016 р.

24.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Сл.2,9–14:  «Ми кожного з вас, мов батько своїх дітей, просили, умовляли й заклинали»

Часто нам доводиться, як і апостолу, інших вмовляти і повторювати свою думку, а той, кому вона адресована, все одно до неї не прислухається. Це, звичайно, знеохочує нас, але дуже важливо не боятися знову і знову говорити та свідчити,. Ніколи не зупинятися, коли сказали один раз, другий, а результату нема. 

Саме на це звертає увагу апостол, коли каже, що, як батько для своїх дітей, він солунян просив, умовляв у різні способи. Так, як ми перед Богом у богослуженні «ще і ще раз» повторюємо ті самі молитви, знову і знову кажемо: Господи помилуй. Так не біймося, але в різний спосіб, знову і знову, пригадуймо іншим людям ті речі, які є цінними і важливими для спасення.

*** 
Лк.11,14-23:  «Кожне царство, розділене проти себе самого, запустіє, і дім на дім упаде»

Коли поглянемо на свої думки та вчинки, то зауважимо, як часто ми поділені. Одні ситуації нашого життя показують наші позитивні якості. Інші – що дозволяємо собі негідні вчинки. І така роздвоєність в нас існує. 

Бачимо, що й святі не могли позбутися до кінця тої роздвоєності, бо грішна природа давала про себе знати. Але святі завжди цілковито горіли бажанням пізнавати Господа й шукали Його. Вони прагнули Бога і Божої волі понад усе! 

Можемо зауважити, що від цього та роздвоєність у них поступово зникала. Вони ставали ціліснішими. Тому й кожен із нас покликаний все більше шукати Бога, бо самі ми цілості не осягнемо й не станемо досконалими. Шукаючи Бога і Його Небесного Царства, побачимо, як все у нас стане на свої місця! Господь недарма каже: «Шукайте перше Царства Небесного, а все інше вам додасться»!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.11.2016р. Б. / Святого мученика Мини; Страждання святих мучеників Віктора і Стефаниди; Святого мученика Вікентія, диякона; Преподобного отця нашого й ісповідника Теодора Студита

Святого мученика Мини

Тропар мучеників, глас 4: Господи слави і всіх Сотворителю,* ти явив у світі страстотерпців і мучеників,* прикрашених добрими ділами,* що приймають непереможну перемогу. 

Кондак Мини, глас 4: Взявши з дочасного війська,* показав тебе, страстотерпче Мино,* нетлінним небесним спільником Христос Бог наш,* Який є нетлінним вінцем для мучеників. 

Святий мученик Мина жив у часи гонителів Диоклетіяна і Максиміяна. Родом він був з Єгипту і служив у війську під проводом тисячника Фирмиліяна в місті Котуан, у Фригії. А що був він ревним християнином, то мусив покинути свою службу, бо його заставляли переслідувати християн. Святий пішов у гористу пустелю, де в постах і молитвах служив Богу.

У місті Котуані погани дуже урочисто почали святкувати якийсь свій поганський празник, що тривав кілька днів. Святий слуга Божий знав, що у поганських розпусних забавах не буде гріха, яким би погани не зневажили Господа Бога, тому він пішов до міста, став посеред поганського натовпу і почав закликати до покаяння та проповідувати віру в Христа Спасителя. Староста Пиррос наказав кинути Мину до в’язниці, а наступного дня поставив перед судом. Святий Мина голосно визнав свою віру в Христа Спасителя і радо віддався в руки катів. Вони жорстоко сікли його тіло воловими жилами, потім шматували гострими гаками, волочили по гострих каміннях і роздирали його рани, били олов’яними кулями, а під кінець стяли мечем і тіло його кинули у вогонь. Святий Мина прийняв мученицьку смерть близько 304 року.
Мощі святого, а радше їх останки, вірні зібрали і перенесли до Єгипту, де їх чесно поховали. Пізніше їх перенесли до Олександрії, де на честь святого мученика зведено було прекрасний храм. Сюди приходили вірні зі всіх сторін, бо Бог прославив мощі святого численними чудами.

У той самий день
Страждання святих мучеників Віктора і Стефаниди

Святий Віктор був родом з Киликії. Вірний слуга і Божий воїн він був також вірним воїном земного імператора Антоніна і служив під началом воєводи Єгипту Севастіяна. Коли ж воєвода довідався, що Віктор є християнином, то погрозами намагався змусити його, щоб приніс жертву ідолам. Та відважний воїн був не з лякливих, він витерпів найтяжчі муки, під час яких вголос прославляв Христа Спасителя. Кати ламали йому пальці рук, палили його свічками, кинули у вогонь, але Господь Бог силою своєю укріпив святого мученика і дав йому стійкість перенести всі катування і в чудесний спосіб зберіг йому життя, навіть тоді, коли мучитель велів дати Вікторові найсильнішої отрути. Коли ж поганський жрець, що приправляв ту отруту, побачив, як видимі чуда оберігають святого мученика, тоді він повірив у Христа Спасителя і спалив усі свої поганські книги. Але Севастіян, хоч у серці мав би бути переконаний, що Христова віра є правдива, та вголос все-таки казав, що Віктор чарами утримується при житті. І він наказав святого мученика кинути в гарячу олію, а потім здирати з його тіла шкіру.

Під час тих страшних мук одна християнка на ім’я Стефанида (Стефанисса; одне і друге слово означає “увінчана вінцем”) почала вголос прославляти Христа Спасителя. Її схопили і поставили перед судом. На суді вона сказала, що є дружиною воїна, має 15 літ і 8 місяців, та заміжня вже півтора року. Севастіян змилосердився над її молодістю та красою і став лагідно вмовляти святу діву, щоб вона зреклася Христової віри. Однак він лиш пізнав те, що віра Христова однаково сильна і стійка як у загартованого воїна, так і в молоденької жінки. Тоді мучитель наказав прив’язати Стефаниду до верхівок двох молодих фінікових дерев, яких нагнули аж до землі, і коли верхівки тих дерев відпустили, то вони роздерли святу мученицю надвоє. А потім сокирою зарубали і святого Віктора. Згідно з грецькими джерелами, святі Віктор і Стефанида постраждали в Дамаску 11 листопада 158 р. Інше передання стверджує, що мученицьку смерть вони прийняли в Тиваїді, поблизу Ликополя. Натомість латинські джерела подають, що постраждали святі мученики в Італії. Це лиш свідчить про те, що їх культ поширився у багатьох краях. А сьогодні вони моляться до Бога, щоб весь світ дав свідчення Христової віри, за яку вони принесли в жертву своє життя.

У той самий день
Святого мученика Вікентія, диякона

Святий Вікентій був родом з Іспанії, з міста, що тоді називалося Августополь, а тепер – Сарагоса. Батько його, Евтицій, був одним з найзнаменитіших міщан. Він довірив виховання свого сина єпископові Валерію, а той прищепив у молодому серці Вікентія Божі чесноти, а з часом, молодого ще літами, висвятив на диякона.

Та прийшли часи страшного переслідування християн за правління Максиміяна і Диоклетіяна, які дали наказ мучити насамперед духовенство і палити церковні книги. Тоді намісник краю Датіян велів ув’язнити єпископа Валерія та диякона Вікентія і привести їх до міста Валентії, де їх спочатку, закованих у кайдани, кинули до в’язниці і морили голодом. Минув якийсь час, і Датіян велів поставити їх перед собою. Єпископ Валерій був дуже слабкий, тому замість нього став промовляти Вікентій, голосно величаючи Христа Спасителя. Розлючений, Датіян наказав замкнути Валерія у в’язниці (пізніше, здається, його відпустили на волю або відправили у заслання), а Вікентія передав на найстрашніші, найнечуваніші муки. І, як каже святий Августин, що возвеличив святого Вікентія в п’ятьох похвальних проповідях: “Виділи всі суддю, що казився зі злости, немилосердного ката, та мученика Вікентія, непереможного, що силою Христовою переніс найтяжчі муки”. Його поклали на мучилищі так, що. всі члени тіла повиходили з суглобів, а хребет його шматували залізними гаками. Та обличчя святого мученика серед тих мук світилося радістю, а Датіян велів бити катів, бо думав, що вони надто легко мучать слугу Божого. Усе тіло святого мученика було одною суцільною раною. Мучитель став намовляти страждальця, щоб сказав, де заховано церковні книги, а за це він відпустить його на свободу і дасть йому високий уряд, та святий Вікентій замість відповіді просив катів, щоб ще сильніше його мучили, бо хоче якнайбільше страждати задля Христа.

Датіян наказав прив’язати святого до залізної решітки, подібної до борони, під решіткою запалити вогонь, а на груди мученика покласти розпечені бляхи і посипали рани сіллю. Та святий Вікентій і посеред цих мук вголос молився до Бога. Тоді святого кинули до темної в’язниці, діл якої викладено було гострими черепицями, які ще більше роздирали його рани. В скорому часі Датіян вдруге зробив спробу добротою підлеститися до святого мученика, він велів покласти його на розкішне ложе і перев’язати йому рани. Однак святий Вікентій став голосно нарікати, що його забрали до в’язниці, черепиці якої були м’якші від цих подушок, і з ревною молитвою на вустах передав свою душу в руки Христа Спасителя.

Мучитель наказав тіло святого кинути на корм диким звірам; та коли німе сотворіння пошанувало мощі мученика, тоді Датіян наказав мощі святого Вікентія зав’язати у шкіряний мішок, причепити до них жорно і кинути в море. Однак тіло святого, за допустом Божим, виплило і християни його чесно поховали. Пізніше над гробом святого мученика звели величаву церкву. Святий Вікентій постраждав 303 р. “Злість і жорстокість Датіяна мали свій кінець, – каже святий Августин, – і кінець мали муки святого Вікентія; та натомість мука Датіяна триває і нині, як і слава святого Вікентія”.

Мощі великого Божого подвижника св. Вікентія пізніше було перенесено до Риму.

У той самий день
Преподобного отця нашого й ісповідника Теодора Студита

Тропар преподобного, глас 8: Православія наставнику, благочестя учителю і чистоти вселенної світильнику,* монахів богонатхненна прикрасо, Теодоре премудрий,* ученням твоїм ти все просвітив, сопілко духовна.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак преподобного, глас 2: Рівноангельське й подвижницьке життя твоє,* завершив подвигом страждання,* і оселився ти разом з ангелами, богоблаженний Теодоре.* З ними не переставай молитися до Христа Бога за всіх нас.

Преподобний Теодор, син побожних і багатих батьків Фотина і Теоктисти, народився в Царгороді близько 760 р., в часи правління безбожного єретика іконоборця Копронима. Батьки святого подбали про його високу освіту, однак душа юнака змалку прагнула жити побожно, і він, молодий віком, засяяв багатьма чеснотами. Пізніше батьки Теодора вступили до монастиря: Фотин – до чоловічого, а Теоктиста – до жіночого. Вихованням Теодора, а також його братів Йосифа і Євтимія, зайнявся їхній дядько, брат матері, Платон, ігумен монастиря на Символах. Після смерти Костянтина Копронима і нетривалого правління Лева Хазара державою, від імени неповнолітнього сина Костянтина VI стала управляти його мати Ірина, яка багато причинилася до скликання Сьомого Вселенського собору (787р.). По завершенні цього Собору преподобний Платон у селі, поблизу Саккудіону, недалеко від Царгорода, заснував монастир, в якому преподобний Теодор і його брати прийняли монаший постриг. Невдовзі святий Теодор засяяв такими великими чеснотами, що подивляв усіх, хто спостерігав його досконале життя, усе в молитвах, постах, умертвленнях тіла і добрих ділах. Святий Тарасій, патріярх Царгорода, висвятив його на священика, а святий Платон у 794р. змусив його прийняти ігуменство над монастирем.

Строгий до себе і повний любови до братів, він дбав про те, щоб монаше правило свято дотримувалося. Після Святого Письма, він з найбільшою охотою читав писання святого Василія Великого, отця і засновника монашого життя. Та прийшов час тривалого переслідування, яке насамперед зачепило монастир Саккудіон, а опісля впало і на всю Церкву. Костянтин VI, обійнявши престол, не дозволив Ірині, своїй матері, займатися ділами держави. Свою законну жінку Марію він заслав у монастир, а натомість одружився з Теодотією, своячкою преподобних Платона і Теодора. Цей шлюб був незаконний, тому патріярх Тарасій викляв священика Йосифа, який за гроші допустився святотатства, повінчавши імператора, хоч добре знав, що це вінчання неважне. Однак упімнення святого Тарасія не допомагали, цісар пригрозив, що відновить єресь іконоборства, і патріярх мусив замовкнути, аби не стягнути на Церкву ще більшого нещастя. Але не замовк преподобний Теодор. Він розіслав до всіх монастирях послання, щоб монахи на богослуженнях не споминали імператора явногрішника. Тоді Костянтин золотом хотів підкупити преподобного Теодора, та коли йому це не вдалося, він наказав святого і всіх монахів його обителі жорстоко бичувати, а потім заслав їх до Солуня. Уже з вигнання преподобний Теодор повідомив про все папу Лева III (795-816). Цілий рік він прожив у вигнанні, аж до смерти Костянтина VI, якого з престолу скинула його матір Ірина (йому викололи очі і він помер). Ірина повернула святого Теодора до Царгорода, де його врочисто прийняв патріярх Тарасій і все місто, а звідти він повернувся до свого монастиря в Саккудіоні. Та невдовзі, коли агаряни стали чинити набіги на ті околиці, преподобний Теодор, разом з братами свого монастиря і стареньким преподобним Платоном, перебрався до Царгорода, до Студійського монастиря. Монастир той близько 463 р. заклав багатий римлянин Йоан Студій і передав його монахам, які називалися “неусипаючими”, бо, міняючись, безнастанно, день і ніч, служили церковне правило в монастирській церкві святого Йоана Предтечі. В часи лукавого Костянтина Копронима єретики прогнали монахів студійського монастиря. За цариці Ірини спасалося якихось дванадцять монахів того монастиря. Коли ж преподобний Теодор обійняв тут ігуменство, то число монахів уже невдовзі значно збільшилося. Святий Теодор написав для них правило, яке було набагато важче від правила, яким керувалися інші монахи. У монастирі, окрім молитви, всі мусили працювати своїми руками, монахи дуже рідко, лиш у конечній потребі, виходили за межі монастиря, а навіть найменше занедбування правила каралося відповідною покутою. Цей устав, який назвали студійським, перейняло багато інших монастирів. Та недовго тривав спокій. На престолі сів безчесний Никифор і змусив патріярха Никифора, щоб той повернув назад до клиру священика Йосифа, виклятого за те, що вінчав Костянтина VI з Теодотією. Патріярх Никифор мусив підкоритися царській сваволі, але преподобний Теодор і всі монахи виступили проти царського насильства. За це Никифор велів кинути святого Теодора, його брата святого Йосифа (згодом єпископа Солунського) і святого Платона до в’язниці на островах коло Візантії. Не довгим, однак, було правління Никифора, сповнилося провіщення преподобного Теодора, імператора було вбито на війні з болгарами, а святі в’язні могли повернутися до Царгорода. Та через два роки, коли слава про студійський монастир поширилася про всіх усюдах, настали часи найлютішого переслідування за правління лукавого єретика Лева Вірменина, який відновив іконоборство. Коли патріярх Никифор з усім духовенством хотів привести до розуму імператора, а той пінився в затятій злості, тоді преподобний Теодор сміливо сказав йому, щоб дрижав перед гнівом Божим, бо царю належить уряд державою, але у справи святої Церкви йому не вільно втручатися. У відповідь імператор вислав на вигнання патріярха Никифора і багатьох інших владик, тоді преподобний Теодор безстрашно захищав почитання ікон, а посланцям царя, які схиляли його до єресі, сказав, що радше дасть язик собі відрізати, ніж перестане захищати Христову віру. У Квітну неділю він, разом з іншими монахами і численними вірними, вийшов хресним ходом з церкви, несучи ікони і співаючи пісень: “Пречистому Твоєму образу покланаємося, Благий”. Розлючений імператор заслав святого Теодора до Мисії і наказав кинути його до страшної в’язниці Месопа, поблизу Аполонії, в найнездоровішій, болотистій місцині. У 815р. преподобного Теодора перевезли до Анатолії, у в’язницю у Вонита, де він страждав разом зі своїм учнем Миколаєм. Кілька разів імператор посилав сюди свого посіпаку, вельможу Анастасія, щоб той власноруч завдавав святому Теодорові і Миколаєві по сто ударів, а якось, коли преподобний навернув одного клирика-єретика, то Анастасій так побив обох святих ісповідників, що тіло їх відпадало від костей. Напівживих мучитель покинув їх посеред двору на сильному морозі. Миколай, прийшовши до тями, знайшов ще в собі сили, аби повернути до життя святого Теодора, він обмив рани своєму вчителеві, причому мусив ножем відрізати клапті тіла слуги Божого.

Упродовж трьох місяців життя святого Теодора було під великою загрозою, а коли з часом він набрався сил, тоді його та Миколая перевезли до Смирни, де Анастасій дав їм ще по сто бичів. Преподобний Теодор сам зняв свою одежу з плеча і сказав мучителеві, що прагне лиш одного, аби все тіло його відпало від костей, бо тоді душа полетіла б до Господа і Творця свого. У 820р., в навечір’я Різдва Христового, Лев Вірменин загинув у церкві, коли співав тропар. Його вбили збунтовані воїни. На престолі сів Михаїл II, який, хоч і був єретиком, однак не переслідував вірних. І настала радість у Церкві Христовій, з в’язниць вийшло багато ісповідників, а серед них і преподобний Теодор.

“Треба радіти, – писав він, – бо ось загинув новоявлений великий змій, що спустошив велику частину вселенної і кипів богохульством: загинув той, що був посудиною гніву, повнотою безчестя, гонителем Христа, ворогом Богородиці, супротивником усіх святих. Хай возвеселяться небеса і хай радується земля. Нехай з гір скрапує солодкість, а з горбів – правда. Упав ворог, повержено нашого мучителя, замкнулися уста, що говорили несправедливо, загинув жорстокосердий фараон. Саме такою смертю судилося загинути відступникові віри; син пітьми мав знайти смерть вночі; той, що оголював Божі престоли, мав побачити оголені мечі, причому у Божій церкві; той, що руйнував Божі престоли, не міг при престолі отримати пощади, треба, щоб було відтято йому руку, яка піднеслась проти Бога, аби пролилася кров того, хто пролив стільки невинної крови”.

Преподобний Теодор повернувся до Царгорода. Однак він не міг дивитися на те, що в церквах було заборонено ставити ікони, бо хоч імператор заборонив виступати проти їх почитання, та водночас не можна було ставати і в їх обороні. Хоч як святий Теодор намагався навернути царя до пізнання правди, однак йому це не вдалося. Тому він покинув Царгород і перебрався до Акрит, поблизу Никодимії, де мешкав з кількома учнями при церкві святого Трифона. Бог об’явив йому день і годину смерти. Він попрощався зі своїми учнями, поблагословив їх і просив заспівати біля його ложа псалми на відхід душі, а при словах “Блаженні непорочні в дорозі, що ходять законом Господнім” – сам промовив: “...повік не забуду наказів Твоїх” – і віддав свою чисту душу в руки небесного Отця. Помер преподобний Теодор 826р. у віці близько шістдесят шість років.

Церква завдячує святому Теодорові, окрім правила для студійських монастирів, появу численних наукових послань, у яких слуга Божий розвінчував блуди єретиків-іконоборців, багатьох пісень, стихир і великопосних трипіснців, пояснення Літургії Передосвячених Дарів тощо. А його листи сповнені сили і краси. Ось, наприклад: “Прийдіть, браття, і ще до кінця свого гляньмо на порох нашого тіла і зрозуміймо неміч єства нашого. Проникнімо [думкою] в могилу. І де тая слава? Де краса? Де язик велемовний? Де брови, де очі? Все порох, все тінь.

Спасителю наш, пощади нас!” “Чому обдурює себе чоловік і возносить себе похвалами? Чому не пам’ятає чоловік, що він є порох?” Ось лиш маленький фрагмент з листа святого.

Мощі преподобного Теодора через вісімнадцять років після його смерти святий Методій патріярх переніс до Царгорода і разом з мощами його брата преподобного Йосифа поховав у церкві студійського монастиря, поряд з преподобним Платоном. Господь Бог прославив мощі слуги свого численними чудами.

Студійське правило прийняли багато монастирів Сходу. Коли святі Антоній і Теодосій у Печерській лаврі на берегах Дніпра у Києві збирали навколо себе перші зав’язі руського монашества, тоді з Греції прибув монах Михаїл, котрий приніс записане студійське правило. І це правило святий Теодосій запровадив у Печерській лаврі. А через віки у нас, на Галичині, це правило відновив митрополит Андрей Шептицький, заклавши перший студійський монастир у Скнилові, під Львовом.

Нині обходимо також пам’ять преподобного Йосифа, брата Теодора Студита. Святий Йосиф після довгих років страждань, про які ми частково вже згадали, став єпископом Солуня. Він написав багато канонів, які у церковних книгах підписано “Кир Йосифа”, щоб відрізнити їх від канонів святого Йосифа Піснеписця, підписаних “Творіння Йосифа”. Помер близько 845 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

середа, 23 листопада 2016 р.

23.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Сл.2,1–8:  «Стараючись подобатися не людям, а Богові»

Часто ми дбаємо про те, щоб люди про нас говорили добре, дбаємо про те, щоб якнайкраще виглядати в очах ближніх, особливо тих, яких які важливі для нас. Іноді буває так, що ми граємо роль, думаючи, як би краще виглядати в очах інших, замість того, щоб просто жити і бути собою. Це попереднє не може бути двигуном всього життя, бо ми роздвоїмося та не встоїмося. 

Що Бог би сказав, чи подобається наше життя Йому, як наші вчинки виглядають у Божих очах? Якщо у присутності поважних людей ми змінюємо свою поведінку, а забуваємо, що завжди перебуваємо у присутності Божій, то кому ми тоді стараємось сподобатись?

*** 
Лк.11,9-13:  «Коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, оскільки більше Отець Небесний дасть Святого Духа тим, що у Нього просять!»

У житті буває так, що іноді люди, які нас оточують, наші близькі чи рідні, в одних випадках йдуть нам назустріч, допомагають, сприяють, підтримують нас, а в інших – навпаки, можливо, через якесь пережиття чи настрій, можуть нам відмовити або навіть завдати болю, відповісти різко чи категорично. 

Господь же є Той, який завжди й повсякчас прагне людині добра. Бог є сталий, тому не може міняти своїх позицій, бути під впливом чогось, наприклад нашого гріха чи доброго вчинку. Творець всесвіту завжди один і той самий. Як каже Євангеліє, Він є добрий. Тому маємо пам’ятати про цю Божу доброту, Божу любов, і маємо вірити, що все, що дає нам Господь у нашому житті, Він дає нам виключно для нашого добра, для нашої користі, для нашого освячення і спасення!

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.11.2016р. Б. / Святих апостолів Ераста, Олімпія, Родіона, Сосипатра, Терція і Кварта; Преподобного отця нашого Теостирикта, що в Символах

Святих апостолів Ераста, Олімпія, Родіона, Сосипатра, Терція і Кварта

Тропар, глас 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим.

Кондак, глас 2: Божественним світлом просвітивши розум,* хитромудрі вигадки зруйнували.* І народи всі уловивши, привели їх до Владики, апостоли славні,* навчаючи славити Тройцю Божественну.

“Вітає вас Ераст, скарбник міський, і брат Кварт” (Рим. 16, 23). З цих слів апостола Павла зрозуміло, що святий Ераст був скарбником міста Коринта. Згодом він став проповідувати слово Боже, а святий Павло “послав у Македонію двох із своїх помічників, Тимотея й Ераста” (Ді. 19, 22). Коли апостол Павло був вдруге ув’язнений в Римі, тоді “Ераст зоставсь у Коринті” (2 Тим. 4, 20). Згідно з латинськими джерелами, апостол Павло поставив його єпископом у Филиппах, де святий Ераст помер мученицькою смертю. За грецькими джерелами, був він економом і дияконом єрусалимської церкви, а опісля єпископом Панеади в Палестині.

Святого Кварта Святе Письмо згадує лиш один раз, цей фрагмент ми вже навели вище. Згідно з переданням, він був єпископом Бейруту, в Фінікії, де багатьох навернув до Христової віри, пережив переслідування з боку жидів і поган та помер природною смертю.

Святий Олімпій був учнем святого Павла, апостол згадує його у своєму Посланні до римлян (див. Рим. 16, 15). Святий Терцій також був учнем святого Павла, це він під диктовку верховного апостола писав Послання до римлян: “Вітаю вас у Господі я, Терцій, що написав цього листа” (Рим. 16, 22). Згодом він став наступником на єпископському престолі святого Сосипатра, житіє якого ми подали 11 травня (28 квітня). Про святого Родіона згадки у Святому Письмі немає. Згідно з переданням, святі Олімпій, Терцій і Родіон постраждали в Римі того самого дня, коли свій подвиг мученицькою смертю закінчив апостол Павло.
Усі вони проповідували слово Боже, не злякалися трудів і переслідувань та власного кров’ю і святим життям запечатали свою науку. Нині вони моляться за нас у небі і просять Господа, щоб Його ласка зворушила гріховний камінь, який нас гнітить, щоб і ми відродилися для правди та стали жити для Бога і для спасіння душ наших.

У той самий день
Преподобного отця нашого Теостирикта, що в Символах

Про життя преподобного Теостирикта знаємо дуже мало. Був він монахом і письменником, йому приписують канон Пресвятій Богородиці: “Многими опанований напастями...” В часи іконоборської єресі багато терпів за почитання ікон і, ймовірно, був замучений єретиками на смерть. Помер 826 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 22 листопада 2016 р.

22.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Сл.1,6–10:  «Ви стали зразком для всіх віруючих»

Кожен із нас у своєму житті шукає і прагне мати осіб, яких бачить ідеалами, на яких рівняється. Люди завжди шукають когось, хто був би для них зразком для наслідування. Можливо, нам не вдається жити ідеальним християнським життям, але завжди очікуємо і сподіваємося, що був би хтось, хто б так жив. 

Ми живемо не лише для влаштування своїх взаємин із Богом, навіть не лише для свого спасення, своєї святості, наше життя завжди є взірцем для інших. Приклад ми подаємо завжди: усвідомлюємо це собі, чи ні. Але питання у тому, який приклад подаємо іншим, чи є він гідний християнина?

*** 
Лк.11,1-10:  «Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять»

Коли Господь каже: «Просіть, і вам дасться», то не ставить ніякої умови. Лише нагадує: хто просить, то отримає. 

Отож, коли ми просимо щось у Бога, маємо насамперед повірити, що в Нього це можливо. Для Бога немає неможливих речей. Часто, коли просимо щось у Господа, шукаємо для Нього «алібі» – чому Він не дає: бо я недостойний, грішний, тому що маю терпіти, це мені таке покарання тощо. 

Бог не потребує, щоб ми Його виправдовували, Господь потребує нашої віри. Тому завжди, коли приступаємо до Небесного Отця з якимось проханням, маємо запитати себе, чи ми самі віримо в здійснення того, про що просимо.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.11.2016р. Б. / Святих мучеників Онисифора і Порфирія; Преподобної матері нашої Матрони; Преподобної Теоктисти, що з Лезвії; Преподобного отця нашого Йоана Колова

Святих мучеників Онисифора і Порфирія

Тропар мучеників, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у стражданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* Їх молитвами спаси душі наші.

Кондак мучеників, глас 2: Мучеників двійця сильно постраждавши,* ворожу гординю на землю поклали,* просвітившись благодаттю несотвореної Тройці,* славний Онисифоре й Порфиріє, моліться неустанно за всіх нас.

Святі мученики Онисифор і Порфирій постраждали в часи правління імператора Диоклетіяна. Вони сміливо визнали перед судом Христа Спасителя, за це їх жорстоко побили, потім припікали їм боки, клали на розпечені ліжка. А під кінець, коли і найтяжчі муки не змусили їх відступитися від святої віри, тоді кати прив’язали мучеників до коней, які поволочили їхні тіла по майдані.
Останки мощей святих християни позбирали і поховали у селі Пангіян.

У той самий день
Преподобної матері нашої Матрони

Тропар преподобної, глас 8: В тобі, мати, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, ти пішола слідом за Христом* і ділом навчала ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобна Матроно, дух твій.

Кондак преподобної, глас 2: Заради любові Господньої зненавиділа ти бажання спокою, преподобного Матроно.* Постом дух твій просвітивши, сміливо звірів перемогла ти.* Молитвами ж твоїми ворожі наміри зруйнуй.

Преподобна Матрона народилася в Пергії Памфилійській. Уже з дитинства її душа прагнула служити одному Богові, однак, за волею батьків, вона вийшла заміж за достойника Домитіяна, а Бог дав їм донечку, яку вони назвали Теодотією. Тоді вони перебралися до Царгорода. Кожну вільну хвилину Матрона перебувала в церкві на молитві, а ревність її зросла ще більше, коли вона зустрілася з посвяченою Богу дівою, що звалася Євгенія. Та чоловік Матрони злим оком дивився на те, що його жінка шукає насамперед церкви і молитви, він докоряв їй, а потім взагалі почав ставитися до неї по-звірськи, навіть бив її. Вона терпеливо все це зносила, але коли у видінні пізнала явну Божу волю, яка визначила їй шлях монашого життя, тоді свята довірила свою донечку одній діві на ім’я Сузанна, яка жила при церкві святих Апостолів, а сама переодягнулася в чоловічий одяг і, назвавшись Вавилом, просила прийняти її в монастир, яким управляв преподобний Васіян (згідно з іншими джерелами – Касіян).

Уже невдовзі всі монахи почали подивляти нечувану строгість життя молодого Вавили, але Васіян дізнався, що Вавило є жінкою. А коли на його гостре упімнення Матрона припала до його ніг і розповіла життя своє, то він благословив її на дальший подвиг, але в чоловічому монастирі вона не могла залишатися в жодному разі. Тоді Матрона якийсь час потай перебувала у Сузанни. У цей час померла її доня Теодотія. Коли ж вона довідалася, що чоловік всюди шукає її, і навіть був уже в монастирі Васіяна, тоді свята вирушила до Ємеси і там вступила до жіночого монастиря. У тому часі там було знайдено голову святого Йоана Хрестителя, з якої витікало благовонне миро.

Преподобна Матрона разом з іншими монахинями прийшла поклонитися святині і набрала в посудину трохи мира. А коли тим миром помазала очі одному сліпому, якого зустріла на дорозі, то він нараз прозрів. Слава про те чудо поширилося далеко-далеко, а з нею й ім’я преподобної Матрони. При цьому люди довідалися, що вона певний час подвизалася в чоловічому монастирі. Вістка про це дійшла аж до Царгорода, і її чоловік прибув до Ємеси, щоб забрати її, але преподобна Матрона, яка тоді вже була ігуменею монастиря, потай залишила місто і пішла до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям. Але й там шукав її Домитіян, тому вона пішла на гору Синай, а коли і сюди за нею прийшов чоловік, тоді вона подалася до Вириту і там, знайшовши запущену поганську божницю, замешкала в ній. Життя її було так сповнене чеснот, що Бог наділив її ласкою творити чуда. Так, за її молитвою зі скали потекло джерело доброї води. Біля неї почали збиратися побожні жінки, а деякі під її проводом стали жити черницями. Приходили до неї і поганки; так, Матрона, серед інших, навернула дівицю Софронію, яка прийняла святе хрещення і залишилася з преподобною.

А коли свята Матрона навернула жрицю поганських ідолів, що називалася Євхе, тоді погани зворохобилися і вже хотіли спалити дім, де преподобна зі своїми вісьмома посестрами проживала, та Господь Бог охоронив слугинь своїх від загибелі.

Пройшли роки. Свята Матрона повернулася до Царгорода і оселилася поблизу монастиря преподобного Васіяна. Домитіян, її чоловік, на той час уже помер. Чутка про святе життя Матрони швидко поширилася Царгородом, бо Бог і тут прославив свою святу силою оздоровляти хворих. Так, вона молитвою оздоровила жінку одного вельможі (він звався Споракій, а його жінка – Євфимія), а в знак подяки він побудував на славу Божу жіночий монастирець, до якого ігуменя Матрона спровадила своїх сестер-монахинь з Вирита. Крім того, жінка імператора Лева І дуже шанувала преподобну Матрону і часто поручала себе її молитвам. Свята Матрона померла у глибокій старості близько 522 р., прожила вона сто років.

У той самий день
Преподобної Теоктисти, що з Лезвії

Преподобна Теоктиста народилася на острові Лезвія в селі Митимні. Вже замолоду, у вісімнадцятирічному віці, за волею родичів вона вступила до жіночого монастиря. Але невдовзі на той монастир напали араби з острова Крит, під проводом свого ватажка Низира. Вони спалили монастир, а монахинь забрали в полон, щоб їх продати як бранок. Коли ж нападники, пливучи морем, пристали до берега на безлюдному острові Парос, то преподобній Теоктисті вдалося, з Божою допомогою, втекти з рук невірних. Вона сховалася в пущі, а араби, не знайшовши її, поплили далі.

На цьому острові колись жили люди, і то християни, бо свята натрапила там на запустілу кам’яну церкву. Коли Теоктиста завдяки Божому чуду спаслася від рук ворогів, тут не було нікого, окрім оленів та інших диких звірів. І тут, у безлюдній місцині, вона прожила тридцять п’ять літ, молилася Богу і співала по пам’яті псалми. Харчувалась вона корінцями і зернами рослини, яку у нас називають лубень. З часом її одежа розлізлася, вона страждала від спеки та холоду, цілковито підкорила своє тіло духові і чекала хвилі, коли Господь Бог покличе її до себе.

Одного разу ловці, що жили коло приморської гори Єввеї, вирушили на цей острів на лови. Один з них пішов у бік старої церкви, помолився, а коли хотів продертися через гущавину, враз почув голос: “Стій, слуго Божий, кинь мені свою верхню одежу, щоб я могла стати перед тобою”.

Наляканий стрілець зробив так, як велів голос. А за хвилю перед ним стала преподобна Теоктиста. Стрілець не вірив своїм очам, чи то людина перед ним, чи то лишень її тінь, таким висохлим було тіло святої посниці. Після спільної молитви преподобна розповіла ловцеві про своє життя і попросила, щоб наступного року він приїхав ще раз і привіз їй Святі Тайни, бо це було її найзаповітніше бажання – ще хоч раз перед смертю прийняти Ісуса Христа у святому причасті. У ті часи вірні, яким було далеко до церкви, зберігали Пресвяту Євхаристію у себе вдома і брали з собою в далеку дорогу. їх життя було таке святе і невинне, що кожну хату сміло можна було вважати за церкву. Тож через рік той ловець дістав від священика маленьку посудину зі Святими Дарами і прибув на острів Парос, де у старій церкві знайшов преподобну Теоктисту. Невимовною радістю сповнилася свята, коли могла поклонитися перед Господом і Богом своїм. Вона припала на молитву, а ловець вийшов з церкви. Коли ж через якийсь час він повернувся, то знайшов святу Теоктисту вже неживу. Вона лежала на землі зі складеними на грудях руками. Ловець поховав тіло святої, а повернувшись додому, усім розповів про її життя і подвиги. Преподобна Теоктиста померла близько 881 р. Її мощі, згідно з одними джерелами, залишилися на острові Парос, а згідно з іншими – їх забрали з собою ікарійці. У 902 р. один старий священик розповів про життя преподобної святому Метафрастові, який і описав її житіє.

У той самий день
Преподобного отця нашого Йоана Колова

Колов – означає “малий”. І справді, преподобний Йоан був малий зростом, але великий духом і чеснотою. Він спасався в Єгипті, у Скитській пустелі, і був деякий час духовним наставником преподобного Арсенія Великого. Він мав особливий дар від Господа навертати грішних на дорогу чесноти і покаяння. Під кінець свого земного подвигу преподобний Йоан довгі роки перебував на самоті у дикій пустелі поблизу сучасного міста Суеца. Помер близько 430 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 21 листопада 2016 р.

21.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над святом: «Собор Архистратига Михаїла й інших безплотних сил»

Собор Архистратига Михаїла й інших безплотних сил

Ангел Люцифер, наймудріший серед ангелів, збунтувався. Чому? Бо самовпевненість підштовхнула його до цього. Бажання бути як Бог, бути замість Бога настільки засліплило його, що він прагнув неможливого, забув, хто дає йому буття. 

Архистратиг Михаїл і всі небесні сили були тими, що виявили свою відданість, єдність і вірність Богові. Їхню пам’ять ми святкуємо тому, що цей невидимий світ, світ ангелів, Бог створив для служіння нам. Бачимо у Святому Письмі, що ангели – це ті, які служать Господеві, служать і людям. Ми дуже рідко згадуємо про свого ангела-охоронця, рідко згадуємо про заступництво ангелів, майже не пам’ятаємо про цей небесний світ – ангельський. 

Це свято нагадує нам, що існує не лише наше людське, земне життя, яке бачимо, а й божественне життя. Ангели якраз є свідками цього божественного життя. Пам’ятаймо про ангелів, і вони будуть пам’ятати про нас і заступатися за нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 20 листопада 2016 р.

20.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.6,11–18:  «Мене ж не доведи, Боже, чимось хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа»

Коли дивитися на тогочасний світ, хрест – місце ганьби, місце смерті злочинців, до яких був зарахований також Ісус Христос. Ніколи в нашому житті ми не надаємо аж великої пошани місцю, де загинула наша близька, рідна, важлива для нас людина. Це місце для нас – місце втрати, смерті. 

Хрест – це теж місце смерті. Але не тільки людської смерті, а й перемоги життя над смертю. Це місце, де Ісус Христос обдаровує нас життям вічним. Це місце смерті Ісуса Христа, і місце народження нас до життя вічного. 

Саме тому апостол каже, що він буде хвалитися хрестом як місцем, де він стає учасником Царства Небесного. Хай Господь дасть нам мудрість поцінувати хрест Господній як місце нашого освячення і спасення!

*** 
Лк.16,19-31:  «Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять»

У притчі про вбогого та багача бачимо, що Лазар, який на землі перетерпів невигоди й труднощі, удостоюється радості у вічності, а багач, який уже мав свою радість і своє щастя на землі, у вічності отримує терпіння. Коли ж багач розуміє всю незворотність своєї ситуації і просить можливості попередити своїх рідних, щоб інакше жили на землі, то на це чує відповідь. «Навіть якби хто з мертвих воскрес – не повірять». 

Господь завжди промовляє до нас. У кожній ситуації нашого життя Бог хоче щось нам сказати. Чи це хвороби, чи невдачі, чи якість труднощі та непорозуміння – через них Бог промовляє до нас, на щось хоче звернути увагу. Маємо чувати й бути уважними до всіх ситуацій і подій, які з нами трапляються: що Бог прагне промовити всім цим? 

Бог, який є любов’ю, завжди має що нам сказати! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР