ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 5 листопада 2016 р.

05.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.1,8–11:  «Щоб надіялись не на самих себе, а на Бога»

Ми маємо багато друзів, знайомих, на яких можемо опертись у складну хвилину. Утім, іноді, навіть ці наші добрі друзі та знайомі можуть нас підвести або не здатні нам допомогти, якщо й дуже хочуть. Але частіше ми покладаємось лише самі на себе. Однак і в собі ми не можемо знайти сили, мужності, певності подолати труднощі, усвідомлюємо свою неміч.

Лише коли людина живе вірою в Бога, то ця віра допомагає нам не покладатись лише на самого себе й інших, а уповати повсякчас на Господа! Коли дивимось на приклади святих, саме вони показують це цілковите покладання на Господа в найскладніших обставинах свого життя. Вони надіялись не на свої спроможності й сили, а на Бога. 

Наше життя, особливо у важких ситуаціях, показує, наскільки це уповання, надія на Бога є у нас, а отже – наскільки ми віримо Богові та довіряємо Йому.

*** 
Лк.5,27-32:  «Я прийшов, не щоб праведників кликати до покаяння, а грішних»

У клопотах щоденного життя, у праці, коли фізично здорові, ми навіть не думаємо, що наше здоров’я. Коли ж з’являються якісь хвороби, проблеми зі здоров’ям, тоді починаємо розуміти, наскільки це великий дар від Бога. І починаємо шукати помочі. 

Бачимо, що лікарі ніколи не бігають вулицями й не ловлять хворих людей, навпаки: хвора людина, маючи потребу, сама приходить до лікаря. Так і в нашому житті. Бог постійно на нас чекає, але Він до нас не може прийти силоміць, супроти нашої волі. Лише коли ми відчуємо в Ньому потребу – Бог зразу ж приходить і лікує нас, як лікар. Тож треба усвідомити цю потребу. Саме тому Господь каже, що Він прийшов не до праведників, а до грішників; що не здорові потребують лікаря, а хворі. Важливо побачити свої хвороби, свої слабкості, проблеми, вразливі місця, над якими ми мали б працювати. І тоді Бог зразу діятиме в нашому житті, почне нас зцілювати. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.11.2016р. Б. / Святого апостола Якова, по плоті брата Господнього

Святого апостола Якова, по плоті брата Господнього

Тропар, глас 2: Як Господній учень, прийняв ти праведне Євангеліє.* Як мученик, мав ти невимовну сміливість.* Як брат Господній, молився.* Як Ієрарх, моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 4: Отче Єдинородне Бог Слово,* що прийшов до нас в останні дні,* показав тебе, Якове божественний,* жителів Єрусалиму пастиря й учителя,* і вірного будівничого таємниць духовних.* Тому тебе всі вшановуємо, Апостоле.

Святий Яків був сином Марії Клеопової, родички Богородиці. Його рідні брати називалися Йосип, Симон і Юда.

Святий Яків був одним з сімдесяти учнів. Після Воскресення Христос йому явився окремо. Євангелія про це не згадують, та святий Павло у Першому посланні до коринтян пише, що Спаситель явився святому Петрові, потім одинадцятьом апостолам, потім понад п’ятистам учням, зібраним разом, “опісля з’явився Якову” (1 Кор. 15, 7). А коли апостол Павло через три роки після свого навернення прибув до Єрусалиму і гостював в апостола Петра п’ятнадцять днів, то пише: “А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього” (Гал. 1, 19).

Святий Яків був першим єпископом Єрусалиму. Тяжкий це був уряд, бо фарисеї робили все, що могли, аби переслідувати християн і видавати на суд римлян. Однак життя єпископа Якова було таке чисте, таке святе, що весь народ, окрім фарисейської громади, дуже шанував його і називав “праведним”, про це говорить також жидівський історик Йосиф Флавій. Святий Єронім розповідає, що “Яків, брат Господній, названий також «молодшим», був святий від народження; він не пив вина і не споживав жодного гарячого напою, не їв м’яса, його волосся не торкалися ножиці, він не знав, що таке тепла купіль або натирання тіла оливою (що на Сході це було загально прийнято). Він безнастанно молився клячучи, так, що шкіра на його колінах стала тверда, як шкіра верблюда. Лиш йому вільно було входити у святая святих, туди, куди входив лишень архиєрей”.
Коли апостоли зібралися в Єрусалимі на перший Собор, щоб вирішити, чи новонавернені до Христової віри погани мають прийняти обрізання, чи ні, тоді, після святого Петра, слово взяв Яків і за його радою Собор вирішив, щоб не накладати на новонавернених поган тяжких обов’язків, а навчати їх, щоб остерігалися ідолопоклонства, нечистоти і всякого гріха. Святий Павло називає Якова (як і Петра та Йоана) стовпами Церкви. Коли інші апостоли йшли проповідувати слово Боже, то святий Яків не залишав Єрусалиму, хоч душпастирювати тут було найважче і найнебезпечніше; “він, – як каже святий Вернард, – задовольнився Єрусалимом, залишаючи Петрові весь світ”. І тут став він гідний постраждати за Христа, прийнявши мученицьку смерть.

Сталося це на саму Пасху, коли до Єрусалиму зі всіх сторін прибуло багато жидів. Фарисеї і книжники давно вже задумували, як би вбити святого єпископа, бо своєю проповіддю і святим життям він притягав до себе весь народ. Фарисейська гордість не могла цього стерпіти, святе життя слуги Божого не давало їм спокою, і ті, що розіп’яли Спасителя, не злякалися нового злочину і нового вбивства. Вони приступили в храмі до святого Якова і попросили його вийти на високий балкон і виголосити проповідь до народу. Вивівши ж його на балкон, стали втихомирювати народ, мовляв, Яків навчить їх, щоб стереглися віри в Ісуса. Та святий Яків голосно, щоб усі чули, сказав: “Ісус Христос, Син Божий, сидить нині по правиці Отця свого небесного і Бога нашого і Він прийде судити всіх!”

Народ, почувши його слова, став голосно прославляти Христа Спасителя і голосити: “Осанна Сину Давидову!” Тоді фарисеї стали кричати, що навіть “праведний”, як усі називали Якова, дав себе звести і скинули його з балкону, а інші стали добивати його каміннями. “З поламаними членами, – пише святий Єронім, – святий Яків напівживий лежав на землі, однак підніс руки до неба і молився за вбивців своїх словами: «Отче, прости їм, вони не знають, що роблять!» Тоді один з священиків став кричати: “Що робите, ви ж убиваєте чоловіка, який молиться за вас!” – але підкуплені фарисеями вбивці не слухали його голосу, а один з них грубим дерев’яним ціпком добив святого. Святий Кипріян смерть святого Якова описує так: “Чи можна очікувати щасливішої і славнішої хвилини, як, за ласкою Божою, в руках катів визна­вати Господа нашого? Щаслива і цінна та смерть, в якій ціною власної крови можна купити вічність, а за осягнення чесноти отримати вінець слави”. Святий Яків правив Єрусалимською Церквою двадцять вісім літ. Як стверджує Епіфаній, прожив він шістдесят шість літ, а мученицьку смерть прийняв 63 р. Тіло його поховано поруч з церквою, а коли Єрусалим було зруйновано, то всі вважали це карою за вбивство святого Якова. Історик Йосиф Флавій пише так: “Усе те впало на жидів як кара за смерть Якова праведного, брата, а радше родича Ісуса, якого звали Христом. Жиди забили його, хоч він був чоловік святий”.
Святому Якову приписують укладання першої Божественної літургії, яку згодом скоротили і значно змінили святі Василій великий і Йоан Золотоустий. Святий Яків написав також одне послання, яке входить до Святого Письма Нового Завіту. Мощі святого Якова було перенесено до Царгорода, а згодом до Риму, де спочивають і нині у церкві Дванадцяти апостолів.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 4 листопада 2016 р.

04.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.3,8–19:  «Наслідуйте мене, брати»

Ці слова, які промовляв апостол Павло, можуть нам здаватись великою відвагою, з якою він це каже. Однак глибоке життя з Господом давало йому певність це говорити без гордості, а з повним усвідомленням того, що взаємини з Богом – найважливіші у житті. Чи хтось з нас би мав відвагу це промовляти до людей? 

Чи ми можемо з певністю сказати іншим людям: наслідуйте мене? Ми своєю поведінкою, радше, вказуємо на свою немічність, грішність, слабкість. Це – правда: всі ми немічні, грішні та слабкі. Але чи ми хоч би прагнемо жити з Богом, чи усвідомлюємо, наскільки Господь діє у нас, наскільки ми, як апостол Павло, прагнемо сказати іншим людям: наслідуйте мене? 

Стараймося прагнути до досконалості! Переступати через свої немочі, наслідувати святих і йти за Ісусом Христом!

*** 
Лк.7,31-35:  «До кого, отже, мені порівняти людей оцього роду?»

Христос на початку вказує на Йоана Хрестителя, що жив у пустелі, і на те, що люди його не сприйняли. Не прийняли його проповіді, його пророчого голосу, не вслухалися в те, що він промовляв. Потім вказує на Сина Людського – на себе, який провадив інакше життя: був серед людей, з ними їв і пив, постійно спілкувався. Ісус вказує на дві різні особи – Сина Людського та Йоана Хрестителя, які хоч у різний спосіб, але однаково вказують на Бога й провадять до Нього. 

Бог постійно промовляє до всіх нас: і через важкі ситуації, і через радісні хвилини нашого життя – лиш би ми хотіли й могли почути Його. 

Вибраний народ не зміг почути Бога ні через Йоана Хрестителя, який закликав до покаяння, ні через Сина Божого, Який проповідував Добру Звістку – Євангеліє. 

Отож вміймо у всьому і за всіми побачити й почути Бога!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

04.11.2016р. Б. / Святого рівноапостольного Аверкія, єпископа Єрапольського, чудотворця; Святих сімох отроків, що в Ефесі

Святого рівноапостольного Аверкія, єпископа Єрапольського, чудотворця

Тропар Аверкія, глас 4: Істини проповідником, і чудотворцем дивним показав ти себе,* батьком для сиріт, бадьорим заступником духовного стада,* бісів острахом, обороняючи всіх від їхніх напастей,* заступайся за тих, що взивають до тебе, Аверкіє, отче наш.* Моли Христа Бога, щоб спас душі наші.

Кондак Аверкія, глас 8: Як священика превеликого, і рівного Апостолам,* вся Церква вірних вшановує тебе, Аверкіє.* Ти ж її у молитвах своїх, Блаженний,* зберігай непереможною, і непохитною та нескверною проти всяких єресей,* як приснопам’ятний.
Святий Аверкій був третім єпископом Єраполя, міста, нині якого й сліду нема. Коли святий Аверкій став управляти стадом своїм, то більша частина мешканців міста була в поганстві. Святий владика, що ревно дбав про славу Божу, одного разу вночі виважив двері до поганської божниці і потрощив усіх ідолів. Погани, довідавшись про це, хотіли його вбити або спалити живцем, та він сміливо вийшов до них і став їм голосити слово Боже, а ще на очах усього натовпу оздоровив трьох біснуватих. Видиме Боже чудо відкрило поганам очі, вони пізнали правду і наступного дня святий Аверкій охрестив п’ятсот із них. Згодом він проповідував слово Боже в Сирії, Киликії, Месопотамії, а, згідно з переданням, ще й у Римі, за що отримав назву “рівноапостольний”. Науку свою скріпив він численними чудесними оздоровленнями. Помер святий на сімдесят другому році життя, близько 167 р. Пізніше його мощі було перенесено до Царгорода.

У той самий день
Святих сімох отроків, що в Ефесі

Тропар Отроків, глас 8: Благочестя проповідників,* і тих, що показують воскресіння померлих,* сім стовпів Церкви, отроків всеблаженних піснями похвалімо.* Бо вони й через багато років нетлінні, ніби зі сну вставши,* возвістили мертвих воскресіння.

Кондак Отроків, глас 4: Ти, що прославив на землі святих Твоїх,* перед другим і страшним пришестям Твоїм, Христе,* преславним воскресінням отроків, показав Ти воскресіння тим, що про нього не знали,* нетлінні одежі й тіла показав,* і царя упевнив ти, щоб викликував:* воістину є мертвих воскресіння. 

Відбувалося це в часи одного з найбільших мучителів християн, імператора-кровопивці Деція (249-251). Потоками лилася християнська кров, у страшних муках гинули тисячі вірних, не згасали вогні, на яких їх спалювали живцем, і не зменшувалося число тих, хто сміливо і радісно йшов на смерть заради свого Бога і Спасителя. 

Лютий Децій прибув до міста Ефесу. Серед багатьох інших привели до нього на суд сімох юнаків із найзнаменитіших родин міста – Максиміліяна, Діонисія, Ямвлиха, Мартина, Антонина, Йоана і Маркела. Вони сміливо визнали, що є християнами і що готові прийняти найтяжчі муки та смерть задля Імени Христа Спасителя. Децій, дарма що лютий звір, дав їм час подумати до свого повернення, він на кілька днів вирушав у дорогу і велів їх поки що відпустити на свободу. Усі семеро юнаків сховалися в печері на горі. Тут вони гаряче молилися до Господа Бога і готувалися до мученицької смерти. Через кілька днів послали Ямвлиха купити хліба. Той, прийшовши з міста, сказав їм, що Децій уже повернувся і наказав привести їх усіх. Вони стали ще ревніше молитися до Бога, а після молитви знеможені заснули. 

Децій довідався, що юнаки переховуються в печері, і наказав вхід до печери закидати каміннями, щоб святих мучеників заморити голодом. Двоє слуг імператора, на ім’я Теодор і Руфин, що були християнами, за тодішнім звичаєм потай записали на табличці з олова житія, імена і день смерти святих мучеників, і кинули ту табличку всередину печери, перш ніж її замурували. 

Минуло близько двісті років. Хрест Христовий переміг поганство, свята віра вийшла з катакомб; на місцях, де стояли поганські божниці, тепер возносилися прекрасні святині. На престолі Царгорода сидів імператор Теодосій II. 

Однак Христова Церква завжди змушена була вести боротьбу. Замість поганства постали єресі; так, з аріянської єресі виникла інша, що відкидала правду про воскресення мертвих. У 425 р. єпископом в Ефесі був Мемнон. Гора, в якій було замуровано отроків, належала тоді одному міщанину на ім’я Адолій. Він хотів коло гори поставити муровану кошару для овець, і велів рубати камінь з гори. А робітники під час праці відвалили вхід до печери, в якій спало семеро святих братів. Брати прокинулися і стали до молитви, переконані, що спали одну ніч. А помолившись, стали радитися, що їм робити, і вирішили скріпити себе молитвою, а потім добровільно стати перед Децієм і прийняти вінок мучеників. Та спочатку послали Ямвлиха купити хліба і звідати, що діється в місті.
Іде він й очам не вірить. При дорозі стоять хрести; люди, що ідуть назустріч, якось дивно вдягнені, й усі голосно вітають його словами: “Слава Ісусу Христу!” І місто не те, що було: інші доми, інші вулиці, видно церкви. Що сталося? Чи Бог чудесним способом переніс їх за ніч в іншу землю, де вільно визнавати Христову віру? Узяв буханець хліба, заплатив срібним грошем, а торговці оглядають гріш і дивуються, бо ж гріш той старий, ще з давніх-давен. Збіглися люди, оглядають юнака, дивно одягненого й нікому невідомого; дивується й він, бо ж ще вчора знав майже кожну дитину, а нині не видно ні брата, ні батька, ні кого знайомого – скрізь чужі люди. Повели юнака до старости міста, дали знати і єпископові. Питає староста юнака, хто він і звідки має старі гроші? А той відповідає, що він з Ефесу, а гроші має від свого батька, і називає його ім’я. Та про такого чоловіка тут ніхто не чув. Одні почали думати, що він не при тямі, інші бачили тут щось підозріле, і вже хотіли взяти святого юнака на муки, щоб дізнатися правду. Тоді Ямвлих запитав: “Скажіть мені, чи живе ще імператор Декій?” І розповів їм свою і тих, що були з ним у печері, історію. Єпископ перший зрозумів, що Бог чудесним способом показує і стверджує тайну воскресіння мертвих; усі поспішили до печери, і там застали шістьох юнаків, що славили Господа, а ще знайшли табличку, яку написали Теодор і Руфин. 

Послали зразу листа до імператора, а той хутко прибув подивляти силу Божу і поклонився святим мученикам, яких Бог через стільки років пробудив до життя. А вони, ті юнаки, не припиняли молитися і через кілька днів – здається, що через сім, – 22 жовтня (тому Христова Церква вшановує їх пам’ять також і в цей день) заснули вічним сном. Імператор наказав зробити сім срібних домовин і в них покласти тіла святих. Він хотів забрати їх до Царгорода, та уві сні вони явилися йому і попросили лишити їх у печері. Так і зробили. Святих сімох отроків почитали як на Сході, так і на Заході: багато церковних письменників згадують про це докладно. Західні письменники згадують, що бачили нетлінні мощі святих сімох юнаків, одягнених у тонкі шовкові і полотняні одежі. У підніжжя гори Пріон, поблизу Ефесу, і сьогодні показують печеру сімоx сплячих святих. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 3 листопада 2016 р.

03.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.3,1–8:  «Я все втратив і вважаю все за сміття, аби Христа придбати»

У житті ми багато чим клопочемось, будуємо плани, чогось досягаємо, залишаємо і здобуваємо інше, і так триває усе життя. Апостол це все називає «сміттям». Напевно, це для нас непросто, нелегко, а навіть боляче чути, як це може бути сміттям те, задля чого ми прикладаємо стільки зусиль і праці. 

Однак життя нам дароване переважно для того, щоб ми пізнали Господа як нашого Творця. Саме в цьому пізнанні нашого Господа все інше набуває своєї правдивої цінності. Якщо ми не маємо Бога, найпершої та найважливішої цінності, усього іншого не зможемо правдиво оцінити. Завжди шукатимемо поставити будь-що на те місце, яке має займати Бог у нашому серці. 

Якщо хочемо жити як правдиві християни, то маємо пам’ятати, що лише коли Господь є першою радістю, першим добром, все інше стає на свої місця і набуває властивого значення.

***
Лк.7,17-30:  «Ти Той, хто має прийти, чи іншого нам ждати?»

Йоан Предтеча мав особливе покликання, бо звіщав Господа, готував Його прихід. Вказував на Того, кому він «недостойний розв’язати взуття». 

Знаємо, що через своє праведне життя він терпів, був замкнений у в’язниці. Та навіть у цього пророка, який сам вказував на Ісуса Христа як на Месію, у якийсь момент з’являється сумнів: чи ж Він Той, хто мав прийти? Тут підкреслено аспект людськості, яка була притаманна й святим. Часто, коли думаємо про святих, вважаємо, що вони були позбавлені людських слабкостей, але вони, як і кожна людина, переживали моменти сумнівів, зневіри, розчарувань, а не раз й упадків.

Приклад Йоана Предтечі показує, що в складних ситуаціях свого життя ніколи не маємо впадати в зневіру. Що б не ставалося в нашому житті, треба й далі лишатися щирими перед Господом. Як бачимо, Йоан Предтеча був щирим – він через своїх посланців одразу висловив Господеві, що мав на серці сумніви. 

Саме такої щирості Бог потребує від нас. Він не хоче, щоб ми грали перед ним роль праведників чи грішників. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.11.2016р. Б. / Преподобного отця нашого Іларіона Великого

Преподобного отця нашого Іларіона Великого

Тропар, глас 8: Монахів утвердження,* наставник жителів пустелі,* і чудотворець, що за благодаттю до великого Антонія уподібнився,* помічник невідступний тим, що у страстях бідують,* Іларіоне, отче наш,* молись за тих, що вшановують пам’ять твою.

Кондак, глас 3: Тебе, як світильника незахідного духовного Сонця,* зійшовшись сьогодні, вихваляємо в піснях.* Бо засяяв ти тим, що у темряві незнання перебували,* все підносячи на Божественну висоту, Іларіоне.* Тому співаємо тобі: радуйся, отче, посників твердине. 

Преподобного Іларіона Великого маємо за засновника монашого життя в Палестині, бо він перший зібрав навколо себе велике число самітників й об’єднав їх спільним правилом. Він народився близько 292 р. в Таваті, місцевості, що лежала за п’ять миль від палестинського міста Газа. Батьки його були погани. Ще малим батьки послали його до Олександрії, в Єгипті, щоб там пізнав він мудрість світу, а Іларіон пізнав там мудрість понад усі мудрості, Христову віру, і прийняв хрещення. Щойно йому виповнилося п’ятнадцять літ, як він пішов у пустелю Тиваїди, до святого Антонія Великого, святість якого і сила творити чуда були широко відомі. Юнак був зворушений до глибини душі, коли побачив перед собою чесного старця, а той прийняв його як власного сина, одягнув у волосяницю, і так молодий літами Іларіон став наслідувати одного з перших і найбільших на землі самітників. Та через два роки, коли бачив, як народ з усіх сторін горнеться до преподобного Антонія за наукою і благословенням, то пізнав Іларіон, що той нескінченний натовп не є бажаний йому, який робить лиш перші кроки на шляху до досконалого життя, і що починати йому треба так, як це робив святий Антоній, у цілковитому усамітненні. Преподобний Антоній похвалив добрий намір юнака, поблагословив його в дорогу й Іларіон повернувся у дім своїх батьків. Однак батьків він уже не застав, вони померли. Одну половину свого майна він віддав братам, другу – роздав бідним, а сам пішов у болотисту пущу, поблизу палестинського міста Маюма (на захід від Гази, біля моря), і там оселився, певний того, що люди до нього не дійдуть, бо через ватаги розбійників, що промишляли в пустелі, ті околиці всі оминали.

І власне там, – як пише святий Єронім, – юнак почав провадити правдиво покаянне життя. Волосяницю він одягав на голе тіло, поверх неї грубу одежу і волосяний плащ, який йому дав преподобний Антоній. І хоч від народження він був слабосилий, однак тої тяжкої одежі ніколи не знімав із себе, навіть у найбільшу спеку. З гілок він побудував собі кучку, таку малу, що стоячи мусив нахиляти голову, а лежачи – згинати коліна. Він перебував у ній зайнятий молитвою, читанням Святого Письма (це була єдина книжка, яку він переписав власною рукою, й усе його майно). З молитвою він обробляв невеличкий город і плів кошики, щоб уникати лінивства і ще більше зневолити і так винищене постами тіло. До двадцятиоднорічного віку він не їв нічого, окрім кількох фіґ у день, і то після заходу сонця; з двадцяти одного до двадцяти семи років щодня трохи намоченої у воді сочевиці; потім три роки їв щодня лиш хліб із сіллю, а далі, до шістдесяти трьох років, їв трохи зілля і корінців, не варених, пісних, і лиш тоді, коли підупадав у силах, додавав до тої нужденної страви трішки олії. А з того віку й аж до смерти святий почав провадити ще строгіше життя, щодня він споживав лиш малий шматок черствого хліба.

Одного разу на нього напали розбійники, бо сподівалися чимось поживитися у нього:
“Що би ти робив, якби на тебе напали розбійники?” – спитали розбійники.

“Голий не боїться розбою!” – відповів святий.

“Але вони могли б тебе вбити”.

“Усе моє життя – це приготування до смерти і чекання на неї”, – сказав преподобний Іларіон.

Зворушилися їхні серця, дарма, що були душогубцями, і, пообіцявши покаятися, відійшли. Та натомість диявол не давав спокою святому Іларіону, спокушав його найстрашнішими тілесними спокусами. Тоді преподобний безнастанно молився, кілька днів не їв нічого, тяжко працюючи, аж до повного виснаження, і так говорив до свого тіла: “Осле, я догоджу тобі так, що не будеш мені противитися і дуба ставати; не ячменем, а половою буду тебе кормити, замучу тебе голодом, спрагою, спекою і холодом, я накину на тебе стільки роботи, що ти впадеш безсилий і будеш змушений більше пильнувати пашу і відпочинок, як нечистоту”.

Яку страшу і тяжку боротьбу вів святий з ворогом спасіння! Диявол вигадував найхитріші пекельні штуки, аби лиш звести його з обраної дороги. Але святий Іларіон у кожній спокусі знаменував себе хресним знаменням, призивав Ісуса й Марію і з часом цілковито поборов спокуси. Боротьба та тривала довгих двадцять два роки – легко це сказати, але не легко пережити. Тож не дивно, що коли, за волею Божою, люди стали приходити до преподобного Іларіона, то пізнали в ньому такого досконалого мужа, такої глибокої віри, що за його молитвами Бог творив багато чуд.

Жінка високого достойника Елпидія Арістенета поверталася з трьома синами з Єгипту, вона їздила до преподобного Антонія просити про молитви. І ось у Газі всі її сини враз тяжко захворіли, лікарі визнали себе безсилими, вся людська надія пропала. Тоді Арістенета з одною слугою поспішила до преподобного Іларіона, припала до його ніг і стала просити: “Я молю тебе і заклинаю, іди до Гази й оздорови моїх синів, щоб через цей знак видимої Божої ласки навернулося все поганське місто!”

А коли преподобний Іларіон не хотів покидати пустелі, в якій прожив понад двадцять років, бо боявся світу, для якого вже давно помер, тоді Арістенета стала голосно благати: “Іларіоне, слуго Божий, віддай мені синів моїх! Антоній спас їх у Єгипті, а ти спаси їх у Палестині!” Плач матері зворушив преподобного, з очей його потекли сльози, і він пообіцяв, що ввечері, після заходу сонця, прийде до Гази. Коли ж він прийшов і помолився до Бога, то хлопці, які щойно вмирали, стали обливатися гарячим потом, прийшли до тями, впізнали матір, а за хвилю повністю одужали. І всі в молитві віддали честь Всевишньому. Слава цього чудесного оздоровлення поширилася по всіх усюдах; тисячі потребуючих поспішали до святого Іларіона, а він хворих оздоровляв, бісів проганяв, а що найважливіше, зворушував серця, приводив до жалю за гріхи, а поган навертав до Христової віри. Багато, вражені його прикладом, покидали все і ставали його учнями. І так це дало початок спільного монашого життя.

Приходили до нього єпископи і священики, приходили вельможі і бідняки. Коли ж хто хотів його обдарувати, то преподобний казав йому так: “Затримай при собі те, що хочеш мені дати, і роздай убогим; ти живеш у місті, то знаєш їх ліпше, як я тут. А я не можу брати чужого добра, коли власне роздав, щоб його позбутися. Ті, що живуть ячмінним хлібом, золота не потребують”.

Кількість монахів біля святого множилася і зростала, по всій Палестині повставали монастирі. Та які то були монастирі! Монахи жили в печерах, в печері зазвичай була й церква. А яке то життя було в тих монастирях, можемо дізнатися з житія преподобного Іларіона та сотень інших самітників, про яких ми вже читали. Святий Іларіон дуже рідко залишав свою келію. Лиш одного разу він ходив поклонитися святим місцям у Єрусалимі, щоб віддати шану старому звичаю. І більше не ходив, бо знав, що Господу Богу можна покланятися у кожному місці. Раз у рік він також відвідував монастирі, що підлягали його владі. Якось проходив він через містечко Елуса, коли сарацини, його мешканці, святкували свято своєї богині Венери. Вони вийшли назустріч святому, бо він був оздоровив кількох біснуватих з тих околиць, і всі чоловіки з жінками та дітьми стали просити його про благословення. Преподобний Іларіон став сердечно до них промовляти, а духом молитися Богу, і все закінчилося тим, що всі сарацини навернулися до Христової віри.

Однак той нескінченний натовп, що оточував святого, відривав його від самітницького життя. Він став думати про те, щоб пошукати глухішого місця, і посумнів. А коли один учень запитав його, чому він посмутнів, то святий з плачем відповів: “Горе мені, нужденному, я знову вернувся до світу. Дивися, Палестина і сусідні краї почитають мене й уважають кимось великим. Я боюся, щоб не почув колись таких слів; «Ти отримав у світі свою плату»”.

А коли вістка, що святий Іларіон хоче залишити Палестину, рознеслась по світу, то понад десять тисяч мужів загородили йому дорогу і не хотіли його відпускати. Але й вони не могли противитися Божій волі і з плачем попрощалися зі святим, а він, у супроводі кількох монахів, кілька днів їхав пустелею, а в річницю смерти преподобного Антонія Великого зупинилися на горі, біля якої жив той великий подвижник. Потім святий Іларіон пішов далі у пустелю, поблизу Афродитону, і там прожив три роки. Але й сюди до нього стали приходити люди, як до спадкоємця Антонія Великого. Особливо після того, коли він, на їх прохання, вимолив у Бога дощу, бо посуха настала така люта, що людям загрожував голод. Тому святий Іларіон пішов далі, в пустелю Оасим, але й там він прожив лиш один рік. Святий вирішив утекти від людських похвал туди, де його ніхто не знав. Мав він тоді вже сімдесят літ.

У приморському ливійському місті він, взявши з собою лиш одного учня Ісихія, сів на корабель, що відправлявся до Сицилії. Коли корабель прибув до Пахина, святий Іларіон як плату за перевезення хотів віддати своє Євангеліє, бо нічого більше не мав, але власник корабля не прийняв такої плати, а просив святого про молитви і благословення. Святий Іларіон та Ісихій жили разом в лісовій пущі поблизу Пахина, однак і сюди почали приходити до святого Іларіона вірні, бо пізнали в ньому Божого мужа, і просили про оздоровлення хворих, а завдяки численним чудам вістка про великого подвижника поширилася по всіх околицях. Тому святий сів разом з Ісихієм у невеликий човен і поплив до міста Єпидаїра, в Далматії. Коли і тут він прославився багатьма чудами, то сів на корабель і поплив на острів Кипр.

На морі їх стали наздоганяти два піратські кораблі. Усі, що були на тому кораблі, страшно перелякані, припали до преподобного Іларіона і стали просити про молитви, бо вже не сподівалися на порятунок. А святий легко посміхнувся і сказав: “Маловірні, чого лякаєтеся? Чи розбійників тих є більше, як було війська у фараона, яке, за волею Божою, поглинуло море?” І повернувшись у бік обох кораблів, що були вже дуже близько, простягнув руки і сказав: “Досить близько ви вже приплили, залишайтеся там!”

І кораблі піратів, хоч як там гребли веслами, не могли рушити далі; якась невидима сила тримала їх на тому місці. Через кілька днів уже й на острові Кипр натовп народу оточував святого, і він хотів податися далі, але учень його Ісихій знайшов одне, цілком недоступне місце, до якого можна було видряпатися лишень навкарачки, бо містилося воно серед диких скель. Тут прожили вони п’ять літ, але й сюди, незважаючи на труднощі, люди приходили до святого, а поверталися вже оздоровлені тілом і душею.

Коли преподобному Іларіонові виповнилося вісімдесят літ, Господь об’явив йому, що прийшов для нього час вічної нагороди, і святий тяжко захворів. Тоді він був сам, бо Ісихій поїхав на якийсь час до Палестини відвідати братію і передати їй благословення святого Іларіона. А святий Іларіон, відчуваючи наближення смерти, написав до Ісихія листа, в якому благословив його і всіх і заповів йому на пам’ять усе своє майно – Євангеліє і монашу волосяницю. Коли в сусідньому місті Пафа довідалися, що святий Іларіон при смерті, то прийшло до нього з плачем багато народу, серед них була також знаменита жінка Констанція, дочку і зятя якої він оздоровив з тяжкої хвороби. Святий Іларіон попросив усіх, щоб після смерти його тіло поховали зразу на тому місці, де він умирає.

А коли душа ось-ось мала покидати тіло, напав на нього страх і переляк перед судом Божим, а він, шукаючи допомоги в милосерді Спасителя, кілька разів промовив вголос сам до себе: “Вийди, душе моя! Чого боїшся? Ти служила Христу сімдесят літ, і боїшся смерти?”

І 21 жовтня 371 р. преподобний Іларіон помер, а тіло його поховали. Коли Ісихій повернувся, то хотів конче забрати тіло святого до Палестини, однак знав, що жителі цих околиць не дозволять. Лиш через десять місяців, коли всі думали, що Ісихій вже залишиться тут до смерти, йому вдалося вночі викопати тіло святого і відвезти до Палестини, де монахи й вірні, і навіть погани, прийняли мощі святого як найбільший скарб. Тіло було цілком свіже, незіпсоване і поширювало пречудовий аромат. Бог прославив його пам’ять численними чудами, і не лишень в Палестині, але й на Кипрі, так, що жителі острова казали між собою, що якщо Палестина має тіло преподобного Іларіона Великого, то дух його перебуває на Кипрі.

Житіє святого через двадцять років після його смерти описав святий Єронім, а також святий Епіфаній Кипрський, який особисто знав преподобного Іларіона і часто перебував з ним на молитві. Який жаль залишив по собі святий Іларіон, можна зрозуміти хоча б з того, що Констанція, про яку ми згадували, померла з розпуки, коли довідалася, що Ісихій забрав тіло святого з гробу, біля якого вона щоденно молилася, до Палестини.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 2 листопада 2016 р.

02.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.2,24–30:  «Бо він за вами всіма побивався і непокоївся»

У цьому уривку апостол згадує про Епафродита, який дуже турбувався і дбав про нього. Як ми рідко переживаємо, турбуємось, дбаємо про когось, звертаємо увагу на те, що Бог очікує від нас, щодо тієї чи іншої людини. 

Бог хоче, щоб ми любили їх діяльною любов’ю. Може, ця любов буде виражати конкретну нашу дію в одних випадках, а заступницьку молитву – в інших. Якщо ми сповнені любов’ю, то ця любов буде шукати, як виявитися у реальному житті. Завжди, коли Бог сповнює нас своєю любов’ю, а ми приймаємо її з покірним серцем, то виникає прагнення любити інших навколо себе, а не чекати, поки хтось потурбується про нас!

***
Лк.6,46–7,1:  «Кожен, хто приходить до мене, слухає мої слова й виконує їх…»

У своєму житті ми багато довідалися про Бога від батьків, коли вони вчили нас основних правд віри та молитов. Багато чого зрозуміли через катехизацію, проповіді священиків, через читання богословських і релігійних книжок. Оцінивши себе, можемо сказати, що вже багато чого знаємо, розуміємо, багато чого усвідомлюємо. Але Господь вказує на дуже важливу річ: ми маємо не лише слухати, не лише знати, найголовніше – усе це виконувати, усім цим жити. Тому дуже важливо знайти відвагу й почати жити за цими словами Євангелія. 

Чому нам важко жити за цими словами? Бо люди у світі живуть інакше. Бог же закликає почути Його слова і втілювати їх у своєму житті. Погляньмо на апостолів: вони не були освіченими, не були спеціально підготовленими. Вони почули слово Боже й цим словом почали жити. 

Тож для нас важливо не лише знати про Бога, а відважитися жити відповідно до цього знання!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 1 листопада 2016 р.

01.11.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.2,16–23:  «Бо всі шукають чогось власного, а не Христа Ісуса»

Бачимо, що апостол Павло тут дуже категоричний, коли каже, що всі шукають свого, але у цьому – величезна доля правди. Кожен із нас у житті щось шукає свого, на щось сподівається, чогось очікує, прагне, за щось бореться, змагається. Ми дуже і дуже рідко відкриті на Господа, на те, що Він нам хоче нам поручити, що прагне промовити, до чого закликати. 

І коли подивитись, як Богові не просто послуговуватись нами, як не просто «вживати» нас, як свої «знаряддя». Бо ж ми хочемо чогось свого, то й не дивно, що ми не отримуємо того, до чого призначені. Спробуймо більше у своєму житті дослухатись, вдивлятись і запитувати Бога на молитві, що Він від мене хоче? Що б я мав зробити в тій ситуації? Як би мав повестись з тією людиною? Як би мав відреагувати на ту несправедливість? Маємо шукати Божого, а не свого.

***
Лк.6,37-45:  «Немає доброго дерева, що родило б плід поганий, ані дерева поганого, що родило б плід добрий»

У суспільстві, в якому живемо, часто потрапляємо в ситуації, коли, з одного боку, стараємося чинити за Євангелієм, а з іншого – прагнемо дотримуватися тих чи інших загальноприйнятих норм. Внаслідок цього наше життя немовби роздвоюється: одним живемо всередині себе, а в суспільстві намагаємося не виділятися з-поміж інших. 

Коли живемо вірою в Бога, то ця віра неминуче виявляється в тих чи інших обставинах, як також коли живемо без Бога, то й це виходить нагору. Мусимо усвідомити, що Бог саме тому допускає ті чи інші ситуації, щоб виявлялося, ким ми є. 

Адже ситуації нашого життя – немовби дзеркало, де ми бачимо себе; це немовби дерево, де ми народжуємо плоди. Що носимо всередині, те виявляємо назовні в конкретних випадках нашого життя.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.11.2016р. Б. / Бл. свщмч. єп. Теодора (Ромжі); Святого пророка Йоіла; Святого мученика Уара; Святого священномученика Садота

Блаженного священномученика єпископа Теодора (Ромжі)

Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру... 

Народився 14 квітня 1911 року в сім'ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до Хустської гімназії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до Ужгородської духовної семінарії. 

"Дух дме, куди хоче..." (Пор. Йо. 3, 8а) І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних філософських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова. 

Після повернення додому душпастирює спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію. Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія.

Нелегкий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Як і у випадку инших наших блаженних мучеників цих часів, влада вимагала від єпископа, клиру та вірних здійснити "перехід" чи "возсоєдиненіє" з Російською Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок. 

"Вдарю пастиря — і розбіжаться вівці" (Пор. Мт. 26, 31б та Зах. 13, 7б.), — така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, "... єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу" (Карпатський край, NN 31-34, 1992. — С. 13. спасіння людських душ! Саме такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого "захисника" — обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської Православної Церкви у Закарпатській області "товариш" І. Ромер. А вже 27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського району храму, вантажний "Студебекер", який віддавна підозріло слідував за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на повному ходу врізався в кінну бричку і підім'яв під себе всіх шістьох подорожніх. 

Здавалося б, випадковість, якби не поведінка "пасажирів" вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу над'їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко відступити — вони сіли в "бобик", що невідступно слідував за "Студебекером" і з поспіхом віддалились. Поштовики відвезли потерпілих до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу. 

Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та жертвенність медперсоналу, до складу якого входило і кілька монахинь переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили, вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм: єпископ повинен був померти! 

Допуст Господній — рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається... Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його переставлення. Бог забирав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його заступництва і молитви за своїх вірних. 

Блаженний він і блаженні ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, торжествуючи славну пам'ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного Воскресення! (Пор. Йо. 20, 296.) 

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада). (Див. текст акту беатифікації в: Душпастирська візитація Святішого Отця Івана Павла II, Папи, в Україну 23—27 червня 2001 року, Typis Vaticanis [2001], с. 284.)

__________

У той самий день
Святого пророка Йоіла

Тропар пророка, глас 2: Ти, що передбачив Боже пришестя у плоті,* і зшестя Святого Духа, і майбутній суд, пророче Йоіле,* спасай молитвами твоїми від усяких скорбот* тих, що вшановують тебе.

Кондак пророка, глас 2: Богомовний пророче, що сповнився натхненням Утішителя,* розповів ти про осяяння народів, що сповнилося в останні часи.* Тому нині благоговійно тебе вихваляємо* і, твою пам’ять звершуючи, співаємо тобі:* Моли Христа Бога за душі наші.

Святий пророк Йоіл, син Петуїла, жив у 800-х літах до Різдва Христового. Його пророцтво входить до Святого Письма Старого Завіту і складається з чотирьох глав. Господь Бог устами свого пророка погрожує невдячному вибраному народові своїми карами, але й водночас у своїй невимовній доброті закликає їх до покаяння: “Але ще й тепер, – слово Господнє, – поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, – і уболіває над нещастям” (Йоіл 2, 12-13).

Тим, хто покається, Господь обіцяє спасіння (через зіслання Месії) “Ви зрозумієте, що я посеред Ізраїля і що я – Господь, Бог ваш, і іншого немає. Народ мій не зазнає сорому повіки. А після цього я виллю мій дух на всяке тіло. Ваші сини й ваші дочки будуть пророкувати, вашим старим сни будуть снитись, і ваші юнаки будуть бачити видіння” (Йоіл 2, 27 – 3, 1).

І подібно, як сповнилося Зішестя Святого Духа, так сповниться і страшний суд, який Господь провіщає у третій главі пророцтва святого Йоіла і який відбудеться в долині Йосафата. А станеться це так: “Сонце й місяць почорніли, світло зір гасне. І загримить Господь із Сіону, дасть голос свій почути з Єрусалиму, і затремтить земля й небо! Але Господь буде прибіжищем для свого люду, і кріпостю для дітей Ізраїля” (Йоіл 4, 15-16).
Ім’я Йоіл – означає “Господній Божий”.

У той самий день
Святого мученика Уара

Тропар мученика, глас 4: Бачивши воїнство святих страстотерпців, що постраждали за законом,* показав ти мужньо кріпость свою,* і постраждав добровільно, бажаючи померти за Христа,* від Якого прийняв ти почесть перемоги твого страждання, Уаре.* Тому моли, щоб спастися душам нашим.

Кондак мученика, глас 4: Христа наслідуючи та випивши Його чашу,* мученику Уаре,* вінцем мучеництва був увінчаний ти,* і з Ангелами радіючи,* неустанно молись за душі наші.

Святий Уар (Вар) був начальником військової сотні і служив у Єгипті. Коли почалося страшне переслідування християн за імператора Максиміяна, тоді Уар, будучи християнином, ночами таємно ходив до в’язниці, де страждали християни, обмивав їх рани, годував і молився разом з ними. Одного дня він довідався, що у в’язниці страждає семеро християн, і що вони вже вісім днів нічого не їли, а наступного дня їх віддадуть на муки і вб’ють. Підкупивши сторожу, Уар вночі відвідав святих мучеників і попросив їх, щоб вони йому випросили у Бога ласку постраждати за Христову віру і витримати всі муки, бо сам він боїться своєї слабкості.

На спільній молитві і в побожній розмові вони так скріпили його у вірі, що він готовий був хоча б уже зараз постраждати за Христа Спасителя. Він так і не покинув в’язниці, там застали його воїни, що прийшли забрати святих слуг Божих. Вони дуже здивувалися, коли довідалися, що він християнин, і радили йому не признаватися в цьому, бо не тільки втратить посаду, але й накладе своєю головою. Один із сімох святих мучеників помер у в’язниці на очах воїнів і вони повели шістьох, не зауваживши, що Уар іде за ними.

Коли ж суддя запитав, куди подівся сьомий християн, тоді святий Уар сам виступив наперед і сказав: “Я християнин; той, сьомий, уже отримав вічну нагороду в небі, а на його місце стаю я і голосно віддаю честь одному Богу, Ісусу Христу”.

Почувши те, суддя наказав їх усіх жорстоко побити, потім шістьох відіслав до в’язниці, а святого Уара віддав на найтяжчі муки. З хребта йому дерли шкіру, його тіло різали бритвами, припікали вогнем і били його по животі доти, доки святий мученик не віддав свою душу в руки небесного Отця. Його тіло мучитель велів викинути за місто, у чисте поле, на пожирання диким звірам. Наступного дня, після страшних мук, кати стяли мечем і решту шість мучеників.

Одна побожна християнка Клеопатра, вдова по воїні (родом була вона з Палестини, і мала одного сина Йоана), бачила страсті святого Уара. Вона викупила його тіло у воїнів і чесно поховала у себе вдома. Сталося це у 304 р. Через кілька літ, коли вийшов перший указ, що дозволяв християнам вільно визнавати свою віру, вона забрала мощі святого мученика Уара та повернулася в Палестину, у своє рідне села Едру (що за неподалік від південно-західного берега Генезаретського озера), і там чесно їх поховала. На його гробі вдова часто молилася і світила свічки. За її прикладом пішли й інші християни. Згодом Клеопатра над мощами святого мученика побудувала церкву, яку посвятив єпископ при великому здвизі народу. Під час того посвячення Клеопатра молилася до святого Уара, щоб він випросив Божої опіки для її сина Йоана, бо вона задумала послати юнака на царській двір, щоб там, ставши воїном, він здобув високе становище.

Однак у той же день, увечері, Йоан несподівано захворів; його кинуло в гарячку і за кілька годин він помер. Коли ж прибита горем мати стала плакати і побиватися, то враз явився їй святий Уар, який тримав за руку її сина. Вони обоє були у світлих одежах; святий мученик упімнув Клеопатру, щоб упокорилася Божій волі, бо Бог прийняв її сина до своєї служби і дарував йому вічне блаженство.

Клеопатра решту свого життя посвятила молитві і добрим ділам, а через сім літ Бог прийняв її душу до своєї слави.

У той самий день
Святого священномученика Садота

Житіє святого Садота, або Садока, ми вже описали 5 березня (20 лютого). Мученицьку смерть він прийняв близько 343 р. Під час страждань священномученика Садота навернулося 1270 осіб, усі вони також отримали вінець мучеників. Це число мучеників не видасться нам надто велике, якщо зважимо на те, що за правління Сапора II прийняло мученицьку смерть близько шістнадцять тисяч християн, не враховуючи тих, які були замучені посіпаками царя по всіх околицях, і пам’ять про яких геть-чисто стерта. Однак навіть море невинно пролитої крови не затопило Христової віри, бо чим більше християн гинуло від мук, тим більше поган наверталося до правди і славило Христа Спасителя, якому нехай буде безконечна честь і слава й Ім’я Його нехай прославлене буде по всі кінці вселенної.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 31 жовтня 2016 р.

31.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.2,12–16:  «Усе робіть без нарікання і мудрування»

У своєму житті ми часто буваємо невдоволені тим чи іншим, часто нарікаємо, часто конфліктуємо з іншими. Причина цього – кожен із нас має свої погляди, підходи, розуміння, свій спосіб думання. Господь каже, щоб ми все робили без нарікань і мудрувань. А для цього має бути готовність прийняти те, що Бог нам посилає. Прийняти самого себе, яким я є, прийняти обставини, прийняти людей. 

Що означає прийняти? Це згодитись на все те, що Бог дає у нашому житті. Так Бог нам дає все: нас самих, такими як ми є, обставини, людей. Часто ми цього не приймаємо, з цим не погоджуємось і бунтуємо. Тож спробуймо все більш наполегливо прийняти все що ми маємо і виконувати все без нарікань і без мудрувань.

* * *
Лк.6,24-30:  «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять»

Кожен у своєму житті, напевно, не раз зазнавав душевних ран. У тих чи інших випадках хтось завдав нам терпінь, страждань, болю. Коли починаємо жити глибшим духовним життям, то починаємо розуміти, що не можемо мати непрощення й ненависті до цих осіб. А цей уривок з Євангелія вказує, щоб ми ще й любили їх. 

Напевно, кожен з нас переживав подібні ситуації. І не завжди міг знайти в собі те почуття любові до ворогів. Або ж не знав, як їх любити – тих, хто завдав прикрості, якщо не нам особисто, то комусь, хто нам близький. Що означають ці слова Ісуса Христа? Любити – це не просто одна з чеснот. Любити – це уприсутнювати Бога. Як каже Йоан Богослов: «Бог є любов». Якщо в моїх стосунках з кимось виникає неприязнь, гнів, ненависть, то, коли я намагаюся любити ту людину, я уприсутнюю Бога. Бог тоді є між мною і тою людиною. І вже не я стараюся налагодити стосунки між нами, а Господь. Тому наша любов є не тим, що виникає лише через наші зусилля, а тим, наскільки ми залучаємо Бога до ситуації. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.10.2016р. Б. / Святого апостола і євангелиста Луки

Святого апостола і євангелиста Луки

Тропар, глас 5: Апостольських діянь оповісника і євангелія Христового світлого списателя,* Луку преславного, неописанного в Христовій Церкві,* піснями священними святого апостола похвалім як лікаря,* що зціляє людські немочі, природні недуги і душевні язі,* і того, що молиться неперестанно за душі наші. 

Кондак, глас 2: Правдивого благочестя проповідника і несказанних таїн провісника,* звізду церковну, Луку божественного, звеличаймо,* бо Слово вибрало його з мудрим Павлом, учителем народів,* – єдин, що знає тайни серця. 

Святий апостол і євангелист Лука походив з Антіохії Сирійської. Чоловіком він був дуже ученим, добре знав лікарську справу (про це згадує апостол Павло у Посланні до колосян (4, 14): “Вітає вас Лука, любий лікар”). Згідно з переданням, яке збереглося у греків і знайшло своє відображення у їхніх Мінеях, а звідти перейшло і до наших церковних книг, святий Лука був одним із сімдесяти учнів. Це йому і Клеопі дорогою до Емауса об’явився Христос Спаситель після свого Воскресення. Однак святий Лука у своєму Євангелії каже, що описує все так, “як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами слова” (Лк. 1, 2), тобто інші апостоли. Якщо він писав Євангеліє на основі того, що передали йому інші, то сам, очевидно, не міг бути самовидцем життя, чуд, проповідей, страстей, смерти і Воскресення Христового. 

Тому єдине вірне передання, що святий Лука пізнав Христову віру з проповідей апостолів, а найпевніше є те, що охрестив його святий Павло, якого він був невідступним товаришем, аж до кончини апостола. Вірогідним є і те, що святий Лука мав дуже добре знати Пресвяту Богородицю, бо у своєму Євангелії він якнайточніше описує такі великі і святі події, як Благовіщення, зустріч зі святою Єлисаветою, Різдво Ісуса Христа, Обрізання, Стрітення. Мимоволі приходить думка, що він почув усе це від самої Богородиці. Одне з найдавніших передань каже, що святий Лука також був малярем, і він на кипарисовій дошці намалював ікону Пречистої Діви та ікони Спасителя (певно, згідно з описом Пречистої), а також святих апостолів Петра і Павла. 

Святий Лука був, як вже ми сказали, невідступним товаришем апостола Павла. А святий Йоан Золотоустий пише, що був він поставлений священиком і єпископом, сам бо апостол Павло у Другому посланні до коринтян про святого Луку говорить так: “Ми з ним послали брата, якого за Євангелію усі Церкви хвалять і який, крім того, був вибраний Церквами як наш супутник у цій добродійній справі, якій ми служимо на славу самого Господа й на відраду нашу” (2 Кор. 8, 18-19). Так ділили вони всі труди і переслідування, голод і холод – усе порівну. А незадовго до смерти, у Другому посланні до Тимотея, апостол Павло каже: “Один Лука зі мною” (2 Тим. 4, 11). Близько 58 р. святий Лука написав своє Євангеліє, яке є доповненням Євангелій святих Матея і Марка. У своєму Євангелії він особливо звертає увагу на все, що свідчить про велике Боже милосердя. Так, мов для розради грішникам, що каються, переповідає притчі про блудного сина, про доброго пастиря, про митаря і фарисея, про самарянина, про навернення розбійника на хресті та інші. Святий Лука написав також і книгу Діянь апостолів, де, як каже святий Йоан Золотоустий, “в особливий спосіб описано події з життя апостола Павла, який потрудився найбільше від усіх, а описано їх так широко, бо ж автор цієї книги був учнем святого Павла, і то таким добрим і чесним учнем, що до кінця не залишав свого учителя”. Діяння апостолів закінчуються другим роком першого побуту апостола Павла у Римі. “А якщо спитає хто, чому святий Лука не описав подальші події, – каже святий Йоан Золотоустий, – то я скажу, що й того досить є для кожного, хто розуміє, що апостоли завжди були зайняті важливими ділами, а головним їх завданням було голосити слово Боже, а не писати книги, тим більше, що вони так багато залишили нам через усне передання”. А про книгу Діянь апостолів святий Йоан Золотоустий пише так: “У цій книзі святий Лука описує сповнення багатьох важливих провіщень Христа, як Зішестя Святого Духа і ту дивну зміну, яка в тій хвилі відбулася в серцях апостолів. З цієї книги ми пізнаємо, яке досконале було життя перших вірних, що, з’єднані Христовою любов’ю, мали в собі наче б одне серце і одну душу, подібно, як мали одну віру і в однакові зодягалися чесноти. З цієї книги дізнаємося про чудесні навернення поган і про заснування святої Церкви, яка є сильною і тривкою опорою правди, проти якої жоден блуд ніколи нічого не вдіє. І в книзі тій ми не мусимо шукати чуд, які творили апостоли, а маємо пізнавати їх діла, пізнавати і наслідувати”.
Діяння апостолів написані, вірогідно, близько 63 р. Вони є неоціненні і з того огляду, що розбивають усякі фальшиві казки про життя і діла святих Апостолів, які стали поширюватися вже у перші роки їх душпастирської праці. І Євангеліє, і Діяння апостолів було написано прекрасною грецькою мовою і присвячені одному знаменитому християнинові на ім’я Теофіл, згідно з переданням, тодішньому начальнику Ахаї. Після смерти святого апостола Павла святий Лука, як свідчить святий Епіфаній, проповідував у Далматії, Італії і Македонії. Де помер євангелист Лука – достеменно не знаємо. Згідно з одними джерелами, він помер природною смертю у вісімдесят років у Тивах Виотійських. Святий Григорій Богослов наполягає, що євангелист Лука закінчив свій подвиг мученицькою смертю в Патрах Ахайських. Ще одне передання стверджує, що його повішено на оливнім дереві. 

Мощі святого євангелиста Луки за правління Констанція, сина святого Костянтина Великого, було перенесено до Царгорода і поховано в церкві святих Апостолів, згідно з одними джерелами у 357 р, а згідно з іншими – у 360 р. Під час їх перенесення сталося багато чудес, серед інших зцілився один тяжко хворий на ім’я Анатолій. На іконах біля святого Луки зображають сидячого вола. Причина цього сюжету криється у початку Bід святого Луки. Воно починається подією, коли архангел благовістить святому Захарії у храмі Єрусалиму про різдво Йоана Предтечі. А оскільки святий Захарія був священиком, тому, щоб увіковічнити початок Євангелія, біля святого Луки зображають жертвенного вола. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 30 жовтня 2016 р.

30.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.11,31–12,9:  «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсилі»

Ніхто з нас не хоче почуватись безпорадним, слабким, немічним. Кожен хоче бути певним себе, але ця наша певність завжди обмежена. Бо вона завжди побудована на нашому суб’єктивному досвіді, обмеженому розумінні, особистих знаннях. І скільки ми б не здобували, усе завжди обмежене і суб’єктивне. 

Повноту певності осягаємо тоді, коли живемо в Господі. Ми ж часто починаємо довіряти Богові тоді, коли почуємось безпорадними й немічними. Бог же той, який може нам у всьому допомогти, але ми маємо почутись тими, які потребують цієї Його допомоги. Доки ми цього не відчуємо, Бог не може нас насильно змінити чи ощасливити. Лиш тоді, коли усвідомимо свою безпорадність, Бог може прийти зі своєю поміччю і силою! 

* * *
Лк.6,31-36:  «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»

Господь подає нам «золоте правило»: як ми чинимо іншим, так інші чинять нам. Як ми ставимося до ближніх, так даємо право їм ставитися до нас. Зазвичай ми завжди маємо претензії до когось: хтось не так подивився, не так сказав, не так відреагував, не так до нас поставився. Ми дуже боляче сприймаємо вчинки інших осіб щодо нас. Водночас легковажимо нашими вчинками щодо інших. Нам дуже боляче, коли нас ранять, але ми дуже легко завдаємо болю та ран іншим. 

Правило, яке дає Господь, дуже просте: що ми хочемо, щоб нам робили, те й ми робімо іншим. Хочемо, щоб нам прощали, – і ми прощаймо; хочемо, щоб нас любили, – і ми любімо. Якщо не хочемо, щоб нам чинили прикрість, – і ми не чинімо цього; не хочемо, щоб нас принижували, – і ми не принижуймо інших. Адже що ми робимо для інших, те й інші будуть чинити для нас. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.10.2016р. Б. / Святого пророка Осії; Святого преподобномученика Андрея Критського

Святого пророка Осії

Тропар, глас 2: Пророка Твого Амоса пам’ять, Господи, святкуємо. * Тому молимо Тебе: Спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Правими стежками слідуючи за заповідями Господа Твого, пророче Осіє, сповнився ти Духа Святого і, прийнявши дар пророцтва, провістив єси Ізраїлю Христове пришестя, яке мало статися в останні часи, ти викривав заблуканих з шляху правого людей і наставляв на путь, яка веде в Вишній Єрусалим, де нині предстоячи, молися неустанно за всіх нас. 

Святий пророк Осія, син Беері, жив у часи правління юдейського царя Уззїї та ізраїльського царя Сровоама II, вісімсот літ до Різдва Христового. Книга пророцтв св. Осії входить до Святого Письма Старого Завіту і має чотирнадцять глав. Пророк іменем Божим погрожує жидам різними карами, заповідає, що щезнуть царства Юди та Ізраїля і прийде час, коли жиди не матимуть ні царя, ні святині, ні жертовника, ні жертви. Про прихід Месії пророк згадує, що Господь малим покличе Його з Єгипту, і що Месія зітре диявола та смерть. Пророцтво закінчується обітницею, що Господь помилує тих, які покаються і повернуться до Нього. Про самого пророка, про його життя і смерть не знаємо нічого. 

У той самий день
Святого преподобномученика Андрея Критського

Тропар, глас 4: Як постиник подвизався на горі, умних ворогів напади зброєю Хреста погубив єси, всеблаженний, відтак же у страдництво мужньо одягся єси, убивши Копроніма мечем віри, і через обидва увінчався єси від Бога, преподобномучениче Андреє, приснопамятний. 

Кондак, глас 3: Святкує днесь місто царське свято пресвітле світлоносної Твоєї пам’яті, закликаючи до святкування усі міста і країни. Радується, бо має скарб великий, многостраждальне твоє тіло, Андреє мучениче, Православія світильниче. 

Церква багата на двох святих Андреїв Критських: святого Андрея архиєпископа, пам’ять якого обходимо 4 липня, і святого мученика Андрея, світлий подвиг якого вшановуємо сьогодні. Походив він з місцевости Кастр, на острові Крит, і був монахом. Коли за безбожного іконоборця імператора Костянтина свята Церква палала вогнем, а кров вірних плила струмками, коли найліпші сини Церкви Христової гинули в страшних муках, а єпископів і священиків мучили гірше, як останніх душогубців, тоді преподобний Андрей покинув свою тиху обитель і пішов до Царгорода. Там, у церкві святого мученика Маманта, він став перед імператором єретиком і прилюдно запитав його, як сміє він, імператор, називати себе християнином, коли безчестить ікони, що представляють вірним Христа? 

Кинулися царські підлабузники на преподобного Андрея, витягнули його з церкви на майдан і стали жорстоко бити. Вийшов сам імператор і запитав його, як посмів він зневажити царське достоїнство? Преподобний сміливо й голосно вказав імператорові на його злобу і пригрозив йому страшним Божим судом. 

Розлючений, імператор наказав нещадно побити його, так, що тіло шматками відлітало, а потім поставити перед собою. Та святий Андрей ще сильніше, ще могутніше виступив проти єретичної злоби мучителя, тоді імператор велів бити слугу Божого камінням по вустах, поламати йому щоки і кинути до в’язниці. Через кілька днів імператор вдруге наказав поставити преподобного Андрея перед собою і велів побити його воловими жилами, а потім зачепити мотузкою за ноги і волочити його через місто на те місце, де карали смертю душогубців. Коли єретики з насмішками затягнули преподобного на площу, що звалася “Площа вола,” то враз один з рибаків вискочив із сокирою в руках і відтяв святому Андрею одну ногу. Святий мученик на тому ж місці віддав свою душу Тому, хто його створив. 

Тіло святого мученика викинули туди, куди кидали на пожирання псам і крукам тіла злочинців. Пролежало воно там дванадцять днів. Як свідчить передання, кілька біснуватих взяли те тіло і поховали його на місці, що звалося Кризис, за це їх було звільнено від злого духа. Преподобний Андрей постраждав 767 р. У каноні, який через сто років написав на честь святого мученика святий Йосиф Піснеписець, сказано, що мощі преподобного Андрея прославилися численними чудами. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР