ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 15 жовтня 2016 р.

15.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.14,20–25:  «Щодо зла, будьте дітьми, а щодо розуму, то будьте зрілі»

Знаємо з досвіду, що дитина зі своєї природи рідко творить зло. Нам приємно мати справу з дітьми, з ними розмовляти, бавитись, бо діти не піддаються так пристрастям, як ми, дорослі. Пристрасті та пожаданнями ними так не керують, так як нами. Коли людина дорослішає, вона мала б ставати більше зрілою і зріло ухвалювати рішення, зріло робити свої кроки. 

Тому апостол вказує на те, щоб ми ставились до зла, як діти, тобто не піддавались йому, жили просто, добре й безпосередньо поводились. Але одночасно своїм розумом, бути як дорослі, вміли розрізняти, де є зло і де є гріх, і рішуче та категорично з цим боролись.

* * *
Мт.25,1-13:  «Нерозумні взяли з собою світичі, та не взяли оливи з собою. Мудрі ж узяли в посудинах оливу»

Наше християнське життя, наша віра в Бога в реальних життєвих обставинах потребує свого втілення, свого ствердження. Адже мало сказати: «Я вірую в Бога». Замало стати на молитву до Бога. У реальних обставинах наша віра має реалізовуватися, має бути свідченням, має приносити плоди. 

У цьому Євангелії про мудрих і немудрих дів олива – це якраз те, що вони здобули своїм життям. І це не лише їхня віра, бо перші й другі прийшли зустрічати молодого, навіть поснули всі разом. Але одні мали з собою оливу, а це чесноти, добрі діла, інші ж – не мали цього. 

Наше життя – не лише декларувати свою віру, а немовби матеріалізовувати її, засвідчувати своїм життям. Це найкраще можемо побачити в житті апостолів. Вони не стільки проповідували про Бога словами, скільки несли Його своїми вчинками й цілим буттям. І куди б вони не приходили, всюди являли Бога. Хай наше життя також буде сповнене тої «оливи», повне добрих діл! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.10.2016р. Б. / Святого священномученика Кипріяна і святої мучениці Юстини; Святого блаженного Андрея, Христа ради юродивого

Святого священномученика Кипріяна і святої мучениці Юстини

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Фоко, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 1: Від чарівного вміння навернувшись, богомудрий, до пізнання Божественного, явився єси для світу як лікар премудрий, зцілення даруючи тим, які тебе почитають, Кипріане з Юстиною: с якою молися Чоловіколюбцю Владиці, щоб спас душі наші. 

Святий Кипріян був родом з Антіохії Писидійської, син багатих батьків. Його батько був жерцем у поганській божниці і сина призначив для цієї служби. Кипріян був дуже, обдарований у науках, він читав книги про звіздарство, а звіздарів тоді всі вважали чарівниками. Він їздив аж до Вавилону, щоб там пізнати всі тайни мантіїв-чарівників, а коли повернувся до Антіохії, то проголосив себе великим чарівником, а забобонні погани вірили в це і боялися його. Вони часто приходили в різних потребах і просили, щоб він допоміг їм своїми чарами. 

Поганам нема що дивуватися, але нині християни, відкуплені кров’ю Ісуса Христа, ідуть до чарівників та ворожбитів і добровільно покланяються дияволу! І таких є дуже багато. 

Кипріян провадив плюгаве, нечисте життя. Він ненавидів християн і приєднувався до їх гонителів. Дарма, що його шкільний товариш, християнин Євсевій, упоминав його і намагався привести до пізнання правди, однак Кипріян хулив Бога і висміював Христову віру. 

В Антіохії був інший поганський жрець, який мав дочку, дівицю надзвичайно вродливу, на ім’я Юстина (“справедлива”). Бог подав їй ласку пізнати святу віру; вона прийняла хрещення, посвятила себе життю в чистоті, а також навернула до правди ще й своїх батьків. Її батько став священиком, а згодом і єпископом. Краса Юстини впала в око одному багатому поганському юнакові на ім’я Аглаїд. Той докладав великих зусиль, щоб звести діву з дороги чесноти, щоб потім одружитися з нею, однак свята Юстина навіть чути не хотіла про нього. Вона ж бо присвятила себе небесному Нареченому і шукала не земних радощів, а Божого миру. Аглаїд звернувся по допомогу до чарівника Кипріяна, пообіцявши йому велику винагороду. І той почав уживати всіх своїх чарів, а уживав їх на те, аби пересвідчитися у своєму безсиллі: бо нічим є сила цілого пекла проти сили святого хреста, яким знаменувала себе Юстина. 

Це пересвідчення хоч і вдарило його, мов грім, але водночас відкрило йому очі. Він пізнав, що є слугою диявола, пізнав, скільки лиха накоїв, і зрозумів, що лишень у правдивого Бога може знайти прощення. Однак, тягар його гріхів так його пригнітав, що він став упадати в розпуку. Та милосердя Боже безмежне; Господь привів Кипріяна до одного священика на ім’я Тимотей і той утішив каяника; Кипріян прийняв Христову віру і почав покутувати за всі злочини свого життя. Він спалив усі свої чародійські книги і публічно визнавав усі свої проступки і гріхи. А гріхів тих було так багато, і то таких тяжких, що він, згадуючи їх, роздирав на собі одежу, голову посипав попелом і падав ниць, бо не смів свого погляду піднести до неба. У такі хвилини йому на допомогу спішив приятель його Євсевій, утішав і розповідав про надзвичайну силу святої крови Христової, пролитої за нас, і про безмежне Боже милосердя. 

“Повір мені, – говорив він, – повір своєму приятелеві, який напевно тебе не обмане, бо любить тебе як брата у Христі. Я бачив грішників, що каялися і знаходили заспокоєння совісти. Правда, може так бути, що твої гріхи є більші від їхніх гріхів, та вони, без сумніву, не є більші від Божого милосердя. Але я не хочу стримувати твоїх сліз; плач, щоб сльозами змити свої гріхи, але будь при цьому розважливий, пізнай Ісуса Христа, Його безконечну доброту і припади до Його стіп”.

Таким повинен бути кожен приятель. Не в гріху, не в забавах і злочинах, а в покаянні, на шляху до добра він має підтримувати свого брата. На жаль, таких приятелів світ має мало. Євсевій привів Кипріяна до єпископа, а той узяв його до оглашенних і став навчати правд Христової віри. Кипріян учився зі смиренням, майно роздав убогим, а коли своїм життям довів, що його навернення щире, то був охрещений. Коли свята Юстина про це довідалася, тоді роздала убогим усе, що мала цінного. А Кипріян завдяки молитві, посту і добрим ділам став так зростати у чеснотах, що, за словами святого Григорія Назіянзина, залишив позаду багатьох і навіть випередив тих, що вже десятиліттями простували тою дорогою. І хоча у глибокому смиренні він уважав себе найгіршим чоловіком, та Бог удостоїв його своєю ласкою; він був висвячений на священика, а через шістнадцять років після свого навернення став єпископом Антіохії. Численні навернення поган до Христової віри були доказом його ревної пастирської опіки свого стада. Юстину настановив він дияконисою. 

Вінцем їх святого й праведного життя, яке обоє провадили в молитвах, постах і добрих ділах, була мученицька смерть. У 304 р., коли настало жорстоке переслідування християн за імператора Диоклетіяна, їх поставлено було перед судом. Дарма, що кати живцем шматували їх тіла і піддавали найтяжчим мукам, вони явно і сміливо визнавали Христа Спасителя. Тоді мучитель наказав кинути їх у котел з розтопленим оловом та оливою, але, завдяки Божій силі, ця страшна купіль не завдала їм жодної шкоди. Побачивши це, староста Євтоломій відіслав обох до Никомидії, до самого імператора, а той велів вивести їх за місто і стяти мечем над берегом ріки, яка текла поблизу.
Коли їх привели на те місце, де мав бути виконаний присуд, тоді святий Кипріян випросив собі хвилину часу на молитву, бо хотів, щоб свята Юстина прийняла смерть першою, аби не бачила його страти. Так добрий пастир і в останню хвилю життя пам’ятав про своє стадо. А коли голова святої діви впала під мечем, то один християнин.на ім’я Теоктист припав до ніг святого Кипріяна і попросив про благословення. За це мученицьку смерть вони прийняла обоє. 

Пам’ять святих Кипріяна і Юстини шанували у Церкві з давніх-давен. Святий Григорій Богослов віддав їм шану своєю проповіддю, а Євдокія, жінка імператора Теодосія Молодшого, склала на їх честь прекрасну пісню (близько 425 р.). 

У той самий день
Святого блаженного Андрея, Христа ради юродивого

Житіє святого Андрея, Христа ради юродивого, описав його духовний отець, священик Софійського храму в Царгороді Никифор. Як він сам каже: “Описав я чудне і достославне життя благочестивого і святого отця Андрея, зібрав по порядку те, що почасти сам бачив на власні очі, а почасти чув від славного Епіфанія” (приятеля святого Андрея, а згодом Царгородського гіатріярха). 

Святий Андрей за походженням був слов’янин. Разом з іншими полоненими його було продано у неволю, а купив його Теогност, царгородський вельможа і начальник війська. Теогностові сподобався красивий і здоровий тілом Андрей, він зробив його своїм прислужником і велів навчати. Таким чином Андрей добре вивчив Святе Письмо. Кожну вільну хвилину він проводив у церкві, а вночі ішов за місто до Влахернської церкви Пресвятої Богородиці і там довгими годинами молився. Одного разу під час молитви вій постановив вибрати найтяжчий спосіб життя і, пішовши за своїм вибором, став юродивим Христа ради. У подертій одежі, босий, він бігав вулицями міста, а всі його штовхали, висміювали, обзивали біснуватим. Його господар, думаючи, що Андрей справді втратив глузд, відпустив його на волю, а слуга Божий жив без даху над головою, спав на гноєвищі, терпів холод і спеку, терпів людські насмішки, а милостиню, яку йому давали, він ділив серед бідних. Усе це святий Андрей терпів для того, щоб осягнути найглибше смирення і щоб міг сміливо напоумити не одного, хто став на дорогу гріха, і привести до покаяння. Бо дурному ніхто не здивується, а слово його, часто не зрозуміле для загалу, зрозуміле для того, до кого було звернене. 

Так, зустрівши якось одного чоловіка, сказав йому: “Не роби того, що ти задумав, бо не побачиш більше світла!” А чоловік той задумав вночі розкопати гріб, в якому було поховано дівицю знатного роду, і здерти з її тіла золоте намисто. Та не послухав він перестороги святого Андрея і на місці злочину осліп. Іншого разу прийшов Андрей до одного монаха, який, попри численні чесноти, почав серцем прив’язуватися до грошей, і сказав йому, щоб остерігався того, бо душа його виходить на злу дорогу. Монах послухався, роздав усе, що мав, і дух захланности відступив від нього. 

Лиш двоє людей знали, що святий Андрей тільки вдає біснуватого, – священик Никифор та Епіфаній. Одного дня на вулиці Андрей почув, як один юнак упоминає двох своїх друзів і заохочує до побожного і безгрішного життя. Андрей підбіг до нього, поцілував і сказав: “Ти – мій приятель, колись ти станеш єпископом великого міста!” Відтоді Епіфаній став приятелем та учнем святого Андрея. Священикові Никифорові Андрей відкрив, що був вознесений (як колись апостол Павло) до третього неба, і описав його невимовну красу. Він також удостоївся бачити у Влахернській церкві Покров Пресвятої Богородиці. Цю подію ми докладно описали на вчорашній день. 

Помер святий Андрей близько 940 р., на шістдесят шостому році життя. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 14 жовтня 2016 р.

14.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над святом Покрови Пресвятої Богородиці

Покров Пресвятої Богородиці

Від самих початків, від часу, коли наші землі прийняли християнство, свято Покрову Богородиці завжди вшановували з великою відданістю. «Ще не чувано ніколи, щоби ти не помогла», – співаємо в пісні-похвалі Марії. 

У світському житті ми чудово знаємо, як шукати чийогось заступництва. Коли маємо якісь потреби чи складні ситуації, то звертаємося до осіб, які займають високі посади, мають владу в цьому світі, щоб вони нам допомогли. Погляньмо, кого маємо в особі Богородиці. Марія, яка дала життя Богові, одночасно є людиною, тобто їй відомі всі наші життєві труднощі. 

Вона багато всього пережила, знесла у своєму серці. Марія була такою близькою до Ісуса, як ніхто інший, такою близькою вона є до Нього й зараз, у Небесному Царстві. Саме тому Спаситель дав нам її за матір, покровительку, заступницю, до якої можемо прибігати по допомогу, звертатися з нашими просьбами та благаннями.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.10.2016р. Б. / Покров Пресвятої Богородиці; Святого апостола Ананії; Преподобного отця Романа Сладкопівця

Покров Пресвятої Богородиці

Тропар, глас 4: Днесь, благовірні люди, світло святкуємо,* отінювані Твоїм, Богомати, пришестям,* і, спозираючи на Твій пречистий образ, покірно мовимо:* Покрий нас чесним Твоїм покровом* і ізбав нас від усякого зла,* молячи Сина Твого, Христа Бога нашого,* спасти душі наші.

Кондак, глас 3: Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.

Як велика і багатостраждальна Руська земля, так далеко поширюється гаряча, щира й сердечна молитва до Пресвятої Богородиці, якої святий Покров нині прославляємо. І сотні літ тому, в найтяжчу годину для народу, коли люта орда клала трупом руське поле, на попелищах руських міст і сіл катувала синів і дочок нашого бідного народу, забирала в полон на чужину, коли народ мусив муром стояти за свою долю і волю, він завжди з великою надією звертався до святого Твого Покрову, Прене- порочна Діво Маріє. Він плакав, молився і простягав свої руки і сильною була його віра, бо знав, що Ти покриєш його омофором своєї ласки.
Не один порок тяжить на душі нашого народу; грішить він, як і грішив раніше, браком народної згоди і любови. Однак милосердя Господа постійно є над нами, наче б у нагороду за те, що ми з синівською любов’ю щиро, гаряче, не про людське око, а з потреби серця постійно звертаємося до Пресвятої Богородиці. Є народи, які проголосили, що віддають себе під опіку Пречистої, називають Її своєю королевою і золотом прикрашають Її образи. У нас немає золота, у нас небагато красних слів, натомість маємо просте, щире і гаряче серце, віддане Пречистій нашій Матері, багате вірою, багате любов’ю і надією на Її поміч.

І доки сяє сонце, доти не ослабне наша любов до Пресвятої Богородиці. Хай безвірники повного жменею сіють зерно своєї брехливої науки, хай ідуть в народ зі своєю диявольською службою – не треба їх боятися. Віри в Бога і любови до Його Матері вони не зможуть відібрати у народу; скоріше висохнуть всі руські ріки, скоріше вода до каменя змиє Карпати, однак народ залишиться завжди такий самий, завжди правдиво побожний, правдиво відданий Пречистій.

Та одного нам треба боятися. Наші прапрадіди гинули на палях, а в нестерпних муках і з останнім подихом молилися до Пречистої. У поганських тюрмах їх жива плоть відпадала від костей, та не зреклися вони любови до Заступниці християнського роду. Але горе тому, хто наважився злобним словом виступити проти Неї. Як сльоза дитини, така чиста, ціломудра, така нескверна була душа і думка народу; на широкій Русі не знайшлося ніколи нечестивця, який би наважився навіть у найпотаємніших думках образити Ту, яка була захисницею, поміччю і відрадою Руси.

Нині все інакше. Нині часто-густо чути хулу, і хоч віра в народі непохитна, та, однак, нема вже тої ревности, яка на покарання повинна вести кожного, хто сміє її послаблювати, хто сміє видирати в народу любов до Христа Спасителя, любов до Його Пречистої Матері, якої Покрову – як в минулі віки, так і нині та в майбутні віки – ми потребуємо.

Ніхто за нас не заступиться, ніхто нас не спасе, не помилує, ніхто нас не приведе до воскресення і свободи, якщо Пресвята Богородиця нас залишить. Пам’ятаймо, що чим більше слабшає в народі віра, тим більше заникає надія на здобуття волі і долі.
Тому спішімо нині до церкви просити, молити і благати Пречисту Діву про Її Покров. Спішімо з давньою вірою і з давнім упованням. Усі покинули нас, лиш Бог один і Покров Його Матері не покине нас ніколи! 

Сталося це за правління імператора Лева Премудрого на початку X ст. Гнів Божий навис над Царгородом, всюди лютувала страшна пошесть, від якої люди падали трупом. Тоді весь народ став у церквах вимолювати Божого помилування, зрошував сльозами підніжжя хреста, призивав допомоги Пресвятої Богородиці. А хто взиває про допомогу до Пречистої, той напевно буде вислуханий, того Вона не позбавить своєї допомоги, як не позбавила й тих, які в Цар- городі простягали до Неї свої руки. 

А що сталося далі, те читаємо в житії святого Андрея, Христа ради юродивого (його пам’ять вшановуємо 2 жовтня, тобто завтра): “Однієї ночі, під час всенічного славослов’я в церкві у Влахернах (ми вже згадували про цю церкву, свою назву вона отримала від Влахернської морської протоки, розташованої поблизу), в якій зберігалася риза Богоматері з омофором і частиною пояса, на молитву прийшов святий Андрей. Був там і учень його Епіфаній та один його слуга. Андрей, як зазвичай, пробув у церкві аж до ранку. Вранці, о четвертій годині, Андрей побачив величаву жінку, що йшла від царських воріт у супроводі численних осіб; святі Йоан Предтеча і Йоан Богослов підтримували Її під руки, багато святих у білих одежах ішли перед Нею, а інші за Нею, співаючи гимни і духовні пісні. Коли Вона наблизилася до амвона, то Андрей підійшов до Епіфанія і запитав його:
«Чи бачиш ти Владичицю і Царицю світу?»
«Бачу, отче мій духовний», – відповів Епіфаній. 

І стали вони спостерігати далі. Вона ж приклонила коліна і молилася якийсь час, обмиваючи сльозами своє Боговидне і Пречисте лице. Закінчивши там молитву, Вона підійшла до престолу і біля нього також молилася за предстоячий народ. Після молитви Богородиця зняла з себе світлий блискучий покров, що вкривав Її голову, й, урочисто тримаючи його своїми пречистими руками, розпростерла над цілим народом. Обидва самовидці, святі Андрей та Епіфаній, тривалий час дивилися на той розпростертий над народом покров. Доки там стояла Пресвята Богородиця, доти було видно і той покров. Щойно Вона відійшла, як він також зник. Та, взявши його зі собою, Богородиця залишила благодать усім, що були там присутні”. 

З тої хвилини пошесть у Царгороді припинилася; святі Андрей і Епіфаній розповіли про з’яву, свідками якої удостоїлися бути, і весь народ став величати Покров Пречистої Діви. Видіння святого Андрея було змальоване на великій іконі, яка зберігається у Влахернській церкві. Святий Андрей був слов’янином. Слов’янські народи, а особливо Руська земля, з великим богоміллям почитають Покров Пречистої Богоматері, якому на Русі присвячено дуже багато церков. Пам’ять Покрову Пресвятої Богородиці на Русі почали відзначати у XII ст. 

У той самий день
Святого апостола Ананії

Тропар, глас 3: Апостоле святий Ананіє, моли Милостивого Бога, щоб прогрішень відпущення подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: В молитвах теплий заступниче і тим, які просять вислухання скоре, прийми моління, Ананіє, наше і Христа моли, щоб помилував нас, Єдиного, який у святих спочиває. 

Щойно Христова віра стала ширитися, як проти неї виступили жиди, з усією своєю затятістю. Мало було фарисеям того, що вони розіп’яли Сина Божого на хресті, тепер вони стали переслідувати Його апостолів і всіх вірних. Серед тих гонителів був і Савло, який вибрався до Дамаску, щоб там ув’язнити і доставити до Єрусалиму на суд усіх ісповідників Христової віри, чоловіків і жінок. Однак дороги Божі невідомі; той Савло мав стати вибраною посудиною Божої благодаті. Осліплених! світлом з неба, він упав з коня, і тоді, вже не опираючись Божій ласці, питає: “Хто Ти, Господи?” (Ді. 9, 5) 

А Господь до нього: “Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити” (Ді. 9, 6). А далі Діяння апостолів оповідають таке: “А був у Дамаску один учень, на ім’я Ананія. Господь сказав до нього у видінні: «Ананіє!» Той озвався: «Ось я, Господи». Тоді Господь до нього: «Встань та йди на вулицю, що зветься Простою, і шукай у домі Юди Савла, на ім’я Тарсянина: ось він молиться». І бачив (Савло) у видінні чоловіка, на ім’я Ананія, як він увійшов і поклав на нього руки, щоб прозрів знову. Ананія ж відповів: «Господи, чув я від багатьох про того чоловіка, скільки він зла заподіяв Твоїм святим в Єрусалимі. Та й тут він має владу від архиєреїв в’язати всіх, що прикликають Твоє Ім’я». Але Господь сказав до нього: «Іди, бо він для мене вибране знаряддя, щоб занести моє ім’я перед поган, царів і синів Ізраїля. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за моє ім’я». Відійшов Ананія і, увійшовши в дім та поклавши на Савла руки, мовив: «Савле, брате! Господь послав мене, Ісус, що з’явився тобі в дорозі, якою ти йшов, щоб ти прозрів знову і сповнився Святим Духом»” (Ді. 9, 10-17). 

Цього Ананія, який охрестив Савла, свята Церква сьогодні вшановує пам’ять. Він був, імовірно, одним з сімдесяти апостолів, вибраних Ісусом, і поставлений єпископом у Дамаску. З Дамаску він пішов до Єлевтерополя (місто в Юдеї) і там голосив Христову віру жидам та поганам, за що його було поставлено на суд старости Лукіяна. Той змушував Ананію поклонитися божкам, але мученик став сміливо славити перед ним Христа Спасителя. Мучитель наказав його побити, потім велів шматувати його тіло гаками, а рани припалювати свічками. А коли святий Ананія у тих муках і далі вголос молився до Христа Ісуса, тоді староста видав його в руки народу і велів вивести за місто та каменувати.
Тіло святого мученика вірні перенесли до Дамаску і там чесно поховали. 

У той самий день
Преподобного отця Романа Сладкопівця

Тропар, гл. 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом* і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Романе, дух твій. 

Кондак, глас 8: Божественними чеснотам духа змолоду прикрасився, Романе премудрий, Церкви Христової пречесною окрасою був єси: співом бо прекрасним прикрасив ти її, блаженний. Тому молимо тебе: подай тим, які прагнуть Божественного дару твого, щоб співати тобі: радуйся, отче преблаженний, окрасо церковна. 

Преподобний Роман народився в Емесі, в Сирії. З молодих літ він присвятив себе служінню Богові, жив у чистоті і в молитві. Невчений, він не вмів навіть читати, а був паламарем у Вириті. Невдовзі святий пішов до Царгорода і там цілими днями молився і служив при церкві Пресвятої Богородиці в Кирах. Кожного вечора він ішов за місто, до Влахернської церкви, і часто проводив там у молитві цілу ніч. Було це за правління імператора Анастасія І (491-518), а патріярхом тоді був Свтимій (490-504). ІІатріярх поставив Романа паламарем храму святої Софії. А оскільки полюбив благочестивого юнака, то давав йому з церковних доходів таку саму частку, що й клирикам, які співали в клиросі. 

Клирики через це вважали себе скривдженими і насміхалися з бідного Романа, який гасив свічки і замітав церкву. Одного разу в навечір’я Різдва Христового, коли у храмі був сам імператор, клирики стали силоміць тягнути Романа до клироса, кажучи, що він бере таку саму частку, як і вони, то нехай і співає разом з ними. Преподобний, публічно осоромлений, упокорився Богу, і коли повернувся додому, упав хрестом на землю і довго-довго молився до Пресвятої Богородиці.

Прийшла ніч. Святий Роман відпочивав на своєму твердому ліжку, а може, і на голій землі. Аж ось уві сні він бачить, як Пресвята Богородиця стала над ним і дає йому шматок паперу, кажучи тихим голосом: “Візьми і з’їж це!” 

Послухав Її святий, і видіння зникло. Коли він прокинувся, то почув невимовну душевну радість, бо пізнав, що розуміє всі найглибші тайни святої віри, що Пресвята Богородиця подала йому дар Святого Духа – премудрість. І знову припав він на коліна і молився зі сльозами до Неньки небесної і до Її Сина. Вранці храм наповнився народом; імператор і бідняк, усі спішили поклонитися святому Різдву Христовому. А коли мали співати кондак празника, тоді преподобний Роман, за Божим натхненням, вийшов на амвон (кондак співав завжди один клирик) і чудесним, милозвучним, ангельським голосом заспівав пісню, яку сам у цю ж хвилю уклав і яку нині знає кожен з нас: “Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале – превічний Бог”. 

І дивувалися всі, чуючи такий чудесний голос і таку красну пісню. А коли патріярх запитав преподобного, хто навчив його такої пісні, то він у смиренні розповів усе, що сталося. Патріярх висвятив Романа на диякона, а той уклав понад тисячу тропарів, кондаків, стихир та інших церковних пісень. За це святого й назвали Сладкопівець. Бо пісні його такі милозвучні, такі зворушливі, що проникають до самих глибин серця. 

Преподобний Роман помер близько 556 р. Похований у храмі в Кирах. Його пісні донині співає Христова Церква, прославляючи Господа нашого Ісуса Христа і Преиепорочну Його Матір. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 13 жовтня 2016 р.

13.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.4,14–19:  «Вони, очманівши, віддали себе непогамовній розпусті, щоб з ненавистю коїти всяку нечисть»

Який би ми не розглянули гріх, чи на яку б не подивились пристрасть, бачимо, що людина ніколи не вгамовується, чинячи їх. Кожен може побачити це зі свого життя, із власного досвіду. Пристрасть нас ніколи не насичує. Піддаючись одній пристрасті, людина залишається незадоволеною і переходить до іншої. Чинячи якийсь гріх, людина ніколи не є тим гріхом ощасливлена, і так постійно... 

Ніщо і ніхто не наситись нас – лише Господь. І кожен із нас має цей досвід, коли він досвідчив Бога, “наситився” Богом у молитві в таїнстві покаяння, у причасті Тіла і Крові. Це сповнює нас не тільки щастям та радістю, але дає повноту, коли нічого іншого не хочеться і нічого більшого ми не очікуємо. Нічим ми не наситимось, якщо не наситимось і не сповнимось Господом.

* * *
Мр.11,27-33:  «Якою владою чиниш таке?»

Нелегко бути чесним перед іншими людьми, але ще більше нелегко бути чесним перед самим собою. Чому ми не чесні самі зі собою? Бо не знаємо себе. Погляньмо реально: ми не здатні вказати наших плюсів, мінусів, наших слабкостей, наших сильних сторін, наших талантів, наших вад. 

Коли юдеї приходять до Ісуса Христа із запитанням, Він відповідає їм запитанням на запитання. Ставить перед ними особу Йоана Предтечі. Зрозуміло: якби вони прийняли Йоана Предтечу, то прийняти б й Ісуса Христа. 

У нашому житті так само: одне тягне за собою інше. Якщо будемо щирі й чесні в одному, то воно спонукає до щирості в іншому. Якщо ж ми фальшуємо зі собою в одному, то це накладає тінь і фальш на ціле наше життя. Учімося жити в правді з собою, тоді навчимося жити в правді з Богом, у правді зі світом і людьми. 

Живімо в правді, і правда визволить нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.10.2016р. Б. / Святого священномученика Григорія, єпископа Великої Вірменії

Святого священномученика Григорія, єпископа Великої Вірменії

Тропар, глас 4: Днесь незахідного світла світильник, святитель превеликий, і многостраждальний пастир, подвижників і страдників образ, церкви вірменської світла окраса, на красний спів вірних збирає, щоб зійшовшись пам’ять його з любов’ю прославили. І ми ублажім похвалами мученицькою славою прикрашеного Григорія богомудрого. 

Кондак, глас 2: Благославного і священноначальника всі, як страдника за істину, днесь вірні в піснях і піснеспівах возхвалімо, чуйного пастиря і учителя Григорія, всесвітнього світильника і поборника, бо він Христу молиться, щоб спастися нам. 

Святий Григорій походив із Персії. Його батько Анак був родичем королів Вірменії і Персії. Він брав участь у замаху на короля Вірменії, під час якого і сам загинув, з усієї його родини залишився лиш син Григорій. Приятелі його батька вивезли хлопця до Кесарії Кападокійської, де він прийняв Христову віру, з часом одружився, а коли став удівцем, покинув двох своїх синів, один з яких був священиком, і повернувся до Вірменії, де служив при дворі короля Тиридата, батька якого вбив батько Григорія. 

Коли Тиридат довідався, що Григорій християнин, до того ж є сином убивці його батька, то наказав віддати його на найстрашніші муки, а потім кинути до в’язниці, де святий страждав чотирнадцять років.
Так сталося, що до Вірменії утекла від переслідування свята і Богу посвячена діва Рипсимія, а з нею тридцять шість дів монахинь. Тиридат, довідавшись про це, велів поставити їх перед собою, а побачивши незвичайну красу святої Рипсимії, запалав до неї нечистою любов’ю. Коли свята діва зганьбила його грішні наміри, то, після тяжких мук, була, разом з іншими святими дівицями, стята мечем. Але Бог покарав злобу Тиридата, він з’їхав з глузду і заблукав у горах. І тоді його сестра ві сні почула голос, що короля, її брата, може зцілити св. Григорій, який страждає у в’язниці. І справді, Тиридат, за його молитвами, був оздоровлений, і тоді король з усім двором навернувся до Христової віри. За його наказом святий Григорій поїхав до Кесарії, де був висвячений на священика, а потім на єпископа. Після цього, взявши з Кесарії свого сина священика Аристага, повернувся до Вірменії і майже весь край навернув до Христової віри. Тиридат спровадив з Греції учених людей, закладав школи, будував церкви і монастирі. На місці, де поховано мощі святих Рипсимії і тридцяти шести дів, святий Григорій звів (поблизу Єревану) славний Ечміядзинський монастир. Святий Григорій проповідував Христову науку серед диких племен Каспійського побережжя і на Кавказі. У Вірменії єпископом замість себе поставив свого сина, який пізніше брав участь у Вселенському соборі в Нікеї (325 р.). Сам святий Григорій решту життя перебував на самоті і помер близько 326 р. ЗО вересня пастухи знайшли його тіло, і тому в цей день Церква святкує його пам’ять. 

Згідно з вірменським переданням, мощі святого Григорія за імператора Зенона було перенесено до Царгорода, а у Вірменії зосталася лишень його права рука. У Вірменії донині зберігаються тексти двадцяти трьох проповідей святого Григорія, в яких він пояснював Христову віру королеві і народові. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

середа, 12 жовтня 2016 р.

12.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.3,8–21:  «І спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення»

Враховуючи досвід людських стосунків, знаємо, що ми любимо тих, хто нас любить, нас не люблять ті, кому ми спричиняємо кривду, нам допомагають, коли ми допомагаємо і т. д. Часто, коли думаємо про взаємини з Богом, уявляємо собі, що вони відбуваються за такими ж «правилами»: коли робимо добре, то Бог нас любить, коли робимо зле, то Бог нас карає чи буде карати. 

Бог сталий і незмінний у своїй природі. Він любить людину, попри те, якою б вона не була. Людина через свій гріх і через своє падіння сама віддаляється від Бога, бо стає нездатною жити в Божій любові. А життя без Божої любові і без Господа – це і є пекло. То ж не забуваймо про Божу любов до кожного з нас. Бог нас любить, очікує життя від кожного з нас і вірить у кожного з нас.

* * *
Мр.11,23-26:  «Тому й кажу вам: Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите…»

Нам сказано дуже страшні слова: «Усе, що лиш попросите з вірою в молитві, – отримаєте». Господь не ставить якихось інших умов, коли б Він мав дати чи не дати те, про що просимо. Чи будемо того потребувати, чи не будемо, чи ми спроможні, чи не спроможні це прийняти... Але каже: «Усе, що з вірою попросите, отримаєте». Можемо сказати, що Господь узалежнює всю свою дію щодо нас від нашої віри. Хоч для Бога немає неможливих речей. Господь цілковито віддає все в наші ж руки – якою мірою своєї віри ми собі відміряємо. 

Пригадуємо приклад про молитву Іллі: коли він помолився – три з половиною роки через його віру не було дощу. Господь уже був готовий змилосердитися над тим своїм народом, але через віру Іллі посуха тривала. І наступне чудо, яке Господь зробив через віру Іллі, – дав дощ. 

Чи ми готові жити довірою до Бога, вірою, що для Нього немає неможливих речей, і все, що з вірою попросимо, абсолютно все можемо отримати? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.10.2016р. Б. / Преподобного отця нашого Киріяка, самітника

Преподобного отця нашого Киріяка, самітника

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Киріяче.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 2: Чистотою душевною божественно озброївшись і неустанну молитву, як спис, взявши міцно, посік єси демонські напади, Киріяче, отче наш, молися неустанно за всіх нас. 

Преподобний Киріяк був родом з Коринту. Його батько Йоан був священиком, він служив у соборовому храмі. Мати називалася Євдоксією. Єпископ Коринту Петро був їх родичем. Побачивши глибоке благочестя юнака (Киріяк народився при кінці правління Теодосія Молодшого), він поставив його читцем у церкві. Та Киріяк, хоч і був молодий літами, зростав у чеснотах і постійно думав про монаше життя. Одного разу, почувши в церкві слова святого Євангелія: “Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною” (Мр. 8, 34), вийшов з храму й, нікому нічого не сказавши, пішов на пристань, сів на корабель і подався до Єрусалиму поклонитися святим місцям. З Єрусалиму він пішов до лаври святого Євтимія Великого, і той постриг його на монаше життя й послав на Йордан, до Лаври, де ігуменом був святий Герасим. 

Святий Герасим пізнав у Киріякові одного з вибраних Богом подвижників і дуже полюбив його, і кожного року в часі Великого посту брав його зі собою в глибоку пустелю. Після смерти преподобних Євтимія і Герасима Киріяк повернувся до євтимієвої лаври, але коли побачив, що там слабшає первісна любов, то перебрався до лаври Сукійської, що її заклав преподобний Харитон (його житіє читали вчора). Тут він від початку пройшов усі етапи монашого життя. Упродовж кількох літ прислуговував братам, доглядав хворих, невдовзі був поставлений дияконом, а на сороковому році життя його висвятили на священика. 

Життя, яке він тут провадив, годі описати. Досить лиш навести слова святого, що сонце не бачило, щоб він їв і щоб гнівався. Увечері, аж до півночі, преподобний Киріяк читав псалми, потім служив полуношиицю, і лиш після цього прилягав трішки поспати. Але й таке життя видалося йому занадто розкішним, тому на сімдесятому році життя він узяв зі собою одного учня і поселився в дикій пустелі Натуфа. Кирило, монах лаври святого Євтимія Великого, описуючи життя преподобного Киріяка, каже, що в тій пустелі не було чим прохарчуватися, росло там лиш дуже гірке зілля, до їди непридатне. Однак Киріяк велів учневі варити те зілля і воно ставало добре і солодке. Один благочестивий чоловік з міста Фекуї, довідавшись про побут преподобного в пустелі, привіз йому багато буханців хліба. А наступного дня, коли учень, як звичайно, зварив зілля, і вони стали їсти, то воно виявилося геть гірким. Тоді святий Киріяк поучав його, що Бог тільки в потребі чинить чуда, а їсти варену страву, маючи хліб, було б лакомством. Коли хліб закінчився, тоді вони знову стали варити гірке зілля і воно їм добре смакувало. 

Прожив він там чотири роки, але коли люди і тут стали горнутися до нього і просити про молитви та оздоровлення (Бог наділив його силою творити чуда, проганяти бісів і зцілювати хворих), тоді преподобний Киріяк пішов у пустелю Рува, де подвизався п’ять років; а потім він ще сім років мешкав у скелястій місцині, що називалася Сусаким. Після цього святий повернувся до Сукійської лаври й оселився в печері преподобного Харитона, але не затримався тут на довго. Дев’яностодев’ятилітній старець знову подався до Сусакиму і прожив там, у найбільшій глушині, ще сім років. За переданням, він жив в одній печері з левом, який був лагідний, як ягня, і жодному з монахів, що навідували преподобного, не зробив нічого злого. 

За два роки до смерти, зваживши на прохання монахів, святий Киріяк повернувся до Сукійської лаври. І тут на сто дев’ятому році життя (близько 553 р.) з молитвою на вустах закінчив своє святе життя. За описом монаха Кирила, був він міцної статури і високий зростом. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 11 жовтня 2016 р.

11.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.2,19–3,7:  «Погани мають доступ до такої самої спадщини, і вони члени того самого тіла й мають участь у тій самій обітниці в Христі Ісусі, через Євангеліє»

Часто через гріхи, які ми чинимо, маємо негативний образ самого себе. Нам не віриться, що ми здатні на великі речі, великі подвиги, що ми покликані до святого життя. І це правда: самі ми нездатні, але з Богом – так! Смерть і воскресення Ісуса Христа чинять нас здатними жити життям святим. 

Тому, не зважаючи на наше попереднє життя, не дивлячись на наші падіння і невдачі, гріхи і помилки, пам’ятаймо, що у Христі ми покликані до святого і досконалого життя. Господь своєю смертю і воскресенням гарантує нам це!

* * *
Мр.11,11-23:  «Хіба не написано: Дім мій домом молитви назоветься для усіх народів?»

Людина, хай яке життя вона провадить, – чи ходить до храму частіше, чи вкрай рідко, – десь у глибині серця відчуває й усвідомлює, що погано робити недобрі вчинки. Якщо хтось не живе глибшим духовним життя, тоді знаходить собі виправдання, чому саме так чинить. Бачимо, що людина усвідомлює гріх і відчуває, що так не можна чинити. Виходячи з цього, особа зрозуміє, що вона не покликана до життя в гріху. 

Кожен із нас, напевно, пересвідчувався на собі: від доброго й безкорисливого вчинку відчуваєш радість, мир, задоволення. Коли ж зробиш гріх, зло – це мучить, не дає спокою, гризе зсередини. Це ще раз показує, що людина покликана до життя з Богом у святості. Блаженний Августин казав: «Серце моє не зазнає спокою, аж поки не пізнає тебе, Боже!» 

І кожна людина спрагла цього життя з Богом. Тому завжди маємо вдивлятися у своє серце: що там є? Чи там є місце для Бога? Для гарних, побожних думок? 

Наше серце, наша душа – це храм Святого Духа, дім молитви, де має перебувати Бог. Відтак – усе, що зле, слід викорінювати зі свого серця, а все, що добре, – плекати. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 10 жовтня 2016 р.

10.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.1,22–2,3:  «Між тими і ми всі колись жили в наших похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів»

Апостол нам нагадує і всім нам, що примхи і похоті, які керували нами до навернення, не можуть і надалі перебувати тепер в нас. Оскільки ми хрестилися в ім’я Ісуса Христа і «зодягнулися» в Нього, маємо жити життям, яким жив Він, плекати собі ті думки, які були у Христі Ісусі, вподібнюватися до Нього в усьому. 

Часто спостерігаємо, що в неочікуваних ситуаціях можемо повестись несподівано для себе, зробити щось, чого від себе не чекали. Саме такі ситуації показують нам, що ми є в полоні наших емоцій, наших похотей і пристрастей. 

* * *
Мр.10,46-52:  «Закричав він і промовив: «Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!»

У цьому Євангелії сліпий жебрак двічі кричить до Ісуса Христа. Знаємо, що коли приїжджає якась поважна особа, світська чи церковна, завжди стараються дбати про солідну атмосферу, порядок, зберігати етикет. У часи, коли проповідував Ісус, учні й апостоли також старалися впорядкувати стосунки людей з Ним. Сліпий жебрак порушив таку благоговійну, спокійну ситуацію. Він, напевно, роками сидів і просив собі на прожиття, бо не міг працювати й залежав від ласки людей, але однієї миті, знаючи, що поряд проходить Спаситель, усвідомив, що має унікальний шанс. 

Очевидно, він чув про ті знаки, знамення та чуда, які творив Ісус Христос, тому не просив у Нього хліба чи грошей, а того, чого дійсно потребував для зцілення. 

Отже, це Євангеліє наголошує, що потрібно казати Богові про найважливіше, чого потребуємо, та мати відвагу настирливо просити цього в Нього, як той жебрак. 

Це не означає, що треба кричати на молитві, але щоб серце наше взивало про те, чого ми потребуємо. Якщо справді з таким налаштуванням прийдемо до Бога, Він готовий задовольнити його й відповісти на будь-яке наше прохання. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.10.2016р. Б. / Святого мученика Калістрата і дружини

Святого мученика Калістрата і дружини

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Різноманітні рани перетерпівши, і вінки від Бога явно прийнявши, за нас молітеся блаженнії Христу, які пам’ять вашу всесвященну звершуємо, величний Калістрате із співстрадниками твоїми, щоб умирити стадо і людей: Він бо – вірних утвердження. 

Святий мученик Калістрат був воїном і служив під началом Персентина. Його відділ стояв у Візантії, а Калістрат був родом з Халкедону. Родина Калістрата з давніх-давен була християнською, бо прадід, а може, і його прапрадід на ім’я Неокор був воїном у Римі при Пилаті, він бачив страсті Христа Спасителя і всі чуда, які збулися на Голготі. Тоді він увірував у Христа і з рук апостолів прийняв святе хрещення. 

Коли настало люте переслідування християн за імператора Диоклетіяна, то товариші оскаржили Калістрата, що він ночами молиться і призиває Ім’я Ісуса. За це поставили його перед судом, де він сміливо визнав, що є і залишиться вірним християнському Богу. Мучитель наказав його безпощадно бити, а потім волочити по гострих черепах і каміннях. Далі святому лили в горло через лійку воду, а під кінець зашили в шкіряний мішок і кинути в море. За Божою волею, мішок зачепився за гострий виступ скали, розпоровся, і святий мученик живий доплив до берега. Це бачили його товариші вояки і сорок дев’ять з них навернулося до Христової віри. Усіх цих вояків кинули до в’язниці, де святий Калістрат охрестив їх. 

Наступного дня вони стали перед судом, перетерпіли тяжкі муки, а під кінець усіх їх стяли мечем. Імен тих вояків, окрім одного, що звався Гимназій, не знаємо. Бачачи їх терпеливість та уповання на Бога, з якими вони переносили всі муки, тоді навернулося ще сто тридцять п’ять вояків. Та мучитель не наважився їх судити, бо з цілого полку ніхто не залишився б живий. Тіла святих мучеників чесно поховали, а над їх могилою було зведено церкву. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 9 жовтня 2016 р.

09.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.6,1–10:  «Як ті, що нічого не мають, а все посідають»

Не осуджуючи когось, а навіть самих себе, погляньмо, яким є наше життя. Ми постійно чогось прагнемо, щось шукаємо, щось хочемо здобути. Здобуваємо одне, і це приносить нам втіху декілька годин, днів, тижнів чи місяців. І тоді здобуваємо наступні нескорені вершини. Здобуваємо їх і знову цим не задовольняємось. І так до безконечности можна здобувати, але не мати з того втіхи, якщо не зрозуміти, що найцінніше, що можемо мати у цьому житті, це Бога. 

Ким були святі? Вони були і матеріально бідні, і багаті, але ні одне, ні друге ніколи не ставало їм на перешкоді. Вони розуміли, що ніщо земне не зможе задовольнити їх. Вони розуміли, будь-що, що вони мають, їх ніколи не збагатить, що тільки Бог їм дасть все потрібне для їхнього правдивого щастя. На прикладі мучеників бачимо, що в них відбирали майно, почесті, посади, навіть життя, а вони ніколи не мали страху, бо знали, що найцінніше – Бога – в них ніхто і ніщо не може забрати. Пам’ятаймо, що посідаючи Бога, посідаємо все, бо лише Бог має в собі все. 

* * *
Мт.25,14-30:  «Прикликав своїх слуг і передав їм своє майно»

Господь, який творить людину, передає їй у часі цього творіння «своє майно» – свій образ. Євангеліє оповідає про таланти, які отримують люди. Один отримує п’ять талантів, другий – два таланти, третій – один. 

Це символічні числа. Остаточно талант – це наш образ Божий, який ми отримали й носимо в собі. Кожен отримав від Бога в повноті цей талант, цей скарб, яким є наше життя. Бог дарував нам частину цього свого майна, цього буття, цього життя. Як це важливо – уміти оцінити, що ми отримали. 

Ми часто маємо претензії, заздрість, що хтось інший щось має. І це стосується абсолютно кожного. Усі, буває, думаємо, що хтось має те, чого не маю я. Але ж Бог обдарував кожного тим, що йому було найбільше потрібно для його добра, дав людині найбільший талант – Божий образ. 

Погляньмо на наше життя, як на великий Божий талант, який ми отримали. Як на скарб, який Бог дав кожному з нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.10.2016р. Б. / Переставлення святого апостола і євангелиста Йоана Богослова

Переставлення святого апостола і євангелиста Йоана Богослова

Тропар, глас 2: Апостоле Христа Бога возлюблений,* поспіши ізбавити людей безодвітних;* приймає Тебе, що припадаєш, той, хто прийняв Тебе, як Ти припав до грудей.* Моли Його, Богослове, щоб розігнав хмару поган, що налягає,* і проси для нас миру і великої милости. 

Кондак, глас 2: Величні діла твої, дівственнику, хто оповість?* Даруєш бо чудеса і розливаєш оздоровлення,* і молишся за душі наші як богослов і друг Христовий. 

Святий апостол і євангелист Йоан був сином Зеведея і Саломії та братом святого апостола Якова. Обоє вони, як і їх батько, були невченими рибалками. Коли Христос, побачивши їх у човні, покликав, “вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за Ним” (Мт. 4, 22). Йоан був тоді молодий літами. Він з дитинства вірно служив Богу в добровільному дівицтві, і, як кажуть святі Єронім і Августин, за чесноту чистоти став гідним незвичайних дарів Христа Спасителя. 

Коли через кілька місяців Ісус Христос зі своїх учнів вибрав дванадцять апостолів, то серед них виявилися брати Йоан і Яків, “й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому” (Мр. 3, 17). Ісус назвав їх Синами грому тому, що як грім чути далеко, так і чути було їх проповідь слова Божого серед народів. Святий Йоан був одним з трьох вибраних учнів, яких Ісус всюди брав зі собою. Так, Петро, Яків і Йоан були при оздоровленні тещі святого Петра, при воскресенні дочки Яїра, при всеславнім Преображенні Христа, а потім і при останній перед страстями молитві в Гетсиманії. Петра і Йоана Господь послав, щоб приготували Останню вечерю. А під час тої вечері Йоан сидів найближче до Христа Спасителя і “схилився йому на груди” (Йо. 21, 20). А святий Йоан Золотоустий каже: “На грудях Христа Йоан почерпнув таку мудрість, якої не вдалося почерпнути нікому зі смертних”. Святого Йоана в Євангелії кілька разів названо “возлюбленим” учнем Ісуса, що святий Григорій Ниський тлумачить так: “Ісус любив його, бо Йоан завдяки своїй великій чистоті став гідний тої вищої і більшої любови. На запитання Йоана, хто з апостолів передасть Спасителя мучителям, Христос сказав, що є ним той, кому Він подасть змочений хліб, “...і вмочив кусень, і подав його Юді Іскаріотському, синові Симона. І ввійшов тоді за куснем у и:ього сатана” (Йо. 13, 26-27). 

Коли воїни в Гетсиманії зв’язали руки Ісуса, а всі апостоли розбіглися, коли навіть Петро зрікся Його в притворі архиєрейської палати, тоді один лиш Йоан перебував при Ньому; він стояв під хрестом і сам Спаситель довірив йому найбільший скарб – Пресвяту Богородицю: “Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Йо. 19, 26-27). “Христос на хресті зробив заповіт, – каже святий Амвросій, – і той заповіт неначе підписав апостол Йоан, гідний свідок такого діла”. 

А коли Марія Магдалина “прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено Його!»” (Йо. 20, 2), тоді побігли вони обидва до гробу, але святий Йоан, “той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим” (Йо. 20, 4). Це любов до Спасителя підганяла його, він прийшов до гробу “і побачив, і увірував” (Йо. 20, 8). А коли під час ловлі риб на Тиверіядському озері Христос явився апостолам, то Йоан перший впізнав Його і “каже тоді отой учень, що його любив Ісус, до Петра: «То – Господь!»” (Йо. 21, 7). 

Разом з іншими апостолами був він свідком Вознесення Господнього, а після Зішестя Святого Духа став разом з Петром проповідувати в Єрусалимі “Христа розп’ятого”. Він був свідком:, як святий Петро уздоровив кривого; обох їх ув’язнили, тримали цілу ніч у в’язниці, а наступного дня на суді фарисеї заборонили їм проповідувати Христа Спасителя, але св. апостоли запитали їх: “Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть!” (Ді. 4, 19). Вони обидва пішли до Самарії, щоб покласти руки на тих, кого навернув до віри і охрестив диякон Филип. А після Собору апостол Йоан навчав в Малій Азії, засновуючи в Ефесі та інших містах християнські громади. В Ефесі він пробув до 95 р., коли імператор Домитіян почав переслідування християн. Апостола Йоана перевезли з Ефесу до Риму і тут його бичували, а потім кинули в котел з киплячою олією. Однак, за волею Божою, та олія не завдала апостолу жодної шкоди, а імператор не посмів його далі мучити. Він засудив святого Йоана на вигнання на острів Патмос, поблизу берегів Малої Азії, в Егейськоиу морі.
На тому острові святий Йоан написав книгу своїх об’явлень, яка називається Одкровення. За словами святого Єроніма, вона містить у собі стільки тайн, скільки там є слів. Сам святий Йоан каже, що одної неділі сам Господь наказав йому записати все, що він побачить, і надіслати це сімом Церквам, які є в Азії. У перших трьох главах Одкровень містяться поради і застереження для цих Церков та їх єпископів. У наступних сімнадцяти главах подано об’явлення про майбутню долю Христової Церкви, про переслідування, які на неї чекають, та всупереч яким вона, після зруйнування Римської держави, буде поширюватися і міцніти. Двадцята глава описує боротьбу, яку Церква провадитиме з антихристом та його прихильниками і яка збудеться при кінці світу й закінчиться перемогою Церкви. А в останніх двох главах описано блиск і красу Христового царства і тих, хто це царство успадкує. Вони за добрі діла отримають вічне небо, тоді як грішних чекає вічне пекло. 

У 96 р. замість убитого Домитіяна на престолі сів добрий імператор Нерва, який дав свободу всім засудженим за Христову віру. Тоді апостол Йоан повернувся в Малу Азію, де управляв Церквою. Життя його було дуже строге, він не їв м’яса, не пив вина й одежу носив бідну. Вже в ті часи почали зароджуватися всякі єресі, що заперечували Божество Христа Спасителя. Тому апостол Йоан, після тривалих молитов і постів, написав святе Євангеліє, в якому найбільше наголошує на Божество Христа Спасителя (всі інші Євангелія більше говорять про людську природу Ісуса Христа). Воно починається словами: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” (Йо. 1, 1). Святий Августин каже, що євангелиста Йоана сміливо можна порівняти з орлом, бо він, немов орел на сонце, звернув око своє на вічне сонце Божества. Також святий Иоан написав три послання, котрі входять до Нового Завіту. 

Не можна його інакше назвати, як апостолом любови. Бо не лишень сам виявляв до всіх найбільшу любов, але й на кожному кроці цю любов проповідував. Ось кілька фрагментів з його послань: “Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває, і в ньому нема причини до падіння. Хто ж ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде не знає бо темрява у нього засліпила очі” (1 Йо. 2, 10-11); “Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними. І тому світ нас не знає, бо він Його не спізнав. Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є” (1 Йо. З, 1-2); “Ми знаємо що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває (1 Йо. 3, 14); “Кожен, хто ненавидить брата свого, – душогубець, а ви знаєте, що ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б” (1 Йо. 3, 15); “Дітоньки, не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою” (1 Йо. 3, 18). “Любі, любім один одного бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов” (1 Йо. 4, 7-8). “Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і Його любов у нас досконала” (1 Йо. 4, 12). “Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого»” (1 Йо. 4, 20-21). 

То ж чи не слушно назвати святого Йоана апостолом любови? Передання розповідає таке про нього: В одному місті, поблизу Ефесу, святий Йоан зустрів вродливого юнака і довірив його опіці місцевого єпископа, щоб той привів хлопця до Бога. Через якийсь час, повертаючись з апостольської подорожі, апостол завітав до того міста і запитав у єпископа, де той юнак. Єпископ зі сльозами відповів, що юнак ставка злу дорогу, нині він є ватажком розбійників які промишляють в сусідніх лісах. Святий Йоан, не зважаючи на небезпеку, вирушив до лісу де розбійники його схопили і привели до свого ватажка. А той, побачивши Йоана, став утікати. 

Сину мій, – сказав святий апостол, – чому втікаєш від мене, свого отця? Я ж прецінь беззброиний старець. Стій, сину, і не бійся. Є ще надія. Я буду перед Христом відповідати за тебе. Якщо буде потреба, я радий померти за тебе, як Христос помер за нас, за твою душу я віддам свою. Стій і вір, що Христос послав мене!” 

А коли юнак залився сльозами, то святий Йоан обійняв його, втішив, вивів з лісу, вивів з -ліпного життя і спас його душу. І була ця любов не словом, а ділом. В останні роки свого життя, коли йому було вже близько ста літ і він вже не мав сили говорити довгих проповідей, то повторював учням своїм усе ті ж слова: “Діти мої, любіть брат брата!” 

А коли вони запитали його, чому він повторює постійно те саме, то святий Йоан відповів їм так: “Це заповідь Господа, а якщо б крім неї не було іншої, то й цієї досить було б для спасіння світу!”
Про смерть святого апостола Йоана знаємо, що наступила вона, коли йому виповнилося сто літ. Відчуваючи близький кінець свого життя, святий Йоан велів приготувати собі гріб, попрощався з учнями і мирно закінчив своє життя. Коли через якийсь час після його смерти християни відкрили могилу, то не знайшли тіла, а з могили підносився легенький порошок, який вірні збирали і зцілювали ним хворих. Пам’ять відкриття гробу Христова Церква вшановує 8 травня. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР