ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 7 жовтня 2016 р.

07.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.1,7–17:  «Не перестаю дякувати за вас і згадувати вас у моїх молитвах»

Можемо зауважити, як апостол Павло тішиться за ефесян, що вони пізнали Ісуса Христа. Він дякує Господеві за те, що навернулося стільки душ. Цей уривок нас вчить найперше радіти за Божі справи на землі, радіти й дякувати Господеві, що вони стаються за нашим посередництвом, що ми можемо бути співучасниками Божих чудес. 

Ми більше думаємо про Бога, коли є проблеми, труднощі, клопоти. Але ми рідко дякуємо Господеві за те добро, яке ми отримали від Нього. Не кажучи вже про все життя, яке є великим даром. А якщо розглянути навіть один-єдиний день зі свого життя, хоча би й найгірший, то побачимо однак, скільки всього Бог нам дає, вже навіть через те, що не допускає гіршого, аніж могло б бути. 

Коли ввечері стаємо на молитву, подякуймо Богові за все, що Він дав, і дякуймо за те, що Він нам ще хоче дати. 

* * *
Мр.8,1-10:  «Шкода мені люду»

У житті так складається, що маємо дуже різні взаємини з людьми: когось дуже любимо, шануємо, з кимось товаришуємо, когось не сприймаємо, а то й ненавидимо, вважаємо ворогом. Але буває й так, що вороги стають друзями і, навпаки, друзі – ворогами. Часто наші почуття, емоції стосовно інших людей змінюються. 

Позиція ж Господа від створення світу аж дотепер є незмінною. Він не перестає любити кожну людину, якою вона не була б і що б не робила – добро чи зло. Зі своєї любові Він створив людину, і навіть коли вона відпала через свій гріх, Бог дав свого Сина Єдинородного, який викупив людину від неволі гріха. І дотепер Бог дає кожному з нас усе для нашого освячення і спасення. 

Ці слова Ісуса Христа в Євангелії: «Шкода мені люду» – виявляють велику Божу любов до кожного з нас. Маємо повсякчас пам’ятати про це в будь-якій життєвій ситуації. Бог не перестає любити, Він так само, як тоді, коли творив чудеса і нагодував чотири тисячі людей, не перестає діяти й тепер. Бог постійний у своїй любові до кожного з нас. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 6 жовтня 2016 р.

06.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.1,1–9:  «Щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа»

Коли Ісус Христос приймає людську подобу, Він стає нам братом по природі, але і є одночасно Богом. Через свою божественну природу Він підносить нас до божественного життя. Ми втратили це через падіння Адама і Єви, однак через Ісуса Христа ми стаємо учасниками цієї божественної природи, Господь нас нею обдаровує. 

Погляньмо, чи ми щодня розуміємо це, чи скоріше живемо лише людськими зацікавленнями, бажаннями і стремліннями. Господь нас зробив своїми синами та доньками, спадкоємцями Царства Небесного. Що більше ми будемо цього свідомі, про це пам’ятати і пригадувати, то більше будемо цим жити і відкривати правду про справжнє наше покликання. Бо ж всі ми покликані через віру в Ісуса Христа, через хрещення, через святі таїнства стати учасниками божественного життя! 

* * *
Мр.7,24-30:  «І сказав їй: “За це слово йди, біс вийшов з твоєї дочки"»

Із цього євангельського уривку позиція Ісуса Христа, на перший погляд, може видатися жорстокою. Він досить різко відповідає жінці, яка з проханням припадає Йому до ніг: «Дай спершу, щоб діти наїлись». Він вказує, що прийшов найперше до вибраного народу, і лише потім можна говорити про поган. 

Настирливість жінки у її проханні є прикладом для кожного з нас. Коли ми справді чогось потребуємо, не маємо перейматися, наскільки ми гідні стати перед Богом, бо ж ніколи не будемо гідні. Однак завжди наполегливо маємо просити у Бога. Адже якщо швидко перестаємо просити чогось, це показує, що нам цього й не дуже було треба. Господь про це казав дуже просто: «Просіть, і дасться вам!» 

У Божественній Літургії ми багато разів кажемо: «Господи, помилуй!», повторюючи Богові свої прохання. Тож у випробуваннях, труднощах і нестачах не переставаймо уповати на Бога й просити Його про всі наші потреби.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.10.2016р. Б. / Зачаття чесного і славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана

Зачаття чесного і славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана

Тропар, глас 4: Ти, що перше не родила, неплід¬на, радуйся: бо це справді зачала ти світильника сонця, який має про¬світити всю вселенну, яка хворіє сліпотою. Радуйся, Захаріє, і клич з повною надією: пророк найвищого є той, що має народитися. 

Кондак, глас 1: Веселиться славно великий Захарія, зі всеславною жоною Єлисаветою, яка достойно зачинає Йоана Предтечу, Архангелом проголошеного радісно і якого ми люди гідно вшануймо, як носителя таїнств благодаті. 

Святий Вернард пише: “Церква почитає смерть святих своїх, бо їхні життя і смерть були святі. Та щодо Йоана Хрестителя вона освячує і його різдво, бо різдво те було святе і воно було джерелом радости, і є власне тим винятком, що вирізняє Йоана серед інших, різдво яких не випереджували такі знаки, які випереджували різдво святого Йоана”. А святий Августин говорить так: “Пророки, патріярхи, апостоли, мученики не народилися пророками, патріярхами, апостолами і мучениками, а народилися, як і всі люди, благодать же Святого Духа вони отримали щойно після свого народження, натомість святий Йоан народився вже як Хреститель. Він ще навіть не народився, а вже пророкував, а оскільки не міг ще устами пророкувати, то знаком виказав свою радість. Він отримав скоріше Божого, як людського духа”. І тому “він більший від усіх, бо всіх він перевершив піднесеністю своїх чеснот” (св. Климентій Олександрійський), і “дивний є той, хто як чоловік перевищив святість ангелів” (св. Йоан Золотоустий). “Йоан перевищує всіх, стоїть над усіма, над патріярхами і пророками, і кожен, хто народився від жінки, нижчий від Йоана” (св. Амвросій), бо “він прийняв початок благодаті скоріше, як природу людську” (св. Амвросій), і “Йоан гідний того, що сам Спаситель дає свідчення його величі” (св. Вернард). 

І справді, великим мав бути той, кого так величають найбільші учителі Христової Церкви, про якого сам Ісус Христос сказав: “Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Йоана Хрестителя” (Мт. 11, 11). А ось як оповідає нам Євангеліє від Луки про зачаття і різдво святого Йоана Хрестителя: “Був за часів Ірода, царя юдейського, один священик на ім’я Захарія, з черги Авії, та його жінка з дочок Арона на ім’я Єлисавета. Вони були обидвоє справедливі перед Богом і виконували всі заповіді та накази Господні бездоганно. Але були бездітні, бо Єлисавета була безплідна, і вони обидвоє були в літах похилі. 

І ось одного разу, коли Захарія за порядком своєї черги служив перед Богом, згідно зі звичаєм священичої служби, випав на нього жереб увійти в святилище Господнє і покадити. А вся сила народу під час кадіння молилася знадвору. Тоді з’явивсь йому ангел Господній, ставши праворуч кадильного жертовника. Захарія, побачивши його, стривожився, і страх напав на нього. Ангел же сказав до нього: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина, і ти даси йому ім’я Йоан. І буде тобі радість і веселість, і багато з його народження радітимуть; бо він буде великий в очах Господніх; не питиме ні вина, ні напою п’янкого, і сповниться Духом святим вже з лона матері своєї, і багато синів Ізраїля наверне до Господа, їхнього Бога. І сам він ітиме перед ним з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрости праведних, щоб приготувати Господеві народ прихильний». 

Захарія ж сказав до ангела: «По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку». Ангел озвавсь до нього: «Я Гавриїл, що стою перед Богом, і мене послано з тобою говорити та принести тобі цю благовість. І ось замовкнеш і не зможеш говорити аж до дня, коли це здійсниться, за те, що ти не повірив словам моїм, які здійсняться свого часу». 

Люди ж чекали Захарії і дивувались, що він так забарився у святині. Коли ж він вийшов, не міг до них говорити, і вони зрозуміли, що він видіння бачив у святині. Він же давав їм знаки й зоставсь німий.
А як скінчилися дні його служби, він повернувся до свого дому. Після тих днів зачала Єлисавета, його жінка, й таїлася п’ять місяців, кажучи: «Так учинив мені Господь у ці дні, коли зглянувся, щоб зняти мою ганьбу між людьми»” (Лк. 1, 5-25). 

А потім здійснилася велика тайна святого Благовіщення. Той сам ангел Гавриїл звістив Пречистій Діві благу вість. “Тими днями Марія, зібравшися, пустилася швидко в дорогу в гірську околицю, в місто Юди. Увійшла вона в дім Захарії і привітала Єлисавету. І як почула Єлисавета привіт Марії, здригнулася дитина в її лоні, і Єлисавета сповнилася Святим Духом” (Лк. 1, 39-41). Тут відбулася зустріч Пречистої Діви з тіткою Її Єлизаветою, яка промовила пророчі слова (див. Лк. 1, 42-45). І відповідь Пресвятої Богородиці: “Величає душа моя Господа...” (див. Лк. 1, 46-55), що з Її серця і вуст піднеслися до неба. 

“Тим часом настав Єлисаветі час родити, і вона вродила сина. Її сусіди та родина почули, що Господь виявив їй своє велике милосердя, і радувалися з нею. Восьмого дня прийшли обрізати хлоп’я і хотіли назвати його ім’ям його батька – Захарія; його ж мати заговорила, кажучи: «Ні, він зватись буде Йоан». Кажуть до неї: «Та у твоїй родині нема нікого, хто звався б таким ім’ям». І знаками спитали його батька, як би хотів, щоб той назвався. І попросивши табличку, він написав: «Йоан – його ім’я». Всі тому дивувались. Тієї ж хвилини відкрились його уста і язик розв’язався, і він почав говорити та благословити Бога. І страх напав на всіх їхніх сусідів; по всіх гірських околицях Юдеї про все це говорили. Усі, що про те чули, берегли в своїм серці й казали між собою: «Що воно з того хлоп’яти буде?» І справді рука Господня була з ним. А Захарія, його батько, сповнився Святим Духом і почав пророкувати: «Благословен Господь, Бог Ізраїля, що навідався і звільнив народ свій і що підняв нам спасенну потугу в домі Давида, слуги свого; як то Він сповістив був устами святих своїх від віку пророків, що нас спасе від наших ворогів та з рук всіх тих, що нас ненавидять, що вчинить милосердя з нашими батьками, що згадає на святий союз свій; клятву, якою Він був поклявся Авраамові, нашому батькові, що дасть нам, звільненим з рук ворогів, служити йому безстрашно у святості та справедливості, перед ним увесь вік наш. А ти, дитино, пророком Вишнього назвешся, бо ти ходитимеш перед Господом, щоб приготувати Йому дорогу, дати Його народові знання спасіння через відпущення гріхів їхніх, завдяки сердечній милості нашого Бога, з якою зглянулось на нас Світло з висоти, щоб освітити тих, що сидять у темряві та в тіні смертній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру». Дитя ж росло й скріплялося на дусі та перебувало в пустині аж до дня свого об’явлення Ізраїлеві” (Лк. 1, 57-80). 

Про молодість святого пророка Святе Письмо подає дуже скупі відомості: дитя росло і кріпилося Духом і перебувало в пустелі аж до публічної появи перед Ізраїлем. Молодим “Йоан залишає світ, утікає від людей, забуває про все і свій погляд звертає лишень у висоту Божества” (св. Вернард), а “життя Йоана Хрестителя було нічим іншим, як одним безперервним постом” (св. Василій). Покутою він приготовляється до звершення свого великого посланництва, його життя своєю суворістю перевищує життя всіх пустельників, і “жодної плями не могло бути на тому, у кого була повнота благодаті” (св. Євсевій). Та послухаймо, що каже Святе Письмо: “Того часу з’явився Йоан Хреститель і проповідував у пустині Юдейській. Він говорив: «Покайтесь, бо наблизилося небесне царство». Це ж той, що про нього говорив пророк Ісая: «Голос вопіющого в пустині: Приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки Його». 

А той Йоан мав одежу з верблюжого волосу й пояс ремінний на крижах у себе; їжа ж його була – сарана й мед дикий. 

Тоді виходили до нього Єрусалим і вся Юдея, і вся околиця йорданська 6. і приймали хрещення від нього в річці Йордані, сповідаючись у своїх гріхах. Побачивши, що сила фарисеїв та садукеїв іде на хрещення до нього, він до них мовив: «Гадюче поріддя! Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння, і не гадайте, що можете самі собі казати: Маємо за батька Авраама. Кажу бо вам, що Бог з цього каміння може розбудити (до життя) дітей Авраама. Сокира вже при корінні дерев: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть. Я вас хрещу водою на покаяння, а той, хто йде за мною, від мене потужніший, і я негідний носити Йому взуття. Він вас хреститиме Духом Святим і вогнем. Лопата вже в руці в Нього, і Він очистить тік свій та збере свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем невгасним»” (Мт. 3, 1-12). 

“Люди питали його: «Що ж нам робити?» Він відповів їм: «Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить». Прийшли також митарі хреститись і йому мовили: «Учителю, що маємо робити?» А він сказав їм: «Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть». Вояки теж його питали: «А ми що маємо робити?» Він відповів їм: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею»” (Лк. 3, 10-14). Так святий Йоан “звіщав народові Добру Новину” (Лк. 3, 18). Аж настав день, коли сам Спаситель прийшов прийняти хрещення від Йоана. Йоан спротивився цьому, кажучи: “Мені самому треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене?” (Мт. 3, 14), однак підкорився волі Спасителя, охрестив Його і став свідком Богоявлення – він почув голос Отця небесного: “Це Син мій любий, що Його я вподобав” (Мт. 3, 17). 

“Хрещення Йоана – це кінець Старого і початок Нового Завіту; Йоан Хреститель був початком Євангелія Ісуса Христа” (св. Кирило Єрусалимський). Він не припиняв проповідувати і після хрещення Ісуса, однак про це вже розповімо з нагоди празника Усікновення Чесної Голови Йоана Хрестителя (28 серпня). Нині честь і поклін віддаймо Різдву святого Йоана, Предтечі і Хрестителя Христового, і просімо його, щоб своїми молитвами вимолив нам покаяння і вічну пам’ять про те, що “сокира вже при корінні дерев: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть” (Мт. 3, 10). 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 5 жовтня 2016 р.

05.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.6,2–10:  «Носіть тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа»

Що довше ми живемо, то більше пізнаємо свої вади, свої немочі та слабкості. Те саме стосується і хиб наших ближніх. І так, як маємо вчитися приймати свої обмеження, себе такими, якими ми є, так само мусимо вчитися приймати інших людей з їхніми огріхами. І тоді інші будуть приймати нас із нашими немочами. 

Ми часто очікуємо, щоб інші нам прощали, входили в нашу ситуацію, але найперше маємо пам’ятати, що важливо нести слабкості та недоліки інших людей. Коли робимо крок назустріч особі, то вподібнюємось до Бога, який завжди йде кожному з нас на зустріч, знаючи наші вади ще краще, аніж ми самі. 

* * *
Мр.7,14-24:  «Хто має вуха слухати, хай слухає!»

Упродовж земного життя Ісуса Христа за Ним ходили натовпи людей, проте небагато зцілювалося. Лише ті, хто приймав Його з вірою, і лише одиниці ставали Його учнями. Схожою є ситуація й сьогодні. 

Багато людей, здавалося б, знають про Бога, але дуже мало з них приймають Його у своє життя. Не дуже хочуть вслухатися, щоб почути й побачити, як Він діє. Тому маємо дуже важливе завдання – розвивати в собі це розпізнавання дії Бога у своєму житті. Та щораз більше вчитися розуміти, що Він хоче сказати нам через ті чи інші обставини, через ті чи інші події в нашому житті. Бо ж Господь каже: «Хто має вуха слухати, хай слухає!»

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 4 жовтня 2016 р.

04.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.5,11–21:  «Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого”»

Ісус Христос зводить виконання закону, правил життя до виконання лише двох Заповідей Любови: любити Бога і ближнього, як себе самого! З одного боку, це виглядає дуже просто, з іншого – треба почати реально любити Бога і себе, щоб полюбити свого ближнього. І якщо нам важко полюбити іншу людину, то мусимо, найперше, переглянути свої взаємини з Богом, але також задуматись над тим, чи ми любимо себе. Поки не зрозуміємо, ким є Бог, як Він любить нас, ким ми для Нього є, не зможемо зрозуміти, що той ближній так само дорогий для Творця і вартий любові. 

Часто ми очікуємо, щоб інші нас обдаровували любов’ю, прощали нам, розуміли нашу ситуацію. Але того, чого прагнемо ми, прагнуть й інші. Щоб ми їх любили, входили в їхню ситуацію, прощали їм, розуміли їх. Спробуймо найперше самі чинити все для інших і тоді інші неминуче це будуть чинити для нас. 

* * *
Мр.7,5-16:  «Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити»

Люди часто бувають невдоволені, гадаючи, що, коли були б інші обставини, інші друзі, інший єпископ, священик, дружина чи чоловік – вони тоді обов’язково були б інакшими. 

Проте Господь каже дуже просто: «Ніщо, що ззовні входить, не осквернює людину». Отже, ніщо ззовні не може нас зробити поганими, гріховними, віддалити нас від Бога. 

Адже як будь-яка темрява, якою б чорною вона не була, не може затемнити полум’я свічки, так і будь-які зовнішні обставини, несприятливі з нашого погляду, ніколи не бувають сильнішими за нас. 

Ніщо не робить нас святими чи грішними саме собою. Отже, які б обставини не були, Господь є завжди з нами і дає нам силу і можливість пройти через них. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 3 жовтня 2016 р.

03.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.4,28–5,10:  «Трохи закваски квасить усе тіло»

Якщо ми хоч трохи уявляємо технологію приготування хліба, то знаємо, що дріжджі або закваска дає тістові можливість рости, і з нього потім випікають хліб. Закваски до тіста, щоб воно росло, треба дуже мало, порівняно з тим, скільки треба всього решту. Але дуже важливо, щоб ця закваска була якісною, інакше, навіть велика її кількість не заквасить тіста, і воно не виросте. 

Цим прикладом Господь вказує нам, християнам, що не розходиться в тому, щоб християн було багато, а лише в тому, щоб вони були тією якісною закваскою, яка може перемінювати тісто і перемінювати інших людей. Тому, найперше, маємо дбати про власну «якість». Якщо будемо християнами доброї якості, тобто правдивими, а не номінальними, тоді неминуче будемо преображувати і перемінювати всіх навколо себе, «квасити все тісто». 

* * *
Мр.6,54–7,8:  «Народ цей устами мене почитає, серце ж їхнє далеко від мене»

Кожен у міру своєї вихованості пробує контролювати свою поведінку: хтось зважає на це більше, хтось – менше. Проте часто така зовнішня постава й поведінка не відповідає тому, що особа має в серці. Це не раз нам самим складно зауважити в собі. Звичайно, набагато легше бачимо це в інших, і саме на цьому будується наше осудження інших. Адже бачимо, як часто людина одне декларує, а не раз зовсім по-іншому поводиться. 

Отже, наше нутро, наше серце – це те, з чого починається наша поведінка. І тому коли Господь каже, що «серце їхнє далеко», Він підкреслює, що їхня поведінка є лише зовнішньою, а внутрішнє буття – інше. Проте, як кажуть у народі, «шила в мішку не втаїш». 

Тобто те, чим живемо всередині, неминуче в тих чи інших обставинах проявляється, і що складніші обставини, то більше проявляється те, ким ми насправді є. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.10.2016р. Б. / Свв. мчч. і ісп. – великого князя Михаїла і боярина його Теодора, чернігівських чудотворців; Святого великомученика Євстахія Плакиди і тих, що з ним

Свв. мчч. і ісп. – великого князя Михаїла і боярина його Теодора, чернігівських чудотворців.

Тропар, глас 1: Життя Ваше мученицьке звершивши, ісповідання вінцями прикрасившись, до небесних висот вибігли ви, Михаїле премудрий з хоробрим Тедором, моліть Христа Бога зберегти державу ваше, по великій його Милості. 

Кондак, глас 8: Земне царство за ніщо маючи, мінливу славу полишив ти, сам до подвигу прийшов відважно, Трійцю ісповідуючи перед нечистивим мучителем, страстотерпче Михаїле з хоробрим Теодором, Царя сил моліте зберегти Вітчизну нашу непорушною, щоб вшановувати Вас повсякчасно. 

У цей же день
Святого великомученика Євстахія Плакиди і тих, що з ним

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Страсті Христові явно наслідуючи, і його чашу усердно випивши, спільником, Євстатіє, і слави наслідником став єси, від самого всіх Бога приймаючи з висоти божественне відпущення. 

У часи імператора Траяна (98-117) у Римі жив славний і хоробрий воєвода-полководець Плакида. Жінка його називалася Татіяна. Бог поблагословив їх двома синами. Плакида був у великій пошані, бо виграв не одну війну, а вороги боялися його як вогню. Хоч і були вони погани, та жили дуже праведно. 

Одного разу Плакида поїхав на полювання. І коли він у лісі пустився в погоню за красивим оленем й ось-ось мав випустити в нього стрілу, аж раптом олень повернув до нього голову – і мисливець поміж його рогами побачив величавий сяючий хрест з розп’яттям. Плакида почув над собою голос: “Іди до християнського єпископа і охрестися, бо Я призначив тебе до великих діл!” 

Стривожений, Плакида повернувся додому і все розповів жінці, а вона сказала чоловікові, що уві сні бачила якогось мужа, який сказав до неї: “Ти, твій чоловік і твої діти прийдете завтра до мене і пізнаєте Христа Спасителя, завдяки Імені якого будете спасенні!” 

Плакида довго не роздумував, а пішов з жінкою і дітьми до християнського священика Йоана, все йому розповів, і після повчання вони прийняли Христову віру й були охрещені. Плакида у св. хрещенні отримав ім’я Євстахій, його жінка – Теописта, а сини – Агапій і Теопист. І стали вони вірні Христу Спасителю, хоч Він повів їх дорогою страждань, та серед тяжких ударів долі їхня віра й уповання на Господа були такі сильні і непохитні, як скеля. За Божим допустом Євстахій втратив усе своє майно, і тоді всі його приятелі і шанувальники відвернулися від нього. Збіднівши, вони вирішили піти в чужі краї, де їх ніхто не знає, і там трудитися й заробляти на шмат хліба, щоб лишень жити для слави Господа Бога і чесно виховувати своїх синів. І вирушили вони морем до Єгипту. Коли причалили до берега, власник викинув Плакиду і його синів з корабля, а Теописту силоміць затримав і поплив далі. Та Бог покарав розбійника, бо вже за кілька днів він загинув, а Теописта зійшла на берег у чужій стороні. Вона не знала, що сталося з її чоловіком і дітьми, не знала, де вони, та якщо б і знала, то не мала б за що поїхати до них. Тимчасом Євстахій, залишившись з дітьми на березі, оплакував свою жінку й молився до Господа Бога, передаючи її Його могутній опіці. І вирушив з дітьми вглиб тої землі. Так дійшли вони до широкої ріки. Євстахій узяв на руки одного хлопця і переніс його на інший берег, а сам повернувся по другого. Та коли він дійшов до середини ріки, як побачив, що на одному березі з лісу вискочив лев, а на другому – вовк, схопили вони дітей і потягнули їх у ліс. Так Євстахій залишився сам, осиротілий, у глибокому жалю, але вірний Богу Він був упевнений, що дикі звірі пожерли його синів, у його великому болю і стражданні єдиною втіхою було лиш те, що діти його у своїй невинності стали перед Господом і отримали вінець небесної слави. Сам він дійшов до села Вадизис і там трудився наймитом. 

Але Господь врятував життя обох хлопців. Лев відпустив дитину, бо пастухи, побачивша його, стали голосно кричати і спустили собак; а вовк побачив мисливців і також кинув дитину. 

Обох хлопців забрали чужі люди, і так ціла родина врятувалася, але нічого не знала одне про одного. З тої сумної хвилини розлуки минуло п’ятнадцять літ, а може, і більше. 

При царському дворі не стало хороброго полководця Плакиди. Імператор наказав його знайти, бо війна йшла за війною, і не було кому вести царські війська. Два царські посланці таки знайшли Євстахія і змусили його повернутися до Риму. А імператор, зрадівши його появі, наказав йому обійняти владу над військом і вирушити на війну проти диких ворогів. Євстахій повів військо на війну, знову отримав перемогу і рушив назад до Риму. В одному селі, де його військо зупинилося на постій, два молоді воїни, вродливі лицем, мешкали в одної жінки, яка стерегла сад свого господаря. Вона почула, як два юнаки, розповідаючи про своє життя, з’ясували, що вони – рідні брати, які в чудесний спосіб врятувалися із зубів диких звірів, і впізнала в них своїх синів. Не сказавши їм нічого, вона вирішила повернутися до Риму і лиш там їм відкритися, що є їхньою матір’ю. Жінка пішла до головного полководця війська просити дозволу повернутися з військом у рідний край і впізнала в ньому свого чоловіка Євстахія. Тепер уже знаємо, що та жінка була свята Теописта. 

Якою радісною була зустріч чоловіка з жінкою і батьків з дітьми, як гаряче вони дякували за це Богу, – годі описати. Усі разом вони повернулися до Риму, де народ з великими почестями привітав непереможного полководця. Імператором тоді вже не був Траян, бо він помер, а престол обійняв Адріян, лютий ворог християн. Він наказав приготувати велике свято і велів прилюдно принести божкам жертви в подяку за здобуту перемогу. Але коли військо оточило жертовник, то головного звитяжця, Євстахія, там не було. Імператор послав по нього і запитав, чому він не приніс жертви божкам, тоді Євстахій прилюдно заявив, що він та його родина є християнами і жертву вони приносять лишень одному Богу. 

Розгніваний імператор став погрожувати йому тяжкими муками, але святий Євстахій сказав, що задля Христа готовий усе перетерпіти. Тоді Адріян наказав кинути Євстахія, його жінку й обох синів у мідного розпеченого бика. Так усі вони прийняли мученицьку смерть, однак, за Божою волею, їхні тіла збереглися цілими, вогонь не завдав їм жодної шкоди. Пам’ять святих мучеників шанували в Церкві з дуже давніх часів. Найбільше про них написав святий Йоан Дамаскин. Про їхнє життя є також згадка у творах літописця Нестора. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 2 жовтня 2016 р.

02.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.4,6–15:  «А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас»

Коли подивитися на апостолів, вони не були дуже вченими чи освіченими серед тогочасних людей. Якщо ж подивимось на весь Божий люд в історії Церкви, то хоч і багато святих були вченими й освіченими, але часто люди у світі мали більші знання. Однак бачимо, що святі часто мали більший вплив на суспільство і людей, політику світу, аніж усі вчені. Чому? Тому що сам Господь діяв через них. 

З цього погляду і ми маємо дивитись на свої слабкості та немочі й розуміти. Що хоча своєю силою і потугою ми не можемо змінити щось навколо себе, в Церкві, суспільстві, державі, та якщо дозволимо Богові діяти через себе, Він змінюватиме нас і все навколо нас. Святі не були іншими, ніж ми. Вони були такими ж немічними та слабкими як кожен з нас, але щораз більше у своїх немічних глиняних посудинах дозволяли діяти великому Богові. 

* * *
Мт.22,35-46:  «Люби ближнього твого, як себе самого»

Дуже часто, коли говоримо про ці Христові слова, то звертаємо увагу лише на першу частину – про любов до ближнього. Однак Господь вказує нам, що критерієм любові до ближнього має бути любов до себе самого. Ближнього можемо любити лише тоді, якщо любимо себе самого. 

Що значить любити самого себе? Це не нарцисизм, чи якась самозакоханість. Це вміти приймати самого себе як того, кого сотворив Господь. Адже всі таланти, які я маю, усі мої позитивні риси не є випадковими. Так само щодо моїх слабкостей чи недоліків – за тим також стоїть Бог. Потрібно вчитися прийняти себе самого як Божий дар, з вдячністю, що Господь призначив мені народитися саме в цю епоху, серед цього народу, саме в цих батьків. 

Звичайно, приймати себе тепер з усіма недоліками – не значить погоджуватися бути таким завжди. Я бажаю змінитися, стати іншим, ліпшим. Але приймаю те, що є зараз, бо такий я є реально, в той же час потрібно також пізнавати себе і вдосконалюватися. 

Якщо я навчуся приймати й любити себе таким, яким я є в цю конкретну хвилю свого життя, то лише тоді зможу прийняти й любити інших.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.10.2016р. Б. / Святих мучеників Трофима, Савватія і Доримедонта

Святих мучеників Трофима, Савватія і Доримедонта

Тропар, глас 8: В Тройці хвалимий Бог тройцю мучеників прославив, Трофима і Савватія і Доримедонта: бо в Нього віруючи, ворога низложили. Їх молитвами, Христе Боже наш, помилуй нас. 

Кондак, глас 8: Як страдників основу і благочестя утвердження, Церква почитає і славить твоє світлоносне страждання, всеоспівуваний, блаженний страднику, хоробромудрий славний Трофиме, із співстраждальцями твоїми, очищення випроси тим, які оспівують тебе, як непереможний. 

Діялося це за правління імператора Прова. В Антіохії Писидійській, у день поганського торжества на честь дафнійського божка Аполлона, на суд мучителя, що називався Атик Єлиодор, привели двох християн, Трофима і Савватія. їх оскаржували в тому, що вони прилюдно вказували поганам на їхні блуди. Обидва мужі визнали, що є християнами і що не можуть коритися царському наказу принести жертву бездушним бовванам. Тоді мучитель передав їх катам. Трофима спочатку тяжко побили, а потім повісили на дерево і залізними гаками шматували його тіло. Посеред тих мук і страждань святий вголос молився: “Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас”. Під кінець на ноги йому забили тяжку колоду і кинули до в’язниці. 

Святого Савватія кати шматували гострим залізом доти, доки він у тих муках не помер. Через кілька днів староста мучитель наказав відвести святого Трофима до Фригії, до міста Синади, де мешкав намісник того краю лютий Діонисій. На ноги св. мученика кати наклали залізні ходаки, підбиті цвяхами, і так вели його всю дорогу. Діонисій велів святого бити, а опісля забитого в колоди кинути до в’язниці. У Синаді тоді жив чоловік відомого роду, християнин на ім’я Доримедонт. Він часто приходив до Трофима у в’язницю, і вони обидва молилися Богу. За це Доримедонта також поставили перед судом, а мучитель наказав шматувати живцем його тіло і пекти вогнем. Потім мученика поставили на розжарене вугілля, а з голови і бороди йому видирали волосся. Святому Трофимові кати залізними розпеченими прутами випалили очі, й обох знову кинули до в’язниці. 

Наступного дня на них випустили диких звірів, але ті не зробили їм жодної шкоди. Тоді мучитель наказав стяти святих мучеників мечем. Сталося це 280 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР