ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 10 вересня 2016 р.

10.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.1,26–29:  «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних»

Погляньмо на наше життя. Скільки разів у різних обставинах і ситуаціях ми чуємось безсилими, слабкими й немічними. Апостол також каже про це, що дух сильний, а тіло немічне. Часто наше тіло, наша психофізична частина буття дає нам це почуття неможливости щось змінити в собі чи навколо себе. Але якщо пам’ятаємо, що ще перед нашим народженням Господь віддав своє життя за нас, бо вірив, що ми можемо зробити багато доброго і великого. 

Тому річ не в тому, як ми почуваємось, а в тому, що в Бозі все є можливо. Маємо все більше довіряти Богові. Бог вірить в нас, Він знає про наші здатності та спроможності. Лиш ми маємо все більше зростати в цій довірі та покладатися на Господа. 

* * *
Мт.20,29-34:  «А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: “Господи, Сину Давидів, змилуйся над нами!“»

Зазвичай ще з дитячих чи юнацьких років ми звикли, що молитися – це промовляти або прочитувати ті чи інші тексти або, як ми кажемо, ті чи інші молитви. Натомість ми досить рідко згадуємо, що молитва – це зустріч двох осіб: мене і Господа. Тому важливо розуміти, що в молитві я зустрічаюся з Богом. Коли я промовляю до Бога як до особи, це подібно до того, як я спілкуюся з кимось із ближніх. 

Цей же епізод показує ще більше: сліпці не тільки промовляли, а кричали, волали. Коли їх зупинили, вони ще більше почали кричати, бо усвідомили, що мають єдину нагоду, щоб отримати Божу допомогу. Сліпці «заробляли» собі на життя тим, що просили, але почувши, що йде Ісус Христос, який може дати їм щось інше, боялися проґавити свій шанс, тому кричали перед Богом у своїй потребі. 

Для нас так само важливо не боятися, може, не лише «кричати», а волати всередині свого серця – і Бог завжди почує. Тож запитаймо себе, коли молимося перед Господом: чи справді стоїмо перед Ним як перед особою і чи справді з усього серця «волаємо» і криком душі виражаємо Богові те, чого потребуємо? Євангеліє показує, що сліпці були почуті. Так само й ми, якщо заволаємо, завжди будемо почуті Господом.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.09.2016р. Б. / Прп. Мойсея Мурина. Св. Августина, єп. Іппонського. Собор прпп. отців Печерських, що спочивають у дальніх печерах

Преподобного отця нашого Мойсея Мурина

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Мойсеє.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення.

Кондак, глас 4: Муринів подолавши і лиця демонів осоромивши, засяяв єси як сонце світло, світлом життя твого і навчаннями напоумляєш душі наші.

Трапляються хвилини в житті чоловіка, що коли гляне в свою душу і побачить, скільки там гріха, скільки невдячности до Бога, і так мало добрих діл – то такі думки приходять в голову, що боїшся, аби не впасти в розпуку. Та саме в такі тяжкі хвилини не сумнівайся у Божому милосерді, тоді перечитай житіє преподобного Мойсея Мурина і разом з ним молися словами псалма: “Окропи мене іссопом, і я буду чистий, обмий мене, і я над сніг буду біліший” (Пс. 51(50), 9). А Господь Бог подасть ласку, допоможе і приведе до розкаяння.

Преподобний Мойсей був родом з Етіопії, а що на лиці був дуже смаглявий, то звали його Мурином. Він був невільником, та утік від свого пана і пристав до розбійників, а оскільки мав незвичайну силу і проливав крівцю як водицю, то не дивно, що розбійники обрали його своїм ватажком. І чимало душ він звів зі світу, і не мало крови і прокльонів упало на його голову. Одного разу Мойсей напосівся на якогось подорожнього, але пастух, що пас череду, побачив це і натравив на нього псів, так, що грізний ватажок мусив утікати. За це він конче хотів помститися пастухові, і з цією метою переправився на другий бік Нілу. А тоді саме була повінь і ріка вилила аж на шість тисяч кроків, та Мурин легко переплив її з мечем у зубах. Та пастух в цей час сховався, тоді Мойсей зарізав чотирьох найбільших баранів з його череди, зв’язав їх докупи та з тим тягарем переплив ріку назад, і, продавши м’ясо та шкіри, купив на всі гроші вина. Ось така була сила у нього.

Та ще більша, бо нескінченна, є сила Божого милосердя. Не відомо, що сталося, та знаємо, що Мойсей у гарячих сльозах прийшов до пустельної лаври святого Макарія Єгиптянина, припав до ніг святого і просив прийняти його як каяника самітника. Коли преподобний Макарій відмовив йому в проханні, то Мойсей цілий тиждень не відходив від воріт лаври, і Макарій, пізнавши Божу волю, прийняв його.

Так ватажок розбійників і душогубець став монахом. А невдовзі всі побачили, як він глибоко розкаюється: дні і ночі преподобний не припиняв молитися, а строгістю посту обійшов решту братів. Минув час, і св. Макарій дозволив йому оселитися в окремій печері, що було привілеєм лиш досвідчених монахів. І тоді настав для Мойсея час найтяжчої боротьби. Диявол не давав йому спокою, мучив його спокусами, затемнював його розум пригадуванням усіх давніх злочинів, тіло рвалося до давніх звичок. І це тривало роками. Мойсей у своєму смиренні просив поради у старих, досвідчених монахів, що має робити? Одні радили безнастанно молитися, другі – постити, треті – працювати руками. А Мойсей усе те поєднав; він цілими днями клячав на молитві з простягненими руками, постами геть-чисто висушив своє тіло, а ночами носив здалеку воду для старих монахів.

Лиш через шість довгих років, за своїми молитвами і за молитвами провідника своєї душі монаха Ісидора, спокуси відступили, і Бог дав преподобному Мойсею силу проганяти бісів. Чутка про його велику святість поширилася по всій околиці, багато людей стало приходити до нього і просити про молитви та благословення. Також і правитель тих країв хотів побачити святого і зі своїм двором подався до лаври святого Макарія. Ідуть вони, а ось вже поблизу лаври зустріли високого чорнявого на лиці монаха, в старій убогій рясі з коновками в руках.

“А де тут у вас келія брата Мойсея Мурина?” – запитав володар.
“Навіщо він вам, – відповів монах, – то чоловік несповна розуму, негідник і простак, та й життя його було погане!” І пішов далі своєю дорогою.
Здивувався володар, що монах так обмовляє свого брата, а коли він прибув до лаври, то все розказав ігуменові. А той питає: “А як виглядав той монах?”
“Такий і такий, – каже правитель, – високий, чорний на лиці, старенька ряса, ніс воду в коновках”.
“Так це ж і був Мойсей, – відвів ігумен, – через своє велике смирення він сам осудив себе перед вами. Та життя його насправді ангельськи святе!”

За рішенням старших, Мойсей прийняв перший ступінь свячень на піддиякона. Коли єпископ побачив його вдягненого в білий стихар, то сказав до нього так: “Мойсеє, тепер ти справді став білий!” На це смиренний слуга Божий відповів: “Білий я на око, але моліть Господа, щоб Він у невимовному своєму милосерді вибілив і мою душу!”

Коли святого Мойсея висвячували на священика, то єпископ хотів випробувати його смирення і прогнав від престолу. А святий пішов у найдальший закуток церкви і сказав сам до себе: “Добре тобі так; як смієш ти, грішний, навіть думати про таку гідність!” Слова ті почули інші монахи, що йшли за ним, повернути його до престолу, і єпископ висвятив його на священика. Так колишній душогубець став священиком. Невимовне є милосердя Господа Бога!

Але не вдасться також і висловити, яке святе, яке невинне було життя преподобного Мойсея. Любов його до ближніх була дуже велика; він ніколи нікого не образив, ніколи нікого не осуджував. “Найбільше треба стерегтися, щоб не осуджувати брата, – казав він, – а хто знає глибину власних гріхів, той напевно не буде зиркати за блудами інших і осуджувати їх не стане”. “А якщо любиш брата, то не твори йому зла, не думай про нього зле в своєму серці, не погорджуй того, хто зле чинить, не дружи і не приставай з чоловіком, який шкодить своєму ближньому, не веселися, коли другому зле ведеться, не принижуй нікого, але говори такі слова: «Бог знає кожного». Не слухай наклепника, але навіть і такого не треба ненавидіти. Не ворогуй ні з ким, а думка про помсту нехай не наближається до тебе. У цьому є мир”.

Так говорив святий Мойсей. Якось один монах провинився і браття зійшлися, аби вирішити, як і що з ним зробити. Послали і за Мойсеєм. Аж дивляться, іде він, а на плечах несе великий мішок піску. Всі, здивовані, запитали його, що це значить?

“Гріхи мої є зі мною і я не бачу всього їх тягаря, – відповів святий, – а приходжу судити чужі гріхи!” Всі зрозуміли ці слова і простили винуватцеві його блуд. Іншого разу молодий монах просив преподобного Мойсея поради, що робити, аби спастися. А святий відповів йому так: “Сиди постійно у своїй келії і без потреби не залишай її; вона приведе тебе до спасіння. Бо як риба, що витягнули з води, гине, так і монах віддаляє від себе спасіння, якщо часто без причини залишає свою келію!”

У часі Великого посту прийшли до його келії сторонні люди, подорожні. Монахи тоді не їли нічого вареного, але святий Мойсей розпалив вогонь, аби зварити для втомлених гостей якусь страву. Коли інші самітники побачили дим біля його келії, то осудили його за лакомство і донесли про це ігуменові. Той сказав їм, що прилюдно скартає Мойсея і в присутності всіх братів, представивши йому справу, мовив таке: “Ти, отче Мойсею, переступив людське право, щоб сповнити право Боже, яке велить голодного нагодувати”. Так осоромилися ті, що безпідставно осудили слугу Божого.

П’ятнадцять років прожив вже Мойсей у лаврі як священик. Бог дав йому дар провіщення і наділив його багатьма ласками та силою творити чуда. Було це 400 р., коли святому Мойсеєві минуло сімдесят п’ять років. Одного дня він зібрав монахів і сказав: “Браття, нині нападуть на нашу лавру варвари, тому втікайте і спасайте життя”. А коли вони просили його втікати разом з ними, він відповів так: “Ні, браття, я тут залишуся. Довгі літа грішив я і мечем убивав невинних людей. А в святому Євангелії написано: «…всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Нині Бог дозволить мені спокутувати всі гріхи мого життя”.

Монахи втекли, а з преподобним Мойсеєм залишилося лиш семеро братів. І справді, розбійники напали на обитель і вбили Мойсея та шістьох монахів, а сьомий сховався і врятував своє життя.

У той самий день
Во святих отця нашого Августина, єпископа Іппонського 

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Августине премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші.

Кондак, Глас 2: Премудрости свята і Божа посудино, богослов'я світлу трубу одноголосно тебе прославляємо, преблаженний Августине; бо ти ясно научив віри Христової і її зберіг та помножив в многоту стада вірних. Тому з ангелами тепер радуєшся в Христі Бозі, і молишся безупинно за всіх нас.

Святий Августин – світило Христової Церкви, якого Сьомий Вселенський собор назвав “великим учителем і плодовитим письменником святої Церкви”, – народився 13 листопада 354 р. в місті Тагасті, в африканській провінції Нумидії. Батьки його походили з доброго і шанованого роду, хоч і не були дуже багаті. Батько називався Патрицій, а мати Моніка. З материним молоком Августин увібрав дух любови до Спасителя, а Ім’я Ісус було вже з дитячих літ закарбоване в його серці. Ось що він про себе пише: “З молоком матері моє серце увібрало в себе Ім’я Ісуса і глибоко заховало його, і найкраща річ, найбільш мудра й учена, не притягувала мене до себе, якщо не була поєднана з цим Іменем”.

У молодому віці він дуже тяжко занедужав, і сам просив про хрещення, однак коли йому стало легше, то це таїнство відклали, бо боялися, щоб після хрещення він не впав у тяжкий гріх, який має ще більші наслідки для того, хто вже прийняв благодать хрещення. Батьки бачили, що Августин має великий талант до наук, тому віддали його до школи в Тагасті, а потім послали до сусіднього міста Мадаври, де він вивчав риторику і філософію. Потім батько послав його до найвищої школи в Картагені і надіявся, що Августин, обдарований незвичайним талантом красномовности, здобуде собі славу і високі почесті. А тим часом мати день і ніч молилася до Бога, аби син прийшов до пізнання, що всі науки світу є нічим перед лицем єдиної мудрости, яку дарує життя, посвячене Ісусу Христу. Ще до від’їзду до Картагени Августин упав у тяжкий гріх нечистоти; він не зважав на пересторогу своєї матері і в Картагені, яка була осередком наук та розпусти, ступив на найгіршу дорогу життя, нечистого і розпусного.

Водночас із цим він почав страждати у своїй душі, сором перед собою і страх кари не давали йому спокою. Сам він згодом писав, що “від остаточного занурення в море гріха мене ніщо так не утримувало, як страх перед смертю і перед Твоїм, о Боже, судом, і страх той ніколи не полишав мого серця”. У найкращих хвалених поганських книжках він не міг він знайти миру і не раз брав у руки Святе Письмо. “Однак я не був готовий пойняти ті глибокі тайни, які для гордих є непойнятні, а впокорити себе тоді я не вмів”. Святе Письмо видалося йому звичайною книжкою, і він не читав його, навіть гірше, впав у блуд маніхейства – найсквернішу єресь, що дозволяла всякі непристойності і безчестя, через це навіть погани її зненавиділи.

Закінчивши науку, він сам став навчати інших красномовности, спочатку в Тагасті, потім у Картагені і Римі, і врешті-решт в Медіолані, куди послав його римський намісник Симмах, якого медіоланці просили про мудрого учителя красномовности. А молодий ще літами Августин горів тоді спрагою слави, та при цьому не полишав злого та грішного життя, сам наклав на себе кайдани гріха і все більше й більше пригнітав свою душу.

А там, у рідній домівці, його свята мати днями й ночами плакала перед Розіп’ятим, біль краяв її серце і вона приносила його в жертву Богу, благаючи ласки для сина, якого хотіла бачити святим, однак який гинув у нечистотах гріха. “Моя мати, – пише святий Августин, – днями і ночами жертвувала за мене своє серце і гарячі сльози”. Вона просила про молитви єпископа Тагасти, а той сказав святій вдові (батько Августина тоді вже був помер) такі слова: “Уповай на Бога, не може бути, щоб загинула дитина, за якою пролито стільки сліз”. І слова його сповнилися. Скільки разів читаю житія святого Августина і святої Моніки, то мимоволі в моєму серці виринає одне бажання: якби ж то всі матері наші були подібні на неї! Якби вони всі бажали своїм дітям справжнього щастя, правдивої Божої мудрости. Тоді відновилося б лице Руської землі, тоді вона прославилася б своїми синами. Були у нас колись святі матері, була Ольга та інші, – благослови Боже, щоб за їх прикладом пішли всі руські невісти!

У Медіолані єпископом тоді був святий Амвросій (його пам’ять вшановуємо 7 грудня), муж, проповіді якого творили чуда і вражали найтвердіші серця. Августин цікавий був послухати його проповіді, однак не йшлося йому про те, що говорить святий учитель, а те, як говорить. Однак, пише згодом сам Августин, “разом з красномовними словами у серце моє входили і речі, на які раніше не звертав уваги; я не міг розділити красномовного способу проповіді від того, про що говориться, і поволі пізнавав, що проповідник говорить не лишень красно, але й справедливо”. Наслідком цього стало цілковитий розрив із єрессю, однак до виправлення було ще дуже далеко; спрага слави, багатства і тілесних розкошів неначе гадюка вп’ялася в його серце, а совість мучила і не давала спокою. Він часто жалівся своїм найщирішим приятелям, Аліпію і Небридію, що немовби стоїть на роздоріжжі, не знаючи, що робити і куди іти. “Я волік за собою свій тяжкий ланцюг і не раз думав, що загину під ним. Мене дратували похвали, які я чув про святу чистоту, мало того, я відштовхував від себе руку, що хотіла мені допомогти”.

Саме тоді приїхала до нього мати, свята Моніка; вона радила йому одружитися, однак він і цього не зробив. Августин, хоч у його серці кипіла страшна боротьба, яка завдавала йому страшних мук, не залишав грішного життя. Й в усьому тому якась невидима сила спонукала його шукати правди. Він спрагло читав книги найбільших філософів, але те читання не заспокоїло його, він знову взяв у руки Святе Письмо і став читати послання святого Павла – поволі в його душі стало розвиднятися. Божа благодать була вже поблизу; слізні молитви матері пробилися крізь хмари і сягли небес. Августин почав пізнавати, яка велика сила чесноти, він зрозумів, що йому треба очистити серце від усього, що грішне і земне. Тоді в Медіолані був священик, повний Божого Духа, на ім’я Симплиціян. Августин звернувся до нього і, як то кажуть, вилив перед ним усе своє серце. Симплиціян порадив йому стати правдивим християнином і навів йому приклад славного бесідника і учителя Вікторина, який у часи своєї найбільшої слави покинув дорогу, що вела його до земних дібр, і, прийнявши Христову віру, став смиренним її слугою. Коли Августин почув про це, його серце аж запалало спрагою наслідувати такий приклад. “Я рвався душею, – пише він, – до того, щоб ні про що не думати, лиш про Тебе, Господи! Але відчував себе ще скованим, і то не чужим ланцюгом, але власною волею, яка стала міцніша від залізних оков. Бо зі злої волі походить пристрасть, а якщо їй підлягаємо, то вона переходить у схильність, а якщо тій схильності піддатися, то вона стає необхідністю, яку ми добровільно на себе накладаємо. Оце кільця того ланцюга, в якому диявол тримав мене наче невільника. Я мав волю, о Боже, лиш Тобі служити, але сильніша за цю була воля, яка через тривалу схильність до злого перемагали в мені всі добрі змагання. Так мав я дві волі, стару і нову; земну, грішну, і другу, духовну, й вони поборювали одна одну й моє серце роздирали на шматки. І так на собі я досвідчив те, що вичитав у посланнях святого Павла, що пориви духа повстають супроти тіла, а пориви тіла – супроти духа”.

“Зі мною було те саме, що з чоловіком, який і хотів би встати, та, знеможений сном, далі засипає, і хоч знає, що час прокидатися, однак далі піддається снові. Я не мав уже навіть найменшого сумніву, що стократ ліпше для мене кинутися в обійми Твоєї любови, мій Боже, ніж підлягати своїм пристрастям, – я це знав, однак не міг ще зірвати зв’язок з гріхом. Я говорив собі, як той, що не досипає: «Ще трішки, ще хвилинку!» – і та хвилина тягнулася довше і довше. Дарма, що мав у душі бажання йти за Твоїм голосом; схильність до злого міцно в’язала мене. О, я нещасний! І що мені допоможе вирватися з кайданів власного тіла, як не Твоя благодать, Спасителю мій?”

Й уповання на ту ласку не підвело. Одного разу Августина відвідав дворянин з царського оточення на ім’я Понтиціян. Серед іншого, став він розповідати про незвичайні подвиги преподобного Антонія та інших пустельників; розказав і про те, як два рицарі з царського двору випадково прочитали житіє святого Антонія і так перейнялися ним, що покинули двір, покинули своїх наречених, дівиць з відомих родів, і пішли в пустелю спасатися.

“А коли я про те почув, – пише святий Августин, – тоді в моєму серці народилася нова мука і сором. Понтиціян пішов, і я сказав до свого приятеля Аліпія: «І що ми робимо? Невігласи приходять і завойовують для себе царство небесне, а ми, з нашою мудрістю, такі нерозсудливі. Дивись, як ми борсаємося в плоті і в крові. Чи тому, що вони випередили нас на дорозі до доброго, ми маємо соромитися іти з ними?» І знову в його душі почалася боротьба доброї постанови з грішними нахилами. Перемагала спрага цілковито віддатися Богу. «Тепер, у цій хвилі, нехай це станеться!» Однак і пристрасті не мовчали: «Ти хочеш нас покинути? Що, відтепер тобі не вільно буде робити цього і цього?» Ах, які страшні речі стояли перед моїми очима. Мої нахили немовби питали мене: «І ти думаєш, що без зла і гріха витримаєш?» Однак їх голос уже був слабший. Бо з іншого боку свята невинність показалася мені в усьому блиску своєї величі, я бачив при ній численні ряди юнаків і дівиць, чоловіків і жінок, і мені здалось, що чую голос: «І ти не зможеш зробити те, що вони змогли? Та й і не самі вони це зробили, а лиш тоді, коли були скріплені Божою благодаттю. Кинься в обійми Розіп’ятого і не бійся нічого. Він напевно не відкине тебе, якщо прийдеш до Нього, Він тебе зцілить і спасе»”.

І від тої боротьби потоки сліз потекли з його очей. Він пішов у сад, ліг під фіговим деревом, а сльози текли і текли, і Бог прийняв їх як щиру жертву. А він молився: “Як довго, ох, як довго будеш Господи гніватися на мене? Я прошу Тебе, забудь всі мої дотеперішні гріхи, тягар яких я тепер так відчуваю. І як довго я маю собі казати: «Завтра, завтра!». Чому – не нині? Чому не в цій хвилі має стати кінець моїм гріхам?” І нараз він почув дитячий голос, що, приспівуючи, повторював: “Візьми і читай!” Йому здалося, що в тому голосі він чує Божий наказ, і пішов у будинок, узяв Святе Письмо, зокрема послання святого Павла, і, відкривши книгу, натрапив на таке місце: “Тим більше, що ви знаєте час, що вже пора вам прокинутись із сну: тепер бо ближче нас спасіння, ніж тоді, як ми увірували. Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. Як день, – поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварні та заздрощах; але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей” (Рим. 13, 11-14). І в ту хвилю Августин вирішив цілковито присвятити себе Богові. Він розповів усе, що з ним сталося, Аліпієві і дав знати про це своїй матері. Це чудесне навернення святого Августина сталося в серпні або вересні 386 р.

Стан своєї душі після навернення він описує так: “Ти, о Господи, витягнув мене з глибокої прірви зіпсуття, Ти цілковито перемінив моє серце, і я вже не бажав нічого з того, чого бажав раніше, я хотів лишень того, що згідне з Твоєю волею. Як легко далося мені зректися всіх розкошів (а спочатку я боявся їх втратити), бо Ти – моя єдина розкіш, Ти, мій Боже, прогнав їх з мого серця, бо Ти сам вступив до душі моєї. Я відчув себе вже вільним від спраги слави, маєтків і тілесних розкошів!”

Він вирішив покинути працю вчителя і зі своєю матір’ю та кількома близькими друзями поїхав до Касіціякума, де на фільварку свого приятеля Верекунда хотів приготуватися до прийняття тайни хрещення. Звідси повідомив він про все святого Амвросія і тут, серед сільської тиші, пробув аж до перших днів Великого посту. У Велику суботу, 24 квітня 387 р., Августин і його приятель Аліпій прийняли хрещення в Медіолані, а уділив його святий Амвросій. “Коли ми очистилися в купелі хрещення, – пише святий Августин, – нараз відійшов той неспокій, що тривожив нас упродовж усього нашого грішного життя. Я плакав від зворушення, слухаючи милі звуки псалмів, що їх співали в церкві, бо разом з тими звуками в моє серце вливалася Твоя, о Господи, правда; це вона схилила мене до ще більшого благочестя”.

Після хрещення він поїхав до Остії, бо померла його мати, свята Моніка. Вона дожила до того, чого бажала; син її навернувся до Господа, а більшого щастя свята невіста тут, на землі, не бажала. З Остії Августин подався до Африки й оселився у своєму домі, поблизу міста Тагасти. Тут, разом з кількома приятелями, він прожив три роки, цілковито віддавшись служінню Богові, постам, молитві, добрим ділам і читанню Святого Письма, над яким сидів день і ніч. Він продав своє майно, а виручені гроші роздав убогим – зі світом його вже ніщо не пов’язувало. Він і не думав про те, щоб покинути тихе, приховане від стороннього ока життя, та інша була Божа воля. Недалеко від його оселі було розташоване місто Іппон. Там жив один чоловік, що хотів посвятити себе монашому життю, та спочатку бажав порадитися зі святим Августином і попросив його прибути з тією метою до Іппону. Так і сталося. В Іппоні Августин зайшов до церкви, саме під час проповіді, в якій єпископ Валерій говорив, що конче потребує благочестивого священика для своєї церкви. Народ, побачивши Августина, про чесноти якого всі знали, сприйняв його прихід за видимий Божий знак; святого силою затримали в храмі, а єпископ Валерій об’явив, що така воля небес, і Августин змушений був прийняти священичі свячення.

А цього, властиво, він боявся найбільше, бо знав, який то важкий обов’язок: “Нема нічого приємнішого, – пише він, – як гідність єпископа, священика або диякона, і нема нічого легшого, як той уряд, якщо його виконувати поверхово, ще й потураючи людським блудам, та водночас нема нічого страшнішого і обридливішого перед Богом, як таке чинити. Та, знову ж, нема нічого піднесенішого і святішого перед Богом, як влада єпископа, священика або диякона, якщо вони свій уряд сповняють згідно з наукою Ісуса Христа; та, з другого боку, нема нічого тяжчого, труднішого і небезпечнішого”. Та годі було противитися волі Бога. В африканських церквах тоді був звичай, що лишень єпископи проповідували в церкві, але єпископ Валеріян відступив від звичаю і довірив уряд проповідника святому Августинові. А коли могутнє слово нового проповідника залунало в церкві, то воно до глибини серця зворушило всіх. Недарма Августин був колись славним учителем красномовности. Лиш тоді він шукав власної слави, а тепер говорив задля слави Божої і задля спасіння довірених йому душ.

Життя поза церквою він провадив монаше, тихе і посвячене молитві. У саду, який йому відступив єпископ, Августин побудував монастир, в якому разом з ним жило ще кілька Божих слуг. Також він заклав і жіночий монастир, ігуменею якого стала його сестра. Для інокинь він писав глибокі науки, та сам ніколи не заходив до їхнього монастиря. Єпископ Валерій постарався про те, що ще за його життя Августина було призначено його наступником і висвячено на єпископа. Сталося це 395 р. Як він розумів обов’язок єпископа, можна дізнатися з його власних слів: “Єпископ має неспокійних присмиряти словом, засмучених і малодушних утішати, хворим допомагати, противників правди переконати, невігласів навчити, лінивиx заохочувати і підбадьорювати, гордих упокорити, сварливих розсудити, вдовам, сиротам й убогим надати допомогу, скривджених боронити, добрих охоронити, злих терпеливо зносити – а всіх любити. Душпастир не має боятися смерти, якщо йдеться про добро його стада, бо дбання про стадо – це обов’язок священика”.

Уже єпископом він проповідував кожного дня, а часом і два рази на день. Його проповіді та благочестиве життя притягали до нього народ з усіх околиць. Від інших він нічим не відрізнявся, хіба що був найбіднішим. “Прошу вас, – говорив він, – не давайте мені такої одежі, яка не могла б послужити і для іншого. Дорога одежа, може, годиться єпископові, але не годиться мені, Августинові, бо я сам бідний і бідні були мої родичі. Чи хочете, аби сказали, що я завдяки церкві назбирав гроші на одежу, ліпшу від тої, яку носив удома? Це був би великий сором для мене. Моя одежа має бути така, щоб я міг її віддати першому-ліпшому священикові або дияконові, який її потребує. А якщо дасте мені дорогу одежу, то я продам її, а гроші роздам убогим”. Так само його стравою були овочі і ярина, але для гостей і хворих часами подавали м’ясо. Та найприкрішим його обов’язком було управляти церковним маєтком. Тоді люди дуже часто записували на церкви частину майна. Святий Августин ніколи не приймав такої пожертви, якщо боявся, що це може призвести до сварки між родичами доброчинця. А коли йому було треба грошей на викуп невільників, він велів перетопити золотий церковний посуд на золото і продати.

А найбільше він прагнув привести своє стадо до неба. “Чого я хочу, – каже він в одній із бесід, – чого бажаю, що є предметом моїх бажань? Навіщо мені дано це нужденне життя як не на те, щоб старатися, аби всі ми тішилися тим правдивим життям, яке є в Ісусі Христі? Це моє найгарячіше бажання, моя єдина слава, яку я шукаю, моя радість і найбільший скарб, якого бажаю. Це правда, що якщо я вас навчатиму так, як велить мені мій обов’язок, то спасу свою душу, але без вас я не хочу бути спасенний”.

Чутка про його чесноти поширилася дуже далеко, ген аж за Африку, вона обійшла всю Церкву. Він безстрашно захищав свою Церкву, поганам свідчив, що Бог є один, жидам доводив, що Христос – Месія, якого вони очікували, а єретикам відкривав їх блуди і картав через закаменілість їхніх сердець. Та найбільше він доклався до захисту Христової віри перед єрессю Пелагія, який відкидав потребу Божої благодаті. Святий Августин написав з цього приводу окрему книгу “Про благодать Божу”; він ущент розбив хибне навчання Пелагія, а науку про Божу благодать пояснив так зрозуміло, що його послання і сьогодні мають неоціненну вартість, і сьогодні святого Августина називають “апостолом благодаті”. Також слід згадати про його іншу книгу, що називається “Сповідь”, де святий Августин з великим смиренням описав усе своє юнацьке життя і спосіб, в який ласка Божа навернула його. Тисячі осіб, читаючи цю сповідь його життя, навернулося до правди. Та найбільшим ділом його рук була книга “Про град Божий”. І нема речі, що стосувалася б Христової віри, про яку він би не написав; його твори – глибока скарбниця науки, з якої Церква буде користати до кінця віків.

Його любов до Бога зростала з кожною хвилиною. “Люблю Тебе, мій Господи, і не сумніваюся в тому, що люблю Тебе! Ти один, Господи, є нашим правдивим щастям, – пише святий. – Ти сотворив нас для себе, і неспокійне є серце наше, доки не упокоїться в Тобі!” Так само було велике його смирення і всі інші чесноти, якими він сяяв на славу Христової Церкви. А коли йому було вже сімдесят два роки, то, за його волею, народ вибрав на священика Іраклія, який після смерти святого Августина мав стати єпископом Іппону. У 430 р., коли вандали захопили Африку і руйнували церкви, монастирі, вбивали вірних, і хотіли всюди запровадити аріянську єресь, а місто Іппон потрапило в тривалу облогу, святий Августин тяжко захворів. Він радісно чекав смерти і говорив: “Господь наш є Богом милосердя. Яка ж тоді наша любов до Ісуса, якщо ми боїмося поспішати до Того, кого любимо? Ми побачимо там Бога лице в лице, ми будемо Його бачити і любити, ми будемо Його любити і славити. Я не припинятиму плакати, доки Він не призове мене, доки я не стану перед Ним”. Під час тої хвороби прийшов до святого Августина один недужий чоловік і попросив, щоб святий поклав на нього свої руки, – і він одужає.
“Брате мій, – сказав святий, – бачиш, що і я лежу хворий, а якщо б я мав силу лікувати хвороби, то почав би від себе!” Але хворий не припиняв просити, кажучи, що мав об’явлення вночі, що уздоровити його може святий Августин. А коли святий, задовольняючи його прохання, поклав на нього руки, то Бог чудом утвердив віру прохача – він пішов додому здоровий. Святий Августин знав, що година його смерти вже близько. Він велів прибити на стіні, коло свого ліжка, сім покаянних псалмів і відмовляв їх з великим жалем, “бо християнин, – казав він, – хоч би жив якнайпобожніше, не повинен умирати без покути”. І з молитвами на вустах та науками, якими прощався зі своїми вірними і спонукав до доброго життя, св. Августин помер 28 серпня 430 р., на сімдесят шостому році життя. Він залишив після себе понад тисячу проповідей, як зазначає його учень Посідій, який і описав житіє святого Августина. Заслуги цього великого учителя вселенної є неоціненні, а пам’ять його в Церкві Христовій – вічна. 
  Собор прпп. отців Печерських, що спочивають у дальніх печерах
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 9 вересня 2016 р.

09.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.7,10–16:  «Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу – смерть спричинює»

Що це є за смуток задля Бога і смуток, який чинить світ? Смуток задля Бога – це те, що когось, кого ми любимо, дорогу нам особу, ми образили й завдали болю. Це нас завжди засмучує, як ми могли так покривдити її, так відповісти на її любов до нас. Смуток задля світу це те, що людина засмучується, коли їй щось не вдається в цьому світі, і це приносить їй знеохочення і депресію. 

Завжди стараймось ці два смутки між собою розрізняти й розуміти, хоч вони зовні можуть виглядати одинакові, подібні, але коріння вони мають інші. Тож завжди засмучуймось, коли ми скривдили Бога й образили. Але ніколи до серця не допускаймо того смутку, знеохоти, депресії, яка походить від світу. Та пам’ятаймо, що Бог нас повсякчас любить і вірить у нас. 

* * *
Мр.2,18-22:  «Настане час, коли в них візьмуть жениха, й тоді вони поститимуть за тих днів»

Кожен з нас має різноманітні прив’язання, ті чи інші речі, справи, яким приділяє багато зусиль і часу. Маючи до чогось прив’язання, ми стаємо певною мірою залежними від тих речей. Не раз кажемо про узалежнення від наркотиків, алкоголю, куріння. Коли признатися собі, то всі ми є від чогось узалежнені. 

Піст є доброю нагодою, щоб людина пробувала ставати все більше незалежною. Коли ми говоримо про піст у певні дні в році, коли одного дня щось можна їсти, а іншого – це гріх, то це для того, щоб людина навчилася плекати свою свободу. Щоб ті чи інші страви не керували нею, щоб людина вміла бути вільною. Адже лише той може прийти до Бога, хто має свободу. 

Щоб віддати себе Богові, маємо бути вільними. Піст у церковній традиції є важливим саме для здобуття цієї свободи. Для нас піст, по суті, – це не лише питання їсти чи не їсти щось, а вміти відмовитися від того, від чого відчуваємо залежність. Без чого нам здається, що не можемо прожити. Саме тоді станемо вільними й зможемо набагато легше й простіше зустрічатися з Господом. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.09.2016р. Б. / Преподобного отця нашого Пімена

Преподобного отця нашого Пімена

Тропар, глас 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив, * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Пімене, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Світлих подвигів твоїх, преподобний отче, днесь пам’ять свята настала і веселить душі благочестивих, богомудрий Пімене, преподобний отче наш. 

Великий у подвигах своїх слуга Божий Пімен народився в Єгипті близько 340 р. З молодих літ він посвятив себе служінню Господу Богу. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років, він разом зі своїми двома братами, старшим Анувієм і молодшим, імени якого не знаємо, вступив до пустельної лаври, поблизу Діокла. Тривалий час їх мати не знала, де поділися сини, а коли довідалася, то поспішила до монастиря і стала просити, щоб сини вийшли до неї. Але святий Пімен лиш через замкнені двері говорив з нею і просив, щоб залишила їх у мирі, а колись у небі вони всі разом зустрінуться. З тим вона і пішла, а сини її залишилися. 

Невдовзі слава про чесноти преподобного Пімена поширилася по всій околиці, і люди стали горнутися до лаври, щоб його побачити, але святий ні до кого не виходив, навіть правителя тих країв не прийняв, бо у своєму глибокому смиренні вважав себе за звичайного, грішного чоловіка, який може легко впасти у гордість. Тоді правитель замкнув у в’язниці сина сестри святого Пімена і сказав, що не випустить його доти, доки преподобний Пімен сам не прийде за нього просити. Мати юнака молила святого, щоб ішов до князя, але той навіть чути про це не хотів, та на її слізні прохання написав листа до правителя, в якому просив лиш по совісті дослідити справу ув’язненого. І якщо він винен, нехай за законом понесе кару, але якщо не винен, нехай буде звільнений. Правителя здивувала безсторонність святого Пімена і він звільнив його племінника. 

Науки і поради, які він давав монахам, свідчать, що преподобний Пімен був мужем досконалих чеснот і великої мудрости. Так, один монах запитав його, як оберігатися від диявольських спокус. На це святий відповів: “Якщо вода у горщику кипить, то ані муха, ані жодна інша нечисть не сяде на неї, та коли вода холодна, тоді п’ють її всі. Так і з нами: якщо серце наше палає, кипить любов’ю до Господа Бога, то ворог душі навіть не сміє нас чіпати, але коли серце наше холодне, тоді диявол його поневолює”. Іншого разу якийсь монах сказав, що чув про свого брата багато злого. На це святий відповів йому: “Не вір тим словам, бо чоловік, який обмовляє ближнього, не заслуговує на довіру. І не бійся, що Бог осудить тебе за те, що ти не схиляєш брата свого до виправлення, бо сміливо можеш сказати, що ти не вірив у чужі слова, бо ж сам Бог велить спочатку витягнути колоду з власного ока, а вже потім скалку з ока брата свого”. Преподобний Пімен часто навчав, що грішного і злого можна виправити добрим словом і терпеливістю. “Крапля, що тихо, та постійно скрапує, точить камінь, а м’яке Боже слово, сповнене любови, чинить вразливим закаменіле серце”, – казав він. 

“Отче, – запитав його один монах, – що робити, коли нечисті думки нападуть на мене?” 

“Що робити? – перепитав святий Пімен. – Сокира сама не піднесеться вгору і пила не буде різати, якщо не прикладеш до неї своїх рук. Так само і злі думки, якщо не шукатимеш у них уподобання, то вони тобі нічим не зашкодять”. 

“Як треба жити, щоб подобатися Богові?” – питали його монахи. “Живіть так, як жив пророк Даниїл, якого в нічому іншому не могли оскаржити, як тільки в тому, що він служить правдивому Богу!” “Що ліпше, говорити чи мовчати?” На це святий відповів: “Добре є заради Бога говорити і добре є заради Бога мовчати. Є люди, які мовчать, та в душі осуджують своїх братів, таких хоч не чути голосу, однак вони вічно говорять. Є інші, що багато говорять, та, однак, вони мовчать, бо не осуджують свого брата. Монах повинен бути як дерев’яний ідол: гани його, він не гнівається, а хвали його, він тим не чваниться. Злоба ніколи не прожене злоби, та якщо тобі хтось зробив щось злого, ти зроби йому добре, і твоє добро переможе його злобу”. Ось так навчав преподобний Пімен тих, що питали його поради. Сам він при цьому постійно жив у пості й молитві і сягнув такої досконалости, що Бог дав йому ласку творити чуда й проганяти злих духів. 

Преподобний Пімен помер близько 440 р., проживши сто років. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 8 вересня 2016 р.

08.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.7,1–10:  «Велике довір’я маю до вас, вельми пишаюся вами»

У нашому людському житті дуже важливою є довіра, коли нам хтось довіряє, ми ніби сповнюємось тоді силою і бажанням робити добро. Однак ми ж часто в нашому житті не довіряємо людям, є дуже мало осіб, яких ми вважаємо повністю вартими довіри. Бачимо, що Господь через свою смерть і воскресення повірив у нашу досконалість, помер за нас, коли ми ще були грішниками. 

Ця довіра, яку має до нас Ісус, завжди нам дає це натхнення приходити до Бога. Так само має бути в наших стосунках з іншими людьми. Не біймося довіряти, не біймося, що нашою довірою хтось скористається. Бо навіть якщо й так, то знайдуться й ті, кого вона окрилить, будьмо певні, що наша довіра дасть іншим наснагу ставати кращими!

* * *
Мр.1,29-35:  «Вийшов і пішов на самоту й там молився»

У Євангелії сказано, що Христос після зцілення Симонової тещі та недужих і біснуватих іде на молитву. Нам людським розумом тяжко усвідомити, для чого Христові була молитва, адже Він перебував у сталій єдності з Отцем. Однак це пізнавати й розуміти – справа тих, хто живе глибшим духовним життям. Богослови можуть дискутувати на цю тему, а для нас же це дуже важливий практичний приклад.

Життя постійно ставить перед нами різноманітні ситуації, труднощі, тож завжди маємо певні успіхи або невдачі. Бачимо, наскільки ми, люди, стаємо нездатними, неспроможними самотужки все подолати, дати собі раду. Молитва є місцем, де ми зустрічаємося з Богом, сповнюючись усім тим, чим володіє Господь. Так само, як, маючи з кимось справу, стаємо подібні до нього, так і коли ми близькі до Бога, то уподібнюємося до Нього. Тому дуже важливою є молитва – зустріч із Господом, сповнення Божою силою, для того щоб прямувати через різноманітні обставини життя. 

Людина дуже крихка, слабка; кожен з нас це бачить і пізнав на власному досвіді. Лише божественною силою можемо йти по життю, а цю божественну силу найбільше черпаємо в нашій молитві – у нашій зустрічі з Богом.

+ВЕНЕДИКТ

08.09.2016р. Б. / Святих мучеників Андріяна і Наталії

Святих мучеників Андріяна і Наталії

Тропар, глас 3: Багатство невичерпне придбав єси - віру спасенну, триблаженний, покинувши нечестя вітцівське і Владики стопами крокуючи, Божественними дарами збагатився єси, Адріяне славний; Христа Бога моли, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Жінки Богомудрої слова божественні в серце вложивши, Адріяне, мученику Христовий, на муки швидко пішов єси, із дружиною вінець прийнявши. 

Діялося це в місті Никомидії, за імператора-мучителя Максиміяна, який потоками християнської крови залив усе місто. Коли він дізнався, що в печерах і в скелястих хащах переховуються християни, видав указ, щоб кожному, хто видасть християнина, виплачувати винагороду, а того, хто переховує ісповідника Христової віри, жорстоко карати. 

Якось погани донесли владі, що в одній з печер за містом переховуються християни і цілими ночами там моляться Богу. Негайно послали військо і, справді, воїни схопили двадцяти трьох мужів-християн. Коли їх в оковах вели до міста, натрапили на самого імператора, який таки на дорозі наказав святих мучеників жорстоко побити, а потім завести їх до уряду, щоб там записали їх імена, кинути до в’язниці і тримати там аж до дня страти. Царський наказ ретельно виконали. Серед урядників у суді був двадцятивосьмилітній чоловік на ім’я Андріян. Він став розпитувати ув’язнених про християнську віру, а мірою того, як вони йому пояснювали головні правди, серце його запалало любов’ю до Христа Спасителя і, пізнавши правду, він голосно сказав: “Запишіть і моє ім’я поряд з іменами цих ув’язнених, бо і я з цієї хвилі є християнином!” Ці слова для поган – наче грім серед ясного неба; вони негайно дали знати імператорові, а той покликав Андріяна до себе: 

“Чи ти здурів?” – запитав він святого мученика.
“Ні, не здурів я, а прийшов до розуму і пізнав, що Христова віра – єдина, свята і правдива”.
“Не мели дурниць, – крикнув імператор, – зречися Христа і проси у мене прощення, бо інакше чекає тебе люта смерть”.
“Віднині я буду просити лиш одного Бога, щоб простив мені всі мої гріхи, якими я Його зневажив, коли був поганином”. 

Так відповів святий мученик. Тоді імператор наказав його закувати в кайдани і разом з іншими кинути до в’язниці. Андріян мав молоду жінку, на ім’я Наталія. Коли їй дали знати про те, що її чоловік став християнином і що його кинули до в’язниці, вона стала голосно прославляти Господа, бо й сама вже віддавна була християнкою. Наталія чимшвидше побігла до в’язниці, поцілувала окови свого чоловіка і просила його бути витривалим у Христовій вірі і стати гідним прийняти смерть за Нього, а Бог дасть йому вічну нагороду в небі. Через кілька днів Андріян підкупив сторожу в’язниці, щоб дозволила йому на кілька годин піти додому, а потім він сам повернеться. Сторожа повірила його словам, бо погани знали, що слово християнина – святе. Коли Наталія побачила, що чоловік повертається, дуже налякалася, бо гадала, що він зрікся віри і за це його випустили на свободу. Вона закрила двері і не хотіла Адріяна впустити у дім. Зате якою великою була її радість, коли вона дізналася правду. Наталія провела свого чоловіка до в’язниці і перебула там разом з іншими жінками впродовж семи днів; вона втішала святих мучеників і заохочувала їх до витривалости, підносила їх думкою до неба, де всіх чекала вічна нагорода. Через сім днів усіх двадцяти чотирьох мучеників поставили перед судом. Усі вони, крім Андріяна, були так знесилені попередніми муками, що імператор велів не брати їх на нові випроби, а натомість наказав з усією жорстокістю лупцювати святого Андріяна по животі жилами. Потекла кров, живе тіло стало відпадати, а до неба лиш підносилась благальна молитва мученика. А там, серед людей, стояла його дружина Наталія і вголос благала Господа, щоб подав її чоловікові вінок мученицької смерти. Ледь живого, святого Андріяна віднесли до в’язниці, а свята Наталія пішла за ним вслід. А коли імператор заборонив пускати жінку до в’язниці, вона обстригла волосся, одягнула на себе чоловічий одяг і до кінця перебувала біля свого чоловіка. Врешті-решт імператор наказав усім мученикам молотом поламати кости рук і ніг.
Хто опише, яке було прощання святого мужа зі святою жінкою? Вони не плакали, вони тішилися, що бодай один з них іде по вічну нагороду. Свята Наталія просила чоловіка, щоб вимолив перед престолом Божим і їй якнайшвидше удостоїтися вічного щастя в небі. Так святі мученики прийняли смерть за Христову віру. Їхні тіла імператор велів спалити, але християни викупили їх і вночі перевезли до Візантії, де гідно поховали. 

Через кілька днів після цього один багатий поганин послав сватів до Наталії. Тоді вона, боячись, щоб імператор силоміць не видав її заміж, вночі утекла до Візантії, де дні і ночі молилася біля гробу свого чоловіка. І коли одного разу вона, втомлена, заснула, то побачила ві сні свого чоловіка, святого Андріяна, він сказав їй, що Бог невдовзі покличе її до себе. Втішена цією вісткою, свята Наталія розповіла християнам свій сон і через кілька днів у молитві, тихо і спокійно, віддала свою душу в руки небесного Творця. Сталося це 304 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 7 вересня 2016 р.

07.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.6,11–16:  «Яка бо спільність праведности з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою?»

Господь ставить категорично праведність на противагу беззаконню, світло проти темряви. Він вказує, що не можемо жити одночасно і в добрі, і в злі, і з Ним, і проти Нього. Можемо жити або з Богом, або без Бога, або з правдою або без правди. 

Погляньмо на наше життя і вміймо все більше іти за правдою, за істиною, за справедливістю. Ніколи не дозволяти собі тих чи тих недоліків чи вад. Бо ж не можемо двом панам служити. Маємо себе запитати, на чиєму ми є боці. Хай Бог дасть відвагу в тій рішучості слідувати за Богом. 

* * *
Мр.1,23-28:  «Що нам, та й Тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити!»

У цьому епізоді не можемо зауважити, що Ісус Христос хоче оздоровити цього чоловіка, не бачимо навіть, що Він зацікавлюється ним. Тут ситуація зворотна: опанований нечистим духом сам дає про себе знати в присутності Спасителя. Цей епізод важливий, коли говоримо про євангелізацію, про катехизацію. У цьому випадку Христос не проповідував словами Доброї Новини – Євангелія. Він сам своєю особою являв її. 

Так само було зі святими: де вони з’являлися в Церкві, чи це були папи, чи патріархи, єпископи, священики, монахи, миряни – всюди вони «реформували Церкву» своїм святим життям. Вони не робили якихось спеціальних реформ, але давали Богові змогу реформувати через себе. 

Важливо пам’ятати ці слова отців: «Здобудь мир – і навколо тисячі спасуться; спасайся – і навколо тебе тисячі спасуться». Найперше, змінюючи себе, маємо ставати ближче до Бога й давати Йому перебувати в нас. Тоді вже сам Бог діє через нас. 

Так само, як радіоактивний метал випромінює частинки сам по собі, так і ми, коли маємо в серці Бога, просто випромінюємо Його, промовляємо не тільки своїми словами, а й «передаємо» Його, спеціально нічого, здавалось би, не роблячи. 

У Церкві завжди було і є важливим особисте навернення, особисте пізнання Христа. Саме тому наше життя буде найкращим свідченням про Бога, найкращою місією, найкращою євангелізацією.

+ВЕНЕДИКТ

07.09.2016р. Б. / Повернення мощей святого апостола Вартоломея; Святого апостола Тита та Во святих отця нашого Мина, патріярха Царгородського

Повернення мощей святого апостола Вартоломея

Тропар, глас 3: Апостоли святі,* моліть милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 4: Ти явився сонцем Церкви, яке просвічує світлістю науки та страшними чудами тих, які тебе прославляють, Вартоломеє, Господній апостоле. 

У житії святого Натанаїла ми вже говорили, що деякі письменники вважають Натанаїла і Вартоломея однією і тією ж особою. Однак насправді це різні особи. Та через плутанину імен ми не можемо з певністю сказати, кого привів святий Филип до Ісуса: Натанаїла, як стверджують святий Августин та святий Йоан Золотоустий, одного з 70 апостолів, чи апостола Вартоломея. Так само не можемо з певністю стверджувати, чи в Єраполі зі святим Филипом (його пам’ять вшановуємо 14 листопада) трудився апостол Вартоломей, чи це був Натанаїл, син Толомея. Тому цю частину подвигу подамо в житії святого Филипа, а з житія святого Вартоломея подаємо те, що з певністю приписується саме йому. 

Після зіслання Святого Духа святий Вартоломей трудився в південній Аравії та в Етіопії, де (як стверджує святий Єроним та інші письменники Церкви) залишив Євангеліє від Матея гебрейською мовою. Його знайшов Пантеній, засновник і вчитель школи катехитів в Олександрії, що згодом проповідував Боже слово в південній Аравії (близько 190 р.). 

Чи проповідував Вартоломей Христову науку і в індійських землях, доказу цього нема, бо, як слушно пише святий Йоан Золотоустий, про життя апостола Вартоломея ми знаємо дуже мало. Всі письменники сходяться на тому, що святий апостол постраждав за Христову віру у великій Вірменії, в місті, що звалося Еровандашет (Арванополь). Згідно з одними джерелами, його забили до смерти палицями, згідно з іншими – здерли з голови шкіру і повісили стрімголов на хресті, а під кінець стяли голову. Мощі святого Вартоломея спочивали в Нефергерді, а за імператора Анастасія І (491-518) були перенесені до міста Дара (обидва міста лежать у Месопотамії). Коли перський король Хозрой здобув Дару і пограбував місто, то, згідно з переданням, котре повторив святий Теодор Студит і святий Йосиф Піснеспівець, мощі святого Вартоломея і ще чотирьох інших мучеників у домовинах викинули в море. Всі домовини, осяяні ясним світлом, попливли ген аж до берегів Італії та Сицилії і прибилися до острова Липари, де домовина святого Вартоломея зупинилася, а інші поплили далі. Єпископ того краю Агатон, за Божим об’явленням, знав, чиї це мощі прибило до берега. Хресним ходом весь народ вийшов на берег і поховав мощі святого, при цьому сталося багато чуд. Святі мощі тут спочивали аж до 838 р. Сарацини, захопивши острів, забрали дорогоцінну домовину, а святі мощі розкидали, однак їх знайшов, зібрав і склав у нову домовину один монах. У 839 р. їх перевезено було до Беневенту, а 983 р. – до Риму. Пам’ять перенесення святих мощей з Липари до міста Беневенту Христова Церква вшановує 25 серпня. 

У той самий день
Святого апостола Тита

Тропар, глас 3: Апостоли святі,* моліть милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: Приятелем Павла явився єси, апостоле, з ним проголосив ти нам слово Божественної благодаті, проповіднику тайн, Тите всепамятний, тому й кличемо: не переставай молитися за нас усіх. 

Святий Тит народився на острові Крит, походив він з багатої і славної родини, тому змалку навчався всякої поганської мудрости, та з часом в його руки потрапили книги Святого Письма Старого Завіту, зокрема пророка Ісаї. Вже тоді, читаючи ці книги, він зрозумів, що поганство не може заспокоїти потреб його серця, що має бути інша, затаєна від нього правда, якої він не знає. І ось на Криті поширилася вістка, що в Єрусалимі, в жидівській землі, явився Пророк і Учитель, що навчає, як треба жити, аби спасти душу, і називає себе Ісусом Христом, Сином Бога живого. Тит подався до Єрусалиму і там слухав науки Христа Спасителя, бачив Його чуда, перебуваючи серед апостолів аж до воскресення і вознесення Ісуса Христа. Коли після Зішестя Святого Духа апостоли стали говорити різними мовами, тоді Тит дуже здивувався, почувши і свою критську говірку з їх уст. 

Зі Святого Письма знаємо, що Тит був найвірнішим учнем святого Павла, він товаришував апостолові у його подорожах, ділив з ним усі труднощі і переслідування. 

Тит, зачислений до сімдесяти апостолів, цілковито посвятив себе проповідуванню святого Євангелія. Коли він познайомився з апостолом Павлом, цього не знаємо. З Послання святого Павла до галатів (див. Гал. 2, 1-3) відомо, що Тит супроводжував Павла до Єрусалиму на перший Собор апостолів. Знаємо також, що Павло двічі посилав Тита до Коринту, щоб там на місці з’ясував деякі спірні питання і навів порядок у тамтешній громаді (див. 2 Кор. 8, 6. 16. 22-23; 12, 18). 

Після першого ув’язнення в римській в’язниці святий Павло разом зі святим Титом прибув на острів Крит, і тут настановив його єпископом. Передання оповідає, що правителем Криту тоді був чоловік сестри Тита, Рустил, сина якого воскресив святий Павло. Після цього чуда Рустил зі своїми рідними і багатьма міщанами прийняв хрещення. Тут Павло і Тит розлучилися: апостол пішов далі проповідувати науку Христа Спасителя, а Тит залишився на Криті. 

З Нікополя апостол Павло написав своє Послання до Тита, в якому дав своєму учневі багато добрих порад. Бо нелегко було святому Титові навчати своїх краян, які мали не найліпшу славу. Святий Павло пише, що їх власний пророк назвав їх брехунами, злою худобою і обжирниками – “Свідоцтво це правдиве” (Тит. 1, 13). І тому апостол Павло так навчає святого Тита: “Ти ж говори, що личить здоровому вченню: Старі щоб були тверезі, поважні, помірковані, здорові у вірі, любові, терпеливості. Старі жінки так само нехай поводяться, як освяченим личить: щоб не були злоріки, ані віддані пияцтву, щоб добра навчали, щоб молодих навчали любити своїх чоловіків та дітей кохати, щоб були стримані, чисті, хазяйновиті, добрі, підвладні власним чоловікам, – щоб слово Боже не ганьбилося. Так само і юнаків умовляй, щоб були помірковані, даючи самі себе на зразок добрих діл: повноти в ученні, поважности, здорового та бездоганного навчання; щоб супротивник осоромився, неспроможний нічого злого проти нас сказати” (Тит. 2, 1-8). Крім того, Павло просить, щоб Тит, коли прийде по нього посланець, прийшов до Нікополя, бо задумав там перезимувати (див. Тит. 3, 12). 

Апостол Павло дуже любив його і називав “щирим сином” (Тит. 1, 4); до коринтян він пише, що “я не мав спокою для свого духа, бо не знайшов там Тита, брата мого” (2 Кор. 2, 13); а в іншому місці: “Та Бог, що втішає принижених, утішив нас приходом Тита” (2 Кор. 7, 6). 

Після другого ув’язнення у Римі, святий Павло у Другому посланні до Тимотея пише, що святий Тит пішов у Далматію (2 Тим. 4, 10). Передання оповідає, що після ув’язнення апостола Павла Тит поспішив до Риму і що у Римі він був свідком смерти святого Павла. Потім він повернувся до свого стада й утверджував Христову віру на Криті та на сусідніх островах. Спочив у Бозі в глибокій старості, у віці 95 літ, повний радости, бо в хвилю смерти бачив ангелів, які прийшли забрати його душу. 

Мощі святого Тита спочили в церкві в Гортині. Коли 823 р. сарацини захопили і спустошили острів, то з мощей св. Тита залишилася лиш голова, яку й нині зберігають на Криті. 

У той самий день
Во святих отця нашого Мина, патріярха Царгородського

Святий Мина був священиком і настоятелем гостинниці святого Самсона. Патріярхом Царгорода, після усунення єретика Антима (536 р.), настановив його папа святий Агапіт. Упродовж свого правління він постійно змушений був боротися з єрессю євтихіян. Патріярх Мина провістив, що святий Євтихій, його наступник, буде великим світилом Церкви. Помер 553 р. у глибокій старості. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 6 вересня 2016 р.

06.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.5,15–21:  «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас»

Коли ми вдумаємось у ці слова, бачимо, яку відвагу мав апостол Павло промовляти ці слова. А саме, що апостоли немов би посли від Христа, що сам Господь напоумлює через них свій народ. Апостоли були свідомими того, що Бог покликав їх, щоб вони звістували Царство Небесне, щоб вони свідчили про Бога кожній людині, яка повстане на їхній життєвій дорозі. 

Однаковою мірою це стосується кожного з нас. Кожний, хто охрещений в ім’я Пресвятої Тройці, хто миропомазаний, хто сповідається і причащається, теж є послом від Бога. І саме ми являємо, яким є християнство. Бо люди по нас пізнають, яким є наш Господь. В будь-яких життєвих обставинах і ситуаціях пам’ятаймо, що ми – посли від Господа! 

* * *
Мр.1,16-22:  «Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей. І вмить, покинувши мережу, пішли слідом за Ним»

Цей випадок оповідає про Петра й Андрія, Якова та Йоана, показуючи їхню рішучість. Коли Бог їх покликав, вони пішли відразу, не задумуючись, як наголошує Євангеліє щодо перших двох апостолів і двох наступних. 

Це дуже важливо – вслухатися в те, до чого Бог кличе нас в певну хвилю, у конкретний момент нашого життя. Адже немає такої хвилі, щоб Господь нас не кликав, не потребував нас, не сподівався на нас. І тому дуже важливо завжди бути готовим до Його розпорядження. 

Треба вдивлятися в обставини нашого життя, бо саме через них Бог промовляє, вказує, до чого Він нас кличе, яке завдання, яку місію хоче нам доручити. І коли пізнаємо, до чого Бог нас кличе, ніколи не біймося робити ці кроки, але відважно йдімо за Господом.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.09.2016р. Б. / Святого священномученика Євтихія, учня святого Йоана Богослова

Святого священномученика Євтихія, учня святого Йоана Богослова

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Євтихіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: Апостолів сопрестольник і святителів окрасю бувши, Євтихіє, як мученик прославився єси, просіяв, як сонце, просвічуючи всіх, і розорив єси глибоку ніч безбожжя, тому й почитаємо тебе, як воістину Божественного священнотаїнника Христового. 

Святий Євтихій був родом з Севастії, в Палестині. Прийнявши Христову віру, він став учнем святого євангелиста Йоана, а також товаришував апостолові Павлові в його подорожах, і був поставлений єпископом. Проповідуючи в багатьох краях святе Євангеліє, він багато терпів за віру. Його ув’язнювали, морили голодом, живцем шматували і палили його тіло, та Господь Бог своєю ласкою визволяв його з рук мучителів. Одного разу, згідно з переданням, коли святого у в’язниці морили голодом, Господь чудесним способом нагодував його, через свого ангела пославши йому хліба. 

Святий Євтихій, вірогідно, помер природною смертю в Севастії, за іншими джерелами – був убитий мечем. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 5 вересня 2016 р.

05.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.5,10–15:  «Щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для того, хто за них умер і воскрес»

Ми завжди щось робимо для себе. Вчилися ходити і розмовляти для себе, вчились у школі, щоб в цьому житті щось досягнути і здобути, тепер працюємо з ранку до вечора, знову для себе, будуємо будинки, купуємо квартири, авто, це все для власного комфорту. Чи часто в нас з’являється усвідомлення того, що Бог нас поставив саме на цьому місці, щоб ми служили для інших, що Бог чекає саме цього від нас. 

Який був би інакший світ, коли б усі люди були цього свідомі, що мають не лише для себе самих жити, але і для інших служити, а остаточно служити для Бога. Бо коли Господь нас поставив на якомусь місці, Він розраховує на нас, Він очікує щось від нас. Тож погляньмо самі на себе і погляньмо на обставини навколо себе. Як ми могли б послужити Богові і ближнім. 

* * *
Мр.1,9-15:  «І голос ізлинув з неба: “Ти єси Син мій любий, у Тобі – моє уподобання”»

Христос для нас є іконою Отця, являє Отця, який був від віків. Ісус Христос прийшов, щоб виконати свою місію спасіння людства. 

Водночас кожен із нас, будучи створеним на образ та подобу Божу, також є іконою, яка мала б являти Бога. Святі показують нам Бога, являють Його, бо зуміли усвідомити собі, що їм уже дароване життя вічне і вони почали тим вічним життям жити, почали усвідомлювати ту велич, якою вони можуть жити, і велич Бога, якого вони можуть являти. 

Це дуже важливо для кожного з нас – усвідомлювати свою велич у Бозі, свою особливість, специфічність, неповторність свого покликання. Кожен з нас має свою місію, важливу й дану самим Богом. 

Часто в нас виникає почуття меншовартості, неповноцінності. Тому потрібно пам’ятати про вартісність свого життя, яке ми отримали від Бога. Пам’ятати про те, що Бог на нас покладається і дає нам спроможність робити багато великих речей, що ми бачимо на прикладі святих.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.09.2016р. Б. / Святого мученика Луппа, Святого священномученика Іринея та Во святих отця нашого Каленика, патріярха Царгородського

Святого мученика Луппа

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Луп,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 1: Стражданням просвітившись як золото в печі, зблиснув єси, мудрий, зорею зцілень і благодаттю відігнав єси тьму демонів, тому всесвяту пам’ять твою святкуємо, богоблаженний Лупе, похвало мучеників. 

Не знаємо, де постраждав святий Лупп, бо навіть найдавніші джерела не згадують цього. Натомість знаємо, що мученицьку смерть він прийняв у часи цісаря Авреліяна, у 275 р. Лупп був невільником, хоч він і визнавав Христову віру, та святе хрещення ще не прийняв. Коли стали переслідувати вірних, погани хотіли його ув’язнити, та Бог чудесним способом врятував його з рук переслідувачів, і Лупп прийняв хрещення. Потім він з власної волі став перед судом, бо боявся, щоб не покарали воїнів, з чиїх рук звільнив його Господь Бог. Не допомогли вмовляння й обіцянки, святий мученик вперто визнавав Христову віру. Тоді його жорстоко побили жилами, а під кінець, за наказом мучителя, стяли мечем. Бог прославив його мощі численними чудами. 

У той самий день
Святого священномученика Іринея

Одним з великих світил Христової Церкви, учителем і гарячим поборником Христової віри був святий Іриней, єпископ Ліону (нинішня Франція). Народився святий Іриней близько 120 р., одні джерела стверджують, що походив він з міста Смирни, в Азії, а інші – що з Греції. Він був учнем святого Полікарпа, а той був учнем святого Йоана Євангелиста. Святий Іриней пильно слухав науку святого Полікарпа. Ось що він пише: “За Божою ласкою, ту науку я слухав дуже уважно, і слова, і діла його записував я не на папері, а в глибині свого серця. І слова ті постійно стоять живі передо мною і я, за допустом Господа, завжди повторюю їх у своєму серці”. Крім того, не забував він і про світські науки і зростав у них дуже пильно. Пізніше це йому допомагало легко розвінчувати блуди єретиків і поганських філософів, а його послання, як свідчить святий Єронім, сповнені мудрости і краси. 

Згодом святий Полікарп послав його до Галії, де в місті Лугдуні єпископом був інший учень святого Полікарпа, святий Фотина. З часом він висвятив Іринея на священика. Тут чесноти святого Іринея засяяли так яскраво, що вірні в одному з листів до папи Елевтерія (177-190) писали: “Ми просили нашого співбрата і земляка Іринея передати тобі це послання, а сам він є чоловіком, що ревно дбає про славу Божу”. Обидва святі мужі, Фотина й Іриней, виплекали в Лугдуні й у Вієні та в інших місцевостях Галії ту ниву Христової віри, яку засіяли ще перші проповідники Божого слова – св. апостол Лука і Крискентій, учень св. Павла. Тому погани ополчилися проти них з усією своєю затятістю і в 177 р. почалося страшне, нечуване переслідування вірних. В одному з послань, яке приписують святому Іринею, читаємо таке: “Пером не можна описати і словом не вдасться висловити усієї злоби розшалілих поган, ані мук, які перенесли вірні”. 

Тоді погани схопили дев’яностолітнього єпископа святого Фотину, а оскільки через свою старість він уже не міг іти сам, то вони на руках принесли його до мучителя. Суддя запитав святого старця: “Хто такий християнський Бог?”. 

На це єпископ відповів: “Дізнаєшся тоді, коли будеш цього гідний!” 

Тоді натовп поган накинувся на сивоголового старця і став його жорстоко бити, а потім ледь живого кинули до в’язниці, де святий мученик наступного дня помер. Та ні муки, ані смерть не залякали вірних християн. У посланні до вірних з Лугдуну, яке приписують святому Іринею, говориться так: “Тодішні християни так ревно наслідували Христа, що хоч сягнули великої слави, бо не раз вони ісповідали Ісуса та носили на собі знаки й сліди страждань і мук за віру, та не вважали себе гідними, щоб їх називали мучениками. Вони були дуже чутливі до цього. «Ісусу Христу, – говорили вони, – належить ця назва, бо Він є Первенцем із мертвих і Начальником життя. Мучениками можна назвати тих, подвиг яких Христос прославив ласкою мученицької смерти, а ми є лиш слабкими і покірними ісповідниками». Вони обмивали сльозами наші руки і просили нас молитися за них, щоб могли гідно закінчити свій подвиг. Та на ділі вони довели, що вповні є гідні того звання, доказали це стражданням, смиренням і непохитним духом. Вони віддали себе під кріпку руку Всевишнього і та рука вознесла їх понад усім земним. У їхніх серцях панувала любов, поряд зі смиренномудрієм. Любов спонукала їх захищати пригноблених і бути милосердними до грішних. Вони всіх захищали і нікого не судили, вони прощали ворогам і молилися за своїх мучителів, так, як молився за них святий первомученик Стефан. Вони не вивищували себе над тими, хто впав, а подавали їм руку і скріплювали у вірі, любили їх, як лагідна і милосердна мати любить своїх дітей, і молилися за них до Отця небесного, щоб Він простив їм. Вони полюбили понад усе мир, і в мирі відійшли до небесного Отця, залишивши по собі мир, однодушність та любов”. 

Після мученицької смерти святого Фотини Іриней став єпископом Лугдуна. Його проповіді навертали багатьох до Христової віри, а послання впокоряли єретиків. Бог благословив Церкву і прославив її науку багатьма чудами, які, за словами св. Іринея, творили вірні Христові слуги: “Одні з них, – пише святий, – проганяють дияволів, і то не про чуже око, а насправді, так, що злий дух уже не повертається до того, з кого вийшов. Завдяки цим чудам багато навертаються до Христової віри, і Церква приймає їх під свій покров. Інших Господь Бог наділив даром пророцтва, ще інші повертають хворим здоров’я лишень покладанням на них рук. Є й такі, що воскрешають померлих, і ті живуть ще роки. Ніхто не є в змозі перелічити всіх дарів і ласк, якими Господь наділяє свою Церкву. А Церква, в Ім’я Ісуса Христа, що постраждав за Понтійського Пилата, уділяє ті ласки поганам усього світу, без найменшої користи для себе”. 

Провідною зорею Христової Церкви була любов, готова допомогти навіть найбільшим єретикам. “Ми завжди готові, – пише святий Іриней, – скільки є сил, допомогти заблуканим і подати їм руку, щоб витягнути з прірви, в яку вони впали”. 

Послання святого Іринея сповнені такої любови і Божого духа, що для Христвої Церкви вони є неоціненним скарбом. Коли між Східною і Західною Церквами зайшов спір про те, коли слід святкувати Великдень, тоді святий Іриней своїм авторитетом вплинув на папу Віктора I (190-202), і той спір припинився. У 202 р., за Септимія Севера, почалося нове, ще жорстокіше переслідування християн. Тоді “вулицями Лугдуна (за словами Григорія Турського) плили ріки християнської крови і стільки християн було замучено, що я не міг зібрати ані їх імен, ані їх кількости”. Згідно з переданням, загинуло тоді 19000 вірних, а серед них, після довгих і тяжких мук, закінчив свій земний подвиг і святий Іриней. Він загинув від меча. 

У той самий день
Во святих отця нашого Каленика, патріярха Царгородського

Святий Каленик служив священиком у Влахернській церкві Пресвятої Богородиці в Царгороді. Після смерти патріярха Павла, у 693 р. його наступником став святий Каленик. У Царгороді тоді правив безбожний імператор Юстиніян II (685-711), налаштований вороже до патріярха, бо той часто погрожував йому Божим гнівом. Якось імператор вирішив вибудувати собі нову палату, та на заваді стояла йому одна церковця. Він без вагань дав би наказ її зруйнувати, але боявся народу. Тому послав до святого Каленика своїх підручних з наказом, щоб патріярх відчитав молитву на зруйнування церкви, аби перед народом міг сказати, що робить це з дозволу патріярха. Святий Каленик сказав, що Христова Церква знає молитви лиш на будування і благословення храму, але на зруйнування Божого дому молитви немає. Тоді підручні імператора стали погрожувати патріярхові розправою, на що той відповів: “Господь Бог довготерпеливий і Йому нехай буде слава завжди, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь”. 

Підручні імператора прийняли ці слова за благословення і церкву зруйнували. 

Та не довго мешкав у новій палаті безбожний цар. Начальник його війська Леонтій, якого він позбавив уряду і наказав ув’язнити, звільнився з в’язниці і став на чолі збунтованого народу. У 695 р. він схопив Юстиніяна, наказав йому відрізати ніс і заслав до Херсонесу, у Крим, на вигнання. Відтоді Юстиніяна стали звати Ринотмет, тобто “з відтятим носом”. Імператором став Леонтій і правив три роки. Та проти нього збунтувалося військо і вибрало царем (698 р.) Апсимара, що сів на престолі як Тиверій III. Він замкнув Леонтія, обрізавши йому ніс, в Далматському монастирі. Та через сім років Юстиніян, заручившись підтримкою болгарського царя Тервелія, пішов на Царгород з великим військом. Тиверій утік, та міщани хотіли захищати місто. Тоді Юстиніян присягнув перед патріярхом Калеником на Євангелії, що не вчинить нікому жодного зла. З цією умовою 705 р. він удруге сів на царському престолі. Однак безбожник не дотримав присяги. Схопивши Леонтія і Тиверія, обох, після тяжких мук, наказав стяти мечем, а патріярха Каленика велів осліпити і в кайданах гнати до Риму, де святого мученика було замуровано у пивниці. Через 40 днів святого Каленика знайшли ще живим, та через три дні він помер (705 р.). Папою тоді був Йоан VI (701-705). Ві сні йому явилися святі верховні апостоли Петро і Павло і веліли поховати тіло святого мученика у храмі, названому на їх честь. І так було зроблено. 

Юстиніян загинув 711 р. на березі Чорного моря. Проти нього збунтувалося військо й убило його, як собаку. Яке життя, така і смерть. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР