ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 6 серпня 2016 р.

06.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.12,1–3:  «Кажу кожному з вас: не думати понад те, що треба думати, а думати скромно, мірою віри, як Бог наділив кожному»

Для нас може здаватись дивним цей вислів апостола Павла, чому потрібно думати скромно. Чому людина не може розважати й роздумувати про великі речі, великі та поважні справи? Коли апостол вказує думати скромно, отже, вказує думати, наскільки ми спроможні на цей момент. Так, ми все більше можемо для себе відкривати глибинні таємниці Божого буття, пізнавати Всесвіт, пізнавати людину, самого себе, Господа, але завжди маємо задовольнятись тим розумінням, яке маємо тепер. 

Коли буде потрібно для нас і нашої користі відкривати все більше і більше, то Бог дасть нам спроможність це зробити. Тому, тішмося тими знаннями і тими розуміннями, які маємо на цю хвилю нашого життя. Коли будемо тішитись цим, то Бог буде відкривати та давати більше і більше. 

* * *
Мт.10,37–11,1:  «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене»

Ці слова можуть видаватися дуже різкими. Чи Господь заздрить нашій любові до когось, а тим більше до батьків? Звичайно, йдеться про щось інше – про те, що все, що ми маємо, дає нам Господь. 

Дуже важливо за нашими батьками, братами, сестрами, як також турботами і хрестами, побачити Господа. Саме Бог дав нам наших батьків. Кого б ми могли любити, якби Він нам не дав їх, кого б могли шанувати, цінувати, якби Господь не послав їх нам? Тому завжди пам’ятаймо, що вони від Бога. Інше нам важче прийняти – наші проблеми й труднощі. Водночас усе це, ці наші хрести, також мій особистий хрест мені дав Бог. 

Важливо побачити Бога за нашими батьками, друзями чи будь-якими іншими цінностями, скарбами; за тими чи іншими прикрощами, хрестами також варто побачити Господа. Так, як для приготування страв є спеції солодкі та гіркі, але одні й інші важливі, як для лікування хвороби є ліки солодкі та гіркі, але ті й інші потрібні, так само в нашому житті. Усе, що дає Господь, усе посилає нам зі своєї любові, для нашого освячення та спасення!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.08.2016р. Б. / Святої мучениці Христини та Святих мучеників Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида

Святої мучениці Христини

Тропар, глас 4: Званням по-євангельски Христові уневістившись, Христино славная, славу світу сього і похіть тлінну ні за що ти мала, про тіло не дбаючи, муки перетерпіла єси мужньо, тому твоє страждання похвалами почитаємо, мученице, Христові співіменна. 

Кондак, глас 4: Світлою голубкою явилася єси, яка крила має золоті, і до висоти Небесної злетіла єси, Христино чесна. Тому твоє славне свято звершуємо, з вірою покланяючись гробові з мощами твоїми, з якого щедро всім витікає зцілення Божественне, як душам так і тілам. 

Свята Христина була дочкою поганина на ім’я Урван, що старостував у місті Тир в Тоскані (Італія). Бог наділив її надзвичайними властивостями душі, великою лагідністю і покорою. Вона запізналася з кількома дівицями християнками з кола своїх подруг, завдяки їм вона навернулася до Христової віри і прийняла хрещення. Любов до Ісуса Христа заволоділа її серцем так, що вона в домі свого батька розбила всі фігури золотих і срібних ідолів, а їх уламки роздала біднякам. Коли батько довідався, що вона християнка, то не пожалів власної крови і поставив дочку перед судом, а сам, як староста, був суддею. 

Він велів бити її по обличчю, а свята лиш вголос молилася до Христа Спасителя. На запитання, чому вона зневажила божків, – відповіла, що є лиш один Бог – Бог християнський, а божки, зроблені руками, не гідні того, аби існувати. За це Урван наказав прив’язати її до колеса і запалити під нею вогонь, потім шматувати її тіло залізом і поливати гарячою смолою, а Господь учинив так, що ті муки не завдали жодної шкоди святій діві. Погани вельми здивувалися, а засліплений злобою батько велів її кинути до в’язниці. Та кари Господньої він не уникнув – через кілька днів мучитель помер. 

На його місце став новий староста Діон. Він наказав завести Христину до божниці Аполона і змусити її скласти жертву ідолам. Та щойно вона стала на порозі божниці і призвала Ім’я Христове, як ідоли самі впали і розбилися в друзки. Святу дівицю знову жорстоко мучили, а потім кинули до в’язниці, де вона пробула три місяці. Невдовзі наглою смертю помер Діон, а на його місце став новий мучитель – Юліян. Той видумував найстрашніші муки, він казав обрізати святій діві груди, припікати її тіло вогнем, а під кінець велів стріляти в неї стрілами. Сталося це близько 208 р., за імператора Септимія Севера, коли той пішов війною проти Британії. Пам’ять святої мучениці Христини почитають як на Сході, так і на Заході. Святий Йосиф Піснеписець склав на її честь прекрасний канон. У Царгороді її найбільше почитали в храмі, збудованому на її честь у нових палатах, і в церкві святого мученика Трифона, поблизу церкви святої Ірини.

У той самий день
Святих мучеників Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида

Тропар, глас 2: Правдиві страстотерпці і істинні євангелія Христового послухачі,* доброчесний Романе з незлобивим Давидом,* ви не спротивилися ворогові – братові,* що вбивав ваші тіла, а душ не міг діткнутися.* Нехай, отже, плаче злий властолюбець,* а ви, радіючи з ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею,* моліться, щоб країна рідних ваших благовгодна була* і щоб сини руські спаслися. 

Кондак, глас 3: Засіяла днесь преславна пам’ять ваша,* благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде,* що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого.* Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів,* приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії,* бо ви є божественні лікарі.

Чорна хмара нависла над Руською землею. Помер великий і святий князь верховний Володимир (пам’ять його вшановуємо 28 липня), той, хто охрестив і просвітив святу Русь. З плачем і зойком збіглися до Десятинної церкви натовп народу. Для них зайшло “красне сонечко”, як також зайшло воно і для Руси, покрилося хмарою страшної, нечуваної і до нині прокляттям над нами навислої братовбивчої боротьби. 

Святий Володимир залишив 11 синів і дванадцятого братанича Святополка, сина убитого Ярополка. Серед його синів були двоє: Борис, в хрещенні названий Роман, і Гліб, в хрещенні названий Давид. Борис княжив у Ростові, а Гліб – у Муромі. Обоє вони так ревно дбали про святу віру, так вірно служили Богові, і при цьому були справедливими і боговгодними князями, що святістю життя, відданого цілковито молитві і добрим ділам, возсіяли вони, за словами літописця Нестора, як дві ясні зірки серед братів своїх. Бориса було призначено спадкоємцем великокняжого престолу в Києві. Перед смертю св. Володимира Борис пішов походом на печенігів (1015 р.) і розбив їх ущент, а повертаючись додому, став табором при ріці Алті, і тут дійшла його вістка про смерть батька. Гарячими сльозами залився св. князь; це ж помер найліпший батько, той, який навчав їх тільки добра, якого так любив увесь народ, а волю якого сини повинні шанувати як щось найсвятіше. А водночас прийшли й інші тривожні вісті. Щойно помер святий Володимир, як Святополк, князь Турівський, що на той час був у Києві, силою захопив великий княжий престол, потоптав волю свого найліпшого опікуна і добродія, переманив на свій бік частину продажних бояр і задумав наступний злочин – убити всіх синів Володимира і стати на Русі самодержавним володарем. 

Бояри радили Борисові, щоб чимскоріше ішов з дружиною на Київ, прогнав напасника і сів на своєму престолі, таж за ним стоїть весь народ, який поможе йому провчити зухвалого Святополка. Але святий Борис не хотів братовбивчої війни, не хотів руською кров’ю залити домовину свого батька; він відпустив своє військо, а сам вирішив іти до Ростова. Та не так думав Святополк, який підіслав новоявлених юдів-іскаріотів, бояр Вишгородських (Вишгород – місто поблизу Києва), що звалися Пушта, Талець, Єлович і Ляшко, щоб убили святого Бориса.

Вірні слуги перестерігали князя, що Святополк зазіхає на його життя, та святий Борис віддався волі небесного Отця і молив Його, щоб удостоїв його, якщо на те Його воля, постраждати за правду. 

Настала ніч, поснули вірні слуги князя. Але він сам не спить. Своїм звичаєм припав на коліна і молиться, довго молить за щастя Руси, за добро князів, за благо цілого народу, щоб він був сильний вірою, великий єдністю, багатий правдою, миролюбний, згідний, і щоби на честь інших народів заробив собі шляхетністю духа, ревністю у вірі й трудом задля власного блага. 

Коли ж уже стало світати, князь бив земні поклони і став читати утреню. А там, за шатром, убивці слухали кожне слова, чули, як князь святий читав слова псалма:
“О Господи, як багато моїх ворогів, багато їх повстало проти мене.
Багато тих, що мені кажуть: «Нема йому спасіння в Бозі!»
Але Ти, Господи, щит мій навколо мене, Ти моя слава, підносиш голову мою вгору.
Я голосно візвав до Господа, і Він вислухав мене з гори святої своєї.
Я ліг собі й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає.
Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли.
Встань, Господи, спаси мене, мій Боже! По щелепах вдарив ти всіх ворогів моїх, розторощив зуби злих.
У Господа спасіння; на Твій народ – Твоє благословення” (Пс. 3). 

Закінчивши молитву, князь положився до сну. Тоді вдерлися до шатра вбивці і списом убили святого Бориса. Припав до тіла убитого вірний слуга Юрій, але його також вбили і відтяли голову, щоб легше було зняти з шиї його дорогий ланцюг, подарунок святого князя. Ще живого, святого Бориса обгорнули полотном зі шатра, кинули на віз, та тут два варяги, послані на поміч катам, добили вмираючого мечем. Так постраждав мученицькою смертю святий князь Борис, сталося це 24 липня (6 серпня) 1015 р. Тіло його потай поховали в церкві святого Василія у Вишгороді. 
Та на цьому не закінчилася каїнова злоба Святополка. Він послав до князя Гліба листа, щоб той приїжджав до Києва, бо святий Володимир, батько його, дуже хворий, і кличе його до себе. Гліб, слухняний кожному наказові батька, пустився в дорогу, а біля Смоленська сів на човен, щоб рікою Смядиною дістатися до Дніпра. Тут наздогнала його вістка від брата Ярослава, що Володимир, їх батько, помер, і що Святополк убив Бориса. Припав на молитву святий Гліб, сльозами освятив пам’ять батька і брата-мученика, й просив у Господа, щоб і йому подав щасливої смерти, бо вже знав князь Гліб, що не врятуватися йому від руки Святополка. І справді, вбивці не дали на себе чекати. Князь, бачачи, що йому не здолати супостатів, і не бажаючи кровопролиття, наказав своїй дружині, яка хотіла його боронити, щоби спасалась сама, а сам посеред молитви помер від ножа власного кухаря, якого до вбивства приневолив ватажок убивців Горясір. Сталося це 5 (18) вересня 1015 р. Тіло святого Гліба залишили в лісі, на березі ріки, і прикрили хмизом. На тому місці люди бачили вогненний стовп, було чути ангельські співи, та ніхто не знав, що означають ці чуда. Аж якось мисливці знайшли святе тіло, що не розклалося, дали знати до Смоленська і тоді мощі святого було перенесено до того міста і поховано у церкві. 

Як Святополк окаянний убив ще третього князя Святослава, як почалася через це війна, як Ярослав покарав братовбивцю і як Святополк, тиняючись світом (цілком як Каїн), загинув десь у пущі між Чехією і Польщею – все це належить до історії, яку кожен вірний син своєї вітчизни повинен знати. Коли князь Ярослав сів на Київський престол, він з великими почестями переніс мощі святого Гліба до Києва, де їх поклали поряд з гробом святого Бориса. Як пише літописець Нестор, мощі святих князів “подають цілительні дари всім, хто приходить до них з вірою: криві – ходять, сліпі – бачать, хворі – стають здоровими, в’язні виходять на свободу – святі князі є заступниками Руської землі”. 

Коли згоріла церква святого Василія, князь Ярослав наказав побудувати нову церкву. При її освяченні митрополит Йоан I (1008-1033) відкрив домовини святих князів і тіла їх знайдено цілі, не зіпсовані, а церкву наповнив чудесний аромат. Тоді 24 липня (6 серпня) став днем поминання і почитання святих Бориса і Гліба. За сина Ярослава, Ізяслава, в їх честь було побудовано нову церкву і туди, при великому здвизі народу і в присутності багатьох князів, перенесли мощі святих, і знову церква наповнилася предивним ароматом. Відбувалося це за митрополита Георгія І. При перенесенні був присутній також преподобний Теодосій Печерський. Відтоді 2 (15) травня став днем почитання святих Бориса і Гліба. У цей день 1072 р. відбулося перше перенесення мощей святих. Друге перенесення до великої кам’яної церкви, яку звів князь Чернігова Олег, відбулося також 2 (15) травня 1115 р. На цьому перенесенні був присутній великий і славний князь Києва Володимир Мономах. 

Князь Володимир Мономах, коли відчув, що наближається година його смерти, виїхав з Києва (1125 р.) поклонитися тому місцю, де помер мученицькою смертю князь святий Борис, і там у церкві, зведеній на березі ріки Алти, віддав Богу свого духа. Його тіло згодом перевезли до Києва. 

Бог прославив мощі святих Бориса і Гліба багатьма чудами. Пам’ять їх на Русі завжди свята. А їх молитви нехай подадуть нещасливому і невільному народові нашому повернутися до давньої святости, а через святість і до давньої слави. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 5 серпня 2016 р.

05.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.7,35–8,7:  «Для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми»

У нашому житті діється дуже багато подій, за якими з часом можемо зрозуміти, що ніщо не є випадковість, що все стається у свій час і на своєму місці. Тому, що є один Бог, який створив Вселенну, який покликав кожного з нас до буття і який допускає кожну подію нашого життя. Дає нам все, що лиш потрібно для нашого добра, для нашої користи. 

Благодарім Господа, який управляє усім і панує над усім в житті кожного з нас. Дивімося на своє життя з перспективи Божої і живімо так, щоб цей Господній план про наше спасення і освячення все більше здійснювався.

* * *
Мт.15,29-31:  «Він зціляв їх»

До Ісуса Христа приводили кривих, калік, сліпих, німих – усіх тих, що мали якісь вади, значить, не були цілісні, а Господь зцілював їх. Бачимо, що зцілення йшло разом із проповідуванням Євангелія, бо Ісус дбав про повноту зцілення – про цілість духа, душі й тіла. 

Кожна наша хвороба – це розбиття цілості. Хвороба духовна розбиває нашу духовну цілість, хвороба душевна розбиває цілість душевну, психічну, хвороба тілесна розбиває цілість організму. А Господь є Той, який зцілює. 

Що ближче ми до Господа, що більше Господь є в нас, то все більше Він нас зцілює. Зцілює духовно, душевно й тілесно. Людина стає гармонійною, стає цілісною. Ставаймо ближчими до Господа – і станемо цілісними особами, які мають повноту життя!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.08.2016р. Б. / Святих мучеників Трофима, Теофіла і тих, що з ними та Святого священномученика Аполінарія, єпископа Равенського

Святих мучеників Трофима, Теофіла і тих, що з ними

Тропар, глас 4: Як воїни, мученики непереможні, бігом нестримним на судилище невірних увійшли ви і через велику віру муки перетерпіли, Христа Єдиного сміливо ісповідуючи. Його моліть, Трофиме і Теофіле з іншим, щоб тягар пристрастей відклавши, оспівували ми нині ваше страждання, страстотерпці непоборнії. 

Кондак, глас 1: Із хоробрими думками пройшов ти муки і перемогу прийнявши, вовка перемінив єси на ягня благодаттю божжественною і заохотив страждати з тобою за віру, тому радісно почитаємо тебе, преславний Теофіле. 

Святі мученики Трофим і Теофіл постраждали 288 р., в часи Диоклетіяна. З ними на суді були ще 13 інших християн. Їх бичували, потім гаками шматували їх тіло, поламали кості, а камінням повибивали зуби. Коли мучеників кинули в розпалену піч, то вогонь погас, не завдавши їм жодної шкоди. Врешті-решт їх усіх стяли мечем. 

У той самий день
Святого священномученика Аполінарія, єпископа Равенського

Святий Аполінарій був першим єпископом міста Равени в Італії. Згідно з переданням, єпископом його настановив у Римі апостол Петро, коли прибув туди з Єрусалиму. Оскільки місто Равена, як і вся провінція Емілія, до якої воно належало, було поганське, то новому єпископу довелося дуже багато трудитися і терпіти, поки зерна правдивої віри зійшли в тому краї. Бог благословив його труди і дав йому ласку чинити чуда, через це дуже багато поган навернулося до Христової віри. Кілька разів, як свідчить святий Петро Хризолог, Господь чудом рятував життя цього пастиря, так потрібного для молодого стада, та попри це доводилося йому і кров пролити, і рани отримати. Коли святого Аполінарія прогнали з міста, він проповідував Євангеліє в інших краях, зокрема над Дунаєм, але згодом знову повернувся до Равени. Мученицьку смерть прийняв за правління імператора Веспасіяна. Погани так жорстоко побили святого пастиря, що через кілька днів від отриманих ран він помер. Згідно з одними джерелами, св. Аполінарій був єпископом двадцять вісім років, згідно з іншими – лишень двадцять. Мощі священномученика поховано в Равені, а одну руку перенесено до Риму. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 4 серпня 2016 р.

04.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.7,24–35:  «Ось що, брати кажу: Час короткий»

У цьому читанні апостол підсумовує, що будь-який спосіб життя, чи в подружжі, чи в самотності, триває недовго. Потрібно, відповідно до свого стану і покликання, користуватись часом, який Бог дав, і цінувати його. Бо часто ми живемо так, немов би людське життя на землі триває безконечно. Ми не цінуємо тих років, місяців, днів, годин, хвилин і секунд, які Бог нам дав. 

Маємо пам’ятати, що наприкінці життя мусимо прозвітувати за те, як використали подарований Богом час на землі. Живімо так, щоб почути від Господа, що ми були добрими управителями того часу, який Він нам призначив!

* * *
Мт.15,12-21:  «Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!»

Маленькі діти навіть у своїх іграх, у своїй поведінці часто копіюють батьків. Так само, як зовні можемо зауважити в дітей риси, які вони перейняли від своїх мам і татів, так і поведінка дітей дуже добре відображає поведінку тих, з кого вони беруть приклад. 

Ми, як християни, покликані показувати добрий приклад, вказувати іншим правильний шлях. Тому, якщо хочемо називатися християнами, маємо завжди бути такими проводирями, які показують іншим Бога і провадять до Нього. Через це християнин завжди має знати, куди він іде, – тоді буде добрим проводирем для інших. Люди завжди потребують когось, хто був би для них взірцем. Будьмо зрячими проводирями, тими, що ведуть до Ісуса Христа, бо самі йдуть за Ним!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

04.08.2016р. Б. / Святої мироносиці Марії Магдалини та Повернення мощів св. священномученика Фоки

Святої мироносиці і рівноапостольної Марії Магдалини

Тропар, гл. 1: За Христом, що від Діви народився задля нас ішла ти чесна Маріє Магдалино, заховуючи його устави і заповіді. Тому днесь всесвяту твою пам’ять святкуємо, і одержуємо задля твоїх молитов відпущення гріхів. 

Кондак, гл. 2: Коли ти стояла, преславна, під хрестом Спасовим з другими многими і страдала з Матір’ю Господньою, та сльози проливала, це на похвалу принесла ти, кажучи: що це за дивне чудо? Той, який усе сотворіння утримує, зволив терпіти. Слава владі твоїй. 

Cвятий євангелист Лука розповідає: “Просив Його хтось із фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом. Аж тут жінка, що була грішниця у місті, довідавшись, що Він був за столом у хаті фарисея, принесла алябастрову, повну пахощів плящинку і ставши, вся у сльозах, коло ніг Ісуса ззаду, почала обмивати слізьми Йому ноги, потім волоссям своєї голови обтирати, та й цілувати ноги й мастити пахощами. Побачивши те фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: Якби це був пророк, Він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається Його: це ж грішниця! Тоді Ісус заговорив до нього: «Симоне, маю тобі щось сказати». Той відповів: «Кажи, Учителю». «Два довжники були в одного позикодавця; один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. А що вони не мали звідки віддати, обидвом він простив. Котрий, отже, з них більше буде його любити?» Озвався Симон і каже: «Гадаю, той, якому подарував більше». Ісус сказав до нього: «Ти судив добре». І, обернувшися до жінки, промовив до Симона: «Ти бачиш оцю жінку? Прибув я у твій дім, і ти не дав води мені на ноги. Вона ж слізьми обмила мені ноги й витерла своїм волоссям. Поцілунку ти мені не дав; вона ж, відколи я ввійшов, не перестала цілувати мені ноги. Оливою не намастив ти голови моєї; вона ж миром пахучим намастила мені ноги. Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить». Потім сказав до жінки: «Прощаються тобі гріхи». І почали ті, що з ним за столом сиділи, говорити між собою: «Хто це такий, що й гріхи відпускає?» До жінки ж Він промовив: «Віра твоя спасла тебе; іди в мирі»” (Лк. 7, 36-50). 

Що ж то за жінка, якій сам Спаситель сказав, що відпускає їй гріхи? Була це грішниця, що красою й багатством перевищувала всіх жінок Галилеї, вона так загрузла у гріхах і нечистоті, що люди показували на неї пальцем. Мешкала вона у місті Магдалі, а називалася Марія Магдалина. Були в неї брат Лазар і сестра Марта, що жили у Витанії і провадили дуже побожне життя. А життя Магдалини – суцільна розпуста. До ніг її багачі клали великі маєтки; багатство її годі було порахувати. Й одного разу вона випадково почула, як Христос говорив до народу, слова Його так глибоко її схвилювали, що вона усвідомила всю гидоту свого життя. Бог послав їй свою благодать, вона ж пішла за її голосом. Коли Марія довідалася, що Ісус є в домі Симона, кинула все і, взявши з собою цінне миро, пішла туди й зі сльозами глибокого жалю припала до ніг Спасителя. Знаючи свою душевну нужду, навіть не сміла глянути в Його лице, лиш слізьми вмивала Йому ноги. Що сталося далі, ми дізналися з наведеного вище фрагмента. “Нечистою будучи, наблизилася до Господа, і чиста відійшла від Нього; хвора прийшла і відійшла здорова” (св. Августин). “В одну хвилю сльози сокрушеної каяниці з’єдналися з милосердям Господа” (св. Вернард) і “враз вона стала чиста й невинна, як дівиця” (св. Йоан Золотоустий); “сокрушене серце вилилося слізьми” (св. Кипріян) і “була вона охрещена власними слізьми” (св. Йоан Золотоустий). 

Відтоді найбільша грішниця стала найбільшою каяницею, “знаряддя гріха зробила знаряддям чесноти” (св. Євтимій), “нічого не залишила собі, а вся посвятилася Христові” (св. Кипріян) і йшла слідом за Ним. У Євангелії читаємо, що за Ісусом ішли: “...деякі жінки, що були оздоровлені ним від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів” (Лк. 8, 2) та інші. Усім серцем вона полюбила Того, хто простив їй гріхи, “бо навіть ноги Христа зробила жертовником, на якому жертвувала зі слізьми і миром свою любов” (св. Євтимій). 

Далі євангелист Лука розповідає, що Христос прийшов у дім Марти. “Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця сівши в ногах Господа, слухала Його слова. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла». Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї»” (Лк. 10, 39-42). А коли помер їх брат “Лазар з Витанії, села Марії та її сестри Марти. Марія ж, брат якої Лазар слабував, була ота, що миром помазала Господа і волоссям своїм обтерла Йому ноги. Отож послали сестри до Нього сказати Йому: «Господи, той, що любиш ти його, слабує»” (Йо. 11, 1-3), і Христос прийшов до них, то Марія, побачивши Спасителя, з вірою “впала Йому до ніг і сказала Йому: «Господи, якби Ти був тут, то мій брат не вмер би!»” (Йо. 11, 32). Віра її не підвела – Христос воскресив Лазаря. 

Відбулося це за шість днів до Христових страстей. Спаситель гостював у домі Симона прокаженого. “Марія ж узяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогого, помазала ноги Ісуса й обтерла їх волоссям своїм; і наповнився дім пахощами мира” (Йо. 12, 3). А один з учнів, Юда Іскаріот, який мав зрадити Христа, став нарікати, що шкода мира, бо його можна було продати, а гроші роздати вбогим. А говорив він так не тому, щоб дбав про бідних, а тому, що був злодій, і крав гроші, призначені для них. Тоді Христос сказав, що Марія Магдалина добре діло вчинила, бо “завжди бо бідних маєте з собою; мене ж не завжди маєте. Виливши це миро на моє тіло, вона вчинила те на похорон мій. Істинно кажу вам: Де тільки буде проповідуватись ця Євангелія по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин»” (Мт. 26. 11-13). 

Прийшов день страстей Христа Спасителя. Учні розбіглися, а кати прибили на хресті свого Сотворителя. “А при хресті Ісусовім стояли Його мати, сестра Його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина” (Йо. 19, 25). Вона не покинула Христа, ішла за Ним на Голготу і стояла біля хреста аж до смерти Спасителя. Була Марія також і тоді, коли благообразний Йосиф зняв з древа пречисте Тіло. У Євангелії читаємо: “Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де Його покладено” (Мр. 15, 47). Таку вірність Христос бажав винагородити і вигородив. “Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить – камінь відкочено від гробниці” (Йо. 20, 1). Вона з плачем припала до гробу і побачила двох ангелів у білих ризах, що сиділи біля порожнього гробу, а коли озирнулась, побачила Христа, та не впізнала Його. “Мовить до неї Ісус: «Маріє!» А та обернулась та до Нього по-єврейському: «Раввуні!» – що у перекладі означає: «Учителю!» А Ісус їй каже: «Не стримуй мене, не зійшов бо я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм: Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого». І пішла Марія, щоб звістити учням: «Бачила я Господа», – та й що Він це їй повідав” (Йо. 20, 16-18). Так Христос своїми словами учинив Марію, у винагороду за її любов, проповідницею свого Воскресіння, “бо мало хто нині так любить Того, хто царствує в небі, як любила Його Магдалина, коли Він лежав у гробі” (св. Бонавентура).
Святе Євангеліє далі вже не згадує про Марію Магдалину. Згідно з переданням, після Зішестя Святого Духа вона проповідувала якийсь час Євангеліє, потім подалася до Риму. Святий Павло у Посланні до римлян пише: “Вітайте Марію, що багато для вас трудилася” (Рим. 16, 6). Передання оповідає, що Марія Магдалина особисто повідомила імператора Тиверія про несправедливий засуд Христа і подала йому як символ Воскресіння золоту крашанку. Як свідчать грецькі історики, померла свята в Ефесі, а за правління Лева Мудрого (886-912) тіло її перенесли до Царгорода і поклали в монастирі святого праведного Лазаря. Згідно з іншим переданням, свята Марія Магдалина після Вознесіння Христа 30 років проживала в пустелі, поблизу Марселя (у Франції). Сестра її у тих краях заснувала монастир і зібрала біля себе багато благочестивих жінок. А свята Марія Магдалина провадила нечувано строге життя, морила своє тіло постом, носила волосяницю і гіркими сльозами оплакувала свої давні гріхи, хоч з уст самого Христа Спасителя отримала їх відпущення. Плакала не зі страху перед пеклом, а з найдосконалішого жалю, що так тяжко зневажила джерело найбільшої любови – Ісуса Христа. Тож “не лишень у домі Симона плакала вона, вона плакала і після Зішестя Святого Духа, бо безнастанно жалувала, безнастанно оплакувала впродовж усього життя свої давні гріхи ” (св. Августин). 

У цей же день:
Повернення мощів святого священномученика Фоки

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Фоко, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 6: Як святитель приносячи, отче, жертви, вкінці себе приніс єси як жертву живу, свідчивши за законом про Христа Бога, Ангелами утверджуваний, і смерть вибираючи, ти є з тими, які оспівують тебе: прийди, Фоко, з нами, і ніхто на нас. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 3 серпня 2016 р.

03.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.7,12–24:  «Ви куплені високою ціною!»

У своєму житті ми найбільше цінуємо те, над чим найбільше потрудились і попрацювали, до чого приклали своїх великих зусиль і старань. Коли нам щось дістається задарма, подароване, навіть коли воно дороге, то ми так цього не цінуємо, як те, що здобуваємо зі зусиллями. З цього погляду стає зрозумілим, чого ми так мало цінуємо найбільший подарунок, який нам хто-небудь коли-небудь робив, – Вічність! 

Коли ми собі усвідомимо, що Бог віддав своє життя, пролив кров, щоб ми мали цю Вічність – Царство Небесне, напевно, чимало змінимо у своєму житті. Нам потрібно постійно пам’ятати, наскільки високу ціну Бог за нас заплатив. Наскільки ми цінні в очах Божих, що Він віддав свого Єдинородного Сина, який пролив за нас свою кров, що б ми були учасниками Його царства. 

* * *
Мт.14,35–15,11:  «Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину»

Інколи наша поведінка може здивувати нас самих. Можемо вчинити те, чого самі від себе не очікували, а може, й інші не очікували від нас. Але якщо ми так чи інакше повелися, значить, у своєму серці ми мали щось, не вирішене для себе, що в конкретній ситуації стало для нашої поведінки визначальним. 

У народі кажуть, що шила в мішку не втаїш. Шило неминуче десь вилізе, покажеться, вколе або власника мішка, або того, хто поруч. Так і в нашому житті неминуче показується те, що ми носимо всередині, ким ми є, воно вийде нагору, дасть про себе знати, найчастіше тоді, коли ми найменше цього сподіваємося. 

І тому важливіша річ – плекати своє внутрішнє буття. Адже якими ми є всередині, такими творимо обставини навколо нас. Що маємо у своєму серці, це і виявимо назовні в кризових ситуаціях. Тож дбаймо про чистоту свого серця, бо як погане дерево не зродить доброго плоду, так і людина з нечистим серцем не може робити добрих справ!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.08.2016р. Б. / Преподобних Симеона юродивого і його сопосника Йоана, та Святого пророка Єзекиїла

Преподобних отців наших Симеона, Христа ради юродивого, та Йоана, його сопосника

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 2: Безплотного і плоті явленого і чеснотами надприродно осяяного, Симеона рівноангельного і богоносного возхвалімо, а з ним і Йоана приснопам’ятного, з вірою і любов’ю, як тих, які моляться Господеві неустанно за всіх нас. 

Ще юнаками вони зреклися світу. Щирі приятелі з дитинства, вони разом поїхали поклонитися Святим місцям у Єрусалимі і там їхнє серце запалало великою любов’ю до Христа Спасителя. Приятелі відпустили своїх слуг на волю, не втримало їх навіть багатство, яке залишили вдома, і вступили до монастиря, який заклав колись святий Герасим. Ігумен Никон постриг їх і поблагословив на пустельне життя. Далеко в пущі вони знайшли печеру і там, борючись зі спокусами, в постах, молитвах і чуванні, прожили 29 років. Тоді Симеон вирішив піти у світ, щоб спасати, мірою своїх сил, інших, а Йоан, хоч як йому було жаль розлучатися з приятелем, залишився в пустелі. 

Преподобний Симеон пішов до Єрусалиму і там три дні молився на Голготі. Найбільше він просив у Господа, щоб його добрі діла, якщо йому вдасться якесь задля спасення ближнього зробити, були приховані від світу, а після молитви постановив удавати зі себе дурного, несповна розуму, юродивого Христа ради, щоб легше було приховати силу творити чуда, яку дав йому Бог. 

Він прийшов до міста Емізени. В убогій одежі, в солом’яній шапці він ходив вулицями міста, а за ним біг гурт злих хлопчиськ, які з нього насміхалися, кричали і штовхали. Преподобний Симеон найнявся до одного єретика на поденну роботу, господар велів йому продавати горох на площі. Святий упродовж семи днів до цього постив і тепер став їсти той сирий горох. Єретик, побачивши це, жорстоко побив його і вигнав з хати, але святий постійно повертався до нього, аж поки не навернув його разом із жінкою до Христової віри. Потім преподобний Симеон найнявся на роботу до одного жида, гутника-шкляра. Що жид зробить склянку, то святий Симеон перехрестить її – і вона трісне, і тріскали ті склянки доти, доки жид врештірешт не прозрів і прийняв святе хрещення. Іншого разу йшов святий вулицею, тримаючи в одній руці велику ковбасу, а в другій – гірчицю, і їв по дорозі. Ніхто уваги на дурня не звертав. Аж надійшов бідний чоловік, незрячий. Преподобний натер йому очі гірчицею та й пішов собі – а сліпий прозрів. 

На все місто лиш один чоловік, диякон Йоан, знав життя Симеона і його чесноти. Цього диякона, який часто давав святому їсти, засудили за вбивство людини, кинули до в’язниці і вже мали стратити. Зустрів якийсь чоловік преподобного Симеона і сказав йому: “Тепер, небоже, помреш з голоду, бо твого диякона ось-ось повісять”. 

Святий Симеон став ревно молитися, і знайшлися справжні винуватці, а диякона відпустили. При зустрічі преподобний сказав йому: “Це Бог тебе покарав за те, що двом біднякам не дав милостині, коли в тебе просили її!”.

Таке ось було життя святого Симеона. Перед смертю він ще відвідав свого брата Йоана і провістив йому, що вони обидва скоро помруть. Повернувшись до міста, преподобний Симеон далі провадив своє життя юродивого, ночами молився і в бідності й убогості, нікому не відомий, помер. Поховали його поспіхом, як бідака, бо диякон Йоан ще не знав про його смерть. І щойно коли довідався про це, лиш тоді оголосив, що той, юродивий, насправді був великим пустельником і Божим угодником. Тоді стали відомі й усі чуда, які він учинив, і люди дізналися, який великий святий жив серед них, що зцілював хворих, а всі його мали за дурня. Які то далекі людські суди від судів Божих! Преподобний Симеон помер близько 590 р., того ж року помер і преподобний Йоан. 

У той самий день
Святого пророка Єзекиїла

Тропар, глас 2: Пророче Божий Єзекиїле, ти прозрів замкнені Духом врата і і на Втіленого, на виході їх, Єдиного вказав Бога, Його моли, молимось, щоб відкрив двері милості Своєї і спас душі тих, які благочесно оспівують пам’ять твою. 

Кондак, глас 4: Божим пророком явився єси, Єзекиїле чудний, воплочення Господнє всім провістив єси, Сущого Агнця і Зиждителя, Сина Божого, який явився во віки. 

Зло і нечистота ширилися серед жидів. Вони забули про свого Бога, каменували Його пророків, а втіхи шукали в ідолопоклонстві. Дарма, що пророк Єремія закликав їх до покути; як голосу того, що кличе в далекій пустелі, так і його не чули закаменілі серця окаянників. І прийшла кара Божа. Навуходоносор уже вдруге захопив Єрусалим, а царя Седекію і тисячі жидів погнав у неволю. А третю кару, зруйнування Єрусалиму і святині, Єремія провістив у Єрусалимі. В Халдейській землі, серед поневолених жидів пророкував пророк Єзекиїл. 

Батько пророка Єзекиїла, Бузі, був священиком. Св. Єзекиїл разом з іншими потрапив у неволю, жив він над рікою Кевар. Бог покликав його на пророка 593 р. до Р. Хр., коли жиди перебували в неволі вже п’ять років. Він побачив у хмарах чотирьох створінь, перше з людським обличчям, друге – з левиним, третє – з головою бика, а четверте – з головою орла; кожне з них мало дві пари крил, однією закривали голови, а другою – тіло. Вони тримали престол, на якому сидів Господь. Святі Отці це тлумачать, що створіння ті символізували чотирьох євангелистів, кожен з яких у свій спосіб описав життя Христа Спасителя. Так, людське обличчя означає Його людську природу, левине – Його Божество, голова вола – означає страсті Христа Спасителя, а орел – означає Воскресіння і Вознесіння Ісуса. Тому-то в іконографії людська постать символізує святого євангелиста Матея, лев – Марка, віл – Луку, а орел – Йоана. 

Господь наказав йому іти й пророкувати серед жидів, без огляду на те, слухатимуть його чи ні. І дав йому Господь Бог сувій, на якому написано було: “Жалощі, стогін і скарги” – і велів його з’їсти. Вуста пророка наповнилися дивною гіркотою. І сказав Господь, що якщо пророк не послухає і не стане погрожувати грішникам гнівом Божим, то сам за них відповість своєю душею. 

Став святий Єзекиїл проповідувати серед жидів; провістив їм зруйнування Єрусалиму, що одна частина жидів загине від голоду, друга – від меча, а третя буде розсіяна по всьому світу. Господь велів пророку Єзекиїлу обрізати своє волосся і поділити на три частини: одну – спалити, другу – посікти мечем, а третю – пустив на вітер. Закривши своє лице і очі, пророк вийшов із міста у знак того, що й цар Седекія, правитель Єрусалиму, вийде з міста, його схоплять, виколять очі і погасне перед ним ясний світ. 

Пророцтва Єзекиїла стосувалися також і сусідніх поганських народів: вавилонян, моавитян, едомлян, амоніїв, єгиптян, яким провістив утрату незалежности і вічну неволю. Провістив він також Божу кару злим пастирям (священикам) стада, які пасуть самі себе, їдять м’ясо і молоко зі стада, а овечок Божих не пасуть, не допомагають хворим, не зцілюють недужих, не втішають розкаяних, не шукають заблудлих і загиблих, а через це розпорошилися вівці, бо не мали пастирів, і дикі звірі їх поїдають. Тому Господь збере вівці свої (своїх вірних), виведе їх з-посеред поган (безвірних) і вони будуть пастися і спочивати на горах Ізраїля. “Я буду судити між вівцею та вівцею. Я поставлю над ними єдиного пастиря, що пастиме їх, слугу мого Давида. Він буде їх пасти, він буде пастирем над ними” (Єз. 34, 22-23). Яке чітке провіщення про Христа Спасителя, про одне стадо і одного пастиря, тобто про Христову Церкву і її видимого главу – наступника святого Петра. 

А далі в пророцтвах Єзекиїла виявляється уся безмірна доброта і милосердя Господа, який не полишає навіть тих, що Його покинули: “Я заберу вас з-між народів; я позбираю вас з усіх земель і приведу вас у вашу країну. Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь; я вас очищу від усіх ваших гидот і від усіх ваших кумирів. Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи. Ви житимете в країні, що я дав батькам вашим, і будете моїм народом, а я буду вашим Богом” (Єз. 36, 24-28). 

Після цього Господь вустами пророка Єзекиїла провіщає воскресіння мертвих. Дух Божий вивів пророка на поле, повне костей, і спитав Господь Єзекиїла. “«Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?» Я відповів: «Господи Боже, Ти знаєш». Тоді сказав до мене: «Проречи над цими кістками й скажи до них: Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє! Так говорить Господь Бог до цих костей: Ось я введу в вас дух, і ви знов оживете. Я обкладу вас жилами, ви поростете тілом, я вкрию вас шкірою, вкладу в вас дух, і знову оживете, і зрозумієте, що я – Господь»” (Єз. 37, 3-6). А коли пророк промовив слова, що йому велів Господь, то зрушилися кістяки, кістка єдналася з кісткою і вкрилися тілом, а коли за наказом Божим пророк сказав, щоб у них вступила душа, то трупи враз ожили. Були це кістяки померлих, тих, що говорили: “Кості наші висхли, надія наша пропала, прийшов кінець нам!” (Єз. 37, 11). І пролунало слово Господа: “Ось я відчиню гроби ваші, і виведу вас, мій народе, з гробів ваших, і приведу вас назад в Ізраїльську землю” (Єз. 37, 12). 

Пророцтво Єзекиїла закінчується обітницею повернення жидів у землю батьків. Та найголовніша обітниця – постання нового Єрусалиму, Христової Церкви. Близько двадцяти семи років пророкував святий Єзекиїл, і помер мученицькою смертю: жиди прив’язали його до диких коней і ті розірвали тіло пророка. Це була помста за те, що пророк закликав їх до покаяння і хотів добра всьому народові. Святі останки пророка Єзекиїла поховано поблизу Багдаду, на полі Мавр, у гробі Сима й Арпахшада, прародичів Авраама. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 2 серпня 2016 р.

02.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.6,20–7,12:  «Тож прославляйте Бога у вашому тілі!»

Наше тіло й нашу душу дав нам Господь. І не тільки дав, щоб ми жили, задовольняючись пожаданнями чи стремліннями, але щоб ми своїм життям і поступуванням свідчили про Бога. Це велика відповідальність і велике завдання, яке лежить на кожному з нас: свідчити про Господа. І кожна життєва ситуація – це добра нагода для цього. 

Немає ситуації, де ми б були нейтральними. Ми або свідчимо про Бога, або не свідчимо. Ми або прославляємо своїми душами і тілами Бога, або не прославляємо. Тож не тішмо себе, що іноді ми буваємо такі немов би не грішні і не святі. Ми завжди або з Богом, або без Нього. 

* * *
Мт.14,1-13:  «І засмутився цар, але задля клятви і тих, що разом за столом сиділи, звелів дати, ─ тож послав стяти голову Йоанові в темниці»

Бачимо, як Іродіяда через маніпуляцію добивається того, щоб Ірод стяв голову Йоанові. Ірод, усвідомлюючи, що робить зле, усвідомлюючи, що робить те, чого не мав би робити, все ж таки піддається на цю маніпуляцію. Чого вчить нас це Євангеліє? 

У своєму житті ми приймаємо багато рішень, постанов, не задумуючись над наслідками, як це зробив Ірод. Він пообіцяв дати будь-що, чого забажає донька Іродіяди. А вже пізніше, через страх бути висміяним, не міг змінити своєї обіцянки. Так само бачимо, що в нашому житті часто змінюються обставини, відкриваються нові подробиці, стає зрозумілішою справа або ми більше усвідомлюємо те чи інше. Тому ніколи не біймося змінювати свої рішення, ніколи не біймося змінювати своє ставлення до людей, до обставин, не біймося визнати свою провину. Ніколи не будьмо в полоні своїх рішень. 

Коли змінюються обставини і Бог відкриває нам щось більше, ніж ми знали до цього, будьмо готові змінювати свої рішення та постанови! 

+ВЕНЕДИКТ 

02.08.2016р. Б. / Святого славного пророка Іллі

Святого славного пророка Іллі

Тропар, глас 4: У тілі ангел, пророків основа,* другий предтеча пришестя Христового – Ілля славний,* з висоти зіслав Єлисеєві благодать* недуги відганяти і прокажених очищати.* Тому й на тих, що почитають його, зливає зціління. 

Кондак, глас 2: Пророче і провидче великих діл Бога нашого, Іллє великоіменитий,* вістуванням твоїм Ти встановив водоточні облаки.* Моли за нас єдиного Чоловіколюбця. 

“І з’явивсь Ілля, пророк вогненний, і слово його смолоскипом палало. Він навів на них голод і в ревності своїй їх поменшив. Словом Господнім небо замкнув, а й тричі вогонь із нього звів. Як ти прославивсь, Іллє, чудесами! Хто б похвалився рівністю з тобою? Збудив єси мертвого з смерти і з аду – Всевишнього словом. Ти скинув царів на загибель, прославлених – з їхнього ложа. Ти чув на Синаї докори, на Хориві – вирок відплати. Ти помазав царів на відплату, а й пророків, – своїх наступників. Полум’яний вихор вхопив тебе – колісниця з вогненними кіньми” (Сир. 48, 1-9). Так коротко, в кількох словах, зібрані головні події з життя пророка Іллі. Коли ангел Господній Гавриїл благовістив Захарії народження сина, Йоана Хрестителя, то сказав, що той, хто народиться, багатьох наверне до Господа Бога й “ітиме перед ним з духом та силою Іллі” (Лк. 1, 17). А коли Йоан Предтеча над Йорданом став закликати до покути, і багато наверталося і, каючися у своїх гріхах, роздирали на собі одежі й попелом посипали голови, тоді жиди послали до нього спитали: “Що ж – Ілля ти?” (Йо. 1, 21). Подібно й Ісуса Христа одні приймали за Йоана Хрестителя, а “інші за Іллю” (Мт. 16, 14). У хвилю, коли на горі Таворі Христос Спаситель переобразився на очах Петра, Якова та Йоана, коли лице Його стало як сонце, а ризи білі як сніг, “з’явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли” (Мт. 17, 3; а також див. Мр. 9, 4; Лк. 9, 30). І що ж то був за Ілля, який мав таку велику пошану в усіх? Був це, як співає Церква: “У тілі ангел, пророків основа, другий предтеча пришестя Христового”. 

Ось як описує житіє пророка Іллі святий Епіфаній Кипрський.
Ще до народження Іллі його батькові приснилося, що якісь мужі благообразні розмовляють з маленькою дитиною, сповиваючи її вогняними пеленами і годуючи вогнем. 

Батько розповів свій сон одному мудрому та побожному священикові, а той так розтлумачив його: та дитини стягне на себе особливу Божу ласку, її слово буде сильне і діяльне, як вогонь; життя її буде миле Богу і вона судитиме Ізраїль мечем і вогнем. Те провіщення сповнилося. Батько святого Іллі називався Савах. Ілля, що означає “Бог – це сила”, народився в місті Тішбе, в Гілеаді, що за Йорданом. Походив він з роду Аарона, вихований був у середовищі священиків, часто ходив у пустелю на молитву, а понад усе полюбив чистоту душі і тіла. 

Ізраїльським народом тоді правив Ахав, безбожний чоловік безбожної жінки Єзавелі, дочки сидонського короля. Вони обоє змусили народ покланятися божкові Ваалові – і завелася всяка нечесть серед народу. Тоді то в Сихем, головне місто Самарії, де жив цар зі своїм двором, прийшов пророк. “Ілля тішбій, з Тішбе у Гілеаді, сказав до Ахава: «Так певно, як живе Господь, Бог Ізраїля, якому я служу, цими роками не буде ні роси, ні дощу, хіба на моє слово»” (1 Цар. 17, 1). І справді, Господь закрив небеса і жодна крапля дощу не впала на ниви народу, що забув про свого Бога. А пророку Іллі Господь велів сховатися від помсти Ахава в скелястих ущелинах коло Керіт-потоку, над Йорданом, і кожного ранку та вечора ворон приносив йому хліб і м’ясо, а спрагу гамував водою з потоку. 

Потоки і ріки стали пересихати, і тоді Господь послав Іллю до Сарепти Сидонської, що поблизу Тиру. Прийшов пророк у той край і побачив, як народ там вимирає від голоду, бо суха земля не родила хліба. Перед воротами міста зустрів він бідну вдову, що збирала хмиз, і попросив винесла йому води і шматок хліба. А вдовиця сказала: “Так певно, як живе Господь, Бог твій, нема в мене нічого печеного, тільки пригорща муки в посудині та трошки олії у глечику. Оце назбираю трохи дров та повернувшись, приготую, що маю, собі та синові, а там з’їмо й помремо” (1 Цар. 17, 12). Тоді пророк відповів їй на це: “Не журись, іди й зроби, як сказала; тільки наперед спечи мені коржика і принеси сюди, собі ж і синові приготуєш опісля. Так бо говорить Господь, Бог Ізраїля: Посуд з мукою не опорожниться, глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю” (1 Цар. 17, 13-14). 

Повірила жінка і послухала його слів. З того часу мука і олія помножувалася в чудесний спосіб. Пророк залишився мешкати в тої вдови і хліба їм не бракувало. Та невдовзі помер син удови, стала вона побиватися і голосити, що Бог покарав її за гріхи. Тоді святий Ілля став молитися, а потім тричі подув на лице померлого хлопця і воскресив його, й живого-здорового віддав матері, сказавши: “Дивися, син твій живий” (1 Цар. 17, 23). Жінка ж відповіла пророкові: “Тепер я знаю, що ти – чоловік Божий та що слово Господнє в устах твоїх – правда” (1 Цар. 17, 24). 

Милосердя Бога глибоке, як море. Господь змилосердився над грішниками і послав Іллю до Ахава, який шукав пророка по всьому краю, бо народ гинув від голоду і спраги. Коли пророк став перед ним, цар запитав у нього: “То це ти той, що тривожиш Ізраїля?” (1 Цар. 18, 17). Святий Ілля сміливо відповів: “Не я тривожу Ізраїля, а ти й твоя родина, бо ви покинули заповіді Господні, і ти ходиш за Ваалами” (1 Цар. 18, 18). І велів цареві зібрати на горі Кармель народ Ізраїля та дев’ятсот п’ятдесят поганських жерців. На горі пророк Ілля став упоминати зібраних: “«Докіль кульгатимете на обидва боки? Коли Господь є Бог, ходіть за Ним; коли ж це Ваал – ходіть за ним». Не відповів йому народ нічого. Тож далі сказав Ілля до народу: «Я зостався один пророк Господній, а пророків Ваала 450 чоловік. Дайте нам двох бичків, і нехай вони виберуть собі одного бичка, розітнуть його на шматки й покладуть на дрова, але нехай не підпалюють; я ж приготую другого бичка й покладу його на дрова, але не підпалю. Ви взивайте Ім’я вашого бога, а я візву Ім’я Господнє. Котрий Бог відповість вогнем, той буде Богом»” (1 Цар. 18, 21-24). Весь народ пристав на це. Від ранку до обіду взивали жерці: “Вислухай нас, Ваале!” – та даремні були всі їхні старання. В обід Ілля сказав їм: “Голосніше кричіть, бо певно бог ваш спить, що не чує вас”. І до вечора голосили погани, ножами кололи своє тіло, та, мабуть, і справді їх ідол спав, бо жертва все ще лежала на жертовнику. 

“Тоді Ілля сказав до народу: «Приступіть до мене!» І весь народ приступив до нього. І він знову поставив жертовник Господній, що був зруйнований. Узяв Ілля 12 каменів за числом колін синів Якова, до якого Господь сказав був: Ізраїль буде твоє ім’я, і склав з того каміння жертовник Імені Господньому, та й обвів його навкруги ровом, що міг вмістити в собі зо два сати зерна. Потім розклав дрова, розтяв бичка, поклав на дрова, і повелів: «Наберіть чотири відра води та й вилийте на всепалення й на дрова!» І зроблено так. І повелів: «Зробіть це вдруге». І зроблено вдруге. Далі повелів: «Зробіть це втретє». І зроблено втретє, так, що вода текла навкруги жертовника, і в рові було повно води. А коли вже був час приносити вечірню жертву, приступив пророк Ілля й сказав: «Господи, Боже Авраама, Ісаака та Ізраїля! Покажи сьогодні, що Ти – Бог в Ізраїлі, що я – Твій слуга і що я вчинив це все за Твоїм велінням. Почуй мене, Господи, почуй мене, щоб цей народ зрозумів, що Ти, Господи, – Бог, і що Ти навертаєш їхні серця». І впав вогонь Господній з неба й пожер усепалення, дрова, каміння, й порох, ба й воду висушив, що була в рові. І ввесь народ, побачивши це, припав обличчям до землі й промовив: «Господь є Бог! Господь є Бог!» Ілля ж повелів їм: «Хапайте Ваалових пророків! Не дайте ні одному з них утекти!» І похапали їх, і Ілля стягнув їх до Кішон-потоку й там повбивав їх” (1 Цар. 18, 30-40). 

Ахав усе розповів своїй жінці і та вирішила помcтитися за смерть поганських жерців й убити святого пророка, але Бог об’явив Іллі цей задум цариці і велів покинути край. Через Версавію, що в Юдеї, пішов він у пустелю і там гірко оплакував відступництво свого народу. Тоді явився Іллі ангел Божий, утішив його й нагодував, і велів іти в далеку дорогу. Сорок днів мандрував пророк, аж доки не прийшов до гори Хорив, тут він і поселився у печері. Коли Ілля гірко розпачав над засліпленням Ізраїля, то враз надійшла чорна хмара, з вихром, громами і вогнем. Коли буря минулася, повіяв тихий вітерець, в якому Ілля побачив Господа. Це знак, що не в громі гніву, не у вогні кари, а в тихому вітрі милосердя та прощення ховається сила Божої всемогутности. На наказом Господа, пророк вирушив у Дамаську пустелю і покликав з собою Єлисея, помазавши його на пророка, а той “встав і пішов за Іллею й служив йому” (1 Цар. 19, 21). А Ахав з жінкою своєю Єзавеллю продовжував грішити, чинячи всяке зло. Жив-був чоловік на ім’я Навот, що мав виноградник поблизу палати Ахава і не хотів продати його цареві. Тоді Єзавель веліла звинуватити його в богохульстві, зневазі царського імени й каменувати. Коли Навота вбили, Ахав з жінкою пішли оглядати виноградник. Аж тут перед ними з’явився пророк Ілля і сказав: “Так говорить Господь: То ти убив та ще береш у посідання?.. На тому самому місці, де пси лизали кров Навота, лизатимуть вони твою кров” (1 Цар. 21, 19). А Єзавелі сказав, що її зжеруть пси на єзреельськім полі (див. 1 Цар. 21, 23). 

Розкаявся Ахав, почувши це, роздер свою одежу – і Господь прийняв його жаль і сказав Іллі, що кара, яку призначив Ахавові, спіткає його аж після смерти. Але не довго тривав жаль і розкаяння Ахава, через три роки він загинув на війні. Коли везли його неживого, то пси і свині лизали його кров на тому самому місці, де колись було вбитий безневинного Навота. А згодом загинула і Єзавель, її виштовхнули з вікна, труп цариці викинули за мури міста і пси зжерли її. 

На престолі сів Ахазія, син Ахава, безбожник та ідолопоклонник. Та не довго він царював, бо тяжко занедужав і послав до божниці Ваала в Екроні запитати жерців, буде жити чи ні. За промислом Божим, Ілля став перед його посланцями і грізно запитав їх: “Хіба в Ізраїлі нема Бога, що ти посилаєш питати Ваал-Зевува, екронського бога?” (2 Цар. 1, 6). Потім став перед самим царем і сказав йому: “Так говорить Господь: За те, що ти послав послів питати Ваал-Зевува, екронського бога, – наче б в Ізраїлі не було Бога, щоб про те питати, – не встанеш з ліжка, на яке ліг; ти мусиш умерти” (2 Цар. 1, 16). Невдовзі Ахазія помер, а оскільки він не мав сина, то царем став його брат Йорам.
І прийшов час, коли пророк Ілля мав закінчити свій земний подвиг. Учень Єлисей був свідком його останніх хвилин. З’явилася вогненна колісниця і коні вогненні “і Ілля знявся в вихрі на небо” (2 Цар. 2, 11). Згідно з переданням святих Отців, він повернеться на землю перед страшним судом і помре мученицькою смертю. Усе бо, що написано в одинадцятій главі книги Одкровення, святі Отці пов’язують з другим приходом Еноха та Іллі, які були живими вознесені на небо і які повернуться на землю, будуть навчати 1260 днів і творити чуда. Другий прихід Іллі підтверджує також Христос Спаситель: “І запитали його, промовивши: «А чого то книжники кажуть, мовляв, Ілля має прийти перше?» Він же відрік їм: «Ілля має прийти перше і знову все до ладу приведе»” (Мр. 9, 11-12). 

У Палестині до сьогодні збереглися місця, пов’язані зі святим Іллею. Христова Церква з давніх-давен почитала його пам’ять. У Київській Русі також віддавна почитали святого пророка. В дохристиянські часи, ще перед хрещенням святої Ольги, перша церква в Києві була віддана під опіку пророка Іллі. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 1 серпня 2016 р.

01.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кр.5,9–6,11:  «Хіба не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують?»

Апостол чітко перераховує прогрішення і гріхи, які нас віддаляють від Царства Небесного. Часто в нашому житті ми легко себе оправдовуємо, коли допускаємось гріхів, заспокоюємо, що мій один гріх не такий страшний. Погляньмо, скільки всякого зла твориться у світі, в будь-якому куточку нашої країни. І напевно, кожен, хто чинить зло, в той момент себе оправдовує, має певні причини, чому він так робить.

Пробуймо все більше не шукати оправдань, але поглянути правді в лице. Є в нашому житті наші вчинки і поступування негідні та недостойні звання християнина. І їх треба уникати і сповідатися з них. Бо тільки у праведності зможемо увійти в Царство Отця!
* * *
Мт.13,54-58:  «І не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри»

Землякам Ісуса Христа не просто було прийняти Його як Бога. Адже вони бачили, як Він зростав як хлопчина, ставав дорослим, був одним із них. І бачимо, що саме це не сприйняття Ісуса Христа як Сина Божого, їхня невіра не «давали» Богові змоги чинити багато чудес в їхньому житті. Щось подібне відбувається в житті кожного з нас.

Скільки через нашу невіру Господь не може змінити, зцілити нас. Скільки наша невіра немовби «блокує» Божий вплив, не дає Богові діяти в житті кожного з нас. Скільки ми зупиняємо Господа через нашу невіру! Скільки Бог міг би зробити, якби цієї невіри ставало менше в нашому житті! Зростаймо у вірі, і лише тоді Бог зможе діяти в нашому житті!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 31 липня 2016 р.

31.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.12,6–14:  «Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари»

У нашій Вселенній живуть мільярди людей, але ніколи не знайдемо людей досконало подібних. Навіть дуже подібні близнята і то різняться характерами, вподобаннями, здібностями. Те, що ми різні, свідчить, що Бог кожного дуже цінує і любить, тому, творячи кожну особу, дає їй унікальний набір рис і дарів. 

Ми, як правило, не зауважуємо усього цього в собі, а замість того, щоб знати свої таланти і ними служити ближнім, заздримо іншим або нарікаємо, що вони мають, а ми того не маємо. Вміймо бути уважні, користуймося дарами, якими нагородив нас Господь, і не забуваймо Йому дякувати!

*** 
Мт.9,1-8:  «Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: “Бадьорися сину, твої гріхи відпускаються ”»

Унікальний випадок, який ще раз показує важливість віри, подає нам Євангеліє. Бачимо, що не через віру людини, яка потребує зцілення, Бог дає їй оздоровлення, а через віру інших людей. Євангеліє навіть не вказує, ким був цей розслаблений, нічого не пояснює про його віру, але показує віру інших людей. 

Саме відповідно до нашої віри, відповідно до того, наскільки настирливо й наполегливо ми взиваємо до Бога, за нашою молитвою Господь може творити багато різних чудес для інших людей. 

Ніколи не зневірюймося, коли бачимо навколо щось таке, чого, здавалося б, не можемо змінити особисто, на що не можемо вплинути. Молімося, просімо Творця, взиваймо до Господа. І за нашою молитвою, за нашою вірою Він може це змінити. Як за вірою інших Господь зцілив розслабленого, так і за нашою вірою Господь зможе дуже багато зробити в житті інших людей!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР