ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 30 липня 2016 р.

30.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.9,1–5:  «Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх»

Бачимо, наскільки великою є любов апостола народів. Він так сильно вболіває за свій народ, що готовий сам бути відлучений від Ісуса Христа, щоб тільки вони пізнали Господа і Його спасення. Це важлива посвята в житті кожного з нас – цінувати нарід, в якому живемо, любити його, дякувати Богові, що дав нам народитись саме серед цього народу, молитись за свій нарід, співтерпіти з ним, почуватись його частиною. 

Маємо розуміти ту тяглість, якою живе народ. Багато поколінь жило перед нами, багато буде жити після нас. Ми також є частинкою цього народу, який має відповідальність за майбутнє, але який відчуває наслідки минулого й має обов’язок дбати і про прощення гріхів минулих поколінь. Тож молімося, щоб весь наш народ пізнавав Господа, чинив Божу волю, жив праведно і свято. А Бог милосердно прощав усі гріхи нашого народу і зцілював нас, робив повністю своїм народом святим! 

***
Мт.9,18-26:  «Віра твоя спасла тебе»

Можемо лише уявити собі, скільки людей було навколо Ісуса Христа. Усіх притягувала його надзвичайна особистість. Господь творив знаки, знамення, чуда, зцілював – це приваблювало людей. Усі бачили, що Він не є звичайною людиною. Але зауважмо, що того, що людей притягувало, було ще замало, аби зцілитися. Ті, що отримали від Господа зцілення, мали віру. Саме через їхню віру Ісус оздоровлював їх і зцілював. 

Ісус Христос був, є і буде той самий. В історії життя кожного з нас повторюється те ж саме, що і в житті людей, які зустрічалися з Ним. Господь може зцілювати нас, як і їх, через нашу віру. Господь через нашу віру може змінювати нас, оздоровлювати, давати мудрість. Але Він сам не може змінити нас, Він не може силоміць зробити нас ліпшими, добрими чи святими. Бог потребує нашого бажання та віри. Бог є Тим, хто може зцілити, змінити нас. А ми – ті, які потребують цієї зміни та зцілення. Але чи ми віримо й довіряємо Богові, що Він справді може нас зцілити? І так, як ця жінка повірила і за її вірою далося їй, так і ми, коли повіримо, за нашою вірою отримаємо. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.07.2016р. Б. / Святої великомучениці Марини

Святої великомучениці Марини

Тропар, глас 4: Агниця твоя, Ісусе, Марина,* кличе великим голосом,* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страждаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царювати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* Її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Благами дівицтва прикрашена, Діво,* нетлінними вінцями вінчалася ти, Марино.* Кров’ю мучеництва обагрена,* просвітилася благочесно чудесами зцілення, мученице,* і прийняла почесть перемоги твого страждання. 

Свята Марина постраждала в Антіохії Писидійській під час останнього переслідування за Ліцинія. Вона була дочкою поганського жерця Едезія. Коли її матір померла, Едезій віддав дитину на виховання одній жінці на село, а та посіяла в молодому серці зерна багатьох чеснот: смирення, милосердя до убогих і великого почитання чистоти. Тут Марина прийняла хрещення і цілковито посвятилася небесному Нареченому. Коли їй виповнилося п’ятнадцять років, батько забрав дочку до себе і невдовзі дізнався, що вона християнка. Свята діва навіть не намагалася заперечувати цього, не злякали її погрози розшалілого батька, на які вона спокійно відповідала: “Віри в правдивого Бога ніхто не вирве з мого серця; я готова задля Христа Спасителя кров пролити, а тут, на землі, маю лиш одне бажання, щоб ти, мій батьку, пізнав правду і поклонився правдивому Богу”. Батько, розлючений, оскаржив власну дитину перед старостою Олимврієм. Той, побачивши дівицю, не міг надивуватися її вроді і найлагіднішими словами став її намовляти, щоб принесла жертву богам, а сам він готовий одружитися з нею. Також він сказав їй, що за непослух мав би її жорстоко карати. Але свята діва готова була на муки і навіть на смерть за Христа. Тоді Олимврій велів публічно поставити її перед судом і запитав, чи хоче вона послухати царського наказу, свята, замість відповіді, піднесла в небо свій погляд і стала вголос молитися. Староста наказав покласти її на землю і сікти різками. Кров’ю сплила земля, усе тіло стало суцільною раною, сам староста затуляв собі очі, щоб не дивитися на ті муки, а свята Марина призивала в Бога допомоги і благословила Господа, що дозволив їй задля свого Імени страждати. Потім стали залізними гаками рвати її тіло, та й ці муки вона стійко перенесла. Врештірешт її кинули у темну в’язницю. 
Уночі, коли свята діва гаряче молила Господа про витривання в доброму, явився їй світлий хрест і рани її зажили, так, що наступного дня багато поган, побачивши її цілком здоровою, не могли цьому надивуватися. Староста наказав припікати її розпеченими бляхами, та терпеливість мучениці була така велика, що багато поган навернулося і голосно прославляли Христа. Тоді Олимврій велів стяти її мечем. Сталося це в кінці третього століття. В ХІ ст., в часі Хрестових походів, почитання святої мучениці Марини, званої також Маргарита (що означає – перла), поширилося також і на Заході, зокрема в Франції, Англії, Німеччині й Італії. А славний поет, єпископ Віда (+1566 р.), написав на честь святої, що була покровителькою міста Кремони, дві прекрасні пісні. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 29 липня 2016 р.

29.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.4,5–8:  «Тож не судіть нічого перед часом»

У своєму житті ми постійно когось оцінюємо, чіпляємо етикетки, засуджуємо... А з часом розуміємо, що наші судження були помилковими. Ми, звичайно, можемо мати свою думку і свій погляд, але маємо бути свідомими, що наша думка і наш погляд завжди обмежені. Саме тому апостол вказує, щоб ми не судили передчасно. 

У повноті людину і ситуацію бачить лише Бог. І в повноті лиш Він може об’єктивно когось «судити». Але бачимо, що Суд Божий буде в часі зустрічі людини з Господом. Навіть Бог, знаючи людину і ситуацію, не судить передчасно. Тому не судімо й ми!

*** 
Мт.13,44-54:  «Подібне ще Царство Небесне до купця, що шукає добрих перел. Знайшовши одну дорогоцінну перлину, йде, продає все, що має, і купує її»

Знаючи право і закон, за яким жили до і за часів Ісуса, можемо зрозуміти цю притчу дуже добре. Тоді якщо хтось знаходив щось на землі іншого, то мусив віддати тому, чия була земля. Тому зрозуміло, що цей євангельський купець, знайшовши перлину, хоче купити всю землю, бо перлина вартує набагато більше, ніж сама земля. 

Цим прикладом Господь показує, наскільки вартісне життя з Богом, наскільки цінне Небесне Царство. На прикладі святих бачимо, що вони продавали все, що мали, тобто нічого не шукали в цьому житті, бо добре зрозуміли для себе цінність вічного життя. Адже будь-які посади, здобутки, які будуть тривати декілька років чи навіть декілька десятків років, не можуть гарантувати нам вічного щастя. 

Чому ми чинимо гріхи? Чому нам бракує ревності, якої не бракувало апостолам і першим християнам? Бо ми не усвідомлюємо, яку перлину приготував нам Господь, що нам приготовано бути учасниками вічного життя. Лише коли усвідомимо, що приготував нам Бог, учасниками чого маємо бути, лише тоді настане глибока й велика переміна нашого життя. Тож нічим не будемо занадто дуже перейматись і ні про що не будемо через мірно дбати, але найперше будемо шукати Господа, його Царства і життя вічного!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.07.2016р. Б. / Святого священномученика Атиногена і десяти його учнів

Святого священномученика Атиногена і десяти його учнів

Тропар, глас 8: Священний Богові Антиноген у жертві служитель,* приніс Христові священну жертву учнів своїх,* пастир з духовними вівцями ввійшов у небесну огорожу,* перемігши безбожні народи.* Мучеників Твоїх молитвами, Христе Боже,* спаси стадо Твоє від вовків,* що нападають на нього. 

Кондак, глас 4: Пішовши за покликом Владики,* як найкращий пастир поклав ти душу свою за овець Христових,* священномученику Антиногене.* Тому й вихваляємо тебе,* і з тобою десяток твоїх учнів, які постраждали,* наставлені страхом Божим і твоїм ученням.* Тому Владика вінчає вас життєначальною правицею.* Його ж за всіх нас моліте. 

Святому Атиногенові приписують створення тієї пречудесної пісні, яку знає кожен з нас, її завжди співають на вечірні – “Світе тихий”. Жив святий Атиноген у селі Пидахтоні, поблизу Севастії, за часів Диоклетіяна. Коли він був єпископом, побудував невеликий монастир і жив там з десятьма учнями. Та прибув до Севастії лютий мучитель Филомарх, він послав відділ війська, аби схопити єпископа й усіх, що жили з ним у монастирі. Святого Атиногена, коли прийшли вояки, не було в обителі, схопили лиш його учнів і в кайданах повели до міста, де кинули їх у в’язницю. Атиноген, довідавшись про це, сам прийшов до Севастії, і тут його схопили й кинули до в’язниці, до його учнів. Цілу ніч вони провели у молитві, а вранці стали перед судом, на якому визнали Христа Спасителя і заявили про свою готовність постраждати за Нього. Филомарх наказав їх жорстоко мучити: бити, шматувати залізом тіло, палити свічками, а під кінець велів їх усіх стяти мечем. Священномученика Атиногена мучитель наказав відпровадити на смерть до його монастиря, де святий з ревною молитвою на вустах нахилив свою голову під меч. Сталося це 16 липня 296 р. (Згідно з Часословом – 288 р.) 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 28 липня 2016 р.

28.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.3,18–23:  «Мудрість цього світу – глупота в Бога»

Коли поглянути на цей світ, то багато людей хочуть почуватися і виглядати важливими й мудрими. Також зустрічаємо багато справді мудрих і досвідчених людей, які нам допомагають чи порадами, чи знаннями. Але однаково, на кого б ми не поглянули, то побачимо, що їхнє знання чи мудрість – обмежені. І не тільки обмежені, а й суб’єктивні, бо часто дуже мудрі люди не можуть знайти між собою порозуміння, тому що бачать ту чи ту проблему з різних перспектив і різного розуміння. 

Тому апостол каже, що саме ця людська мудрість – глупота в Бога, бо всі ми бачимо по-своєму, дивимось на світ зі свого вікна, зі своєї перспективи. І лише коли ми наближаємось до Бога, живемо молитовним життям, духовним життям, все більше здобуваємо ту мудрість, яка може бачити світ з різних боків, тобто Божими очима.

*** 
Мт.13,36-43:  «Хто має вуха, нехай слухає!»

Ми у своєму житті багато чого чули й багато знаємо. Але чи те, що ми чули, ми справді почули? У народі часто кажуть, що в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Скільки інформації ми чули за своє життя? Для прикладу, як багато прочитали книг, почули проповідей, наук, мали реколекцій? Але одна річ – слухати, а інша – почути. Тому Господь говорить. «Хто має вуха, нехай слухає!» 

Треба завжди вслухатися, «вчуватися», або, як кажемо на богослужінні, – «Будьмо уважні». Господь постійно щось нам промовляє і навчає нас – так само, як Він промовляв до своїх учнів, апостолів. Навколо Ісуса ходили тисячі, проте лише одиниці вслухалися, послухали й пішли за Ним. 

І дотепер Господь промовляє не тільки до вибраних осіб, а до мільярдів людей, а точно до всіх, однак не всі йдуть за Ним. Ідуть ті, які не тільки слухають Його, а вслухаються і чують, що Господь промовляє до них. Тож вслухаймося, як через події та обставини в нашому житті Господь промовляє до кожного з нас!

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.07.2016р. Б. / Святих мучеників Кирика і Юліти та Святого рівноапостольного великого князя Володимира

Святих мучеників Кирика і Юліти

Тропар, глас 8: Як лоза многоплідна, Юліто чесна,* принесла ти плід Цареві всіх Богу,* сина твого Кирика славного,* стражданням його багато прикрасивши* і своєю кров’ю нагородивши.* Тому й дарував тобі Всевишній нагороду на небесах,* де радіючи, пом’яніть і нас,* мученики багатотерпеливі. 

Кондак, глас 4: Носивши в обіймах Кирика* мучениця Христова Юліта,* мужньо радіючи у подвигу, взивала:* Христос є мучеників похвала. 

У часи гонителя християн Диоклетіяна жила в Іконії молода вдова християнка, споріднена з княжими домами, на ім’я Юліта. Мала вона трирічного сина-сироту Кирика. Коли християни стали втікати від мучителів, то втекла і Юліта зі своїм сином і двома служницями до Селевкії Ісаврійської, а потім до Тарсу, головного міста Киликії. Старостою там був жорстокий мучитель Олександр, який вже засудив на смерть понад 400 мучеників. Його посіпаки схопили Юліту і разом з дитиною привели на суд. 

“Як називаєшся, звідки ти родом?” – запитав Олександр.
“Я називаюся християнка, а батьківщина моя – небо”, – відповіла свята мучениця.
“Принеси жертву богам, якщо не хочеш померти у страшних муках”.
“Єдиному лиш Богу можу я принести все: і здоров’я, і тіло, і душу у жертву, та твоїм божкам не поклонюся, бо вони є німим образом диявола”.
“То згинеш!” – сказав мучитель.
“Бог – захисник і поміч моя, на Нього я уповаю”, – відповіла свята Юліта. 

Мучитель велів покласти її на землю і немилосердно бити воловими жилами. Хлопчик, побачивши це, почав плакати і простягати до матері руки, а Олександр взяв його на коліна і став заспокоювати. Але хлопчик заплакав ще сильніше, а коли його мати під час мук промовляла лиш одне: “Я – християнка”, – то і хлопчик повторював за нею: “Я – християнин”. Почувши це, Олександр штовхнув його так, що малюк покотився по кам’яних сходах додолу, розбив собі голівку і помер на місці. А свята Юліта, бачивши це, славила Господа, що дозволив вінчати на вічне щастя її дитину, і тепер вона спокійно може померти, бо знає, що син її ніколи не зневажить Господа. 

Потім староста наказав прив’язати святу слугиню Божу до стовпа, шматувати залізом її тіло, а рани поливати гарячою смолою, а під кінець велів скарати її на смерть мечем. Сталося це 304 р. Тіла святих мучеників викинули за мури міста на поживу псам, але дві служниці, які прибули з Іконії зі святою Юлітою до Тарсу, взяли мощі мучеників і чесно поховали. А коли імператор Костянтин Великий приніс мир Христовій Церкві, тоді служниці показали місце, де поховали тіла матері і дитини. Тіла, які відкопали, виявилися нетлінні, вони поширювали пречудовий аромат. Святі мощі перенесли до Антіохії, а вірні просили в них допомоги і, за молитвами святих мучеників, спасалися. 

Святі мученики Кирик і Юліта були у великому почитанні на Русі, особливо призивали їх на допомогу хворим дітям. 

У той самий день
Святого рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні названого Василієм

Тропар, глас 4: Уподобився ти купцеві, що шукає цінної перли,* славновладний Володимире,* що сидиш на високому престолі матері городів* - богобереженого Києва.* Досліджуючи і посилаючи до царського городу,* щоб пізнати православну віру,* знайшов ти неоціненну перлину – Христа,* що вибрав тебе, як другого Павла,* і отряс сліпоту у святій купелі, разом душевну і тілесну.* Тому празнуємо своє успення ми, люди твої.* Моли, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Подібний великому апостолові Павлові,* у сивизні, всеславний Володимире,* як молодече мудрування,* ти залишив все дбання про ідолів,* як муж дозрілий прикрасив ти себе багряницею хрещення.* І нині, в радості стоячи перед Спасом Христом,* моли, щоб спаслися душі наші. 

На великокняжому престолі в Києві засів Володимир, син Святослава, наймолодший з його синів, онук святої Ольги-Олени. За волею батька дістав він в уділ Новгород; але в крамольній братовбивчій війні загинув його брат Олег, князь Деревлянської землі, убитий був Ярополк, князь Києва, – і тоді всю Русь поєднав у своїх руках Володимир. Він відвоював у Польщі Червону Русь, покарав в’ятичів і радимичів, підкорив ятвягів, взяв данину з ливонців, переміг болгар на берегах Волги і Ками – і сильний, як лев, смілий, як сокіл, повернувся до Києва, приніс жертву поганським ідолам, поклонився Перунові і почав управляти Руссю. 

Однак серед безжурного життя, серед бенкетів і двірського гомону йому все одно чогось не вистачало, своїм серцем він відчував, що є якесь інше життя, відмінне, якого не знає. У такі хвилини не раз йому на думку приходили слова бабусі Ольги, яка його виховала; слова, що здавались йому тоді прекрасною билиною про чудесне небо, про рай, повний ангелів, серед яких царствує великий і добрий християнський Бог. Чув князь, що віра, яку сповідує Русь, – не є добра, що нема сили ані в Перуна, ані в Дажбога, ні в інших ідолів; Володимир шукав дороги, та не міг її знайти, бачив, що зійшов на манівці, і нераз вголос казав, що віра руського народу не є добра. 

Прийшли болгари з-над Волги і Ками, що визнавали магометанську віру, і почали її прославляти, та не сподобався князеві звичай обрізання. Прийшли німці, але й вони відійшли ні з чим. Наважилися прийти і жиди-хазари, та їх з ганьбою прогнали з княжої палати, бо вони самі визнали, що Бог відкинув їх від себе за гріхи. Усі вони приходили, бо шукали опіки й миру, бо боялися князя, бо пам’ятали силу його батька, великого Святослава, та й самі були свідками перемог Володимира, його славного сина. 

Прийшов також грецький філософ. Він показав Володимирові ікону Страшного суду, показав на образі тих, що потрапили на небо, і показав муки тих, що потрапили в пекло, і не бракувало там царів і могутніх князів. 

Так само святий апостол слов’ян Методій написав образ Страшного суду в палаті болгарського князя Богориса, і той, подібно, як тепер князь Володимир, глибоко задумався над тим, що буде після смерти. Духом він уже став прихильником християнської віри. 

Однак великий князь не хотів накидати народові своєї волі. Був на Русі звичай, що у важливих справах весь народ забирав голос і вирішував, що робити. І тоді, за порадою старшин народу, було вислано десять мудрих, досвідчених мужів у чужі краї, пізнати кожну віру й обряд. Коли ж повернулися, то сказали, що їм сподобалося у греків, що їх богослуження вразило серця посланців, що їм видалося немов це ангели стоять при престолі в церкві в часі богослужіння і радили князеві прийняти віру з Греції. Вони сказали: “Якщо б грецька віра не була добра, то Ольга, прамати твоя, жінка мудріша від всіх людей, не прийняла б її!” Так то порада старшин народу цілком відповіла на бажання князя Володимира – він вирішив прийняти Христову віру східного обряду, що найбільше відповідає руському духові. 

Але Русь мала мир з греками, який був укладений у прикру для неї хвилину, після війни, в якій греки взяла гору над геройськими подвигами Святополка. Володимир не вмів коритися і не вмів просити, він пішов походом (988 р.) на Херсон Таврійський (сьогодні Крим), захопив Корсунь, а тодішнім імператорам Василієві II і Костянтинові VIII пригрозив, що піде воювати далі, у грецькі землі, якщо не віддадуть йому своєї сестри Анни за дружину. Анна погодилася на це, але при умові, що Володимир прийме хрещення. І невдовзі вона прибула до Корсуня з величавим двором. Володимир тяжко занедужав на очі, але та хвороба відступила зразу ж після хрещення. У церкві святого апостола Якова, перед цим навчений правд Христової віри, Володимир прийняв хрещення з рук Корсунського єпископа, і водночас нове ім’я – Василій. Сталося це 988 р. Разом з ним охрестилося дуже багато воїнів з його дружини. Після хрещення Володимир-Василій повінчався з Анною, у пам’ять цієї важливої події він наказав побудувати в Корсуні церкву святого Василія, повернув імператорам здобуту землю, взяв зі собою мощі святого папи Климента і його учня святого Фива (які добули з морської глибини святі Кирило і Методій), узяв багатьох священиків і митрополита Михаїла, а крім того ще церковної утварі і святих книг, та вернувся на Русь. 

Святий Володимир прийняв Христову віру від греків тоді, коли Церква була єдина, коли ще не було поділів, прийняв, отже, віру з найчистішого джерела, й водночас правдиву верховну владу наступника святого апостола Петра, видимого глави Христової Церкви – папи римського. 

Повернувшись до Києва, святий Володимир (святим він став не тому, що охрестився, а завдяки своєму справді святому життю після хрещення) приступив до хрещення цілого народу. За наказом князя, ідол Перуна волокли вулицями міста і кинули в Дніпро. В Києві значна частина народу вже сповідувала християнство. Погани охоче прийняли Христову віру, бо “якщо б вона була зла, то князь і бояри її не прийняли б. І прийшов великий день, день спасенний, коли народ, на місці, що й нині називається «Хрещатик», увійшов у Дніпро, щоб прийняти святе хрещення… У той день, – пише літописець, – земля і небо ликувало”. Народ громадами входив у ріку, і кожну громаду при хрещенні віддавали під опіку якогось святого. А святий Володимир на березі голосно молився до Бога: “Господи Боже, Сотворителю неба і землі, пошли своє просвічення на людей своїх і дай їм спізнати Тебе, Бога істинного, й утверди їх у святій вірі, і мені подай допомогу проти видимих та невидимих ворогів, і прослав на Русі Ім’я своє пресвяте!” 

Сталося це 1 серпня 988 р. Охрестивши Київ, святий Володимир став поширювати Христову віру і в інших містах – у Переяславі, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському, Новгороді, Ростові. Він послав до болгар на Волгу монаха Марка, родом з Македонії, і той навернув чотирьох болгарських князів та одного печенізького – усі вони охрестилися в Києві. 

Він усюди закладав школи, а руські матері плакали від радости, коли вели дітей на науку. Будував церкви, зокрема Десятинну на честь Пресвятої Богородиці, на тому місці, де стояв Перун. Для цієї церкви він призначив довічно частину княжих доходів і клятвою на святому Євангелії затвердив ту грамоту. Де стояв ідол Тура, там звів храм святого апостола Петра; на місці Волоса – церкву святого Власія; а ще звів церкву святого Григорія. У Василеві, або Василькові, поставив церкву святого Василія і Преображенський храм на пам’ять чудесного спасення від печенігів. Також святий Володимир побудував багато Божих храмів на Волині, зокрема у місті Володимирі-Волинському Успенську церкву і храм святого Василія Великого, в Луцьку – церкву святого Димитрія, в Овручі – храм святого Василія Великого та багато інших. 

У Десятинну церкву, після її освячення у 996 р., було перенесено з Миколаївського монастиря нетлінні мощі святої Ольги. А сам Володимир став взірцем благочестя. Довгими годинами він читав Святе Письмо, а милосердя його було таке велике, що навіть злочинців не хотів карати, аж поки єпископи не порадили йому дотримуватися закону, згідно з яким злочин мав бути покараний. Уста його постійно промовляли молитву: “Господи, я був як звір: багато зла зробив у поганстві і жив як худоба. Ти смирив мене, слава Тобі, Господи!” 

Щодня у княжому двірці ставили довгі столи, за якими князь, “красне сонечко”, як звав його народ, пригощав убогих, а хворим посилав страву до їх домів. Скільки йому довелося пережити прикрощів від своїх синів, які, попри прохання батька, сварилися та ворогували між собою, навіть йому грозили війною, – це належить до історії. Святий Володимир усе жертвував Богу і в молитві шукав розради. Помер князь 15 липня 1015 р. у Берестові. Злобний Святополк, братанич покійного, перевіз його тіло до Десятинної церкви. 

Перший київський митрополит-русин Іларіон (1051-1067), муж великої святости, той самий, що не раз молився у печері, яку сам викопав, і в якій згодом замешкав преподобний Антоній Печерський, в одну з річниць смерти святого Володимира, виголошуючи похвальну промову в його честь, сказав такі слова: “Як тебе похвалити, достойний і славний отче наш, премужественний серед земних владик, Василіє? На тобі направду сповнилися слова Господа нашого Ісуса Христа, сказані Томі: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йо. 20, 29). Тому і ми, зі смиренням та з певністю, називаємо тебе блаженним. Хто висловить багатство твоїх милостинь і щедрот, які ти вдень і вночі виявляв убогим, сиротам, хворим, обтяженим боргами, вдовам і всім, хто просив милости? Ти читав слова, сказані пророком Даниїлом до царя Навуходоносора: «…царю, нехай моя порада буде тобі довподоби: спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи – милосердям до бідних» (Дан. 4, 24); ти чув ці слова, світлоносний отче, і не задовольнився лиш їх знанням, але й на ділі все це чинив: давав милостиню, одягав, годував голодних, посилав усяку поміч і втіху хворим, звільняв невільників. Твої щедроти й милостині і донині згадує народ, а як добре їх пам’ятає Бог і Його ангели! Якщо всеблагий Господь дає нагороду за навернення одного чоловіка (див. Як. 5, 20), то яке блаженство знайшов ти, Василіє, що не одного чоловіка, не десять міст, а весь свій край привів до правди? Якщо той, хто лишень визнає Христа перед людьми, буде Ним визнаний перед Богом-Отцем, то якої похвали гідний ти, що не тільки ісповідував Христа, але й утвердив віру в Нього по всій своїй землі. Як часто ти скликав владик та з великим смиренням питав їх поради, як серед людей, що недавно пізнали Господа, утвердити Його закон! Ти утвердив віру зі своєю бабцею Ольгою, ти приніс хрест із Царгорода й утвердив його на своїй землі. І за це Бог зробив тебе учасником вічної слави і чести в небі, за благовірність, якою освятив ти своє життя”. 

Пам’ять святих Володимира, Ольги, Бориса і Гліба Руська Церква почитала вже за князя Ярослава як “прославленних”. Коли ж 15 липня 1240 р. Олександр Невський, за молитвами святого Володимира, побив тевтонців – то відтоді почали вшановувати його як святого. Службу святому Володимиру встановлено у Новгороді тоді, коли весь Київ, зокрема й Десятинна церква, лежав у руїнах після татарської навали. Петро Могила при обновленні Десятинної церкви знайшов частину мощей святого Володимира. Першу згадку про вшанування Володимира як святого знаходимо в Лаврентійському літописі від 1263 р. У 1853 р. в Києві поблизу Золотоверхого Михайлівського монастиря святому Володимирові було зведено пам’ятник. А в Севастополі, поблизу Херсону, на місці, де, згідно з переданням, святий Володимир прийняв хрещення, у 1891 р. в його честь було побудовано величний храм. 

У серці ж кожного русина є нерукотворний пам’ятник вдячности цьому просвітителеві Руської землі, за яку він постійно заступається у своїх молитвах. І доки Русь живе, доки Дніпро несе свої води, доти буде слава і поклоніння рівноапостольному князеві – святому Володимирові. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 27 липня 2016 р.

27.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.2,9–3,8:  «Я молоком поїв вас, не їжею, ви бо не могли їсти її, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні»

Коли подивитись на наші стосунки з Богом, бачимо наскільки Він довготерпеливий, наскільки Господь довго чекає, щоб ми змінювались крок за кроком. Коли ми чинимо якісь гріхи чи прогрішення, Він не вимагає, щоб ми однієї миті стали досконалими. Бог свідомий того, що ми потребуємо часу що б змінитись. А ми цього, на жаль, не свідомі. Свідченням того є те, як часто ми кидаємось до крайнощів або нічого не робимо, або хочемо все й одразу. 

Стараймось у своєму духовному житті робити крок за кроком, змінюватися і працювати над собою стало, розуміти, що все вирішиться і прийде в свій час. Так само до інших ставмося терпеливо, розуміючи, що вони потребують часу, щоб змінитись і стати іншими. 

*** 
Мт.13,31-36:  «Царство Небесне подібне до зерна гірчиці, що його взяв чоловік та й посіяв на своїм полі»

Гірчичне зерно за розміром подібне до зерна маку, навіть ще менше. Цим прикладом Господь хоче показати, що Царство Небесне починається з чогось дуже і дуже малого. 

До прикладу, коли ми читаємо життя святих, часто захоплюємося їхнім подвигом, їхнім життям, хочемо бути подібними на них. Але зрозуміймо, що ці святі не стали святими в одну мить, не через одну молитву, яку промовили, не через якийсь один добрий вчинок, який зробили. Вони ставали святими крок за кроком. Через кожну подію у своєму житті, через кожну ситуацію, через кожну обставину вони освячувалися. І так само є в житті кожного з нас. 

Наближення до Господа відбувається в нас не тільки через кожну подію чи кожну людину, а через кожну хвилину, навіть через кожну мить нашого життя. І так само, як Господь вказує, наскільки це зерно гірчиці є малим, але важливим, так можемо говорити про наше життя: наскільки важливими для нас є всі маленькі речі та справи. Адже всі вони здатні наблизити нас до Бога, і саме вони чинять нас учасниками Його Небесного Царства.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.07.2016р. Б. / Святого апостола Акили та Преподобного Онисима

Святого апостола Акили

Тропар, глас 3: Апостоле святий Акило,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 4: Маючи тебе, як велике сонце, Акило,* Церква світлістю твого вчення* просвічує тих, які вірно вшановують тебе,* Господній апостоле. 

У Діяннях апостолів читаємо: “Після цього Павло вийшов з Атен і прибув до Коринту. Він тут знайшов одного юдея, на ім’я Акила, родом з Понту, що прибув недавно з Італії, і Прискиллу, його жінку, – бо Клавдій був звелів усім юдеям вийти з Риму; – і він пристав до них. А що він був того самого ремесла, то перебував у них і працював, бо ремесло їхнє було – намети виробляти” (Ді. 18, 1-4). Як бачимо, Акила і його жінка Прискилла мусили покинути Рим, де мешкали, бо імператор Клавдій вигнав з міста всіх жидів. Було це 51 р. Вони перебралися до Коринту. Приблизно 52 р. апостол Павло прибув туди і зупинився у цього подружжя, а що були вони одного ремесла, то трудився з ними, а кожної суботи навчав у храмі. Чи Акила і його жінка вже були християнами, чи прийняли хрещення від святого Павла, – невідомо. Через півтора року апостол покинув Коринт і вирушив до Єрусалиму, а з ним Акила і Прискилла, його вірні учні. Він залишив їх в Ефесі (див. Ді. 18, 18-19), а сам подався далі.  

Невдовзі до Ефесу прибув учений жид Аполлос, родом з Олександрії. Святе хрещення він прийняв від Йоана. “Він був наставлений на шлях Господній і, палаючи духом, бесідував і навчав точно про Ісуса, дарма, що знав тільки хрещення Йоана. Отож, він сміливо почав говорити в синагозі. А почувши його Прискилла й Акила, взяли його до себе й точніше виклали йому путь Божу. Коли ж він хотів піти в Ахаю, брати заохотили його до того й написали учням, щоб його прийняли” (Ді. 18, 25-27). Як бачимо, Акила і його жінка брали активну участь у розвою християнської громади в Ефесі. Тут вони перебували і тоді, коли апостол Павло писав (близько 57 р.) своє Перше послання до коринтян, в якому він згадує їх: “Вітають вас у Господі сердечно Акила і Прискилла з їхньою домашньою Церквою” (1 Кор. 16, 19). Коли Акила з жінкою повернувся до Риму (58 р.), зразу ж причинилися до поширення Христової віри серед поган. Святий Павло у своєму Посланні до римлян пише так: “Вітайте Прискиллу та Акилу, співробітників моїх у Христі Ісусі, які за мою душу шию свою клали, яким не лише я один дякую, але також усі Церкви поган” (Рим. 16, 3-4). Останній раз св. Павло згадує про це святе подружжя в Другому листі до Тимотея, де пише: “Вітай Прискиллу та Акилу” (2 Тим. 4, 19). Згідно з переданням, апостол Павло висвятив святого Акилу на єпископа, а той навчав в Азії, Ахаї, Гераклеї, навернув багатьох до Христової віри, і врешті-решт разом зі святою Прискиллою був стятий мечем. 

У той самий день
Преподобного Онисима

Преподобний Онисим родом був з села Карини, поблизу Кесарії Палестинської. Жив він за імператора Диоклетіяна (приблизно 284-304 рр.). Уже в молодому віці він покинув родину і став відлюдником, а потім вступив до монастиря поблизу Ефесу. Згодом він побудував монастир у Магнезії. Відзначався надзвичайною святістю життя, за що був зачислений до лику святих Божих угодників. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 26 липня 2016 р.

26.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1 Кр.1,1–9:  «Я завжди дякую моєму Богові заради вас»

Напевно, небагато з нас є осіб, які вміють дякувати, які навчилися це робити з цілого серця. Бо часто, коли дякуємо, то робимо це формально. Задумуймось, чи достатньо ми відчуваємо вдячність до батьків за те, що вони для нас зробили, вдячність до друзів, знайомих, для всіх людей, які трапились нам на життєвій дорозі. 

Бачимо, апостол дякує римлянам за те, що вони були відкриті на Бога, за те, що Бог міг діяти в них, за те, що вони були готові жити за Божими заповідями і чинити Божу волю. Тобто дякує за те, що через них прославляється Боже Царство на землі. Так і ми: за все, що веде нас до Бога, прославляє Його на землі, вміймо дякувати людям і головне – Богові!

*** 
Мт.13,24-30:  «Щоб, виполюючи кукіль, ви часом не повиривали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом»

Дуже і дуже часто в нашому житті ми невдоволені людьми та обставинами. Однак маємо все більше усвідомлювати, що всі ситуації, які маємо, послані нам від Господа. Звичайно, можемо мати претензії до людей, котрих зустрічаємо на своїй дорозі, до хвороб, які маємо, до труднощів у праці – і тому дуже часто виникає бажання змінити щось навколо себе. 

Не раз сподіваємося, що стануться якісь зміни й що тоді заживемо легко та просто. Ми не усвідомлюємо, що це Бог дає нам обставини нашого життя, тих чи інших людей, тому стараймося прийняти все це як дар від Господа. Бо саме все те, що Євангеліє називає куколем, усе, що входить до історії нашого життя, – усе це потрібне для нашого спасення. Як правило, ми багато не розуміємо, не бачимо в цьому логіки, але Господь допускає це, бо часто саме через це ми перемінюємося й освячуємося. Уміймо прийняти насамперед наше життя, як також цілковито все і всіх, що Бог нам дав, дає і ще дасть. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.07.2016р. Б. / Собор святого архангела Гавриїла, Преподобного Стефана Саваїта та Святителя Юліана, єпископа Кеноманiйського

Собор святого архангела Гавриїла

Тропар, глас 4: Прийдіте, люди, світло оспіваймо* першого воєводу сил небесних,* він бо є другим світлом, посланим від Світла,* щоб просвічувати всіх, які з любов’ю кличуть:* радуйся зі всіма небесними силами,* великий архистритигу Гавриїле. 

Кондак, глас 2: На небесах споглядаючи Божу славу,* і на землі з висоти подаючи благодать,* начальнику ангелів, мудрий Гавриїле,* служителю Божої слави, і божественний захиснику світу.* Спасай, оберігай тих, що співають тобі:* Будь нашим помічником, і ніхто не повстане на нас. 

Наступного дня після Благовіщення, тобто 26 березня, Христова Церква вшановує пам’ять святого архангела Гавриїла. Цей день випадає в часі Великого посту, тому не має можливости святкувати його так урочисто, як би цього хотіли вірні. У цей же день, 13 липня, греки свою перемогу над агарянами завдячують святому архангелу Гавриїлу. Тому Церква постановила пам’ять святого благовісника Гавриїла урочисто відзначати також і сьогодні. 

У той самий день
Преподобного отця нашого Стефана Саваїта

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя учителю і чистоти вселенної світильнику,* монахів богонатхненна прикрасо, Стефане премудрий,* ученням твоїм ти все просвітив, сопілко духовна.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Дослідивши глибину премудрості, Стефане,* віднайшов ти єдиний благовгодний скарб,* і дорогоцінні перли розуму,* своїми стражданнями здобув, преблаженний. 

Преподобний Стефан спасався у лаврі святого Сави Освященного, що була поблизу Єрусалиму, тому і стали називати його Саваїт. Він народився близько 725 року, його братаничом був преподобний Йоан Дамаскин, під керівництвом якого подвизався в тій лаврі близько п’ятнадцять літ. З часом він досяг такого рівня досконалости в духовному житті, що Бог наділив його даром прозорливости: він бачив те, що мало колись статися або діялися в той самий час в іншому місці. Також він зцілював хворих, прогнав злого духа з одної біснуватої дівчини. Перед смертю ангели, невидимо для інших, оточили преподобного Стефана, а коли до вмираючого прийшли брати, то він благословив їх, а деяких упоминав, щоб виправилися, бо мають блуди і гріхи, про які ніхто не знає. З молитвою на вустах святий віддав Богові свою душу. Сталося це 794 року, на шістдесят дев’ятому році життя. Святого не слід плутати з іншим святим Стефаном Саваїтом, пам’ять якого вшановуємо 28 жовтня. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

У той самий день
Святителя Юліана, єпископа Кеноманiйського

Святитель Юліан був поставлений єпископом самим апостолом Петром й цей апостол Петро послав святого Юліана проповідувати Євангеліє в Галлію. Існує думка, що Юліан є одною і тією ж особою із Симоном прокаженим, про якого розповідається в Євангелії.

 
Юліан прибув до Кеноманії, оселився за містом в малій хатині і почав проповідувати серед язичників. Ідолопоклонники спочатку слухали його з недовірою, але проповідь святого часто супроводжувалася великими чудесами.

 
Святитель Юліан молитвою зцілював різні хвороби й поступово до нього почали сходитися численні натовпи людей, яким необхідна була та, чи інша допомога. Зціляючи тілесні недуги, святий Юліан зціляв також і душі, просвіщаючи всіх світлом Христової віри.

 
Одного разу, прагнучи вгамувати спрагу численних відвідувачів, святий Юліан спочатку помолився Господеві, а потім встромив свою палицю в землю: з сухого до того часу місця потекла вода. Це диво навернуло до християнства багатьох язичників.

 
Якось Святителя забажав побачити місцевий князь. Коли Юліан йшов до нього, то біля воріт княжого двору помітив сліпого. Святому Юліанові стало його шкода і, помолившись, він повернув йому зір. Назустріч Святителю вийшов князь. Дізнавшись про вже вчинене диво, припав до ніг єпископа й попросив про хрещення.

 
За прикладом князя до Христа навернулася більшість його підданих. Князь пожертвував єпископу свій будинок з метою переробити його на храм і забезпечив майбутню Церкву всім необхідним.

 
Святий Юліан піклувався про духовну просвіту свого стада і - як і раніше - зціляв хворих. Як єпископ Юліан довго залишався на своєму троні і все своє життя трудився на благо церкви й своїх вірних.

Святитель помер у глибокій старості під кінець I століття. До кінця своїх днів благовістив про Христа і зовсім вигубив ідолопоклонство в Кеноманії та її околицях.

понеділок, 25 липня 2016 р.

25.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.16,17–24:  «Ваша слухняність дійшла до всіх»

Апостол Павло висловлює визнання і подяку до римлян за їхнє поступування, віру, за їхнє життя, вказує на те, що їхня слухняність стала знаною іншим людям. Апостол виділяє слухняність тому, що в нашому житті ми часто неслухняні Богові, бо не готові почути Його. І не рідко причиною цього може бути наша хронічна неуважність. На Літургії ми багато разів чуємо: «Будьмо уважні». 

Ми неуважні до того, хто говорить з нами, не уважні до того, що діється навколо нас, не уважні до того, як диявол нам підкидає різні спокуси. Коли ми стаємо уважні, то все більше починаємо помічати і спостерігати Господа, який діє в нашому житті. Коли ми уважні, то в будь-яких обставинах нашого життя зуміємо пізнати і зустрітись з Господом. А це передумова того, щоб слухатися Бога – бути уважним і побачити Його у своєму житті!

*** 
Мт.13,10-23:  «Слухом почуєте, та не зрозумієте, і дивлячись, не побачите, − бо серце в цього народу затовстіло»

Часто бачимо, що різні люди мають ніби «різні» сумління: хтось дуже сумлінний, іде за голосом своєї совісті, а хтось може робити вчинки дуже недобрі, а то й великі гріхи, і, здається, сумління його не мучить. Звичайно, це не так. 

До кожного з нас Бог промовляє через його сумління. І кожен з нас це «своє» сумління може розвивати в собі – тоді воно стає все більше чутливим до голосу Божого. Або ж, навпаки, − через наші гріхи сумління перестає бути тою струною, якої Господь може легко торкатися, – тоді воно стає все менш чутливим. 

Маємо розуміти: щоразу, коли йдемо за голосом свого сумлінням, коли робимо добрі діла, поступово змінюємося в позитивний бік, стаємо ще більше чутливими до Господа і до того, щоб чинити Божу волю. А кожен наш гріх віддаляє нас від Бога. І не тільки віддаляє, а й робить нас зачерствілими, не дає пізнавати Божої волі. Тому кожний наш життєвий вибір або наближає нас до Господа, а згодом ще більше наблизить, або віддаляє – тоді в майбутньому ця дистанція між нами та Богом лише зростатиме. То ж стараймося з усіх сил завжди йти за голосом сумління, і це все більше й більше наближатиме нас до нашого Господа!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.07.2016р. Б. / Святих мучеників Прокла і Іларія, Преподобного Михаїла Малеїна та Святої мучениці Марії Голендухи

Святих мучеників Прокла та Іларія

Тропар, глас 2: Ангели з неба зійшли, здивувашись,* святі, вашим стражданням,* як ви у плоті невидимого ворога подолали* і вбили його зброєю хресною.* Моліться й за нас, Прокле й Іларіє,* щоб перемогли ми ворогів і спасли душі наші. 

Кондак, глас 4: Як ранкова зоря, засяяло мучеників Прокла й Іларія чесне страждання,* осяюючи нас світлом чудес.* Тому й святкуємо вашу пам’ять* – Христа моліть, щоб спас душі наші. 

Обидва святі мученики були родом з міста Калипти, поблизу Анкиру. Коли в ті околиці прибув імператор Траян, що наказав мучити Христових ісповідників, то поставили перед ним Прокла, звинувативши його в тому, що він не хоче приносити жертви божкам. Траян віддав його в руки жорстокого мучителя Максима. Святий Прокл переніс страшне бичування, потім його прив’язали до коней і гнали їх так до Калипти. Тут святого продовжили мучити. Гаками шматували тіло, боки, плечі і живіт припікали свічками, а під кінець прив’язали до дерева і вбили стрілами. Сталося це 12 липня 106 р. 

Коли святого Прокла вели на смерть, то дорогою приступив до нього юнак на ім’я Іларій, що доводився йому братаничем, і дав святому мученикові християнський поцілунок. Сторожа схопила Іларія, закувала в кайдани і наступного дня поставила на суд перед Максимом. Той наказав святого Іларія жорстоко побити, а потім вивести за місто і там стяти йому голову. Кати прив’язали до ніг святого юнака мотузку і волокли його через усе місто аж до місця страти, де він нахилив голову під гострий меч. Тіла святих мучеників Прокла та Іларія християни благочестиво поховали. 

У той самий день
Преподобного отця нашого Михаїла Малеїна

Тропар, глас 8: На духовних крилах до споглядання Бога піднісся ти,* марноту світу залишив, Блаженний.* Зненавидівши тілесні думки,* мудрість з висот отримав, як жити з Богом,* і всім приклад собою показав, кажучи:* Добре воно з Богом жити, Михаїле преподобний. 

Кондак, глас 2: Тілесний тягар облегшив ти ділами,* душевну ж легкість окрилив ти просвіченням, Михаїле,* і став ти обителлю для Тройці.* Споглядаючи її ясно, Блаженний,* молися неустанно за всіх нас. 

У житії преподобного Атанасія Атонського ми розповідали, що ігумен Кименського монастиря взяв його зі собою і постриг у своїй обителі на монаха. Тим ігуменом був Михаїл, стрий Никифора Фоки, який згодом став імператором. Преподобний Михаїл осягнув надзвичайну досконалість у монашому житті. Кименський монастир містився поблизу Атону, на горі Малеїн, звідси й пішло його ім’я – преподобний Михаїл Малеїн. Доживши до глибокої старости, він хотів передати ігуменство преподобному Атанасію, але той пішов у печери, бо не вважав себе гідним цього уряду. І так преподобний Михаїл мусив залишатися ігуменом аж до смерти. Помер побожно близько 963 р. 

У той самий день
Святої мучениці Марії Голендухи

Голендуха – перське ім’я, яке свята Марія носила до хрещення. Жила вона в Персії в часи царя Хозроя I. Молода, з дуже знаменитого роду, вона вийшла заміж за одного чарівника. Та невдовзі Бог дав їй ласку пізнати Христову віру і вона прийняла святе хрещення, хоч знала, що лютий цар немилосердно гнобить і мордує християн. Після хрещення Марія, таке вона прийняла нове ім’я, провадила святе життя у молитві і постах. Чоловік, довідавшись, що вона прийняла християнську віру, став її бити та зневажати, і врешті-решт оскаржив дружину перед царем. Святу Марію в оковах кинули до в’язниці, де вона промучилася аж вісімнадцять років. 

Наступником Хозроя став Ормисдас. За його правління грецький посланець при його дворі, на ім’я Аристовул, потай часто навідував святу мученицю. Він дав їй псалтир, який для святої Марії став джерелом великої втіхи. Але коли Аристовул від’їхав до Греції, поганські волхви нагадали цареві, що у в’язниці сидить одна християнка, і цар віддав Марію у їхні руки. Кожного дня вони виводили святу мученицю на публічне місце і жорстоко мучили: морили голодом, обпалювали її голову вогнем, шматували залізом тіло, та Марія все це стійко переносила, а Господь Бог у тих муках прославив її численними чудами. Таке повільне і страшне катування тривало аж до смерти царя Ормисдаса. 

Коли на престолі сів Хозрой II, якому грецький імператор Маврикій (582-602) допоміг повернути собі престол, з якого його прогнали бунтівники, тоді в Персії на якийсь час гоніння християн припинилося. Марія вийшла на волю із знаками пережитих мук на лиці й усім тілі. Святий Домитіян, свояк імператора, якого було вислано з посольством до Персії, дивувався мужності і витривалості святої Марії у Христовій вірі. 

Свята Марія пішла до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, зупиняючись дорогою в монастирях. Коли вона прийшла до Єраполя Сирійського, то там занедужала. Мучениця прийняла з рук єпископа Стефана святі Тайни, розповіла йому про своє життя і, повна заслуг перед Богом, задля якого так страждала, померла близько 605 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 24 липня 2016 р.

24.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.10,1–10:  «Моя молитва до Бога за них, щоб вони спаслися»

Є особи, які дорогі нашому серцю, ми за них турбуємось, дбаємо, переживаємо, щоб вони були щасливі, здорові, що б все добре у них було в житті. Але життя, яким би воно не було – чи більше труднощів, чи менше, чи більше вигод, чи менше – воно закінчиться, і перед нами буде вічність. Тому в житті важливо найперше дбати про освячення і спасення наше як і кожної людини. 

На силу ми не можемо когось спасати і освячувати. Але важливий для нас є інструмент, на який вказує апостол і чим можемо допомогти для них, це – молитва. Маємо пам’ятати в молитві тих людей, яких Бог поставив на нашій життєвій дорозі, взивати до Господа, щоб вони провадили життя досконале, щоб вони ішли дорогою спасення.

*** 
Мт.8,28–9,1:  «І почали кричати: ”Що нам і Тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?”» 

Христос ходив Гадаринським краєм і не звертався ні до кого, хто не потребував Його. А тут двоє біснуватих самі дають про себе знати, самі виявляють себе і свій стан. Це показує дуже надважливу річ для кожного з нас. Христос був Богом, отже, був святим. І ця Його святість не давала злим духам почуватися комфортно, тому вони виявляли себе. 

Так само і в нашому житті: що більше будемо прямувати до досконалості і ставати святими, то більше будемо змінювати світ, впливати на тих чи інших людей, їхні недоліки, вади, також на ситуації чи проблеми, які є навколо нас. Дуже і дуже важливою є праця над собою, переміна себе, зростання в досконалості, у святості. Коли ми самі змінимось, то тоді ми навіть мимоволі будемо навертати, преображувати, зцілювати інших навколо себе. Отже, праця над собою – важлива річ не лише для нашого власного спасення, а для спасення цілого світу! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.07.2016р. Б. / Святої мучениці і всехвальної Євфимії та Святої праведної княгині Ольги, у хрещенні Олени

Святої мучениці і всехвальної Євфимії

Тропар, глас 4: Жениха твого полюбивши,* і свічу твою світло запаливши добрими ділами, всехвальна Євфиміє,* поєдналася з Ним, вінець страждання від Нього прийнявши.* Але від бід позбав нас,* що з вірою вшановуємо пам’ять твою. 

Кондак, глас 6: Подвиги у стражданні,* подвиги у вірі здійснила ти щиро за Христа, жениха твого.* І нині витівки неправдивих учень і ворогів* під ноги православних царів покорити моли Богородицю,* ти що від шестисот тридцяти богоносних отців визнання віри прийняла* і зберігала, всехвальна. 

Пам’ять святої Євфимії вшановуємо 16 вересня і тоді ж подано житіє святої. Нині Христова Церква відзначає пам’ять чуда, яке сталося за участи святої Євфимії в часі Вселенського собору у Халкедоні (451 р.). Коли Отці Собору кинули клятву на Євтихія і Діоскора, то євтихіяни в той час баламутили народ і поширювали брехливі чутки про наради Собору. Тоді святий Анатолій порадив Отцям Собору, що найліпше залишити за Господом Богом суд, хто має слушність: Собор чи Євтихій. Тож записали два символи віри: один – затверджений Собором, а другий – з блудами Євтихія. Обидва листи при численних свідках, також і зі сторони євтихіян, поклали на груди нетлінного тіла святої Євфимії, бо Собор відбувався у церкві, в якій спочивали мощі святої. У присутності всіх Отців Собору домовину замкнули й опечатали царськими печатками. Три дні і три ночі вірні з Отцями Собору, царем і царицею молилися, щоб Бог дав свідчення правди. Третього дня при свідках печатки зняли, домовину відкрили і побачили, що соборовий символ віри свята Євфимія тримала в руці, а другий, єретичний, лежав під її ногами. І так усі побачили, як Бог у чудесний спосіб дав свідчення, що лиш наука Христової Церкви є правдива.

У той самий день
Святої праведної княгині Ольги, у хрещенні Олени

Тропар, глас 1: Піднісши свій ум на крилах богопізнання, преславна Ольго,* ти злинула вище видимого світу,* осягнувши Бога, Творця вселенної.* Знайшовши Його, ти прийняла у хрещенні нове життя* і повсякчас перебуваєш у нетлінності,* втішаючись плодами* життєдайного дерева. 

Кондак, глас 4: Похвалім сьогодні Бога, доброчинця всіх,* що прославив на Русі-Україні Ольгу богомудру,* щоб за її молитвами* подав прощення гріхів душам нашим. 

“Як денниця перед сонцем, як зоря перед світом”, так серед глибокої поганської тьми, що огортала Русь, засяяла свята Ольга, велика душею і премудра умом жінка князя Ігоря, мати князя Святослава, бабуся святого Володимира. На руському престолі, яким після смерти свого мужа правила іменем неповнолітнього сина Святослава, вона виявилася такою мудрою управителькою свого народу, що дала початок найвидатнішим поступам у розвитку Руської держави. А з хвилі, коли Ольга прийняла християнство, пробудилася і душа народу; вона вказала стежинку до нового життя, до якого мав привести її внук Володимир. Свята Ольга була предтечею великої доби, саме тому ми її величаємо як велику і мудру. А перед престолом Всевишнього вона свята, бо святим було після хрещення її життя і вгодні Богу діла її, за які Христова Церква вінчала її вінцем святости, а вдячні покоління почитають пам’ять благовірної і праведної. 

За однією з версій, походила Ольга з боярської родини, правнучка Гостомисла, правителя Новгорода. Жила вона в селі Либуті, поблизу Пскова. Тут випадково її побачив молодий Ігор і закохався в її незвичайну красу та великий розум. У 903 р. вони побралися. 

Про діла Ігоря, про його смерть від древлян, про помсту вдови Ольги деревлянському князю Малу знаємо з історії, і не нашою справою є повторювати ці речі, які (окрім самої смерти Ігоря) мають дуже непевне підґрунтя. Нам важливо те, що, управляючи великою державою, вона виявила надзвичайну зрілість і розважливість. Часто подорожуючи зі Святославом, своїм сином і майбутнім правителем Руси, вона пізнавала потреби народу. А на ті потреби відповідали мудрі постанови княгині: справедливий розклад податків, підтримка торгівлі, будівництво доріг і мостів, закладення міст, установлення чогось на зразок сучасної пошти тощо. З сусідами Ольга вміла зберігати мир – річ нечувана в ті дикі часи, нечувана тим більше на Русі, оточеній племенами, які лиш чекали нагоди помститися за свої давні поразки. Господь наділив княгиню Ольгу великим розумом, вона мовби була створена для царського престолу. 

Коли Ольга передала правління державою в руки Святослава, – вона стала жити іншим життям. Для неї відкрився новий круг справ – виховання внуків. Але ті з юних років виходили на бойове поле; Ольга могла лиш найпильніше зайнятися вихованням Володимира. І зайнялася. Вона заклала в його серці добру основу. Прийшли роки, коли дика кров грала в його жилах, пристрасть володіла молодою душею, а з часом спрага слави і спрага помсти над усіма, що стояли на дорозі до слави, википіла, випарувалася з того серця, і залишилося лиш чисте золото. Завмер Володимир мстивий і кровожерливий, постав Володимир справедливий, сердечний, повний любови – правдива руська душа, чесна і права, аж до забуття себе самого. Таким зробила його Христова віра, а зерна тої віри і зерна чоловіколюб’я посіяла в його серці Ольга. І в цьому її найбільша заслуга. 

Як свідчить передання, одного разу Ольга вибралася на купіль на Дніпро. І ось поблизу берега вона почула прекрасний спів, тихий, що розриває душу. Спів линув з маленької хатини, звідти також поширювався запах кадила. Зацікавлена, Ольга увійшла досередини і побачила престол, біля якого сивоголовий, з лицем, зораним зморшками, старець, священик, разом з громадкою вірних християн молився Богу. Саме він порадив княгині податися до Царгорода, де вона пізнає святу віру. 

Прекрасне передання, лиш не відомо наскільки воно правдиве. Ольга не потребувала аж такого роз’яснення, вона дуже добре знала, що в Руській державі є багато людей “грецької віри”, як тоді на Русі називали християн. До того вже Аскольд і Дир були християнами, вже святі Кирило і Методій довершили переклад на слов’янську мову святих книг, у Києві вже була церковця святого пророка Іллі. Чоловік Ольги Ігор мав у своєму війську багато християн, не бракувало їх і серед достойників, бо вже у 945 р., укладаючи договір з греками, частина русинів присягала на поганських богах, а частина на хресті і Євангелії. 

І тут слід наголосити, що на Русі не було жодного переслідування Христової віри. Це була найбільш толерантна держава – риса, якою не багато народів можуть похвалитися. 

Ольга напевно тривалий час готувалася до прийняття Христової віри. Доволі вірогідною є думка, що вже за життя свого чоловіка Ігоря була вона знайома з Христовою вірою, а після його смерти явно виявляла свою прихильність до християн. Її страшна помста деревлянам за смерть чоловіка, якщо це передання правдиве, не суперечить духові часу, де право помсти було святе, а його занехаяння було безчесне. 

Та прийшов час, коли Ольга вирішила прийняти хрещення, яке, згідно з тодішнім звичаєм, зазвичай відкладали на схилок літ. Вона поїхала до Царгорода. Оповідь про те, що Ольга тоді була такою красунею, що сам імператор захотів одружитися з нею, для нас дуже приваблива, але, на жаль, неправдива. Ользі тоді виповнилося щонайменше шістдесят п’ять літ. Хрещення вона прийняла 957 р. Її хресним батьком був імператор Костянтин VII Багрянородний (912-959), а хрестив Ольгу-Олену патріярх Полієвкт. Ім’я Олена свята Ольга прийняла на честь рівноапостольної Олени, матері святого Костянтина Великого. 

Грецький літописець пише так: “Ольга, жінка руського князя, того, який приводив кораблі проти греків, після смерти чоловіка явилася в Царгороді і тоді показала свою велику ревність для правдивої віри, була охрещена і прийнята з почестями, що відповідали її достоїнству, і повернулася додому”. 

А літописець Нестор пише так: “Ольга, просвічена хрещенням, раділа душею і тілом. Патріярх сказав їй: «Благословенна ти між жінками руськими, що полюбила ти світ і відкинула морок; і благословити тебе будуть сини Руси до останнього роду»”. Слова ці сповнилися і сповнюватимуться в прийдешніх віках. Патріярх подарував Ользі хрест, на якому були написані такі слова: “Обновися, Руська земле, в Бозі через святе хрещення, яке прийняла блаженна Ольга”. Хрест той в часи князя Ярослава, сина Володимира Великого, стояв на престолі, збудованої ним величної церкви святої Софії; згодом, у замішаннях і пожежах Києва, пропав. 

Повернувшись на Русь, Ольга провадила правдиво християнське життя. Вона побудувала в Києві церкви святого Миколая і святої Софії, а також возвела церковцю у своєму рідному селі Либуті, поблизу Пскова, над рікою Великою. За її прикладом в Києві багато навернулися. Син її Святослав нікому не перечив бути християнином. Та сам, звиклий до постійних воєн, не міг прийняти віри, яка каже платити добром за зло і любити ворогів, – тому не хотів прийняти хрещення, бо боявся, що його дружина сміятиметься з нього. У своїх подорожах Руссю свята Ольга всюди ставила придорожні хрести, і досі ще є місця, які називаються “Ольжин хрест”, а в Пскові донині стоїть каплиця на місці, на якому, згідно з переданням, свята Ольга поставила хрест і провістила місту розвій і славу. 

Померла свята Ольга 11 липня 969 р. (у віці понад вісімдесят літ). Перед смертю попросила Святослава, щоб після похорону не було тризни, а також, щоб не насипали в її пам’ять кургану, бо це був поганський звичай. Похоронили її грецькі священики, ті, що віддавна були на Русі, і ті, що приїхали разом з Ольгою з Царгорода після її хрещення. Вже невдовзі після її смерти, за правління Володимира Великого, Ольгу стали почитати як святу. Монах Яків писав, що “тіло святої Ольги спочиває в домовині, немов уві сні, стільки літ нетлінне, і внук її Володимир поставив її кам’яний гріб у Десятинній церкві за митрополита Леонтія”. 

Літописець Нестор закінчує свою повість про святу Ольгу такими словами: “Вона провістила християнство в нашій землі, як денниця сонце, як зоря перед раннім світлом, як місяць уночі, так світила вона серед невірних людей. Вона перша з Руси увійшла в небесне царство. Її величають сини Руси як начальницю. Вона і після смерти молить Бога за Русь. Усі її славлять, бачачи її в тілі возлежащу багато літ”. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР