ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 4 червня 2016 р.

04.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.15,35–41:  «І виникла гостра суперечка, так, що вони розстались»
 
Бачимо непорозуміння між Павлом та Варнавою. Кожен бачить по-своєму, куди він мав би йти проповідувати, кого мав би брати із собою, і так доходить до незгоди. Навіть серед апостолів не все було ідеально, хоч Бог їх покликав нести Добру новину, але поза тим вони були грішними людьми, тому часом виявлялась їхня людська обмеженість. Але, попри те, бачимо, що Господь діяв. 

Сьогодні Бог той самий, і Він діє не зважаючи на обмеженість членів Церкви, на обмеженість кожного з нас. Не зважаймо на нашу обмеженість, слабкість, а то й гріховність, дозволяймо Духові Святому діяти. Ніколи не знеохочуймось у часі своїх падінь чи невдач, а стараймося далі служити Господеві. Попри різні непорозуміння чи труднощі, які можуть виникати навіть у Церкві, ніколи не переставаймо свідчити про Бога, свідчити Добру новину, свідчити Євангеліє. 
 
* * *
Йо.10,27-38:  «Ніхто не вирве їх з рук Отця мого!»
 
Часто нарікаємо, що не можемо дати собі ради з тими чи іншими спокусами, труднощами, випробуваннями. Але ці переконання підсуває нам не хто інший, як диявол, бо в Бозі, з Господом, немає речей, яких неможливо подолати. 

Немає нічого, чого б ми не здолали, і диявол дуже зацікавлений, щоб ми забували про це. Він завжди показує нам багато речей у викривленому світлі, і навіть якщо в його трактуванні є якась частина правди, то назагал – це брехня. Диявол показує спокуси такими, немовби вони сильніші від нас. 

Тому, незважаючи на те, що ситуація може бути справді дуже складною, для нас правда одна: хай якими будуть труднощі та випробування, ми завжди маємо в собі силу їх подолати. Жодна спокуса не може вирвати нас із рук Отця. Господь завжди буде примати нас у своїх руках, лиш би ми самі не виривалися з тих рук, не піддавалися спокусам диявола. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

04.06.2016р. Б. / Святого мученика Василиска

Житіє святого мученика Василиска
 
Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Василіск,* у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші.

Кондак, гл. 8: У стражданнях сильним і мужнів явився єси і у чудах предивним, явно ім’я Христа свідчачи мучителя посоромив ти, тому й почитаєм тебе, Василіску, завжди зовучи, всечесний: радуйся мучеників світла доброто. 

3 березня Церква вшановує пам’ять трьох святих мучеників, Євтропія, Клеоніка і Василиска, котрі постраждали в часи переслідувань християн за імператора Максиміяна, у місті Амасія, від руки мучителя Асклипіодота. Святих Євтропія і Клеоніка тоді розіп’яли на хресті, а святого Василиска кинули до в’язниці. Терплячи тяжкі муки, святий Василиск молився день і ніч до Бога, і ось неземне небесне світло осяяло цілу в’язницю – сам Христос Спаситель явився мученикові, утішив його, пообіцяв мученицький вінець і наказав, щоб з воїнами пішов до рідного села скріпити у вірі свою родину і вірних. 

Василиск впросив начальника в’язниці, щоб відпустив його з вояками на чотири дні додому, і той дозволив. І так прийшов він до рідного села Кумиали, поблизу Амасії, і попрощався з матір’ю та родиною. Зійшлися тамтешні християни, а він утішав їх словом Божим, заохотив до витривалости, скріпив їх у любові до Спасителя і в спразі до страждань та й попрощався з ними, бо знав, що вже надходить день, коли має дати свідчення своєї віри Спасителеві. 

У той самий день до Амасії прибув новий начальник Аґриппа, він наказав поставити перед ним усіх ув’язнених християн. Довідавшись, що серед них нема Василиска, став тяжкими карами погрожувати начальникові в’язниці, якщо ув’язнений не повернеться, і послав до Кумиали свого слугу Магистріяна з відділом війська, щоб привели святого мученика вже не до Амасії, а до міста Комани, куди саме мав їхати Аґриппа. Магистріян перестрів святого Василиска вже на зворотньому шляху до Амасії. Його з плачем супроводжували родина і знайомі, а святий голосно молився до Бога, призиваючи Його допомоги, щоб бездоганною смертю дати іншим добрий приклад. Магистріян наказав накласти на нього подвійний ланцюг, а на ноги йому одягнути мідні чоботи з гострими цвяхами, так, щоб ноги святого мученика стікали кров’ю. Дійшовши так до села Дакози, вояки прив’язали Василиска до сухого дерева, а самі в домі вдовиці Трояни стали обідати. Був саме полудень, сонце гріло немилосердно; зійшлися мешканці села Дакози і дивувалися терпеливості святого мученика, котрий під тягарем кайданів, зранений, на спеці не те, що не жалівся, а навпаки, голосно прославляв Христа Спасителя, за якого хотів страждати. І враз затряслася земля, вдарили громи, впали кайдани з рук святого Василиска, відпали мідні чоботи, – святий став здоровий тілом, а сухе дерево, до якого його були прив’язали, зазеленілося листям. Тоді навернулося багато поган, а серед інших і вдова Трояна зі своїм сином. 

У довгій дорозі воїни вже ліпше обходилися зі святим мучеником, хотіли його посадити на осла і просили, щоб їв з ними, але слуга Божий вже не хотів ніякої страви і далі йшов пішки, бо знав, що не слід журитися вигодами для тіла, коли ледве кілька годин відділяє його від мученицької смерти. 

Прибувши в Комани, святого Василиска поставили перед Аґриппою, що саме приносив у божниці поганським божкам свої мерзенні жертви. Він наказав святому мученикові поклонитися богам, а той став уголос прославляти Христа Спасителя. А коли святий закінчив свою молитву словом: “Амінь”, – боввани впали на землю і розбилися. Тоді святого мученика швидко вивели з божниці, а Аґриппа запитав його, чиїм іменем повалив він ідолів? 

“Іменем Того, котрий вогнем своїм спалить цю божницю, іменем Христа Спасителя!” – відповів святий, і в ту ж хвилю вдарив грім, і божницю враз охопив сильний вогонь. Хоч як гасили той вогонь, та згоріла вона аж до підвалин. 

Аґриппа наказав тут же стяти мечем святого мученика, а його тіло кинути в ріку. Сповнений великої радости, святий Василиск підніс свою останню земну молитву до Господа, а коли нахилив голову під меч, усі побачили Христа Спасителя, що стояв посеред відкритих небес, і подивляли це чудо та славили того, душа якого полинула в обійми Господа і свого Сотворителя. Тіло святого Василиска християни викупили у катів за 30 срібняків і поховали серед чистого поля, а щоб затерти всякий слід (бо Аґриппа наказав би збезчестити святі мощі), посіяли поверх могили зерно. Змучені тяжкою роботою, вони відчули велику спрагу – і враз побіля могили стало бити джерело з чистою холодною водою. Наступного дня побачили, що збіжжя на могилі виросло і вбралося в колос. 

Згодом, значно пізніше, один з міщан Коман на ім’я Марин побудував поблизу міста церкву на честь святого Василиска і сюди перенесли мощі мученика, які, за волею Божою, прославилися багатьма чудами. Святий Василиск прийняв мученицьку смерть 22 травня 307 р. 

Минуло близько 100 літ від смерти святого Василиска. І ось вояки привели до його церкви, поблизу Коман, геть знесиленого в’язня, щоб тут переночував. А коли посеред ночі той в’язень гаряче, дуже гаряче молився до Бога, явився йому святий Василиск і сказав: “Завтра будемо обидва разом!” Тим в’язнем був не хто інший, як святий Йоан Золотоустий. Наступного дня святий Йоан закінчив у тій церкві свій земний подвиг. 

У той самий день
Пам’ять Другого Вселенського собору
 
Другий Вселенський собор відбувся в Царгороді у 381 р. за правління імператора Теодосія, головно завдяки старанням святого Григорія Богослова. Участь у ньому взяло 150 Отців. На Соборі було виклято науку аріянина Македонія, котрий виступив з новою єрессю, що звалася духоборством. Він голосив, що Святий Дух не є Богом, а лишень найдосконалішим створінням. Македонія і його прихильників Отці Собору викляли, як також викляли єресь аполінаристів, які твердили про неповну людську природу Ісуса Христа. Собор усталив також символ віри, так, як його сповідуємо і нині. На Соборі головував святий Мелетій, потім святий Григорій Богослов, а під кінець Нектарій. Першим рішенням Собор настановив святого Григорія патріярхом Царгородським, але, як знаємо, святий Григорій зрікся цієї гідности ще під час Собору. 

Також царгородському патріярхові було визначене друге місце за гідністю, після папи римського. Рішення Собору підтвердив папа Дамасій І (366-384). Символ віри, усталений на тому Соборі, називається Нікео-Царгородський. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 3 червня 2016 р.

03.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.15,5–34:  «І серцевідець Бог засвідчив їм»
 
У стосунках з іншими найчастіше для нас найважливіше – добре виглядати для людей, щоби люди про нас добре думали, добре говорили. Ми часто дуже багато на це звертаємо уваги. Як також стараємось не завдавати одне одному ран чи болів, ставитись до інших із повагою і пошаною, звичайно така позиція важлива. Але ми часто забуваємо про важливість чистоти серця, не думаємо, що Бог знає наші серця. 

Господь знає до чого схиляються наші серця, як ми поводимось з цією людиною, а як ставимось до неї, які думки, які стремління носимо. Тому дбаймо не лише про зовнішнє, а й про чистоту наших думок і про чистоту наших сердець. 
 
* * *
Йо.10,17-28:  «Дії, що чиню їх в ім’я Отця мого, – вони свідчать за мене»
 
У християнському житті якось так виходить, що ми мало уваги звертаємо на діла. Так, ми говоримо, що треба знати Євангеліє, Катехизм, молитви. І це дуже важливо, щоб пізнати правду про Бога, про Боже Об’явлення. Але наша віра завжди й неминуче реалізується в нашому житті. 

Адже навіть якщо все знаємо, але згідно з тим не живемо, то не даємо плодів. Якраз наше життя, поведінка в критичних ситуаціях – це та сутність, яка виявляє, показує, у що ми віримо і якою є наша віра. 

Апостол Яків пише, що віра без діл мертва, як тіло без духа. Отже, за нашими ділами пізнають, хто є нашим Богом.

+ВЕНЕДИКТ 

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.06.2016р. Б. / Святих великих царів і рівноапостольних Костянтина й Олени

Святих великих царів і рівноапостольних Костянтина й Олени
 
Тропар, глас 8: Хреста твого образ на небі побачивши* і, як Павло, покликання не від людей прийнявши,* між царями твій апостол, Господи, царюючий город у руку твою положив.* Спасай нас завжди в мирі, молитвами Богородиці,* єдиний Чоловіколюбче. 

Кондак, глас 3: Днесь Константин із матір’ю Оленою показують хрест, всечесне Древо* – для всіх юдеїв посоромлення, зброя ж на противників вірним,* бо ради нас з’явилося знамено велике і в боях грізне. 

У місті Наіс, що було столицею горішньої Мезії, на території сьогоднішньої Сербії, 27 лютого 274 р. народився святий Костянтин Великий, один з найбільших мужів цього світу. Бог призначив його на те, щоб він перший дав свободу святій Христовій вірі і щоб став її захисником та покровителем. Водночас він був одним з найвидатніших царів, які коли-небудь правили Римською імперією. З огляду на заслуги перед святою Церквою, величаємо його рівноапостольним, а в історії він відомий під іменем Великий. У цей самий день ми вшановуємо пам’ять його матері, святої Олени, яку почитають і Східна, і Західна Церкви. 

Римською імперією, що обіймала пів світу, у 284 р. став правити Диоклетіян. У 285 р. свою владу він поділив з Максиміяном Геркулеєм. Коли ж він зрозумів, що і вдвох їм важко буде управляти такою великою державою, у 293 р. вони вибрали собі ще двох помічників, цезарів, Галерія Максиміяна і Костянтина Хлора, батька святого Костянтина. Землі поділили так: Диоклетіян правив Тракією й усім Сходом, Максиміян – Африкою, Іспанією та Італією, Галерій – Ілирією, а Костянтин Хлор – Галією та Британією. 

Отже, батько святого Костянтина з 293 р. правив Галією і Британією. Мати святого Костянтина називалася Олена. Коли його батько став цезарем, він розлучився з Оленою й одружився з Теодорою, дочкою імператора Геркулея. У них народилися дочка Констанція і три сини: Далматій, Анабаліян і Констанцій (той був батьком Юліяна Відступника). 

Молодий Костянтин пішов на військову службу до Диоклетіяна, він воював у Єгипті проти Ахила (296 р.). Згодом служив під командою Галерія у війні проти персів. У 305 р. імператори Диоклетіян та Максиміян Геркулей зреклися свого становища, а Галерій і батько святого Костянтина стали августами, тобто імператорами. Костянтин утік від Галерія до свого батька, бо бачив, що Галерій хоче позбутися його – убити. Але вже 306 р. батько його Хлор помер, а 25 липня в Ебуракумі воїни вибрали августом 32-літнього Костянтина Великого. Галерій був змушений погодитися на це, і Костянтин став правити Галією і Британією. Був це час, коли Христова Церква після жорстокого переслідування за Диоклетіяна і Галерія відчула подих свободи. Диоклетіян упродовж двадцяти років не те, що не переслідував християн, а навіть більше – надавав їм при своїм дворі найбільші посади. Та у 303 р. він розпочав жорстоке переслідування християн. По всій Римській імперії руйнували християнські церкви, палили святі книги, християнам забороняли збиратися на молитву, а всіх, хто не хотів складати жертву божкам, чекала втрата посад, маєтків, вигнання, а найчастіше страшні муки і смерть. Коли Диоклетіян зрікся влади, в західній частині держави гоніння припинилися, однак у східній частині, під Галерієм, воно продовжувалося, хоч і тут поволі слабшало, аж доки у 311 р. Галерій не відкликав едикту про переслідування християн. 

Набагато скоріше переслідування припинилося у західній частині держави, якою правив Костянтин Великий. На початку свого правління він подбав про оборону границь своєї держави від франків, котрих у численних надрейнських битвах остаточно поборов. У Римі тимчасом царську владу захопив син Максиміяна, Максентій, і став жорстоко пригнітати народ. Його батько Максиміян пошкодував, що зрікся корони, і задумав повернути собі своє становище. 

Він підняв бунт проти свого сина, самозванця Максентія, а коли той рішився свого батька звести зі світу, Максиміян утік до Костянтина і віддав йому за жінку свою дочку Фавсту. Сталося це 307 р. Та вже у 310 році Костянтин довідався, що Максиміян задумує зле проти нього, і прирік його за це на смерть. 

У 312 р. Костянтин вибрав собі на допомогу Ліцинія і видав за нього свою сестру Констанцію. А коли з Риму один за одним стали приходити посланці до Костянтина, щоб той спасав Італію від насильства Максентія, він оголосив Максентієві війну і вирушив на Рим. Треба додати, що Костянтин, хоч і був тоді поганином, не переслідував християн, як і не переслідував їх, попри царські едикти, його батько Хлор. І тепер, ідучи на війну, в своїх молитвах він не оминав також і Бога християнського. Був погідний, ясний день. Раптом Костянтин й усе військо побачили в небі великий, яскравий, як сонце, хрест, а над хрестом напис: “Із ним переможеш!”. Ніхто не відав, що означає той знак. Аж уночі Костянтину явився у сні сам Христос Спаситель з хрестом у руці і велів йому, щоб його військо з таким самим знаменням ішло на бій, – і переможе. Вранці Костянтин зразу ж наказав зробити хресне знамено, на якому повісили біле полотнище, з вишитими золотом і дорогоцінними каменями літерами: X. Р. – дві перші літери Імени “ХРИСТОС”. Прапор той, названий “лабарум”, імператор передав п’ятдесяти найвідважнішим воїнам, щоб його стерегли. Крім того, він наказав привести християнських священиків, які його навчили, що у святому хресті є чудесна сила, – і Костянтин повірив, душею він уже став християнином. 

А тимчасом Максентій випитував поганських ворожбитів, на чию користь закінчиться вирішальна битва. Вони відповіли йому двозначно, що ворог Риму буде побитий. Максентій вирішив, що тим ворогом є не хто інший, як Костянтин, і сміливо розпочав битву. Військо Костянтина, в якому було багато християн, ударило на ворога як грім; хресне знамено засяяло під сонцем. “Великий Бог християнський!” – закричало ціле військо, і ось уже розбитий і перший, і другий, і третій ряд набагато численнішого війська Максентія. А під мурами Риму Максентій був остаточно розбитий (дня 28 жовтня), а сам він, утікаючи, загинув на ріці Тибрі. 

Рим з радістю відчинив свої ворота перед Костянтином; хрест Христовий переміг, віра Христова стала вільною, правда перемогла поганство, тьма відступила перед сонцем. А коли римляни поставили на честь свого визволителя пам’ятник, за виразним наказом імператора, замість меча він був зображений зі святим хрестом. І напис голосив таке: “Цим спасительним знаменням я звільнив Рим від тирана та повернув сенатові і народові давню свободу, і гідність, і славу”. Відтоді імператор завжди носив на своєму шоломі знак хреста, так само робили і його воїни. 

На Сході царську владу захопив Максимин Дай, і Костянтин вислав проти нього Ліцинія. У 313 р. Дай був розбитий, а Костянтин і Ліциній поділили імперію між собою. Того самого року (313) вони видали едикт, згідно з яким кожному вільно визнавати християнську віру, а церкви, забрані у християн, мають бути їм повернені. Однак вже наступного року дійшло до війни між Костянтином та Ліцинієм. У битвах під Адріянополем Ліциній був розбитий, і змушений був віддати Костянтинові всі європейські посілості, крім Тракії і нижньої Мезії. Настав мир. Та Ліциній з власної волі почав переслідувати християн в Азії і в Африці, бо міркував собі, що вони більше схиляються до Костянтина, як до нього. Це стало причиною нової війни 323 р. Ліциній двічі, під Адріянополем і під Хризополем, зазнав поразки. Але він і далі не припиняв ворохобитися, тому у 325 р. в Тесалоніках його було засуджено на смерть.

Костянтин став володарем усієї Римської держави. Христова віра стала вірою панівною. Уже після перемоги над Максентієм Костянтин став ревним покровителем Христової Церкви. Він, за тодішнім звичаєм, не прийняв зразу святого таїнства хрещення, а довго готувався до нього покаянням, молитвою, читанням Святого Письма. 

“А коли проголошено свободу віри, – пише самовидець Євсевій, – зразу ж, наче б світила, всюди, в кожному місті повстали християнські громади, що в часі переслідувань часто переховувалися під землею. Відважні ісповідники Христової віри поверталися з вигнання до вотчин, весело і радісно проходили вони через міста і села. Усією громадою вірні на вулицях і площах співали псалми і побожні пісні. Ті, яких у кайданах було вислано далеко на чужину, тепер вільно поверталися до рідних домівок. А ті, що ще недавно нам погрожували смертю, тепер бажали нам щастя, здивовані тим чудом, і кричали вголос, що Бог християн – це Бог правдивий. Усюди відбувалися урочисті посвячення церков, збиралися єпископи, священики і вірні зі всіх кінців світу – й усі вони були як члени однієї великої Христової родини. Одна сила Святого Духа всіх оживляла, одне в них билося серце, одна була в них думка і одне славослов’я Христа Спасителя. Всі страждання і всі кривди забулися – усі тішилися сьогоденням і надією на щасливе майбутнє; ясний, погідний, нічим не затьмарений день світив променями небесного світла над Христовою громадою усієї землі!” 

А імператор Костянтин надавав святій Церкві щораз нові пільги. Доми Божі звільнив від усяких податків та інших обтяжень (поган і жидів від цього не звільнив), дозволив приймати церквам пожертви, сам давав величезні кошти на будову церков, єпископам дав право чинити суд у випадках, якщо хто був невдоволений світським судом і хотів суду духовного. Дав їм також право звільняти невільників і тих, що, провинившись у чомусь, сховалися у церкві, під опіку єпископів. Війську надав священиків і шатра для похідних церков. До того часу невільників, засуджених на кару смерти, розпинали, і була це смерть найбільш принизлива; відтепер її було відмінено, а хрест стали почитати як знамено найбільшої чести і слави. Священикам Костянтин віддавав найбільшу шану, і при своїм дворі тримав їх багато; до вбогих він був завжди милосердний, гостив їх при своїм столі і наділяв усякими ласками. Тисячі церков повставали по всьому краю. Бог благословив добрі діла, всі піддані були щасливі, всі величали свого рівноапостольного святого царя. 

А коли повстав злобний Арій і його безчесна єресь, Костянтин скликав до Нікеї Перший Вселенський собор і сам брав участь у ньому. Його смирення і ревність про святу віру засяяли тут ясним блиском. Арія відправили у вигнання. Отці Собору, після його закінчення, своїми молитвами освятили нове міста, що повстало з малої Візантії і було назване Константинополь, Царгород, Новий Рим. 

Та лукавством прихильники Арія ввели імператора в блуд до тої міри, що він піддався на підшепти Арія та Євсевія і засудив святого Атанасія на вигнання, що ми вже докладно описали в житію цього великого святого. Вірні християни багато постраждали від аріян, які спиралися на підтримку Костянтина, та сам він був далекий від єресі і чинив усе в добрій вірі, тож жодної вини на ньому не може бути. Він ніколи не припиняв дбати про Христову віру. Для прикладу наведемо цитату з листа, якого він писав до короля персів Сапора: “Я поручаю тобі дуже сердечно християн і завжди буду тобі вдячний, якщо обходитимешся з ними по-людськи. 

У вірі їх і звичаях не знайдеш нічого, що було б гідне осудження. Вони безкровними жертвами славлять Бога, і гидують жертви з крови, вони любуються в чистоті серця, пильнують чесноту і побожність, і справедливо можуть хвалитися своєю вірою. Я сам є найліпшим прикладом, що за ласку, яку виявиш християнам, Бог буде тобі благословити. Бо я, з поміччю Бога, маючи віру в Христа Спасителя, цілий світ від західного моря, разом з Римською державою, підкорив. Я стільки отримав перемог і скинув тиранів без усяких жертв і чарів, а лишень завдяки святому хресту, що був перед очима моїми, і ревній молитві. А інші, що переслідували християн, як, наприклад, товариш мій Галерій, – всі зле загинули”. 

У Никомидії, де затримався був в поході проти персів, Костянтин прийняв святе хрещення і чистий душею, безгрішний, повний заслуг, помер 22 травня, а перед смертю доручив єпископам Церкву і свою державу, яка під його правлінням пережила найщасливіші часи великої слави. 

Тіло святого Костянтина перенесено до Царгорода і поховано в церкві святих Апостолів. 

Свята Олена, мати святого Костянтина
 
Свята Олена, прославлена у Церкві через власні заслуги і через заслуги свого сина, народилася близько 247 р. у провінції Витинії, в місцевості Дрепани. Вона походила з простого, навіть не шляхетського роду. Костянтин Хлор, що був тоді офіцером, одружився з нею за її великі чесноти, і разом вони подалися до горішньої Мезії (сучасна Сербія), де Хлор мав великі посілості, а його родина належала до найзнатніших родів. Тут народився святий Костянтин Великий. 

Коли її чоловік став цезарем, то, згідно з римським звичаєм, розлучився з жінкою, бо мусив оженитися з Теодорою, пасербицею Максиміяна Геркулея. Святий Костянтин, зайнявши престол, перше, що зробив, послав за своєю матір’ю. Після навернення сина, свята Олена також пізнала Христову віру і стала взірцем правдивого благочестя. Вона дні і ночі проводила в молитві, у церкві, завжди в простій одежі ставала разом з іншими людьми, не шукаючи для себе окремого, царського місця. Костянтин дозволив їй брати зі скарбниці на церкви стільки, скільки вона захоче. Тож свята Олена звела багато церков і монастирів. Після Нікейського собору свята Олена вирушила до Єрусалиму. Тут Господь Бог дозволив їй віднайти святий хрест, на якому Христос прийняв страсті задля нашого спасіння. 

У Єрусалимі Олена побудувала церкву Гробу Господнього (звану ще Воскресення), а також церкви на Елеонській горі та у Вифлеємі. Перед від’їздом з Єрусалиму вона зібрала всіх дівиць, що посвятили себе Богу, на спільний обід, і сама їм прислуговувала. Поклонившись святим місцям, вона повернулася до Царгорода. Костянтин задумав на її честь побудувати місто Оленополь, однак свята Олена, у своєму смиренні, не хотіла на це погодитися, вона попросила, щоб те місто назвати Лукіянія, на честь святого мученика. Померла свята Олена в глибокій старості та у великій святості на руках свого сина Костянтина, близько 328 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 2 червня 2016 р.

02.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.14,20–27:  «Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже»
 
Коли в наше життя приходять різні випробування, труднощі, страждання, проблеми, клопоти, то найчастіше ми якомога швидше хочемо їх позбутись, уникнути, хочемо, щоб того чи того, що заважає нам спокійно жити, не було. Але ці страждання і труднощі Бог посилає, бо вони – частка нашого духовного життя, частина нашого освячення, через яке нас Господь провадить до спасення, провадить через ці труднощі й обставини, де нас перемінює. 

Не спішімо уникати випробувань, проблем і труднощів, але найперше зуміймо їх побачити не як випадковість, але як дані нам Богом, дані, щоб через них освятитися, наблизитися до Бога і спастися!
 
* * *
Йо.9,39–10,9:  «А коли виведе всіх своїх овець, то йде поперед них, і вівці слідують за ним»
 
Ми знаємо, що добрий пастух – той, хто пасе вівці, корови, – турбується про цих тварин за будь-яких обставин, зганяє їх докупи, щоб вони не розбрелися, не загубилися, щоб їх не вкрали хижі тварини, старається, щоб вони трималися разом. 

Коли роздумувати над іншим окресленням цієї функції – не пастуха, а пастиря, то Євангеліє вказує, що пастир – це той, хто веде за собою, а всі інші прямують за ним. Він іде і вказує дорогу, а всі інші, захоплені його прикладом, його життям, стараються наслідувати його. 

Тому й ми покликані бути для інших радше пастирями, аніж пастухами. Тобто не підганяти, не примушувати когось жити по-християнськи, а своїми вчинками та поведінкою вказувати напрям, показувати приклад, який би інші наслідували. Тож будьмо, кожен із нас, добрими пастирями, які вказують шлях до Бога для інших людей своїм власним життям! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.06.2016р. Б. / Святого мученика Талалея і тих, що з ним

Святого мученика Талалея і тих, що з ним
 
Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Талалей,* у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 3: Співстраждальцем мучеників і поборником явився єси, воїном особливим Царя Слави, випробуваннями ж і муками вивищення ідолослужителів низложив ти, тому й пам’ять цінну твою оспівуємо мудрий Талалеє. 

Було це в часи гонителя християн Нумерія. Воїни мучителя Теодора, що переслідував християн у місті Егеї, в Киликії, привели до нього 18-літнього юнака на ім’я Талалей, якого схопили на шляху між Егеєю та Аназарвом. Святий Талалей був родом з Ливану. Його батько називався Векурій, він був полководцем, мати звалася Ромилія, брат Йоан був дияконом. Талалей навчався лікарського мистецтва у лікаря Макарія і був безсрібником, тобто лікував усіх задарма. До того, як його схопили, святий Талалей уже терпів страшні муки від мучителя Тиверія, але Бог тоді його спас від смерти, щоб тут, в Егеї, він прославив силу Спасителя. 

Мучитель наказав Талалею поклонитися поганським божкам, та слуга Божий відповів, що християни покланяються лиш одному Богу, а поганські ідоли – це дияволи. Тоді мучитель велів підвісити святого за ноги на дереві. Два кати, Астерій та Олександр, не могли, однак, наблизитися до святого, бо відчували немовби якась сила відштовхує їх від нього. Здивовані тим чудом, вони пізнали правду і прилюдно стали визнавати Христа Спасителя, за що їх спочатку бичували, а потім стяли мечем. Так новонавернені прийняли мученицький вінець нев’янучої слави. Тоді мучитель наказав утопити святого Талалея в морі, але Бог вислухав молитви мученика, який хотів ще більше страждати задля Христа, і святий Талалей, якого кинули в море, сухим знову став перед мучителем. Тиверій гадав, що тут діють якісь чари, і велів випустити на мученика диких ведмедів, але ті повкладалися в його ногах і стали лизали святому руки. Під кінець мучитель наказав стяти слугу Божого мечем. Так святий Талалей закінчив свій земний подвиг і пішов до неба по вічну нагороду. Сталося це 20 травня близько 284 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 1 червня 2016 р.

01.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді. 13, 13–24: «Йоан перед Його приходом проповідував усьому ізраїльському народові хрещення і покаяння»
 
Господь наш Ісус Христос через свою смерть і воскресіння чинить нас учасниками життя вічного. Це життя нам дано, але чому ж ми часто не усвідомлюємо цього? Бо ж ми маємо гріховну, зіпсуту природу, саме вона не дає нам змоги жити цим життям. Тому покаяння, про яке згадується, - важливий крок до того, щоб почати жити справжнім життям у його повноті. 

Тільки навернення, наша особиста переміна, те, скільки ми працюємо над собою, визначає те, що ми стаємо готові особисто прийняти Бога. Бог завжди готовий жити й перебувати в нас, але ми не готові. Перемінюймось, і Бог все більше буде перемінювати і сповнювати нас! 
 
* * *
Йо. 6, 5-14:  «Є тут один хлопчина; він має п’ять ячмінних хлібів ще й дві риби. Та що це на таку многоту!»
 
Дуже часто ми відчуваємо безпорадність у тих чи інших ситуаціях, наприклад, не віримо, що можемо якось суттєво вплинути на ситуацію – політичну, економічну, суспільну. У багатьох ділянках нашого життя настають моменти, коли наші сили та можливості в певній ситуації такі ж мізерні, як п’ять хлібів і дві риби на многоту народу. 

Цей же уривок Євангеліє показує нам щось дуже важливе. Господь, звичайно, зміг би чинити чуда навіть без цих п’яти хлібів і двох риб, але Він потребував, якщо можемо так сказати, щоб саме через них створити щось велике, якесь чудо. 

Так само в нашому житті. Бог не очікує від нас якихось великих речей, знамень, того, що понад нашу силу, а лише того, що можемо зробити. Кожен із нас може дати Богові «свої хліби чи свої риби», які, на перший погляд, не можуть нічого суттєво змінити в ситуації. Але через ті наші маленькі діла, маленькі зусилля Бог творить великі речі. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

01.06.2016р. Б. / Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним

Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним
 
Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Патрикіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 4: Як світлосяйний священства добротою, і мучеництва кров’ю прикрашений, із співстраждальцями твоїми, Христові предстоячи, поминай нас як страдник прецінний. 

Є у світі місця, де з землі б’ють джерела гарячої, цілющої води. В часи Юліяна Відступника такі купелі були в місті Терми, а при тих купелях погани покланялися божкові Ескулапові, вважалося, що він лікує хвороби людей. Коли почалося переслідування християн, староста Юній, вирушивши до Терм до купелей, наказав привести туди Патрикія, єпископа міста Пруси, у Витинії, а з ним ще трьох священиків: Акакія, Менандра і Полієна, і велів їм принести жертву Ескулапові. Святий Патрикій відповів йому на те, що Ескулап – це всього лиш кам’яний бовван, а Бог є лиш один – християнський. 

“Побачу, чи спасе тебе твій Бог, – сказав тоді Юній, – коли я тебе кину в ту киплячу воду!” 

“Поміч моя у Господа, що сотворив небо і землю”, – відповів на це святий Патрикій. 

І справді, коли святого кинули в окріп, гаряча вода його зовсім не пекла, хоч слуги мучителя попарилися. Тоді Юній наказав їх усіх вбити, і під ударом сокири голови святих мучеників упали. Тіло святого Патрикія поховано в місцевості, що звалася Еврип. Сталося це 19 травня 603 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 31 травня 2016 р.

31.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.12,25–13,12:  «Вони служили Господеві та постили»
 
Ми розуміємо важливість добрих діл, часто кажемо, що жити духовним життям – це відповідно діяти, що б наша віри проявлялась у нашому житті. Так само розуміємо, що молитва дає нам силу жити й чинити кожне добре діло. У молитві ми зустрічаємось із Богом, сповнюємось цією силою! Але водночас не треба забувати, що велика допомога в духовному житті – це піст. 

Що таке піст? Бачимо, багато що нас прив’язує до себе. Багатьом речам, людям, подіям ми віддаємо надто багато свого часу і зусиль, а тому не маємо достатньо часу на Господа. Тому піст у християнському розумінні – це обмеження себе від того, що нас віддаляє від Бога, що не дає нам перебувати з Господом. Постити – не лише не їсти, а не надавати забагато значення земному, щоб через це забувати про небесне.
 
* * *
Йо.8,51-59:  «Хто моє слово берегтиме, повіки не побачить смерті»
 
Ми сприймаємо слова Євангелія як авторитет, як правду, яку промовив Господь. Але коли вдуматися, то зміст наведеного твердження все ж викликає подив: як це людина не побачить смерті? Однак про це двічі сказано в цьому уривку Євангелія. 

Якраз відсутність страху перед смертю, відвагу бачимо в наших мучеників. В історії християнства завжди були люди, які не боялися смерті, їх не лякали страждання, терпіння, переслідування, вони вміли все це прийняти, як з рук Божих. 

Не мати страху перед смертю можемо лише тоді, коли будемо твердо переконані: якщо ми є з Богом, то ніхто від нас Бога не може відібрати. Хто береже слово Боже, хто живе Богом, того ніхто не може знищити, адже Бог перебуває в ньому, а він у Бозі. І земна смерть – це лише перехід у вічність з Богом. Біймося радше гріха, бо то кожен наш гріх веде до смерті, а буття в Господі сповнює нас повнотою життя навіки-віків. 

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

31.05.2016р. Б. / Святого мученика Теодота, що в Анкирі, та інших мучеників і мучениць

Святого мученика Теодота, що в Анкирі, та семи святих дів: Олександри, Текуси, Клавдії, Фаїни, Євфрасії, Матрони, Юлії

Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Як страждалець подвизався ти добре із співстраждальцями твоїми, Теодоте, і вінки почестей прийняли ви із дівами-страстотерпицями. Тому Христа Бога моліть за всіх нас.

У місті Анкирі, в Галатії, в часи мучителя Диоклетіяна жив побожний християнин Теодот, який, згідно з одними джерелами, був єпископом, а згідно з іншими – продавав вино. В часі переслідування, яке в Анкирі чинив мучитель Теотекн, багато християн переховувалися у лісах і дебрах. Святий Теодот постачав їжу втікачам, утішав ув’язнених за віру Христову і ховав тіла замучених, що вважалося великим злочином і каралося смертю. 

В Анкирі мешкало семеро дів, уже в літах, які провадили боговгодне життя під проводом Текуси, 70-літньої стариці, тітки Теодота. Ще замолоду вони присвятили своє життя служінню Богові, а ось тепер мучитель велів їх схопити і привести на суд. Вони вголос стали визнавати Христа Спасителя і за це їх стали бичувати жилами по всьому тілі. Потім мучитель велів їм іти до ріки і мити поганських ідолів, що саме в той час кожного року робили погани. Але святі дівиці відмовилися, сказавши, що ніколи добровільно не торкнуться божків, а коли їм, згідно з поганським звичаєм, принесли білі одежі і вінки на голову, – вони все те потоптали ногами. Розлючений Теотекн наказав кожній діві прив’язати на шию камінь і втопити у морі, а на березі поставити сторожу, щоб християни не дістали тіл святих мучениць. 

Саме тоді, коли мучитель оголосив присуд, святий Теодот повернувся зі села Маль, де ходив ховати одного мученика. Повернувшись до Анкири, він не пішов до свого дому, а завітав до господи убогого християнина Теохарида, що мешкав поблизу церкви святих Патріярхів, яку зачинили погани. Обидва стали гаряче молитися, щоб дівиці витримали у своєму подвизі до кінця. Невдовзі до них приєднався ще третій християнин, свояк Теодота, Поліхроній. Коли ж вони молилися, прийшла жінка Теохарида і розповіла, що святі діви мужньо прийняли смерть, та показала місце, де їх утопили. Святий Теодот подякував Господеві, що не покинув мучениць у тяжку годину, та став гадати, яким чином дістати тіла святих і чесно поховати. 

Він заохотив до цього своїх товаришів і після спільної молитви вони вночі попрямували на берег моря. Ніч була темна, до того ж почалася буря, і воїни, що стерегли берег, утекли перед хмарою, а святий Теодот підійшов до самої води. Бог у чудесний спосіб вказав місце, де лежали тіла святих дів, і благочестиві християни їх дістали і чесно поховали. 

Наступного дня мучитель довідався, що християни поховали тіла святих. Розлючений, він наказав покарати сторожів бичами, а всіх християн, які потраплять в руки, хапати і вести на суд. Поліхроній, переодягнувшись селянином, вийшов у місто, але його впізнали, схопили і привели до мучителя. Злякавшись мук, він признався, що тіла мучениць поховав разом з Теодотом. Мучитель наказав знайти святого Теодота, а коли той довідався про це, то, не зважаючи на вмовляння приятелів, добровільно став перед судом, бо не хотів, щоб через нього страждали інші. Він не лишень сміливо визнав Христа Спасителя своїм Господом, а ще почав упоминати поган, щоб зреклися ідолів та пізнали Христа і Його доброту. Теотекн наказав повісити святого на дереві та шматувати тіло залізними гаками, палити вогнем, рани поливати оцтом і посипати сіллю, вибити йому зуби олов’яними кулями і повибивати щелепи, а потім велів кинути його у в’язницю. А святий мученик у стражданнях благословив Господа й у в’язниці співав псалми, готуючись до останнього бою з ворогом нашого спасіння – дияволом. 

Через 5 днів (за іншими джерелами – через 15) мучитель велів поставити слугу Божого перед себе, бо гадав, що той, ледь живий після мук, тепер уже охоче принесе жертву поганським богам. Однак святий готовий був витерпіти ще більші муки, щоб лиш засвідчити свою правдиву віру. І він знову потрапив у руки катів, які шматували гаками його тіло, волокли по розпечених черепках – а під кінець мучитель наказав стяти його мечем. На місці страти святий мученик голосно молився за Христову Церкву, простив своїм катам й у молитві нахилив свою голову під меч. Сталося це 7 червня 303 р. Тіло святого мученика, попри сторожу, забрав священик Фронтон і поховав в одній з печер села Маль, над якою згодом в його пам’ять було зведено величаву церкву. 

У той самий день
Святих мучеників Петра, Діонисія, Андрея, Павла, Христини, Іраклія, Павлина, Венедима
 
Було це в Іраклії, в місті Лампсаку. За наказом імператора Деція, мучителя християн, начальник міста Опитимин почав переслідувати християн і віддавати їх на муки. Привели на його суд молодого християнина Петра. Мучитель велів йому принести жертву богині Венері, а святий відповів на це: “Як я можу покланятися вашій Венері, якщо ви самі маєте її за богиню розпусти і говорите про неї сороміцькі речі? Я покланяюся одному, найсвятішому Сотворителеві неба і землі – Христу Спасителю. Він єдиний правдивий Бог!” За ці слова Опитимин наказав віддати святого Петра на муки, а під кінець стяти мечем. 

Тимчасом на суд привели ще інших ісповідників: Діонисія, Андрея, Павла, а також якогось Никомаха, який, коли його вели на суд, кричав: “Я християнин!” Опитимин наказав взяти його на муки, і той нещасливий не зміг перетерпіти їх та зрікся Христа, прилюдно принісши жертву ідолам. Та ледь-ледь він протягнув руку з кадилом, як упав на землю неживий. Так Бог покарав відступника. Серед народу, що зібрався на судилищі, була одна діва християнка на ім’я Христина (згідно з іншими джерелами – Діонисія), і вона голосно сказала: “О нерозумний чоловіче, ще хвилю – і ти був би серед святих, а так занапастив душу!” З тих слів погани впізнали у ній християнку і поставили її перед судом. Опитимин наказав святих мучеників Діонисія, Павла та Андрея кинути до в’язниці, а святу Христину віддав у руки розпусниківпоган, та Бог заступився за неї і ніхто не зміг її скривдити. 
 
Наступного дня погани, підбурені жерцями, стали вимагати, щоб Опитимин видав у їх руки ув’язнених християн. Він наказав усіх поставити перед судом і велів їх бичувати, а потім святих Діонисія, Павла й Андрея віддав у руки дикого натовпу, що потягнув їх за місто і там каменував. Коли свята Христина це побачила, вона вирвалася з рук поган, що її тримали, і побігла за місто, щоб разом з братами по вірі удостоїтися мученицького вінця. Опитимин, побачивши це, наказав стяти її мечем. Сталося це близько 250 р. 

У той сам час мученицьку смерть прийняли святі Іраклій, Павлин і Венедим. Вони були міщанами з Атен. За проповідь Христа Спасителя і Його науки, після тривалих тяжких мук, їх кинули у палаючу піч. Так святі мужі удостоїлися мученицького вінця. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 30 травня 2016 р.

30.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.12,12–17:  «Господь вивів його з в’язниці»

Як часто в нашому житті кажемо, добре, що мені пощастило в тій чи тій ситуації, гарно, що так склалися обставини, добре, що з тією людиною зустрівся. Але маємо бути свідомими, як християни, що ніщо не діється випадково. Все діється у свій час, за Божою волею і з любові Божої.

І тому за всім, що діється, важливо бачити Господню присутність, лише тоді нас сповнить велика радість і великий мир, ми зрозуміємо, наскільки Бог завжди близький у житті кожного з нас.

* * *
Йо.8,42-51:  «Був би Бог ваш Отець, любили б ви мене»

Знаємо, що діти подібні на своїх батьків: на маму, на батька. Іноді навіть, дивлячись на дітей, можемо впізнати, хто їхні батьки. Подібно мало б бути з нами, християнами: «По ваших ділах пізнають, чиї ви діти».

Саме наше життя і, як каже цей уривок Євангелія, наше ставлення до ближніх, наша любов, яку маємо до інших, показують, наскільки ми близькі до свого Бога, наскільки носимо Його в собі. Скільки маємо любові в собі – до кожної людини в кожній ситуації, стільки це божественне життя наповнює нас.

Постараймось усвідомити, що у всіх наших життєвих ситуаціях Господь потребує, аби ми виявляли і давали людям любов, тобто несли їм Бога!

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.05.2016р. Б. / Святого апостола Андроніка та святої Юнії, його дружини

Святого апостола Андроника та святої Юнії, його дружини
 
Тропар, гл. 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 8: Зорю пресвітлу, яка світлом богорозуміння просвітила народи, апостола Христового Андроніка возхвалімо і з ним Юнію премудру, яка у благовісті потрудилась, співаючи: моліть Христа Бога безперестанно за всіх нас. 

Про святого Андроника і його дружину святу Юнію згадує святий апостол Павло в Посланні до римлян: “Вітайте Андроніка та Юнію, родичів моїх і співв’язнів, що є визначні між апостолами, які випередили мене в Христі” (Рим. 16, 7). Андронік був з числа 70 учнів Христа, а зі слів апостола Павла знаємо, що він зі своєю дружиною Юнією був ув’язнений. Згодом святий Андроник став єпископом Панонії. Він та свята Юнія навернули до Христової віри дуже багато поган, за віру цю вони постраждали і прийняли мученицьку смерть. Пізніше їх мощі знайшли поблизу Царгорода, в Євгенії.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

неділя, 29 травня 2016 р.

30.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.11,19–26, 29–30:  «Тож учні, кожний із них за спроможністю, ухвалили послати братам»
 
Бачимо, наскільки була великою солідарність між її членами, від самих початків Христової Церкви. Коли одна частина Церкви знає, що інша частина перебуває у потребі, то відразу робить все, що в її силах, щоб допомогти. Кожному з нас також важливо цього не забувати, що ми єдині в Церкві. То ж маємо усвідомлювати, що навколо нас є люди, які в потребі. Так, ми не можемо всім допомогти, однак, це лише на перший погляд. Бо якщо не можемо допомогти фінансово, то можемо допомогти своєю працею, увагою, молитвою. 

У кожній ситуації, яку нам дає Бог, Він знає, на що ми здатні й не очікує від нас того, що не є в наших силах і спроможностях. Завжди запитуймо себе, чого Бог хоче, як я маю простягнути руку допомоги людям, які навколо мене.
 
* * *
Йо.4,5-42:  «Була б ти відала про дар Божий, і хто Той, хто каже тобі: Дай мені напитися»
 
Коли роздумуємо над зустріччю Ісуса Христа із самарянкою, то увагу привертають кілька аспектів. По-перше, жінка приходить по воду в обідню пору. Тоді життя в цій частині континенту вирувало або вранці, або ввечері, удень була спека. Тому в полудень ніхто не працював, тим паче не приходив по воду. 

Самарянка приходить у спеку тому, що сподівається нікого не зустріти: соромиться, бо всі знали про її невзірцеве життя. Але вона зустрічає там не тільки людину, а Бога. І бачимо, що ця зустріч з Ісусом, цей діалог з Христом, який почався як звичайний, переходить у пізнання того, ким є Христос. 

Так і наше пізнання Бога є поступовим: лише крок за кроком можемо пізнати Його. Бог має велику педагогіку, яку застосовує до нас, і ніколи не тисне на нас, щоб ми відразу змінилися, так само, як тоді Христос не тиснув на самарянку. Він поволі відкриває нам правду про життя, правду про себе. Тому вміймо бути терплячими до себе й до інших. Не біймося, коли не можемо змінитися відразу. Будьмо витривалішими, адже Бог деколи потребує часу, щоб попрацювати над нами.

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР