ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 28 травня 2016 р.

28.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.12,1–11:  «Стерегли Петра у в’язниці, а Церква молилась горливо Богові за нього»

Знаємо, що не увесь вибраний народ сприйняв те, що проповідували апостоли. Навпаки, вони переслідували їх, кидали до в’язниці, вбивали… Але бачимо, що тоді чинила Церква: не нападала на в’язниці, не намагалася силою боронити Петра ані підкупити сторожів, – Церква молилась. Молитва – це те, що преважливе в нашому житті. Так, ми маємо намагатися зробити все можливе, все, що від нас залежить, діяти по-людському правильно у складних ситуаціях, але найбільше треба молитися. Треба навіть молитися, щоб зрозуміти, що потрібно робити.

Молитва – це перебування з Богом, яке нас просвітлює, яке руйнує кайдани й мури найперше в нашій свідомості, щоб ми змогли подивитися на ситуацію Божими очима, а тоді – змінює і ситуацію. Бачимо, як Церква молилася за Петра, з’явився ангел, кайдани впали, і Петро неочікувано став вільним. Так само відбувається у кожній нашій життєвій ситуації: якими б складними не були обставини, якщо молимося повсякчас, то Бог дасть нам усе, що ми потребуємо!

* * *
Йо.8,31-42:  «І спізнаєте правду, і правда визволить вас»

Скільки б ми не жили в цьому світі, скільки б не вчились і не здобували досвіду, однак жити правдою самі не зможемо. Бо кожен із нас в силу різних пережиттів, які мав, в силу різних досвідів, стереотипів завжди суб’єктивно сприймає дійсність. Кожен із нас глибоко вражений суб’єктивізмом.

Лише Бог може обдаровувати нас щораз більшою повнотою розуміння правди, добра, справедливості. Саме наближення до Бога перемінює нас, дає змогу правдиво розуміти, яким є наше життя, як маємо чинити, як жити. Пошук Бога, пошук правди і справедливості завжди й неминуче відбивається на всіх аспектах нашого життя. Саме тоді, коли ми вкорінюємось у Бозі, стаємо по-справжньому вільними.

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.05.2016р. Б. / Святого Пахомія Великого

Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого
 
Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Пахоміє, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 2: Ясним світлом показався ти на краях землі, пустиню зробив містами многих монахів; себе самого розіп’яв, хрест свій на рам’я взяв і повздержністю тіло виснажив, моли безупинно за всіх нас. 

Щасливий перед Богом той, кого Церква назвала “Великим”. Щасливий, бо його життя мало б сяяти, немов ясне сонце, чесноти його мали б бути на рівні з ангельськими, а душа його вже за життя не знала нічого земного і на єдиного лиш Бога покладала свою надію й дорогою молитви, сліз і подолання всіх пристрастей дійшла до воріт безконечної слави. 

Святий Пахомій народився, вірогідно, 292 р. в горішній Тиваїді. Його батьки були поганами. Коли юнаку виповнилося 20 років, його взяли до війська імператора Костянтина Великого. Одного разу він зупинився на постій у місті Діосполі і запізнався тут з цілком іншими людьми, ніж погани. Були вони тихі, спокійні, нікого не кривдили, ділилися всім, що мали, з бідними, прощали іншим провини, в кожному бачили брата. Пахомій довідався, що люди ці – християни, і ласка небесна осінила його серце. Після закінчення війни він повернувся до Тиваїди і, як оглашений, став навчатися правд Христової віри, прийняв святе хрещення і цілковито посвятив себе служінню Спасителеві. 

Жив в пустелі старець на ім’я Паламон. Пахомій прийшов до нього і став просити, щоб той узяв його за учня. Паламон відраджував його через надзвичайно суворе життя, яке він провадив: кожної ночі молився до опівночі, а часто й цілу ніч, спав сидячи, їв лишень зілля, і то без оливи, вина не вживав, і до того працював руками – виготовляв волосяні міхи, які продавав, а гроші роздавав бідним. Однак Пахомій просив так наполегливо, що Паламон не мав відваги йому відмовити. І так учитель та учень зажили однаковим життям; учень невдовзі зрівнявся в усьому зі старим і досвідченим монахом. Не раз, коли їх морив сон, вони кошами носили пісок з одного місця на інше, щоб лиш упокорити тіло. Та серед того безнастанного посту, серед тяжкого монашого життя, святому Пахомію доводилося поборювати великі спокуси; цілими ночами він молився Богу, щоб укріпив його і не дав упасти в погубу. 

Не раз ішов він до лісу, де терня глибоко ранило його ноги, та він не витягав гострих колючок, а пригадував собі рани, які задля нашого спасіння переніс на своїх руках і ногах Спаситель світу. 

Одного разу вийшов він понад берег Нілу, на місце, що звалося Тавенна, а коли став там молитися Богу, явився йому ангел і велів тут залишитися і заснувати монастир, до якого невдовзі зголоситься велика кількість братів. Пахомій з Паламоном розпрощалися і домовилися раз на рік навідуватися один до другого, та вже невдовзі Паламон помер на руках святого Пахомія. 

Бог послав утіху святому Пахомію, бо прийшов до нього його брат Йоан, що також пізнав Христову віру і став монахом, обидва вони жили і спасалися відтепер разом. Святий Пахомій якось розсердився чогось на брата, й потім упродовж усього свого життя каявся в цьому і сльозами змивав свою вину. Невдовзі Йоан помер і преподобний залишився сам. Та не довго, бо, згідно з провіщенням ангела, стали до нього горнутися брати; він написав для них правило і побудував спочатку один монастир, згодом – другий, а потім і третій – так, що перед смертю тих монастирів було вже дев’ять, а в них подвизалося до 7000 монахів. 

Життя їх було дуже строге, вони служили ціле правило, вночі ставали на молитву, всі зрікалися будь-якою власности, прирікали безумовний послух настоятелеві і чистоту – три чесноти, без яких нема монашого життя. Щоб заробити на своє утримання, вони виплітали рогожі, дні перебували у мовчанці, мешкали по троє в одній келії, спільно сходилися на молитву і спільно споживали страву, носили на собі грубу волосяну одежу, підперезану грубим мотузком, і каптур на голові. А преподобний Пахомій, як настоятель, виконував найтяжчу роботу: носив воду, рубав дрова, прислуговував хворим; однак не забував і про душі своїх підопічних: навчав, наставляв добрим словом, у потребі накладав покуту, а часом і забирав монаший одяг і виганяв з монастиря. У монастирі не було своїх священиків, лишень прийшлі, навіть сам святий Пахомій, у своєму смиренні, не хотів приймати священства. 

Святість життя преподобного Пахомія була світлим взірцем для братії, а його навчання утверджували їх у добрі. Бог дав йому ласку оздоровляти хворих, та він не завжди оздоровляв, бо знав, що часто хвороба і страждання – це дорога, якою Христос приводить нас до спасіння. Якщо ж бачив, що хтось із братів підупадає в ревності, тоді цілими днями і ночами він молився, аж доки Господь не скріплював своєю силою малодушного і не запалював його серця великою ревністю. Молився преподобний також за святу Церкву, яка тоді, як звичайно, дуже багато страждала. Святий Атанасій Великий, світоч Христової Церкви, її стовп і підпора, відвідав святого Пахомія в його монастирі, а той вийшов назустріч великому ісповідникові з усіма своїми монахами – так зустрілися два мужі, рівних яким у Церкві Христовій було дуже мало. 

Близько 336 р., поблизу покинутого села, святий Пахомій заснував монастир Пабау, в якому і сам став мешкати. Сюди монахи сходилися двічі на рік: на Великдень, а другий раз – у серпні, тут вони слухали з уст преподобного його чудесні науки, якими він зворушував їхні серця. І так він навчав: “Горе чоловікові, який піддається спокусі гордости і забуває, що сам він є земля і попіл… Бо дні минають, і може прийти час, що хотіли би покаятися, та може бути вже запізно, бо в пеклі, як каже пророк, ніхто не призове вже Імени Господа Бога. Треба цілі потоки сліз, щоб оплакувати таку душу, яка, раз покинувши світ, знову повертається до нього, щоб загинути серед дочасних речей. Через дочасне життя – хто ж хотів би втратити життя вічне?” 

Святий Пахомій постійно молив Бога, щоб дав йому і його братії духа смирення. Якось один монах звернувся до преподобного Пахомія з проханням, щоб той випросив йому у Господа ласку мученицької смерти. Святий пообіцяв виконати його прохання, та перестерігав, щоб часом воно не стало причиною його відступництва. І так сталося, що той брат потрапив у руки поганського племени і, під загрозою страшних мук, приніс жертву богам. Ось, куди завела гордість! Пізнавши свій страшний гріх, той брат роздер на собі одяг і бив себе кулаками по лиці. 

Він прийшов до святого Пахомія, і той прийняв каяника. Усе своє життя, аж до смерти – це довгих десять літ, – той брат на самоті, у вічному пості, в постійному плачі і смиренні спокутував свій гріх. Інший монах, щоб похвалитися своєю ревністю, замість однієї рогожі зробив дві і виставив їх так, щоб усі бачили. А преподобний Пахомій прилюдно скартав його словами і сказав, що через дурну рогожу втратив заслугу небесну; рогожу велів спалити, а монахові наклав покуту – п’ять місяців постити на хлібі і воді. Ось так він провадив до досконалости своїх монахів. 

Одного разу до монастиря прийшла його рідна сестра. Та святий Пахомій не вийшов до неї, а велів їй передати, щоб вона спасала душу свою, а побачаться в небі. Сестра посвятилася монашому життю, і на протилежному березі Нілу заснувала монастир, де невдовзі зібралося понад 400 монахинь. Ріка розділила брата і сестру, а вони прецінь не бачилися ніколи, бо жили надією іншого, безконечного у своїй красі вічного життя. Бог дав йому втіху, бо між братамимонахами знайшлося багато таких, що осягнули великої досконалости. Що сказати про чоловіка, який 85 років був огородником й ані разу не скуштував жодного плоду, спав завжди сидячи, навіть не спираючись на стіну. Так у сні віддав Богу свого духа, і сидячого мусили покласти його до гробу? А було таких багато; тож мужі великої святости спішили сюди, щоб осягнути вершин досконалости. 

І дав Господь Бог понести преподобному Пахомію хрест терпіння, бо 348 р. впала на його монахів страшна пошесть, від якої померло понад сто братів. Святий Пахомій у молитві доручив Богу їх душі і далі молився ще гарячіше, цілими ночами він не припиняв бити земні поклони. Він уже 15 років не лягав до сну, а спав лиш сидячи або стоячи. Й у своїй старості він не втомлювався постити. Одного разу, коли святий Пахомій хворів, йому скропили страву олією, та він підлив страву водою так, що вся олія сплила зверху, і заплакав він за тими часами, коли вони з Паламоном додавали до своєї страви попіл. Інший монах приніс йому пригорщу дактилів і хотів накрити його мішком, та і цього не дозволив преподобний. Остання його хвороба тривала 40 днів. Бог об’явив йому, що настануть тяжкі часи для заснованих ним монастирів, що з часом строгість заведеного ним правила ослабне, та все-таки з-поміж його монахів вийде багато світил, які засяють, мов великі Божі подвижники та ісповідники святої віри, за яку приймуть тяжкі страждання. 

Помер святий Пахомій 15 (28) травня 348 р. Понад 7000 монахів супроводжувало до гробу тіло святого, якого і до нині називаємо одним з отців монашества. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 27 травня 2016 р.

27.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді. 10, 44 – 11, 10:  «Що Бог очистив, ти не погань»

Бог в одному реченні відкриває для нас усю свою любов до нас, любов Творця до свого творіння. Він так полюбив нас, що очистив нас кров’ю свого Сина. Якби ми більше про це роздумували, то менше грішили б, бо розуміли б, що вже не належимо самі собі. 

Людському розумові непросто сприйняти цю істину, але для Бога кожна особа важлива, бо за кожного з нас Ісус віддав своє життя. Жоден гріх не може занечистити людину, перекреслити її цінності й важливості в Божих очах, жодне зло не може перекреслити нам можливості до навернення. Тому не зважаймо на те, яким було наше попереднє життя, каймося за кожен гріх, щоб наше майбутнє було з Богом. Господь нас очистив до життя досконалого, праведного і святого, але чи цього ми прагнемо і хочемо?

* * *
Йо. 8, 21-30:  «Помрете у гріхах ваших. Бо коли не увіруєте…»

Знаємо з власного досвіду, наскільки складно змінитися, навіть коли дуже цього хочемо. Деколи працюємо над собою днями і місяцями, навіть роками, а потім у якийсь момент повертаємося до того ж самого. 

Бог деколи це допускає, щоб ми усвідомили: самі не можемо собі зарадити в тих чи інших спокусах чи проблемах. Але все можливо в Бозі. Знамениті слова каже апостол Павло: «Я все можу в Тім, хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі». Тому розуміймо, що віра в те, що в Бога все можливе, може перемінити кожного з нас і все наше життя.

+Венедикт 

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

27.05.2016р. Б. / Святого мученика Ісидора, Хіоського

Святого мученика Ісидора, що з острова Хіоського
 
Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Савин * у страданнях своїх прийняв вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Управителем превеликим явився єси вселенній, святий, молитвами твоїми до Бога. Тому й оспівуємо тебе днесь, мучениче богомудрий, Ісидоре преславний. 

Або сей, глас 3: Повставши проти змія отримав ти перемогу, мучениче Ісидоре, як світильник з Єгипту, який підсонячну осяює для всіх возсіяв єси, рухаючись до того, який возсіяв від діви-отроковиці. Задля нього і заколений бувши, страстотерпче, як жертву пахучу приніс себе.
Посеред Егейського моря лежить острів Хіос. Там народився святий Ісидор, якого в часи імператора Декія взяли до війська і приписали до полка Нумерія. Сотник Юлій, під командою якого був Ісидор, доніс Нумерієві, що молодий воїн є християнином. Не допомогли ні погрози, ні жорстоке побиття, ні припікання вогнем – воїн вголос визнавав Спасителя. 

Нумерій став його намовляти, щоби лиш один раз приніс жертву божкам, а потім нехай вірує у що хоче, але святий Ісидор відповів йому, що радше прийме найтяжчі муки, ніж зважиться хоч раз тяжко согрішити і зректися Бога. Розлючений мучитель наказав відрізати святому мученикові язика, але Бог чудом учинив, що святий і без язика прославляв Його. Тоді Нумерій велів стяти святого Ісидора мечем. Сталося це 14 (27) травня близько 250 р. Тіло його християни чесно поховали; згодом над мощами святого звели церкву, а Бог прославив гріб святого мученика багатьма чудами. Згідно з переданням, святий Маркіян, священик та економ царгородської церкви святої Софії, переніс частину мощей святого Ісидора до Царгорода і склав у церкві святої Ірини. Коли ж він хотів на честь мученика звести церкву, той явився йому вночі і велів залишити мощі в церкві святої Ірини, де було прибудовано в його честь каплицю. Значно пізніше мощі святого мученика було перенесено до Венеції. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 26 травня 2016 р.

26.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді. 10, 34–43:  «Господь не дивиться на особу» 

Господь не дивиться на нас через призму наших гріхів, чи через призму наших здобутків. Це ми одних людей любимо, бо вони нам приносять взаємну любов чи якусь користь, інших не любимо, бо вони нас кривдять. Бога ми не можемо детермінувати, поставити в рамки і примусити за свої чесноти любити, а за гріхи не любити. Для Бога ми завжди цінні й люблені. 

Немає різниці, якими ми були чи якими ми будемо завтра. Господь віддав за нас життя, каже Святе Писання, коли ми були ще грішними. Тому Бог дивиться на кожну людину через призму її цінності в Його очах. Відтак кожного Він створив і кожен із нас важливий, цінний і потрібний для Господа, люблений, і про це ніколи не забуваймо. 
 
* * *
Йо. 8, 12–20:  «Ані мене не знаєте, ані Отця мого»
 
Наші знання про Бога частіше обмежуються знанням молитов, правд віри, Божих заповідей, Євангелія, церковних традицій, обрядів, історії Церкви. Однак святі отці нам кажуть, що знати про Бога і знати Бога – це різні речі. 

Пізнання Бога ми здобуваємо особисто, а не через вивчення чогось. Пізнаємо Господа через молитву – особисту чи спільну, через святі Таїнства, через читання Святого Письма та інше. І це дуже важливо, тому що лише знаючи Бога особисто, можемо цей досвід передати комусь іншому. Адже коли ми не знаємо Бога з власного досвіду, то ніколи не можемо говорити про Нього правдиво. 

Один із професорів філософії казав, що тепер є дуже багато докторів філософії, багато професорів філософії, але мало філософів. І так тепер не раз є з нами: багато знаємо про Бога, але чи ми знаємо самого нашого Бога?

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

26.05.2016р. Б. / Святої мучениці Гликерії та святого мученика Олександра Римського

Житіє святої мучениці Гликерії
 
Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Глікерія,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Діву Богородицю Марію люблячи, зберегла нетлінним дівство твоє. З любов’ю ж до Господа ревно діючи, постраждала єси мужньо аж до смерті. Тому й подвійним вінцем тебе, діво мученице, вінчає Христос Бог. 

Свята Гликерія була родом з Траянополя в Тракії. Після смерти батька, що звався Маврикій і був високим достойником, вона залишилася сиротою. Прийнявши Христову віру і посвятивши своє дівицтво Спасителеві, вона безнастанно перебувала в церкві і молилася до Пречистої, щоб тут, на землі, стала гідною дати свідчення святої віри, яку так жорстоко переслідували погани. Коли ж мучитель Савин став переслідувати християн, свята Гликерія, скріплена Божою благодаттю, пішла в часі приношення поганських жертв до божниці, стала на підвищенні і, піднісши руки та очі до неба, стала вголос молитися і прославляти Христа Спасителя. А коли на своєму чолі намалювала святий хрест, затряслася земля й ідоли, упавши на землю, потовклися. 

Розлючені погани стали кидати в неї камінням, але не могли їй завдати шкоди, бо сила Божа боронила святу мученицю. Тоді мучитель Савин наказав прив’язати її за волосся до дерева і шматувати тіло гострими гаками, та свята дівиця в муках прославляла Господа і величала Його Ім’я. Потім її кинули у в’язницю і морили голодом. Вночі до неї пробрався священик Филократ і благословив її на подальшу муку. А потім явився Божий ангел і чудесним способом нагодував святу діву, й возрадувалося її серце і тим сміливіше ще стала вона перед мучителем.
“Жертвуй богам! – сказав Савин, – бо інакше ждуть тебе тяжкі муки!” 

“Як я можу жертвувати твоїм богам, якщо вони на сам вигляд святого хреста розсипалися в порох? А муки твої не страшні мені: мене злякали б вічні муки, яких не уникнути тим, що відступили від правдивої віри!” 

Тоді він наказав бити Гликерію по обличчю, а вона все терпіла і згадувала ту хвилю, коли й Спасителя били по лицю та зневажали, і тішилася, що може за Христа страждати. Савин велів привести святу мученицю до Іраклії, куди й сам вирушив, і там наказав кинути в розтоплену залізну піч, та вогонь не нашкодив святій дівиці. Тоді їй здерли шкіру з голови і в кайданах кинули до в’язниці. Настала ніч. Заснула сторожа, а свята Гликерія, попри тяжкі рани, молилася Богу, прославляла Ім’я Його і просила допомоги в Пресвятої Богородиці. Раптом яскраве світло наповнило в’язницю – це ангел Божий вдруге явився і зцілив її рани, а душу наповнив незвичайною небесною втіхою як знак, що Господь не забуває про своїх слуг. Вранці, коли святу мали вести на суд, сторож Лаодикій, побачивши її цілком здорову і вільну від оков, припав до її ніг і став прославляти Христа, в якого повірив. Сам закував себе в її кайдани і добровільно став на суді, взиваючи вголос: “Великий Бог християн, і в Нього я вірую!” Мучитель Савин наказав його стяти мечем, а він радо прийняв мученицьку смерть і не зрікся Христа, за що дістав у небі вічну нагороду. Потім мучитель велів випустити на святу Гликерію диких левиць, а ті повкладалися біля її ніг. Тоді свята дівиця піднесла руки до неба, стала величати Христа Спасителя, і в тій молитві її чиста душа пішла до неба. Вона прийняла мученицьку смерть у 172 р., за правління імператора Марка Аврелія. Мощі її поховано в Іраклії, а пізніше перенесли в Лемнос; з її мощей витікало благовонне миро. 

У той самий день
Житіє святого мученика Олександра Римського
 
Святий Олександр був родом з Кипру. Згодом його батьки перебралися до Риму. Імени батька не знаємо, а мати називалася Пименія. Олександр був прекрасним, сильним юнаком і служив у війську під начальством Тиверіяна. За мучителя Максиміяна весь полк Тиверіяна мав публічно принести жертву богам. Та Олександр став перед мучителем і сказав, що не принесе жертви ідолам, бо покланяється одному лишень правдивому Богу. 

Тиверіян доніс про це імператорові, і той велів привести Олександра до себе. Святий вголос визнавав Христа й упоминав імператора, щоб навернувся і пізнав, що є лиш один Бог, Ісус Христос. Сміливі слова Олександра викликали приступ люті у мучителя і він наказав жорстоко побити святого, але той підніс свій погляд вгору, бо в цей час побачив відкриті небеса і Спасителя, що сидів на престолі слави. Тож серце його возрадувалося, а лице засяяло неземним світлом, так, що сам імператор злякався. Оскільки полк Тиверіяна вирушав у далеку дорогу до Візантії, імператор велів полковникові взяти Олександра зі собою і мучити всюди для постраху іншим християнам. І почалася довга тяжка мука. Обтяжений оковами святий Олександр йшов за військом, а де зупинялися на відпочинок, там його били, припікали свічками, волочили по гострому камінню і морили голодом. Поблизу міста Филипополя мученик чудесним способом добув зі скали воду, котра оживила його і воїнів. У місті Вереї християни цілували окови святого мученика і просили його про благословення. Тут святий Олександр дуже підупав у силах, а Тиверіян, побачивши це, наказав піддати його тортурам, бо гадав, що так швидше змусить мученика принести жертву богам. Його плечі обливали гарячою олією, але посудина трісла й олія пообпікала катів. Тоді святого Олександра прив’язали до горіхового дерева і стали жорстоко бити. А він молився гаряче і сила небесна скріплювала його. Згодом, згідно з переданням, плоди і листя з того дерева завжди допомагали хворим у багатьох недугах. 

Поблизу Адріянополя святий Олександр зустрів свою матір Пименію, котра пустилася за ним у дорогу. Сльози матері оросили його окови, та були це водночас сльози радости, що Бог дозволив її синові терпіти задля Імени Спасителя. Поблизу Візантії, у місті Дризипари, над берегом ріки, мучитель наказав відтяти мученикові голову. Святий Олександр, почувши про свій вирок, голосно став прославляти Господа, молитися за всіх християн, а потім нахилив свою голову під меч. Душа святого мученика полетіла туди, де її чекало вічне життя. Тіло святого Олександра поховала його мати Пименія. Мученицьку смерть він прийняв близько 295р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 25 травня 2016 р.

25.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді. 14, 6–18:  «Глянувши на нього пильно і побачивши, що він має віру щоб спастися»
 
Апостол Павло, сповнений Духом Святим, міг пізнавати й бачити тих людей, які так само, як і він, жили в Господі. І він побачив особу, яка була готова, мала віру, щоб спастися. 

Можемо сказати, що подібно у нашому житті діє Бог. Коли бачить нашу віру, нашу готовність і здатність прийняти Його дар, Його заклик, одразу дає нам за нашою вірою. І якщо наша віра зростає, ми отримуємо від Господа все, можна сказати, автоматично й одразу усе те, чого ми потребуємо. Вірмо, відкриваймося на Божу дію, будьмо такими, якими Він нас передбачив і створив!
 
* * *
Йо. 7, 14-30:  «Хто говорить сам від себе, той слави власної шукає»
 
Зазвичай ми приймаємо ті чи інші рішення в нашому житті на основі свого людського досвіду, людського розуміння. Кожен живе так, а не інакше залежно від того, які мав чи має виховання, труднощі. Саме тому між нами багато конфліктів, непорозумінь, бо кожен бачить ті чи інші життєві ситуації по-своєму. 

Що більше ми будемо наближатися до Бога, то все більше між нами будуть зникати непорозуміння, то об’єктивніше будемо підходити до тих чи інших ситуацій і швидше приймати адекватні рішення. Бо лише в Господі ми пізнаємо все в повноті. 

У світлі Божої правди пізнаємо, як маємо ставитися до інших. І з цього випливає дуже важлива річ. Духовне життя не є чимось таким, що відбуваються саме по собі, духовне життя – це фундамент для всього іншого. Як каже св. Августин: «Коли Бог є на першому місці, то все на відповідних місцях». Коли я налагодив стосунки з Господом, то все інше в моїх стосунках з ближніми, у моїй праці, у моєму бізнесі теж зумію налагодити. Будьмо свідомі, що час, «відведений» на Бога, – молитва, сповідь чи святе Причастя – принесе сторицею плоди в усіх ділянках нашого людського життя.

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

25.05.2016р. Б. / Святого Епіфанія, єпископа Кипрського та святого Германа, патріярха Царгородського

Во святих отця нашого Епіфанія, єпископа Кипрського
 
Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 4: Священноначальників двійко чудних, возхвалімо, вірнії, з Германом належно й божественного Епіфанія, вони бо попалили безбожних полки, догмати премудрі виклавши, всім православним, які завжди оспівують величне таїнство благочестя. 

Святий Епіфаній (Явлений) народився в бідній жидівській родині з Фінікії, поблизу міста Елевтерополя. Його батько, хлібороб, помер дуже скоро, залишилася мати і сестра Калітропія. Ними заопікувався багатий та учений в законі жид Трифон, який узяв Епіфанія за свого, велів його навчати, а вмираючи, записав йому все своє майно. 

Одного разу Епіфаній побачив, як якийсь монах скинув з плеча свій одяг і віддав убогому. Епіфаній познайомився з тим монахом на ім’я Лукіян, а той навернув його і сестру Каліотропію до Христової віри. Було це вже після смерти їх матері. Сестра вступила до жіночого монастиря, а Епіфаній роздав усе майно вбогим, собі залишив лиш дещо на купівлю святих книг і вступив до одного з монастирів у Єгипті, де невдовзі його життя, сповнене чеснот, стало всіх подивляти, а Господь наділив його даром творити чуда. Згодом він пішов у пустелю і там, на самоті, віддався постам, молитві і читанню святих книг, а читав він багато і знав багато мов, зокрема грецьку, сирійську, єврейську, єгипетську і латину. Близько 330 р. він заснував у Палестині, поблизу Елевтерополя, монастир, до якого горнулося дуже багато монахів. Уже як священик він познайомився тут зі святим Іларіоном (його пам’ять вшановуємо 21 жовтня), великим учителем монашого життя. Преподобний Іларіон провістив йому, що він буде єпископом Саламини. Святий Епіфаній прожив багато років у своєму монастирі, а потім – у Тиваїді. Слава про святість його життя та численні чуда, вчинені ним, стала так ширитися, що духовенство задумало настановити його єпископом. Тоді він, щоб сховатися, сів на корабель і відплив на острів Кипр. 

Корабель пристав біля міста Саламини тоді, коли там зібралися єпископи і духовенство, щоб вибрати нового єпископа. Єпископ Кипрський на ім’я Папій мав об’явлення від Господа, що він на торговищі знайде монаха, який купуватиме виноград. Цей монах і має бути обраний єпископом. Папій пішов і знайшов Епіфанія, а той, приневолений чітким Божим промислом, став єпископом Саламини. Невдовзі всі так полюбили його за милосердя до убогих, що люди, лиш побачивши його, протискалися, щоб хоч діткнутися його одежі. Та не бракувало і ворогів, на чолі яких стояв багатий диякон Карин, що сам хотів стати єпископом Саламини. 

Одного разу святий Епіфаній за церковні гроші викупив з неволі одного римлянина. Карин почав підбурювати проти єпископа духовенство під приводом, що Епіфаній марнує церковне добро. Та викуплений з неволі римлянин повернув церковні гроші, та ще й віддав увесь свій маєток церкві в Саламині. Карин був осоромлений; а коли він і далі продовжував виступати проти Епіфанія, Бог покарав його наглою смертю. У Саламині святий побудував величаву церкву, на яку давали гроші навіть погани, вдячні за чудесні оздоровлення, які отримали з рук святого Епіфанія.

Коли слуга Божий прибув до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, патріярхом там був Йоан, що схилявся до хибної науки Оригена. Святий Епіфаній виступив проти Йоана так само, як завжди і всюди виступав проти всякого блуду та єресі. А коли цариця Евдоксія та Олександрійський патріярх Теофіл почали виступати проти святого Йоана Золотоустого, то святий Епіфаній, присутній тоді (401 р.) у Царгороді, не дав перетягнути себе на їх бік, хоч як вони не старалися. Пробувши у Царгороді тривалий час, він вирушив кораблем до Саламини, однак в дорозі тяжко занедужав і помер 403 р. Поховано його в Саламині. Святий Епіфаній був у великій пошані у святого Василія Великого, святого Августина, святого Єроніма, святого Єфрема та інших. Його писання, особливо “Панаріон”, в якому він виступив проти всякої єресі, були у великій шані серед вірних. Сьомий Вселенський собор (787 р.) називає святого Епіфанія отцем і учителем вселенської Церкви. 

У той самий день
Житіє святого Германа, патріярха Царгородського
 
Великий ісповідник Христової віри святий Герман народився в Царгороді. Його батько на ім’я Юстин був багатим і славним достойником при царському дворі. За наказом імператора Костянтина Погоната був убитий мечем. Святий Герман з юних літ посвятився на службу Христовій Церкві і дивував усіх своїм ангельським життям. З часом він став єпископом міста Кизика. За правління безбожного імператора Филиппика, прихильника монотелітської єресі, святого Германа, разом з Царгородським патріярхом святим Киром, було відправлено у вигнання, з якого він повернувся 715 р., за імператора Анастасія II, вже як патріярх Царгорода, а святий Кир помер у вигнанні. Сівши на патріярший престол, святий Герман почав навчати народ і укріпляти його у Христовій вірі. У 718 р. на трон вступив цісар Лев III Ісавр. Через два роки в нього народився син Костянтин. Це він під час хрещення, яке уділяв патріярх Герман, занечистив воду при зануренні, і тому його названо було “Копроним”, тобто гнояр. Усі передбачали, що з нього виросте ворог Христової Церкви. Та вже за Лева III почалося люте переслідування вірних, бо імператор став явним іконоборцем, він наказав викидати з церков святі ікони і палити святі мощі, і все тому, щоб сподобатися жидам та магометанам, бо одні й другі називали християн ідолопоклонниками за те, що вони почитали святі ікони. 

Патріярх Герман виступив проти імператора і погрозив йому карами церковними і Божими. Та знайшовся один справжній Юда Іскаріот, учень святого Германа, що допомагав цареві ширити єресь і боротися проти патріярха. Звався той відступник Анастасій. За його намовою імператор почав щораз більше утискати святого Германа і погрожувати йому, але патріярх сказав так: “Зі мною роби, що хочеш, але Христової віри і чести святих ікон не смій чіпати, бо честь їх визнана соборами”. 

Врешті імператор наказав вигнати патріярха Германа з міста. Натовп воїнів і єретиків напав на слугу Божого, його, 80-літнього старця, побили, зневажили і вигнали з палат. Святий Герман прожив ще 10 років у монастирі, помер він у великій святості 740 р. Йому свята Церква завдячує багато побожних пісень і наук. Тіло святого спочатку спочивало в монастирі Хора, в Константинополі, а згодом було перенесене до Галії. Бог прославив мощі святого багатьма чудами. 

Патріярший престол святого Германа зайняв єретик Анастасій. Та кара його не минула. За правління безбожного Костянтина Копронима Анастасій почав домовлятися з його ворогами, за це імператор наказав його висікти різками, голого посадити на осла і провезти по місту. Цю кару Анастасієві ще за свого життя провістив святий Герман. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 24 травня 2016 р.

24.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді. 10, 21–33:  «Встань, бо я теж людина»

На своїй життєвій дорозі ми зустрічаємо багато неординарних особистостей, визначних, часто досить побожних, а то і святих людей. Часто зустрічаємо людей, які мають колосальний вплив на наше духовне життя, на наше навернення. Нерідко ми дуже захоплюємось цими сильними особами, вважаємо їх важливими й цінними. І це нормально, бо людина шукає зразків для наслідування й авторитетів.

Однак у всіх обставинах і особах важливо бачити, що їх послав Господь, і ніщо і ніхто не є випадковістю у нашому житті. Будь-які особи як такі не є ані досконалими, ані святими. Вони були і є лише тими, хто дозволив Богові діяти в собі, прийняли Його дар життя у святості. І вони стали великими людьми, тому що Бог великий, і Він залишив відбиток своєї величі в тих людях. Тож побачмо за кожною особою присутність Божу.

* * *
Йо. 7, 1-13:  «Ще мій час не надійшов»

Греки окреслювали час словом «chronos» (все відбувається хронологічно, хронометр – пристрій, який вимірює час). Ми живемо в цьому часі: є наше минуле, яке вже відбулося, наше майбутнє, якого ми завжди очікуємо, і теперішній час, даний нам Богом.

Інше розуміння часу – «kairos» – час Божий. Божий час полягає не в тім, що Господь якось особливо діє в нашому житті, бо ж Він діє повсякчас, а в тім, що для нас важливо вміти бачити Того, який приходить. Бога, який приходить у наше життя, який промовляє до нас, який діє повсякчасно.

Дуже важливо вміти зустріти Бога, а найбільше – дякувати Йому, коли Він дає себе нам пізнати, коли це є час Його відвідин.

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.05.2016р. Б. / Святого священномученика Мокія, Апостолів слов’ян святих Кирила і Методія, святих Отців, Першого Вселенського собору в Нікеї

Святого священномученика Мокія
 
Тропар Мокія, глас 2: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Мокіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак Мокія, глас 2: Озброївшись щитом віри, нечестивих напади стер ти, священномучениче, і вінець від Христа взяв єси, Мокіє, тому й з ангелами радуючись, спасай від бід, тих, які оспівують тебе, молячись безперестанно за всіх нас. 

Святий Мокій був священиком і жив у місті Амфіполі в Македонії. Батько його називався Евфратій, був він римським громадянином; мати називалася Евстафія, була вона донькою старости Лампадія. В часи переслідувань за імператора Диоклетіяна Мокія поставили перед судом мучителя Лаодикія. Той наказав бити святого жилами і рвати тіло залізними гаками, а під кінець пригрозив, що якщо Мокій не принесе жертви богам, його вкинуть у вогненну піч. 

Мокія силоміць завели до божниці, та коли він там осінив себе знаком святого хреста, враз затряслася земля, всі ідоли впали на землю і розбилися на шматки. Тоді святого кинули в розтоплену піч, але вогонь не завдав йому жодної шкоди, а навпаки – він пожер катів разом з Лаодикієм. Таласій, спадкоємець Лаодикія, замкнув його у в’язниці аж до приїзду мучителя Максима. А той узяв святого старця на нові муки. Він наказав прив’язати мученика до двох коліс і обертати ними так, щоб вони трощили його кості. Але, за Божим промислом, колеса не спричинили жодної шкоди Мокієві. Тоді Максим наказав знову кинути святого до в’язниці. 

На третій день святого Мокія привезли в амфітеатр і випустили на нього диких звірів, але ті вляглися йому біля ніг, немов ягнята. Тепер весь народ став кричати, щоб Максим припинив мучити слугу Божого, тоді мучитель відіслав його до намісника Филиписея в Іраклії, а той послав святого Мокія до Візантії, де його було стято мечем. Святий Мокій прийняв мученицьку смерть 11 (24) травня 295 р. Мощі його поховали згодом у величавому храмі, який на честь святого звів імператор Костянтин Великий. 

У той самий день
Апостолів слов’ян святих Кирила і Методія

Тропар Кирила та Методія, глас 4: До апостолів подібні і слов’янських країн учителі,* Кириле й Методіє богомудрі,* Владику всіх моліть,* щоб усі народи слов’янські утвердив у православію й однодумності,* умирив світ і спас душі наші. 

Кондак Кирила та Методія, глас 3: Священну двійку просвітителів наших вшануймо* – тих, що перекладом божественних писань відкрили нам джерело богознання,* з якого аж до нині обильно черпаючи,* ми блаженними величаємо вас, Кириле й Методіє,* що пристоїте перед престолом Всевишнього і тепло молитеся за душі наші. 

Коли чуємо в церкві старослов’янську мову, знаємо, що це наша понад тисячолітня спадщина, залишена святими рівноапостольними просвітителями слов’ян Кирилом і Методієм. Вони дали нам письмо, т. зв. “кирилицю”, переклали церковні книги на слов’янську мову, просвітили слов’ян, через своїх учнів вони кинули перше зерно Христової віри і в нас на Русі, аж по Буг і Стир – так далеко сягала митрополія святого Методія. Будь же їм честь і слава на небесах і будь їм вічна слава й почитання серед синів Руської землі, для яких їх спадщина навіки вічні буде святим скарбом. 

Кирило і Методій походили з міста Солуня в Македонії, були вони синами благочестивого сотника Лева і жінки його Марії. Методій був старший, а Кирило – молодший. Вирісши, Методій вступив на військову службу. За розум і за незвичайну відвагу імператор поставив його воєводою сусідніх слов’янських земель. Так уже влаштувала Божа Премудрість, щоб майбутньому апостолові слов’ян дати нагоду навчитися слов’янської мови. Десять років управляв Методій слов’янськими землями, а потім покинув світ, почесті і статки та пішов на пустельну гору Олімп і там став монахом. 

Іншими дорогами провадив Господь святого Кирила, а властиво Костянтина, бо ім’я Кирило він прийняв перед смертю, при монашому постригу. Та ми будемо називати його вже і тепер Кирилом, бо всі слов’янські землі величають його цим іменем. Коли Кирилові було сім літ, він мав пречудний сон: йому снилося, що якийсь воєвода зібрав навколо нього багато прекрасних дівиць, з яких найбільше йому сподобалася одна – на ім’я Софія. Коли він розповів про це батькам, вони пізнали, що Господь подасть йому свою премудрість, бо “Софія” – означає премудрість. Вони віддали Кирила в школу, а він учився так, що невдовзі про нього почули аж на царському дворі. 

Грецькою землею управляла тоді благочестива цариця-вдова Теодора, бо син її, Михаїл III, був ще малолітнім хлопцем. Його вчителі взяли Кирила до царської палати, щоб він учився разом з царевичем і своєю пильністю був для нього прикладом і взірцем. Годі казати, що Кирило досягав великих успіхів. Та найпильніше він віддавався читанню Святого Письма і листів святого Григорія Богослова, до якого дуже гаряче молився кожної днини. Крім того, на царському дворі він подивляв усіх своїм благочестям, смиренням, добротою та іншими чеснотами. 

Всі любили і поважали чесного юнака, і сам учитель, Теоктист Логофет, полюбив його так дуже, що хотів неодмінно одружити Кирила зі своєю похресницею. Тоді Кирило втік з Царгорода і в одному пустельному монастирі прожив шість місяців. При дворі дуже бідкалися, коли він пропав, і довго шукали, а коли знайшли, то впросили, щоб він повернувся до Царгорода, де патріярх висвятив його на священика і призначив хоронителем книг при церкві святої Софії. У Царгороді Кирило почав навчати; до нього стали горнутися зі всіх сторін учні, а мудрість його так подивляла всіх, що назвали його філософом, тобто мудрим. 

Сусідню з греками землю, що звалася Сирія, захопили сарацини. Вони зруйнували тут прекрасне місто Аморею, грецьке військо зазнало поразок у кількох битвах. Сарацини стали гордими зі своєї сили і послали до грецького імператора послів з такими словами: “Пришли нам такого мудреця, щоб він міг вести розмову з нами про віру; нехай він розтлумачить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а трьом поклоняєтеся”. 

Імператор Михаїл III, порадившись із патріярхом, послав до них святого Кирила та ще одного ученого – Юрія Асинкрита. Близько 851 р. вони прибули до міста Самари, над рікою Євфрат. Там їх прийняв сарацинський князь Амирмушна. В його палаті зібралися поганські мудреці і були певні, що зможуть висміяти науку святого Кирила. У Самарі під тяжким гнітом сарацин проживало невелике число християн. Сарацини, щоб посміятися з Христової віри, розмалювали на зовнішніх стінах християнських домів дияволів, і запитали Кирила, що це мало б означати. Святий Кирило відповів: “Бачу дияволів і гадаю, що вони не можуть жити разом з християнами, тому й утекли надвір. А там, де їх не видно на зовнішній стіні, вони, без сумніву, живуть разом з господарями в їхніх домах”. Ця відповідь покрила гордих поган соромом, але робити закиди проти Христової віри вони не припиняли. 

“Магомет, – казали вони, – дав нам закон, і ми всі того закону ревно дотримуємося. А у вас, християн, кожен вірує і живе так, як йому подобається; одні у вас православні, інші єретики, одні монахи, а інші миряни?” 

На це святий Кирило відповів: “Ви питаєте мене про дві речі, про віру і про життя. Я відповім вам окремо на одне і на друге. Бог наш – як пучина моря, безмірної ширини і глибини. Хто є духом смиренний і просить допомоги у Нього, той перепливає через те море і знаходить багатство розуму і спасіння. Та хто умом слабкий, самонадійний і не шукає небесної допомоги, той подібний до безумного, що хоче переплисти море на гнилій колоді. Одні з таких гинуть, бо впадають у єресь, інші ледве спасаються, бо їх постійно жене буря невідомости і сумніву. Тому так різняться християни у вірі. 

А закон у нас той самий, який дав Господь Мойсеєві на горі Синай. Христос Спаситель прийшов не зруйнувати, а сповнити і удосконалити закон. Він, щоб возвести нас до досконалости, показав нам образ нового життя – чистого, до якого веде вузька дорога. А що створив нас вільними, то хоче, щоб ми самі вибороли собі дорогу до спасіння, зі своєї вільної волі. Більшість християн вибирає легшу дорогу – дорогу подружнього життя, а деякі вибирають тяжку дорогу чистоти і убожества. Тому різняться християни між собою: одні є миряни, а інші – монахи. Якщо нашу віру і закон можна порівняти з безмежним морем, то ваша віра і закон подібні до малого потічка, який кожен без великих зусиль перестрибне. У вашій вірі й у вашому законі нема нічого Божественного – усе людське і легке. Магомет дозволив вам гнів, убивство та інші гріхи; його закон задовольняє всі ваші похоті, тому ви й тримаєтеся його. Наш Ісус Христос, будучи сам Пречистий, хоче, щоби і ми, відкинувши всяку похіть, жили непорочно і свято, бо до Його царства не ввійде ніщо скверне”. 

Потім сарацини запитали святого Кирила: “Як це ви, християни, ділите одного Бога на трьох: на Отця, і Сина, і Святого Духа?” 

Святий Кирило навчав їх так: “Бог є один, але в трьох Особах. А якщо ваш пророк не навчив вас про тайну Пресвятої Тройці, то хай навчить вас того бодай нерозумне творіння. Погляньте на сонце: бачите на небі вогненне коло, яке випромінює світло і теплоту. Сонячне коло – це образ Бога Отця; як коло не має ані початку, ані кінця, так і Бог безначальний і безконечний. 

Промінь світла є образом Божого Сина, як від сонячного кола народжується промінь і не відділяється від нього, так і від Бога вічно народжується і ніколи не відділяється Син Божий. Теплота же, яка виходить як від сонця, так і від променя, – це образ Святого Духа, що предвічно від Отця і Сина ісходить. А так, як сонячне коло, світло і теплота не три, а одне сонце, так і три Особи Пресвятої Тройці – це один, істинний Бог!” 

Не знаючи, що на це відповісти, засоромлені сарацини задумали отруїти святого Кирила, але Господь Бог зберіг його, і він, здоровий, щасливо вийшов з сарацинської землі і пішов до свого брата святого Методія на гору Олімп. Тут вони разом постили, молилися і читали святі книги.

У тому часі прийшли до імператора Михаїла III посли від хазарів, що жили між Каспійським та Чорним морем, над Доном, і передали слово від свого кагана (правителя): “Ми з давніхдавен віруємо в одного Бога. Але ось прийшли до нас жиди і намовляють нас прийняти їх закон. Сарацини також накидають нам свою віру. Просимо тебе, царю, пришли нам ученого мужа, нехай він посперечається з жидами і сарацинами. І якщо він осоромить їх, ми приймемо вашу віру”. 

Імператор і патріярх попросили Кирила, щоби він потрудився задля слави Божої, а святий Кирило, готовий за Христа піти навіть на смерть, взяв зі собою свого брата святого Методія, і обидва з Царгорода пустилися в дорогу Чорним морем до Криму і прибули до Херсонесу (поблизу нинішнього Севастополя). Тут вони затрималися, щоб вивчити хазарську мову. В цьому місті проживали різні народи: греки, жиди, слов’яни, хазари, сарацини. Брати затрималися тут надовго, а святий Кирило, крім хазарської мови, вивчив також жидівську і сарацинську. 

Тут, ймовірно, він почав робити переклад святих книг на хазарську і слов’янську мови. Крім того, вони віднайшли мощі святого Климента, папи Римського (пам’ять його вшановуємо 25 листопада (8 грудня)). Сюди його заслав у вигнання за віру Христову нечестивий імператор Траян ще сімсот літ до того, як до Херсонесу прибули святі Кирило і Методій. Коли ж святий Климент і тут навертав багатьох до віри Христової, імператор наказав повісити на шию святому тяжке залізо і кинути його в море, на дні якого святі мощі пролежали сотні літ. Святі Кирило і Методій з єпископом Херсонесу й усім духовенством відправилися хресним ходом на кораблях у море і просили Бога, щоб Він показав їм мощі свого святого слуги. Вночі усі побачили на одному місці моря незвичайне світло, і там знайшли мощі святого, які сплили на поверхню. З великими почестями мощі святого підняли на корабель і поховали у церкві святих Апостолів; частину тих мощей взяли Кирило і Методій і не розлучалися з ними до того часу, поки вперше не прибули до Риму. 

Дорогою до хазарів святі брати потрапили в неволю до дикого угорського племени, та Бог звільнив їх, і вони досягли мети своєї подорожі. Правитель хазар прийняв їх з великою почестю. Подібно, як у сарацинів, вони мали вести суперечку з жидами, магометанами і хазарами. Особливо затятими були жиди, бо вони чулися в силі у хазарській землі і сподівалися навернути хазар у свою віру. 

“Скажи нам, – питали вони святого Кирила, – який закон дав Господь Бог перше: закон Мойсея, якого ми тримаємося, чи ваш – християнський?” 

“Чи не питаєте ви мене про це тому, – випередив їх святий Кирило, – аби потім сказати, що ліпший той закон, який старший?” 

“Так! – відповіли жиди. – Щоб показати, що треба підкорятися старшому законові”.

“А чому ж ви самі не чините так, як радите іншим? – запитав їх святий Кирило. – Та ж ще до закону Мойсея Бог дав закон Ною та Авраамові. Згідно з вашими словами – ви маєте покинути закон Мойсея і триматися старшого закону, закону Ноя”. 

Жиди стали виправдуватися: “Ми тому тримаємося Мойсеєвого закону, що всі, які за ним жили, вгодили Богу. І ми надіємося вгодити Йому згідно з законом, який Він дав нам на Синаї, а ви, християни, самі видумали собі закон”. 

А святий Кирило сказав їм так: “Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – мій завіт! – вони його зламали, хоч я був їхнім Владикою, – слово Господнє. Ні, ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, – слово Господнє: вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, – слово Господнє, – я бо прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше” (Єр. 31, 31-34). 

А потім святий Кирило сказав, що Месія вже прийшов на світ. “Чого ви ще чекаєте? – питав він жидів. – Та ж усі пророцтва про Месію сповнилися. Патріярх Яків провістив, що Месія-Христос прийде тоді, коли скінчиться панування царського роду від Юди. Час той уже давно настав. Царя ви не маєте, Єрусалим зруйновано, жертви ваші Бог відкинув, ви самі розсіяні між народами, як це провістив ще святий пророк Малахія: “Не довподоби ви мені стали, – говорить Господь сил, – і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва; бо моє ім’я між народами велике, – говорить Господь сил” (Мал. 1, 10-11). 

Засоромлені жиди змушені були відступити, а сам правитель і багато хазарів прийняли хрещення з рук святих братів. Каган хазар під страхом кари заборонив поширювати у своїй державі жидівську і магометанську віри. Святі Кирило і Методій залишили священиків, які прибули разом з ними, а самі вирішили повернутися до Царгорода. Каган передав їм листа до грецького імператора, а також по-царськи обдарував їх, але вони сказали так: “Найбільшим буде для нас даром, якщо ти випустиш на свободу всіх невільників, братів наших християн”. Тоді князь випустив на волю 200 греків, що були в полоні, і дозволив їм іти зі святими братами. 

Дорогою святі зупинилися на якийсь час у Херсонесі. Святий Кирило провістив смерть херсонеського єпископа, якось сказавши йому ввечері: “Помолися за мене, отче, і благослови мене останнім благословенням, як отець благословить свого сина”. Всі думали, що святий Кирило наступного дня вирушить у дорогу, але він сказав, що попросив благословення тому, що живим єпископа уже не побачить. І справді, вночі єпископ помер. 

Поховавши його, святі Кирило і Методій пустилися до Царгорода. Імператор і патріярх привітали їх як апостолів і хотіли настановити їх єпископами, але святі брати відмовилися прийняти такий високий уряд. Святий Методій прийняв ігуменство в монастирі Поліхрон, а святий Кирило залишився при церкві святих Апостолів. 

Потім святі брати зайнялися слов’янами, яких було багато в грецькій державі. Всі вони були християнами, та не розуміли церковних книг і богослуження, бо все це правилося грецькою мовою. Тому брати переклали на слов’янську мову найважливіші книги, а для письма святий Кирило уклав абетку з 38 букв, і це письмо до нині називається “кирилицею”. Уклав цю абетку святий близько 862 року. Винайдення кирилиці і переклад Святого Письма та інших церковних книг стало початком навернення слов’ян. 

Їх місія з навернення слов’ян почалася в Болгарії, де правив тоді князь Богорис (Борис). Під час війни болгар з греками сестра Бориса потрапила в полон. Вона прожила в Царгороді 38 років, і коли згодом повернулася до Болгарії, принесла туди перші зерна християнської віри. Борис не думав про прийняття християнства. Він попросив імператора послати святого Методія, якому товаришував святий Кирило. Святий Методій, якому Господь Бог дав великий малярський талант, намалював на стіні однієї кімнати таку вражаючу картину страшного суд, що князь Борис попросив пояснити йому, що означає той образ, а після пояснення був зворушений до глибини серця. А коли невдовзі в Болгарії настав великий голод і пошесть, князь пізнав Божу волю і прийняв святе хрещення. Багато з його бояр пішли за його прикладом, однак більшість народу збунтувалася і навіть напали на палату. Та князь на чолі маленької горстки вірних подолав бунтівників і невдовзі весь народ прийняв Христову віру, до чого найбільше спричинилися книги, перекладені свв. братами на слов’янську мову, і богослуження, що правилося мовою, зрозумілою народові. 

Святі Кирило і Методій утвердили тут Церкву Христову, висвятили священиків, заснували школи, а потім вирушили до Єрусалиму, де на них чекала нова місія: проповідування Божого слова в інших слов’янських країнах. Там, де зараз нинішня Моравія, частина Чехії, Шлеськ, долішня Австрія і частина Угорщини (Панонія), тоді розкинулася велика Моравська держава, в якій правив князь Ростислав. Значна частина Моравії вже була навернена німецькими священиками, однак народ не розумів латинської богослужбової мови і залишався далі в поганстві. 

Тоді Ростислав, а також словенський князь Святополк і панонський Коцель попросили імператора Михаїла про проповідників, які б навчали народ слов’янською мовою. Вибір упав на святих Кирила і Методія, і вони вирушили до Моравії, куди прибули 863 р. Князь Ростислав, коли почув, що святі брати наближаються до Велеграду, головного міста Моравії, вийшов їм назустріч і прийняв їх як апостолів Христової віри, віддавши всю свою країну під їхню опіку. 

А слід згадати, що святий Кирило перед мандрівкою до Моравії був висвячений на архиєпископа. І хоч які просторі були слов’янські землі, брати Кирило і Методій всюди проповідували Боже слово, народ приймав святе хрещення, а слава Божа росла і ширилася по цілому світі. 

Святі брати подалися також і до Чехії, де охрестили князя Боживоя з його родиною і багатьма підданими; вони звели в Празі церкву Пресвятої Богородиці і церкву святих апостолів Петра і Павла, а також багато інших церков по всій чеській землі. Всюди засновували школи, святий Кирило висвячував священиків, а ті правили Службу Божу слов’янською мовою. Латинські єпископи виступили проти них і звинуватили у єресі, бо, як казали, Службу Божу можна правити лиш єврейською, грецькою і латинською мовами, бо цими мовами Пилат написав на хресті слова Спасителя: “Ісус Назарянин, Цар Юдейський”. Справа потрапила до Риму, і папа Миколай I (858-867) покликав святих Кирила і Методія до Риму, тож брати пустилися в дорогу.

Та поки святі добиралися до Риму, папа Миколай I помер, його наступником став папа Адріян II (867-872). Святі брати стали перед ним і розповіли йому, що вони робили на слов’янських землях, та передали йому частину мощей святого Климента і церковні книги, які вони переклали слов’янською мовою. Папа посвятив ті книги і велів їм правити в Римі Службу Божу по-слов’янськи, святого Методія настановив єпископом, а тих, які противилися літургії слов’янською мовою, назвав “пилатниками”, і заборонив єпископам Заходу непокоїти святих слов’янських апостолів. 

У Римі святий Кирило захворів, він уже віддавна мав слабке здоров’я. Його ложе оточили учні, що разом з ним проповідували на слов’янських землях і разом з ним страждали. А він узяв за руку брата свого Методія і сказав: “Брате мій, ми обидва були як дружня пара волів в одному ярмі. І ось я падаю в борозні, закінчується день мій, ти ж тягни далі. Знаю, що рад би ти повернутися в монастир на горі Олімп, та не залишай початого діла, бо в ньому твоє спасіння”. 

А потім він поблагословив слов’янські землі, для яких був апостолом, учителем та просвітителем. 14 лютого 869 р. погас наш світоч, помер апостол, ім’я якого для нас цінніше понад усі скарби світу. Тепер він у Бога і молиться, щоб єдність з’єднала дітей слави, для яких він стільки трудився. Помер він на 42 році життя. Поховали його у церкві святого Климента, поряд з мощами, які він приніс. Мощі святого Кирила й до нині спочивають у Римі. 

Святий Методій, як митрополит Моравії і Панонії, повернувся на слов’янські землі, однак він і далі багато страждав від латинських владик. Ростислава, князя моравського, вже не було; Святополк видав його в руки німецького короля Людвика, а той наказав нещасливому в’язневі виколоти очі і замкнути в монастирі. Святий Методій виступив проти того злочину і отримав в особі Святополка небезпечного ворога. Врешті-решт латинські священики схопили святого і відправили в Швабію, де в голоді і холоді тримали його півтора року у в’язниці. Аж коли Святополк покаявся і вигнав німців з краю, святий Методій вийшов на свободу, а папа покарав тих, які його гнобили. Та Святополк, провадячи розпутне життя, навіть був радий, що латинські священики виступають проти святого Методія. Наступний папа Йоан VIII (872-882), введений в оману, заборонив святому Методію правити Божественну літургію слов’янською мовою. Тоді слуга Божий вдруге вирушив до Риму, папа дізнався від нього всю правду і дозволив використовувати слов’янську мову в богослуженнях, він визнав Методія митрополитом слов’янських земель, а його митрополію як цілком незалежну від латинських владик. Та коли переслідування як з боку єпископа-німця Вікінга, так і Святополка не припинялися, святий Методій утретє подався до Риму і був там доти, доки Святополк не прислав за ним своїх послів, які перепросили святого, і він повернувся з ними до слов’янських земель. Він утвердив Христову віру в Хорватії, понад Віслою аж до Дністра – всюди, куди ширилася влада Святополка. 

Так минуло 24 роки його праці у слов’янських землях, і прийшов йому час закінчити свій апостольський труд. У Квітну неділю 885 р. він пішов останній раз до церкви і тут попрощався зі своїм стадом: 

“Дорогі діти, – говорив він, – ви знаєте, які могутні вороги нашого просвічення, та уповайте на силу Господа, який вам допоможе. Завжди тримайтеся дороги Божих законів і бійтеся не тих, що вбивають тіло, а тих, що вбивають душу”.

На митрополита, замість себе, він призначив свого учня Горазда, морав’янина, але вже невдовзі після смерти святого Методія Святополк вигнав Горазда з Моравії, а владичий престол віддав Вікінгові. Горазд пішов до Болгарії, де трудився разом з Климентом, учнем святих братів з часу їх побуту в Болгарії. 

Святий Методій помер у вівторок Страсної неділі, 6 (19) квітня 885 р. Тіло його поховано у Велеграді, в церкві Пресвятої Богородиці, в стіні напроти вівтаря. Його наука просвітила і нашу Русь. 

У той самий день
Пам’ять святих Отців, що зібралися на Першому Вселенському соборі в Нікеї

Пам’ять Першого Вселенського Собору свята Церква вшановує також кожної сьомої неділі після Пасхи. Він відбувся в часи правління імператора Костянтина Великого. В Олександрії зі своєю єретичною наукою виступив Арій. Олександрійський патріярх Олександр викляв його і засудив його науку. Імператор не знав про суть справи, він думав, що це особиста суперечка між Арієм та Олександром, тому послав до Олександрії Осію, єпископа Кордовського, зі своїми листами: “Відкрийте мені дорогу на Сході через поєднання душ ваших, бо дорогу ту суперечка ваша мені городить. Зробіть мені ласку, про яку вас прошу, щоб міг бачити вас і всі народи свої в радості і веселості, а за згоду і свободу вашу буду благодарити Господа”. Так писав імператор. 

Та не про суперечку тут йшлося, а про чистоту святої віри, тож усяка згода з єретиком була не мислима. Тоді імператор, за порадою Осії і в порозумінні з папою Сильвестром I (314-335), у 325 р. скликав Перший Вселенський собор до Нікеї, міста у Витинії. В середині червня з’їхалися Отці Собору, самих єпископів було 318, а окрім того ще багато священиків і монахів. 

Прибули вони зі всіх сторін, багато з них скалічені, зі знаками ран, які залишилися від мук, перенесених в часи мучителя Ліцинія і його попередників. Папа Сильвестр через свій поважний вік не міг прибути на Собор, його заступали і рішення Собору його іменем підписали Віктор і Вікентій, леґати папи. Прибув сюди також Арій і близько 17 його прихильників. На урочистому відкритті Собору, що відбувався в храмі, був присутній сам імператор в усій величі свого достоїнства. Він привітав Отців прекрасною промовою, сповненою віри і смирення. На царському золотому престолі, призначеному для нього, він сів лиш тоді, коли Отці Собору його про це попросили. 

Арій сам боронив свою єресь. А коли став хулити Сина Божого, Отці Собору, не бажаючи того слухати, затикали свої вуха, а святий Миколай, за переданням, ударив Арія в лице. 

Слід зауважити, що серед підписів Отців Собору підпису святого Миколая немає, як немає і жодного свідчення, що він був там присутній; святий Атанасій також нічого про це не згадує. Отож уся подія з побиттям Арія спирається винятково на те, що згадують, на підставі передання, Мінеї. Єресь Арія було виклято, його книги спалено, а самого єретика імператор відправив у вигнання до Ілирії. Найбільше в боротьбі з єрессю Арія відзначився святий Атанасій, диякон з Олександрії. Цим звернув він на себе увагу всіх Отців Собору. Потім було укладено Символ віри, який остаточно був затверджений на Другому Вселенському соборі. Вирішено також питання часу святкування Пасхи, а саме – після жидівської Пасхи в неділю після повні місяця після весняного рівнодення. Єпископ Олександрії мав кожного року визначати, на коли, згідно з затвердженої засади, припадає день Пасхи, і повідомляти про це всіх єпископів. 

Новаціяни, які навчали, що не можна дати розрішення тому, хто після хрещення впав у тяжкий гріх, на Соборі зреклися свого хибного вчення, а їхньому ватажкові Ацесієві сам імператор сказав: “Зроби собі, Ацесіє, драбину і сам один лізь до неба”. І справді, наука святої Церкви – це наука любови і прощення, а не суворости. Собор закінчився 25 серпня. Імператор подякував Отцям і сердечно попрощався з ними. Рішення Собору були затверджені римським папою. 

У той самий день
Оновлення Царгорода

Після закінченні Першого Вселенського собору в Нікеї благочестивий імператор Костянтин Великий зібрав усіх учасників у містечку Візантії, що лежало на межі Європи та Азії. Тут він задумав заснувати столицю своєї держави, яка тоді набула своєї найбільшої могутности. Отці Собору молилися, щоб Бог поблагословив наміри Костянтина. Візантію перейменували на Константинополь, тобто місто Костянтина, або ж Царгород. А що вся слава, блиск і могутність старого Риму перенеслася сюди, тож Царгород також назвали Новим Римом. Костянтин не шкодував видатків і будував величні палати для себе і для своїх вельмож. Поганські святині зруйнували, а на їхньому місці возвели храм святої Софії та храм святих апостолів, де разом із дванадцятьма пам’ятниками святих апостолів стояв також і пам’ятник імператора Костянтина. У цьому ж храмі його й поховали. Прекрасні площі міста були прикрашені пам’ятниками, що зображали події зі Святого Письма. Вже 330 року Візантія, убоге містечко, перетворилося на великий, славний і багатий Царгород. Того року 11 (24) травня нове місто було посвячене на славу Богу, і цей день свята Церква споминає до нині. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 23 травня 2016 р.

23.05.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді. 10, 1–16: «Що Бог очистив, ти не погань»

Що для нас означає смерть і воскресення Христа – Бог визволив від диявольського полону кожну людину і Всесвіт. Усе тепер належить Богові, але ми маємо це розуміти і цим жити, як вільні, як Його спадкоємці. Диявол хіба обманом і спокусою може нас відводити від Бога, але ніхто і ніщо саме собою не може бути віддалене від Господа, бо Бог уже викупив нас від неволі гріха.

Які б трудні ситуації ми не переживали, якими б складними й непростими були обставини для нас, які б не мали падіння, повсякчас пам’ятаймо, що Господь уже все і всіх відкупив. Бог уже все очистив, Йому все належить. І наша віра, покладання на Бога, життя в Його авторитеті дасть нам силу проходити через нелегкі обставини нашого життя.

* * *
Йо. 6, 56-69: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!»

Ми називаємо себе людьми віруючими, бо, як нам видається, віруємо в Бога, ходимо до храму, сповідаємося, причащаємося, молимося. Але коли придивитися до нашого щоденного життя, до наших щоденних обов’язків, де наша віра мала б виявлятися, стає очевидним, як мало ми живемо Богом. Приймаємо рішення на основі свого людського досвіду і вміння, своїх підходів, своїх критеріїв. Не маємо глибокого розуміння, що Христос – це джерело життя, що в Христа є життя вічне.

Маємо більше відкривати для себе й розуміти, що Христос Господь – альфа і омега, початок і кінець, що в Ньому здобуваємо повноту всього. Тому відповідь на всі питання – початок і кінець нашого життя: завжди й повсякчас шукати Бога, бути з Богом і діяти в Бозі.

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.05.2016р. Б. / Святого апостола Симона Зилота

Житіє святого апостола Симона Зилота

Тропар, глас 3: Апостоле святий Симоне,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: У похвалі всі ублажім Симона богомовного,* що ясно поклав премудрости учення в душах благочестивих,* бо престолові слави нині пристоїть і з безплотними веселиться,* молячися неперестанно за всіх нас. 

У Галилейському місті Кані в домі одного побожного жида на ім’я Симон було весілля, він одружив свого сина. Зійшлися гості, посідали за столи, у веселій і жвавій розмові та в радісній забаві їм швидко минув час. Там, де сиділи старші віком, була лиш одна бесіда – про те, коли Господь пошле їм Месію, коли сповняться слова пророків, коли Він звільнить народ свій з ярма неволі, яка його давить і тисне. Та хто його знає, як довго ще доведеться чекати, а ворог лютує, казиться, а народ страждає та тільки те й може, що молиться: “Нині Месію, якщо б зіслати з висот неба Господь захотів, то в одну мить, як буря двигнеться люд увесь, повстане народ! У клапті окови порве гнітючі, в порох оберне вражий ’му рід. Та що ж, як надармо днями й ночами люд виглядає, люд Його жде, жде і благає Бога з сльозами кращої долі... Але не приходить Месія, вождь наш, щоб доконати ворога Юди та й підкорити нам цілий цей світ, і владу над ним в наші руки віддати!.. Може, нам треба чекати багато ще літ? Та наша недоля вже міру давно перебрала, народ до Бога возносить руки, в небо несеться голос розпуки – Бог усе чує і числить сльози; а Його сила, яка нас карала, так піднесе нас, усе нам проститься! Бог над нами змилосердиться, де бо недоля тяжить найлютіша, поміч там Божа є найпевніша!” 

Правда, тридцять літ назад в Єрусалимі діялися якісь дивні дива. На небі явилася незвичайна звізда, пастухи коло Вифлеєму говорили, що ангел благовістив їм добру вість та велів іти до міста і там поклонитися Дитятку, яке знайшли вони у вертепі, в яслах на сіні. А праведний старець Симеон перед смертю своєю казав у святині, що Бог вже послав Месію. Але з того часу ні слуху, ні духу, і хто його знає, чи: “Ми діждемося Його приходу, може чекати нам ще сотні літ, поки небесна та осолода, поки Месія зійде на світ!” 

Так вони втішали себе взаємно. А серед тих весільних гостей були також Ісус, якого називали Сином Йосифа теслі, і мати Його, Марія. Ісус тоді починав прилюдно навчати, і були в Нього учні, бідні рибалки, які горнулися до Нього. 

Весілля було саме в розпалі. “Коли ж не вистачило вина, мати Ісусова й каже до Нього: «Вина в них нема». Відрік їй Ісус: «Що мені, жінко, – а й тобі? Таж не прийшла година моя!» Але мати Його мовила до слуг: «Що лиш скаже вам, – робіть». Було ж там шестеро кам’яних посудин на воду, щоб очищуватися по-юдейському; кожна вміщала дві або три мірки. Сказав їм Ісус: «Наповніть посудини водою». Вони й виповнили їх по вінця. А Він їм далі каже: «Зачерпніть тепер та й несіть до старости весільного». Тож понесли. Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась, – а не знав же, звідки воно взялося: слуги лише знали, котрі води зачерпнули були, – то закликав староста молодого і до нього мовив: «Всяк чоловік добре вино спершу подає, а гірше, – як уп’ються. Ти ж приховав добре вино аж он по сю пору». Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об’явив, – тож і учні Його увірували в Нього” (Йо. 2, 3-11). 

Та не лишень учні повірили, коли побачили це перше чудо, яке вчинив Христос Спаситель. Повірив також і молодий, на весіллі якого це чудо сталося, а ним був, згідно з переданням, святий Симон Зилот, пам’ять якого сьогодні поминаємо і житіє якого тут описуємо. Коли ж бо на його очах Христос перемінив воду на вино, Симон увірував, що перед ним Син Божий, він покинув усе і пішов за Ісусом, а що був ревним Його учнем, отримав ім’я “Зилот”, що означає ревнитель. 

Коли апостоли після зіслання Святого Духа розійшлися по світу проповідувати Євангеліє, святий Симон упродовж 20 років голосив слово Боже в Єгипті, а потім, разом зі святим Юдою апостолом, проповідував Спасителя в Персії. У місцевості Суанір, за наклепом поганських жерців Зароеса і Артанія, їх схопили і привели на суд. Коли їх силоміць завели до поганської божниці, враз усі ідоли попадали на землю. Тоді багато з поган увірували в Христа. Мучитель, остерігаючись, щоб усе місто не прийняло християнської віри, наказав випровадити апостолів за місто, і там святого Симона розрізали пилою, а святого Юду стяли мечем. Сталося це близько 60 р. після Різдва Христового. Згідно з іншим переданням, св. Симон, після проповідницької місії в Персії, подався аж до Британії і там прийняв мученицьку смерть на хресті. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 22 травня 2016 р.

22.05.2016р. Б. / Святого пророка Ісаї, Святого мученика Христофора та перенесення чесних мощей Святого Миколая Чудотворця

Житіє святого пророка Ісаї

Тропар пророка, глас 2: Пророка Твого, Господи, Ісаї, святкуючи пам’ять, молимось його ради спасти душі наші.

Кондак, глас 8: Пророцтва дар прийнявши, пророкомучениче Ісає богопроповідниче, всім виясним єси вочоловічення Господнє, возгласивши велегласно аж до кріїв: Ось Діва зачне у лоні!

Ім’я Ісая – означає “Бог спасає”. Святий пророк і мученик Ісая родом був з Єрусалиму. Амос, його батько, був братом Амасії, юдейського царя, і походив з роду юдейських царів. Ісая є одним з чотирьох головних пророків. Він голосив слово Боже в часи царів Уззії, Йотама, Ахаза і Єзекії, а помер за царя Манассії, близько 696 року до Р. Хр. Слово Боже пророк проповідував близько 60 років. Про своє покликання стати пророком святий Ісая розповів у шостій главі свого пророцтва. Було це в той рік, коли помер цар Уззія. Святий Ісая побачив Господа, що сидів на високому престолі, в повноті своєї слави. Його оточували шестикрилі серафими, що двома крилами закривали своє лице, двома – ноги, а двома літали. І взивали одні до одних і кликали: “Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!” (Іс. 6, 3). Злякався Ісая, коли побачив Господа, і страшно йому стало, що ось, живучи серед людей, має нечисті вуста й не може славити Господа.

Аж ось один серафим підлетів до жертовника, якій горів перед Господом, узяв кліщами палаючу вуглину, доторкнувся нею до уст пророка і сказав: “Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій” (Іс. 6, 7). Тоді почув пророк слова Господа Бога: “Кого б мені послати? Хто нам піде?” (Іс. 6, 8). А Ісая відповів: “Ось я, пошли мене!” (там само).
І Господь наказав йому йти і закликати народ до покаяння. Пророк пішов, він провіщав страшні нещастя, які мали впасти на Юдею, провістив вавилонську неволю і повернення з неї жидів. Та у всіх тих нещастях не загине рід Давида: “І вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння. Дух Господній спочине на ньому, дух мудрости й розуму, дух ради і кріпости, дух знання й страху Господнього” (Іс. 11, 1-2); “Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл” (Іс. 7, 14). І цього Месію пророк провіщає так виразно, так ясно, що лишень засліплені жиди цього бачити не хочуть. Перед Месією прийде Його Предтеча: “Голос чути: – Стеліть Господеві дорогу у пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові!” (Іс. 40, 3), а тоді “…хлоп’ятко нам народилося, Сина нам дано; влада на плечах у Нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру. Щоб збільшити владу в безконечнім мирі на престолі Давида і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки” (Іс. 9, 5-6). 

Святий пророк далі розповідає про чуда Спасителя: “«…Ось Бог ваш! Помста надходить, відплата Божа: Він прийде й спасе нас». Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться.

Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки” (Іс. 35, 4-6). А Спасителя за це чекають муки і смерть: “Та Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього. Його мордовано, та Він упокорявся і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть Його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уст. Насильно, скорим судом Його вхопили. Хто з Його сучасників думав, що Його вирвано з землі живих і що за гріхи народу свого Його побито аж до смерти?” (Іс. 53, 4-9). Та попри все віра в Спасителя засяє далеко і хрест Його пригорне до Нього всіх: “Устань, засяй! Зійшло бо твоє світло, слава Господня засяяла над тобою!” (Іс. 60, 1). “Сонце твоє не зайде більше, і місяць твій більш не убуде; бо Господь буде твоїм вічним світлом, прийде кінець дням твого смутку” (Іс. 60, 20). 

За проповідь Божого слова святий Ісая багато страждав, лиш у царя Єзекії він був у великій пошані. Той прислухався до його порад і просив про молитви. А коли асирійці оточили Єрусалим (сталося це на 14-ий рік правління Єзекії), і для міста вже не залишилося жодної надії, тоді Єзекія роздер свій одяг на знак смирення перед Господом і послав до пророка, щоб той молився, та Ісая заспокоїв царя, що Господь оборонить місто. І справді, Божий ангел уночі вбив 185 тисяч асирійців, а їх цар Санхериб утік до Ніневії, де його убили власні сини. 

А коли Єзекія тяжко занедужав, молитвами святого Ісаї Бог продовжив цареві життя на 15 років. А свою обітницю Господь Бог затвердив чудом: день, коли цар був оздоровлений, тривав на десять годин довше, ніж зазвичай. Своєю молитвою святий Ісая випросив у Господа, щоб з гори Сіон витекло джерело, яке пророк назвав “Силоам”, тобто “послане від Бога”. 
Наступником побожного Єзекії став його безбожний син Манассія, який поклонявся ідолам, а пророків убивав. Та святого Ісаю це не злякало, він гостро картав його злобу, тоді цар наказав його запхати в дуплаву колоду і перерізати пилою надвоє. Так святий пророк прийняв мученицьку смерть. Усі його пророцтва сповнилися. Пречиста Діва породила Сина і як агнець цей Син прийняв страждання і смерть задля нашого спасіння; сяє і красується новий Єрусалим – свята Церква – і почитає пам’ять цього великого пророка, що провістив прихід Спасителя. 

У той самий день
Святого мученика Христофора

Тропар, глас 4: Одежею крові прикрасившись, перед Господом, царем Сил, стоїш, Христофоре приснопам’ятний, де й з безплотними і мучениками співаєш трисвятим і страшним співом, тому молитвами твоїми спасай стадо твоє. 

Кондак, глас 8: Подвиг мучеництва звершивши, славний, прийняв єси вінець перемоги від Бога, Христофоре блаженний, якого умоли, щоб від буд ізбавив Він нас. 

Святий Христофор був поганином, та навернувся, прийняв хрещення з рук святого Вавили, єпископа Антіохії (його пам’ять вшановуємо 7 вересня). За імператора Деція він постраждав за святу віру в Ликії. Святий витерпів багато мук, під час яких до віри Христової навернулося багато поган. Мучитель підіслав до нього двох жінок блудниць, щоб схилили його до гріха, та повернулися вони від святого вже навернені – повірили в Христа і прийняли мученицьку смерть. Вони називалися Аквилина і Калинікія. Мученицьку смерть святий Христофор прийняв, згідно з Часословом, у 248 р. Його мощі перенесли до Іспанії, а згодом в Сан-Дені, у Франції. Західна Церква звертається до нього про допомогу в часи пошестей.

У той самий день
Перенесення чесних мощей во святих отця нашого Миколая Чудотворця з Мир у Барі

Тропар, глас 4: Настав день свята світлого,* місто Барі радіє і з ним уся вселенна ликує піснями і співами духовними.* Днесь бо священне торжество перенесення чесних і багатоцілющих мощів святителя й чудотворця Миколая,* як сонце незаходиме, возсіяло світлозоряними лучами* і розганяє темряву спокус і бід від тих, що з вірою взивають:* Спасай нас як заступник наш великий, Миколаю. 

Кондак, глас 3: Як звізда зійшла від сходу до заходу,* так мощі твої, святителю Миколаю,* а море освятилося твоїм шестям* і город барський приймає через Тебе благодать,* бо задля нас Ти явився як чудотворець найкращий, предивний і милостивий. 

Пам’ять великого покровителя Руської землі святого Миколая Чудотворця ми вшановуємо 6 (19) грудня. Сьогодні святкуємо перенесення святих мощей з міста Мир до Барі, в Апулії (провінція в Італії). Ця подія відбулася 1087 р. за правління грецького імператора Олексія Комнина, в часи, коли турки нищили християнські землі і серед інших розорили в Ликії місто Мири, де в церкві покоїлися мощі святого Миколая. Тоді святитель Миколай явився ві сні одному священикові з міста Барі на ім’я Луп, і сповістив йому свою волю, аби його мощі було перенесено до Барі. Луп розповів про це об’явлення; усе місто перебувало у великому піднесенні і тоді вислали три кораблі до Мир. 

Церква, де покоїлися святі мощі, збереглася цілою, при ній мешкали чотири монахи. Мощі святого Миколая знайшли під підлогою церкви; вони поширювали на ціле приміщення надзвичайний аромат. Загорнувши покривалом, мощі перенесли на корабель, також узяли і двох монахів з цієї церкви і подалися до Барі, куди прибули 9 травня 1087 р., в неділю увечері після 20-денної подорожі. Усе місто вийшло на берег, духовенство на чолі з єпископом Урсоном ішли зі свічками і кадилом. Зі співами і плачем вірних святі мощі перенесли до церкви святого Венедикта. 

Зразу ж після цього вірні розпочали будову великої церкви на честь святого Миколая, яку закінчили через три роки. Сюди було перенесено мощі святого і в золотій домовині покладено на престолі. Там вони покояться і до нині, і до нині з них витікає цілюще благовонне миро. 

Під час перенесення святих мощей з Мир до Барі діялися великі чуда. Уже в перший день по прибуттю до Барі зцілилося близько 40 хворих і калік, і ці чуда повторювалися кожного дня. Нехай же поміч святого Миколая, покровителя святої Руси, не полишає нас ніколи, а молитви наші до нього нехай не припиняються, як не припинялися усі ці віки. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР