ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 21 травня 2016 р.

21.05.2016р. Б. / Святого апостола і євангелиста Йоана Богослова та преподобного Арсенія Великого

Святого, славного і всехвального апостола і євангелиста Йоана Богослова
 
Тропар, глас 2: Апостоле Христа Бога возлюблений,* поспіши ізбавити людей безодвітних;* приймає Тебе, що припадаєш, той, хто прийняв Тебе, як Ти припав до грудей.* Моли його, Богослове, щоб розігнав хмару поган, що налягає,* і проси для нас миру і великої милости. 

Кондак, глас 2: Величні діла твої, дівственнику, хто оповість?* Даруєш бо чудеса і розливаєш оздоровлення,* і молишся за душі наші як богослов і друг Христовий. 

Святий апостол і євангелист Йоан був сином Зеведея і Саломії та братом святого апостола Якова. Обоє вони, як і їх батько, були невченими рибалками. Коли Христос, побачивши їх у човні, покликав, “вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за Ним” (Мт. 4, 22). Йоан був тоді молодий літами. Він з дитинства вірно служив Богу в добровільному дівицтві, і, як кажуть святі Єронім і Августин, за чесноту чистоти став гідним незвичайних дарів Христа Спасителя. 

Коли через кілька місяців Ісус Христос зі своїх учнів вибрав дванадцять апостолів, то серед них виявилися брати Йоан і Яків, “й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому” (Мр. 3, 17). Ісус назвав їх Синами грому тому, що як грім чути далеко, так і чути було їх проповідь слова Божого серед народів. Святий Йоан був одним з трьох вибраних учнів, яких Ісус всюди брав зі собою. Так, Петро, Яків і Йоан були при оздоровленні тещі святого Петра, при воскресенні дочки Яїра, при всеславнім Преображенні Христа, а потім і при останній перед страстями молитві в Гетсиманії. Петра і Йоана Господь послав, щоб приготували Останню вечерю. А під час тої вечері Йоан сидів найближче до Христа Спасителя і “схилився йому на груди” (Йо. 21, 20). А святий Йоан Золотоустий каже: “На грудях Христа Йоан почерпнув таку мудрість, якої не вдалося почерпнути нікому зі смертних”. Святого Йоана в Євангелії кілька разів названо “возлюбленим” учнем Ісуса, що святий Григорій Ниський тлумачить так: “Ісус любив його, бо Йоан завдяки своїй великій чистоті став гідний тої вищої і більшої любови. На запитання Йоана, хто з апостолів передасть Спасителя мучителям, Христос сказав, що є ним той, кому Він подасть змочений хліб, “...і вмочив кусень, і подав його Юді Іскаріотському, синові Симона. І ввійшов тоді за куснем у и:ього сатана” (Йо. 13, 26-27). 

Коли воїни в Гетсиманії зв’язали руки Ісуса, а всі апостоли розбіглися, коли навіть Петро зрікся Його в притворі архиєрейської палати, тоді один лиш Йоан перебував при Ньому; він стояв під хрестом і сам Спаситель довірив йому найбільший скарб – Пресвяту Богородицю: “Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Йо. 19, 26-27). “Христос на хресті зробив заповіт, – каже святий Амвросій, – і той заповіт неначе підписав апостол Йоан, гідний свідок такого діла”. 

А коли Марія Магдалина “прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено Його!»” (Йо. 20, 2), тоді побігли вони обидва до гробу, але святий Йоан, “той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим” (Йо. 20, 4). Це любов до Спасителя підганяла його, він прийшов до гробу “і побачив, і увірував” (Йо. 20, 8). А коли під час ловлі риб на Тиверіядському озері Христос явився апостолам, то Йоан перший впізнав Його і “каже тоді отой учень, що його любив Ісус, до Петра: «То – Господь!»” (Йо. 21, 7). 

Разом з іншими апостолами був він свідком Вознесення Господнього, а після Зішестя Святого Духа став разом з Петром проповідувати в Єрусалимі “Христа розп’ятого”. Він був свідком:, як святий Петро уздоровив кривого; обох їх ув’язнили, тримали цілу ніч у в’язниці, а наступного дня на суді фарисеї заборонили їм проповідувати Христа Спасителя, але св. апостоли запитали їх: “Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть!” (Ді. 4, 19). Вони обидва пішли до Самарії, щоб покласти руки на тих, кого навернув до віри і охрестив диякон Филип. А після Собору апостол Йоан навчав в Малій Азії, засновуючи в Ефесі та інших містах християнські громади. В Ефесі він пробув до 95 р., коли імператор Домитіян почав переслідування християн. Апостола Йоана перевезли з Ефесу до Риму і тут його бичували, а потім кинули в котел з киплячою олією. Однак, за волею Божою, та олія не завдала апостолу жодної шкоди, а імператор не посмів його далі мучити. Він засудив святого Йоана на вигнання на острів Патмос, поблизу берегів Малої Азії, в Егейськоиу морі. 

На тому острові святий Йоан написав книгу своїх об’явлень, яка називається Одкровення. За словами святого Єроніма, вона містить у собі стільки тайн, скільки там є слів. Сам святий Йоан каже, що одної неділі сам Господь наказав йому записати все, що він побачить, і надіслати це сімом Церквам, які є в Азії. У перших трьох главах Одкровень містяться поради і застереження для цих Церков та їх єпископів. У наступних сімнадцяти главах подано об’явлення про майбутню долю Христової Церкви, про переслідування, які на неї чекають, та всупереч яким вона, після зруйнування Римської держави, буде поширюватися і міцніти. Двадцята глава описує боротьбу, яку Церква провадитиме з антихристом та його прихильниками і яка збудеться при кінці світу й закінчиться перемогою Церкви. А в останніх двох главах описано блиск і красу Христового царства і тих, хто це царство успадкує. Вони за добрі діла отримають вічне небо, тоді як грішних чекає вічне пекло. 

У 96 р. замість убитого Домитіяна на престолі сів добрий імператор Нерва, який дав свободу всім засудженим за Христову віру. Тоді апостол Йоан повернувся в Малу Азію, де управляв Церквою. Життя його було дуже строге, він не їв м’яса, не пив вина й одежу носив бідну. Вже в ті часи почали зароджуватися всякі єресі, що заперечували Божество Христа Спасителя. Тому апостол Йоан, після тривалих молитов і постів, написав святе Євангеліє, в якому найбільше наголошує на Божество Христа Спасителя (всі інші Євангелія більше говорять про людську природу Ісуса Христа). Воно починається словами: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” (Йо. 1, 1). Святий Августин каже, що євангелиста Йоана сміливо можна порівняти з орлом, бо він, немов орел на сонце, звернув око своє на вічне сонце Божества. Також святий Иоан написав три послання, котрі входять до Нового Завіту. 

Не можна його інакше назвати, як апостолом любови. Бо не лишень сам виявляв до всіх найбільшу любов, але й на кожному кроці цю любов проповідував. Ось кілька фрагментів з його послань: “Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває, і в ньому нема причини до падіння. Хто ж ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде не знає бо темрява у нього засліпила очі” (1 Йо. 2, 10-11); “Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними. І тому світ нас не знає, бо він Його не спізнав. Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є” (1 Йо. З, 1-2); “Ми знаємо що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває (1 Йо. 3, 14); “Кожен, хто ненавидить брата свого, – душогубець, а ви знаєте, що ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б” (1 Йо. 3, 15); “Дітоньки, не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою” (1 Йо. 3, 18). “Любі, любім один одного бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов” (1 Йо. 4, 7-8). “Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і Його любов у нас досконала” (1 Йо. 4, 12). “Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого»” (1 Йо. 4, 20-21). 

То ж чи не слушно назвати святого Йоана апостолом любови? Передання розповідає таке про нього: В одному місті, поблизу Ефесу, святий Йоан зустрів вродливого юнака і довірив його опіці місцевого єпископа, щоб той привів хлопця до Бога. Через якийсь час, повертаючись з апостольської подорожі, апостол завітав до того міста і запитав у єпископа, де той юнак. Єпископ зі сльозами відповів, що юнак ставка злу дорогу, нині він є ватажком розбійників які промишляють в сусідніх лісах. Святий Йоан, не зважаючи на небезпеку, вирушив до лісу де розбійники його схопили і привели до свого ватажка. А той, побачивши Йоана, став утікати. 

Сину мій, – сказав святий апостол, – чому втікаєш від мене, свого отця? Я ж прецінь беззброиний старець. Стій, сину, і не бійся. Є ще надія. Я буду перед Христом відповідати за тебе. Якщо буде потреба, я радий померти за тебе, як Христос помер за нас, за твою душу я віддам свою. Стій і вір, що Христос послав мене!” 

А коли юнак залився сльозами, то святий Йоан обійняв його, втішив, вивів з лісу, вивів з -ліпного життя і спас його душу. І була ця любов не словом, а ділом. В останні роки свого життя, коли йому було вже близько ста літ і він вже не мав сили говорити довгих проповідей, то повторював учням своїм усе ті ж слова: “Діти мої, любіть брат брата!” 

А коли вони запитали його, чому він повторює постійно те саме, то святий Йоан відповів їм так: “Це заповідь Господа, а якщо б крім неї не було іншої, то й цієї досить було б для спасіння світу!” 

Про смерть святого апостола Йоана знаємо, що наступила вона, коли йому виповнилося сто літ. Відчуваючи близький кінець свого життя, святий Йоан велів приготувати собі гріб, попрощався з учнями і мирно закінчив своє життя. Коли через якийсь час після його смерти християни відкрили могилу, то не знайшли тіла, а з могили підносився легенький порошок, який вірні збирали і зцілювали ним хворих. Пам’ять відкриття гробу Христова Церква вшановує 8 травня. 

У той самий день
Житіє преподобного отця нашого Арсенія Великого
 
Святий Арсеній народився в середині четвертого століття в Римі в одній з найстаріших і найславніших родин. З юних літ чесноти та вченість святого так прославили його, що Римський папа Дамасій I (366-384), отримавши прохання від імператора Теодосія Великого знайти відповідного учителя для його сина Аркадія, призначив на цей уряд Арсенія і наказав йому їхати до Царгорода. Імператор прийняв Арсенія з великими почестями, бо знав, який то тяжкий обов’язок учителя. Свого сина він цілковито віддав владі вчителя і просив, щоб той був юнакові за батька, більше, як сам цар, бо легше дитині дати на прожиття, як дати їй добру освіту. Тому імператор іменував Арсенія сенатором, тобто високим достойником, дав йому окрему палату, високу платню і призначив багато слуг, щоб йому служили. Одного разу імператор прийшов під час навчання і побачив, що син його сидить, а Арсеній, з шани перед царевичем, – стоїть. Імператор посадив Арсенія в крісло, а синові велів під час науки завжди стояти. 

Та попри славу і достаток, серце святого Арсенія прагнуло життя тихого і самотнього, тим паче, що його учень, молодий царевич Аркадій, не корився його вказівкам. Коли Аркадій в черговий раз напакостив, Арсеній висік його різками, тоді злопам’ятний панич задумав звести Арсенія зі світу. Після того святий Арсеній, з Божого об’явлення, покинув палату та почесті і сів на корабель, що прямував до Олександрії. Було це близько 390 р. В Єгипті він подався до Скитської пустелі, що тоді славилася життям своїх відлюдників. Він оселився в маленькій келії і жив тихо, бо боявся, щоб не повернули його назад на царський двір. Він ні з ким не говорив, хіба лиш тоді, коли була крайня потреба; весь час перебував у молитві, у розважанні про смерть і суд, постив, умертвляв своє тіло, завжди спав сидячи і дуже коротко, бо, як сам казав, для монаха досить однієї години сну. 

Та слава про його ангельське життя ширилася все далі і далі, й дійшла аж до Царгорода, де на престолі після смерти свого батька сидів імператор Аркадій, учень святого Арсенія. Західною частиною держави правив його брат, і похресник Арсенія, Гонорій. Аркадій написав до святого Арсенія листа, в якому просив його, щоб той простив йому гріх молодости і молився за нього і за Гонорія. Також імператор дозволив преподобному брати з царських доходів із Єгипту все, що йому буде потрібне на утримання тамтешніх монастирів. Святий Арсеній на листа не відписав, а від себе просив передати імператорові, що завжди молиться за всіх, а отже – і за нього. І жодних дарів він не прийняв, бо, посвятившись Богу, не може займатися світовими марнощами. 

Один з родичів святого у Римі почув, що Арсеній живе в великій убогості і переписав йому весь свій маєток. Та святий Арсеній не прийняв цієї спадщини і сказав так: “Ще місяць не минув, як помер мій родич, а я вже мертвий стільки літ, скільки є монахом; як ото ще живий міг заповісти щось небіжчикові”. 

Чим більше пригадував він собі вільне життя на царському дворі, тим більше умертвляв своє тіло. Там він носив золотом ткану парчу, тут його одежею була волосяниця; замість добірних страв він їв тут сухий хліб, і то лиш після заходу сонця, а вбогість його була така, що не раз йому не ставало навіть того хліба на нужденне прокормлення. Він, як і інші монахи, плів з пальмового листя кошики, а воду, в якій мочив листя, міняв лиш раз у рік, щоб ще більше умертвляти свій нюх, який звик був колись до дорогих запахів двірського кадила. 

Таким строгим життям він нажив собі різних хворіб і, за наказом настоятеля, мусив заживати ліки, а що був бідний, і не мав їх за що купити, то мусив просити милостиню. Потім преподобний Арсеній усе життя дякував Богу, що дозволив йому в біді просити милостиню і так цілком впокорити в собі духа гордости. А понад усе святий полюбив мовчазливість. У церкві на молитві він завжди ставав за стовпом, щоб його ніхто не бачив і щоб він нікого не бачив. Коли ігумен Марко запитав його якось, чому він утікає від братів, святий Арсеній відповів: “Бог один знає, як дуже я вас люблю; та є одна трудність: не можна водночас мати до діла з Богом і з людьми”. 

Одного разу відвідали його патріярх Олександрії Теофіл та один дуже знатний вельможа і попросили святого про духовну науку. Преподобний Арсеній запитав їх: “Чи зробите те, про що вас буду просити?” 

“Зробимо!” – відповіли вони в один голос. 

“То в такому разі, прошу вас дуже, ніколи не приходьте до мене”, – сказав святий слуга Божий.

Преподобний Арсеній часто повторював такі слова: “Я не раз шкодував про те, що говорив, та ніколи не шкодував про те, що мовчав”. Кожного дня він питав себе: “Чого ти сюди прийшов? Навіщо покинув світ і чого тут шукаєш?” Так, завжди пам’ятаючи про Бога, дійшов він до високої досконалости. Він часто просив дати йому науку в благочестивих, але простих, неписьменних монахів, а коли його питали, яка йому, такому вченому, з того душевна користь, він відповідав: “Я навчився латинської і грецької мудрости, та не знаю того, що знають вони, бо не маю їх смирення, яке є початком усякої мудрости”. 

Коли близько 430 р. поганські племена стали заходити в Скитську пустелю, преподобний Арсеній перебрався до Троє, а потім до Канопе, в долішнім Єгипті, де пробув десять років. У тому часі одна достойна пані, яка знала святого Арсенія ще з царського двору, поїхала до Канопе, щоб побачити його і попросити благословення. Коли вона припала до його ніг, святий гостро сказав до неї: “Якщо ти прибула сюди, щоб подивитися, як я виглядаю, то подивися – ось я стою перед тобою. А якщо ти чула дещо про триб мого життя, то треба було наслідувати це життя, а не приїжджати сюди. Хіба не знаєш, що невіста повинна жити у своєму домі, тихо і богобоязливо? Чи, може, ти приїхала, щоб потім чванитися: «Ось це я бачила Арсенія», і оповідати про це іншим?” Так уникав він усякого товариства, що віддаляло душу від Бога. 

А коли прийшов час закінчити земне життя, Бог об’явив святому Арсенію годину його смерти; він же попросив своїх учнів, щоб після смерти мотузкою прив’язали його за ноги і відволікли в якісь дебри, щоб не плакали за ним, натомість щоб часто поминали його на Службі Божій. Перед самою смертю святий дуже плакав, а коли учні його запитали, може він боїться смерти, відповів: “Так, усе своє життя я боявся її, а тепер боюся найбільше”.

Помер святий Арсеній на 95 році життя, у 449 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 20 травня 2016 р.

20.05.2016р. Б. / Спогад про об’явлення на небі знамення Чесного Хреста у місті Єрусалимі та Святого мученика Акакія

Спогад про об’явлення на небі знамення Чесного Хреста у місті Єрусалимі

Тропар, глас 8: Хреста Твого образ днесь возсіяв ясніше ніж сонце. Його розпростер єси від святої гори аж до місця лобного і в ньому твою, Спасе, силу виявив єси. Цим укріпляючи і вірну нашу владу, яку і спасай завжди в мирі, молитвами Богородиці, Христе Боже, і спаси нас.

Кондак, глас 4: Пречесний хрест, що отворив замкнені небеса, променями пресвітлими засіяв на небі над землею; тому, зблиск його діяння отримавши, до незахідного світла підносимося і в боротьбах маємо його, як оружжя мира, непереможну перемогу.

Сталося це в часі П’ятдесятниці, 7 травня 352 р., у Єрусалимі. На патріяршому престолі в Єрусалимі тоді перебував святий Кирило. В ясний і погідний день, близько дев’ятої години ранку, на небі появився світлий великий хрест, пропорційний у ширині і довжині, і простягнувся від гори Голготи аж до Елеонської гори, близько милі. Сонячне світло не в змозі було його послабити, упродовж кількох годин той хрест був свідченням правди для вірних і пострахом для аріян і жидів, багато з яких того дня навернулися. Народ натовпом ішов до церкви і тут гаряче каявся у своїх гріхах. Патріярх написав про це до імператора Констанція, єретика-аріянина, і заклинав його відмовитися від єресі, бо Бог цим чудом провіщає терпіння, які мають впасти на Церкву Христову. З того часу свята Церква 7 травня згадує про це чудо і просить Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, щоб заступився за нас і осінив силою свого святого хреста. 

У той самий день
Житіє святого мученика Акакія

Святий Акакій був родом з Кападокії. Його батько був священиком, а Акакій служив сотником у війську. Коли ж у часи переслідувань християн за імператора Максиміяна полковник на ім’я Флавій Фирм наказав своєму війську принести поганську жертву, Акакій прилюдно сказав, що як християнин не може брати участі в поганських забобонах. Фирм, не бажаючи судити відважного воїна, відіслав його до старости Бібіяна в Іраклії. 

Тут, перед зборищем поганських мучителів, святий відкрито визнав Христа Спасителя, за це староста наказав прив’язати його до чотирьох стовпів і так жорстоко бити по плечах і грудях, що кров мученика зросила довкола всю землю. А коли в тих муках святий почав призивати Ім’я Ісуса, його стали бити по обличчю і голові тяжкими олов’яними кулями. Потім його ноги забили в тяжку колоду, на руки наклали тяжкі окови і кинули до в’язниці, де святий Акакій страждав цілий тиждень. Саме тоді намісник тих країв написав до Бібіяна, щоб той прибув до нього до Візантії і привів зі собою в’язнів, яких мав в Іраклії. Тож серед інших і святий Акакій, попри тяжкі рани, мусив іти в дорогу, долаючи яку навернув до віри Христової тих, що його вели, й охрестив їх. 

У Візантії святого кинули до глибокої темниці, а Бібіян наказав не давати йому нічого їсти. Але кожної ночі темницю святого мученика відвідували ангели, які зцілили його рани і годували в чудесний спосіб. Це бачили інші в’язні і сам дозорець Клавдій, якого покарали бичуванням, бо Бібіян, побачивши святого Акакія здорового і бадьорого, був певний, що сторож потай приносив йому страву і ліки. 

Через сім днів святого Акакія привели на суд до губернатора на ім’я Флакин. Мучитель наказав бити святого дубовими палицями по цілому тілі, а під кінець велів стяти мечем. 7 (20) травня 304 р., за містом, святий Акакій з молитвою на вустах віддав свою праведну душу в руки небесного Отця. Імператор Костянтин Великий возвів над його гробом прекрасну церкву, а Бог возвеличив святого мученика даром допомагати вірним у спокусах. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 19 травня 2016 р.

19.05.2016р. Б. / Святого і праведного Йова Многострадального та Святого Варвара, що був розбійником

Житіє святого і праведного Йова Многострадального
 
Тропар, глас 1: Бачивши багатство чеснот Йова,* ворог праведних бажав їх підступно пограбувати.* Але, зруйнувавши вежу тіла,* не міг він ограбити скарбів духовних,* бо озброєну знайшов душу непорочного,* а нас обнажив і полонив.* Тож вийди назустріч нам, Спасе, ще перед смертю,* визволь нас від хитрощів лукавого і спаси нас. 

Кондак, глас 8: Як істинний і праведний,* побожний, непорочний і освячений явився ти, Преславний,* справжнім Божим угодником.* У своєму терпінні світ просвітив ти,* вельми терпеливий і сміливий.* Тому, Богомудрий, всі ми звеличуємо твою пам'ять. 

“Був чоловік у землі Уц на ім’я Йов. Чоловік той був щирий і праведний, богобоязливий і цурався зла” (Йов 1, 1). Так починається книга Йова, і з цих слів ми дізнаємося, що справді праведний був той, кого Святий Дух у Святому Письмі так хвалить. Праведний Йов був з роду Нахора, брата Авраама, і жив в Аравії, в землі Уц, яку ще називають Авситис. Був це муж великої мудрости, всі шанували його слово й ніколи на перечили йому; як очікуваний дощ спадала на всіх його наука. Крім того, був він дуже багатий, мав 7000 верблюдів, 500 ярем волів, 500 ослиць і багато челяді. Своє багатство і силу він використовував на захист упосліджених і на допомогу бідним. Він допомагав бідакові і сироті, утішав серце бідної вдовиці. Йов був немов зодягнений у праведність і ходив у ній, як в одежі, а його праведний суд був неначе вінець на голові його. Для вбогих він був батьком і визволяв пригніченого з рук гнобителя. 

Сам давав приклад усім і дбав, щоб не скривдити когось зі своїх слуг, бо, як сам казав, що б тоді робив, коли б Господь прикликав його на суд і запитав – бо ж треба було б відповісти за справедливе поводження зі своїми слугами? 

Хто ж оповість про всю його щедрість, доброчинство і милосердя? Був він неначе оком для сліпого, ногою – для кривого, ніколи не відмовив у проханні бідному і не дозволяв удові чекати на те, чого вона просила. Хліба свого і страви не спожив, щоб не розділити це з убогим, бо, як сам каже, милосердя росло з ним від його дитячих літ, змилосерджувалося його око над страждаючими. Ніколи гість не стояв перед його воротами, бо ті завжди були відчинені перед подорожніми. 

Маєтку свого не вживав на розпусту і розкіш, як це звичайно робили інші, а жив у поміркованості і тверезості. Серце його не запалало спрагою нечистоти, бо брак подружньої вірности – це найбільше зло, це вогонь, що все поїдає і нищить. Був лагідний і добрий навіть до своїх ворогів. “Ніколи, – як сам розповідає, – не радів я, коли що злого настигло ворогуючого проти мене, і ніколи не говорив я про нього зле і не безчестив його язиком. У щасті своєму і достатку був дуже смиренний, у золоті не бачив я сили своєї, ані в багатствах своєї надії”. Пам’ятаючи про марноту тих речей, про смерть та про суд, говорив, що коли з дерева обріжуть галузки – воно помолодіє, бо в землі залишається його коріння, а чоловік, коли помре без добрих діл, куди піде? І ще казав, що кожну хвилю свого життя чекає дня своєї смерти, бо в порохно обернеться чоловік і черви його з’їдять. І тому сказав він гнилизні, що вона є батьком його, а хробакам, що вони є матір’ю його і сестрами. Говорив він, що чоловік від матері родиться, живе недовго, повен усякої нужди; як квіт зацвітає і як тінь відходить. 

Велике було смирення його, уважав себе перед гнівом Божим зів’ялим листом та сухою соломою і так молився: 

“Ти, Господи, вогонь єси, а я – суха солома, Ти – могутній вітер, а я – лист на землі! І як мені не боятися сили Твоєї? Знаю, що не виправдається перед Тобою жоден чоловік, а коли візьмеш на суд його, на тисячу запитань не відповість він”. 

Ось маємо образ праведного чоловіка. Тож не дивно, що Господь благословив його на маєтки, і серед людей мав він велику пошану. І був він перший у славі і в силі понад усіх вельмож Сходу. Мав Йов сімох синів і три дочки, яких виховував у страсі Божому. Його діти так любили один одного, що, мешкаючи в різних домах, завжди спільно сідали до столу, кожного дня у когось іншого. А хоч Йов знав, що його діти вірно служать Богові, він часто упоминав їх, щоб поводилися скромно і помірковано, бо боявся, аби серед забави не згрішили чим, якщо вже не ділом, то словом чи думкою. Сам він щодня приносив за їхні гріхи жертву Господеві, за кожну дитину окрему жертву, щоб Бог відпустив їм усі, вільні і невільні. І знову маємо приклад, як чинить добрий батько, якому спасіння дітей його найважливіше. 

Але прийшов час, коли Господь Бог хотів на прикладі Йова дати всім людям в усі віки найліпшій взірець, що праведний не тільки в щасті повинен дбати про Бога, а також у недолі повинен віддатися волі свого Сотворителя. Одного разу, коли зібралися всі його діти у найстаршого сина, прибіг посланець до Йова і каже: “Воли орали поле, а не далеко від них паслися ослиці, і тут напали вороги й забрали все, слуг твоїх мечем повбивали, лиш я один врятувався, щоб принести тобі цю новину”. 

Ще той не закінчив, як прибіг другий і каже: “Ударили громи з неба і повбивали всіх овець і слуг, що їх пильнували”. 

Тут і третій посланець прибіг і каже: “Халдеї напали на нас, забрали верблюдів, убили пастухів, лиш я один врятувався”. 

А що нещастя ніколи само не ходить, то прибіг четвертий слуга і доніс: “Завалився дім твого первородного сина й усі твої діти, сини і дочки, та їхні слуги загинули”. 

І так в одну хвилю Йов, що був першим в тій країні, втратив усе: і добро, і, що наймиліше його серцю, дітей. Стільки нещастя нараз – хіба це під силу чоловікові. Та праведний Йов зрозумів Божу волю, роздер свій одяг, оголив голову й упав ниць у порох земний і помолився: 

“Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!” (Йов 2, 21). 

Сподобалося Господеві смирення праведного Йова, який не прив’язав свого серця до маєтків і без нарікань прийняв такий тяжкий удар, як смерть усіх своїх дітей. Але Господь задумав для нього нові випробування. За Божим допустом тіло праведного Йова покрилося гнійними й зловонними ранами, не було на його тілі, від ніг до голови, здорового місця. Він так зубожів, що сидів на гноєвищі, а люди від нього втікали. 

І стали люди – як це зазвичай буває – насміхатися з його нещастя, зводити на нього наклеп і говорити: “Він таки мав тяжко прогнівити Бога, якщо впала на нього така тяжка кара!” Прийшли його приятелі, роздерли одежі свої і стали дорікати йому. Прийшла жінка його, та, що ділила з ним добро його, і стала намовляти до богохульства: “Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихослови Бога і умри!” (Йов 2, 9). 

А праведний Йов сказав їй: “Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?” 

Він зносив важкі страждання, а думки його були далеко від землі; він тішився надією майбутнього вічного життя і вірою у воскресіння. І молився: “Знаю, що живе Відкупитель мій і що останнього дня воскресну з землі, і зодягнуся в тіло своє, і оглядатиму мого Бога! І став я, як дерево, з якого опало листя, – я, колись славний, статечний і багатий, був стертий, бо уйняв мене Господь мій і зламав мене. А все, що послав на мене Господь мій, – те стерплю, бо знаю, що не покине мене Господь мій, хоч впаду – Він завжди спасе мене, і в Ньому вся надія моя”.

І не підвела його надія. Бог підніс його так само, як і понизив. І повернув йому здоров’я, повернув честь у людей, дав йому вдвоє більший маєток. Прийшли брати і сестри, сусіди і приятелі та їли хліб зі столу його. І мав Йов 14000 овець, і 6000 верблюдів, і 1000 ярем волів, і 1000 ослиць. Дав йому Бог ще сімох синів і три доньки, вродою яким не було рівних у тій країні. І жив Йов потім ще 140 літ, і тішився синами внуків своїх аж до четвертого покоління, і помер, славлячи Господа. 

У той самий день
Святого Варвара, що був розбійником
 
Святий Варвар жив у Луканії і до навернення був ватажком розбійників, що вбивали і грабували подорожніх. Та одного разу його погляд зупинився на святому хресті і серце його зворушилось. Він усвідомив, яке страшне його життя, і залився гарячими сльозами. Б’ючись у груди, Варвар припав до ніг одного священика, визнав усі свої гріхи і просив передати його властям, аби понести заслужену смерть. Однак священик не зробив цього, а лишив його при собі. З того часу Варвар не ходив, як інші люди, а рачкував, бо, як казав, не може він бути подібним на людей, коли своїм страшним життям понизив себе гірше за звірів. Минули літа, його тіло висохло так, що він перестав бути подібний на чоловіка. Одного разу його побачили мисливці, і, думаючи, що це якийсь звір, убили своїми стрілами. Гріб його прославився багатьма чудами, а коли через кілька років гріб розкопали, то побачили, що тіло його не було піддане тлінню і з нього витікало цілительне миро. Святі мощі поховано в Лариссі (Тесалія), в одному з монастирів. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.05.2016р. Б. / Українські греко-католики: вільні, тому й варті довір’я

Інтерв’ю Блаженнішого Святослава для італійського видання «SettimanaNews» (www.settimananews.it).

Які наслідки довгої кризи, що її переживає Україна?

Люди продовжують страждати, навіть тут, у Києві, місті, що відображає, із соціальної та гуманітарної точки зору, життя інших регіонів України. Столиця є барометром того, що відбувається в політиці, бо тут приймаються рішення і проводяться демонстрації.

Високим є число біженців. Налічується приблизно 120 тисяч внутрішньо переміщених осіб лише в столиці та околицях, зокрема тих, котрі отримали якусь допомогу від Київської архиєпархії; близько 2 мільйонів біженців, 400 тисяч із них отримали допомогу чи то від Уряду, чи від інших міжнародних організацій, а ще іншим допоміг український народ. Ця народна солідарність є дуже широкою, але вона не помітна, її неможливо описати. Один наглядний приклад: економіка Німеччини в 30 разів потужніша за нашу, і все-таки вона зазнала кризи та загрожує устрою всього ЄС через те, що надала притулок приблизно мільйону іммігрантів. А в Україні стільки внутрішньо переміщених осіб, при тому, що наша економіка перебуває у кризі! Наша країна втратила чверть свого індустріального потенціалу через події на Донбасі, де були зосереджені великі центри важкого промислового виробництва. Національна валюта знецінилася на 80 відсотків. Під час Революції гідності вартість долара становила 8 гривень, в зараз – 25 гривень. Заробітна плата залишилася на попередньому рівні, а ціни зростають щодня.

Але від цього не зменшується солідарність людей. Мені самому важко пояснити, як народові вдається допомагати біженцям, збирати кошти для поранених… Мобілізовані солдати повинні були самі подбати про спорядження, тому що армія давала їм лише озброєння. Були випадки, що дружини призовників, котрих відправляли в зону АТО, їхали до Польщі, купували бронежилети і перевозили їх захованими під сукнями. Дехто вважає, що певні світові потуги фінансують український народ. Але насправді люди самі мобілізуються, тому що бачать, що їм ніхто не допомагає, і почуваються покинутими як Європою, так і іншою частиною міжнародної спільноти. Усі розуміють: якщо ми самі собі не допоможемо, якщо самі не захистимо свою країну, ніхто не прийде обороняти нас. І ця свідомість пробуджує мільйони осіб.

Ця солідарність є спонтанною, без політичних, мовних чи інших етикеток. Завжди знаходиться хтось, хто каже: «У вас громадянська війна. Ваші радикальні націоналісти вбивають російськомовне населення». Але це не правда: більше ніж 60 відсотків солдатів, які захищають Україну, це російськомовні. Ця зовнішня агресія призвела до того, що український народ об’єднався в солідарності. Україна, як і Італія, це країна з багатьма регіонами, кожен із яких має свою історію. Україна була поділена між Росією, Польщею, Австрією, Угорщиною, Румунією… Але тепер країна є об’єднаною, хоча регіональні відмінності не скасовані, чи то в ментальності, чи в мові чи в чомусь іншому. Травма від останніх подій пробудила «нову свідомість» української нації, – нації, яка базується не на національній ідентичності, а радше на громадському і політичному ексклюзивному договорі. Цей договір включає всіх, хто проживає в Україні: українців, росіян, поляків, угорців, румунів, євреїв, греків, болгар… Усі вони активізувалися, щоб захистити власні сім’ї. 

Розповім вам одну історію. Тут, у столиці, знаходиться головний офіс нашого «Живого телебачення». Керівником цього офісу є виходець із Маріуполя. Маріуполь також був окупований і сепаратисти організували там свій «референдум». Але коли люди побачили, як російські танки почали наступати і стріляти в їхні будинки, вони змінили свою думку. Сьогодні Маріуполь є аванпостом української ідентичності в цій частині країни. І це розповів мені не греко-католицький священик, а мирянин, чия родина мешкає в Маріуполі і поділяє загальні настрої мешканців міста та не цілком ідентифікує себе з нашою Церквою. Коли вірус атакує людське тіло, пробуджується весь організм, уся його імунна система. Саме так і сталося в Україні в останні два роки.

Що відбувається в Україні з політичної точки зору?

Мені важко це зрозуміти, як і важко зрозуміти, що відбувається в італійській політиці… Україна є країною з радянським минулим, вона жила останні 25 років у подвійній ідентичності. З одного боку, розвивалося громадянське суспільство, яке з отримання незалежності набуло стрімкого росту: це передусім стосується середнього класу, що здатний налагоджувати зв’язки з європейською і технологічною сучасністю. З іншого боку, продовжував існувати державний апарат, як пережиток радянських часів. Після розпаду СРСР розпався політичний клас комуністів, а колишня комуністична верхівка перетворилася на олігархів, зберігаючи владу у своїх руках. Лідери комуністів мали прямий доступ до державної спадщини і на момент приватизації їм вдалося заволодіти державними благами. Прості люди, які ані не мали доступу до державних володінь, ані не знали, як захистити власні права перед благами, котрі вважалися спільною власністю, залишилися обабіч історії. Ті, хто має гроші, творять власну політику: захищають свої інтереси, засновують політичні партії і т. п. Кожна нова політична креатура представляє інтереси когось із олігархів.

За останні десять років це замкнене коло, яке нищить державу, породило вихор корупції. Пригадую одну радянську комедію [«Іван Васильович змінює професію». – Пер.], що в ній головний герой придумав машину часу, завдяки якій Іван Грозний перенісся в радянські часи. Блукаючи суспільством, цар задавав всім екзистенціальне запитання: «А ти чий будеш?» Це запитання можна було б задати всім державним службовцям, які отримують засоби на прожиття не від держави, а від своїх «покровителів». Ця корупція нищить усіх. Навіть після Революції гідності, коли влада перейшла в інші руки, нові «можновладці» визначили так звані квоти, за якими кожній партії має бути гарантована певна кількість своїх людей в Уряді. Ми, усі релігійні лідери, виступили із відкритою заявою проти цієї ганебної практики.

Громадянське суспільство випереджає на одне покоління динозаврів пострадянської системи, які, на жаль, продовжують втілювати свою політику. Ми зараз перебуваємо в тій самій ситуації, в якій перебувала Польща після падіння Берлінської стіни. Уявімо собі, що є старе авто, яке не може йти в ногу з часом, і за його кермом сидить водій. Потрібно поміняти авто, але цього не зробить той, хто ним керує, тому що занадто з ним пов'язаний. Громадянському суспільству в Польщі вдалося зруйнувати стару систему завдяки руху «Солідарність», що його підтримував і в певному сенсі провадив Іван Павло ІІ. Президент-комуніст залишився з кермом у руках, але без старого автомобіля, тому з радістю підписав усі угоди щодо інтеграції з Європейською спільнотою. Але реформа системи управління і державного апарату не розпочалася і була очолювана не бюрократами чи політиками, а громадянським суспільством. В Україні – через два роки після Євромайдану – переживаємо аналогічну ситуацію.

Існує якийсь організований рух громадянського суспільства чи потрібно його створити? Яку роль у ньому відіграють Церкви?

Так, рух є і він потужний. Ми вважаємо себе частиною громадянського суспільства, яке вимагає від нас ролі проводу. Служіння проводу, яке ми можемо надати, – це соціальна доктрина Церкви. Під час студій морального богослов’я нас навчали, що соціальна доктрина Церкви є необхідним засобом для євангелізації. Тоді я, чесно кажучи, не дуже хотів у це вірити, тому що для нас, українців, ця доктрина була досить важкою для розуміння. Тепер же я дійшов до переконання: для побудови справедливого суспільства, для з’ясування моральних основ соціальної активності соціальна доктрина Церкви є необхідною і рятівною. Як Церкви, ми втішаємося повагою і до нас прислухаються не тому, що говоримо не просто про речі, що відбулися дві тисячі років тому, а тому що проголошуємо Євангеліє, втілене в сучасне життя нашого народу.

Екзистенціальне запитання, що його наші вірні нам задають, звучить так: чому ми страждаємо? Чи має якийсь сенс жертва нашого життя? Що з нами буде? Чи можемо на щось сподіватися? Чи є якісь підвалини, які ще не зруйновані? Ані президент, ані прем’єр-міністр не здатні відповісти на ці запитання. Відповіді можна знайти лише відштовхуючись від постулатів християнської віри. Якщо релігійні діячі не займаються політиканством, а допомагають відповісти на ці глибокі питання, відкривають основи християнської надії, то до них прислухаються. В Україні, коли наша чи інші Церкви виявляють якусь позицію, до нас прислухаються. Рівень довіри до Церков становить 40 відсотків. Але це довір’я вимагає від нас також відповідальності. Блаженніший Любомир (Гузар) казав: «Наша Церква немає нічого, окрім доброго імені». Тому ми спроможні підтримати деякі здорові ініціативи.

Поширеною є спокуса анархії. Після того як Янукович дав наказ стріляти у власний народ, настала повна недовіра до всіх політиків: тих, що були раніше; тих, що є зараз; і тих, які прийдуть у майбутньому. Тому ми, як релігійні лідери, вважаємо своїм обов’язком організувати певні ініціативи громадянського суспільства, щоб скерувати цю енергію і цю навіть «ревність» у правильне русло.

Разом із Патріархом Філаретом із Київського Патріархату ми започаткували Національний форум «Трансформація України», який отримує дедалі більший кредит довіри. Він має певні аналогії із «Солідарністю» і, властиво, є закликом до солідарності. Багато людей відгукнулися позитивно на цей заклик, беручи на себе деякі обов’язки. Ми створили наглядову раду, до якої не входять політики. Учасниками є віруючі різних конфесій і релігій, а також невіруючі. Цікаво, що до групи розробників Форуму увійшов також Голова представництва Європейського Союзу в Україні Ян Томбінський, який добре знає історію «Солідарності». Представники західних урядів також побачили в цьому Форумі гідного і розумного співрозмовника. Вони розуміють, що люди при владі будуть лише певний час, а потім їх замінять, натомість Церкви залишаться. Коли ми організовуємо засідання цього Форуму (раз на квартал), то запрошуємо також представників неурядових організацій. Як було і на Майдані, люди організовуються спонтанно, за власною ініціативою. Ми маємо лише запропонувати їм можливість познайомитися і діяти разом. У Форумі немає якогось одного харизматичного лідера, а є секретаріат, який бере на себе відповідальність за організаційні та презентаційні заходи.

Нас надихнула «Солідарність»: ми хочемо створити спільний проект європейської країни і дати життя новому суспільному договорові. Майже рік ані політики, ані влада не хотіли нас слухати. Але тепер керманичі розуміють, що для того, аби мати довір’я народу, їм потрібно прийняти і втілити цей проект. За останні два місяці і Президент, і представники нового Уряду помітили цей проект і розпочали діалог із нашою групою. Нещодавно один із членів наглядової ради був призначений на посаду міністра культури. Люди нарешті зрозуміли, що не існує «доброго царя» і що майбутнє нашої країни залежить не від світових потуг, не від доброти чи злоби політиків, а від нашого внеску.

Отже, ви не очікуєте розв’язку від міжнародної дипломатії…

Будь-який розв’язок ніколи не буде ефективним, якщо Україна сама не зможе породити власний проект розвитку і побудови європейської держави. Інакше в домовленостях між могутніми світу цього ми завжди будемо об’єктом торгів, і український народ втомився від цього. Ми самі маємо захистити власні інтереси, взятися до роботи, щоб відбудувати нашу країну. Як Церква, ми не маємо права грати в політику влади. Наша Церква, я, як її Глава, маємо звіщати Євангеліє, і нашим інструментом є соціальна доктрина Церкви.

Один із останніх прикладів. Із 1 травня Уряд підвищив ціни на газ під тиском західних урядів, які не толерують різних поблажок на ринку. У минулому в нас було закладено три типи цін: комерційна (для індустріального виробництва з метою прибутку), звичайна і ціна для бідних верств населення зі знижкою. Церкви платили комерційну ціну. Після того як тарифи було змінено, Церквам і релігійним організаціям було запропоновано платити половину ціни за газ. Це викликало великі дискусії. Чому переселенці мають платити всю ціну, тоді як Церкви платять за зниженим тарифом? Звичайно, таке полегшення сильно підкопує кредит довіри до Церков. І тоді я виступив із заявою: наша Церква має платити справедливу ціну, не зі знижкою. Ми не хочемо входити в полеміку, яка справедлива ціна. Але якщо нам твердять, що та ціна, яку платить за газ населення, є справедливою, то чому тоді Церквам пропонується знижка на половину? Перед тим як змінювати ціну на газ, потрібно було обговорити це питання, щоб рішення не виглядали сумнівними. Без обговорення немає прозорості, неможливо говорити про відкритість суспільства.

Чи ви були єдиним, хто на це відреагував? Яка була відповідь опозиції? 

Ця заява мала великий резонанс. Мій голос був єдиним, але думаю, що він мусів прозвучати. Глави інших Церков промовчали. Треба зауважити, що якраз були пасхальні дні і увага була зосереджена на іншому. Але в мережі це питання жваво обговорювалося і люди побачили, що Церква може бути провідним моральним голосом. Церкви мають проголошувати моральні принципи вже згаданої соціальної доктрини. Якщо ми хочемо мати справедливе суспільство, побороти корупцію, бути незалежними від ручного правління влади, то повинні брати на себе відповідальність, знаючи, що за це треба платити. Це був приклад, як Церква може втручатися в питання соціального характеру не на рівні політики, а твердо дотримуючись принципів справедливості та з готовністю приймаючи наслідки власних заяв.

Конфлікт на Донбасі, на східних теренах, є виявом глибшої напруги?

Україна – це не лише Донбас. Усе суспільство переживає критичний час, в який пробуджується свідомість, але також з’являється напруга. Увага світової громадськості прикута лише до тієї території, на якій відбуваються конфлікти.

Деякі люди, особливо дипломати, стверджують, що на пострадянському просторі не існує громадянського суспільства. Справді, у країнах, що перебувають під владою диктатури, громадянське суспільство не має можливості існувати. Під громадянським суспільством маємо на увазі сферу суспільних відносин поза сім’єю, державою та бізнесом, в якій люди об’єднуються для задоволення спільних інтересів. У радянському суспільстві партія узурпувала право бути єдиним рупором громадян і вважала себе уособленням інтересів народу. Існував комітет у справах релігій і культу, тому що Церкви не мали статусу юридичної особи. Але крок за кроком, коли демократія утверджується, тиск влади і олігархів не може претендувати на всеохопний вплив. Створюється простір для громадянських свобод і він заповнюється. Можливо, є якісь обмеження громадянських свобод, але Євромайдан пробудив ініціативність громадян. Сучасне громадянське суспільство є дуже активним, навіть більше, воно є потужним лідером багатьох суспільних процесів. Думка громадськості віднайшла свою силу. Церкви не є приналежними ані до влади, ані до олігархів – ми є організованою та структурованою присутністю громадянського суспільства. Церковні структури є важливими, тому що можуть запропонувати громадянському суспільству організаційну форму. В іншому випадку переможцем буде той, хто сильніший і хто більш агресивний.

Переживши державний атеїзм у Радянському Союзі, у 90-х роках ми були свідками відродження релігійних почувань віруючих. Нині 80 відсотків населення вважають себе віруючими. Звичайно, що немає єдиної Церкви, яка є виразником релігійності народу. Церкви мають співпрацювати, щоб їхнє послання було авторитетним, особливо якщо ми пропонуємо суспільству проект нового суспільного договору, який, на мою думку, має базуватися на принципах християнської моралі. Процес секуляризації наступає, також в Україні знаходять підтримку певні «ідеології» (наприклад, гендер, антиклерикалізм), які поширені в Європі. Голос Церков, наша позиція і наше вчення мають великий вплив на думку громадян.

Якщо б вам дали таку нагоду, чи ви ще раз вийшли б на вулиці в організованій формі?

Слід визнати, що протестні настрої існують і досі виявляються в різних заходах. Але, на мою думку, виходити на вулиці зараз не доречно. Саме тому ми започаткували Національний форум, щоб скерувати цю суспільну енергію в конструктивне русло. У часи Майдану Церкви вийшли на вулиці разом з народом. Зараз усі говорять, що Україну накриває хвиля популізму. Нові вибори призвели б до того, що цей популізм нас просто б затопив і знищив. Більш обачливі інтелектуали вважають, що не варто йти на цей ризик.

Чи справедливе твердження, що російська агресія посприяла переходові різних віруючих Православної Церкви Московського Патріархату до Православної Церкви Київського Патріархату чи до Греко-Католицької Церкви?

Це дуже складний феномен і його не можна спрощувати. Це правда, що Православна Церква Московського Патріархату роками використовувалася як інструмент національної та міжнародної політики Російської Федерації для поширення її ідеології. Без сумніву, російська зброя вбиває без розрізнення, чи то українця, чи росіянина, чи католика, чи православного. Ті вірні, які відносили себе до Православної Церкви (МП), дивлячись на те, як їх рідних убивають російські військові, почали запитувати себе: що каже моральний авторитет моєї Церкви на ці речі? І для цих людей їхній патріарх вмить став патріархом агресора. 

Чи Патріарх Московський і всієї Русі Кирило висловлювався колись щодо подій в Україні?

Фактично, він благословив агресивну політику Росії, у прямий і непрямий спосіб. На Донбасі є багато випадків, що російські православні священики під ризами носять зброю і стріляли в українських солдат.

А дехто каже, що також греко-католицькі священики стріляли.

Це неправда. Декілька місяців тому Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій мала зустріч із новим головою СБУ. Представник Православної Церкви (МП) нарікав: «Тепер нас звинувачують, що ми є інструментами політики агресора». Голова СБУ одразу ж наказав своїм підлеглим представити документи, які доводять збройну участь священиків МП у військовому протистоянні. Звичайно, що ця Церква зараз перебуває в кризі, тому що одна частина її вірних знаходиться на одному боці конфлікту, а інша – на другому. Деякі вірні і надалі залишаються в цій Церкві, кажучи: «Ми ходимо до Церкви не для того, щоб молитися патріарху, а щоб молитися Богові», – а інші переходять до іншої конфесії. Не можу сказати, що багато із них перейшли до нашої Греко-Католицької Церкви. Вони віддають перевагу іншим Православним  Церквам.

Подам вам такий приклад. Одного разу я поїхав до Константинополя і відвідав церкву Святого Юрія. Там став свідком хрещення двох студентів із Києва. Обряд здійснював один капелан, відповідальний за місії серед слов’ян. На завершення обряду я підійшов до цих хлопців і запитав їх: «Звідки ви?» «З Києва». – «Ви приїхали до Константинополя, щоб охреститися?» – «Ми не були християнами. Захотіли стати православними, проте не в Російській Церкві, а в одній з Церков, яка визнана всіма». Тож є люди, які шукають альтернативи. Однак не всі розрізняють визнаних і невизнаних Церков: це досить важко зрозуміти не дуже обізнаним людям. Багато – внаслідок дискредитації моральної позиції власної ієрархії – покидає Церкву. Побоююся, що ця група, почуваючись зрадженою у власній Церкві, просуватиме в майбутньому процес секуляризації.

Ми, греко-католики, відчуваємо своїм обов’язком будувати в дусі любові братерські відносини з Православною Церквою. Водночас ми повинні розуміти, що відбувається. Бо кожна непоміркована заява може принести більше шкоди, аніж користі. Ми намагаємося будувати діалог, наскільки це можливо. Намагаємося підтримувати зв’язок із конкретними особами, тому що тут ідеться не про якісь ідеї, а про життєві ситуації. Ми переживаємо досить складний феномен. Зовні дехто спрощує цей процес і каже, що тепер всі переходять до Київського Патріархату. Але це не цілком так. Ось уже декілька років після духовної революції, що відбулася на початку 90-х років, як карта релігійної України в загальному стабілізувалася.

Чи можливо, що зустріч на Кубі між Папою Франциском і Патріархом Кирилом, яка завершилася підписанням Спільної декларації, була ініційована і використана Кирилом для збільшення власної видимості та престижу на міжнародній арені?

Nihil novum sub sole [Немає нічого нового під сонцем. – Пер.]. У 60-х роках, під час Кубинської кризи, президент Хрущов зрозумів, що саме Церква могла б стати посередницею у пошуку мирного вирішення конфлікту. Завдяки обачливості і святості Івана XXIII світ, що стояв біля прірви ядерної війни, зміг прожити опісля ще десятки років у мирі. Радянська влада використовувала Російську Православну Церкву – там, де не міг пройти радянський дипломат, ішов єпископ Церкви. Це все повторюється ще й сьогодні. Росіяни зрозуміли, що стоять на порозі глобального конфлікту, особливо на прикладі міжнародного зіткнення в Сирії, де політики не здатні домовитися. Папа Франциск є дуже подібним (завдяки харизмі) до Папи Івана XXIII, тому відбувається повернення до старих моделей. Але не хочу входити в політику.

Найбільшого болю Україні завдало неправильне трактування мети документа. Папа проголосив, що він хотів, щоб ця заява мала пасторальний характер. Також кардинал Кох, президент Папської ради у справах єдності християн, на зустрічі із семінаристами Української колегії в Римі вжив щодо Декларації термін «пасторальна». Ця Декларація, написана частково в Римі, говорить про пасторальну ситуацію в Україні, але, по суті, її ігнорує, і під час підготовки документа навіть не проводилися консультації зі сторонами, про які в ньому йдеться. Тому заклики і терміни, які були вжиті та які мали б бути вказівками щодо пасторального плану дій, прозвучали як невідповідні, образливі і такі, що виходять за межі контексту. Пасторальна практика суто теоретичного характеру, яка написана «зі стелі» і не бере до уваги пастирського контексту, нікому не потрібна. Проте саме так і сталося. Незважаючи на це, я підтримував сам факт зустрічі, яка була бажаною роками і яка, Богу дякувати, відбулася.

Колись планувалася зустріч Алексія, Патріарха Московського, з Папою, але напередодні не було згоди щодо Декларації і зустріч скасували. Цього разу зустріч відбулася, незважаючи на труднощі з приводу тексту Декларації.

УГКЦ була аргументом і каменем спотикання. У часи патріарха Алексія в Україні не проливалася кров. Вразливість народу була іншою. Припустимо, що та зустріч відбулася, навіть із не дуже позитивною Декларацією стосовно греко-католиків: біль не був би таким сильним, як зараз. Сучасний контекст є зовсім іншим: щодня гинуть люди через російську зброю, і вразливість зросла. Папа завжди сприймається в Україні, навіть серед православних, як світоч істини, вважається універсальним арбітром, який знаходиться понад сторонами, що конфліктують. Але після Декларація це світло померкло. Ми потребуємо цього світла, особливо в цей час страждань.

Проте слід підкреслити, що на нашій зустрічі зі Святішим Отцем ми отримали від нього дуже чіткі меседжі: 1) не можна займатися екуменізмом, жертвуючи однією зі Східних Католицьких Церков; 2) ця Декларація є «дискусійною», вона не є ані Євангелієм, ані необхідною умовою діалогу; 3) мені особисто Папа сказав, що я маю не лише право, а й обов’язок її критикувати. Без цих трьох меседжів мені було б важко робити якісь заяви. У цій Декларації Рим сказав своє слово, але це ще не остаточне твердження. Roma locuta, sed causa non finita [«Рим сказав, але справа ще не закінчена» - перефразування відомого вислову Roma locuta, causa finita. - Пер.].

Можливо, це було якоюсь несподіванкою для ватиканської дипломатії…

Критика, з якою я дозволив собі виступити, полягає в тому, що дикастерії, котрим було доручено підготувати текст документа, перевищили свої повноваження. Якщо я маю справу з ділянкою, в якій я не компетентний, то покладаюся на експертів. Так мали б діяти всі службовці, зокрема й у Ватиканській курії, де є багато різних і престижних обов’язків. Ця Декларація була запланована як документ пасторального характеру, але потім, фактично, увійшла в політичну та дипломатичну царину. Ми завжди відкриті до діалогу. Ось уже два роки залучені до цього процесу. Тож, коли обговорюється така важлива тема, потрібно щоб у цьому також брали участь люди, які живуть у тих ситуаціях, про котрі йде мова.

www.settimananews.it

Переклад на українську мову: о. Володимир Мальчин

середа, 18 травня 2016 р.

18.05.2016р. Б. / Святої Великомучениці Ірини

Святої славної мучениці Ірини
 
Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Ірина,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* Її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Дівства благами прикрашена, діво, стражданням ще кращою стала ти, Ірино, кров'ю своєю обагрянившись, оману безбожжя низложила єси, тому й прийняла ти почесті перемоги з рук сотворителя твого. 

Або сей, глас 4: Міцно душу вірою озброївши, Ірино, явно осоромила лукавого єси, і до Христа привела ти множество людей, блаженна, і, порфиру криваву носячи, з ангелами нині веселишся. 

Свята Ірина походила з сербського княжого роду, була вона дочкою Ликинія і Ликинії з міста Магедона в Македонії. У поганстві вона звалася Пенелопа. Христову віру свята дівиця прийняла ще в апостольські часи, охрестив її, згідно з одними джерелами, святий Тимотей, а згідно з іншими – учень святого Павла Теотим. Своєю терпеливістю вона навернула батька і матір і вони стали християнами. Її кілька разів судили, вона витерпіла великі муки і навернула дуже багато поган. Згідно з одними джерелами, мучитель наказав її стяти мечем; згідно з іншими – вона померла у печері в Ефесі, цілковито посвятившись своєму небесному Обручникові Ісусові. Її пам’ять здавна глибоко почитали вірні, в її ім’я освячували багато церков, як, наприклад, церкву святої Ірини у Царгороді, над морем. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.05.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Годі говорити про єдність українського народу, якщо не говорити про пошук церковної єдності»

Годі говорити про яку-небудь єдність, які-небудь інші фундаменти єднання навіть у лоні єдиного нашого українського народу, якщо не говорити про пошук церковної єдності. Таку думку висловив Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у інтерв’ю радіо «Еммануїл» (www.svitle.org), відповідаючи на запитання, у якій площині варто нам шукати єдності?

На думку Предстоятеля Церкви, коренем, джерелом усякої єдності, яку ми хочемо будувати, у нашому особистому житті й суспільному, – це є єдність людини з Богом. Це є той нерв, фундамент, без якого немає інших видів єдності.

«Християнська віра – це є шлях поєднання людини з Богом. Ми віримо у таїнство воплочення – що Бог став людиною. В особі Ісуса Христа було поєднано божественну Його природу і з людською природою. Наслідком такого поєднання людини й Бога в особі Ісуса Христа були інші види єдності, які в собі Ісус Христос приніс нам», – вважає Архиєрей.

За його словами, видимим таїнством єднання усього людства є Христова Церква. «Тому годі говорити про яку-небудь єдність, які-небудь інші фундаменти єднання навіть у лоні єдиного нашого українського народу, якщо не говорити про пошук церковної єдності. Наприклад, про це чітко говорив Митрополит Андрей Шептицький у своєму творі «Як будувати рідну хату». Він каже, що для того, аби дати фундамент єдності для нашого народу, потрібно дати цій рідній хаті єдиний фундамент як єдину Церкву. Тому пошук порозуміння, примирення, єдності між різними Церкви, які є в Україні, сьогодні є певним пріоритетом», – сказав Глава Церкви.

Він пригадав слова святого Папи Івана XXIII, який казав, що між католиками, православними і протестантами є набагато більше того, що нас єднає, ніж того, що роз’єднує. «Часто ми знаємо те, що нас роз’єднує. А назвати те, що нас об’єднує, мало хто чітко зможе. А єдиним фундаментом, який об’єднує всіх християн України, є святе Таїнство Хрещення. І ми визнаємо це Таїнство Хрещення дійсним глибоким фундаментом і в православних, і в протестантів, усіх тих, які хрестяться водою в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Це той непорушний фундамент, якого людський гріх не міг зруйнувати. Тому шукаймо те, що нас єднає. Це наш виклик, наше завдання», – вважає Блаженніший Святослав.

вівторок, 17 травня 2016 р.

17.05.2016р. Б. / Святої преподобномучениці Пелагії Тарсійської та Святого Еразма, єпископа Формійського

Житіє святої преподобномучениці Пелагії

Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Ірина,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Дочасним погордивши і небесних благ причасницею ставши, вінець через страждання прийнявши, Пелагіє всечесная, як дар принесла ти потоки крові Владиці Христу, моли ж Його, щоб від бід ізбавив нас, які пам’ять твою звершують. 

Або сей кондак, глас 1: Любов’ю Христовою душу розпаливши, увійшла єси мужньо в вогонь палючий, богомудра Пелагіє, і стала жертвою запашною для Владики твого, тому днесь всесвяту пам’ять твою звершуючи, оспівуємо тебе. 

Свята Пелагія походила з міста Тарсу в Киликії. Мати її була дуже багата. А Пелагія була така вродлива, що з нею заручився один юнак, якого всиновив імператор-мучитель Диоклетіян. Коли почалося страшне переслідування християн, багато з них переховувалися в лісах і горах. Разом з іншими пішов з міста єпископ Клінон, бо сам Диоклетіян приїхав до Тарсу, щоб чинити суд над християнами, і він наказав знайти єпископа. 

У той час Пелагія, за ласкою Божою, пізнала, що лиш християнська віра є правдива, вона пожертвувала Богу своє дівицтво та конче хотіла знайти єпископа Клінона, щоб з його рук прийняти святе хрещення. Вона попросила матір, що дозволила їй поїхати з кількома слугами до своєї годувальниці. Дорогою вона зустріла єпископа Клінона і, припавши до його ніг, просила про святе хрещення, до якого вже була підготована. Бог ствердив чудом її віру, бо враз з-під ніг єпископа витекло зі скали джерело. Клінон охрестив Пелагію та її слуг і запричащав Святих Таїн, які мав зі собою. 

Пелагія зняла з себе всі золоті прикраси й намисто і попросила Клінона, щоб роздав усе вбогим, а сама, одягнувшись у скромний одяг, відвідала свою годувальницю християнку і повернулася додому, де не приховувала того, що прийняла Христову віру. Розлючена мати-поганка стала зневажати святу дівицю, так, що Пелагія змушена була втекти з дому. Тоді мати пішла зі скаргою до самого імператора, а той послав воїнів, щоб знайшли Клінона і Пелагію. Та завдяки чуду воїни, що були дуже близенько від криївки слуг Божих, їх не знайшли. Свята Пелагія, не дбаючи про власну безпеку, сама повернулася додому, бо прагнула навернути до Христової віри свою матір. Тимчасом наречений Пелагії, почувши, що вона прийняла християнську віру, а про нього й чути не хоче, впав у розпуку й убив себе мечем. Це додало злоби в серці матері Пелагії, вона, у своєму засліпленні, веліла зв’язати святу дівицю і сама привела її на суд до імператора. 

Коли ж імператор побачив красу Пелагії, то сам запалав грішною любов’ю до неї і став її намовляти, щоб покорилася матері і зреклася Христа, а він візьме її за жінку і дасть їй усе, чого лиш душа забажає. Однак свята діва вже іншому, не земному, а небесному Цареві пожертвувала своє дівицтво; вона голосно стала прославляти Христа, не слухаючи прохань і не лякаючись погроз поганського мучителя. Тоді Диоклетіян наказав до червона розпекти мідного бика і кинути в нього святу мученицю. Вона, славлячи Господа, сама вступила в нутро бика, і так віддала Богові свою чисту душу. Її мощі, від яких поширювався чудесний аромат, мучитель наказав викинути на горі Литатон, та християни, з єпископом Кліноном на чолі, взяли їх і чесно поховали. 

За часів імператора Костянтина Великого в честь преподобномучениці Пелагії над її гробом було зведено церкву, а за імператора Костянтина Копронима святі мощі перенесено до Царгорода. 

_________________________
У той же день:
Святого Еразма, єпископа Формійського

Святий Еразм з юних років старанно служив Господу. У зрілі роки він був зведений в сан єпископа міста Формії (Італія). Під час гоніння на християн за імператорів Діоклетіана (284 - 305) і Максиміана (284 - 305) святий Еразм залишив свою єпархію і пішов у Ліванські гори, де переховувався сім років.

Одного разу з'явився йому ангел і сказав: "Еразм! Ніхто не переможе ворогів, якщо буде спати. Іди ж в місто своє, будь відважний і переможеш ворогів". Слухаючи голосу ангела, святий Еразм вийшов зі свого усамітнення. Першими, хто запитав його про віру, були воїни, що йшли йому назустріч. Святий Еразм визнав  себе християнином. Його привели на суд до Антіохії до імператора Діоклітіана, перед яким святий безстрашно сповідав віру в Христа і викрив імператора в його лукавстві. Святий Еразм був підданий жорстоким тортурам, але залишився непохитним. Після катувань святий був окований в залізні ланцюги і кинутий до в'язниці, звідки його чудесним чином вивів ангел, сказавши: "Іди за мною, я відведу тебе до Італії. Багато людей там ти приведеш до спасіння".

У місті Лікії святий Еразм сміливо проповідував народу про Христа і воскресив сина одного знатного чоловіка. Після цього чуда в Лікії хрестилося 10 000 чоловік. Імператор Західної частини Римської імперії Максиміан Геркул наказав схопити святого і привести його на суд. Перед цим імператором святий Еразм також сміливо визнав свою віру. Його били і погрожували розп'яттям, якщо він не відречеться від Христа. Потім змусили йти в ідольське капище, але при вході святого вс ідоли, що були там,  впали і розбилися, а з капища вийшов вогонь і спалив багатьох язичників. Залишившись на волі, святий Еразм хрестив безліч народу, а потім пішов у місто Сірмій, де був знову схоплений і підданий мукам. Святого посадили в розпечену піч, але він залишився живим і неушкодженим. Це диво настільки вразило присутніх, що імператор, боячись народного обурення, віддалився в свій палац. Ангел звільнив святого Еразма від пут і привів його в місто Формію, тобто в його єпископію, де святий хрестив багато народу. Там святий і помер у 303 році. Християни з честю поховали останки святого священномученика.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерела:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Українська Католицька Енциклопедія

понеділок, 16 травня 2016 р.

16.05.2016р. Б. / Святих мучеників Тимотея і Маври та Успіння преподобного Теодосія, ігумена монастиря Києво-Печерського

Святих мучеників Тимотея і Маври
 
Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Рани різноманітні перетерпівши і вінки від Бога прийнявши, за нас, які пам’ять вашу звершуємо, моліться до Господа, превеликий Тимотеє і Мавро преславная, щоб умирив Він місто і народи, Він бо є вірних утвердження. 

Святий Тимотей, син священика Пикилія, народився у Перапеї в Тиваїді і був читцем у церкві. Коли Диоклетіян став переслідувати християн, Тимотея, на 20 день після його весілля з 17-літньою Маврою, привели до мучителя Аріяна (який згодом навернувся і помер мученицькою смертю, пам’ять його вшановуємо 14 (27) грудня). Аріян став погрожувати св. Тимотеєві муками і показав йому знаряддя катів, на це святий мученик сказав: “Чого лякаєш мене, як дитину, чи не бачиш ангелів, що оточують мене?” Аріян домагався, щоб св. Тимотей видав йому церковні книги, а коли зрозумів, що всі його слова не досягають мети, наказав випекти святому залізом очі, а потім, після тяжких мук, повісити стрімголов і на шию прив’язати великий камінь. 

Довідавшись, що Тимотей лиш недавно одружився, велів привести його жінку, щоб вона намовила свого чоловіка до відступництва. Однак сталося по-іншому; Тимотей скріпив віру молодої Маври і вона сміливо визнала, що є християнкою. Мучитель пообіцяв їй, що видасть її заміж за високого достойника, хай лиш принесе жертву богам, а коли вона не хотіла навіть слухати його облесливої мови, Аріян наказав їй вирвати волосся з голови, відтяти пальці, кинути в окріп – усі ці муки вона стійко перенесла. Тоді мучитель велів розіп’яти святого Тимотея і святу Мавру на хрестах лицем в лице. Дев’ять днів вони висіли і скільки було сил молитвою взаємно скріплювали один одного, аж поки Бог не призвав їх до себе і нагородив щасливою вічністю їх мученицький подвиг. 

У той самий день
Успення преподобного отця нашого Теодосія, ігумена монастиря Києво-Печерського і начальника монашого спільного житія в землі Руській
 
Тропар Теодосія, глас 8: Змагаючись за чесноту, з юности полюбив ти чернече життя* і бажане сміливо осягнув;* поселившись у печері,* ти прикрасив своє життя постом і святістю.* У молитвах, немов ангел, перебував ти в русько-українській землі* і, як світло промінне, засіяв ти, отче Теодосію.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: Вшануймо сьогодні блаженного Теодосія, зорю русько-українську,* що від сходу засіяла і прийшла на захід* та чудами і чеснотами збагатила всю країну, і нас усіх* – діянням і благодаттю чернечого уставу. 

Святий Теодосій, слава і похвала руського монашества, народився у Василеві, поблизу Києва. Вже з дитинства він відзначався великим благочестям. Батьки, на його прохання, дали його до школи, де він навчився письма. А вже віддавна було звичаєм навчати читати на церковних книгах; цей звичай тривав на Русі довгі віки, бо й прадіди наші вчилися з псалтиря, а набираючись знань, просвіщали свій ум і серце та пізнавали, що без страху Божого вся наука є ніщо і мудрість світу є нічим. Батьки преподобного Теодосія переселилися згодом до Курська. Батько Теодосія помер, коли хлопцю виповнилося 14 років. Відтоді молодий слуга Божий днями й ночами молився на самоті Богові, носив убогу одежу; усе, що міг, роздавав убогим, за що мати його не раз сварила, а часто й била. Він усе терпів охоче та ще ревніше молився Богові за свою матір, для якої завжди залишався найліпшим сином. 

Якось із Курська виряджалася громадка богомольців до Єрусалиму, і Теодосій напросився із ними на прощу. Мати не знала, де він подівся, та донесли їй про це люди, тоді вона на третій день наздогнала богомольців, повернула сина додому. Вже вдома вона його побила тяжко і зв’язаного замкнула в окремій кімнаті. Хлопець усе це переніс терпеливо, тож мати звільнила його з-під замка, лишень попросила, щоб не покидав її і не йшов з дому. Святий Теодосій найчастіше перебував у церкві, а коли дізнався, що для Служби Божої часто не вистачає просфор, він сам став пекти їх удома, за що знову терпів від матері побої, бо, на її думку, це було принизливе заняття. Однак там, де йшлося про честь і славу Бога, преподобний охоче зносив наругу і побої, бо Бога треба більше боятися, ніж людей. І тому, коли побачив, що мати є йому перешкодою в богоміллі, він покинув свій дім і став мешкати в одного священика, де віддався цілковито службі при церкві. Та мати силою знову забрала його додому і покарала новими побоями. Крім молитви, він ще умертвлював своє тіло. Теодосій так стягнув себе в поясі ланцюгом, що залізо впилося в тіло. Мати, випадково побачивши те, зірвала ланцюг, і знову святому довелося від неї потерпіти. 

А коли Теодосію виповнилося 24 роки, тоді він, пізнавши Божу волю, вирішив цілковито посвятитися монашому життю, покинув дім і вирушив до Києва, де тоді вже були грецькі монастирі. Однак там не прийняли бідного юнака. Тоді він дізнався, що в печері над Дніпром служить Богові святий Антоній (його пам’ять вшановуємо 10 (23) липня). Тож пішов до нього, припав до ніг і став просити, щоб дозволив йому залишитися при ньому. Прохання юнака дуже зворушило преподобного Антонія; він віддав йому один куток у печері, і так почалося повне святости життя великого подвижника і світила Руси Теодосія. Молитва і праця – ось яке було їх правило. При печері святого Антонія було вже 12 монахів, усі вони споживали лиш хліб та воду, і тільки у свята і в неділі їли ярину. Мешкали у печерах, спали на голій землі, зазвичай сидячи та дуже коротко. Мали вони маленьку дерев’яну церковцю Успення Пресвятої Богородиці, яку побудував Варлаам над первісною печерою святого Антонія, коли той, передавши Варлаамові ігуменство над братією, перебрався до віддаленої, розташованої вище печери. Преподобний Теодосій прийняв монаший постриг 1032 р. Мати довго шукала його, коли ж знайшла, то так довго плакала і побивалася, що Теодосій мусив вийти до неї. Однак тепер вона вже не в змозі була вмовити сина повернутися додому, навіть навпаки, його слова, сповнені Божого Духа, зворушили до глибини її серце й вона також зреклася світу і в жіночому монастирі святого Миколая постриглася в черниці, а через кілька літ спочила в Бозі.
Святий Теодосій засіяв усіма чеснотами досконалого життя. Днями й ночами перебував він у церкві на молитві, виконував усю господарську роботу, молов на жорнах зерно, носив воду. За волею святого Антонія був рукоположений на священика, служив перед престолом та своїм браттям і смиряв себе тим більше, чим далі поширювалася слава про його святість. І майже кожної ночі, коли всі спочивали в печерах, на прибережному дніпровому горбі клячав монах-самітник, споглядав на облитий сріблом місяця Дніпро й возносив руки до неба, молячись за безталанну Русь, над якою мало нависнути стільки хмар і стільки громовиць мало пронестися над нею. Дивився він на Київ і на Десятинну церкву, і бачив духом, що каменя на камені не залишиться тут, бо вже й тоді Русь роз’їдала незгода, вже тоді братовбивча рука не раз пролила невинну кров. Так молився святий Теодосій про щастя і долю для Русі, за відвернення від неї гніву Божого і за те, щоби її діти завжди залишилися синами Христової Церкви, щоб хрест святий був щитом Русі, а невірство не переступало її порогу. Про це і ми також повинні молитися. 

З волі святого Антонія, святий Теодосій, як найслухняніший, найлагідніший і найсмиренніший став настоятелем монахів замість Варлаама, бо той перебрав ігуменство в монастирі святого Димитрія, який побудував князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Під проводом преподобного Теодосія зібралося в печерах уже над сто монахів, він був для них отцем, учителем і слугою. 

В печерах вже не стало місця, тож святі Антоній і Теодосій попросили князя відступити їм цілу гору, і тут вони звели (близько 1060 р.) монастир з келіями і дерев’яною церквою Успення Богородиці. У той час прибув до них чернець Михаїл із Греції і привіз зі собою записане правило студійського монастиря. Оце правило преподобний Теодосій завів у своєму монастирі, воно прижилося також й у всіх інших монастирях, тому ми називаємо преподобного Теодосія “начальником монашого спільного життя в Руській землі”.

Великий князь дуже шанував святого Теодосія і прислухався до його порад. Інші князі і бояри приїжджали в його монастир молитися Богу і просити благословення, вони дивувалися, яке ангельське життя під проводом преподобного провадили монахи: в безнастанній молитві, в ревній праці, в постах, мовчанні та убогості. Під чорною рясою і каптуром не раз крилися голови славних і знатних бояр. А вночі, як це бачив Софроній, ігумен монастиря святого Михаїла, вогненний стовп світив над Печерською лаврою, і Бог прославляв слугу свого Теодосія, який земні печери і бідні келії перемінив в одну велику, що нагадує небо, святиню. 

Святий Теодосій, окрім виконання ігуменських обов’язків, писав послання, щоб навчати монахів, народ і князів, сам писав і займався оправою книг. За його ігуменства вступив до монастиря молодий, тоді ще 17-літній, Нестор, який згодом написав літопис руський і житія багатьох святих, залишивши пам’ятку нашої минувшої слави для тих, хто в наступних віках мали зазнати лиш сумної неволі. Після смирення, найбільшою чеснотою святого Теодосія було милосердя. Він побудував при лаврі притулок для вбогих, калік і прочан та звів церкву св. Стефана. При всій бідноті монастиря хліба завжди вистачало для голодних, бо Бог наділив преподобного даром творити чуда, і не раз за його молитвою наповнювалася порожня комора монастиря. Одного разу ватага розбишак задумала напасти на монастир і викрасти цінні церковні посудини, але Бог учинив чудо, бо на очах розбійників монастир немовби вознісся високо під хмари, а стривожені грішники втекли, та наступного дня вони разом зі своїм ватажком припали до ніг святого Теодосія і розкаялися у своїй злобі. Часто, коли для монахів не ставало хліба, в найбільшій потребі, заїжджали вози, повні муки і хліба, і вистачало для монахів і для убогих, а щосуботи преподобний посилав милостиню і до в’язниць. Багаті бояри тих часів також пам’ятали про убогих і милостинею спасали свої душі. Для них свята віра була найбільшим скарбом, вони не говорили, що віра противиться розумові, як це говорять нинішні наші “учені”. А серед них були люди глибокої мудрости, хоч би згадати лишень князя Ярослава Мудрого. Тож множилися церкви і монастирі, прибуло слави небу та миру і щастя руській родині. 

Не забував святий Теодосій і про спасіння невірних; він навіть заходив у нечисленні жидівські доми проповідувати Христа. А де йшлося про правду, там не лякався він гніву сильних цього світу. Коли Святослав, князь Чернігова, разом із Всеволодом, князем Переяслава, прогнав Ізяслава і сам осів у Києві, преподобний Теодосій не злякався його погроз і голосно випоминав йому братовбивчу крамолу і непошанування волі Ярослава, їхнього батька, який завжди навчав синів згоди та єдности. Він завжди вважав Ізяслава законним правителем Києва і велів згадувати його ім’я на Службі Божій перед іменем Святослава. А той смирився, сам прибув до монастиря святого Теодосія і просив його благословення та слухав настанов, а ще подарував велику ділянку землі під будову нової лаври і кам’яної церкви Успення Пресвятої Богородиці, і перший став копати під наріжний камінь. Повернувшись на престол, князь Ізяслава зробив багату пожертву на будову цієї церкви, викликав будівничих з Греції і не шкодував коштів на славу Богородиці. Церкву було закінчено вже після смерти і князя Ізяслава (1078 р.), і святого Теодосія. Вона була освячена за правління великого князя Всеволода Ярославича 1089 р. 

Кожного року в часі Великого посту святий Теодосій замикався аж до Лазаревої суботи в окремій печері і там проводив увесь піст. Але прийшов час, що Бог хотів покликати до себе свого святого слугу і об’явив йому це в часі Великого посту. Після Великодніх свят преподобний Теодосій занедужав і провістив браттям свою кончину. Він прощався з ними, як батько прощається зі своїми дітьми, просив і молив, щоб зберігали правило, а на їх прохання призначив їм на ігумена монаха Стефана. Перед самою смертю його винесли з печери. Він ще раз глянув на Дніпро, на Київ, на горби, на стіни своєї лаври і на церкву, що будувалася, духом обняв усю широку Русь, благословив братів своїх і в гарячій молитві віддав Богові свою чисту і святу душу в другу суботу по Пасці, 3 (16) травня 1074 р. 

Тіло його було поховано в печері, де завжди перебував у часі Великого посту. На 18-ий рік після смерти преподобного, як пише літописець Нестор, ігумен Йоан і Нестор розкопали святі мощі, щойно вони показалися, як незвичайна ясність освітила зсередини і зверху печеру та лавру. Наступного дня, 14 (27) серпня 1091 р. (було це в четвер), усе духовенство Києва перенесло святі мощі до мурованої церкви, там їх поховано і там вони спочивають. Митрополит Никифор у 1108 р. зачислив Теодосія до лику святих Божих. Бог прославив мощі преподобного Теодосія багатьма чудами, а пам’ять його святиться на Русі з роду в рід. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР