ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 12 березня 2016 р.

12.03.2016р. Б. / Послання владики Михаїла Колтуна на Великий Піст

АРХИПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ НА ВЕЛИКИЙ ПІСТ

до всіх священиків, монахів і монахинь, семінаристів, вірних, братів і сестер Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ та до всіх людей доброї волі

Слава Ісусу Христу!
Сотворення світу видимого і невидимого, з його матеріальними і духовними дарами є найбільшим виявом любові Бога до людей. Господь не відвернувся від людини, коли вона порушила життєдайну волю свого Творця і втратила Його ласку, але запевнив їй навернення і спасіння. І коли наступила повнота часу, Бог послав свого Єдинородного Сина Ісуса Христа на землю, в наш світ, в наше життя, щоб ми через Нього прийняли спасіння.

Тепер настав час нашого спасіння. Як ми ставимося до нашого спасіння, до того, щоб відновити наші духовні і фізичні сили, щоб направити лад в нашому серці і душі, в нашому думанні і вчинках, щоб підчинити себе найвищому творчому закону любові? В ньому бо є мир, свобода, гідність, слава, в ньому є радість за себе, за нас, за Бога, за життя; в ньому бо є ласка Божа, яка відновлює наші сили до життя на землі, дає запевнення вічності вже не в боротьбі, а в блаженному стані вічної радості. Ось, що нам дається у спасінні для нашого земного і вічного життя.

Погляньмо, якою ціною є приготоване наше спасіння; яку любов виявляла Пресвята Богородиця до Бога в досконалому прийняті Божої волі, що ні на мить Вона не втрачала цієї посвяти. Ця посвята Їй давала сили виражати у взаєминах з Богом у світі сповнення Божої волі і нашого спасіння. В цьому проявляється велика сила Божої любові, яка діє і взаємодіє з волею Діви Марії. Любов Єдинородного Сина Божого, яка відвічно триває, проявляється серед нас на землі, що навіть смерть невблагальна була подолана задля життя, яким Господь воскрес із мертвих. Святий апостол Павло дає оцінку життю і смерті: «Ми кожен день вмираємо, щоб жити, щоб через смерть перейти у життя, щоб кожен раз у собі перемогти себе, грішну людину, і одягнутися в нову» (пор. Рим. 14, 8).

В нинішній день, який триває поки триває наше життя, свята Церква в особі першого серед апостолів Франциска Папи Римського, закликає нас пройти цей шлях, провести наше життя через милосердя Боже. Якщо хочемо пройти через милосердя, прийти, прийняти і пережити чудо милосердя Божого, то будьмо милосердні, бо тільки милосердні зазнають милосердя (пор. Мт.5,7). І тут приходить «смерть» для гріха, для гордості, захланності, нечистоти, заздрості, неуміркованності, гніву, лінивства. Як повчає катехизм, маємо творити милосердя щодо душі і тіла до всіх, тих, що близько і далеко, до приятелів і ворогів, до вбогих і багатих, до хворих і здорових, до сильних і безсилих, сумних і веселих. Треба бути готовим любов’ю світитися на праведних і грішних, так як Бог посилає сонце і середники до життя на праведних і грішних. Хіба це не смерть нашим пристрастям і це власне смерть з ласки Божої творить нову людину, в якій Бог має своє уподобання.

Ми стоїмо перед доленосним вибором прийняти спасіння у Божому милосерді і доступити Божої ласки, яка дає силу проти видимих і невидимих ворогів, або залишитися в горезвісному стані гріха, який поневолює і веде до смерті. Тому, ми сьогодні зібралися в церкві для того, щоб набратися віри в Бога, в Його Слово, в Його Добру Новину, віри в себе і при тому відновитися у любові до Бога, до ближнього і всього сотвореного Богом світу, щоб як каже святий Апостол: «Одягніться в повну зброю Божу, щоб протистояти затіям ворога» (Еф.6, 11). Такого ворога, з яким ми маємо справу, долається постом і молитвою. Постом від гріха, умертвляючи тіло в їжі, в напитках, забавах і нечистих пустих дозвіллях і в цій боротьбі хай молитва - «могутня зброя, невичерпний скарб, невичерпне багатство, джерело, мати безчисленних дібр – як каже святий Іван Золотоустий, - стане нам як хліб насушний для духовної і фізичної сили і щоб ми перемогли затії лукавого». А милостиня наша хай буде спрямована від щирого серця, як наш дар, як наш борг перед Богом для тих, які переживають небезпеку смерті, захищаючи наші життєві цінності: мир, нашу гідність, свободу – це є наша Україна з усіма нами і з усіма нашими правами і надбаннями.

Боже! Ми твої діти покладаємо наші добрі сподівання у Добрій Новині, яку Ти нам подав, щоб вони сталися, пробуджуємо нашу віру у Твоє вірне слово і просимо Твого милосердя до нас, яке ототожнюється з Україною на землі. Хай прийде воно на нас не тому, що ми цього варті, але тому, що Ти маєш милосердя над грішниками, а ми, усвідомлюючи, каємося з гріхів наших, щоб жити у Твоїй ласці, яка дає прийняти обіцяні і приготовані Тобою для нас блага.

Боже! Миру просимо Твого для світу, для життя кожного з нас, для всієї України. Висловлюємо свої співчуття родинам загиблих воїнів, усім хто перебуває у всякій потребі і плекаємо у серці віру, надію і любов, щоб Господь винагородив своїми дарами усіх і за все ради милости своєї.

Мир і Боже благословення у Його Милосерді хай сповнить кожного і всіх нас в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

† Михаїл Колтун
єпископ Сокальсько-Жовківський
Дано: м. Жовква, Єпархіальне Управління Сокальсько-Жовківської єпархії
день Симеона Богоприємця і Анни Пророчиці, 16 лютого 2016 р. Б.

пʼятниця, 11 березня 2016 р.

11.03.2016р. Б. / «Гнобителя не стане, глузливець зникне, пропадуть усі, що ширять неправду», – владика Богдан про українських в’язнів у російському полоні

Питання визволення українських полонених з російського полону владики Постійного Синоду піднімали під час візиту до Рима. Апостольська Столиця запевнила, що вони наполегливо звертаються до російської влади про визволення полонених, передовсім Надії Савченко, яка на час візиту українських владик вже розпочала сухе голодування.

Про це у коментарі Департаменту інформації УГКЦ сказав владика Богдан, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, відповідаючи на запитання про визволення полонених з російської неволі.

«Духовно супроводжуючи наш народ в його паломництві до гідності і свободи, ми огортаємо молитвою не лише наших воїнів, які, ризикуючи життям, захищають рідну землю. В пам’яті зберігаємо долю десятків полонених, – синів і дочок української землі, – які зазнають утисків та наруги в російському полоні. Символом сили їхнього духа та незламної волі стала Надія Савченко, розправу над якою ворог прикриває фарсом несправедливого суду. Перед лицем усього цивілізованого світу агресор намагається зламати внутрішню силу та гідність захисників нашої вітчизни», – пояснив владика Богдан.

Секретар Синоду УГКЦ висловив переконання, що «Божа правда прокладе собі дорогу крізь людську злобу і ненависть, і ми станемо свідками здійснення слів пророка Ісаї: Гнобителя не стане, глузливець зникне, пропадуть усі, що ширять неправду».

Владика Богдан висловив свою підтримку усім правозахисникам і громадським організаціям та усім людям доброї волі в Україні та у світі, які співпереживають важку долю наших в’язнів та прикладають усіх можливих зусиль задля їх визволення.

«Закликаємо духовенство і вірних Української Греко-Католицької Церкви продовжувати усильні молитви за мир в нашій Батьківщині, за захист рідної землі від російського агресора та за визволення Надії Савченко і інших українських полонених», – наголосив Секретар Синоду Єпископів УГКЦ. 

Джерела:       Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

четвер, 10 березня 2016 р.

10.03.2016р. Б. / "Унія існує вже 400 років і за цей час ніхто так і не запропонував іншу модель Єдності", - владика Венедикт

Ексклюзивне інтерв'ю «Католицькому Оглядачу» Протосинкела Львівської Архиєпархії владики Венедикта (Алексійчука).

Преосвященний Владико, останнім часом з різних боків знову пожвавилися закиди, що, мовляв, УГКЦ виникла в результаті уніятизму, а це чи то історична помилка, чи то злочин. Що з тим нещасним уніятизмом?

Щоб дати відповідь на це питання, потрібно подивитись в історію. Я би почав з Берестейської Унії 1596 року. Коли говоримо про 1596 рік в історії нашої Церкви, то мусимо мати на увазі, що акти Берестейського собору підписала уся Церква, ціла Київська митрополія, а не якась її частина. І це не було якоюсь новиною для нашої Церкви. Наша Церква висилала своїх представників на Вселенські собори, які проводила Католицька Церква уже після нещасливого розколу 1054 року. Ось погляньте, митрополит Петро Акерович присутній на Ліонському соборі або зважте роль митрополита Ізидора у Флорентійській Унії. Тоді Київська митрополія прийняла цю віднову єдності між Сходом і Заходом радісно, а московська держава ув’язнила митрополита як єретика. А 1500 року, ще за 96 років до Берестейської Унії Київський, митрополит Йосип Болгаринович пише до Папи і визнає його наслідником св. Апостола Петра. Наша Церква завжди зберігала оте розуміння, що попри сварку Риму і Константинополя Церква Христова має бути Єдина. І в 1596 році вся наша Церква, я наголошую саме уся, а не якась її частина, відновила цю Єдність. Тому в контексті Берестейської Унії говорити про уніятизм так, як його розуміє Баламандський документ, або так, як його розуміє Гаванська декларація, просто недоречно, оскільки це проти історичної правди.

Мушу зазначити, що наші православні брати дуже люблять говорити про тяглість, про апостольське передання. Але від Володимирового хрещення цю нерозривну тяглість має тільки українська греко-католицька єрархія. Православна єрархія, яку тепер маємо  в Україні, походить щойно з 1620 року, коли Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ на прохання гетьмана Петра Сагайдачного висвятив для православних нових єпископів. А це вже зовсім інакша гілка передання, це вже не передання з часів Володимирового хрещення, яке в дійсності є тільки у греко-католиків. Звичайно, це не є для нас привід для гордості, лише факт історичний.

Про уніятизм як коріння УГКЦ часто згадують у Московському патріархаті, коли говорять про нас, про українських греко-католиків. Але тут варто наголосити, що на 1596 рік, коли Київська митрополія підписувала унійні акти, Москва уже була відділена, вона існувала як окремий церковний організм. Бо вже 1448 року Москва, відкидаючи Флорентійську Унію, фактично створила собі власну церкву, яка не була в єдності ні з Римом, ні з Константинополем.

У цьому контексті дуже дивним виглядає спроба Москви як окремої церкви говорити про речі, які її не стосуються, про речі, які відбувалися в Україні. Яке діло Москві до Берестейської Унії, якщо вона навіть до встановлення української православної єрархії у 1620 році не мала ніякого церковного відношення? Ми ж, українці, а тим більше греко-католики, не висуваємо їй претензій – а чому ви відділилися від нас у 1448 році, чому ви перед тим ув’язнили законного Київського митрополита? Тут хочу підмітити, що Москва зараз має відвагу вказувати нам, греко-католикам, які мають бути наші стосунки з Папою Римським. Щонайменше це виглядає смішно.

І тому повертаючись до питання про звинувачення нас в уніятизмі, мусимо знову ж таки свідчити: УГКЦ – це не наслідок уніятизму в баламандському сенсі. УГКЦ – це Церква, яка, прагнучи відновити християнську єдність, здійснила це у Бересті в 1596 році. Більше того, хочу сказати, що наші православні брати дуже часто полюбляють говорити про пошук церковної єдності, як повернення першого тисячоліття християнства. Ну то яка проблема? Ми греко-католики вернулись до того стану, який був тоді: ми є Церквою свого права, тобто: ми не підпорядковуємося Риму, як це є випадок з римо-католиками, ми перебуваємо з Римом в єдності віри, в повному Євхаристійному Сопричасті з Римським Апостольським Престолом, і вважаємо Рим – верховним Арбітром християнського світу, так як це і було в першому тисячолітті. Ми це зробили. І тому коли православні з одного боку говорять про греко-католиків як про прояв уніятизму, а в той же час кажуть, що вони шукають єдності з католиками на основі моделі першого християнського тисячоліття, то воно цілковито не клеїться купи.

І тому, коли ми говоримо про уніятизм в українському контексті, ми можемо говорити хіба що про уніятизм з боку Москви у 1839 році, коли українських та білоруських греко-католиків насильно «воссоєдінілі» з Московською церквою, і про такий же ж московський уніятизм трохи пізніше на Холмщині і Підляшші у 1875 році, а потім у 1946 році в Галичині та в 1947 році на Закарпатті. Це завжди було пов’язаним з насильством. Насильство, яким Москва, і державна, і церковна, «возсоєдіняла» греко-католиків моєї любої і рідної Волині в ХІХ столітті, до болю реалістично описав Володимир Короленко у своєму нарисі «Віра батьків». Насильство, обман, підкуп, зрада – це методи, якими і російська держава і підневільна їй російська церква відривали частини УГКЦ і прилучали їх до російської церкви і в 1839, і в 1875 і в 1946 роках. Усе це добре задокументовано істориками. Це і є той самий уніятизм. І як такий він є злочином не тільки проти християнської єдності, але й проти нашого народу, проти справедливості, проти Бога.

Особливо це стосується 1946 року, коли на Псевдособорі, зорганізованому сталінським режимом та Московським патріархатом, не те що не було жодного єпископа УГКЦ, там не було навіть когось на кшталт керуючого єпархією. Це – уніятизм у найчистішому прояві – окремі парафії насильним способом перетягнуто до Московського патріархату!

По-щирості, я ніяк не можу зрозуміти позицію православної сторони, але й частини католиків. Для чого зустрічатись і говорити безконечно про екуменізм та шукати знову і знову якоїсь форми єдності, як маємо модель єдності, яка функціонує ось уже 400 років. Хіба за цих 400 років хтось з православного чи католицького, чи може протестантського боку спромігся запропонувати якусь кращу модель? Можна безконечно твердити, що Берестейська Унія недобрий спосіб християнської єдності, але кращого за останні століття ніхто не запропонував. Критикувати ми завжди можемо, однак, як критикуємо, то запропонуємо щось інше. А цього не робиться, а лиш критикується.

Владико, але тут виникає ще одне цікаве питання. Москва так часто засуджує уніятизм, а насправді, коли відбулось об’єднання РПЦ із РПЦ (закордонною), там так само не все гладко минуло. Частина парафій із закордону не прийняла цього об’єднання. Отож, виглядає, що Москва засуджує уніятизм, покликається на Баламанд, а вже після Баламанду підписує чергову унію?

Це – правда, що багато громад тоді не прийняло цього об’єднання. Тут можна говорити про уніятизм в середині православ’я.

Прошу Владики, нещодавно у розмові з журналістами Ви сказали, що Росія боїться УГКЦ. Це стосується до Росії як до держави чи йдеться про російську церкву?

Так, правда, Росія завжди боялася УГКЦ. Вона, можливо, інтуїтивно відчувала, що УГКЦ – це загроза її імперіалістичним планам стосовно України, стосовно Білорусії. Адже Росії завжди дуже залежало на тому, щоб проголосити українців, білорусів та росіян одним народом. Росія добре розуміла і розуміє, що без тотальної русифікації українців їй дуже важко претендувати на спадщину Києва, на спадщину Русі. Тому як тільки Росія загарбувала черговий кусень української землі, вона одразу починала підготовку до знищення Унії. І це прагнення знищення нашої Церкви – це майже 300-літня сумна традиція російської політики. Від Петра І аж до сьогодні .

Погляньмо історію нашого народу – там, де довше зберігалася наша Церква, там русифікація менша. Я не побоюся стверджувати, як би не УГКЦ, не було би Галичини саме такою, якою вона є. Не було би Галичини, Україна би була подібною до Білорусі, або взагалі б її не було, була би якась там Малоросія, Новоросія, чи щось подібного.

Проблема для російської держави не в тому, що існують якісь там собі греко-католики. Проблема у тому, що Католицьку Церкву неможливо контролювати. Неможливо контролювати УГКЦ. А, відважусь сказати, без Церкви, яку неможливо контролювати наш народ доволі легко втратив би свою національну ідентичність, став би гумусом чужих імперій. І це також є однією з причин нелюбові Росії до нашої Церкви.

Православна церква завжди працює у спільному з державою форматі. Навіть можна сказати, що православна церква не мислить себе поза державою. А католицтво не мислить себе у такому форматі. Феномен католицтва – його непідконтрольність державі. І тут виникає проблема. Російська церква традиційно мислить себе частиною державного російського апарату, тому УГКЦ, яку держава не контролює – це проблема для церковної Москви така ж сама, як і для російської держави. І оце постійне наголошення Москвою, що УГКЦ – це перепона для діалогу з Римом, це не принципова еклезіяльна  проблема для Московського патріархату. Адже коли їм була потрібна зустріч з Папою – вони зустрілися. Це проблема політична.

Окрім цього, виглядає на те, що Москва думала, що раз Папа сказав, підписав, то і вся Католицька Церква буде сидіти тихенько. Але Москва просто сама себе обманула. Вона просто виявила власне нерозуміння того, що таке Католицька Церква. Вона не зрозуміла, що ми – католики, маємо цілковите право виражати свою думку про те, що відбувається в Церкві. Папа – без сумніву, найвищий земний авторитет в Церкві, але… Він є непомильний тільки тоді, коли як пастир усіх християн навчає у справах віри і моралі. Ми не якісь там ультрамонтаністи, які вірять, що кожне слово Папи – об’явлення. Ми –католики. Саме тому й виникла така гостра реакція Москви на поставу нашого Блаженнішого, на поставу нашої Церкви. Москва такого не очікувала.

Владико, Ви згадали Гаванську декларацію, яка спровокувала дуже негативні реакції серед українців не тільки в Україні, але й у всьому світі. Як Ви дивитесь на цей документ?

Вважаю, що Гаванська декларація – добра річ. У той же час цей документ недопрацьований, в нас є певні зауваження стосовно пунктів, де йдеться про нас – греко-католиків, про Україну. І добрий саме тому, що він засуджує уніятизм. Ми вже сьогодні говорили про те, що уніятизмом займалася саме Москва, а не Рим. І думаю, що у Москві поки що не свідомі того, що вони підписали. Коли вони усвідомлять, як там сформульовано питання уніятизму, то вони побачать, що вони собі вирок підписали. Адже, як я вже це вище сказав, – історія підтверджує, що саме російська церква постійно грішила таким уніятизмом, як це поняття сформульоване у Гаванській декларації.

Цей документ покаже реальну щирість чи нещирість церковної Москви. Адже декларація тільки щось декларує. Це тільки папір. Тепер потрібно би було бачити, а що і в який спосіб із того задекларованого можна здійснити. Якщо буде створено спільну комісію, яка крок за кроком буде розглядати пункти цієї декларації, шукати шляхи реалізації того, що там задекларовано, то ця декларація може дійсно призвести до добрих плодів. Проте, з боку Московського патріархату, уже маємо сигнали, що вони не бачать можливості такої комісії. І це ставить під сумнів їхню щирість на момент підписання декларації. І це дуже дивно. Адже якщо я маю з кимось конфлікт, то не можу цей конфлікт вирішити, якщо не спілкуватимусь з тим, з ким я цей конфлікт маю. Тому якщо російська церква вважає, що між нею та УГКЦ існує конфлікт, то ми маємо сісти, поговорити. І чим скоріше це буде зроблено, то краще буде. Інакше ми ризикуємо бути непослідовними – ми щось там задекларували, але нічого не робимо у цьому напрямку, що здійснити задекларовані речі. Нема змісту підписувати якісь декларації, якщо це і надалі залишатиметься мертвим словом на папері.

Тільки коли будуть спроби провести в життя те, що задеклароване у Гаванській декларації, тільки тоді можемо із 100% впевненістю сказати, чи можливо те здійснити, чи потрібно щось змінювати. Може, потрібна буде друга, третя версія декларації. Нас напряму стосується кілька пунктів. Панове, якщо ви щось задекларували, давайте працювати. Працювати з нами греко-католиками, працювати з українцями. У кабінетах можна писати і підписувати все, що тільки прийде до голови, але: чи це реальність, чи має цей текст зв’язок з реальним життям Церкви?

Преосвященний владико, але тут складається ситуація, як в нашій народній приказці: «Просимо сердечно – прийти не конечно». З одного боку, підписується декларація, а з іншого боку – з Москви лунають заяви, що з греко-католиками нема про що говорити, мовляв вони – зло, унія це – зло, греко-католики – русофоби. Тобто московські православні в Росії і в Україні говорять: «Ми готові, до діалогу, але от греко-католики». Створюється враження, що російська церква підписала цю декларацію, але вона не готова насправді до діалогу. 

Я з вами цілковито погоджуюся. Тут можу ще раз повторити, якщо не прагнеться до реального діалогу, то навіщо було підписувати декларацію. А по-друге, ось подивіться, Бог ніколи не відмовляється мати з нами справу. Які б ми не були грішні, недобрі, Бог і далі хоче мати з нами справу, виявляючи постійно Своє милосердя. Якщо ми декларуємо, що ми християни, то мали б поводитись відповідно. Ну нехай, греко-католики погані чи нездалі, а ми, православні, є християнами, то ж станемо відкриті, щоб зустрітись і розмовляти з греко-католиками.

Моє особисте враження, що православні бояться з нами контактувати, тому що ми самим своїм існуванням дорікаємо їм. Не тому що ми – кращі, а тому, що самим своїм існуванням ми дорікаємо цілому християнському світові, що Церква поділена. І греко-католики цілому католицькому, православному, протестантському світу дорікають, що потрібно шукати єдності, тої неподільної Церкви, яку нам залишив Христос. Так, можна мати свою окрему традицію і в той же ж час бути у Вселенській Церкві. Адже успішне кількасотрічне існування греко-католиків свідчить, що ця модель єдності може застосуватися не тільки до православних, але, як свідчать персональні ординарі ати, і для колишніх англікан, ця модель може бути застосована і до протестантів.

І тому це болюча тема. Ми своїм буттям дорікаємо православним, що єдність Церкви можлива при повному збережені східного характеру Східної Церкви, а пусті декларації і хитрування залишаються тільки пустими словами.

Стосовно ж русофобії, то тут якась дивна ситуація виходить. Нас звинувачують у чому, чого навіть приблизно нема. І на таке звинувачення можна відповісти хіба що іронічно, а хіба це зле, зараз, коли триває агресія Росії проти України, коли анексовано Крим, коли тривають військові дії на Донбасі, коли гинуть наші вояки та цивільні, боятися агресора? Звинувачення у русофобії на адресу УГКЦ, це настільки несерйозна річ, що коментувати її було би цілком зайвим.

З іншого боку, ми – греко-католики –  часто дуже болюче реагуємо на заяви православної сторони. Це, до певної міри, є зрозумілим. Московський патріархат роками обливає нашу Церкву брудом, роками повторює штампи сталінської пропаганди про УГКЦ. Але, думаю, що нам просто потрібно перестати реагувати на їхні заяви. Ну сказав там патріарх Кирил щось – ну то нехай каже, він свобідна людина. Ну сказав щось митрополит Алфєєв, ну нехай каже, це його справа. Не забувайте, що цим самим вони виявляють, ким вони є насправді. Адже їхні звинувачення часто просто є смішними. Не думайте, що Захід цього не розуміє. Погляньте у західні католицькі видання. Там дуже чітко висвічувалась сміховинність отих звинувачень, які лунали з Москви після підписання Гаванської декларації. А по-друге, наша головна справа є свідчити Ісуса Христа. Ми як Церква маємо нести цьому світу Добру Новину, проповідувати Христа, працювати з людьми.

Не забуваймо, що Галичина змогла змінити Україну. Але вона це могла зробити тільки тому, що її саму змінила Греко-Католицька Церква. Тому що віддано служили і працювали наші єпископи священики, монахи, монахині, вірні. Тому що Галичину зміг змінити наш великий митрополит Андрей. І, здається, що саме тому, його так ненавидять певні кола в Україні та за її межами.

Преосвященний Владико, але ж маємо приклади доволі активної співпраці деяких близькосхідних Східних Католицьких Церков з російською церквою. І, на жаль, деякі із провідників цих церков фактично озвучують російську позицію стосовно сирійської ситуації. Складається враження, що якщо Росія може використати східних католиків у своїх інтересах, то вони – добрі, а от українські греко-католики – погані, тому що Кремль не може їх використати, не може їх ніяк зробити інструментом своєї політики. Тобто не йдеться про християнство з боку Московського патріархату, а про чисту політику.    

В принципі, здається, що саме про це йдеться. Але тут необхідно згадати, що збоку церковної Москви маємо таку непослідовність і в іншому. Наприклад, багато студентів з Московського патріархату вчаться в католицьких університетах на Заході за гроші різних католицьких фондів, а потім, коли завершують їх, преспокійно обливають Католицьку Церкву брудом. Так само і в цьому, виглядає на те, що російська церква, озвучуючи послання російської пропаганди про миротворчу місію не тільки свою власну, але й російської держави, хоче показати себе миротворцем. Але християни не хочуть показати себе ніким – вони просто є. 

Візьмімо знову ж таки приклад нашої Церкви. Якщо подивитись на період митрополита Шептицького. Без сумніву, робились надзвичайно великі речі, від простої щоденної праці священиків на парафіях до допомоги нашим вірним організувати своє національне життя в умовах польської окупації, яка аж ніяк не була до нас прихильною. Саме тоді закладено фундамент галицької незламності, яку не вдалося перемогти навіть комуністичному режимові. Але ніхто тоді не кричав, не хотів себе показати, доказати. Йшлося на Сибір, працювалося в підпіллі в умовах постійних переслідувань.  Нам, в першу чергу, потрібно працювати – нести Христа і Його Євангеліє нашому народові, а не забагато входити в дискусії.

А російська православна церква, якщо хоче займатися політикою, ну це її справа. Ми маємо давати свідчення Христа, катехизувати людей. Бог нас поставив тут, в Україні, свідчити Христа, свідчити якою має бути Церква, як християни мають поводитись щодня в суспільстві, сім’ї, особисто. Не боятися висловлювати свою думку стосовно суспільної ситуації, а за потреби навіть і політичної. Не боятися говорити й тоді коли бачимо в церкві якісь негаразди. Не боятись вказувати навіть Папі на якісь його помилки. Але ми не маємо будувати свою позицію лише на тому, що маємо постійно реагувати на чиїсь заяви.

Ми не можемо будувати свою позицію на протесті. Ми ж не протестанти. Ми не можемо будувати свою позицію на протистоянні комусь, на реакції на когось чи щось. У такому випадку ми би зробили себе залежними від когось. Ось вони щось сказали – і ми вже відразу реагуємо.

Владико, якийсь позитив після Гаванської декларації усе ж таки є – православні, принаймні, припустили можливість якогось діалогу. Але чи не було би доречно тепер нам, греко-католикам, виставити свої вимоги до можливості такого діалогу? Наприклад, поставити вимогу перед Московським патріархатом: ось  ви взяли участь у сталінських репресіях проти УГКЦ, ви є одним із співорганізаторів Львівського псевдособору 1946 року, визнайте тепер, що ви зробили кривду нам, і ми будемо з вами вести діалог?

Я вважаю, що ваша думка не є зла. Ми можемо ставити свої певні умови. Адже діалог матиме успіх тільки тоді, коли він ведеться в істині, а не закриває очі на невирішені питання. Думаю, що як тільки розпочнеться реальний діалог з російським православ’ям, ці питання виринуть самі собою.

Але я глибоко переконаний, що якщо зродиться дійсно щире бажання християнської єдності, то рано чи пізно знову повернеться до моделі єдності, яку чотириста років тому втілили греко-католики. Інша модель просто є неможлива. Адже греко-католики не винайшли чогось нового – це та сама модель, яка функціонувала перших тисяча років християнства. Через людські амбіції, чвари ця модель майже тисяча років тому була втрачена,а  чотириста років тому була знову відновлена нашими святими владиками. Звичайно, ця структура, як всяка людська структура, не є досконала. Але ніяка церковна структура не є досконалою, досконалим є тільки Бог, Який діє через наші недосконалі структури. Лишімо з боку чотириста років греко-католиків. Погляньмо у перше тисячоліття християнства, там є якась інакша модель, а ніж та, яку зараз мають греко-католики? Нема! Іншої моделі ви там не знайдете. Біда, якщо хочете, греко-католиків в тому, що вони є більмом на оці тих, хто не прагне реальної християнської єдності, адже саме греко-католики у наш час репрезентують модель першого християнського тисячоліття. І як би вони перестали існувати, багато для кого це би було великою радістю. Бо не потрібно би було змагати до правдивої єдності. Можна би було і дальше провадити зустрічі, підписувати  декларації і нічого не робити в реальності.

Я глибоко переконаний, що ми, греко-католики, мусимо свідчити про цю єдність, усвідомлювати собі що за цю єдність терпіли мученики й ісповідники нашої Церкви, особливо в часах комуністичного панування. Ми мусимо собі знову усвідомити, хто ми є. Відкинути нарешті безконечний пошук якось ідентичності, яку хтось там собі десь вигадує. Ми є. І це дуже важлива річ. Адже, повторюсь ще раз, своїм існуванням ми свідчимо про правдиву єдність християн. Християнська єдність є, вона була і тепер явлена знову в нашій Церкві. І нема жодної потреби вигадувати щось нового. Нашим завданням, нашою місією є свідчити можливість цієї єдності християнському світу.  

Розмовляв о. Орест Дмитро Вільчинський

«Католицький Оглядач», 2016
фото Галина Гнатів

Джерело:   Воїни Христа Царя

10.03.2016р. Б. / Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії запрошують дівчат на реколекції!

Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії
запрошують дівчат на реколекції!

Тема:

"Серце чисте створи в мені, Боже".
Реколекції відбудуться 25-27 березня 2016 р.
у монастирі в м. Надвірна за адресою
вул. Шевченка, 9

Дорога Дівчино!
Господь чекає Тебе!
Він приготував Тобі щось
Особливе!
Приходь!

Чекаємо дівчат віком від 16 років.

Контактний телефон:
с. Емілія   067 736 94 45         095 1785023

Попередня реєстрація обов’язкова!

Джерело:   Воїни Христа Царя

середа, 9 березня 2016 р.

09.03.2016р. Б. / Глава УГКЦ з нагоди 70-х роковин львівського псевдособору: «Сподіваємося, наша протягнута рука примирення бодай цей раз не залишиться без відповіді» (+VIDEO)

Ця Святоюрська гора, в дивний містичний спосіб, стала горою Оливною. Тут, вдивляючись в майбутнє своєї Церкви та свого народу, обливався кривавим потом та сльозами праведний митрополит Андрей Шептицький, у молитві перед Отцем стояв наш великий попередник Патріарх Йосиф Сліпий, знаючи, яку гірку чашу мук та страждань має пити його народ та УГКЦ.

Сьогодні ми з вами стоїмо в тому самому храмі, на тому ж місці, де сімдесят років тому відбувся львівський псевдособор. Скільки людських драм, поцілунків Юди, відречень тут відбулося. Та саме цей псевдособор став моментом, в якому Господь прославив свого Сина, а з ним і Його розіп’яту, а згодом воскреслу, Церкву.

Сказав Глава  УГКЦ Блаженніший Святослав 8 березня під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії  в архикатедральному соборі святого Юра, що у Львові, 8 березня з нагоди 70-річчя львівського псевдособору.

Чому УГКЦ спогадує цей день? «Цього дня ми прагнемо подякувати Богу за  те, що зробив саме нашу Церкву інструментом спасіння і воскресіння українського народу та держави. Дякуємо за те, що саме в УГКЦ було багато учнів Христових, які на заклик нашого Спасителя, чували і молилися. Вдячні Богу за мучеників та святих ісповідників Христової віри УГКЦ, які терпіли страждання за близкість із намісником апостола Петра на землі, зокрема в другій половині XX століття після цієї сумної події. Дякуємо сьогодні за те, що можемо свідчити правду про Бога і нашу історію. Ми дякуємо усім тим, які несли тягар  мук і страждань Церкви в роки переслідування», - пояснив Глава Церкви.

На думку проповідника, Господь і сьогодні прославляє УГКЦ через новітні атаки ворога, щоб ми ставали праведними: «Учора увесь світ сколихнула вістка про те, що велике число священиків-інтелектуалів Православної Церкви, скерували до нас лист із перепрошенням за злочин псевдособору. Тому я прагну пригадати жест, який звершив мій попередник десять років тому - Блаженніший Любомир, звертаючись до наших православних братів словами святого Папи Івана Павла II, кажучи, що ми їм прощаємо і просимо прощення. Нехай ця наша протягнута рука примирення і оздоровлення бодай цей раз не залишиться без відповіді».

Наприкінці богослуження Блаженніший Святослав розповів про зустріч Постійного Синоду єпископів УГКЦ із Папою Франциском в Римі. Він розповів, що Папа уділив УГКЦ апостольське благословення і сам попрохав благословення від єпископів УГКЦ: «Він схилив перед нами свою голову кажучи: "Благословіть мене". Ми відчули, що Понтифік схилив голову перед Церквою-мученицею і багатостраждальним народом».

Наприкінці владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду єпископів УГКЦ, зачитав Послання Папи до УГКЦ з нагоди 70-х роковин львівського псевдособору. Також зачитали лист Президента України до УГКЦ з цієї нагоди.



вівторок, 8 березня 2016 р.

08.03.2016р. Б. / Звернення Постійного Синоду УГКЦ після зустрічі зі Святішим Отцем Франциском, Папою Римським, 5 березня 2016 року

Як душпастирі, ми говорили від імені нашого народу до Святішого Отця і до світу: «Папа Франциск нас почув».

Війна є розгнузданим злом, радикальним порушенням Божої волі. Вона несе руїну і соціальне каліцтво, глибокий моральний занепад та невимовні людські страждання. Нам, душпастирям, та всім християнам і людям доброї волі Господь пригадує: «Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45).

Протягом двох останніх років українці переживають новий вид агресії – гібридну війну, що спрямована на знищення незалежності, економічної стабільності, історичної пам’яті та міжнародного становища. Європейський народ зазнав вторгнення, його землі анексовані, промислові потужності зруйновані, а економіка покалічена. Нападів зазнають свобода, самовизначення, справедливість і добробут народу. Ідентичність українців систематично паплюжить безжальна та добре продумана міжнародна пропаганда, якої в Європі не бачили з часів нацистського та радянського тоталітаризмів.

Чому? Відповідь досить проста. Бо українці голосно заявили про свою Богом дану людську гідність. Вони вирішили розірвати з радянським минулим, що несло геноциди, колоніалізм та імперіалізм, було люто безбожницьким та глибоко корумпованим. У минулому столітті, в якому домінували червоний та коричневий тоталітаризми, Україна стала тим, що історики називають «кривава земля». Близько 15 мільйонів загинули на цій землі протягом двох світових воєн, від національних та релігійних переслідувань, геноцидів, особливо Голодомору (штучного голоду) і Голокосту, воєнного голоду та етнічних чисток. Мільйони провели роки та десятиліття в тюрмах, таборах і засланнях.

Безбожні диктатори намагалися викорінити віру та цінності і знищити культуру та соціальну канву народу, щоб керувати, контролювати та експлуатувати. Держава намагалася контролювати родинне життя. Аборти стали частиною державної політики. Рівень алкоголізму нестримно зростав. Усі Церкви та релігійні організації, що стали на боці переслідуваного народу, перетворилися на мішень репресій. Терор був виразною державної політикою протягом трьох поколінь. Страх закорінився в серці народу. Однак християни стійко переносили переслідування, черпаючи натхнення у словах Господа: «Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ». (Ів. 16, 33)

Після розпуску Радянського Союзу 1991 року, що відбувся мирно, його республіки, які стали незалежними державами, отримали свободу і почали засновувати демократичні інституції та запроваджувати вільну економіку, поважаючи суверенність і кордони сусідів. Однак у багатьох пострадянських країнах демократія не запанувала, а корупція стала новим способом життя. Для деяких розпад Радянського Союзу виглядав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», і вони заходилися відновлювати минуле. Це призвело до того, що в багатьох пострадянських країнах, включно з Україною, встановилися автократичні, клептократичні режими, які впроваджували репресії. Страждання народу продовжилися. УГКЦ залишалася солідарною з суспільством, пропонуючи йому рецепти із соціального вчення Католицької Церкви.    

Господь промовляв до сумління українців і Святий Дух привів сотні тисяч людей, чоловіків і жінок, молодих і старших, стати разом на Майдані в молитві за народ. «Досить! Покінчімо з корупцією та системною несправедливістю!» Утверджуючи гідність людини, народ пережив справжній екуменізм у дії: бажання повної і видимої християнської єдності. Нова єдність, нова солідарність, нова відповідальність заради нової країни. «Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував». (Єр.1,10)

Два роки тому масовим мирним протестом, який супроводжувався молитвою всіх національних релігійних спільнот, – православних, римо- та греко-католиків, протестантів, юдеїв і мусульман, – народ сказав: «Досить! Ми будемо вільними. Ми хочемо жити без страху і корупції, ми хочемо справедливості. У нас є гідність». Люди зрозуміли, що їхня гідність – це не просто конституційна норма, а щось справді святе, частина Божого задуму. Молитви на Майдані, що відбувалися щогодини, допомогли протестувальникам зрозуміти фундаментальну біблійну істину – ми створені на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26) Саме вияв солідарності і жертовності, що походить від цього переконання, вразив світ.

Проте не всі поділяли такі переконання. У декого з’явилися побоювання, що нове розуміння свободи, гідності, відповідальності та можливість об’єднання з європейськими народами могло поширитися на українських сусідів. Вони розуміли, що це треба було зупинити. І два роки тому весь український народ зазнав покарання рукою північного сусіда, що все ще ностальгує за імперіалістичною величчю радянської спадщини. Своє домінування вони підтримують лише страхом, залякуванням і повним контролем медіа, що супроводжується нехтуванням правами людини і свободою совісті. Покарання українців за їх відчайдушне прагнення бути вільними стало брутальним, цинічним і маніпулятивним. Цьому порушенню права навіть намагаються надати міжнародного виправдання та узаконення і плекають неприязнь та відкидання політичної волі народу України, намагаючись зупинити розвиток громадянського суспільства та встановлення справжнього верховенства права. 

Глава Української Греко-Католицької Церкви та члени Постійного Синоду приїхали до Рима, щоб зустрітися з Його Святістю Франциском і розповісти йому про те, чим живуть їхні вірні та весь народ. Глобальна християнська родина та міжнародна спільнота повинні вповні зрозуміти: українці переживають насильницьку зовнішню агресію і потребують моральної підтримки та благодійної допомоги.

За офіційними даними загинуло близько 10 тисяч осіб, неофіційно – більше. Десятки тисяч поранені та покалічені. Війна безпосередньо зачепила п’ять мільйонів осіб, з яких майже половина були змушені покинути свої домівки. Є близько два мільйони внутрішніх переселенців, з яких майже 300 тисяч дітей, близько півмільйона покинули країну протягом двох останніх років. Для людини віри чи доброї волі ці люди не просто статистика – це батько, брат чи сусід, мати, дитина чи друг.  

Україна переживає гуманітарну кризу, яка постійно зростає, – найбільшу кризу в Європі після Другої світової війни. Наслідком двох років гібридної війни стало те, що сотні тисяч пережили глибокий травматичний шок, якого позбуватимуться довгі десятиліття. Майже все населення відчутно збідніло. Національна валюта втратила дві третини своєї вартості за два роки. Нам необхідні економічні реформи, які є умовою міжнародної фінансової допомоги, включають підвищення цін на тепло для населення на 350 відсотків. Важливо пам’ятати, що Україна має доволі холодний клімат…

…Однак у людей є теплі та гостинні серця. Вони прийняли близько двох мільйонів переселенців. Щедрість волонтерів справді вражає: у різних кутках країни вони опікуються пораненими, травмованими, тими, хто втратив домівки, вдовами та сиротами. У цьому контексті свідчення багатьох українців надихає. Однак тривала агресія посилює злидні. Смерті не припиняються.

Сьогодні Європа переживає складні виклики щодо самої її суті. Для кого знайдеться місце в її серці? Скільки там місця? Не так просто знайти притулок для великої кількості біженців. Досі Європа була щиросердною, щедрою і гостинною. Зрештою, близькосхідні біженці тікають переважно до європейських та інших країн, де християнські традиції та соціальна доктрина стали фундаментом для поваги людської свободи та прав. Однак підтримка більше від мільйона нових біженців стала великим викликом для ЄС, річний бюджет якого в 400 разів більший за бюджет України, яка без особливого галасу та метушні за останні два роки прийняла два мільйони переселенців. Християнська спадщина Європи зараз переживає складний іспит. Якою буде наша відповідь у Рік Божого милосердя, що його проголосив Святіший Отець?

Під час нашого візиту до Рима ми пояснювали, що відбувається в Україні, розповідали про агресію та гібридну війну і голосили про страждання мільйонів невинних людей. Церква засуджує звірства, викрадення, ув’язнення і тортури супроти громадян України на Донбасі і в Криму, особливо супроти кримських татар, а також нехтування правами  та гідністю мільйонів.

Як християни, ми готові пробачати і шукати миру. Ми проголошуємо та активно підтримуємо мир і прощення. Однак справжнього миру можна досягнути лише тоді, коли припиниться загарбання та війна.

Ми перебували в Римі напередодні 70-ї річниці Львівського псевдособору. Цей собор був організований сталінським режимом 8-10 березня 1946 року, щоб ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву, і проведений без жодного греко-католицького єпископа, адже всі вони на той час були ув’язнені. Незважаючи на побиття, тортури та погрози про довгі вироки та смертну кару, усі єпископи відмовилися зрадити вірність Папі. У результаті УГКЦ стала найбільшою Церквою у світі, що перебувала поза законом. Її власність було передано Російській Православній Церкві або конфісковано для використання у світських цілях. Сталін хотів обірвати всі зв’язки українських греко-католиків з єпископом Рима. Багато єпископів померли у в’язницях чи в таборах. Сотні священиків та богопосвячених осіб і десятки тисяч вірних розділили їхню долю.

Проте наша надія і «допомога наша в імені Господа, що створив небо й землю» (Пс. 124 ,8). Сьогодні вже немає Радянського Союзу, і ті, колись могутні, переслідувачі вже стали історією та пішли на вічний суд. Натомість мученики беатифіковані, а їх духовні діти зростають духом і чисельністю. «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро». (Рим. 8, 28) Господь благословив страждання та жертви, щоб сповнити свій задум. На початку ХХ століття – століття жертви – УГКЦ мала три західноукраїнські єпархії і три єпископи. Зараз є 33 єпархії і екзархати з 53 єпископами на чотирьох континентах. Якщо 1989 року, коли Церква виходила з підпілля, залишилося лише 300 священиків із трьох тисяч, що були перед війною, зараз ми знову маємо три тисячі, середній вік яких 38 років. Церква в Україні жива та динамічна. Ми приїхали до Рима, щоб засвідчити вірність відродженої Церкви Святішому Отцеві та нашу єдність із Вселенською Католицькою Церквою.

У часи переслідування УГКЦ своєю кров’ю показала солідарність із Єпископом Рима і світовою католицькою спільнотою. Зараз, у Рік Божого милосердя, час Католицькій Церкві в солідарності принести цілющий бальзам милосердя до своїх братів і сестер, котрі страждають в Україні. Український народ доводить свою відданість європейським цінностям гідності людини та верховенства права. Зараз час Європі зрозуміти: якщо вона не обстоюватиме ці цінності в Україні, то вони опиняться під загрозою на всьому континенті. Зараз час підтвердити, що народи Європи та різні релігійні спільноти вміють захищати і цінувати найдорожче, – час побачити, чи свободу і добробут, якими насолоджуються західні країни, можна розділити повніше з багатостраждальним народом.

Українська Греко-Католицька Церква невпинно молиться і підтримує мир, і в Римі її керівництво звернулося до Святішого Отця і світу з проханням допомогти припинити війну та полегшити гуманітарну кризу, спричинену російською агресією проти України. Для українців, які належать до різних Церков та релігійних організацій і навіть невіруючих, Святіший Отець є глобальним моральним авторитетом, який говорить правду. Цей голос правди є особливо важливим для українців, які сьогодні страждають. Якщо люди не чують чи не розуміють цього голосу, то вони заплутуються, непокояться і почуваються забутими.

«Народ страждає, Ваша Святосте, і чекає Ваших обіймів, активної підтримки католицької спільноти та людей доброї волі», - це було наше слово. Папа Франциск дав чітко зрозуміти, що діятиме. Важливо також, що напередодні сумної річниці Львівського псевдособору Святіший Отець щиросердно наголосив на вірності та героїчному свідченні поколінь греко-католиків. Він підготував пастирське послання щодо подій березня 1946 року і запевнив, що ніхто не вирішуватиме екуменічні питання ціною Східної Католицької Церкви.

Ми сподіваємося, що Його Святість ініціює та підтримає нові кроки, щоб допомогти полегшити страждання мільйонів українців, що він говоритиме від їхнього імені та сприятиме міжнародній підтримці. УГКЦ готова допомагати у відповідальному, прозорому та екуменічному адмініструванні міжнародної допомоги, служачи українському суспільству, не зважаючи на національність, мову, політичну чи релігійну приналежність. Ми готові співпрацювати з іншими урядовими та неурядовими організаціями, щоб полегшити страждання, забезпечуючи короткотермінові та довготермінові потреби тих, кого зачепила гуманітарна криза, спричинена агресією проти України. Досить страждань! Їм можна запобігти. Їх можна зцілити. Зробімо Рік милосердя реальністю для українців!

+Святослав,
Верховний Архиєпископ Києво-Галицький,
Глава і Отець УГКЦ

+Володимир (Війтишин),
Митрополит і Архиєпископ Івано-Франківський

+Ярослав (Приріз),
Єпископ Дрогобицький

+Кен (Новаковський),
Єпископ Нью-Вестмінстерський

+Борис (Ґудзяк),
Єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі

+Богдан (Дзюрах),
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ


понеділок, 7 березня 2016 р.

07.03.2016р. Б. / Святого священномученика Полікарпа, єпископа Смирнського

Житіє святого священномученика Полікарпа, єпископа Смирнського
 

Тропар, глас 2: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Полікарпе, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 8: Плоди словесні Господеві – жертви чеснот – приносив ти, Полікарпе мудрий, тому й прославився ти від Бога як ієрарх достойний. Ради цього днесь просвітившись словами твоїми, пам’ять твою хвалигідну оспівуємо, Господа прославляючи.

Віри і любови до Христа Спасителя набрав святий Полікарп із найпевнішого джерела, бо був він учнем апостола і учителя любови святого євангелиста Йоана, який висвятив його на єпископа Смирни. За іншими джерелами, на єпископство його призначив Смирнський єпископ святий Вукол (його пам’ять вшановуємо 6 лютого), і найвірогідніше, що, після смерти Вукола, апостол Йоан, який проживав в Ефесі, сповнив волю покійного і поставив на його місце єпископом святого Полікарпа. Безперечним є факт, що святий Полікарп, крім євангелиста Йоана, знав ще й інших апостолів. Близько 70 літ управляв він Церквою в Смирні, і мав він такий авторитет, що всі вважали його головою єпископів Малої Азії, а кожен вважав за щастя торкнутися його одежі.

“Ще нині немовби перед моїми очами, – пише святий Іриней, його учень (пам’ять вшановуємо 23 вересня), – його поважні і достойні риси обличчя, чистота його життя, немовби і нині чую його мудрі, святі настанови, як він розповідає про свої бесіди зі святим євангелистом Йоаном та з іншими, що знали Ісуса лице в лице, – й усе те цілком узгоджувалося зі святим Євангелієм.

Його ревне старання про чистоту науки Ісуса Христа було таке велике, що коли чув він щось противне тій науці, то закривав свої вуха і зі словами: “О Боже, чого довелося мені дожити до цього!” – утікав з того місця.

А проти науки Спасителя повстало ціле пекло, повстало поганство, а найсильніше повстала хитра, підлесна жидівська ненависть. Почалися гоніння за імператора Траяна, котрий засудив на розтерзання диким звірам єпископа Антіохії святого Ігнатія Богоносця і наказав привести його в оковах до Риму на смерть. Дорогою випало святому Ігнатію проходити через Смирну, тут Полікарп цілував окови святого мученика, а той просив його про молитви, щоб міг він гідно дати свідчення правді. Опісля, з далекої дороги, Ігнатій Богоносець написав до святого Полікарпа два листи, а той зберіг сім послань святого Ігнатія і переслав їх филип’янам, разом зі своїм листом до них, сповненим Святого Духа і неоціненим для Христової Церкви.

Коли між єпископами Сходу і Заходу сталося непорозуміння через час святкування празника Пасхи, то святий Полікарп особисто поїхав до Риму і тут з папою Римським Анікетом (приблизно 157-168 рр.) мирно залагодив це спірне питання. У Римі прийняли його з великою почестю, як того, що мав щастя бути учнем апостолів, а сам папа просив, щоб святий Полікарп відправив з ним Службу Божу. Єпископ Смирни у Римі навернув багатьох поган, утвердив у вірі тих, хто сумнівався, привів до покаяння грішників. Та з єретиками (які вже й тоді були) він навіть говорити не хотів, а коли один з них на ім’я Маркіон спитав святого, чи той його знає, святий Полікарп відповів: “Так, я знаю тебе, ти – диявола первородний син!”

Душа святого палала спрагою дати свідчення Ісусові своєю кров’ю, і Господь вислухав молитву слуги свого. Імператор Марк Аврелій наказав вигубити християн. В Малій Азії його намісником був Статій Квадрат, і той почав мучити вірних. Коли ж перші, що стали на суді, сміливо йшли на муки, а один красний тілом юнак – святий Германік, сміливо пішов назустріч диким левам, тоді жиди підбурили поган і ті стали вимагати, щоб поставити перед судом святого Полікарпа, бо він – учитель всіх християн Азії. Святий Полікарп, коли почалося переслідування в Смирні, не думав залишати міста, він обходив доми вірних, скріпляв їх у вірі і готував до мук. Та потім, піддавшись проханням вірних, заховався в одному селі. Кати дізналися про це і стали його шукати. Взявши двох невільників на муки, вони довідалися, в якому домі ховається єпископ. Побачивши катів, що наближалися, святий не втік, хоч міг це зробити. Він знав, що прийшла година, якої він так бажав і за ласку якої молився все життя. Напередодні уві сні він бачив, як під його головою горить подушка, і тоді сказав до вірних: “Я, згідно з Господньою волею, буду замучений у вогні.

Вийшовши назустріч воїнам, запросив їх до хати, нагодував обідом і попросив, щоб вони відпочили, а йому дозволили помолитися. Дві годині тривала та гаряча молитва, в якій святитель просив Бога за всіх вірних, за цілу Церкву, щоб зацвіла вона миром, щоб стала матір’ю для всіх поколінь і щоб усіх привела до найвищого, і єдиного, добра – до спасіння душ для неба і для Ісуса.

А потім віддав себе в руки воїнів, які посадили його на осла і відвезли до Смирни. При в’їзді до міста його зустріли двоє вельмож, полководець Ірод і його батько Микита. Вони взяли св. Полікарпа на свій віз і стали його вмовляти, щоб бодай про чуже око зрікся Христа, бо інакше чекають його страшні муки. На це слуга Божий відповів: “Ніколи я цього не зроблю! Ані в’язниця, ані голод, ані муки, ані смерть не відлучать мене від Господа мого, Ісуса Христа!”

Розлючені погани скинули святого Полікарпа з воза, і він вивихнув ногу, однак далі сам пішов аж до міста, де на майдані чекав на нього натовп поган і сам мучитель Квадрат. Той почав умовляти святого, щоб зрікся Христової віри, щоб пожалів свою старість і подумав про ті муки, які його чекають, і яких молоді не можуть знести, не те що старці. “Зречися Христа, лихослов Його!” – наказав мучитель. На це святий Полікарп сказав так: “Уже 86 років служу я Ісусові, і Він ніколи не зробив мені нічого злого, навпаки, наділяв мене своєю благодаттю усі дні мого життя. Як би я міг лихословити свого Сотворителя, Відкупителя і Господа? Як я можу зневажити мого Спасителя, мого Бога, найвищого Суддю, який злих карає, а добрих нагороджує?”

А коли Квадрат продовжував намовляти його до відступства, то святий Полікарп сказав: “Мені здається, що ти не знаєш, хто я. Тож знай: я – християнин і величаюся тим, бо це моє найбільше щастя. А хочеш знати, що то значить бути християнином, я можу тобі сказати”. 

На це Квадрат відповів: “Ліпше скажи цілому народові”. Однак святий Полікарп вчинив, як каже Святе Письмо: “Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами” (Мт. 7, 6), – і сказав: “Я хотів тобі сказати, бо віра наша навчає нас шанувати владу – а народ цей не гідний чути моєї науки!” 

Не злякався він погроз, що його вкинуть до диких звірів: “Кидайте, – сказав, – вони допоможуть мені перейти від страждань до щасливого майбутнього”. А коли Квадрат лякав його вогнем, святий сказав: “Вогонь, яким ти мене лякаєш, триває лишень одну хвилю, однак є вогонь, призначений для злих, і він триває вічно! Чого ще чекаєш? Роби і закінчи те, що задумав!” 

Підбурений натовп став домагатися смерти святого Полікарпа, і мучитель наказав кинути його у вогонь. Тоді, з радісною молитвою на устах, святий став знімати свій убогий верхній одяг і чоботи. А коли жиди і погани кричали, щоб прив’язати його до палі, він сказав: “Не бійтеся; Той, хто дасть мені силу витерпіти вогонь, дозволить у вогні і встояти”. Зі зв’язаними руками він став на багаття, підніс очі вгору і голосно молився: “Боже всемогутній! Дякую Тобі, що дозволив мені дожити до цього дня і цієї години, коли можу долучитися до тих, хто своєю кров’ю запечатав свідчення про Тебе і випити зі страждальної чаші Твого Сина, щоб стати учасником воскресіння і вічного блаженства. Іменем Ісуса, Іскупителя мого, я славлю, і величаю Тебе, Отче небесний, якому з Сином і Духом нехай буде слава, завжди нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь!” 

Кати запалили багаття, та полум’я, обнявши дрова, утворило понад святим молільником немовби печеру і не торкалося його. Тоді розлючений натовп став кричати, щоб святого проштрикнути, і один з катів встромив залізо в його груди, та з рани потік цілий струмінь крови, котра погасила весь вогонь. 

Християни хотіли забрали тіло мученика, однак жиди підмовили Квадрата, мабуть, і підплатили, щоб тіло спалити, бо інакше християни будуть почитати його як Бога. І тіло святого спалили у вогні. Християни, однак, забрали святі кості, про що самі написали в листі до вірних у Філадельфії: “Ми забрали кості, які для нас цінніші, ніж коштовні камені і золото, і поховали в чесному місці, а Бог дозволить нам збиратися якнайчисленніше для їх почитання”. 

Мучеництво святого Полікарпа відбулося 26 березня, у великодню суботу, після обіду.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

07.03.2016р. Б. / Послання Папи Франциска до Блаженнішого Святослава Шевчука, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького

Його Блаженству Святославові Шевчуку
Верховному Архиєпископові Києво-Галицькому

«Яка дорога, о Боже, твоя ласка: людські сини під захист крил твоїх прибігають!» (Пс. 36[35],8).

Як віруючі, ми шукаємо захисту під покровом «крил» Господа Бога, тому що ми дійсно є носіями божественної благодаті, але є ними, немов глиняний посуд (пор. 2Кор.4,7). У деяких обставинах наш людський стан стає ще вразливішим з причини важких історичних ситуацій, якими позначене життя Божого люду, спільноти, яку Господь наш Ісус Христос здобув Своєю Кров’ю.

Українська Греко-Католицька Церква в ці дні спогадує сумні події березня 1946 року. Сімдесят років тому ідеологічний та політичний контекст, як також ідеї, ворожі самому ж таки існуванню вашої Церкви, призвели до організації псевдособору у Львові, спричинившись до десятиліть страждань пастирів та вірних.

Спогадуючи про ці події, з глибокою вдячністю схиляємо голову перед тими, які ціною випробувань, а навіть і мучеництва, протягом цього періоду засвідчили віру, живучи нею з посвятою своїй Церкві та непохитною єдністю з Наступником святого Петра. Одночасно, очима, просвітленими тією самою вірою, споглядаємо на Господа Ісуса Христа, покладаючи на Нього, а не на людську справедливість, кожну нашу надію. Саме Він є істинним джерелом нашої віри у теперішнє й майбутнє, адже ми впевнені у тому, що ми покликані звіщати Євангеліє також і серед будь-яких страждань та труднощів.

«Та й хто вам заподіє лихо, коли ви стали ревнителями добра? Бо коли і страждаєте за справедливість – ви щасливі! (…) Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає звіт про вашу надію, однак, із скромністю та пошаною» (1Пт.3,13-15).

Повторюючи ці слова за святим Апостолом Петром, висловлюю свою глибоку вдячність за вашу вірність та заохочую вас ставати невтомними свідками цієї надії, яка просвітлює наше життя та життя всіх братів і сестер навколо нас. Ще раз висловлюю свою солідарність з пастирями та вірними, в усьому тому, що вони чинять у цей складний час, позначений випробуваннями війни, аби полегшити страждання населення та шукати шляхи миру для дорогої української землі.

Наша відвага і наша радість – у Господі. Саме Його прошу, через заступництво Пречистої Діви Марії та мучеників вашої Церкви, щоби Боже утішення осяяло обличчя ваших громад в Україні та в інших частинах світу. Одночасно, від щирого серця уділяю Вам, єпископам, монашеству та вірним Української Греко-Католицької Церкви особливе Апостольське благословення, як знак моєї постійної любові й пам’яті про вас.

Дано у Ватикані, 5 березня 2016
Франциск


неділя, 6 березня 2016 р.

06.03.2016р. Б. / Блаженніший Святослав: Папа розуміє українців та підтримує (+AUDIO)

Папа розуміє і шанує болі українського народу і запевняє, що жодні питання не можна вирішувати ціною навіть одного життя, ні, тим більше, ціною цілої Східної Католицької Церкви. Про це в інтерв’ю для Радіо Ватикану розповів Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук після зустрічі Постійного Синоду УГКЦ зі Святішим Отцем, що відбулася 5 березня 2016 року. Блаженніший Святослав розповів про перебіг зустрічі та про свої враження, а також звернувся до українців, зокрема, вірних УГКЦ, зі словами заохочення та підбадьорення: