ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 6 лютого 2016 р.

06.02.2016р. Б. / Преподобної Ксенії Римлянки

Житіє преподобної матері нашої Ксенії (Євсевії)

Тропар, гл, 8: В Тобі, мати, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом * і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобна Ксеніє, дух твій. 

Кондак, гл. 2: Твою подивугідну, Ксеніє, пам’ять звершуючи, з любов’ю почитаючи тебе, оспівуємо Христа, який у всьому тобі дарував силу зцілення, Йому завжди молися за нас. 

Свята Євсевія, донька багатого і славного римського достойника, не дбала про молодість, про розкіш і багатство, бо всю себе посвятила небесному Нареченому, Спасителю своєму і Богу. А коли батько заручив її з багатим юнаком знатного роду, Євсевія за день до весілля намовила двох своїх служниць, щоб, за її прикладом, погордили світом і шукали не земного, а небесного, вічного щастя. Усі три переодяглися в чоловічий одяг, Євсевія взяла частину своїх дорогоцінностей та грошей і сіли на корабель, що відпливав до Олександрії. Висадилися вони на острові Коа (Кос), поблизу карійського міста Аликарнас. Тут, одягнувши жіночий одяг, найняли собі невеличкий дім і цілковито посвятилися службі Богові. Свята Євсевія взяла собі нове ім’я – Ксенія, тобто чужа, і просила своїх подруг, щоби нікому не говорили, хто вона і звідки. 

Сталося так, що про них довідався Павло, ігумен монастиря святого Андрея в карійськім місті Миласі, і їх відвідав. Побачивши, що вони не мають ніякого духовного проводу, взяв їх до Миласа, де Ксенія купила дім і зробила з нього монастир, до котрого невдовзі стали приходити інші дівиці. А що прибула вона з острова Коа, то й монастир люди назвали “Коа”. Тут провадила вона правдиво ангельське життя, їла один раз на кілька днів або й на тиждень, і то лишень хліб, зрошений сльозами і посипаний попелом з кадильниці. Цілими ночами свята клячала, простягаючи руки до неба. Була вона надзвичайно лагідна, тиха, повна любови і мовчазлива. Коли ігумена Павла поставили єпископом Миласа, то він освятив святу Ксенію дияконисою. 

Життя святої не було довге, бо Господь свою обручницю хотів призвати до неба, де її чекала вічна нагорода. Вона провістила день своєї смерти, попрощалася з сестрами інокинями, дала їм настанову, поблагословила і, після останнього цілування, попросила, щоб залишили її саму. Тоді хрестом упала на поміст у церкві і стала гаряче молитися. Нараз небесне світло осяяло церкву і наповнило чудесним ароматом – то душа святої дівиці пішла до неба. 

В ту хвилину в повітрі над монастирем появився вінець з блискучим хрестом посередині. Єпископ Павло повертався процесією з сусіднього Левкійського села, і коли побачив той вінець, сказав голосно: “Ігуменя Ксенія померла”. На прохання побожного народу, тіло святої у відкритій домовині пронесли через ціле місто, а вінець той постійно ширяв над нею. Цілу ніч з суботи на неділю вірні молилися при мощах святої, а в неділю вранці тіло поховали на місці, що звалося Сикиніє, як заповіла свята Ксенія. Під час похорону і після нього сталося багато чуд. Через кілька днів померли обидві товаришки преподобної Ксенії, що разом з нею покинули світ, і одна з них перед смертю розповіла, з якого роду походила свята дівиця. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ

пʼятниця, 5 лютого 2016 р.

05.02.2016р. Б. / Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України

Ми, єпископи УГКЦ, зібравшись на черговому Священному Синоді, не можемо стояти осторонь нинішніх тривог і надій нашого суспільства, адже в центрі душпастирської турботи Церкви є і завжди буде спільне благо народу, справжнє добро людини, даровані їй Богом свобода і гідність.

Наша країна має всі необхідні передумови та володіє всіма необхідними ресурсами, − соціальними, інтелектуальними й трудовими, − щоб запевнити гідне життя кожному громадянинові. Разом із тим у суспільстві повинні бути лідери, які, не витрачаючи намарно згадані ресурси, здатні брати на себе відповідальність за втілення прагнень українців. Попередня влада не справилася з цим завданням і під тиском народу, ціною пролитої крові героїв Небесної сотні, була змушена піти. Проведення чергових виборів давало надію на перезавантаження політичної системи та зміну правил поведінки представників влади. Тому після Майдану суспільство видало новий мандат довіри своїм лідерам, які несуть за це дуже високу відповідальність.

Проте сьогодні вже неозброєним оком видно, як у суспільстві зростають розчарування і тривога. Цими днями велике занепокоєння Церкви викликають, зокрема, сигнали про блокування на державному рівні реформ, яких вимагає і потребує наше суспільство. Ми, як душпастирі, не беремося давати експертну оцінку політичній та економічній ситуації в країні, проте поділяємо думку наших вірних і суспільства загалом щодо нагальної необхідності реформ, які за своєю суттю повинні дати нашому народу можливість для реалізації Богом даних талантів і стати запорукою соціальної справедливості та здійснення мрій українців про достойне життя для себе і своїх нащадків. З особливою відповідальністю слід підходити, зокрема, до конституційних змін, адже непродумані дії в цій ділянці можуть нести зі собою шкоду для єдності суспільства та загрозу для суверенітету й цілісності нашої Батьківщини.

Безпідставне затягування чи відкладання реформ стримує розвиток нашого суспільства. Ще більшу загрозу для цього розвитку несуть у собі корупційні інтереси та дії декотрих політиків і груп, бо вони  вбивають віру українців у саму можливість життєво необхідних змін. Окрім того, вони ще й руйнують суспільну довіру до владних інституцій, що в нинішній ситуації може бути вигідне тільки нашим ворогам.

Українське суспільство хоче бачити результат своєї боротьби за гідне життя, за що наш народ заплатив і надалі платить таку високу ціну кривавих жертв на Майдані та на Сході України. Водночас мусимо перестерегти, що будь-яка влада неминуче дискредитує себе, коли діє за подвійними стандартами, а вчинки деяких її представників суперечать власним деклараціям. Коли народ платить кров'ю за саму незалежність держави на полі бою, неприпустимо перекреслювати його подвиг гальмуванням змін, внутрішніми чварами і торгувати її добрим ім’ям у міжнародній спільноті. Суспільство очікує від влади нових і чесних правил, яких вона повинна дотримуватися, а також відповідальних і прозорих дій, котрі даватимуть підстави для довіри та надії.

Звертаємося до тих, кому народ довірив владні повноваження, із наполегливим закликом не ставити особисті, бізнесові чи партійні інтереси вище від загальнонаціональних. Турбота про спільне благо та скерування всіх здорових сил на захист гідності людини та на утвердження соціальної справедливості в нашому народі мають стати консолідаційними факторами для всього суспільства та його провідників. 

Новітні події в українському політикумі наводять на думку, що сьогодні настав крайній термін для такої переміни свідомості влади, задля того аби пройти точку неповернення, за якою можна буде будувати по-справжньому незалежну країну без руйнівних наслідків пострадянських травм.

Насамкінець прагнемо звернутися до всіх людей доброї волі в Україні. Дорогі співвітчизники! Після Майдану, в обставинах зовнішньої військової агресії проти нашої держави, українське суспільство не має права перетворюватися на суспільство розчарованих чи зневірених. Це було б найбільшою поразкою для всіх. Необхідно зберігати холодний розум і спокій, щоб якимись нерозважними діями чи гарячковими кроками не змарнувати здобутків, котрих ми досягли такою великою ціною. «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (Гал. 1, 5). Нехай ці Божі слова стануть для нас усіх заохоченням до подальшої витривалої праці та запорукою нашої надії на остаточну перемогу сил добра і правди над силами темряви та гріха.

Закликаємо всіх вірних до посиленої молитви за наш народ, правління і все воїнство та на всіх призиваємо повсякчасне благословення Бога Отця, і Сина, і Святого Духа!

Від імені Синоду Єпископів КГВА УГКЦ

† СВЯТОСЛАВ
Львів-Брюховичі,
4 лютого 2016 року Божого

четвер, 4 лютого 2016 р.

04.02.2016р. Б. / Святого апостола Тимотея і препмуч. Анастасія Перса

Житіє святого апостола Тимотея
 
Тропар, гл. 4: Благости навчився ти і чуваючи у всьому благим сумлінням, священновгодно зодягнувся ти, зачерпнув ти з посуду вибраного невимовне і віру зберіг, біг сталий звершив ти, священномученику Тимотеє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл.8: Божественного ученика і супутника Павлового, Тимотея, вірні прославмо піснями, з ним почитаючи мудрого Анастасія, із Персії возсіявшого як зоря і відганяючого душевні пристрасті наші і недуги тілесні. 

Апостол Тимотей є духовним сином святого апостола і просвітителя народів Павла, який сам називав його сином і братом. Походив Тимотей з міста Лістри, в Малій Азії. Батько його був поганин, а мати Євникія і бабця Лоіда були жидівками, які, прийнявши апостольську науку, виховали в ній і молодого Тимотея. Святий Павло, прибувши вперше зі святим Варнавою (близько 46 р.) до Лістри, довірив тамтешнім вірним Тимотея. Сам апостол Павло пише, що Тимотей змалку знав Святе Письмо (див. 2 Тим. 3, 15). Коли ж близько 52 р. святий Павло прибув в Дербу і Лістру, тоді взяв з собою у подальшу подорож Тимотея. Вони разом побували в багатьох містах, закладали Церкви, тобто громади вірних у вірі, пройшли Фриґію і Галатський край, Місію, Троаду, Самотракію, Филиппи, Македонію та інші, про що читаємо в Діяннях апостолів. Час того проповідництва був найліпшою школою для святого Тимотея, бо апостол Павло пише так: “Ти ж слідував моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності” (2 Тим. 3, 10). Усі чесноти апостола Павла відобразилися на святому Тимотею, немов у дзеркалі: як правдивий апостол, бідний, без власної хати, ходив він з міста до міста, щоби спасати для Христа людські душі. За добро своє терпів в’язницю, голод, пости, бичування, наклепи – і терпів усе задля Імени Того, хто послав його, – задля Імени Ісуса! Святий Павло дуже його любив, і на ту любов Тимотей заслуговував. “Надіюсь у Господі Ісусі, – пише апостол Павло до филип’ян, – послати до вас незабаром Тимотея, щоб і мені на серці стало легше, коли довідаюся про вас. Нікого бо не маю рівного йому душею, що так щиро дбав би про вас” (Флп. 2, 19-20) А до коринтян пише так: “…послав вам Тимотея, мою улюблену і вірну в Господі дитину” (1 Кор. 4, 17) і впоминає їх: “…глядіть, щоб почувавсь у вас безпечно” (1Кор.16,10). 

Апостол Павло називає святого Тимотея братом і в Посланні до солунян, до яких послав його, щоб утвердив їх у вірі: “…вислали Тимотея нашого брата і слугу Божого в Євангелії Христовій зміцнити вас і підбадьорити у вашій вірі” (1Сол.3,2). 

Апостол настановив святого Тимотея єпископом Ефесу. Потім написав до нього два листи, сповнених любови, в яких дає йому багато порад і пересторог, навчає, щоб той завжди був живим образом чистоти, терпеливости, покори, християнської любови та всіх інших чеснот, котрими мусить відзначатися понад усіх пастир Христового стада. Другого листа до Тимотея, який вважається духовним заповітом великого апостола, св. Павло пише з римської в’язниці за кілька місяців до смерти. В тому листі він пише Тимотеєві, своїй улюбленій дитині, що постійно пам’ятає про нього в молитвах (див. 2 Сол. 1, 3). Кожне слово цього листа – немов дорогоцінний бальзам на людську душу, скарб глибокої любови до Бога, якою горів святий Павло: “Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу. Бо я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на Його появу” (2 Сол. 4, 5-8). Апостол Павло просить, щоб святий Тимотей прибув до нього ще до зими. Однак не було на те волі Божої, щоб великий учитель ще раз побачив свого учня; святий Павло помер як мученик у Римі і своєю смертю запечатав свою науку. 

Святий Тимотей також помер мученицькою смертю. Сталося це у 97 році. Ефеські погани на свято в честь своїх божків готувалися принести в жертву людей. Тоді Тимотей публічно виступив проти цього. Розлючені погани кинулися на нього і камінням так побили його, що святий невдовзі помер. Тіло святого християни поховали у місці, що звалося Піон. У 356 р. Артемій, полководець імператора Констанція, переніс мощі святого Тимотея до Царгорода і поклав їх у церкві святих Апостолів, а Господь прославив їх численними чудами. 

***

У той самий день 

Житіє святого преподобномученика Анастасія Перса
 
Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Анастасій, * у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл.8: Божественного ученика і супутника Павлового, Тимотея, вірні прославмо піснями, з ним почитаючи мудрого Анастасія, із Персії возсіявшого як зоря і відганяючого душевні пристрасті наші і недуги тілесні. 

Було це 416 р. Перський цар Хозрой здобув Єрусалим і забрав зі собою до Персії спасительне і чесне дерево Хреста Христового, де воно прославилося багатьма чудами. Почув про те один воїн на ім’я Магундат, син чародійника Бау, і став пильно розпитувати, хто такий Христос і яка віра християн? Згодом, беручи участь у поході персів проти імператора Іраклія, відстав він від війська і залишився в місті Єраполі і в одного золотаря навчався його ремесла, і так пізнав тут Христову науку. Опісля Магундат охрестився в Єрусалимі й отримав у хрещенні ім’я Анастасій. Після хрещення пішов він до одного монастиря, за чотири милі від Єрусалиму, де в молитві, постах і науках прожив сім літ. Наймилішим його заняттям було читати житія святих і мучеників, і запалало його серце великою спрагою пролити кров за Ісуса. 

Через сім років він, за Божим натхненням, потай покинув монастир і прийшов до Кесарії Палестинської, де вже у воротах міста його впізнали перські вояки (Палестиною тоді володіли перси) і як відступника від поганської віри схопили і повели до перського князя Марзавана. Не допомогли ані вмовляння, ані погрози, святий Анастасій голосно визнавав Спасителя і викривав сліпоту і нерозум поган, що служать ідолам. Закованого в кайдани, його кинули у в’язницю, там кати його били і ламали йому кості, а потім відіслали до перського царя Хозроя. У місті Бетсалое святого мученика, після тривалих мук, разом з 70 іншими християнами було задушено мотузкою. Його голову відтяли, щоб показати цареві, якого невдовзі скосила люта смерть. Тіло св. мученика було перенесено до монастиря, де він так ревно служив Богові, а опісля – до Царгорода, а ще згодом – до Риму, де і донині спочиває, прославлене, з Божої ласки, багатьма чудесами. Святий прийняв смерть близько 627 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ

середа, 3 лютого 2016 р.

03.02.2016р. Б. / Пастирський лист владики Степана, Екзарха Донецького УГКЦ, до вірних Донецького екзархату

Дорогі брати і сестри! Як вже було повідомлено ЗМІ,  в Донецьку 29 січня цього року було проведено мітинг біля катедрального собору Покрова Пресвятої Богородиці УГКЦ. Ціль проведення мітингу - боротьба із сектами. Але була й інша ціль в організаторів мітингу - залякати наших вірних. Репресовану більшовиками УГКЦ зараховано до сект. Церкву, яка була більше як п’ятдесят років в підпіллі і вистояла, і яка дала велике число мучеників та ісповідників віри, які є відомі цивілізованому  світу,  названо такою, яка голосить єретичну науку.

Але пригляньмося до написів на плакатах.

«Нет сектам в ДНР» «Греко - католическая церковь - проводник антиреспубликанской деятельности»,  «Хватит призывать к беспорядку в республике», «Прекратите гонение на православных», «Скажем «нет» вере, благословляющей войну на Донбассе».

Ось такі лозунги були написані й роздані людям. А в  youtube показано,  як беруть інтерв’ю в жінки, яка тримає плакат і на питання, що вона може сказати відповідає: «Греко-католическая Церьков… пауза… не любит русских». Здається, що машина часу повернула нас в минуле на шістдесять років.

Наша Церква переслідує православних?

 Церква, яка хоче донести Слово Боже до людей, незалежно якої національності і віровизнання, є остаточною ціллю голошення Слова Божого, яке є Любов. Любов  - основна прикмета Бога. Бог є любов! Кожна людина, яка приходить на світ, призначена до вічного життя і є братом і сестрою нам в Христі. Проголошення таких лозунгів, це доказ незнання основних правд християнської віри.

Я думаю, що кожен, хто приходив на богослужіння до нашого храму в Донецьку, може підтвердити аполітичність проповідей. А харитативна допомога УГКЦ на цих теренах уділяється всім, хто звертається до священика. Я, особисто, хотів ввести російську мову в окремі богослужіння, щоб їх краще розуміло місцеве населення.

Дорогі брати і сестри в Христі!

Молімось, щоб всемогутній Бог влив в серця наші любов, сила якої є більшою від руйнівної сили наймогутнішої зброї. Тільки в любові між людьми, в будь-якій людській спільноті, ми можемо знайти очікуване щастя.

Хай всіх нас благословить Господь!

+ Степан (Меньок) Екзарх Донецький УГКЦ 

вівторок, 2 лютого 2016 р.

02.02.2016р. Б. / Владика Венедикт: «Найбільше багатство, в якому ми всі збагачені, то це наш час» (+VIDEO)

На цьому наголосив Преосвященний владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, під час свого пастирського візиту, 31 січня 2016 року, до парафії бл. Климентія Шептицького (м. Львів, вул. Кривоноса, 1). Владика Венедикт звершив Архиєрейську Божественну Літургію та рукоположив у священики диякона Андрія Джигалюка.

З проханням про архієрейське благословення, щирими привітаннями та відкритими серцями зустрічали єпископа парафіяльна спільнота із настоятелем єрм. Севастіяном Дмитрухом та запрошеними священиками.

У своїй проповіді Архиєрей запевнив вірних словами: «Погляньмо на своє життя, уміймо зрозуміти, що Бог дав моє життя якнайбільше багатство для мене. А найбільше багатство в якому ми всі збагачені, яке ми майже не цінуємо, то це наш час. Усі ми маємо час … це є багатство, яким ти маєш жити, володіти, скажу достатньо різко – витрачати. Неминуче десь його витрачаємо, але треба мати вірний, правильний підхід до використання часу. Коли ми поглянемо на своє життя, на свій час, на дні, години свого життя – як ми є марнотратні. Як ми не свідомі того багатства, які дав Господь. Скільки багато ми могли б зробити, допомогти, послужити? І тому хай Господь дасть нам призупинитися і подивитися до нашого життя».

Завершився пастирський візит єпископа словами вдячності вірних, молитвою «Боже великий єдиний», архиєрейським благословенням та спільною світлиною із нововисвяченим священиком і присутніми священнослужителями.



понеділок, 1 лютого 2016 р.

01.02.2016р. Б. / У ЛЬВОВІ ОСВЯТИЛИ ПЕРШУ В УКРАЇНІ СТАТУЮ СВЯТОГО ІВАНА БОСКО

Щороку 31 січня усі Салезіяни світу відзначають літургійний спомин свого засновника й покровителя святого преподобного Івана Боско. Цей італійський священик став знаним повсюди завдяки жертовній праці з бідною молоддю. Він зумів зацікавити молодь, поєднуючи те, що, здавалося, дуже важко поєднати: веселі ігри й молитву, забави й духовні розважання, буденні справи та християнські цінності й чесноти. Прикладом свого життя він показав, як плекати святість у щоденному житті: у своїй праці, навчанні, відпочинку. Цьогоріч у день свята для українського Салезіянського Згромадження сталася особлива подія: освячення пам’ятника великого вчителя і заступника дітей та молоді отця Івана Боско. 

Статуя отця Боско була освячена у Львові у Молодіжному центрі, який носить ім’я цього душпастиря і вихователя, засновника чернечого життя, покровителя молоді (вул. Дорога Кривчицька, 19). Скульптура, подарована Салезіянам УГКЦ отцем Бернардом Скуза з міста Каррари, була виготовлена з білого каррарського мармуру. Вона зображає отця Боско та його вихованців: святого Домініка Савіо і блаженну Лауру Вікуню, які стали святими завдяки своєму Наставнику. Висота пам’ятника – 2 м. 20см., вага – 1300 кг.

"У Молодіжному  центрі щодня навчаються і живуть близько 150 дітей та молоді, є багато відвідувачів. Всі вони, в образі та історії життя святих Домініка та Лаури, будуть бачити взірець, як бути святими у щоденному житті у своєму молодому віці. А салезіяни, вихователі, вчителі та батьки - усі, що мають дотичність до виховання - будуть дивитися на фігуру святого отця Боско як на приклад священика і вихователя великого числа дітей та молоді, наслідуючи його",  - сказав о. Юрій Смакоус, настоятель салезіянської спільноти та директор Молодіжного центру Святого Івана Боско опісля освячення пам’ятника.

Салезіянська родина, вшановуючи пам'ять цього великого святого, і зараз продовжує сіяти серед молоді зерно молитви, радості й  святості – цих трьох речей, які о. Боско практикував впродовж цілого свого життя і, як люблячий батько, плекав у серцях тих, що прагнули його батьківської опіки та підтримки.

Довідка
Молодіжний центр св. Івана Боско є комплексом, що об'єднує різні види діяльності Салезіян. Зокрема, Професійно-технічний центр ім. св. Івана Боско – католицький професійно-технічний заклад II рівня акредитації. Це сучасний навчальний заклад, який пропонує освіту за спеціальностями: столяр, кравець-закрійник, секретар, перукар-модельєр, кухар, офіціант-бармен. МНЦ ім. Івана Боско надає професійну освіту у поєднанні з християнським вихованням та диплом державного зразка. При МНЦ ім. Івана Боско діє Дяківсько-катехитична школа.

Велика увага приділяється соціальному захисту дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-сиріт, напівсиріт та дітей із малозабезпечених сімей, яким систематично надається матеріальна допомога. З 1 червня 2014 року тут діє Родинний дім «Покрова», метою якого є створення сприятливих умов для всебічного і цілісного розвитку дітей. На даний момент тут проживає 60 дітей. 

Також тут діє студентський колегіум, де організовують щотижневі тематичні зустрічі, різні духовні заходи та дозвілля. Окрім цього Центр надає додаткові послуги, які помагають у фінансуванні та утриманні: тренажерний зал, родинне кафе і пекарня, кімнати для гостей, груп та реколекцій.

Віра Савран

неділя, 31 січня 2016 р.

31.01.2016р. Б. / Святих Атанасія і Кирила архиєпископів Олександрійських

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті  святих архієпископів Олександрійських Атанасія та Кирила.

Живий і безсмертний чеснот образ, який кожного до богоугодництва навернути міг, святий Атанасій Великий батьківщиною мав найславніший у Єгипті град Олександрію, батьків — християн благочестивих, що за Богом жили. Яким мав бути пізніше, виразно показав у дитинстві своєму: бавлячись з иншими дітьми, однолітками своїми, на березі моря, чинив те, що бачив у церкві, вдачею дитячою наслідуючи священних служителів Божих і уподібнюючись їм. Бо й діти, що з ним були, поставили його собі єпископом, він же їх одних пресвітерами, инших дияконами іменував. І приводили до нього вони инших дітей еллінських, що нехрещені ще були. Він же, хрестячи їх морською водою, говорив над ними слова, подібні до Таїнства Святого Хрещення, як же чув від пресвітера в церкві. Докладав же і якесь до того повчання, наскільки розум дитячий міг. У той час патріярхом був в Олександрії святий отець наш Олександр. Він випадково з високого місця на берег морський поглянувши і дитячу забаву побачивши, дивлячись, дивувався тому, що вони робили. Побачивши хрещення, яке робив Атанасій, зразу всіх дітей з єпископом їхнім взяти і до себе привести звелів.

І питав їх, що робили у грі своїй. Вони ж, як діти, спершу злякалися, потім же розповіли все: що Атанасія поставили собі єпископом і що він хрестить еллінських дітей. Патріярх же, уважно допитуючи їх, довідатися намагався, яких Атанасій хрестив і як опитував їх перед хрещенням, і що вони відповідали. І довідався, що все за законом віри нашої відбувалося. Порадившися із клиром своїм, вділив дітям хрещення те справжнє і довершив його миропомазанням. Батьків же Атанасієвих прикликавши, доручив їм, щоб, у добрій настанові і книжному навчанні дитину свою виховавши, знову до нього, більше ж до святої Церкви і Бога, коли підросте, привели, побачивши в ньому Божий дар. Так і було. Коли Атанасій достатньо навчився книг і всю зовнішню любомудрість здобув, привели його батьки до святішого патріярха Олександра, як же Анна Самуїла, і в дар Богові дали. Його ж патріярх скоро клири-ком зробив. У тому чині з юности, як хоробрий воїн, з єретиками боровся і що від них перетерпів, неможливо всього пе-реповісти ані замовчувати не годиться найвизначніших його подвигів і вчинків. 

Біснувався у той час єрессю своєю несамовитий Арій і цілу Церкву хитав шкідливими вченнями своїми. Був уже Першим вселенським никеиським собором святих отців проклятий, і від Христової части викинений, і на вигнання засуджений. Проте підступний той змій, хоч знищений і ледь живий був, але ніяк від зла не зупинився, бо через учнів та однодумців своїх підносив жало своє, отруту єресі поширюючи всюди. Мав же багатьох до царя від себе посланців, а найбільше Євсевія, єпископа Никомидійського, з иншими тої ж єресі єпископами. Через них у великого Констянтина виклопотав собі милість, щоби з вигнання йому звільнитися і до Олександрії повернутися. Євсевій-бо сповіщав цареві підступно, що Арій ні одного вчення супротивного не вносить ані нічого Церкві невідповідного не проповідує, але через заздрість терпить неприязнь від єпископів і що про схоластичні лише слова між ними існують розбіжності, а не через віру. Цар же, простий серцем і незлобливий, не знаючи єретичної хитрости і підступу, повірив неправді і заповів не сперечатися ані не сваритися через слова, щоб не було між церквами розбрату і нічого ж для тих, хто розсуджує милосердям. Арієві на своє місце в Олександрію повернутися дозволив. І так поганий той єретик, на спільне Церкві зло, Олександрійського досягнув града. Тяжко й боляче те було для правовірних, і найбільше для святого Атанасія як зброєносця Христового і праведних передань благочестя міцного оборонця, який тоді вже архидияконського ступеня удостоєний був. Він і богомудрим язиком, і доброписною рукою вовка того гонив, писанням своїм і проповіддю зло те викриваючи. Спонукав же святішого архиєпископа писати до царя і сам писав з ним, простоту цареву повинну чинячи в тому, що звабам і байкам єретиків повірив, Арія, який праведну відкинув віру, від самого ж Бога і від усіх святих отців відкинений був, прийняв і дозволяє йому рухати непорушні отчі межі. Цар же, від Євсевія-єретика навчений, відписав їм словами найгострішими, погрожуючи їм скиненням із сану їхнього, якщо не мовчатимуть. Це ж зробив благочестивий добрий цар, не люті підкорившись ані ж не аріянство люблячи, проте ревність, хоч і не думаючи, мав, щоб між церквами не було розбрату, праведним серцем мир любив там, де ж зовсім миру не може бути. Як-бо єретицтво із правовір'ям житиме в мирі!

Після цього скоро святіший Олександр переставився, а після нього Атанасій святий перейняв престол, всіма православними одноголосно вибраний як достойний посуд для та кого мира. Тоді таємні сіячі куколю — аріяни — затихли до часу, не чинячи відкрито з Атанасієм боротьби. Аж тоді зрушив їх біс, оголивши своє лукавство і зла свого отруту, що гніздилася всередині, відкрив явно, коли святіший Атанасій беззаконного Арія не прийняв до церковного сопричастя, хоч і царське до себе писання мав, щоб прийняти. Почав-бо лукавий всюди на невинного піднімати ворожість і чинити наклепи найлютіші, намагаючися його не лише з престолу, але й з града вигнати, того, хто достойний небесної оселі. Але той непохитний був, співаючи з Давидом: "Як ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Начальником же був лукавої тої ради вищезгаданий Євсевій, що ім'я благочестя лише носив, насправді ж був злочестивий і нечестя посудиною. Він з однодумцями своїми цареву незлобливість обійшов і час сприятливий вибрав, спонукав і підбурював всіх, щоб Атанасія з престолу скинути. Думав-бо злочестивий, що коли його скине, легко й инших правовірних здолає і Арієве учення зміцнить. Влаштував на святого неправедні наклепи і склав брехливі, хоч єретики думали, що правдоподібні, провини. Найняв же і Мелетієвої єресі послідовника Ісіона, і багатого в лукавстві Євдомона, і славного у злі Калиника. Прогрішення ж Атанасію приписувано такі: перше — що примушує єгиптян давати данину церкві Олександрійській на одяг священичий, лляниці ж, вівтарні завіси, і запони, й инше церковне начиння; друге — що недоброзичливий до царя і писання царські зневажає; третє — що грошолюбець і ковчег якийсь, повний золота, до одного з приятелів своїх послав на збереження. До цього четверта провина доклалася — щодо Ісхирана, псевдосвященика Маріотійського. Він-бо, лукавий, і підступний, і в злості хитрий, ім'я пресвітера без звичного освячення на себе поклав; багато ж злих діл встид-них і лютих сподіявши, не лише викинення і докору достойний був, але і покарання без помилування.

Довідавшись про нього, Атанасій блаженний, ретельний був таких діл слідчий і твердий, як лідійський камінь. Мака-рія-пресвітера в Мареоти послав був, щоб, детально про злі діла Ісхиранові випитавши, довідатися. Ісхиран же, випробовування і викриття злякавшися, утік звідти і, в Никомидію прийшовши, до Євсевія-єпископа приступив, наговорюючи безсоромно на Атанасія, оббріхуючи його й гірко докоряючи. Таке-бо є зло, що коли лицемірної причини не знаходить, тоді береться до брехні, і наснажується від неї, і відкрито на істину озброюється. Євсевій же і ті, що з ним, прийняли Ісхирана як священика справжнього, того, хто був відступником від Бога і переступником священних правил, і шанували його вельми: властиво-бо є кожному любити подібного на себе чи у злі, чи в чеснотах. Вони-бо самі, палаючи гнівом на Атанасія з превеликої ненависти, наскільки з великою радістю Ісхирана побачили! І повну ту зухвальства і нахабства душу надіями добрими заохочуючи, чеснішим єпископства саном вшанувати його обіцяли, якщо лише обмову якусь на праведного і наклеп зішити зможе, таку винагороду даючи — багатьох душ підпорядкування і єпископський сан за наклеп і оббріхування. Він же хитрий був на таке діло, кріпився, звинувачуючи у прогрішеннях Атанасія неповинного, обмовляючи і наговорюючи, що за Атанасієвим наказом Макарій-пресвітер, на церкву Ісхиранову розбійницьки напавши, самого його з великою люттю з вівтаря витягнув, священну трапезу перевернув і кинув на землю, чашу ж Божественних Таїнств розбив і святі книги вогнем спалив. Ту Ісхиранову брехню, наче істину, прийняли ненависники Атанасієві і, до инших вищесказаних наклепів приєднавши, приступили до царя Констянтина, наговорюючи на святого Атанасія. А найбільше тим заохочували царя на гнів, що зневажає (казали) Атанасій писання його держави, ані не слухає наказів царських, не приймає Арія до церковного сопричастя. Цар же спершу трохи збентежився, тоді, роздивившися, розгублений був: і Атанасієві чесноти бачив, і тих, що наговорювали на нього, слова правдивими вважав — так-бо, середнім йдучи шляхом, ані Атанасія не засуджував, ані не відкидав, щоб його перевірити. А тому що тоді в Єрусалимі оновлення [храму] відбувалося і зі всіх країв збиралися єпископи, звелів єпископам дослідити про великого Атанасія, зійшовшись у Тирі, також і про Арія розглянути уважно, чи справді, як же він говорить, в межах святої віри перебуває і праведних істинних передань тримається. І якщо через заздрість прийняв відкинення, то хай буде прийнятий знову спільнотою і собором, і приєднається частка до решти тіла церковного — якщо ж протилежно вірує і розбещення вчить, то хай суджений буде за священними законами і прийме кару, достойну за ділами своїми.

Настав тоді тридцятий рік царювання Констянтинового, коли зібралися з різних градів єпископи в Тирі, і Макарія, пресвітера, зв'язаного приведено руками воїнів, серед них же був і воєвода, який хотів судити разом з єпископами, також і від иншої світської влади дехто. Предстали ж і оббріхувачі, і суд почався. Прикликаний же був Атанасій, і спершу про лляний одяг церковний і завіси, тоді про любов до маєтків неправедно ненависники його обмовляли. Але зразу обмова та виявилася як брехлива, і відкрилася їхня нелюдськість. Коли це відбувалося, прийшло в ту саму годину послання від царя на судище, яке немало докоряло обмовникам, Атанасія ж від вини неправедної звільняло, покірно ж і щиро прикликало його до царя. Бо двоє пресвітерів церкви Олександрійської Апис і Макарій (не той, що зв'язаний на суд був приведений, але инший того ж імени), у Никомидію прийшовши, цареві все про Атанасія розповіли, що вороги брехливі прогрішення на святого мужа нанесли і неправедну раду склали. Цар же, правду пізнавши й обмову, що відбулася із заздрости, зрозумівши, таке послання до єпископів на суд в Тир послав, що, коли в суді тому було прочитане, зразу євсевіянців охопив переляк, і не знали, що чинити. Проте, великою заздрістю спонукувані, не зупинилися в несамовитості своїй ані не досить їм було бути раз переможеними та осоромленими, але до инших обманів звернулися — на пресвітера Макарія, на суд приведеного, наговорювали. І представлявся обмовник Ісхиран, а свідками були євсевіяни, їх же спершу Атанасій відкинув як брехливих і віри недостойних, відтак хотів, щоб видно було виразно, чи Ісхиран священиком є насправді, — і тоді за провину завдану сам обіцяв відповісти. Коли він це говорив, судді не захотіли слухати, але чинили суд над Макарієм. Знемогли ж обвинувачувачі, відклалося слухання тої справи, бо треба було, щоб на тому самому місці, де ж. як вони казали, зруйнування вівтаря Макарій вчинив, тобто в Мареоті, зробити слідство. На таке діло самих обмовників, яких спершу як брехливих було відкинуто, в Мареот посилали. Атанасій, бачивши і не терплячи неправди, що чинилася, закричав, не вмовкаючи: "Згасла правда, потоптана істина, загинуло правосуддя, втік від суддів законний допит і пильний речей розгляд! Це ж бо безглуздо, щоб того, що хоче виправдатися, в путах тримали. Обмовникам і ворогам суд усієї суперечки довірено? І самі обмовники хочуть судити тих, на кого наговорюють?" Це великий Атанасій відкрито проголосив і всьому засвідчив соборові. Бачивши, що нічого не досягне, ворогів і заздрісників на нього помножилося, утаївшись, відійшов до царя — і зразу собор той, чи, краще сказати, лукаве сонмище, неприсутнього Атанасія засудило. Було ж в Мареоті про вищезгадане діло неправедне розсте-ження, і все за волею і бажанням ворогів зробилося. Судили, щоб всеконечно Атанасій викинений був, самі будучи відки-нення достойні. І йшли до Єрусалиму, де ж і богоборного Арія до спільноти церковної прийняли ті, котрі лише язиком благочествували і на Нікейському соборі вдавано єдиносут-ність підписали. А ті, що правдивої віри і серцем, і устами трималися, слова й оповіді Арієві сприйняли розумом і, пильно їх розглянувши, пізнали обман, що таївся під покровом багатьох слів і промов, і зловили його, як лисицю, викрили його, як ворога справжнього. Тоді друге від царя надійшло послання, щоб Атанасій до нього прийшов [ще-бо не дійшов до царя Атанасій], також і всім обмовникам і суддям скоро перед ним стати звелів. Це страх велшсий викликало в собору: боялися-бо вороги, неправедний суд вчинивши, щоб не викрилася їхня неправда, — через те багато з них пішло собі. Євсевій же і Теогній, єпископ Нікейський, та инші, причину якусь правдоподібну, щоб на місці тому затриматися, хитро вигадали, немало часу відтягли, а цареві писаннями відповідали. Тим часом Атанасій, перед царем у Никомидії ставши, від обмови про золото праведно звільнився. Затрималися ж довго євсевіяни, що до царя іти не поспішали, тим часом цар Атанасія зі своїми посланнями до Олександрії на престол його відіслав, всі на нього обмови неміцними і неправедними визнав. Коли сидів же святий Атанасій на своєму престолі й Арій в Олександрії був, велику бентегу і неспокій аріяни чинили в народі. Не терпів же блаженний Атанасій не лише одну Олександрію, але і весь Єгипет Арієм збентежений і розхитаний бачити, сповістив усе писанням цареві, вмовляючи його, щоб вчинив помсту богоборцеві і народному бентежнико-ві. І прийшов, не гаючись, від царя наказ в Олександрію, щоб привести Арія, зв'язаного, на суд царський. Ведений же був з Олександрії до царя Арій. Коли був у Кесарії, зійшовся з Євсевієм, єпископом Никомидійським, і Теогнієм Нікейсь-ким, і Марієм, єпископом Халкедонським, однодумцями своїми, і, порадившися разом, инші обмови на Атанасія склали, ані Бога не боячись, ані неповинного мужа не щадячи, але єдине маючи бажання — щоб правду брехнею покрити, як же говорить божественний Ісая: "Починають труд і родять беззаконня, вони покладаються на брехню і кажуть: "Покриємо себе брехнею". Таке ті беззаконні єретики мали старання, щоби блаженного Атанасія з престолу його скинути і на правовірних сильнішу прийняти силу. Прийшли-бо до царя, Арій ніби оправдатися хотів, Євсевій же і ті, що з ним, неправді Арієвій посприяти — на Атанасія і на істину лжесвідчили явно. І коли стали перед царем, зразу спитали їх про собор, який був у Тирі, що там відбувалося, який суд вчинили Атанасієві? Вони ж відповідали, кажучи: "Про инші прогрішення Атанасія, о царю, не дуже сумуємо, лише про святий вівтар, якого він зруйнував, і про чашу Таїнств, яку розбив на дрібні шматочки. Ще ж і про те, як з Олександрії пшеницю, яку звичайно посилали до Царгорода, посилати не дав і заборонив. Через те, — казали, — скорботою і ревністю ми охоплені, це нас опечалює, це душу нашу ранить. Свідками таких його злодіянь є: Адамантій, Анувіон, Арвестіон і Петро, єпископи, від них же Атанасій, у всьому цьому викритий, суду, направду достойного, за діла свої уникнув, проте відкинення уникнути не зміг, але спільно від всього собору таких недобрих діл зухвалець відкинутий був". Коли вони говорили, цар спершу мовчав, у собі бентежачись, тоді, не мігши зупинити обмовників, сказав праведного в Галлію на якийсь час відіслати, не тому, що повірив обмові, ані гнівом не був охоплений, але щоб мир мала Церква [як же той, хто точно знає погляд царський, свідчить]. Бачив-бо цар, скільки єпископів на Атанасія повстало і яка через те в народі олександрійському і єгипетському крамола була, хотів-бо вгамувати таку бурю і заспокоїти галас, полікувати ж стількох єпископів хворобливість, — тому сказав був святому мужеві віддалитися з града на якийсь час. Після цього й сам відійшов із життя цього, після тридцятьох років царювання свого, маючи від народження шістдесят п'ять років. Умираючи ж, залишив спадкоємцями царства трьох синів: Констянтина, Констанція і Консту, — поміж ними ж розділив царство заповітом. Написав старшому синові Констянтину більший уділ царства, але тому що ні один зі синів його не був при кончині його, через те заповіт свій вручив пресвітерові одному, який мав таємно пошкоджену душу свою Арієвим зловір'ям. Той, як же єресь всередині ховав, так і заповіт царський утаїв. І багато його питали, чи склав цар заповіт, помираючи? Не розповів. У потаємній тій справі мав спільників одних, із царевих євнухів наближених. Коли затримався ж найстарший син Констянтин, щоб прийти до померлого батька, Констан-цій поспішив з Антіохії і швидше від инших прийшов. Йому пресвітер той віддав таємно заповіт батьковий, а за те одної від нього просив благодаті тої — щоб і він приєднався до аріян і помагав їм. Щоб таку відплату за земне царство дати безсмертному цареві Христові, щоб не Богом його сповідувати, ані ж не Владикою всіх, але творінням, не Творцем. О нерозумність і безум! Посприяв же тому вищеназваний Євсе-вій і всі, що з ним, які такий собі за бажанням час знайшли: не инакше сподівалися Арієвої віри складання й учення поширити і зміцнити, лише якщо і новий цар Атанасієве утвердить заслання, наче воно справедливе і цілком добре відбулося. Тим часом начальника, який був у палатах царських, до своєї віри й однодумства схилили, через нього і в инших євнухів Арієвої єресі недуга увійшла, вони природою своєю придатні були до прийняття всілякого зла і передання його иншим. Тоді дружина царська помалу богохульними бесідами розбестилася, подібної шкоди єретичної сповнилася. Врешті і сам цар, аріянським мудруванням зваблений, на Христа Господа, Владику свого, повстав, що сповнилися на ньому божественного Єремії слова такі: "Пастирі нечествува-Єр. 2, [8]. [ ли на мене". І відкрито звелів міцним бути ученню аріянсь-кому, і всім єпископам так, як же і він, мудрствувати, — тих, хто не підкорятиметься, переконувати страхом.

У тій великій бурі і збентеженні керманичами Церкви були такі: Максим Єрусалимський, Олександр Константинопольський і цей, про нього ж наше слово, — Атанасій Олександрійський, який хоч і у вигнанні був, проте не полишав керма церковного, словом і посланнями правовір'я зміцнював. Євсе-вій же Никомидійський з тими, що з ним, у своєму зловір'ї ревно подвизався, піднявши боротьбу на правовірних і кривдячи Христову Церкву. На неї ж найбільше озброївся після ганебної кончини Арієвої, його ж той Євсевій підступний і хитрий увів в Константинопіль з великою честю, на більшу оману і спокусу для вірних, не було-бо там тоді нікого, хто б проти Арія став, багато з влади до нього приєднувалися, коли Атанасій у вигнанні був. Але премудрий будівничий Бог зверху зруйнував ради їхні, перетявши зло і життя Арія: його ж наскільки язик на благочестя образливими словами тік, настільки більше нутрощі його, розірвавшися, витекли, і порожнина утроби — окаянно, повалений, у нечистих місцях лежав, суд праведний язикові нестримному і злому посудові, гною лукавого сповненому, достойне було виснаження. Так той єресі начальник душу і тіло окаянно віддав. Євсевій і його єдинозлобники, весь труд про захист і розширення єресі на себе прийнявши, бентежили всіх, маючи на те, наче руки, євнухів царських, які їм дуже допомагали. Велике старання мали, щоби Атанасієві, який був у вигнанні, загородити уста, аби не вчив про благочестя. Але Опікун всіх Бог схилив серце старшому великого царя Констянтина синові, який того ж імени був — Констянтин. Він і літами, і першістю був серед братів своїх більший, так і владою царською перший, старого Риму маючи державу. Він відпустив святого Атанасія із вигнання і в Олександрію на престол його послав зі своїми посланнями, які містили таке: Констянтин-цар: "Церкву католицьку олександрійську і людей вітаю. Думаю, що нема ні одного серед вас, який би не знав, що з великим благочестя проповідником і Божого закону учителем Атана-сієм недавно трапилося, що на нього спільна від ворогів істини піднялася боротьба. І велено було йому в Галліях перебувати зі мною, щоб зміг на якийсь час ухилитися від бід, які впали на його голову, а не був він зовсім на вигнання засуджений. І чинив я йому багато доброчинств, нічого від не-вольних йому не допускаючи, хоч і терпеливий є справді, як ніхто инший, божественною-бо ревністю наповнений, будь-який тягар легко понести може. Блаженний же Констянтин, батько наш, хотів його швидко на престол повернути, але до кінця життя прийшов і не встиг своєї про нього думки сповнити. Мені, наступникові своєму, діло те залишив, останню про мужа цього заповідав заповідь. Велимо-бо вам, щоб нині зі всілякою честю і світлою зустріччю його прийняли".

З таким посланням царським святий Атанасій досягнув Олександрії, і прийняв його радісно собор православних. Ті, що аріянського зловір'я були, сходилися між собою, знову на нього боротьбу і бентегу піднімали, і причини обмови подавали євсевіяни на святого: і те, що без соборного суду повернувся на престол, і те, що за своєю власною волею увійшов у церкву. Тоді мертвою якоюсь рукою оббрехали блаженного, наче нею по-волхвівськи чинив чуда і чари, — самі були, окаянні, справді волхвами й очевидними чарівниками. Рука ж та, говорили, була якогось Арсенія-клирика, наче якимось підступом Атанасій її втяв. Це вороги донесли до вух царя Констянтина і наполегливо його просили, щоб зразу Атанасія назавжди засудив на вигнання, але цар звелів спершу вивчити те, якщо Атанасій винним виявиться у названому гріху, тоді нехай за законами суд прийме. Архелая-бо, мужа одного з домашніх своїх, разом із Ноном, Фінікійським князем, на достеменний справи тої розгляд послав. Вони, коли в Тир прийшли [там-бо вже був Атанасій, який чекав викриття про руку і про чарування], відклали допит на короткий час, поки з Олександрії прийдуть очікувані обвинувачу-вачі, що те беззаконня Атанасієве — відсічення Арсенієвої руки і чари — самі очима своїми бачили. Це ж відкладання розслідування було Божим провидінням, що кінець відкрито показало. Він-бо, на все зверху поглядаючи і визволяючи того, кого кривдять від кривдника його, продовжив час, поки той Арсеній, про нього ж супротивники на Атанасія наговорювали, у Тир прийшов. Арсеній же, він був одним із клириків церкви Олександрійської, саном чтець, якесь велике беззаконня вчинивши, мав присуд неуникний і жорстоке покарання прийняти, чого забоявшись, утік, і невідомо було про нього нікому довгий час. Лукаві ж противники Атанасія, які в злі були премудрі і ніколи не сподівалися, що Арсеній з'явився через сором за сподіяний гріх, дерзновенно написали, що мертва рука була Арсенієва і що Атанасій мерзотно беззаконствував і проповідував всюди. Перейшла слава по всіх краях, що Атанасій за усічення Арсенієвої руки суд прийме, дійшла про те чутка і до самого того Арсенія, який десь у невідомих місцях ховався. Він же, змилосердившись над отцем і добродійником своїм, і за правду, яку неправедна брехня перемагала, серцем поболівши, вийшов зі сховку, в якому перебував, і в Тир таємно прийшов, самому Атанасію на самоті себе відкрив, до ніг його святих припадаючи. Блаженний ж Атанасій приходу його радий був, звелів йому нікому не показуватися перед судом. Не вгамовувалася ж всезлісна супротивників ненависть, і брехливими на Атанасія наклепами не наситилися, але до зла зло і до брехні брехню додавали. Найняли-бо окаянні єретики якусь безсоромну жінку говорити на Атанасія, наче він, у неї гостивши, насилував її і беззаконня вчинив примусом. І було: коли судді сіли і встали наклепники, ввели жінку, яка плакала і скаржилася на Атанасія, хоч його ніколи не бачила ані не знала, який він з вигляду. "Прийняла, — казала, — його в дім свій Бога ради як мужа чесного і святого, бажаючи собі й дому своєму благословення. І ось, навпаки, постраждала від нього. Коли північ настала, прийшов до мене, коли я на ліжку спала, і насильством образив мене, ніхто не забрав мене з рук його, всі, що в домі, сном глибоким заснули". Коли та безстидниця зі сльозами говорила погане і наклепи, друг Атанасія на ім'я Тимотей, пресвітер, стоячи за дверима і чуючи наклепи ті, зрушився духом і раптом увійшов всередину з поспіхом, став перед очима наклепниці, наче він Атанасій. і сказав до неї з дерзновенням: "Жінко, — сказав, — чи я тебе вночі насилував, як же ти кажеш? Чи я?" Вона ж безстидно до суддів проголосила, говорячи: "Це і є мій спокусник, цей чистоти моєї зрадник, цей, а не инший, який у мене гостював і за добро моє наругою мені віддав". Це почувши, судді засміялися. Супротивники ж посоромилися дуже: явно-бо відкрилася брехня їхня, і був їм сором і зневага, і всі неправедному тому оббріхуванню дивувалися, Атанасія вільним від того гріху зробили. Що-бо чинять противники: перший свій сором другим оббріхуванням покрити хотівши, в чаруванні викривати мужа святого почали і внесли на середину якусь руку, Діло мерзотне і для бачення жахливе, і тою рукою безсоромно на святого покивали: "Вона на тебе, о Атанасію, мовчки скаже, закричить, вона тебе викриє, ця тебе візьме і міцно втримає, щоб не втік ти від суду, її ні словами, ні хитрістю, ні иншим якимось підступом уникнути не зможеш. Знають всі Арсенія, йому ж ти неправедно і немилостиво руку цю відсік. Кажи уже далі, на яку справу її потребував? І з якої причини її відтяв?" Він же покірним голосом, як же годиться такому мужеві, який наслідував Христа Господа свого, юде-ями колись судженого, не перекрикуючи того, що горлав, але як ягня, на заколення ведене, то зовсім мовчав, то покірно відповідав, мовлячи: "Хто-бо є з вас, що знає Арсенія добре? Хто ж є такий, що цю руку точно впізнає? Коли ж багато хто зі сидіння свого повставали, що Арсенія самого і руку його добре знали, — як твердили, зразу Атанасій накриття скинув, звелів Арсенієві посередині стати. Встав-бо Арсеній посеред суду того живий і здоровий, обидві руки маючи цілі. Блаженний же, гнівливо поглядаючи на обмовників, сказав: "Чи не цей то Арсеній, чи не той, який, як ви кажете, має відтяту руку? Чи не цей, знаний всім олександ-рійцям?" І звелів Арсенієві, щоб спершу праву, тоді ліву догори простягнув руку. І сильно крикнув, наче прикликаючи тих, що далеко стояли від істини. Це-бо казав: "О мужі, ось і Арсеній, це ж і руки його, які жодного не пізнали відсічення. Покажіть же ви свого, якого ж маєте, Арсенія? І чия є та рука відсічена, що вас самих, як таких, що відсічення те сподіяли, засуджує?" Тоді всі невимовного сповнилися сорому і покривали лиця свої, від суду відходили, зброєносці лише зосталися. Народ же, аріянської шкоди доволі сповнений, бачив, що єпископи і судді зі соромом і печаллю виходили, обійшли Атанасія, допікаючи йому словами жорстокими, волхвом, і чарівником, і брехуном називаючи, й инші, гостріші, на нього наносячи слова і докори, і руки здіймаючи, щоб розшматувати й убити його, — і в будь-якому разі те зробили б, якби не вгамував їх Архелай, муж царевий, і з-поміж них не забрав Атанасія. Той Архелай, добрий вдачею, невинність Атанасія, велику ж кількість ворогів і невгамовне зло їхнє бачивши, радив Атанасієві, щоб, утаївшися, втікав і сховався там, де б його ніхто знайти не міг. І, взявши його, вивів із града таємними сходами, ухиляючись від несамовитого люду. Втікав-бо святий, а судді неправедні на другий день без Архелая, мужа царського, зібралися, засудили праведного Атанасія як любодія і вбивцю, волхва і чарівника. І написали причини засудження цього, розіславши по всіх усю-дах, щоб замикали перед ним гради і церкви у всіх краях. Повстали й розлютувалися на нього і царя Констянтина настільки, що маєтки і почесті обіцяли тим, які чи про живого Атанасія, де перебуває, сповістять, чи убитого голову принесуть. Він же не лише за межі грецьких володінь, але наче з лиця вселенної вигнаний, в одній глибокій ямі, що колодязем колись була, потім вичерпалася, стала безводною і сухою, немало часу, таївшися, переховувався, ніхто ж про нього не відав, хіба один боголюбець, який годував його, пильнуючи там. Тоді почали деякі здогадуватися, де він, і вже хотіли зранку взяти, всюди-бо з великою обережністю шукали й вистежували. Атанасій, божественним промислом вночі з ями вийшовши, в инше місце перейшов. Боячися ж, щоб і там знайдений і взятий не був, відійшов зі Сходу на Захід.

Царював тоді на Заході молодший брат Конста, після смерти старшого брата Констянтина, що в Аквилії при ріці Алсі від воїнів убитий був. Прийшовши ж у Єнропію, блаженний Атанасій до Юлія, папи Римського, і до самого царя Консти приступивши, все про себе розповів детально. Тим часом був в Антіохії собор східних єпископів, які зійшлися для освячення церкви, яку великий Констянтин почав був будувати. Довершив же її син його Константій і робив їй освячення. З тої причини зібралися там всі зі Сходу єпископи, серед них же немало було аріян. Вони, з допомогою царе-зою своє соборище лукаве зібравши, Атанасія святого, який на Заході тоді перебував, знову відкинули і послали писання в Рим до папи Юлія, написавши неправдиве свідчення на Атанасія, спонукаючи папу, щоб і він його відкинув. А в Олександрію замість Атанасія спершу вибрали Євсевія Єми-синського, мужа вченого, але він не захотів, знаючи, яку люди олександрійські мають ревність за своїм пастирем Ата-насієм. Тоді такого собі Григорія Кападока, зловірного арія-нина, на престол той поставили. Його ж, поки ще до Олександрії не дійшов, випередив з Риму Атанасій: папа-бо Юлій неправдиве свідчення на Атанасія уважно розглянувши і брехливим пізнавши, відпустив Атанасія знову на престол його з посланнями своїми — у них же досить картав тих, хто відкинути Атанасія посмів. І прийнятий був святий від правовірних олександрян з радістю великою. Супротивники, про те довідавшися [помер уже керівник їхній Євсевій Нико-мидійський], збентежилися вельми і зразу намовили царя, щоб із Григорієм послав воїнство, аби на престол возвести його. Послав-бо пар із Григорієм тим, єретиком, від єретиків вибраним, воєводу, Сиріяна на ім'я, з великою кількістю озброєних воїнів. Звелів йому, аби Атанасієві смерть, Григорієві ж єпископство влаштував. І було, коли в Олександрійській соборній церкві всенічна відправлялася служба, бо був якийсь празник, і коли всі правовірні люди з пастирем своїм Атанасієм у церкві чували і співали, прийшов воєвода Сиріян із озброєним військом, наче на битву, і, обійшовши церкву, Атанасія одного [людей щадячи] на убивство шукав. Він же, Бог його покривав, утаївся поміж людьми, вийшов з церкви ї і, посеред гамору і безлічі людей пройшовши, тому що пітьма нічна налягла, утік, як риба зі середини самих сітей, і до Риму знову повернувся. Злочестивий же Григорій прийняв престол Олександрійський, наче хижак. І піднеслася крамола люта в народі, і храм один, названий Діонісієвим, запалили. А святий Атанасій у Римі перебував протягом трьох років, шанований вельми від царя Консти і папи Юлія. Мав же там собі друга — святого Павла, архиєпископа Царгородського, якого також зловірні з престолу вигнали. Тоді радою обох царів, Константія і Консти, був собор східних і західних єпископів у Сардикії про визнання віри і про Атанасія та Павла. Там західних єпископів було більше трьох сотень, східних же сімдесят і трохи більше. Серед них же був і вищезгаданий священик Ісхиран, у той час вже єпископ Мареотій-ський. Зійшлися-бо з Азії єпископи, але ані бачитися із західними не хотіли, поки не виженуть спершу зі собору свого Павла і Атанасія. Західні ж таких їхніх слів навіть слухати не хотіли. І відійшли східні зразу до себе. Дійшовши ж у Фи-лополь, град Тракійський, там свій собор, чи, краще сказати — лукаве сонмище, — склали й одноголосно [о, терпіння Твоє, Христе Царю!] відкрито анатемі передали [тобто: прокляли ісповідання тих, хто ісповідує Сина єдиносущним Отцеві]. І те нечестя своє всюди тим, що під ними були, розіслали. Про це довідавшись, святі отці Сардикії спершу богохульне те соборище єретичне і злославне їхнє ісповідання анатемі передали, тоді обмовників Атанасієвих скинули з санів їхніх, межі ж святої віри, встановлені в Нікеї, утвердили, наияснішою мовою проповідувати Бога Сина Богові Отцеві єдиносушним постановили.

Після цього всього цар західний Конста посланнями своїми просив брата свого, східного царя Констанція, за Павла й Атанасія, щоб звелів їм на свої повернутися престоли. Коли той відкладав їх повернення, знову цар Конста написав йому гострішими словами: "Якщо не послухаєш мене [казав] волею, то, хоч ти і не хочеш, посаджу кожного з них на престол його, з силою і зброєю прийду на тебе". Тоді цар Констанцій, погроз братових забоявшися, прийняв святого Павла, який швидше прийшов, і на його престол чесно відіслав, а святого Атанасія ласкавими посланнями своїми з Риму до себе прикликав, і розмовляв з ним, бачив його мужем премудрим вельми і богонатхненним, і подивувався з великої премудрости його, зробив йому честь велику, і повернув на престол його славно. Сам-бо провів його і писав до люду олександрійського і до всіх, що в Єгипті, єпископів і князів, і до Несторія Августалія, і тим, що після Тиваїди і Лівії, владикам, щоб з великою честю і шаною Атанасія приймали. Тими царськими посланнями блаженний утвердився, пішов Сирією і Палестиною і, у святому граді Єрусалимі бувши, прийнятий був люб'язно від святішого Максима, ісповідника, єпископа Єрусалимського, і один одному розповідали про свої біди і напасті, які задля Христа перетерпіли. Скликав же святіший патріярх Максим східних єпископів тих, що через страх аріянський погодилися на скинення Атанасія. Зробив їх спільниками Атанасієві, віддавши йому достойну честь, він же з радістю відпустив їм їхні щодо нього прогрішен-ня. Тоді в Олександрію на престол свій прийшов з великим торжеством, зустрічав його весь народ з невимовною радістю, і всі єпископи та князі на прийняття його зійшлися, і чесно його ввели. Це третє святого Атанасія після трьох вигнань було на престол повернення. І після незчисленних трудів і хвороб трохи він відпочив і думав подальше життя своє провадити в полегшенні і спокої, однак знову хвилі лютих бід на нього зрушилися. Коли-бо нечестивий Магнентій, зождь римського воїнства, змовившись із заколотниками своїми, убив благочестивого царя Консту, пана свого, тоді знову піднесли ріг свій аріяни і підняли боротьбу люту на Христову Церкву. Знову-бо й на Атанасія обмови, і гоніння, і старе зло почалися. Знову вийшли царські накази і погрози. Знову Атанасію втечі, знову страхи, по землі ж і цілому морі шукання: вищезгаданий-бо Григорій Кападок, який раніше аріянами на престол замість Атанасія вибраний був, прийшовши в Олександрію, потряс Єгипет, похитнув Палестину і весь Схід наповнив бентегою. І скинуті були знову світильники вселенної зі своїх престолів: святий Максим — із Єрусалиму, святий Павло — із Царгороду, а що в Олександри творилося, сам святий Атанасій розповідає, говорячи так: "Знову прийшли, — казав, — якісь в Олександрію, шукаючи, щоб нас убити, і було теперішнє гірше попереднього. Воїн-ство-бо раптом церкву обступило, і замість молитов були зойки, крики і бунт. Це ж було у святу Чотиридесятницю. "."зійшов же Григорій із Кападокії, його ж македоняни та аріяни прислали, виростив зло, його ж навчився від тих, що послали його. Через тиждень після святої Пасхи заганяли буди дів в ув'язнення, єпископів воїни зв'язаних вели, сиріт і вдів доми розкрадали і повний розбій у граді був. І виходили з града уночі християни, доми запечатували, і клирики через братів своїх бідували — люте справді було це, але ще лютіше після цього відбулося. Після святої П'ятдесятниці люди, котрі постили, зійшлися в гробницю святого священномученика Петра помолитися, бо всі цуралися Григорія і спілкування з ним уникали. І коли про те довідався той вселукавий, намовив на них стратилата Севастія, який був маніхей вірою. Він же з багатьма воїнами, зі зброєю і мечами оголеними, луки ж і стріли несучи, кинулися в саму церкву, напали на людей. Але мало знайшли тих, що молилися: вже-бо багато пішло, була-бо пізня година. А тим, що застали, сподіяли біду найлютішу. Вогонь-бо великий запалили і дівчат біля вогню поставили — примушували їх, щоб визнавали себе арієвої віри. І коли на те змусити їх не змогли, бачивши, що вони зовсім на вогонь і погрози не зважають і непереможні у своєму правовір'ї, оголили їх і без пощади лиця ж їм посікли ранами настільки, що через довгий час ледве могли їх свої упізнати. Мужів же числом сорок катуванням новішим покарав: із фініків відітнув палиці з гострим терням і плечі їм так обдер тим терням, що глибоко вгризлося, наче хтось тіло багато разів порізав. Инші ж, не витерпівши болю, так і помирали з ранами. Усіх же дів (найбільше їх мучив) у вигнання до великого Оасиму послав, а тіла мертвих убитих християн правовірних навіть своїм взяти не дозволив, але воїни заховали їх десь непохованими, думаючи, що таким чином жорстокість їхня утаїться. Так вчинили зваблені розумом і безумні. Правовірні ж раділи за страждальців своїх через міцне їхнє ісповідання, ридали ж через те, що тіла їхні безвісні є, більше викривалося нечестя катівське і жорстокість. Після цього зразу з Єгипту і Аивії у вигнання послав єпископів: Амонія, Моїна, Гайя, Філона, Єрмія, Павлина, Псиносіра, Линамона, Агатона, Агамфа, Марка, і других Амонія і Марка, Дракон-тія, Адельфія, Атінодора — і пресвітерів Єракса і Діоскора. І так погано їх кривдили, що одні на дорогах, а инші у вигнанні померли. На довічне вигнання засудили понад тридцять єпископів. Окаянні, як Ахав, намагалися, якщо б можливо, зі всієї землі правду забрати і знищити". Так ~Великий Атанасій сам пише, про свою втечу сповіщаючи. Инше ж наступна повість розповість.

Констанцій-цар після смерти брата свого царя Консти, перемігши Магнентія, володів Сходом і Заходом, і як же на Сході, так і на Заході поширював єретичне аріянство, єпископів західних всілякими способами — одних страхом, ин-ших же ласкою, дарами й иншими привабами — схиляючи, щоби з арієвими догмами погодилися, спільниками стали їхнього зловір'я. Звелів же у Медіолані, граді Італійському, бути соборові на Атанасієве скинення: так-бо сподівався утвердити аріянство, коли Атанасій зовсім відкинений і з живих знищений буде. Багато-бо тоді стали однодумцями царевими: одні через страх, инші ж почестями царськими заманені були. А ті, що в благочесті міцними лишалися, ті від того соборища ухилися: таким був Євсевій, єпископ Віркелін-ський, Діонисій Медіоланський, Родан Толосанський, Пав-лин Тривиринський і Лукифор Калаританський. Вони скинення Атанасієвого не підписали, вважаючи, що це є скиненням праведної віри й істини відкидання, через що у вигнання в Аримин відіслані були.

Инші ж усі єпископи, які в Медіолані зібралися, Атанасія засудили, щоб був скинений. Не зайвим же буде тут сказати і про непідписання Євсевієм і Діонісієм соборища того неправедного. Коли зібралося в Медіолані єпископів аріянських десь до тридцяти, не чекали ж инших єпископів правовірних, і самі собор склали, й імена свої підписували. Діонісія Медіо-ланського, недавно на єпископський сан возведеного і літами молодого, переконали підписати собор той, і він не смів заперечити стільком образом чесним і давнім єпископам. Підписав, отож, хоч не хотів, ім'я своє там же, з ними. Після цього правовірний єпископ Віркелінський Євсевій, літами старий, в Медіолан [коли вже відбулося те соборище з підписанням імен трьох] прийшов і Діонисія про те, що в соборі діється, питав. Діонисій же, розповідаючи, що сталося вже неправедне на святого Атанасія судище, визнав з великим жалем і розкаянням своє прогрішення, що зваблений був і тому підписався на скинення Атанасія. І сварив його за те блаженний Євсевій, як батько сина, бо Діонісій за батька духовного мав Євсевія — і через старість його, і через те, що довгі роки єпископствував, та й місцем єпископ Веркелинський вищий був від Медіоланського. Проте, бачивши Діонісієве покаяння, Євсевій велів йому не сумувати: "Я, — казав, — знаю, що зроблю, щоб ім'я твоє з-посеред них витерте було". І було те так. Довідалися єпископи аріянські про прихід Євсевія, прикликали його на зібрання своє і показали йому складений на Атанасієве скинення суд із підписами їхніми. Хотіли, щоб і він там-таки ім'я своє підписав. Євсевій, вдаючи, ніби погоджується з їхнім собором і підписати хоче, взяв хартію і читав імена єпископів, що підписалися. Дійшовши ж до імени Діонісія, скрикнув, ніби образився, говорячи: "Де я підпишу ім'я своє? Чи під Діонісієм? Ніяк ні. Діонісій вище від мене не буде. Ви кажете, що Син Божий не може бути рівний Богові Отцю, то чому сина мого понад мене шануєте?" І не хотів підписатися, поки ж Діонісієве ім'я з вищого місця витерте не було. Єпископи ж аріянські Євсевієвого підпису дуже хотіли і, утішити його бажаючи, звеліли, щоб Діонісієве ім'я витерте було. І витер Діонісій своєю славною рукою, якою написав, ім'я своє у хартії, ніби даючи вище місце старшому єпископові Євсевію Виркелінському, а сам під ним ніби хотів підписатися. Коли ж витерте було ім'я Діонісія і зовсім загладжене, що ані сліду письмен не було, блаженний Євсевій відклав вдавану з їхнім соборищем згоду і відкрито визнав правдиву, насміхаючись з аріян і говорячи: "Ані я вашими беззаконнями не осквернюся, ані сину своєму Діонісію не дам бути учасником зла вашого: не є бо праведно підписати суд неправедний на скинення невинного архи-єрея, закон Божий і церковні правила те забороняють. Хай буде всім відомо, що Євсевій і Діонісій більше судища того вашого, зла і беззаконня сповненого, не підпишуть. Дяка ж Богові, що вибавив Діонісія від участи вашої, подавши нам такий задум, щоб ім'я його з-посеред імен ваших вигладилося добре, яке зле написане було".

Бачили ж аріяни, що осміяні від Євсевія і Діонісія, наклали на них руки щоб скривдити їх і, багатьма дошкуляннями докоривши, на вигнання кожного окремо відіслали, і таке зло блаженному Євсевію чинили у вигнанні, що й помер він страдницьки. Чувши ж те все і довідавшись, що єпархові воїни велінням царським приходять, щоб взяти його, явленням якимось божественним повідомлений, святий Атанасій опівночі з єпископії відійшов і в одної доброчесної дівчини, яка була Богові освячена й істинною рабою Христовою, сховався і таївся в неї аж до кончини царя Констанція — ніхто ж зовсім про нього не знав, лише Бог і та дівчина, яка йому сама служила і приносила йому книги, яких він потребував, позичаючи в инших. Там перебуваючи, святий багато послань на єретиків написав. Олександрійський же народ, шукавши пастиря свого святого Атанасія, обходив усе, тужили-бо за ним вельми, і настільки старанно його шукали, що й душу свою кожен за віднайдення його солодко передав би. І обліг великий занепад святу Церкву. Арієва-бо єресь набрала сили не на Сході лише, але й на Заході. І скидали за царевим велінням в Італії і по цілому Заході тих єпископів із престолів їхніх, котрі не хотіли підписати иншосущого — що Син є иншої природи, ніж Отець. У той час і святий Ливерій, папа, що за блаженним Юлієм, який наступником святого Силь-вестра був, римський престол прийняв, вигнаний був за благочестя, а замість нього якийсь Філікс із єретиків возвівся. Так довго звідусіль Церкву святу єретики утискали і кривдили, аж тут приспіла кончина цареві Констанцію: коли був між Кападокією і Киликією на місці, названому Мопсиські джерела, там життя і царства позбувся. Також і Григорія того, псевдоєпископа Олександрійського, від єретиків поставленого, суд Божий постиг — і загинув окаянний з шумом, вбитий був еллінським народом, коли бунт зчинився за місце якесь еллінське, яке в Олександрії було, а він хотів відняти. Став же після Констанція на царство Юліян і всі Конс-танцієві устави і закони змінити намагався, і з вигнання всіх випускав. Довідався про те Атанасій і боявся, щоб і Юліяна не зманили аріяни на своє злочестя: ще-бо не було явлене Юліянове відступництво й остаточне Христа відкинення. Ніч-бо глибока була, вийшов святий Атанасій з того дівочого дому, в якому ховався, і посеред церкви олександрійської опинився. Хто-бо розповість про ту радість, яка була в правовірних? Як, щоб побачити його, звідусіль збіглися клирики, і міщани, і весь люд, як солодко на нього дивилися? І з любов'ю його обіймали? Тоді з приходом його сміливости наповнилися, зразу всіх аріян з Олександрії вигнали, град же і себе самих вручили Атанасієві-пастиреві й учителеві своєму. Після цього Юліян беззаконний те, що вчинив у тайні, відмовившись від Христа, показав відкрито. Укріпившись на царстві, перед усіма від Христа відмовився й ображав пресвяте Ім'я Його, поклонився ж ідолам, відкрив повсюди капища і нечисті нечестивим богам жертви приносити звелів — і були кругом жертовники, і нечистоти, і дим, і забиття тварин, і кров. У тому великі стовпи й учителі Церкви його викривали, і він люте підняв на Церкву гоніння, а найперше на святого Атанасія. Радився-бо цар зі своїми однодумцями і премудрих своїх волхвів, відьмаків і чарівників питав, як би можна було знищити зі вселенної християнство. Думали всі, як би Атанасія із землі взяти і згубити. Говорили-бо: "Якщо зруйнується основа, то легше й решту християнської віри знищити". Знову-бо судище неправедне склалося на Атанасія, знову воїнство послали в Олександрію, знову збентежився град, оточена і потрясена була церква озброєних рукою, одного ж Атанасія шукали на вбивство. Він же знову, Богом покритий, пройшов поміж них, уникнувши рук тих, що шукали його, вночі до ріки Ніл прийшов і сів у якийсь корабель, що відпливав у Тиваїду. Догнали його ті, що любили його, і зі сльозами говорили: "Куди знову від нас відходиш, отче? На кого нас покидаєш, як овець, що не мають пастиря?' Святий же їм відповідав: "Не плачте, діти, бо цей неспокій, який бачимо, скоро розпадеться". Те сказавши, відплив у дорогу свою. Пішов же поспіхом услід йому якийсь воєвода: йому ж наказано було від ката, щоб, де дожене Атанасія. там убив його. Один із тих, які були з Атанасієм, бачившії здалеку того воєводу, який услід кораблем плив і наздоганяв їх, і пізнавши його добре, умовляв гребців своїх, щоб гребли швидко, аби втекти їм від тих, які доганяють їх. Святий же Атанасій, трохи почекавши і те, що має бути, зрозумівши, велів гребцям знову до Олександрії корабель повернути. Коли вони засумнівалися в тому і боялися, бути відважними звелів — і, обернувши корабель, просто в Олександрію попливли супроти погоні. І коли поблизу воєводи були, варвари наче млою мали очі свої потьмарені: бачивши, не бачили і пливли мимо. Атанасій же питав їх: "Кого шукаєте?" І відповідали: "Атанасія шукаємо. Чи не бачите його де?" Він же казав: "Випереджує вас трохи, у кораблі пливучи, ніби втікаючи від когось, що женеться за ним, доганяйте і встигнете". І так святий уникнув рук вбивчих і, увійшовши в Олександрію, всіх вірних сповнив радістю, проте ховався до смерти Юліянової. Загинув же той богомерзєнний пар скоро, настав після нього Иовиніян, християнин благочестивий, і знову святий Атанасій безстрашно на престолі своєму сидів, кермуючи Церквою. Але і Иовиніян на царстві не затримався, сім-бо лише місяців царював, помер у Галатії. Настав Ва-лент, арієвим злочестям заражений. Почалися-бо знову і біди на Церкву. Той-бо злочестивий цар, прийнявши владу, не про мир спільний, ані про влаштування війська, ані про перемогу над супостатами не думав, але зразу почав піклуватися, як би аріянство примножити й утвердити, — і скидав архи-єреїв правовірних із престолів їхніх, які не погоджувалися із його злочестям. Вигнав-бо спершу святого Мелетія, архи-єпископа Антіохійського, тоді й цього великого страждальця Атанасія шукав, щоб узяти. І коли та внутрішня боротьба, яка Церкву Христову всюди гонила і кривдила, прийшла і в Антіохію і, велінням єпарховим, воїни вже мали взяти святого Атанасія, вийшов блаженний таємно з града і в якомусь отецькому гробі сховався, чотири місяці там перебував, ніхто про нього не знав. Тоді вся Олександрія за святим Атана-сієм сумувала й тужила, великої сповнилися бентеги, втомившись такими й настільки великими від царів своїх кривдами. І вже хотіли вони від царя Валента відійти і, прийнявши зброю, почати боротьбу. Довідався ж про те цар і забоявся 'їхнього відходу і міжосібної боротьби — попустив, хоч не хотів, щоб Атанасій тримав престол свій без страху. Так святий Атанасій, старий воїн Ісуса Христа, по довгих трудах і після великих за правовір'я подвигів і по стількох вигнаннях і втечах, трохи часу перед кончиною своєю в тиші й мирі на престолі своєму поживши, спочив у Господі і приєднався до Отців своїх — патріярхів, пророків, апостолів, мучеників та ісповідників, подібно до яких на землі подвизався. Єпископ-ствував сорок шість років, залишив після себе спадкоємця престолу Петра блаженного, друга свого і у всіх бідах своїх спільника. Сам же відійшов прийняти світлі вінці й невимовних благ винагороди від Христа, Господа свого, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава і держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).


святий Кирило єпископ ОлександрійськийСвятитель Кирило, архієпископ Олександрійський, видатний борець за Православ'я і великий учитель Церкви, походив із знатної і благочестивої християнської сім'ї. Він вивчив світські науки, у тому числі і філософію, але найбільше прагнув здобути знання Священного Писання та істин християнської віри. У юності святий Кирило поступив в скит святого Макарія в Нітрійськіх горах, де пробув шість років. Патріарх Олександрійський Феофіл (385 - 412) посвятив його в сан диякона, зарахував до кліру і, бачивши його обдарованість, доручив промовляти проповіді.

Після смерті Патріарха Феофіла святий Кирило одностайно був обраний на патріарший престол Олександрійської Церкви і очолив боротьбу з єрессю Новаціана, що розповсюдилася в Олександрії, який учив, що християни, що відпали під час гонінь від Церкви, не можуть бути знов прийняті нею.

Святитель Кирило, бачивши безрезультатність умовляння єретиків, домігся їх вигнання з Олександрії. Найнебезпечнішими для Церкви були юдеї, що неодноразово проводили бунти, які супроводжувалися звірячими вбивствами християн. Святителеві довелося довго боротися з цим. Щоб покінчити ще й із залишками язичництва, святитель вигнав бісів із стародавнього язичницького капища і влаштував на тому місці храм. Сюди були перенесені мощі святих безсрібників Кира і Івана. Ще важча боротьба чекала святителя з виниклою несторіанською єрессю.

Несторій, пресвітер Антіохийської Церкви, в 428 році був обраний на Константинопольську кафедру і дістав можливість широко поширювати своє єретичне учення, направлене супроти догмата про незлите з'єднання двох природ в особі Господа Ісуса Христа. Несторій називав Матір Божу не Богородицею, а Христородицею, тлумачачи, що вона народила не Бога, а людину Христа. Святий Патріарх Кирило неодноразово писав Несторію і роз'яснював його помилки, але той продовжував упиратися. Тоді святитель направив кліру Константинопольської Церкви послання проти несторіанства, а святому благовірному цареві Феодосію Молодшому (408 - 450) - два трактати з викриттям єресі. Писав святитель Кирило і іншим Церквам - Тату Целестину і іншим Патріархам, а також ченцям деяких монастирів, попереджаючи про виникнення небезпечної єресі.

Несторій почав відкрите гоніння на православних. У його присутності один з його прихильників, єпископ Дорофій, з церковної кафедри проголосив анафему тим, хто іменує Пресвяту Діву Марію Богородицею.

Несторій ненавидів святителя Кирила і в своїх доносах зводив на нього всякі наклепи і вигадки, називаючи єретиком. Святитель всіма силами продовжував захищати Православ'я. Положення загострилося настільки, що виникла необхідність в скликанні Вселенського Собору, який відкрився в 431 році в місті Єфесі. На Собор прибуло 200 єпископів від всіх Християнських Церков. Несторій, чекаючи прибуття єпископа Антіохийського Івана і інших сірійських єпископів, не погоджувався на відкриття Собору. Але отці Собору почали засідання. Головував Олександрійський Патріарх, святитель Кирило. Розглянувши учення Несторія, Собор засудив його як єресь. Несторій не підкорявся Собору, а прибулий єпископ Іван відкрив беззаконний собор, який проголосив святителя Кирила єретиком. Смута збільшувалася. По велінню імператора архієпископи Кирило Олександрійський і Мемнон Єфеський були ув'язнені. Цьому ж заходу піддався і Несторій.

Незабаром святителі Кирило і Мемнон були звільнені, і засідання Собору продовжувалися. Несторій, що не підкорявся визначенню Собору, був позбавлений сану і по велінню імператора засланий у віддалене місце Сасим, в Лівійській пустелі, де він помер у важких муках: його язик, що хулив Матір Божу, спіткала кара - у ньому завелися черв'яки. Визначення Єфеського Собору підписали також єпископ Іван Антіохийський і решта сирійських єпископів.

Святитель Кирило управляв Олександрійською Церквою 32 року: до кінця його плідної діяльності паства була очищена від єретиків. М'яко і обережно святитель Кирило підходив до тих, хто по своїй простоті і невіданню впадав в помилкову філософію. До одного старця, подвижника високого життя, що неправильно мислив про старозавітного праведника архиєрея Мелхиседека як про Сина Божого, святитель звернувся з проханням помолитися Господу, щоб Він відкрив, як правильно мислити про цього праведника. Через три дні старець прийшов до святителя Кирила і сказав, що Господь відкрив йому, що Мелхиседек був архиєреєм і звичайною людиною.

Святитель Кирило зумів подолати упередження до пам'яті великого святителя Івана Златоустого (+ 407; пам'ять 13 листопада). Патріарх Олександрійський Феофіл, рідний дядько святителя, був супротивником святителя Івана і головував на Соборі, що засудив його. Святитель Кирило з молодих років знаходився в оточенні супротивників Івана Златоустого і мимоволі теж мав проти нього упередження. Преподобний Ісидор Пелусіот (+ ок.436 - 440; пам'ять 4 лютого) неодноразово писав святителеві Кирилу і спонукав його внести ім'я великого отця Церкви до диптиха святих, але святитель Кирило не погоджувався. Але одного разу він побачив уві сні чудовий храм, в якому знаходилася Божа Мати, оточена сонмом Ангелів і святих, серед яких стояв і святитель Іван Златоуст. Коли святитель Кирило хотів наблизитися до Пресвятої Владичиці і віддати Їй належне пошанування, святитель Іван Златоуст не допустив його. Мати Божа просила святителя Івана пробачити святого Кирила, що погрішив проти нього по невіданню. Побачивши, що святий Іван зволікає, Мати Божа сказала: "Пробач його для Мене, бо він багато потрудився для Моєї честі, прославив Мене серед людей і найменовував Богородицею". Святитель Іван відповідав: "За Твоїм, Владичице, клопотанням прощаю його", - і потім з любов'ю обійняв і поцілував святителя Кирила.

Святитель Кирило розкаявся в тому, що тримав гнів проти великого догідника Божого. Скликавши всіх єгипетських єпископів, він зробив урочисте святкування на честь святителя Івана Златоустого.

Помер святитель Кирило в 444 році, залишивши багато творінь. Особливо слід зазначити Тлумачення на Євангелія від Луки, від Івана, Послання апостола Павла до Коринфян і Євреїв, а також апологію на захист християнства проти імператора Юліана Відступника (361 - 363). Величезне значення мають п'ять книг проти Несторія, праця про Пресвяту Тройцю, під назвою "Скарб", написаний проти Арія і Євномія, і два догматичні твори про Пресвяту Тройцю, виклади Православного вчення, що відрізняються точністю, про Вихід Святого Духа. Твір проти антропоморфізму написаний святителем Кирилом для деяких єгиптян, які за невіданням уявляли Бога в людському образі. У числі творінь святителя Кирила є і "Бесіди", серед яких особливо зворушливо і повчальне "Слово про відхід душі", поміщене в слов'янському "Последуваному Псалтирі".

Джерела:   cerkva.if.ua

КІРІОС

31.01.2016р. Б. / Хрещення розділяє чи єднає?

2 жовтня 2015 року в рамках «8-го Екуменічного Соціального Тижня» відбулось ІІ пленарне засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу Українського Християнського Академічного Товариства (УХАТ). З доповіддю «Хрещення розділяє чи єднає?» виступив голова Комісії УГКЦ сприяння єдності християн, протоієрей Ігор Шабан.

Хрещення розділяє чи єднає?
Поставмо собі на самому початку запитання, чи можемо сьогодні ствердити, що Св. Тайна Хрещення ділить християн в Україні? На перший погляд здається, що це цілком безглузде запитання, особливо для звичайних пересічних українських християн. Та коли це запитання поставити богословам з різних конфесій або ж представникам духовенства – то реакція на це запитання, гадаю, буде різноманітною.

Ще до того як почуємо пряму відповідь «Так» чи «Ні», розпочнуться різного роду дискусії та виставлення умов:
  • Чи христили людину через повне занурення у воду, чи через часткове, а можливо взагалі через поливання?
  • Чи христили немовлям, чи вже дорослу і цілком свідому людину?
  • Чи христив пастор, а чи священик католицький, а, можливо, православний? Чи христив, можливо, звичайний мирянин?
При цьому забуваємо, яка мета цього Таїнства, для чого це взагалі робиться, що насправді є важливим, а що другорядним.

Сьогодні існує певний парадокс: те, що в задумі нашого Господа, Ісуса Христа, має бути знаком однієї віри та приналежності до одного Спасителя (Еф. 4:5) стає причиною взаємних образ, ворожнечі і розділення. Гордовите переконання, що лише одна конфесія може уділяти правдиву Св. Тайну Хрещення, розвиває, м’яко кажучи, не надто позитивну тенденцію в нашому суспільстві, закриваючи себе та своїх послідовників у свого роду «гетто» та творячи неприятелів зі своїх братів у вірі.

Я б не хотів тут торкатися теми різниць у вірі, оскільки переконаний у тому, що православні та католики мають ту саму віру, яка закладена першими Вселенськими Соборами. При цьому не слід забувати, що ця віра виражається у різний спосіб, відповідно до традиції, літургічної спадщини й історичного розвитку.

Але повернімось до Св. Тайни Хрещення. Якщо відкриємо нашу головну Книгу – Біблію, то зауважимо, що там виразно зазначено: повторювання хрещення є супроти Божого наміру. Лист до Ефесян досить і чітко підкреслює ідею одного хрещення, поєднуючи його з переконанням в існування одного Бога і однієї віри … (Еф. 4:5). Подібно як неможливим було б у Старому Завіті друге обрізання (і не лише з огляду на фізичні перешкоди), так неможливим є друге хрещення у Завіті Новому (Гал. 3:6-29, Еф. 4:5, Кол. 2:11-13). Тому Хрещення можна отримати лише один раз, розуміючи його як знак входження до Божого люду (1 Кор. 1:14, 10:2, Євр. 6:1-6, 1 Пт. 3:18-21).

Перечитуючи Св. Письмо, звернімо нашу увагу на перші християнські спільноти і найперше на Церкву в Коринті. Апостол Павло у своєму 1-му листі до Коринтян закидає їм розділення (3:3–4), гордість (4:18), неморальність (5:1–2), сварки (6:1–6), роздори (11:17–22), ідолопоклонство (10:14–21), різниці у вченні апостолів (1:12–15, 11:27–30, 12–14). Однак Павло взагалі не заперечує важності їхнього хрещення. Не має навіть натяку на сумнів, а радше навпаки, пояснюючи ідею братньої любові в контексті служіння дарами, пише: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом (1 Кор. 12:13)».

Однак сьогодні не раз можемо почути, що певна спільнота чи конфесія, відділившись від Церковної повноти з огляду на гріх, чи помилкове розуміння чистоти віри, втрачає повністю всю благодать, а це і можливість уділяти правдиві та гідні св. Тайни. Такий докір неодноразово чуємо зі слів традиційних конфесій на адресу християнських протестантських спільнот, а навіть (зважаючи на наш український контекст) між кількома конфесійно однаковими спільнотами.

Коли ж поглянемо на Старий Завіт, то зауважимо, що обраний Божий народ неодноразово впадав у гріх, не раз відмовлявся виконувати Заповіді Божі і навіть практикував ідолопоклонство, та це не означало, що Господь перестав вважати цей народ своїм, перестав вважати їх своєю «Церквою» Старого Завіту (Пс. 81:11–15, Ос. 4:6,12, Aмос 8:2).

Подібно і Церква Нового Завіту, виявляючи свою віру в Триєдиного Бога у різноманітності … обрядів і практик, не втрачає своєї церковності, не перестає бути Божою установою, не перестає бути Божим людом Нового Завіту.

І тому сьогодні, коли зі свого конфесійного погляду звинувачуємо іншу християнську спільноту у відході від первісної біблійної традиції «Хрещення», чи можемо перестати вважати цю спільноту Церквою лише тому, що там розвинулась інша практика уділення цієї св. Тайни, але зберігається при цьому однакова, первісна форма та матерія.

Не існує ані тексту у Св. Письмі, ані об’явлення від Бога, що Церква православна чи католицька перестали бути Церквою Божою, бо мають різний обряд. Можливо, не все нам подобається у практиках чи звичаях іншої конфесії, але це не означає, що там перестав існувати Божий Люд, і що святі Тайни, які цей Божий Люд отримує у своїй конфесії, є неправдиві.

На жаль, в історії християнства існували різного роду розділення та суперечки. Погляньмо на декілька прикладів. Скажімо, у IV ст. з’явилися Донатисти (тоді їх називали єретиками, хоча сьогодні ми б напевне назвали їх традиціоналістами), які відкидали ті св. Тайни, які уділяв священик, що перебував у стані гріха.

Роздумуючи над цим, єпископи, зібравшись на синоді в Карфагені (411 р.), вказали на критерії св. Тайни Хрещення, які є обов’язковими та важливими для того, щоб ця Тайна була визнана всіма: це матерія (тобто вода) і форма (тобто молитва й обряд зі словами: «Хрещається раб Божий…. в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа»). Відповідно, у православній, як і в католицькій Церкві ці критерії виконуються, а отже, здавалося б, що немає вже жодної іншої важливої перешкоди спільно визнавати цю св. Тайну.

Та не все так просто, адже не раз чуємо додатково, що іншою важливою перешкодою є практика хрещення через полиття водою, а не через занурення.

При цьому забуваємо, що навіть християни перших століть, які, зважаючи на переслідування, разом зі своїми прихильниками христової віри перебували у в’язницях, отримували св. Тайну Хрещення зазвичай через поливання водою, і ніхто не сумнівався в гідності та правильності уділення цієї св.. Тайни.

Можливо, проблема в кількості води? Адже через занурення її є кількісно більше і, можливо, для Господа це важливо?

Та звернімо нашу увагу на слова св. Кипріяна (†258): «Нехай ніхто не дивується, що через покроплення чи поливання водою людина також отримує Ласку від Господа, адже Св. Письмо свідчить через пророка Єзекеїла (36:25–27): «Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь“, з чого виникає, що покроплення водою дає ті самі ласки, що й спасенна купіль» (Лист 69:12).

Подібно стверджує також сучасніший текст «Дідахе», або «Повчання дванадцяти апостолів»,-де у главі 7 читаємо: «а що відноситься до Хрещення, хрестіть в ім’я Отця і Сина і св. Духа у живій воді …. а якщо ж немає води живої (тобто річки, озера чи джерела), полий голову тричі в ім’я Отця і Сина і Св. Духа». (7:3).

Не забуваймо також і про Константинопольський Собор 879–880 рр., який визначив, щоб кожна єпархія зберігала древні звичаї своєї традиції, при цьому Римська Церква зберігала свої власні звичаї, Константинопольська Церква свої власні, і престоли Сходу також чинили це саме (Mansi XVII, 489 B; М. Крокош. Найважливіші документи католицько-православного богословського діалогу. Барійський документ «Віра, Тайни і Єдність Церкви», №   53).

Уже майже зовсім наш сучасник, митрополит Київський Петро Могила у своєму відомому Требнику від 1646 року писав: «Святе Хрещення уділяється або через потрійне занурення у воді, або через потрійне зливання води на голову» (Требник, с. 8).

І на завершення дозвольте озвучити, можливо, риторичне запитання. Чому, зважаючи на вчення отців Церкви, постанови Соборів і живий приклад сучасних християнських Церков, ми, християни України, ще досі залишаємося розрізнені та розділені в цій важливій і фундаментальній справі. Як я вже згадував на початку, те, що Господь, Ісус Христос вважав знаком однієї віри та приналежності до одного Спасителя (Еф. 4:5), сьогодні для нас є причиною взаємних образ, ворожнечі і розділення.

Маючи приклад доброї та щирої співпраці між християнськими конфесіями у світі, чому б і нам не взяти цей добрий приклад і намагатися впровадити його в Україні.

Можливо, це завдання для Церков і богословів, розробити та запропонувати на розгляд Наради Християнських Церков України пропозицію спільного визнання Св. Тайни Хрещення, як це вже зробили Церкви у Сполучених Штатах Америки, Португалії, Голландії, Польщі та Німеччині?

Джерела:  ecumenism.com.ua

Департамент інформації УГКЦ