ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 9 січня 2016 р.

09.01.2016р. Б. / Святого Первомученика Степана


Святого Первомученика Степана

    * Коротка історія свята
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія

У Христовому Різдві ми бачили безконечну Божу любов і жертву задля нас грішних. А третього дня після празника Христового Різдва свята Церква наводить нам геройський приклад любови Бога в особі святого первомученика Степана. Святий Григорій Ниський у проповіді на честь святого Степана каже: "Ось ми переходимо з празника на празник і приймаємо благодать за благодать. Вчора наповняв нас подивом Господь вселенної, а сьогодні наповняє нас подивом ученик Господа. Яким способом цей, а яким той? Той (Христос) задля нас прийняв людську природу, а цей (Степан) задля Господа позбувся людської природи". Мученицька смерть святого Степана дійсно незвичайна, але незвичайний також і культ, який він має у Христовій Церкві від апостольських часів.

Східна Церква, прославляючи святого Степана у своїх богослуженнях, дає йому потрійний титул, називаючи його апостолом, первомучеником і архидияконом. Святий Степан належав до сімдесяти апостолів, пам'ять яких наша Церква святкує 4 січня. Він своєю святістю, мужністю і ревністю у вірі за поширення Христової науки повністю заслуговує на ймення апостола. Діяння апостольські кажуть про нього, що він був "муж, повний віри і Святого Духа... повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі" (6, 5 і 8). Святий Йоан Золотоустий ставить святого Степана поміж апостолів. "Скажи мені, — каже він, — чого не доставало йому, щоб він зрівнявся з апостолами? Чи і він не творив знаків? Чи і він не показав великої відваги?" (Бесіда 15 на Ді. Ап.).

Святий Степан не тільки ревний апостол, але й первісток мучеників. Оскаржений перед Синедріоном — жидівською радою — фальшивими свідками, він мужньо визнає святу віру. Через це його виводять за місто й закидують камінням. Це діялося 34 або 35 року по Христі. Як Христос, так і він перед смертю молиться за своїх ворогів. У його мучеництві бере участь юнак Савло, пізніше — апостол Павло. Святий Августин приписує навернення Савла крові святого Степана. "Якщо б Степан не молився, — каже він, — то Церква не мала б Павла". Святий Степан перший після Христового вознесення за свого Господа кров пролив і життя віддав. Звідси він має почесний титул першого мученика. Цей титул святі Отці високо підносять у своїх проповідях, на ньому наголошує Церква у своїх богослуженнях празника святого Степана і перенесення його святих мощей 2 серпня.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Різдво твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння: в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися тобі — Сонцю правди, і пізнавати тебе — Схід з висоти. Господи, слава тобі.

І святому, глас 4: Подвигом добрим змагався ти, первомученику Христовий і апостоле, і нечестя мучителів виявив ти, бо, камінням побитий з рук беззаконних, вінець прийняв ти з високої десниці і до Бога взивав ти, кличучи: Господи, не постав їм цього гріха.

Слава: Кондак, глас 3: Владика вчора до нас у тілі приходив — а раб днесь із тіла виходив; учора той, що царює, в тілі родився — днесь раба камінням побивають. Задля нього і кінчається первомученик і божественний Стефан.

І нині: Кондак празника, глас 3: Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале — превічний Бог.

Діянь святих апостолів 6,8-7,5;47-60

В тих днях Стефан повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі. І встали деякі з синаґоґи, так званої лібертинів, киринеїв, олександрійців із Кілікії та Азії, і сперечались із Стефаном, але не могли встоятися супроти мудрости й духа, яким говорив. Тоді вони підмовили людей, щоб сказали: Ми чули, як він говорив образливі слова проти Мойсея та проти Бога. І підбурили народ, старших та книжників, і, напавши, схопили і привели його в синедріон. Там вони поставили свідків, що говорили: Цей чоловік не перестає говорити проти цього святого місця та закону. Ми чули, як він говорив, що Ісус, отой Назарянин, зруйнує це місце і змінить звичаї, які Мойсей був дав нам. І коли всі, що сиділи в синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його лице, немов лице ангела. Первосвященик спитав: Чи воно справді так? Він відповів: Мужі, брати й отці, слухайте. Бог слави з'явився батькові нашому Авраамові, як він ще був у Месопотамії, перше ніж він оселився у Харані, і сказав до нього: Вийде із землі твоєї і з роду твого, і йди в землю, яку я тобі покажу. Тоді він вийшов з Халдейської землі й оселився у Харані; а звідти, як умер його батько, переселив його у цю землю, в якій ви живете нині. І не дав йому в ній спадщини ані на ступінь ноги. Соломон же збудував Йому дім. Та не в рукотворних храмах живе Всевишній, як говорить пророк: Небо - престіл Мій, земля ж підніжок ніг Моїх. Який дім ви Мені збудуєте, каже Господь, або яке місце Мого відпочинку, хіба то не Моя рука все те створила? Ви твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому. Які батьки ваші, такі і ви. Кого з пророків не гонили батьки ваші? Вони вбили тих, що наперед звіщали прихід Праведного, якого ви тепер стали зрадниками й убивцями; ви, що одержали закон за велінням ангелів, але його не зберігали. Почувши це, вони розлютилися у своїм серці й заскреготали зубами на нього. А він, повний Духа Святого, дивлячись на небо, побачив славу Божу й Ісуса, Який стояв по правиці Бога, й мовив: Ось бачу відкрите небо і Сина Людського, що стоїть по правиці Бога. Вони ж закричали сильним голосом і, затуливши вуха, кинулись на нього разом, вивели за місто, і стали каменувати його. Свідки ж поклали свою одежу у ногах юнака, що звався Савло. І каменували Стефана, який закликав, кажучи: Господи Ісусе, прийми духа мого. І впавши на коліна, крикнув сильним голосом: Господи, не візьми їм цього за гріх. І промовивши це, заснув смертю.

Євангеліє від Матея 21,33-42

Сказав Господь притчу оцю: Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, найняв його виноградарям і відійшов. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяли від них належні плоди. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, а кого ж укаменували. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, та ті вчинили з ними те саме. Нарешті послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. Та виноградарі, уздрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Ходімо, вб'ємо його і візьмемо собі його спадщину. І, взявши його, вивели геть з виноградника, і вбили. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями? Відповіли йому: Злих люто погубить, а виноградник найме іншим виноградарям, що будуть давати йому своєчасно його плоди. Тоді Ісус сказав їм: Чи не читали ви ніколи в Писанні: Камінь, що відкинули будівничі, став наріжним каменем. Від Господа це сталось, і дивне воно в очах наших.

Проповідь

"Я посилаю до вас пророків, мудреців і книжників.
Ви деяких із них уб'єте і розпнете,
а деяких бичуватимете у ваших синагогах"
(Мт. 23, 34).

Згадавши перші часи християнства, жаль стискає серце і мороз по тілі переходить, бо перед нашими очима лише хрести, вогонь і кров праведників.

От вам і приклад. На узгір'ї Морія в мурах Єрусалимської святині зібрався суд: архієреї, книжники і старшина. Всі в судівському одязі, з законами в руках. Здалека доноситься гомін. Щораз ближче. Нараз шалена юрба впадає до середини храму, впроваджуючи з собою Стефана — християнина, невтомного працівника новоствореної християнської громади.

Мовкнуть крики. Йде суд. Сипляться брехливі звинувачення — виступають фальшиві свідки.

Святий Стефан викладає історію божої опіки над Ізраїлем та звертається до тих, що засіли його судити: "Люди вперті, ви завжди противитесь Св. Духові... Ось бачу відчинені небеса і Сина чоловічого, стоячого праворуч Бога".

Запалав страшний гнів і дикий скрегіт зубів, бо не могли нічого сказати на своє виправдання.

Вже не судили, тільки "закричали голосом великим і кинулись однодушно". Посипався град каміння на святця...

Так приніс св. Стефан велику першу геройську жертву. Вбивці відійшли. Одначе ми не віддалюймося так швидко з цього страшного геройського місця. Оповиймо співчутливим серцем дорогі останки, вшануймо належною згадкою пройдені його терпіння!

Церква, додаючи до народження Сина Божого пам'ятку смерті першого мученика, хоче навчити нас, що найкращий різдвяний подарунок — мучеництво. Але крім кривавого, є ще безкровне мучеництво, коли в нашому серці горить міцне бажання першого, коли в наших грудях хвилює непереможна відвага пройти всі терпіння за Христа, коли в нас міцна постанова терпіти у всіх лихоліттях та випробуваннях.

Вінець безкровного мучеництва осягаємо щирим бажанням найвищої посвяти для Бога.

Коли в наших діях керуємось цими правилами, яких дотримувались борці Христові, йдучи на муки, тоді вже й ми на їх шляху.

Як воїн, що любить свою Батьківщину, сміливо і відважно йде у бій, саме так чинить християнин в обороні прав божих, не лякаючись тортур і катувань з боку безбожників.

Всі святі, як старого, так і нового часу, зазнавали і зазнають чимало переслідувань, на них сповнюються слова св. Павла: "Всі, що хочуть жити побожно в Христі Ісусі, будуть переслідувані" (Ч. Тим. 3, 12).

І ми можемо зорієнтуватися в таких обставинах, де потрібно ділом і словом показати, що стоїмо твердо при своїй вірі, що без страху боронимо нашу віру, в якій народились і зросли.

На жаль, багато таких, що лякаються дати явно свідоцтво божій правді; чимало таких, що зі страху перед глумом, насміхами і з інших мотивів не мають відваги визнати явно свою віру, зазначити належність до своєї церкви, до свого обряду. Вони забувають слова Спасителя: "Хто не зі Мною, той проти мене. Хто не визнає Мене перед людьми, цього я не визнаю теж перед Моїм Небесним Отцем".

Ці, що зреклися своєї віри, мови, народу, а перейшли до чужого є слабого характеру, хиткої вдачі. Вони запроданці, отже, що від них невелика користь і їм не можна довіряти.

Дорогі християни! Хоч не будемо офірувати нашого життя, хоч не будемо зносити мук, то таки мусимо боротися тривало проти спокус диявола, проти лихих нахилів, страшних пожадань. Мусимо вести завзяту боротьбу проти всього, що стає на дорозі, на перепоні, жити інакше, як навчає і наказує християнство.

Повинна бути боротьба з самим собою, оточенням і з лукавим світом. Це боротьба болюча і повна хрестів. Тут потрібна велика сила волі, витривалість і постійність. “Царство Небесне силою береться й хто силкується, той здобуває його” (Мт. 11, 12).

Прийняв Бог офіру св. Стефана, бо вона йшла з щиро люблячого серця. Відбулося те, що заповів Христос: "Хто любить Мене, полюбить його Отець мій і я любитиму його". Тому Церква поставила св. Стефана на першому місці християнських героїв-мучеників. Він умирає за віру Христову тоді, коли Церква почала тільки-що виростати. Не зраджувало його те, що засновника Віри понижено, розп'ято, що цю Віру проповідували прості рибалки, що до неї горнулись найбільш понижені, погорджені верстви людей. Ах, який гарний приклад, який запал до праці подає св. Стефан усім людям доброї волі, всім народам!

Святий Стефане! Засвідчуємо перед Богом, перед небом і перед Церквою, що ступаємо на дорогу мучеництва, що стаємо під твій прапор!

Єднаємося з тобою в долі і недолі; будь з нами, заступайся за нас, веди нас на велике діло обновлення, щоб розступилася ніч і засяяло ясне сонце правди; провадь нас до міцної злуки з Божим дитятком, що принесло нам правду з неба й показало шлях, куди йти треба; провадь нас до цього Дитятка, щоб як колись, так і тепер, нам стало воно дорогою, життям і світлом! Амінь.


Для створення статті використано такі джерела:
о. Іриней Головацький
"Сівач", cічень 2004 Ч. 1 (51) рік 6
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 1979;
Збірник проповідей "Сівач".

пʼятниця, 8 січня 2016 р.

08.01.2016р. Б. / Глава УГКЦ на Різдво: «Коли Бог торкає людину у своєму Різдві, тоді її страх перетворюється на надію» (+VIDEO)

Сьогодні Христова Церква святкує одне з найбільших християнських свят – свято народження в людському тілі Божого Сина, який приходить, щоб спасти людину від гріха і смерті. У книгах Святого Письма ми читаємо, що єдинородний Син Божий, який народився від Бога Отця, ще перед сотворенням світу був тим, через Кого, Ким і задля Кого цей світ постав. Ми сповідуємо божество Сина Божого в «Символі віри», коли кажемо: «І через Нього все сталося». Син Божий входить у людську історію, воплочується і стає людиною, торкаючись найглибших підвалин людського життя в усі історичні часи та епохи.

Про це сказав Блаженніший Святослав під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії з нагоди свята Різдва ГНІХ у Патріаршому соборі Воскресіння ГНІХ, що в Києві, 7 січня. Із Главою Церкви співслужили: Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, Апостольський нунцій в Україні, владика Йосиф, Єпископ Київської єпархії УГКЦ, владика Богдан, Адміністратор Патріаршої курії УГКЦ.

Пояснюючи духовний зміст свята, Блаженніший Святослав наголосив, що в Євангелії, коли читаємо про Різдво, то знаходимо тричі слова «Не бійся!».  Уперше вони вийшли від архангела Гавриїла, коли він звертався до Марії в день Благовіщення: «Не бійся, бо ти знайшла благодать у Бога». Вдруге архангел промовляє їх до Йосифа Обручника в сні, розвіюючи сумніви щодо того, хто має народитися від Марії: «Не бійся взяти Марію за жінку, бо те, що народиться, походить від Святого Духа». Утретє архангел промовляє до пастирів, котрі стерегли отару в різдвяну ніч: «Не бійтеся! Сповіщаю вам велику радість, бо сьогодні народився у місті Царя Давида Спаситель Христос Господь».

«Коли Бог торкає людину у своєму Різдві, тоді її страх перетворюється на надію, біль на радість, а темна ніч сяє небесним світлом. Що може відчувати людина, яку торкнув Господь? Тоді вона розквітає. Що може відчувати людина, яка боїться свого майбутнього? Таж її майбутнє лежить в яслах на сіні. Що може відчувати людина, яка у своїх болях шукає Бога? Він торкається її, лікує її рани, повертає її до гідності та свободи, і радість повертається до неї», - сказав Глава Церкви.

За словами проповідника, Бог у своєму Різдві подібний до доброго лікаря, який приходить до людини і та зцілюється: «Торкаючись ніжно новонародженим Дитятком людську істоту, Бог торкає за живе кожного, перемінює все те, чим ми живемо, і показує нові горизонти майбутнього».

Блаженніший Святослав, згадуючи євангельське «не бійся», зауважив, що кожен, хто почув ці слова, починав діяти: мудреці аж зі Сходу йшли за зорею, шукаючи Царя, що народився; пастирі кинули свої отари і спішили знайти Дитя, про яке провістив ангел. Бо «той, кого торкнула любов і надія, - не може не поділитися пережитим із ближнім».

Тож і ми, святкуючи Різдво в непростий час, чуємо з небес: «Не бійся! Сьогодні твій Спаситель народився. Проте не будь бездіяльним, а ділися дотиком Божим, у той спосіб, який ми можемо допомогти людям пережити різдвяну радість».

«Прадавня українська коляда – спосіб, який надихав і підносив. Коли колядуємо, то різдвяна радість торкає кожного із нас», - зауважив він.

«У свято Різдва я прагну, щоб кожен українець був "доторкнутий" Божою любов’ю новонародженого Спасителя. Нехай наша радість досягне всіх, хто сумує, дійде до того, кого ми фізично не можемо відвідати. Сьогодні маймо у наших серцях тих, хто є на фронті, бо завдяки їм ми можемо молитися. Згадаймо потребуючих і тих, хто не має з ким цю радість розділити», - закликав Блаженніший Святослав.

Наприкінці проповіді Глава Церкви додав: «Нехай Різдво стане силою українського народу, яка перемінить наш страх на надію, а непевність на радість Різдвяного свята».



08.01.2016р. Б. / 7 фактів про просфору: чому, як та коли споживати?

У Навечір’я Різдва Христового та Навечір’я Богоявління ми молимося Велике Повечір’я з Литією, на якій благословляється просфора.

Проте що ж ми знаємо про походження просфори? Що символізує цей хліб?

Тут доречно віддалитися від реалій сьогодення та зрозуміти первинну суть просфори як жертви, яку приносять до церкви, а не виносять з неї (і це не обов’язково хліб).
  1. Просфора – це добровільна жертва давніх християн для Літургії та спільної трапези по богослужінню.
Просфорою (з грецької ) в давнину називали приношення християн, частина якого служила для Літургії, а залишки – для агапе, звичаю давньої Церкви, згідно з яким всі члени місцевої спільноти (вільні і раби) збиралися разом на спільну трапезу, під час якої завжди здійснювалася Євхаристія. Агапе, таким чином, відтворювала Тайну Вечерю.
  1. Спільна просфора символізує соціальну рівність вірних та їх єднання в Христі.
Характер агапе був релігійний: найважливішим моментом зібрання було здійснення Євхаристії. Також вона символізувала соціальну рівність всіх членів общини і їх єднання в Христі. Більш заможні турбувалися про харчі для бідних, проте й бідні вносили свою лепту, або працю в спільну казну. На «вечері любові» всі обмінювалися поцілунком миру, тут читалися послання від інших Церков і складалися відповіді на них.
  1. Перші християни, які приходили на Літургію, жертвували на просфору все, що потрібне до столу.
Для агапе кожний, хто приходив приносив із собою звичайний хліб, вино, масло, одним словом, все, що потрібне до столу. Це приношення (по–грецьки просфора), чи пожертвування, приймали диякони; імена тих, хто склав пожертву вносили в особливий список, який з молитвою виголошували під час освячення Дарів. Рідні і близькі померлих робили приношення від їх імені, та імена померлих, внесені в особливий список, також виголошувалися. Із цих добровільних приношень (просфор) відділялася частина хліба і вина та молитвою, словом Христовим і прикликанням Св. Духа, освячувалося в Тіло і Кров Христову, а інші дари, над якими також виголошувалися молитви, використовувалися для спільного столу.
  1. У 5 столітті “агапе” – вечерю любові – відділили від Літургії. Відповідно змінилося значення просфори.
Коли агапе відділили від Літургії, просфорою почали називати тільки хліб, який використовували для здійснення Євхаристії.
  1. Жертовний хліб – просфора – містить в собі христологічну символіку: просфори виготовляють з двох частин, які означають Божество і людськість Ісуса Христа.
Просфора складається з двох частин, які виготовляються з тіста окремо одна від одної і потім з’єднуються разом. На верхній частині ставиться печатка, що зображає чотирикінцевий рівносторонній хрест із написами над поперечиною хреста IС і ХС (Ісус Христос), під поперечиною NI КА (грецькою перемога).
  1. На просфорах здійснюється перша частина Божественної Літургії – проскомидія.
Проскомидія означає приношення, тобто цим словом виражається дія того, хто приносить, хто жертвує комусь яку-небудь річ. Сама ж річ, яку приносять, називається просфора, тобто те, що приноситься, дар. Пізніше просфору та вино, що стали тілом та кров’ю Ісуса Христа за звершеним Таїнством, споживаємо під час Євхаристії.
  1. Під час вечері на Святвечір ділимося однією просфорою з усіма членами родини та гостями, що зібралися з столом, на знак єдності в Христі.
Як споживати просфору під час Святої Вечері?

Після того, як сходить перша зірка на небі, за столом збирається родина. Перед самою Вечерею господар запалює свічку і всі голосно моляться. По молитві згадуємо тих, які з якихось причин не могли прибути, друзів, померлих, які відійшли з родини. А тоді дідусь або батько – найстарший у родині – підходить до кожного із посвяченою в церкві просфорою. Вона поділена на частинки за кількістю осіб і розложена на тарелі з медом. Дідусь складає усім побажання та подає кожному кусочок просфори, вмоченої в мед.

Стараймося бути на Святій Вечері, щоби не втратити родинного зв’язку та через молитву й різдвяні традиції повніше пережити містерію народження Ісуса Христа, Сина Божого, нашого Спасителя.

середа, 6 січня 2016 р.

07.01.2015р. Б. / Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

    * Коротка історія свята
    * Про ікону празника
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія

Протягом трьох перших сторіч християни не мали окремого празника Христового Різдва. У той час був тільки празник Богоявлення, яке святкували 6 січня. Цей празник поєднував у собі і Христове Різдво і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово "Епіфанія" чи "Теофанія", що значить "З'явління" чи "Богоявлення", у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, але і його появу на землі, тобто його народження.

Про давню злуку цих двох празників і їхнє святкування в один день свідчить тотожний уклад у нашому богослуженні. Схема богослужби цих празників одна й та сама. Обидва мають навечір'я з постом, Літургію святого Василія Великого з вечірнею у навечір'я, царські часи, велике повечер'я зі співом "З нами Бог", на Літургії "Єлици" і т. п. Різниця в їхньому богослуженні полягає тільки у змісті богослужби.

У перші століття деякі Церкви, а передусім Західна, з празником Богоявлення пов'язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклін трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розмноження хліба, а подекуди навіть і воскресення Лазаря, бо всі ті події це свідки Богоявлення — появи Бога на землі. І якраз святкування більшої кількости подій із життя Ісуса Христа разом з празником Богоявлення було одною з головних причин, чому Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богоявлення і почала святкувати його окремо.

За прикладом Західної Церкви згодом і Східні Церкви починають празнувати Христове Різдво 25 грудня. Вирішальну роль у цій справі мали три великі Отці Східної Церкви: святий Василій Великий, святий Григорій Богослов і святий Йоан Золотоустий. Святий Василій Великий ( V 379) був першим, хто почав святкувати Христове Різдво 25 грудня в Кападокії між 371 і 374 роками. Йому приписують одну проповідь на Христове Різдво. Під його впливом святий Григорій Богослов ( V 390) запроваджує цей празник у Константинополі. 25 грудня 379 року він починає свою проповідь словами: "Христос родиться — славте! Христос з небес — зустрічайте: Христос на землі — величайте!" А відтак далі говорить: "Сьогодні празник Богоявлення або Різдва, бо так і інакше зветься цей день і дві назви даються одному празникові тому, що Бог з'явився людям через народження... Від з'явлення — назва Богоявлення, а від народження — Різдво. Ось таке торжество празнуємо сьогодні — прихід Бога до людей..."

Пізніше, коли Христове Різдво на Сході стало окремим празником, то за Богоявленням 6 січня залишилася тільки подія Христового Хрещення.

Службу на празник Христового Різдва уклали Роман Сладкопівець, патріярх Герман, Андрій Критський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський і патріярх Анатолій.

У VI ст. свята Єлена, мати цісаря Костянтина Великого, побудувала у Вифлеємі храм у честь Христового Різдва. У кодексах цісаря Теодосія з 438 року і цісаря Юстиніяна з 535 року знаходимо закон про загальне святкування празника Христового Різдва.

Про ікону

Іконографія празника Різдва Христового на християнському Сході — це не сентиментальна сценка народження маленької дитини, а зображення приходу на світ Сонця правди, яке просвічує цілу вселенну. Дитятко Ісус в самому центрі композиції, на тлі темної печери, бо Він — світло світу, щоб розвіяти темряву (Йо. 1, 9). Христові ясла нагадують гробницю, а пеленки — погребальні пов'язки, бо Він своєю смертю має перемогти темряву, гріх і смерть. Христос народжується у пустині поза містечком Вифлеєм, бо від самого початку грішний світ Його не прийняв (Йо. 1, 11). Богородиця лежить, відпочиваючи на величному ложі, застеленому символічним червоним диваном, бо ж вона стала матір'ю Царя Христа. її вираз гідний, поважний, як годиться новій Єві, матері нового, відродженого людства. Її задума нагадує нам про те, що вона зберігала всі Божі таїнства у своєму серці (Лк. 2, 19). Вгорі видно небесний півкруг, з якого світить путеводительна звізда. Це символ Божої всюдиприсутності у цій спасительній епохальній події.

Йосиф зображений віддалік — знак того, що він не є природним батьком Ісуса. До нього підходить спокусник під виглядом старого пасту ха й збуджує в ньому сумніви. Однак Йосиф, як знаємо зі Святого Письма, залишився вірним Богові. Тому він є для нас прикладом віри, покори та відданості Божим планам спасіння. Ангели з дивом споглядають на Боже Слово в людській природі. Вони оспівують цю незбагненну подію та виявляють готовність служити Йому. Пастухи та мудреці символізують неосвічену та високоосвічену частини людства, які вірять вістці про народження Христа. Вони представляють як ізраїльський, так і неізраїльські народи. Навіть звірята, віл та осел, впізнають свого Сотворителя — Боже Слово (Іс. 1, 3).

Жінки, які купають Дитятко Ісуса, нагадують нам, що це було справжнє, природне народження. Купіль також є прообразом Хрищення Христа. та всіх вірних.

Праворуч на іконі — пастух, який вислуховує благовість ангела, він є представником вибраного народу, того народу, якого шукав сам Бог, і цей Бог тепер сходить як добрий Пастир, щоб зібрати своє стадо, до якого Він промовляє вже кілька століть, "багаторазово і багатьма способами" (Євр. 1, 1). У центрі розміщена вифлеємська яскиня, в якій у повноту часів з'явилася благодать Спасителя, нашого Бога (див. Тит. 2, 11), щоб примирити усіх, далеких і близьких (див. Еф. 2, 17).

Дерево на передньому плані нагадує пророцтво Ісаї, що Месія буде гілкою з дерева Єссея, батька царя Давида (Іс. 11, 1). Воно також нагадує нам, що Христос відкупить людство на новому дереві — дереві життя, тобто на хресті.

Наша східна літургія велично оспівує Різдво Христове майже безчисленними стихами й гимнами. Вона вказує, що хоч грішний світ не прийняв Христа, зате представники всього небесного й земного сотворіння, яке є слухняне Богові, вітають нового Адама й Спасителя світу.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Різдво твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння: в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися тобі — Сонцю правди, і пізнавати тебе — Схід з висоти. Господи, слава тобі.

Слава, і нині: Кондак, глас 3: Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале — превічний Бог.

Послання святого апостола Павла до Галатів 4,4-7

Браття, коли скінчився час, Бог послав Сина Свого, що народився від жінки, народився під законом, щоб відкупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, Який взиває: Авва - Отче! Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець Божий через Ісуса Христа.

Євангеліє від Матея 2,1-12

Коли Ісус народився у Вифлеємі Юдейськім, за днів Ірода царя, ото мудреці зі Сходу прийшли в Єрусалим, кажучи: Де є роджений цар юдейський? Бо ми виділи звізду Його на сході, і прийшли поклонитися Йому. І почувши це, Ірод цар стривожився, і ввесь Єрусалим з ним. І зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, випитував від них, де Христос має народитися. А вони сказали йому: У Вифлеємі Юдейськім; бо так було написано пророком: І ти, Вифлеєме, земле Юдова, нічим не менший єси між владиками Юдовими, бо з тебе вийде вождь, що пастиме люди Мої Ізраїля. Тоді Ірод тайкома призвав мудреців і випитував від них про час явленої звізди. І, пославши їх у Вифлеєм, сказав: Ідіть і розпитайте совісно про дитя; і як знайдете, звістіть мені, щоб і я пішов поклонитися Йому. А вони, вислухавши царя, пішли. І ось звізда, яку вони бачили на сході, ішла перед ними, аж поки прийшла і стала вгорі, де було дитя. А побачивши звізду, зраділи радістю великою вельми. І прийшовши в храмину, побачили дитя з Марією, матір'ю Його, і, впавши, поклонилися Йому; і відкривши скарби свої, принесли Йому дари: золото, і ладан, і смирну. І прийнявши вістку у сні не повернутись до Ірода, іншою путтю відійшли у край свій.

Проповідь

Хороший звичай вітати один одного різдвяними листівками одного разу приніс і мені не лише приємність, але й викликав роздуми, якими я хотів би поділитись. Не так саме привітання, як зображення на ній. Ось що було там намальовано.

Ніч. Невеличка убога стаєнка десь на околиці села, що несовля на руках молодої жінки, що, здається, тільки ось-ось щасливо звільнилась від тягару вагітності. В яслах зготоване місце, куди має бути покладено дитя, та поки що воно мирно спочиває сном ангеляти, надійно примістившись на руках породіллі. Яскраво-бліде світло нічної зорі, протискуючись крізь щілини стін й стелі, розчиняє жовто-багряне мерехтіння запаленого факела; і разом заливають усе, створюючи незбагненну палітру кольорів. Дивна зоря і дивне поєднання кольорів створюють зачаровану атмосферу. До глибини душі западає та зворушує замріяно-ніжний вираз обличчя молодої матері, яка ледве схилившись усією поставою, лагідно притискає рожеволице немовля до своєї щоки. І неначе підсвідоме згадуємо візвання з канону до Пресвятої Богородиці Одигітрії: "Простри дланія твоя, іміжи всіх Владику яко младенца прія-ла єси, за множество благости".

Цей опис видається описом правдивої святости, ба, навіть і більше — божественності. І навіть убога стаєнка видається царськими палатами, а не стійлом для худобини чи звичайною сільською господарською спорудою. Жодної крихти натяку на очевидний в таких випадках дискомфорт, котрий вочевидь був і продовжує бути. Почуття, які народжуються від споглядання такої ідилії, не можуть бути не святими.

А разом з тим важко не помітити, окрім цього позитивного, яке читається начебто саме собою, цілу низку прозаїчного, важкого. Народжувати дітей в таких непристосованих умовах видається для нас взагалі чимось жахливим та нереальним.

Немає світла, води. Нічний холод, який пробирає кожну клітинку виснаженого пологами тіла; вітер, що нагло по-зимовому вривається крізь щілини стін й стелі; притрушені сіном ясла, що стали ліжечком немовляти; волаюча убогість,— все це разом узяте не може не збентежити наше почуття.

Ці останні слова написані не для того, щоб спаплюжити в уяві людей такі ніжні почуття, викликані спогляданням картини Різдва Христового. Я хотів лише звернути увагу, яким дивним поєднанням лагідного і страшного, ніжного і грубого, містичного і земного, сповнений цей сюжет. Та все ж він анітрохи не відірваний від реальності, бо сама реальність — це і є таке дивне й незбагненне поєднання протилежностей. Однак, усе відходить на задній план, оскільки центральною фігурою цього сюжету є Христос — немовля. Саме Він і робить цю картину ідилічною, всупереч грубого свого оточення.

Ось тепер, коли ми описали картину, зображену на листівці, стає зрозумілим, що саме, або Хто саме її прикрасив. Так і вселенна, хоч сотворена Богом, та через первородний гріх стається проклятою і видимі ознаки цього прокляття сфокусовані в убогій стаєнці, її образ неначе ввібрав у себе усю вбогість світу. Поле, що волею людини повстало із саду, в повній мірі виявляється в його полишеності, нестатках, грубості, непристосованості, незахищеності, і ось в таких обставинах на ньому народжується Той, Хто здатний його прикрасити, надати йому нового сенсу. А ніч, темрява — традиційний час демона — виявляється побореним. Наступає велика зміна світу і Христос це підтверджує, коли каже: "Я переміг світ!" І вже не зимовий підступний вітер пробирає до найменшої клітинки наше єство, але радість Різдва Христового. А ще, огорнені такою благодаттю, мимоволі застановляємося над тим, як же ж багато ми значимо для Бога, що воплочується в Ісусі Христі, задля нашого спасіння і як мало ми робимо для того, щоб підтримувати власну гідність на рівні достойних причасників Божого Вочоловічення.

Ми кажемо, що людина це образ і подоба Божа. А коли так, а це дійсно так, тоді і ми, подібно як Христос, маємо стати прикрасою світу і переможцями його. Всі ці думки примушують нас в цю різдвяну ніч поставити питання про своє служіння. А з огляду на час, місце і обставини нашого життя це служіння вимагає справжнього християнського героїзму. Слушним буде порівняти таку людину із відчайдушною маленькою квіткою, котра вперто виривається з-під землі, щоб прикрасити пустир, на якому вона живе.

Цінність людини визначається мірою, якою вона прикрашає світ, а ціленаправленість виявляється мірою її перемоги над ним. Будь яке інше заняття нечесне, несправедливе і нечестиве. Самоцінність і самоціль — це і є святість, до якої завжди закликає Христос. Таким чином бажання святості, це бажання удосконалити світ і одночасно залишитись його переможцем. І той, хто зміг все це сповнити, отримує привілей “ вести торг з Богом ” , подібно як старозавітній Авраам вів торг з Богом за два міста Содому і Гомору. Це привілей святих Божих, висловлюючись мовою Володимира Соловьова: "Заступатися за світ, щоб він передчасно не став пеклом".

Що можемо побажати іншого один одному з нагоди Різдвяних свят, як не бажання прикрасити сплюндрований гріхом світ і не спокуситись його примарною красою. Коли ж таке бажання стане кредом життя, — тоді вистачить волі сповнити його. А де бажання і воля — там є і Христос, котрий в тисячу разів побільшує силу людини і при цьому запевняє: "Ось я з вами до скінчення віку". Амінь.

Для створення сторінки використано такі видання:
о. Орест Мокрик
"Сівач", cічень 2004 Ч. 1 (51) рік 6

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 1979;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".

А також ікону Христового Різдва храму Преображення ГНІХ, м. Львів.

06.01.2016р. Б. / Шість телеканалів ретранслюватимуть різдвяну трансляцію «Живого телебачення»

Телеканали «5», «Перший», «ZIK», «Еспресо», «EWTN» та «112» будуть транслювати Різдвяні богослужіння з Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві. Трансляцію організовує «Живе.ТБ».

6 січня, у Навечір’я Різдва Христового, о 17:00 «Живе.ТБ» розпочне пряму трансляцію Великого повечір’я з литією. 7 січня, у день Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, о 0:00 розпочнеться пряма трансляція Різдвяної Архиєрейської Божественної Літургії.

Одні телеканали будуть транслювати обидва богослужіння, інші тільки Літургію. Деякі в прямому ефірі, деякі в запису. Про графік трансляцій дізнавайтеся у програмі телепередач телеканалу, який ви маєте нагоду переглядати.

вівторок, 5 січня 2016 р.

05.01.2016р. Б. / Владика Венедикт: Чого Бог хоче від мене?

Різдвяний час спонукає до глибших роздумів про духовні речі. А що може бути для душі хосеннішим за довірливу розмову з людиною, яка все своє життя посвятила служінню Богові? Сьогодні пропонуємо увазі наших читачів інтерв’ю з владикою-монахом єпископом-помічником Львівської архієпархії УГКЦ Венедиктом (Алексійчуком). Владика Венедикт розповідає за покликання, ділиться думками про реформування і стратегію розвитку Церкви та її місію, означує головний підсумок Патріаршого собору УГКЦ, який проходив в Івано-Франківську,  розмірковує про єдність християнських Церков, про духовне життя парафії і віруючої людини, навчає, як не загубити себе у сучасному світі. 

— Більше 20 років Ви живете за монашими правилами Студитів. Як відбулося ваше покликання?
 
— Крок за кроком. Я не вважаю, що воно завершилося — воно триває в часі. Я був завжди ідеалістом і шукав ідеалів. В часах перебудови навіть попав в політику і брав участь політичних рухах, але вчасно зрозумів, що політика не те місце, де можна пізнати істину. Заглибившись в духовне життя Церкви, поступив до семінарії, став священиком. Однак відчув монаше покликання покликання і пізніше вступив до монастиря. В монастирі зрозумів: не важливо де ти знаходишся, а головне — ким ти є. Пошук ідеалів завжди штовхав мене шукати Господа, зрозуміння Його волі по відношенню до мене.

— Дотримання старих звичаїв і плекання давніх традицій молитовних практик і аскези завжди вирізняло студитів від сучасних чинів і згромаджень. Чи змінилось сьогодні завдання монаха?

— Святий Василій Великий про це каже дуже гарно: «Монах — досконалий християнин». Монашество показувало взірець християнства в минулому, і тепер має те ж саме завдання чинити. Життя людей в сучасному світі охоплене різноманітними матеріальними клопотами і проблемами, якими вони часто наскільки перейняті, що виправдовують власне занедбання духовним життям. Натомість, чернець, відкинувши мирські речі, змагає до святості життя заради спасіння душі, тому він має бути живим прикладом для віруючих, тим, хто живе Богом, знаком Божої присутності тут на землі. В староукраїнській мові на означення такого трибу життя є ще слово «інок» — той, який інакший, ніж усі. І як сказав одного разу ігумен студитів Климентій Шептицький: «щоби приміром власного та спільного монашого життя знов людей до Бога потягнути». Зауважу також, що люди завжди очікують цього правдивого взірця від кожного священика і монаха. А щодо студитів, то більше зможете дізнатися, коли зайдете на наш сайт за адресою: studyty.org.ua, а ще краще, коли своїми ногами зайдете до Святоуспенської Унівської Лаври.

— Що потрібно зробити для реформування Церкви?

— Коли поглянемо на реформування Церкви в її історії, то побачимо що право робити реформи мають лишень святі, тому що вони Її реформують в Бозі. Не від свого ума, не від особистого розуму, не від дискусій і розмов, але в святості, або коли ми всі разом, соборно, перебуваємо в Бозі, бо початок і кінець нашого життя — чинити Божу волю. І що маємо на увазі, коли говоримо за оживлення парафії? Це завжди питання конкретної людини в конкретній ситуації, яка стоїть перед Господом і запитує Його: «Господи, що мені потрібно»? Тут згадаємо про заклопотану Марту, яка клопоталась по господарці й Марію, яка сиділа біля ніг Христа. Я цілковито переконаний, що Марія могла бігати й «літати» не менше Марти, однак воно вслухалась в Господа і робила то, що дійсно Бог від неї потребує. Подібно й наші проблеми дуже часто випливають з нашого розуму, переконань, почутої ідеї чи прочитаної книжки. Тоді запитаємо себе — що мені потрібно? «Одного ж потрібно»,— каже Ісус Христос, як і кожній людині — живих і відкритих стосунків з Богом. 

— Наша Церква за останні десятиліття знаходиться на підйомі розвитку, але знаємо, що не завжди результати співпадають з планами…

— Так, маємо багато прикладів добрих і гарних, хоч потрібно вважати, чи вони є можливі до виконання в конкретному випадку. Також єпископи не можуть згори нав’язати якогось зобов’язуючого акту в стратегічних планах, бо тут криється небезпека, як у випадку з величезною кількістю законів у Верховній Раді. Тому дуже важливо, щоби кожна парафія виробила власну стратегію розвитку, свій пасторальний план, відповідно і кожний парафіянин. Отже, чого Бог хоче від мене? Господь не хоче, щоб я робив чого не можу, а лишень те — що не більше понад мою силу. Нерозуміння цього породжує іншу проблему: нам завжди хочеться на когось перекласти відповідальність за свої вчинки, мовляв, не було вказівок. І це українська проблема на всіх рівнях. В наших бідах завжди винуваті всі інші: уряд, коаліції, партії, президент, ближні, лишень не ми самі. Зауважу, що розуміння особистої відповідальності за те, що відбувається навколо нас, як і можливість приймати власні рішення, свідчить про рівень нашої свободи. На жаль, ми часто забуваємо, що зовнішні обставини є такими, які нам дав Бог. Натомість коли поглянемо на митрополита Андрея і на те, скільки помінялося держав і урядів за його управління Церквою, то бачимо, що не зважаючи на зовнішні впливи і чинники й часто агресивні інвазії, владика в кожній ситуації надзвичайно продуктивно творив і діяв.

— В який спосіб тоді краще узгіднити власний і загальний плани?

— Коли ви приходите до лікаря, то він вам не каже, що йому МОЗ спустив нову інструкцію, за якою він має лікувати вас. Він вислуховує вас, досліджує ваш фізичний стан, обдумує, а вже потім приймає рішення. Подібно й ми мали б себе запитати, дослідити і дати відповідь, наприклад, чому наші діти не ходять до церкви? Чому я рідко приступаю до Святого Причастя? Чому на Літургії бачимо більше вірних, а на вечірній — менше? А ми часто боїмося поставити перед собою ці прості питання. Ця ситуація нагадує мені байку про одного американця, який загубив розум. І коли він знайшов продавців які ним торгували, то найдорожче коштував український — бо ще був не вживаний. Не біймося жити власним розумом і використовувати Богом дані таланти. Згадаймо, що основною ознакою Майдану і волонтерства стала самоорганізована спільнота. Подібно, й усі вірні мусять брати на себе відповідальність за Церкву. Єпископи, священики, диякони, монахи, монахині складають лишень один відсоток нашої Церкви, а 99 % — миряни. А тут перед нами постає інша велика проблема — маємо малу активність мирян в житті Церкви.

— Означте ряд практичних системних кроків для розвою громади вірних. 

— Я проти системних підходів. В чому є проблема? Ми — діти пострадянські епохи і звикли, що зверху за нас мають вирішити, а внизу мають виконувати. Я вважаю, що найбільшою проблемою наших парафій є те, що вони часом не готові брати на себе відповідальність за власний триб життя і приймати певні рішення. Але найгірше буває тоді, коли ми взагалі не приймаємо ніяких рішень, тобто, нічого не робимо. Тому наші громади інколи потрібно підштовхувати, щоб вони робили ці кроки. Ми не можемо вимагати від усіх подібного розвою, як це, наприклад, є у вас на василиянській парафії на Майзлях, де десятиліттями василияни мають відвідних вишколених душпастирів. Однак, пробудження для пошуку власного шляху у духовному житті є дуже важливим для кожної парафії. В Євангелії ми бачимо, як Христос людям часто давав живий приклад, який показує що можливо реально втілити в життя. Це приносить натхнення.

— Який Ваш рецепт розвою духовного життя парафії? 

— Немає такого рецепту, який би зразу зняв усі питання. Я сам люблю повертатись до важливості мети й цілей стратегії, але ми ніколи не можемо говорити про будь-яку стратегію як остаточну й сталу величину, коли ще не пройшли певної відстані. Бо спершу стаєш на одну сходинку, згодом виходиш на другий рівень, з якого вже можеш побачити наступний, як і потребу тих чи інших змін. Не забуваймо, що ми говоримо за спільноту віруючих. А з людьми будь які добре розплановані зустрічі, як правило, стають формальними, натомість правдива зустріч залишається живою, коли вона не планована, і найкраще відбувається тоді, коли є відкритою. Жива парафія, це не щось стабільне і статичне: сьогодні засоби, методи, критерії працюють одні, а завтра вони можуть вже не працювати. Хоч я вважаю, що фундаментом для живої парафії є завжди сталі величини: збереження і передання віри, щоденні духовні практики, плекання духовних традицій. За таких умов можемо сподіватися, що християнські цінності глибоко проростуть в серцях парафіян, які тоді зможуть спокійно протистояти негативним зовнішнім впливам.

— Ось ми йшли і бесідували, що навіть погода впливає на нас... 

— І не тільки погода як природне явище, — на нас не менше впливає соціальна погода, на події якої дуже часто реагуємо мовби оголений нерв. І тоді жаліємося на все і всіх: погоду, уряд, що я з’їв, як спав, одне на одного, хто що сказав. Натомість духовна людина носить в собі лагідну погоду, легко може принести її у зовнішній простір і просто його змінює навколо себе. А сила змін залежить від того, чим ти внутрішньо наповнений, в який спосіб проектуєш себе зовні на людей і події, наскільки це важливо для тебе. Тобто, коли ти живий всередині — то оживлюєш все навколо, коли ж літеплий, то нікого не можеш оживити. Десь подібно можемо говорити про живучість чи завмирання духовного життя парафії.

—  Ви видали цього року дві книжки «Розважання над Євангеліями» й «Розважання над апостольськими читаннями», на своїй сторінці у фейсбуці ділитесь з вірними власними медитативним роздумами й досвідченнями, які мають великий резонанс… 

— Ніколи не вважав і не вважаю, що я добрий писака, але міркую, що нові форми голошення Євангелія в нашому суспільстві є наразі слабким місцем в церкві. З іншого боку, маю надію, що скоро появляться ті, хто робитиме це краще за мене. В нас є велика кількість обдарованих мирян, священиків, монахинь, монахів, єпископів, які можуть краще написати ніж я, але часто наміри залишаються на рівні нереалізованих бажань. Хоч наші священики мають багато скарбів, але ще й потрібно вміти їх відповідно приготувати й дохідливо подати вірним. Якщо ж ми сильно бажаємо чогось, то Христос каже: по вірі вашій дасться вам. Усім давно відомо: в будь якій справі — один відсоток таланту, а 99% праці. Тобто, знову говоримо про відсутність активності, яка, у великій мірі, породжена посткомуністичними нашаруваннями, яких маємо негайно позбуватися. Бо всі маємо від Господа одне завдання: мусять говорити і свідчити про Христа і миряни, і священики, і монахи. Для живої парафії бракує цієї живучої відваги особистого свідчення про Христа.

— Вам легко дається поєднувати єпископський уряд, монаший чин і написання духовних текстів?

— То не відбувається само по собі. Доба має 24 години і я, як і кожний, їм підневільний. Пробую, хоч мені то не завжди вдається, зрозуміти, які речі важливі, а які ні, які термінові, а які ні. Інколи можу й зависнути в інтернеті, над якоюсь цікавою здавалось би інформацією, і вже добре знаю з досвіду, що для мене достатньо бути в Інтернеті — півгодини в день. І кожний день мушу читати якусь нову книжку й отримувати нову інформацію. Ця самодисципліна й впорядкування свого часу допомагає мені робити певні речі, хоч управління власними часом не завжди легко дається, бо завжди з’являються нові обставини і виклики, на які потрібно відповідати. Але якщо я прагну чогось, то буду цього добиватись. Такий підхід приносить якісно кращі результати.

— Який найважливіший підсумок Патріаршого Собору, який відбувся цього року в Івано-Франківську?

— Найважливіше — сам факт соборової зустрічі, де ми побачили вселенську різноманітність живих досвідів Бога. Тут потрібно згадати слова Блаженішого Святослава в перший день Собору: «Намагайтесь слухати одне одного». І я бачу, що ми не тільки добре слухали, але й почали глибше розуміти одне одного, при тому кожний з нас маючи власне розуміння й свідчення Бога, шанував суверенність і погляди іншої сторони. Часто греко-католики не свідомі свого місця у християнському світі, яке їм призначив Бог. Ми представляємо неподільну Церкву, яка народилася в часах її єдності зі Вселенською, протягом віків ми змагали за неї, в середині минулого століття наші новітні мученики віддали життя за єдність Церкви, а сьогодні ми репрезентуємо цю єдність у сучасних реаліях по всьому світі. Ця тяглість духовної традиції єднання має бути нами належно поцінована, як також маємо і добре подбати про її розвиток сьогодні. Бо, думаю, що Господь нас запитає: які зусилля ми приклали до внутрішнього поєднання з Богом і до єдності з християнськими Церквами у їх різноманітності.

— З одного боку бачимо багато декларативних заяв про єдність християнських Церков, з іншого — мало практичних кроків на цьому шляху. Дехто називає головним чинником єднання зовнішні сучасні виклики перед Церквами, забуваючи слів Христа «Бути одним» у Бозі. Яким Ви бачите шлях єдності? 

— Один державний діяч колись сказав: «Є великою неморальністю робити те, в що сам не віриш». В житті можна когось потягнути за собою лишень тоді, коли ти сам сильно віриш в ідею і глибоко переконаний в її правді. Ми ще не усвідомлені й не глибоко просякнуті унікальністю нашої місії — запропонувати християнському світові модель єдності між Католицькою і Православною Церквами. Цю єдність засвідчувала наша Церква протягом віків і показує життєдайність у Христі сьогодні. Митрополит Андрей говорив з цього приводу, що «саме наше положення між Сходом і Заходом вимагає від нас праці над з’єдиненням Церков. Злучені зі Заходом вірою, а зі Сходом обрядом, ми можемо успішніше ніж інші, працювати над створенням церковної єдности». Як показує історія, свідчити про єдність християн — є провіденційною місією УГКЦ у світі. Нас часто критикують з боку фундаментального православ’я сусідів, але покажіть мені за останніх 400 років іншу модель, яка б доказала свою життєздатність. Але ж іншої моделі немає! Тому я цілковито переконаний і вважаю, що нашим покликанням є бути живим свідченням цієї єдності і належно її розвивати.

— Як не загубитись людині у сучасному світі?

— На відміну від нас, Бог знає що ми недосконалі. Нам лише потрібно не забувати про особисту відповідальність перед Ним за свої вчинки і справи. Коли ж зробили помилки, не ставаймо десять разів на ті ж самі граблі, щоби переконатись у їх негативних наслідках, а погляньмо на них як чергову нагоду до змін на краще. Піднімись і йди далі! Бо не можна дивитись на власне життя як на набір випадковостей, — Бог за нас Сина свого віддав на смерть. А мир і спокій до нашого серця приходить тоді, коли за будь яких обставин чи ситуації ми намагаємось побачити волю Господа, коли маємо віру в Його безмежну доброту і завжди пам’ятаємо про Бога. Коли ж уповання наше — в Господі, коли Бог в нашому житті на першому місці, — то тоді ніколи не загубимося у сучасному світі. Так станемо незалежними від світських марнот та умовностей, впевнені і свідомі нашого призначення на цій землі.  

Розмовляв з Владикою Роман Івасів

фото Галина Гнатів

Джерело:   Воїни Христа Царя

понеділок, 4 січня 2016 р.

04.01.2016р. Б. / Розклад Різдвяних богослужінь у Патріаршому соборі Воскресіння Христового

6 січня – 7 січня 2016 р., в Патріаршому соборі Воскресіння Христового Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав у співслужінні з духовенством Київської архиєпархії очолить Різдвяні Богослужіння.

6 січня, у Навечір’я Різдва Христового, о 17:00 год., звершуватиметься Велике повечіря з Литією.

7 січня, в день Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа о 0:00 год., Предстоятель УГКЦ очолить Різдвяну утреню, а опісля Архиєрейську Божественну Літургію.

Запрошуємо усіх вірних взяти участь у Різдвяних моліннях.

Бажаємо усім Вам Радісних, сповнених любов’ю і миром Різдвяних Свят, та щасливого Нового Року!

Подаємо до Вашої уваги повний графік Різдвяних Богослужінь:

Розклад Різдвяних Богослужінь 2016 р.Б., в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ
6-9 січня 2016 р.,

6 січня, Навечір’я Різдва Христового
7:30 – Царські Часи
9:00 – Вечірня з Божественною Літургією Св. Василія Великого.
17:00 – Велике повечіря з Литією.

7 січня, день Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа
0:00 – Різдвяна утреня та Архиєрейська Божественна Літургія.
7:30 – Божественна Літургія
9:00 – Божественна Літургія
11:00 – Божественна Літургія
18:00 – Вечірня

8 січня, Собор Пресвятої Богородиці
7:30 – Божественна Літургія
9:00 – Божественна Літургія
11:00 – Божественна Літургія
18:00 – Вечірня

9 січня, Св ап., первомч. й архидиякона Стефана
7:30 – Божественна Літургія
9:00 – Божественна Літургія
11:00 – Божественна Літургія
18:00 – Вечірня

неділя, 3 січня 2016 р.

03.01.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

31 Неділя 

Євангеліє
Лк.18,35–43:  «І він почав голосно кричати: “Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!”»

Не думаю, щоб хтось з нас колись кричав на молитві… І цього не треба робити. Але сьогоднішній уривок з Євангелія показує нам приклад сліпого, який дійсно кричав. І не просто кричав – коли його заспокоювали апостоли, він кричав ще більше і голосніше, аніж перед цим, як каже Євангеліє: «дужче почав кричати». І бачимо, Ісус почув його і оздоровив.

 Отже, чого ми можемо навчитися сьогодні, роздумуючи про того сліпого, це те, що Бог нас завжди готовий почути. Але цей крик душі має народжуватись у нас всередині. Тим криком душі ми маємо Богові засвідчити свою потребу і своє бажання отримати від Нього зцілення. Доки ми не «закричимо» з глибини свого серця щодо своїх труднощів і проблем, Бог нам не зможе відповісти.  Бо Він потребує, щоб ми самі усвідомили і сказали Йому, що в нас болить. Сліпому «боліло», що він не бачив. Як знаємо, що фізичні  вади і біль швидше спонукають квилити до Бога. Однак наші гріхи, наші недосконалості не менш болісні для нашої душі, як фізична хвороба для тіла, тому прохання про допомогу на дорозі покаяння, навернення і святості, також мало би бути воланням з глибини нашого серця. 


Апостол
Тим.1,15–17:  «Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я – перший»

Апостол Павло, апостол народів, називає себе найпершим грішником. Чи це було лише знак його приниження, самоупокорення?  Звичайно, що ні. Бо що більше людина духовно зростає в Господі, то більше вона бачить свій правдивий стан. Така є не мила дійсність, що ми дальше ми від Бога, то більші ілюзії ми маємо про себе.

Наше життя має бути стремлінням шукати Бога, наближатись до Нього, зростати в Господі. Лише тоді ми будемо пізнавати свій правдивий стан, свої сильні та слабкі риси.

Як апостол Павло, пізнаючи свою обмеженість і гріховність, починав однак розуміти «що все може в укріпляє чому Христі», тоді йшов ще з більшою певністю голосити Слово Боже. Так і ми будемо ставати сильнішими зі знанням про себе, зможемо тоді вказувати шлях до спасіння іншим людям!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя