ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 24 листопада 2016 р.

24.11.2016р. Б. / Святого мученика Мини; Страждання святих мучеників Віктора і Стефаниди; Святого мученика Вікентія, диякона; Преподобного отця нашого й ісповідника Теодора Студита

Святого мученика Мини

Тропар мучеників, глас 4: Господи слави і всіх Сотворителю,* ти явив у світі страстотерпців і мучеників,* прикрашених добрими ділами,* що приймають непереможну перемогу. 

Кондак Мини, глас 4: Взявши з дочасного війська,* показав тебе, страстотерпче Мино,* нетлінним небесним спільником Христос Бог наш,* Який є нетлінним вінцем для мучеників. 

Святий мученик Мина жив у часи гонителів Диоклетіяна і Максиміяна. Родом він був з Єгипту і служив у війську під проводом тисячника Фирмиліяна в місті Котуан, у Фригії. А що був він ревним християнином, то мусив покинути свою службу, бо його заставляли переслідувати християн. Святий пішов у гористу пустелю, де в постах і молитвах служив Богу.

У місті Котуані погани дуже урочисто почали святкувати якийсь свій поганський празник, що тривав кілька днів. Святий слуга Божий знав, що у поганських розпусних забавах не буде гріха, яким би погани не зневажили Господа Бога, тому він пішов до міста, став посеред поганського натовпу і почав закликати до покаяння та проповідувати віру в Христа Спасителя. Староста Пиррос наказав кинути Мину до в’язниці, а наступного дня поставив перед судом. Святий Мина голосно визнав свою віру в Христа Спасителя і радо віддався в руки катів. Вони жорстоко сікли його тіло воловими жилами, потім шматували гострими гаками, волочили по гострих каміннях і роздирали його рани, били олов’яними кулями, а під кінець стяли мечем і тіло його кинули у вогонь. Святий Мина прийняв мученицьку смерть близько 304 року.
Мощі святого, а радше їх останки, вірні зібрали і перенесли до Єгипту, де їх чесно поховали. Пізніше їх перенесли до Олександрії, де на честь святого мученика зведено було прекрасний храм. Сюди приходили вірні зі всіх сторін, бо Бог прославив мощі святого численними чудами.

У той самий день
Страждання святих мучеників Віктора і Стефаниди

Святий Віктор був родом з Киликії. Вірний слуга і Божий воїн він був також вірним воїном земного імператора Антоніна і служив під началом воєводи Єгипту Севастіяна. Коли ж воєвода довідався, що Віктор є християнином, то погрозами намагався змусити його, щоб приніс жертву ідолам. Та відважний воїн був не з лякливих, він витерпів найтяжчі муки, під час яких вголос прославляв Христа Спасителя. Кати ламали йому пальці рук, палили його свічками, кинули у вогонь, але Господь Бог силою своєю укріпив святого мученика і дав йому стійкість перенести всі катування і в чудесний спосіб зберіг йому життя, навіть тоді, коли мучитель велів дати Вікторові найсильнішої отрути. Коли ж поганський жрець, що приправляв ту отруту, побачив, як видимі чуда оберігають святого мученика, тоді він повірив у Христа Спасителя і спалив усі свої поганські книги. Але Севастіян, хоч у серці мав би бути переконаний, що Христова віра є правдива, та вголос все-таки казав, що Віктор чарами утримується при житті. І він наказав святого мученика кинути в гарячу олію, а потім здирати з його тіла шкіру.

Під час тих страшних мук одна християнка на ім’я Стефанида (Стефанисса; одне і друге слово означає “увінчана вінцем”) почала вголос прославляти Христа Спасителя. Її схопили і поставили перед судом. На суді вона сказала, що є дружиною воїна, має 15 літ і 8 місяців, та заміжня вже півтора року. Севастіян змилосердився над її молодістю та красою і став лагідно вмовляти святу діву, щоб вона зреклася Христової віри. Однак він лиш пізнав те, що віра Христова однаково сильна і стійка як у загартованого воїна, так і в молоденької жінки. Тоді мучитель наказав прив’язати Стефаниду до верхівок двох молодих фінікових дерев, яких нагнули аж до землі, і коли верхівки тих дерев відпустили, то вони роздерли святу мученицю надвоє. А потім сокирою зарубали і святого Віктора. Згідно з грецькими джерелами, святі Віктор і Стефанида постраждали в Дамаску 11 листопада 158 р. Інше передання стверджує, що мученицьку смерть вони прийняли в Тиваїді, поблизу Ликополя. Натомість латинські джерела подають, що постраждали святі мученики в Італії. Це лиш свідчить про те, що їх культ поширився у багатьох краях. А сьогодні вони моляться до Бога, щоб весь світ дав свідчення Христової віри, за яку вони принесли в жертву своє життя.

У той самий день
Святого мученика Вікентія, диякона

Святий Вікентій був родом з Іспанії, з міста, що тоді називалося Августополь, а тепер – Сарагоса. Батько його, Евтицій, був одним з найзнаменитіших міщан. Він довірив виховання свого сина єпископові Валерію, а той прищепив у молодому серці Вікентія Божі чесноти, а з часом, молодого ще літами, висвятив на диякона.

Та прийшли часи страшного переслідування християн за правління Максиміяна і Диоклетіяна, які дали наказ мучити насамперед духовенство і палити церковні книги. Тоді намісник краю Датіян велів ув’язнити єпископа Валерія та диякона Вікентія і привести їх до міста Валентії, де їх спочатку, закованих у кайдани, кинули до в’язниці і морили голодом. Минув якийсь час, і Датіян велів поставити їх перед собою. Єпископ Валерій був дуже слабкий, тому замість нього став промовляти Вікентій, голосно величаючи Христа Спасителя. Розлючений, Датіян наказав замкнути Валерія у в’язниці (пізніше, здається, його відпустили на волю або відправили у заслання), а Вікентія передав на найстрашніші, найнечуваніші муки. І, як каже святий Августин, що возвеличив святого Вікентія в п’ятьох похвальних проповідях: “Виділи всі суддю, що казився зі злости, немилосердного ката, та мученика Вікентія, непереможного, що силою Христовою переніс найтяжчі муки”. Його поклали на мучилищі так, що. всі члени тіла повиходили з суглобів, а хребет його шматували залізними гаками. Та обличчя святого мученика серед тих мук світилося радістю, а Датіян велів бити катів, бо думав, що вони надто легко мучать слугу Божого. Усе тіло святого мученика було одною суцільною раною. Мучитель став намовляти страждальця, щоб сказав, де заховано церковні книги, а за це він відпустить його на свободу і дасть йому високий уряд, та святий Вікентій замість відповіді просив катів, щоб ще сильніше його мучили, бо хоче якнайбільше страждати задля Христа.

Датіян наказав прив’язати святого до залізної решітки, подібної до борони, під решіткою запалити вогонь, а на груди мученика покласти розпечені бляхи і посипали рани сіллю. Та святий Вікентій і посеред цих мук вголос молився до Бога. Тоді святого кинули до темної в’язниці, діл якої викладено було гострими черепицями, які ще більше роздирали його рани. В скорому часі Датіян вдруге зробив спробу добротою підлеститися до святого мученика, він велів покласти його на розкішне ложе і перев’язати йому рани. Однак святий Вікентій став голосно нарікати, що його забрали до в’язниці, черепиці якої були м’якші від цих подушок, і з ревною молитвою на вустах передав свою душу в руки Христа Спасителя.

Мучитель наказав тіло святого кинути на корм диким звірам; та коли німе сотворіння пошанувало мощі мученика, тоді Датіян наказав мощі святого Вікентія зав’язати у шкіряний мішок, причепити до них жорно і кинути в море. Однак тіло святого, за допустом Божим, виплило і християни його чесно поховали. Пізніше над гробом святого мученика звели величаву церкву. Святий Вікентій постраждав 303 р. “Злість і жорстокість Датіяна мали свій кінець, – каже святий Августин, – і кінець мали муки святого Вікентія; та натомість мука Датіяна триває і нині, як і слава святого Вікентія”.

Мощі великого Божого подвижника св. Вікентія пізніше було перенесено до Риму.

У той самий день
Преподобного отця нашого й ісповідника Теодора Студита

Тропар преподобного, глас 8: Православія наставнику, благочестя учителю і чистоти вселенної світильнику,* монахів богонатхненна прикрасо, Теодоре премудрий,* ученням твоїм ти все просвітив, сопілко духовна.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак преподобного, глас 2: Рівноангельське й подвижницьке життя твоє,* завершив подвигом страждання,* і оселився ти разом з ангелами, богоблаженний Теодоре.* З ними не переставай молитися до Христа Бога за всіх нас.

Преподобний Теодор, син побожних і багатих батьків Фотина і Теоктисти, народився в Царгороді близько 760 р., в часи правління безбожного єретика іконоборця Копронима. Батьки святого подбали про його високу освіту, однак душа юнака змалку прагнула жити побожно, і він, молодий віком, засяяв багатьма чеснотами. Пізніше батьки Теодора вступили до монастиря: Фотин – до чоловічого, а Теоктиста – до жіночого. Вихованням Теодора, а також його братів Йосифа і Євтимія, зайнявся їхній дядько, брат матері, Платон, ігумен монастиря на Символах. Після смерти Костянтина Копронима і нетривалого правління Лева Хазара державою, від імени неповнолітнього сина Костянтина VI стала управляти його мати Ірина, яка багато причинилася до скликання Сьомого Вселенського собору (787р.). По завершенні цього Собору преподобний Платон у селі, поблизу Саккудіону, недалеко від Царгорода, заснував монастир, в якому преподобний Теодор і його брати прийняли монаший постриг. Невдовзі святий Теодор засяяв такими великими чеснотами, що подивляв усіх, хто спостерігав його досконале життя, усе в молитвах, постах, умертвленнях тіла і добрих ділах. Святий Тарасій, патріярх Царгорода, висвятив його на священика, а святий Платон у 794р. змусив його прийняти ігуменство над монастирем.

Строгий до себе і повний любови до братів, він дбав про те, щоб монаше правило свято дотримувалося. Після Святого Письма, він з найбільшою охотою читав писання святого Василія Великого, отця і засновника монашого життя. Та прийшов час тривалого переслідування, яке насамперед зачепило монастир Саккудіон, а опісля впало і на всю Церкву. Костянтин VI, обійнявши престол, не дозволив Ірині, своїй матері, займатися ділами держави. Свою законну жінку Марію він заслав у монастир, а натомість одружився з Теодотією, своячкою преподобних Платона і Теодора. Цей шлюб був незаконний, тому патріярх Тарасій викляв священика Йосифа, який за гроші допустився святотатства, повінчавши імператора, хоч добре знав, що це вінчання неважне. Однак упімнення святого Тарасія не допомагали, цісар пригрозив, що відновить єресь іконоборства, і патріярх мусив замовкнути, аби не стягнути на Церкву ще більшого нещастя. Але не замовк преподобний Теодор. Він розіслав до всіх монастирях послання, щоб монахи на богослуженнях не споминали імператора явногрішника. Тоді Костянтин золотом хотів підкупити преподобного Теодора, та коли йому це не вдалося, він наказав святого і всіх монахів його обителі жорстоко бичувати, а потім заслав їх до Солуня. Уже з вигнання преподобний Теодор повідомив про все папу Лева III (795-816). Цілий рік він прожив у вигнанні, аж до смерти Костянтина VI, якого з престолу скинула його матір Ірина (йому викололи очі і він помер). Ірина повернула святого Теодора до Царгорода, де його врочисто прийняв патріярх Тарасій і все місто, а звідти він повернувся до свого монастиря в Саккудіоні. Та невдовзі, коли агаряни стали чинити набіги на ті околиці, преподобний Теодор, разом з братами свого монастиря і стареньким преподобним Платоном, перебрався до Царгорода, до Студійського монастиря. Монастир той близько 463 р. заклав багатий римлянин Йоан Студій і передав його монахам, які називалися “неусипаючими”, бо, міняючись, безнастанно, день і ніч, служили церковне правило в монастирській церкві святого Йоана Предтечі. В часи лукавого Костянтина Копронима єретики прогнали монахів студійського монастиря. За цариці Ірини спасалося якихось дванадцять монахів того монастиря. Коли ж преподобний Теодор обійняв тут ігуменство, то число монахів уже невдовзі значно збільшилося. Святий Теодор написав для них правило, яке було набагато важче від правила, яким керувалися інші монахи. У монастирі, окрім молитви, всі мусили працювати своїми руками, монахи дуже рідко, лиш у конечній потребі, виходили за межі монастиря, а навіть найменше занедбування правила каралося відповідною покутою. Цей устав, який назвали студійським, перейняло багато інших монастирів. Та недовго тривав спокій. На престолі сів безчесний Никифор і змусив патріярха Никифора, щоб той повернув назад до клиру священика Йосифа, виклятого за те, що вінчав Костянтина VI з Теодотією. Патріярх Никифор мусив підкоритися царській сваволі, але преподобний Теодор і всі монахи виступили проти царського насильства. За це Никифор велів кинути святого Теодора, його брата святого Йосифа (згодом єпископа Солунського) і святого Платона до в’язниці на островах коло Візантії. Не довгим, однак, було правління Никифора, сповнилося провіщення преподобного Теодора, імператора було вбито на війні з болгарами, а святі в’язні могли повернутися до Царгорода. Та через два роки, коли слава про студійський монастир поширилася про всіх усюдах, настали часи найлютішого переслідування за правління лукавого єретика Лева Вірменина, який відновив іконоборство. Коли патріярх Никифор з усім духовенством хотів привести до розуму імператора, а той пінився в затятій злості, тоді преподобний Теодор сміливо сказав йому, щоб дрижав перед гнівом Божим, бо царю належить уряд державою, але у справи святої Церкви йому не вільно втручатися. У відповідь імператор вислав на вигнання патріярха Никифора і багатьох інших владик, тоді преподобний Теодор безстрашно захищав почитання ікон, а посланцям царя, які схиляли його до єресі, сказав, що радше дасть язик собі відрізати, ніж перестане захищати Христову віру. У Квітну неділю він, разом з іншими монахами і численними вірними, вийшов хресним ходом з церкви, несучи ікони і співаючи пісень: “Пречистому Твоєму образу покланаємося, Благий”. Розлючений імператор заслав святого Теодора до Мисії і наказав кинути його до страшної в’язниці Месопа, поблизу Аполонії, в найнездоровішій, болотистій місцині. У 815р. преподобного Теодора перевезли до Анатолії, у в’язницю у Вонита, де він страждав разом зі своїм учнем Миколаєм. Кілька разів імператор посилав сюди свого посіпаку, вельможу Анастасія, щоб той власноруч завдавав святому Теодорові і Миколаєві по сто ударів, а якось, коли преподобний навернув одного клирика-єретика, то Анастасій так побив обох святих ісповідників, що тіло їх відпадало від костей. Напівживих мучитель покинув їх посеред двору на сильному морозі. Миколай, прийшовши до тями, знайшов ще в собі сили, аби повернути до життя святого Теодора, він обмив рани своєму вчителеві, причому мусив ножем відрізати клапті тіла слуги Божого.

Упродовж трьох місяців життя святого Теодора було під великою загрозою, а коли з часом він набрався сил, тоді його та Миколая перевезли до Смирни, де Анастасій дав їм ще по сто бичів. Преподобний Теодор сам зняв свою одежу з плеча і сказав мучителеві, що прагне лиш одного, аби все тіло його відпало від костей, бо тоді душа полетіла б до Господа і Творця свого. У 820р., в навечір’я Різдва Христового, Лев Вірменин загинув у церкві, коли співав тропар. Його вбили збунтовані воїни. На престолі сів Михаїл II, який, хоч і був єретиком, однак не переслідував вірних. І настала радість у Церкві Христовій, з в’язниць вийшло багато ісповідників, а серед них і преподобний Теодор.

“Треба радіти, – писав він, – бо ось загинув новоявлений великий змій, що спустошив велику частину вселенної і кипів богохульством: загинув той, що був посудиною гніву, повнотою безчестя, гонителем Христа, ворогом Богородиці, супротивником усіх святих. Хай возвеселяться небеса і хай радується земля. Нехай з гір скрапує солодкість, а з горбів – правда. Упав ворог, повержено нашого мучителя, замкнулися уста, що говорили несправедливо, загинув жорстокосердий фараон. Саме такою смертю судилося загинути відступникові віри; син пітьми мав знайти смерть вночі; той, що оголював Божі престоли, мав побачити оголені мечі, причому у Божій церкві; той, що руйнував Божі престоли, не міг при престолі отримати пощади, треба, щоб було відтято йому руку, яка піднеслась проти Бога, аби пролилася кров того, хто пролив стільки невинної крови”.

Преподобний Теодор повернувся до Царгорода. Однак він не міг дивитися на те, що в церквах було заборонено ставити ікони, бо хоч імператор заборонив виступати проти їх почитання, та водночас не можна було ставати і в їх обороні. Хоч як святий Теодор намагався навернути царя до пізнання правди, однак йому це не вдалося. Тому він покинув Царгород і перебрався до Акрит, поблизу Никодимії, де мешкав з кількома учнями при церкві святого Трифона. Бог об’явив йому день і годину смерти. Він попрощався зі своїми учнями, поблагословив їх і просив заспівати біля його ложа псалми на відхід душі, а при словах “Блаженні непорочні в дорозі, що ходять законом Господнім” – сам промовив: “...повік не забуду наказів Твоїх” – і віддав свою чисту душу в руки небесного Отця. Помер преподобний Теодор 826р. у віці близько шістдесят шість років.

Церква завдячує святому Теодорові, окрім правила для студійських монастирів, появу численних наукових послань, у яких слуга Божий розвінчував блуди єретиків-іконоборців, багатьох пісень, стихир і великопосних трипіснців, пояснення Літургії Передосвячених Дарів тощо. А його листи сповнені сили і краси. Ось, наприклад: “Прийдіть, браття, і ще до кінця свого гляньмо на порох нашого тіла і зрозуміймо неміч єства нашого. Проникнімо [думкою] в могилу. І де тая слава? Де краса? Де язик велемовний? Де брови, де очі? Все порох, все тінь.

Спасителю наш, пощади нас!” “Чому обдурює себе чоловік і возносить себе похвалами? Чому не пам’ятає чоловік, що він є порох?” Ось лиш маленький фрагмент з листа святого.

Мощі преподобного Теодора через вісімнадцять років після його смерти святий Методій патріярх переніс до Царгорода і разом з мощами його брата преподобного Йосифа поховав у церкві студійського монастиря, поряд з преподобним Платоном. Господь Бог прославив мощі слуги свого численними чудами.

Студійське правило прийняли багато монастирів Сходу. Коли святі Антоній і Теодосій у Печерській лаврі на берегах Дніпра у Києві збирали навколо себе перші зав’язі руського монашества, тоді з Греції прибув монах Михаїл, котрий приніс записане студійське правило. І це правило святий Теодосій запровадив у Печерській лаврі. А через віки у нас, на Галичині, це правило відновив митрополит Андрей Шептицький, заклавши перший студійський монастир у Скнилові, під Львовом.

Нині обходимо також пам’ять преподобного Йосифа, брата Теодора Студита. Святий Йосиф після довгих років страждань, про які ми частково вже згадали, став єпископом Солуня. Він написав багато канонів, які у церковних книгах підписано “Кир Йосифа”, щоб відрізнити їх від канонів святого Йосифа Піснеписця, підписаних “Творіння Йосифа”. Помер близько 845 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

Немає коментарів:

Дописати коментар