ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 3 листопада 2016 р.

03.11.2016р. Б. / Преподобного отця нашого Іларіона Великого

Преподобного отця нашого Іларіона Великого

Тропар, глас 8: Монахів утвердження,* наставник жителів пустелі,* і чудотворець, що за благодаттю до великого Антонія уподібнився,* помічник невідступний тим, що у страстях бідують,* Іларіоне, отче наш,* молись за тих, що вшановують пам’ять твою.

Кондак, глас 3: Тебе, як світильника незахідного духовного Сонця,* зійшовшись сьогодні, вихваляємо в піснях.* Бо засяяв ти тим, що у темряві незнання перебували,* все підносячи на Божественну висоту, Іларіоне.* Тому співаємо тобі: радуйся, отче, посників твердине. 

Преподобного Іларіона Великого маємо за засновника монашого життя в Палестині, бо він перший зібрав навколо себе велике число самітників й об’єднав їх спільним правилом. Він народився близько 292 р. в Таваті, місцевості, що лежала за п’ять миль від палестинського міста Газа. Батьки його були погани. Ще малим батьки послали його до Олександрії, в Єгипті, щоб там пізнав він мудрість світу, а Іларіон пізнав там мудрість понад усі мудрості, Христову віру, і прийняв хрещення. Щойно йому виповнилося п’ятнадцять літ, як він пішов у пустелю Тиваїди, до святого Антонія Великого, святість якого і сила творити чуда були широко відомі. Юнак був зворушений до глибини душі, коли побачив перед собою чесного старця, а той прийняв його як власного сина, одягнув у волосяницю, і так молодий літами Іларіон став наслідувати одного з перших і найбільших на землі самітників. Та через два роки, коли бачив, як народ з усіх сторін горнеться до преподобного Антонія за наукою і благословенням, то пізнав Іларіон, що той нескінченний натовп не є бажаний йому, який робить лиш перші кроки на шляху до досконалого життя, і що починати йому треба так, як це робив святий Антоній, у цілковитому усамітненні. Преподобний Антоній похвалив добрий намір юнака, поблагословив його в дорогу й Іларіон повернувся у дім своїх батьків. Однак батьків він уже не застав, вони померли. Одну половину свого майна він віддав братам, другу – роздав бідним, а сам пішов у болотисту пущу, поблизу палестинського міста Маюма (на захід від Гази, біля моря), і там оселився, певний того, що люди до нього не дійдуть, бо через ватаги розбійників, що промишляли в пустелі, ті околиці всі оминали.

І власне там, – як пише святий Єронім, – юнак почав провадити правдиво покаянне життя. Волосяницю він одягав на голе тіло, поверх неї грубу одежу і волосяний плащ, який йому дав преподобний Антоній. І хоч від народження він був слабосилий, однак тої тяжкої одежі ніколи не знімав із себе, навіть у найбільшу спеку. З гілок він побудував собі кучку, таку малу, що стоячи мусив нахиляти голову, а лежачи – згинати коліна. Він перебував у ній зайнятий молитвою, читанням Святого Письма (це була єдина книжка, яку він переписав власною рукою, й усе його майно). З молитвою він обробляв невеличкий город і плів кошики, щоб уникати лінивства і ще більше зневолити і так винищене постами тіло. До двадцятиоднорічного віку він не їв нічого, окрім кількох фіґ у день, і то після заходу сонця; з двадцяти одного до двадцяти семи років щодня трохи намоченої у воді сочевиці; потім три роки їв щодня лиш хліб із сіллю, а далі, до шістдесяти трьох років, їв трохи зілля і корінців, не варених, пісних, і лиш тоді, коли підупадав у силах, додавав до тої нужденної страви трішки олії. А з того віку й аж до смерти святий почав провадити ще строгіше життя, щодня він споживав лиш малий шматок черствого хліба.

Одного разу на нього напали розбійники, бо сподівалися чимось поживитися у нього:
“Що би ти робив, якби на тебе напали розбійники?” – спитали розбійники.

“Голий не боїться розбою!” – відповів святий.

“Але вони могли б тебе вбити”.

“Усе моє життя – це приготування до смерти і чекання на неї”, – сказав преподобний Іларіон.

Зворушилися їхні серця, дарма, що були душогубцями, і, пообіцявши покаятися, відійшли. Та натомість диявол не давав спокою святому Іларіону, спокушав його найстрашнішими тілесними спокусами. Тоді преподобний безнастанно молився, кілька днів не їв нічого, тяжко працюючи, аж до повного виснаження, і так говорив до свого тіла: “Осле, я догоджу тобі так, що не будеш мені противитися і дуба ставати; не ячменем, а половою буду тебе кормити, замучу тебе голодом, спрагою, спекою і холодом, я накину на тебе стільки роботи, що ти впадеш безсилий і будеш змушений більше пильнувати пашу і відпочинок, як нечистоту”.

Яку страшу і тяжку боротьбу вів святий з ворогом спасіння! Диявол вигадував найхитріші пекельні штуки, аби лиш звести його з обраної дороги. Але святий Іларіон у кожній спокусі знаменував себе хресним знаменням, призивав Ісуса й Марію і з часом цілковито поборов спокуси. Боротьба та тривала довгих двадцять два роки – легко це сказати, але не легко пережити. Тож не дивно, що коли, за волею Божою, люди стали приходити до преподобного Іларіона, то пізнали в ньому такого досконалого мужа, такої глибокої віри, що за його молитвами Бог творив багато чуд.

Жінка високого достойника Елпидія Арістенета поверталася з трьома синами з Єгипту, вона їздила до преподобного Антонія просити про молитви. І ось у Газі всі її сини враз тяжко захворіли, лікарі визнали себе безсилими, вся людська надія пропала. Тоді Арістенета з одною слугою поспішила до преподобного Іларіона, припала до його ніг і стала просити: “Я молю тебе і заклинаю, іди до Гази й оздорови моїх синів, щоб через цей знак видимої Божої ласки навернулося все поганське місто!”

А коли преподобний Іларіон не хотів покидати пустелі, в якій прожив понад двадцять років, бо боявся світу, для якого вже давно помер, тоді Арістенета стала голосно благати: “Іларіоне, слуго Божий, віддай мені синів моїх! Антоній спас їх у Єгипті, а ти спаси їх у Палестині!” Плач матері зворушив преподобного, з очей його потекли сльози, і він пообіцяв, що ввечері, після заходу сонця, прийде до Гази. Коли ж він прийшов і помолився до Бога, то хлопці, які щойно вмирали, стали обливатися гарячим потом, прийшли до тями, впізнали матір, а за хвилю повністю одужали. І всі в молитві віддали честь Всевишньому. Слава цього чудесного оздоровлення поширилася по всіх усюдах; тисячі потребуючих поспішали до святого Іларіона, а він хворих оздоровляв, бісів проганяв, а що найважливіше, зворушував серця, приводив до жалю за гріхи, а поган навертав до Христової віри. Багато, вражені його прикладом, покидали все і ставали його учнями. І так це дало початок спільного монашого життя.

Приходили до нього єпископи і священики, приходили вельможі і бідняки. Коли ж хто хотів його обдарувати, то преподобний казав йому так: “Затримай при собі те, що хочеш мені дати, і роздай убогим; ти живеш у місті, то знаєш їх ліпше, як я тут. А я не можу брати чужого добра, коли власне роздав, щоб його позбутися. Ті, що живуть ячмінним хлібом, золота не потребують”.

Кількість монахів біля святого множилася і зростала, по всій Палестині повставали монастирі. Та які то були монастирі! Монахи жили в печерах, в печері зазвичай була й церква. А яке то життя було в тих монастирях, можемо дізнатися з житія преподобного Іларіона та сотень інших самітників, про яких ми вже читали. Святий Іларіон дуже рідко залишав свою келію. Лиш одного разу він ходив поклонитися святим місцям у Єрусалимі, щоб віддати шану старому звичаю. І більше не ходив, бо знав, що Господу Богу можна покланятися у кожному місці. Раз у рік він також відвідував монастирі, що підлягали його владі. Якось проходив він через містечко Елуса, коли сарацини, його мешканці, святкували свято своєї богині Венери. Вони вийшли назустріч святому, бо він був оздоровив кількох біснуватих з тих околиць, і всі чоловіки з жінками та дітьми стали просити його про благословення. Преподобний Іларіон став сердечно до них промовляти, а духом молитися Богу, і все закінчилося тим, що всі сарацини навернулися до Христової віри.

Однак той нескінченний натовп, що оточував святого, відривав його від самітницького життя. Він став думати про те, щоб пошукати глухішого місця, і посумнів. А коли один учень запитав його, чому він посмутнів, то святий з плачем відповів: “Горе мені, нужденному, я знову вернувся до світу. Дивися, Палестина і сусідні краї почитають мене й уважають кимось великим. Я боюся, щоб не почув колись таких слів; «Ти отримав у світі свою плату»”.

А коли вістка, що святий Іларіон хоче залишити Палестину, рознеслась по світу, то понад десять тисяч мужів загородили йому дорогу і не хотіли його відпускати. Але й вони не могли противитися Божій волі і з плачем попрощалися зі святим, а він, у супроводі кількох монахів, кілька днів їхав пустелею, а в річницю смерти преподобного Антонія Великого зупинилися на горі, біля якої жив той великий подвижник. Потім святий Іларіон пішов далі у пустелю, поблизу Афродитону, і там прожив три роки. Але й сюди до нього стали приходити люди, як до спадкоємця Антонія Великого. Особливо після того, коли він, на їх прохання, вимолив у Бога дощу, бо посуха настала така люта, що людям загрожував голод. Тому святий Іларіон пішов далі, в пустелю Оасим, але й там він прожив лиш один рік. Святий вирішив утекти від людських похвал туди, де його ніхто не знав. Мав він тоді вже сімдесят літ.

У приморському ливійському місті він, взявши з собою лиш одного учня Ісихія, сів на корабель, що відправлявся до Сицилії. Коли корабель прибув до Пахина, святий Іларіон як плату за перевезення хотів віддати своє Євангеліє, бо нічого більше не мав, але власник корабля не прийняв такої плати, а просив святого про молитви і благословення. Святий Іларіон та Ісихій жили разом в лісовій пущі поблизу Пахина, однак і сюди почали приходити до святого Іларіона вірні, бо пізнали в ньому Божого мужа, і просили про оздоровлення хворих, а завдяки численним чудам вістка про великого подвижника поширилася по всіх околицях. Тому святий сів разом з Ісихієм у невеликий човен і поплив до міста Єпидаїра, в Далматії. Коли і тут він прославився багатьма чудами, то сів на корабель і поплив на острів Кипр.

На морі їх стали наздоганяти два піратські кораблі. Усі, що були на тому кораблі, страшно перелякані, припали до преподобного Іларіона і стали просити про молитви, бо вже не сподівалися на порятунок. А святий легко посміхнувся і сказав: “Маловірні, чого лякаєтеся? Чи розбійників тих є більше, як було війська у фараона, яке, за волею Божою, поглинуло море?” І повернувшись у бік обох кораблів, що були вже дуже близько, простягнув руки і сказав: “Досить близько ви вже приплили, залишайтеся там!”

І кораблі піратів, хоч як там гребли веслами, не могли рушити далі; якась невидима сила тримала їх на тому місці. Через кілька днів уже й на острові Кипр натовп народу оточував святого, і він хотів податися далі, але учень його Ісихій знайшов одне, цілком недоступне місце, до якого можна було видряпатися лишень навкарачки, бо містилося воно серед диких скель. Тут прожили вони п’ять літ, але й сюди, незважаючи на труднощі, люди приходили до святого, а поверталися вже оздоровлені тілом і душею.

Коли преподобному Іларіонові виповнилося вісімдесят літ, Господь об’явив йому, що прийшов для нього час вічної нагороди, і святий тяжко захворів. Тоді він був сам, бо Ісихій поїхав на якийсь час до Палестини відвідати братію і передати їй благословення святого Іларіона. А святий Іларіон, відчуваючи наближення смерти, написав до Ісихія листа, в якому благословив його і всіх і заповів йому на пам’ять усе своє майно – Євангеліє і монашу волосяницю. Коли в сусідньому місті Пафа довідалися, що святий Іларіон при смерті, то прийшло до нього з плачем багато народу, серед них була також знаменита жінка Констанція, дочку і зятя якої він оздоровив з тяжкої хвороби. Святий Іларіон попросив усіх, щоб після смерти його тіло поховали зразу на тому місці, де він умирає.

А коли душа ось-ось мала покидати тіло, напав на нього страх і переляк перед судом Божим, а він, шукаючи допомоги в милосерді Спасителя, кілька разів промовив вголос сам до себе: “Вийди, душе моя! Чого боїшся? Ти служила Христу сімдесят літ, і боїшся смерти?”

І 21 жовтня 371 р. преподобний Іларіон помер, а тіло його поховали. Коли Ісихій повернувся, то хотів конче забрати тіло святого до Палестини, однак знав, що жителі цих околиць не дозволять. Лиш через десять місяців, коли всі думали, що Ісихій вже залишиться тут до смерти, йому вдалося вночі викопати тіло святого і відвезти до Палестини, де монахи й вірні, і навіть погани, прийняли мощі святого як найбільший скарб. Тіло було цілком свіже, незіпсоване і поширювало пречудовий аромат. Бог прославив його пам’ять численними чудами, і не лишень в Палестині, але й на Кипрі, так, що жителі острова казали між собою, що якщо Палестина має тіло преподобного Іларіона Великого, то дух його перебуває на Кипрі.

Житіє святого через двадцять років після його смерти описав святий Єронім, а також святий Епіфаній Кипрський, який особисто знав преподобного Іларіона і часто перебував з ним на молитві. Який жаль залишив по собі святий Іларіон, можна зрозуміти хоча б з того, що Констанція, про яку ми згадували, померла з розпуки, коли довідалася, що Ісихій забрав тіло святого з гробу, біля якого вона щоденно молилася, до Палестини.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар