ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 23 липня 2016 р.

23.07.2016р. Б. / Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському та Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському

Тропар, глас 1: Однодумно бувши пов’язані душею,* чотиридесят з п’ятьма страждальцями, святі,* проти ворога постали.* І переможцями стали, прийнявши вінці від Христа Бога* і вічну нагороду за ваші муки.* Моліться, щоб і ми їх сподобилися,* що благочесно піснями вас величаємо. 

Кондак, глас 8: Заради Христа, мученики, багато мук перенесли,* і зруйнували все ідольське многобожжя,* і подолали безбожності спокуси,* Христовою силою їх перемігши,* всіх нас вірно навчаєте викликувати: Алилуя. 

Співправителем Костянтина Великого, який правив східною частиною Римської держави, був тоді Ліциній. Він, потоптавши чинний едикт, згідно з яким християни могли вільно визнавати свою віру, почав їх жорстоко переслідувати. У Нікополі Вірменському було сорок три мужі, а найзнаменитіші серед них: Леонтій, Маврикій, Антоній, Олександр і Даниїл, які зі своєї волі стали перед старостою Лизієм і визнали, що є християнами. Староста почав їх висміювати, що вірують у Бога, який помер на хресті. На це від імени всіх відповів святий Леонтій: “Якщо знаєш, що Господь наш Ісус Христос помер на хресті, то певно знаєш, що Він третього дня воскрес з мертвих і живе во віки. Боги твої ніколи не жили і жити не будуть, і тому не намовляй нас до відступництва, бо ми віруємо в одного Бога, задля якого готові на муки і на смерть”. 

Староста наказав їх побити каміннями по обличчю, а потім закувати в тяжкі кайдани і кинути до в’язниці. Тут вони скріплювали один одного у вірі і молилися до Бога, а одна жінка, на ім’я Власія, потай подала їм води. А якщо, за словами Христа Спасителя, сторицею буде винагороджено того, хто подасть ближньому горнятко води, то, без сумніву, не минула нагорода й побожну невісту, яка, наражаючи себе на небезпеку, вгамувала спрагу святих страждальців.

Наступного дня святих мужів віддали на муки. Залізними гаками шматували їх тіла, били немилосердно і знову ледь живих кинули до в’язниці. А вночі явився їм ангел Божий, утішив їх і заповів, що наступного дня їх подвиг закінчиться і вони засядуть у славі небесній. Невимовна радість наповнила серця святих слуг Божих, вони стали вголос співати псалми і цілувати брат брата, окови видалися їм легкими і дочекатися не могли дня, який мав їм принести найбільше щастя – мученицьку смерть за Христа. Два сторожі побачили неземне світло і почули голос ангела, хоч його самого й не бачили, і їхні серця пізнали Божу благодать, вони припали до ніг святих мучеників, визнали Христа Спасителя і прийняли хрещення. Називалися вони Меней і Вирилад. Настав новий день. Лизій сів на судищі, над рікою Ликос, і наказав поставити перед собою всіх святих мучеників, до яких долучилися і двоє новонавернених сторожів. Лизій видав присуд: усім відтяти руки й ноги, а потім спалити. Потекла кров святих слуг Божих; вони радо підставляли члени свого тіла під сокиру і голосно величали Спасителя, з яким уже за хвилю мали з’єднатися. Один з них, на ім’я Сисиній, коли лежав побіч каменя, вже без рук і ніг, а страшна гарячка палила його зсередини, він помолився вголос і з каменя потекло джерело води й угамувало його спрагу. Подякував Сисиній Господеві і попросив, щоб вода з цього джерела допомагала тим, які будуть згадувати святих сорок п’ять мучеників. Багато з них були вже мертві, інших, ще живих, клали стосами у вогонь. Сисиній лежав трохи збоку і, боячись, щоб про нього не забули, голосно давав знати про себе. 

А коли їх тіла згоріли, то рештки костей кати викинули в ріку, але вода винесла їх на таке місце, що християни могли їх чесно поховати. Святі мученики закінчили свій земний подвиг 10 липня 317 р. Коли невдовзі потому імператор Костянтин Великий покарав злобного Ліцинія і заволодів цілою державою, то в честь тих святих було зведено величну церкву, де склали останки їх мощей. Гріб мучеників і джерело, що виплило за молитвою святого Сисинія, Господь прославив силою оздоровляти хворих. 

У той самий день
† Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Тропар, глас 4: Від світської метушні вийшов ти,* і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом,* і, рівноангельське життя провівши,* в тиху пристань Афонської гори дійшов ти,* звідки благословенням отців в гору Києва прийшов* і там трудолюбно життя закінчив.* Батьківщину твою просвітив ти* і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти.* Його моли, Антонію преподобний,* щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 8: Віддавши себе Богу,* над усе возлюбленому від юности, преподобний,* Його від усієї душі в любові наслідував ти,* і, світу тлінне за ніщо вважаючи, в землі печеру спорядив,* і в ній мужньо супроти затій ворога невидимого подвизався ти,* як світлосяйне сонце, по всі кінці землі засяяв ти.* Тому-то, радіючи, прийшов ти до небесних хоромів.* І нині, з ангелами стоячи перед владичним престолом,* споминай нас, що вшановуємо пам’ять твою,* щоб ми звали до тебе:* Радуйся, Антонію, отче наш. 

Уже денниця була зійшла на руськім небі. Свята Ольга-Олена прийняла хрещення, і щораз більше ставало тих, що покланялися не Перуну і Дажбогу, а Христу Розіп’ятому, Спасителю світу. І благодать Його була з нами; 988 р. прийняв хрещення і охрестив Русь великий князь Володимир. У містечку Любечі, за п’ять миль від Чернігова, 983 р. в убогих, але чесних християнських батьків народився син, якого назвали Антипа. 

З молодих літ серце хлопця рвалося до життя на самоті, до життя, посвяченого Богу. Він чув розповіді про самітників у земних печерах, які служили єдиному своєму Спасителеві і так заслужили собі на небо. За їх прикладом він знайшов біля Любеча малу печеру і часто ходив до неї, довгі години каючись у своїх гріхах і молячись про велику простором, та не менш велику горем, яке стало її уділом, Матір-Русь. А коли виріс з хлоп’ячих літ, то пішов далеко, аж на гору Атон, бо чув, що там, на Святій горі, живуть люди ангельським життям. Брати монахи прийняли прийшлого з Руської землі, постригли і дали йому ім’я Антоній. 

Невдовзі він оселився в прибережній печері, поблизу одного з монастирів, і почав провадити таке святе життя, що дивувалися навіть старі монахи і розпізнавали, що Бог вибрав Антонія до великих подвигів. Ігумен Теоктист, який постриг Антонія, побачивши його життя, доведене до досконалости, покликав його до себе і сказав: “Антоніє! Бог утвердив тебе в монашому житті, тепер пора тобі іти на Руську землю і приводити інших до такого життя. Повертайся на Русь, і нехай благословення Святої гори буде з тобою!” 

І святий Антоній пішов. Не перший він ішов з Атону у слов’янські землі; Свята гора посилала всюди своїх монахів, та, мабуть, жоден з них не був покликаний Господом до такого подвигу, який судилося здійснити преподобному Антонію. Він повернувся до Києва 1013 р. На княжому престолі ще сидів князь Володимир, однак між його синами вже починалися незгоди. Антоній відвідав грецькі монастирі, які були вже на Русі, мабуть, і за княгині Ольги, однак йому не сподобалося життя монахів, таке далеке від тої святости, яка панувала на Атоні. На березі Дніпра, поблизу села Берестова, він знайшов собі печеру, поселився там і став першим руським самітником, що молився до Бога за Руську землю. 

А земля та стала відома вже не славою нових перемог і здобутків, а страшним відгомоном братовбивчої боротьби. Просякла землю кров святих князів Бориса і Гліба, убитих каїном-братом. І преподобний Антоній, до печери якого дійшов голос розпуки руського народу, гірко заплакав і повернувся на гору Атон, де перебував аж до 1028 р., коли, за наказом Теоктиста, вдруге повернувся на Русь. За той час появилися нові монастирі, засновані Ярославом Мудрим, – святого Григорія і святої Ірини. Та не лежало серце преподобного Антонія до спільнотного життя; він повернувся до своєї печери, а невдовзі знайшов іншу печеру, ту саму, в якій часто молився святий Іларіон, священик великокняжої церкви Петра і Павла, що стояла на Берестовій горі. Іларіон сам викопав її посеред лісу, що вкривав гору, і тут у вільні хвилини молився за Руську Церкву, якої згодом, 1051 р., став першим руським митрополитом. У тій печері преподобний Антоній прожив багато літ. 

А яке піднесене й ангельське було його життя! Читання церковного правила, співання псалмів, розважання над Божими правдами, молитва і строгий піст (їв один раз упродовж кількох днів, і то черствий хліб та корінці) – ось дорога, якою святий ішов до неба. Та не довго він жив на самоті, прийшли до його печери спочатку бідні, які просили про молитву і благословення й ділилися з ним своїм хлібом, яким він ділився з іще біднішими. Прийшли й інші і, припавши йому до ніг, просили, щоб дозволив їм жити коло себе і провадив їх до неба. Серед них був і преподобний Теодосій. Вони поглибили печеру, проклали довгий підземний хід, а в ньому малесенькі келії, в яких ледве міг поміститися один чоловік. Окрема печера була їм за церкву. А жили так, як жив преподобний Антоній, у мовчанні, молитві й у труді своїх рук. 

Пішла по Києві чутка, що там, під Берестовою горою, є люди, які день і ніч моляться Богу, перемінивши темні печери собі у рай. І прийшли бояри й поклонилися до преподобного Антонія, прохаючи його благословення. Вони бачили, що, при своїй убогості, він у сотні разів багатший від них, бо має супокій душі і мир у своєму серці. 

А коли князь Ізяслав після смерти свого батька Ярослава (1054 р.) обійняв великокняжий престол у Києві, він також прийшов просити у святого Антонія благословення і поручив себе його молитвам. Однак княжа ласка, як павутина, що рветься на вітрі. 

Прийшов Василій, син багатого боярина Йоана Вишатича, припав до ніг святого Антонія, поклав біля них свою багату боярську одежу, а натомість попросив дати йому волосяницю і дозволити залишитися біля нього, бо хоче спасати свою душу тут, у печерах, – щастя в багатих теремах боярського двірця для нього нема. Преподобний Антоній розповів йому про всі труднощі монашого життя, але коли зрозумів, що прохання юнака є згідне з Божою волею, то велів єромонахові Никону постригти його у монахи. І помер для світу боярський син Василій, а в печерах стало більше на одного брата, Варлаама. Разом з ним прийняв постриг один зі слуг його батька, на ім’я Єфрем. 

Батько Варлаама впав у гнів і став шукати допомоги у князя, а той велів доставити єромонаха Никона до нього і наказав йому вигнати Варлаама з печер. 

“Княже, – мовив Никон, – роби зі мною, що хочеш, але мені не вільно віднімати воїнів у небесного Царя”. 

Боярин Вишатич силоміць витягнув Варлаама і Єфрема з печер на світ, а князь пригрозив, що накаже печери розкопати, а монахів розжене. Довідавшись про це, преподобний Антоній пустився шукати іншого, гостиннішого місця, та його наздогнали посли князя і стали просити, щоб залишився в печері. Жінка князя, дочка польського короля, переконала мужа, щоб він залишив у спокої ченців, бо за них заступається сам Бог, і розповіла, що на землю її батька впали тяжкі кари за те, що там кривдили монахів. Також і боярин Вишатич дозволив синові повернутися до печер, бо побачив, що годі противитися Божій волі. 

А коли монахів стало дванадцять, тоді преподобний Антоній поставив над ними ігуменом Варлаама, а сам пішов у дальню печеру, на сто сажнів віддалену від першої, бо хотів жити на самоті, так, як прожив уже багато літ. Та для кожного, хто приходив до нього, він завжди мав серце, повне любови. Приходили брати монахи, і він як батько навчав їх, молився з ними, щоб допомогти їм побороти спокуси. Приходили князі і плакали сльозами, яких не сміли показати у своїх палатах, а він благословляв їх, хоч від його ока не було приховане те, скільки горя переживе ця земля і скільки братньої крови потече по ній. Коли кількість монахів зросла ще більше і підземна церква вже їх не вміщала, то брати вирішили побудувати дерев’яну церкву на верху гори. Преподобний Антоній схвалив їх намір і сам возив землю під будову. Так постала перша церква Печерської лаври, присвячена Успенню Пресвятої Богородиці. 

Князь Ізяслав покликав Варлаама стати ігуменом нового монастиря, який він звів при мурованій церкві святого Димитрія. Брати спитали преподобного Антонія, кого він дасть їм на ігумена. “Виберіть найдостойнішого!” – сказав святий Антоній, і вони вибрали преподобного Теодосія (пам’ять вшановуємо 3 травня). З його ігуменством пов’язаний подальший розвиток Печерської лаври; преподобний Антоній був лишень дорадником до всього доброго, а його молитва скріплювала нові подвиги. Число монахів зросло до ста, у печерах вже бракувало місця. Тоді преподобний Антоній попросив князя Ізяслава, щоб той подарував лаврі гору, під якою були печери, і князь це радо учинив. Монахи побудували келії на горі, біля Успенської церкви, і поставили навколо обителі частокіл. 

А преподобний Антоній у молитві і пості проживав у своїй печері дні старости. Сповнилося бажання монахів Атонської гори – він став отцем руського монашества. Бог дав йому силу оздоровляти хворих, але святий з великим смиренням приховував це, а якщо повернув кому здоров’я, бо не міг відмовити у такому проханні, то завжди давав хворому зілля до пиття, аби здавалося, що одужання прийшло природним способом. А ще дав йому Бог дар провіщення. Коли князь Ізяслав, зі своїми братами Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським, вибирався на половців і просив у преподобного Антонія благословення, то святий провістив, що ворог подолає руську силу. І на річці Альті (1063 р.) потекла руська кров. Був з князями у святого Антонія і варяг Симон, князь і син славного боярина. Преподобний провістив йому, що він уціліє в битві, а його тіло колись першим покладуть у новій мурованій церкві, яка постане в лаврі. І все це сповнилося. А коли Симон після битви на Альті лежав поранений серед численних убитих, то бачив у видінні велику кам’яну церкву, що возносилася при лаврі, і така церква справді постала. 

Після битви над Альтою братанич Ізяслава Всеслав Полоцький вигнав Ізяслава з Києва, але той через сім місяців повернувся і з допомогою польського короля, свого тестя, знову зайняв свій престол. Знайшлися такі, що очорнили перед Ізяславом преподобного Антонія, ніби той підтримав Всеслава, й Ізяслав, повіривши наклепу, хотів святого вигнати з краю. Тоді Чернігівський князь Святослав запросив святого Антонія до себе і на горі Болдині побудував церкву святого пророка Іллі, а преподобний викопав собі печеру і до нього знову стали приходити учні, так постала нова лавра. Та невдовзі Ізяслав зрозумів, що неслушно випровадив святого старця зі своїх земель, і попросив його повернутися до своєї рідної обителі. Київ знову побачив преподобного Антонія й благословення святого мужа сплило на Дніпро і на матір міст руських – Київ. 

Останнім ділом святого було закладення фундаменту нової мурованої церкви. Князь Ізяслав пожертвував 100 гривень сріблом, тобто 500 фунтів золотом, а варяг Симон, про якого ми згадували вище, дав 50 гривень, золоту корону для прикрашення ікони Пресвятої Богородиці та дорогий пояс на відмірення місця під церкву. Бог сам у чудесний спосіб вказав на місце для храму: коли вранці земля була мокра від роси, то те місце залишалося сухим, а наступного дня сталося навпаки. А потім вогонь з неба очистив те місце – і все це за молитвами преподобного Антонія, який три дні і три ночі благав Господа і Пречисту, щоб об’явили свою волю. 

7 травня 1073 р. було закладено фундамент під будову нового мурованого храму Успення Пресвятої Богородиці. Преподобний Антоній тоді мав уже 90 років. Зібралися брати монахи, щоб отримати його останнє благословення, почути його останню науку. Весняне сонце сміялося, долом протікав Дніпро, золотом сяяли бані церков Києва, багатого, сильного великокняжого міста. А тут скромна, тиха лавра відлюдників, й останні хвилини доживає велет духа, засновник руського монашества. Він бачить душею все, що має пережити ця земля впродовж віків: горе, недолю, печаль і незгоди. А вгорі, перед його оком, відкрите небо, там чекає його Цариця Руської землі. Вона не покине його дітей духовними сиротами, у найтяжчі часи покриватиме їх своїм омофором. Хай буде слава Пречистій Діві! Тиха посмішка прикрашає вуста святого; він робить знак хреста над головами монахів і його душа відлітає до неба. 

А честь його і поміч для всіх, хто призиває його ім’я, триває з роду в рід. Тіло преподобного Антонія поховано в печері, в якій він чинив свої духовні подвиги. Смиренний за життя, смиренним хотів він залишитися і після смерти. Бог вислухав бажання його серця, тіла святого не відкопали, хоч і робили спроби. Житіє преподобного Антонія, як і інших святих подвижників лаври, описали монахи лаври, а згодом владика Володимирський і Суздальський Симон та чернець Печерського монастиря Полікарп у книзі, що називається “Патерик Печерський”. Печера на горі Атон, в якій жив засновник Печерської лаври, і нині називається печерою преподобного Антонія. Після смерти Господь Бог прославив святого Антонія багатьма чудами. Нехай же буде слава Господу і Богу нашому і слава преподобному Антонію та хай буде честь і спасення нашій великій Руській землі. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар