ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 5 січня 2016 р.

05.01.2016р. Б. / Владика Венедикт: Чого Бог хоче від мене?

Різдвяний час спонукає до глибших роздумів про духовні речі. А що може бути для душі хосеннішим за довірливу розмову з людиною, яка все своє життя посвятила служінню Богові? Сьогодні пропонуємо увазі наших читачів інтерв’ю з владикою-монахом єпископом-помічником Львівської архієпархії УГКЦ Венедиктом (Алексійчуком). Владика Венедикт розповідає за покликання, ділиться думками про реформування і стратегію розвитку Церкви та її місію, означує головний підсумок Патріаршого собору УГКЦ, який проходив в Івано-Франківську,  розмірковує про єдність християнських Церков, про духовне життя парафії і віруючої людини, навчає, як не загубити себе у сучасному світі. 

— Більше 20 років Ви живете за монашими правилами Студитів. Як відбулося ваше покликання?
 
— Крок за кроком. Я не вважаю, що воно завершилося — воно триває в часі. Я був завжди ідеалістом і шукав ідеалів. В часах перебудови навіть попав в політику і брав участь політичних рухах, але вчасно зрозумів, що політика не те місце, де можна пізнати істину. Заглибившись в духовне життя Церкви, поступив до семінарії, став священиком. Однак відчув монаше покликання покликання і пізніше вступив до монастиря. В монастирі зрозумів: не важливо де ти знаходишся, а головне — ким ти є. Пошук ідеалів завжди штовхав мене шукати Господа, зрозуміння Його волі по відношенню до мене.

— Дотримання старих звичаїв і плекання давніх традицій молитовних практик і аскези завжди вирізняло студитів від сучасних чинів і згромаджень. Чи змінилось сьогодні завдання монаха?

— Святий Василій Великий про це каже дуже гарно: «Монах — досконалий християнин». Монашество показувало взірець християнства в минулому, і тепер має те ж саме завдання чинити. Життя людей в сучасному світі охоплене різноманітними матеріальними клопотами і проблемами, якими вони часто наскільки перейняті, що виправдовують власне занедбання духовним життям. Натомість, чернець, відкинувши мирські речі, змагає до святості життя заради спасіння душі, тому він має бути живим прикладом для віруючих, тим, хто живе Богом, знаком Божої присутності тут на землі. В староукраїнській мові на означення такого трибу життя є ще слово «інок» — той, який інакший, ніж усі. І як сказав одного разу ігумен студитів Климентій Шептицький: «щоби приміром власного та спільного монашого життя знов людей до Бога потягнути». Зауважу також, що люди завжди очікують цього правдивого взірця від кожного священика і монаха. А щодо студитів, то більше зможете дізнатися, коли зайдете на наш сайт за адресою: studyty.org.ua, а ще краще, коли своїми ногами зайдете до Святоуспенської Унівської Лаври.

— Що потрібно зробити для реформування Церкви?

— Коли поглянемо на реформування Церкви в її історії, то побачимо що право робити реформи мають лишень святі, тому що вони Її реформують в Бозі. Не від свого ума, не від особистого розуму, не від дискусій і розмов, але в святості, або коли ми всі разом, соборно, перебуваємо в Бозі, бо початок і кінець нашого життя — чинити Божу волю. І що маємо на увазі, коли говоримо за оживлення парафії? Це завжди питання конкретної людини в конкретній ситуації, яка стоїть перед Господом і запитує Його: «Господи, що мені потрібно»? Тут згадаємо про заклопотану Марту, яка клопоталась по господарці й Марію, яка сиділа біля ніг Христа. Я цілковито переконаний, що Марія могла бігати й «літати» не менше Марти, однак воно вслухалась в Господа і робила то, що дійсно Бог від неї потребує. Подібно й наші проблеми дуже часто випливають з нашого розуму, переконань, почутої ідеї чи прочитаної книжки. Тоді запитаємо себе — що мені потрібно? «Одного ж потрібно»,— каже Ісус Христос, як і кожній людині — живих і відкритих стосунків з Богом. 

— Наша Церква за останні десятиліття знаходиться на підйомі розвитку, але знаємо, що не завжди результати співпадають з планами…

— Так, маємо багато прикладів добрих і гарних, хоч потрібно вважати, чи вони є можливі до виконання в конкретному випадку. Також єпископи не можуть згори нав’язати якогось зобов’язуючого акту в стратегічних планах, бо тут криється небезпека, як у випадку з величезною кількістю законів у Верховній Раді. Тому дуже важливо, щоби кожна парафія виробила власну стратегію розвитку, свій пасторальний план, відповідно і кожний парафіянин. Отже, чого Бог хоче від мене? Господь не хоче, щоб я робив чого не можу, а лишень те — що не більше понад мою силу. Нерозуміння цього породжує іншу проблему: нам завжди хочеться на когось перекласти відповідальність за свої вчинки, мовляв, не було вказівок. І це українська проблема на всіх рівнях. В наших бідах завжди винуваті всі інші: уряд, коаліції, партії, президент, ближні, лишень не ми самі. Зауважу, що розуміння особистої відповідальності за те, що відбувається навколо нас, як і можливість приймати власні рішення, свідчить про рівень нашої свободи. На жаль, ми часто забуваємо, що зовнішні обставини є такими, які нам дав Бог. Натомість коли поглянемо на митрополита Андрея і на те, скільки помінялося держав і урядів за його управління Церквою, то бачимо, що не зважаючи на зовнішні впливи і чинники й часто агресивні інвазії, владика в кожній ситуації надзвичайно продуктивно творив і діяв.

— В який спосіб тоді краще узгіднити власний і загальний плани?

— Коли ви приходите до лікаря, то він вам не каже, що йому МОЗ спустив нову інструкцію, за якою він має лікувати вас. Він вислуховує вас, досліджує ваш фізичний стан, обдумує, а вже потім приймає рішення. Подібно й ми мали б себе запитати, дослідити і дати відповідь, наприклад, чому наші діти не ходять до церкви? Чому я рідко приступаю до Святого Причастя? Чому на Літургії бачимо більше вірних, а на вечірній — менше? А ми часто боїмося поставити перед собою ці прості питання. Ця ситуація нагадує мені байку про одного американця, який загубив розум. І коли він знайшов продавців які ним торгували, то найдорожче коштував український — бо ще був не вживаний. Не біймося жити власним розумом і використовувати Богом дані таланти. Згадаймо, що основною ознакою Майдану і волонтерства стала самоорганізована спільнота. Подібно, й усі вірні мусять брати на себе відповідальність за Церкву. Єпископи, священики, диякони, монахи, монахині складають лишень один відсоток нашої Церкви, а 99 % — миряни. А тут перед нами постає інша велика проблема — маємо малу активність мирян в житті Церкви.

— Означте ряд практичних системних кроків для розвою громади вірних. 

— Я проти системних підходів. В чому є проблема? Ми — діти пострадянські епохи і звикли, що зверху за нас мають вирішити, а внизу мають виконувати. Я вважаю, що найбільшою проблемою наших парафій є те, що вони часом не готові брати на себе відповідальність за власний триб життя і приймати певні рішення. Але найгірше буває тоді, коли ми взагалі не приймаємо ніяких рішень, тобто, нічого не робимо. Тому наші громади інколи потрібно підштовхувати, щоб вони робили ці кроки. Ми не можемо вимагати від усіх подібного розвою, як це, наприклад, є у вас на василиянській парафії на Майзлях, де десятиліттями василияни мають відвідних вишколених душпастирів. Однак, пробудження для пошуку власного шляху у духовному житті є дуже важливим для кожної парафії. В Євангелії ми бачимо, як Христос людям часто давав живий приклад, який показує що можливо реально втілити в життя. Це приносить натхнення.

— Який Ваш рецепт розвою духовного життя парафії? 

— Немає такого рецепту, який би зразу зняв усі питання. Я сам люблю повертатись до важливості мети й цілей стратегії, але ми ніколи не можемо говорити про будь-яку стратегію як остаточну й сталу величину, коли ще не пройшли певної відстані. Бо спершу стаєш на одну сходинку, згодом виходиш на другий рівень, з якого вже можеш побачити наступний, як і потребу тих чи інших змін. Не забуваймо, що ми говоримо за спільноту віруючих. А з людьми будь які добре розплановані зустрічі, як правило, стають формальними, натомість правдива зустріч залишається живою, коли вона не планована, і найкраще відбувається тоді, коли є відкритою. Жива парафія, це не щось стабільне і статичне: сьогодні засоби, методи, критерії працюють одні, а завтра вони можуть вже не працювати. Хоч я вважаю, що фундаментом для живої парафії є завжди сталі величини: збереження і передання віри, щоденні духовні практики, плекання духовних традицій. За таких умов можемо сподіватися, що християнські цінності глибоко проростуть в серцях парафіян, які тоді зможуть спокійно протистояти негативним зовнішнім впливам.

— Ось ми йшли і бесідували, що навіть погода впливає на нас... 

— І не тільки погода як природне явище, — на нас не менше впливає соціальна погода, на події якої дуже часто реагуємо мовби оголений нерв. І тоді жаліємося на все і всіх: погоду, уряд, що я з’їв, як спав, одне на одного, хто що сказав. Натомість духовна людина носить в собі лагідну погоду, легко може принести її у зовнішній простір і просто його змінює навколо себе. А сила змін залежить від того, чим ти внутрішньо наповнений, в який спосіб проектуєш себе зовні на людей і події, наскільки це важливо для тебе. Тобто, коли ти живий всередині — то оживлюєш все навколо, коли ж літеплий, то нікого не можеш оживити. Десь подібно можемо говорити про живучість чи завмирання духовного життя парафії.

—  Ви видали цього року дві книжки «Розважання над Євангеліями» й «Розважання над апостольськими читаннями», на своїй сторінці у фейсбуці ділитесь з вірними власними медитативним роздумами й досвідченнями, які мають великий резонанс… 

— Ніколи не вважав і не вважаю, що я добрий писака, але міркую, що нові форми голошення Євангелія в нашому суспільстві є наразі слабким місцем в церкві. З іншого боку, маю надію, що скоро появляться ті, хто робитиме це краще за мене. В нас є велика кількість обдарованих мирян, священиків, монахинь, монахів, єпископів, які можуть краще написати ніж я, але часто наміри залишаються на рівні нереалізованих бажань. Хоч наші священики мають багато скарбів, але ще й потрібно вміти їх відповідно приготувати й дохідливо подати вірним. Якщо ж ми сильно бажаємо чогось, то Христос каже: по вірі вашій дасться вам. Усім давно відомо: в будь якій справі — один відсоток таланту, а 99% праці. Тобто, знову говоримо про відсутність активності, яка, у великій мірі, породжена посткомуністичними нашаруваннями, яких маємо негайно позбуватися. Бо всі маємо від Господа одне завдання: мусять говорити і свідчити про Христа і миряни, і священики, і монахи. Для живої парафії бракує цієї живучої відваги особистого свідчення про Христа.

— Вам легко дається поєднувати єпископський уряд, монаший чин і написання духовних текстів?

— То не відбувається само по собі. Доба має 24 години і я, як і кожний, їм підневільний. Пробую, хоч мені то не завжди вдається, зрозуміти, які речі важливі, а які ні, які термінові, а які ні. Інколи можу й зависнути в інтернеті, над якоюсь цікавою здавалось би інформацією, і вже добре знаю з досвіду, що для мене достатньо бути в Інтернеті — півгодини в день. І кожний день мушу читати якусь нову книжку й отримувати нову інформацію. Ця самодисципліна й впорядкування свого часу допомагає мені робити певні речі, хоч управління власними часом не завжди легко дається, бо завжди з’являються нові обставини і виклики, на які потрібно відповідати. Але якщо я прагну чогось, то буду цього добиватись. Такий підхід приносить якісно кращі результати.

— Який найважливіший підсумок Патріаршого Собору, який відбувся цього року в Івано-Франківську?

— Найважливіше — сам факт соборової зустрічі, де ми побачили вселенську різноманітність живих досвідів Бога. Тут потрібно згадати слова Блаженішого Святослава в перший день Собору: «Намагайтесь слухати одне одного». І я бачу, що ми не тільки добре слухали, але й почали глибше розуміти одне одного, при тому кожний з нас маючи власне розуміння й свідчення Бога, шанував суверенність і погляди іншої сторони. Часто греко-католики не свідомі свого місця у християнському світі, яке їм призначив Бог. Ми представляємо неподільну Церкву, яка народилася в часах її єдності зі Вселенською, протягом віків ми змагали за неї, в середині минулого століття наші новітні мученики віддали життя за єдність Церкви, а сьогодні ми репрезентуємо цю єдність у сучасних реаліях по всьому світі. Ця тяглість духовної традиції єднання має бути нами належно поцінована, як також маємо і добре подбати про її розвиток сьогодні. Бо, думаю, що Господь нас запитає: які зусилля ми приклали до внутрішнього поєднання з Богом і до єдності з християнськими Церквами у їх різноманітності.

— З одного боку бачимо багато декларативних заяв про єдність християнських Церков, з іншого — мало практичних кроків на цьому шляху. Дехто називає головним чинником єднання зовнішні сучасні виклики перед Церквами, забуваючи слів Христа «Бути одним» у Бозі. Яким Ви бачите шлях єдності? 

— Один державний діяч колись сказав: «Є великою неморальністю робити те, в що сам не віриш». В житті можна когось потягнути за собою лишень тоді, коли ти сам сильно віриш в ідею і глибоко переконаний в її правді. Ми ще не усвідомлені й не глибоко просякнуті унікальністю нашої місії — запропонувати християнському світові модель єдності між Католицькою і Православною Церквами. Цю єдність засвідчувала наша Церква протягом віків і показує життєдайність у Христі сьогодні. Митрополит Андрей говорив з цього приводу, що «саме наше положення між Сходом і Заходом вимагає від нас праці над з’єдиненням Церков. Злучені зі Заходом вірою, а зі Сходом обрядом, ми можемо успішніше ніж інші, працювати над створенням церковної єдности». Як показує історія, свідчити про єдність християн — є провіденційною місією УГКЦ у світі. Нас часто критикують з боку фундаментального православ’я сусідів, але покажіть мені за останніх 400 років іншу модель, яка б доказала свою життєздатність. Але ж іншої моделі немає! Тому я цілковито переконаний і вважаю, що нашим покликанням є бути живим свідченням цієї єдності і належно її розвивати.

— Як не загубитись людині у сучасному світі?

— На відміну від нас, Бог знає що ми недосконалі. Нам лише потрібно не забувати про особисту відповідальність перед Ним за свої вчинки і справи. Коли ж зробили помилки, не ставаймо десять разів на ті ж самі граблі, щоби переконатись у їх негативних наслідках, а погляньмо на них як чергову нагоду до змін на краще. Піднімись і йди далі! Бо не можна дивитись на власне життя як на набір випадковостей, — Бог за нас Сина свого віддав на смерть. А мир і спокій до нашого серця приходить тоді, коли за будь яких обставин чи ситуації ми намагаємось побачити волю Господа, коли маємо віру в Його безмежну доброту і завжди пам’ятаємо про Бога. Коли ж уповання наше — в Господі, коли Бог в нашому житті на першому місці, — то тоді ніколи не загубимося у сучасному світі. Так станемо незалежними від світських марнот та умовностей, впевнені і свідомі нашого призначення на цій землі.  

Розмовляв з Владикою Роман Івасів

фото Галина Гнатів

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар