ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 26 грудня 2015 р.

26.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Лк.14,1-11: «Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений»

Часто підставою життя людини є стремління, щоб її цінували, тому вона робить усе, щоб сподобатись іншим, живе з думкою про те, якою її бачать інші. Це саме те, що Господь каже про вивищення, – коли ми прагнемо, щоб люди за когось нас вважали, хочемо бути важливими.

І з цього погляду слова Господа: «Хто принижується – буде вивищений» – можуть видаватися незрозумілими. Приниження не полягає в тому, щоб поливати себе болотом, тобто робити себе поганим. Бог очікує, щоб ми стали з Ним у правді – бачили себе такими, якими ми є, розуміли свій реальний стан і свою малість перед Ним.

Знаємо, що деякі святі до навернення були великими грішниками. Але коли вони усвідомили свій стан, тоді Господь зробив з них святих – великих людей в очах Бога і людей. Тому великими нас може зробити лише Бог! Коли усвідомимо свій стан, свої слабкості, гріховність, тоді великий Бог може діяти в нас і вивищити нас.



Апостол
Еф.5,1–8:  «Ходіть у любові, за прикладом Христа»

Що значить ходити у любові, за прикладом Христа? Відповідь надто проста. Це любити кожну людину, кожну особу, яку дає нам Господь. Ми бачимо, як часто ми далекі від цієї любові. Може, відразу нам і не вдасться обдарувати її любов'ю, якщо ми на це ще не здатні. Однак ми зможемо знайти в собі сили приймати їх і буди свідомі, що вони не є припадкові, а їх дав нам Бог.

Вчімося прийняти кожну людину. Розуміти, що нам Бог таких дає їх різних – милих і немилих, приємних і неприємних – осіб. І коли навчимось приймати людей, давати їм місце в своєму житті, бо, зрештою, Бог їх нам дав, вони не є випадком, тоді все більше навчимось любити їх. Бо за кожним стоїть Господь!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

пʼятниця, 25 грудня 2015 р.

25.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П’ятниця 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.9,33-41:  «Сперечалися були дорогою, хто більший»

Так, як учні сперечалися, хто з них більший, так і кожен з нас хоче відстояти серед інших право бути важливим, тим, думку якого враховують. Нам дуже боляче й прикро, коли нас не зауважують. Дуже часто хочемо бути кимось, бо знаємо, що у світі на людей, які займають посади, – у світі людському, навіть церковному – інші люди зважають. Саме тому ми хочемо, щоб нас зауважували й на нас зважали.

 Чому Господь ставить нам за приклад дітей? Бо дитина завжди є сама собою. Дитина не має в собі фальші й тому дуже легко вловлює фальш у дорослих. А дорослі інколи так звикли фальшувати одні перед одними, що вже сприймають це за норму. Тож коли Господь каже, щоб ми були як діти, Він закликає нас жити в правді про світ і про себе. Якщо маємо в собі якісь «плюси» – дякуймо за це, якщо маємо «мінуси» – просімо в Бога сили їх виправити на «плюси». Якщо чогось у житті досягнули – приймаймо це з миром, якщо ж, на наш погляд, ми нічого не маємо – також приймаймо це як допущене Богом.



Апостол
Євр.11,8,11– 16:  «Бог не соромиться зватися їхнім Богом»

Як в дуже багатьох життєвих обставинах в нас не має відваги засвідчити, що ми є християнами, що ми віруєм в Бога. Як у багатьох обставинах ми ховаємо і не свідчимо своїм життям про Христа.

 Бог зі своєї сторони, які б ми не були, як би ми не жили, що б не чинили не перестає називатись нашим Богом. І тоді навіть, коли ми Його посоромились чи зробили гріх, коли приходимо до нашого Бога, Він знову визнає нас, Він дальше лишається нашим Богом не зважаючи на те, як ми чинили, як поступали. Бог є нашим Богом повсякчас. Чи ми є повсякчас Його дітьми?

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.12.2015р. Б. / Різдвяна проповідь Папи Франциска

Цієї ночі засяяло «світло велике» (Іс 9,1); над усіма нами засяяло світло народження Ісуса. Наскільки ж істинними та актуальними є слова пророка Ісаї, які ми вислухали: «Помножив єси їхні радощі, веселощі побільшив» (9,2)! Наше серце вже було сповнене радістю очікування цієї миті; тепер же ці почуття помножуються та виливаються через край, бо обітниця сповнена, нарешті, вона здійснилася. Радість і відрада запевняють нас у тому, що послання, вміщене у таїнстві цієї ночі, справді походить від Бога. Немає місця для сумнівів, залишмо його скептикам, які звертаючись лише до розуму, ніколи не знаходять істини. Не залишилося місця для байдужості, яка панує в серцях тих, які нездатні любити, боячись щось втратити. Прогнаний будь-який смуток, тому що Дитя Ісус – це істинний Утішитель серця.

Сьогодні народився Божий Син: усе змінилося. Спаситель світу прийшов, аби причаститися нашій людській природі, ми вже більше не самотні й не покинуті. Пречиста Діва дарує нам Свого Сина, як початок нового життя. Істинне світло приходить, аби просвітити наше життя, часто замкнене в тіні гріха. Сьогодні ми наново відкриваємо те, ким ми є! Цієї ночі нам вказано шлях, яким слід пройти, аби досягти до мети. Відтепер повинен згаснути будь-який страх та боязнь, тому що світло показує нам шлях до Вифлеєму. Ми не можемо залишатися бездіяльними. Нам не дозволено залишатися непорушними. Ми повинні йти, щоб побачити нашого Спасителя, покладеного в яслах. Ось вона, причина радості й відради: це Дитя «народилося для нас», «дане нам», як звіщає пророк Ісая (пор. 9,5). Людові, що понад дві тисячі років проходить всіма дорогами світу, щоб вчинити кожну людину учасником цієї радості, довірено місію допомагати пізнавати «Князя миру», стаючи Його дієвим знаряддям між народами.

Отож, коли чуємо про народження Христа, залишаймося в мовчанці та дозвольмо, аби промовило це Дитя; закарбуймо у своєму серці Його слова, не відвертаючи погляду від Його обличчя. Якщо візьмемо Його у свої обійми й дозволимо Йому обійняти нас, Воно принесе нам такий мир серця, який не знатиме кінця. Це Дитя вчить нас, що насправді є суттєвим у нашому житті. Воно народжується в убогості світу, бо для Нього та Його родини не знайшлося місця в заїзді. Воно знаходить притулок та захист у стайні й покладене у яслах для тварин. Однак, з цього «нічого» виливається світло Божої слави. Починаючи звідси, для людей простого серця розпочинається шлях справжнього визволення та вічного відкуплення. З цієї Дитини, що носить у Своєму обличчі відбиток добра, милосердя й любові Бога Отця, випливає для всіх нас, Її учнів, обов’язок, як навчає апостол Павло, «зректися злодіянь» та багатств світу, щоб жити «у поміркованості, справедливості й побожності» (Тит 2,12).

У суспільстві, яке часто сп’яніле споживацтвом та приємностями, надміром та розкішшю, показовістю та нарцизизмом, Він призиває нас до поміркованої поведінки, тобто, простої, врівноваженої, прямолінійної, здатної збагнути суттєве та ним жити. У світі, який надто часто є суворим до грішника, але поблажливим до гріха, існує необхідність розвивати сильне почуття справедливості, щоби шукати й впроваджувати в життя Божу волю. Серед культури байдужості, яка нерідко перетворюється у безпощадність, наш стиль життя, натомість, повинен бути сповнений милістю, емпатією, співчуттям, милосердям, які слід кожного дня черпати з криниці молитви.

Нехай же наші очі, подібно до вифлеємських пастирів, також зуміють наповнитися здивуванням та подивом, споглядаючи в Дитяті Ісусі Божого Сина. Перед Ним нехай злине з наших сердець благання: «Господи, покажи нам Своє милосердя, даруй нам Твоє спасіння» (Пс 85,8).

четвер, 24 грудня 2015 р.

24.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.9,10-16:  «Про Сина Чоловічого написано, що мусить Він багато вистраждати й буде погорджений»

Кожна людина за своєю природою радше схильна до того, щоб вивищуватися, а не до того, щоб нею погорджували. Наша людська природа не хоче страждати, й у своєму житті ми з усіх сил уникаємо навіть найменших фізичних страждань, уникаємо несхвального ставлення інших, можливості комусь не сподобатися, бути відкиненим.

 Часто забуваємо, що Бог знає про всі наші клопоти, навіть найменші, ліпше, аніж ми самі їх розуміємо. І якщо Він їх все ж допускає, то тільки тому, що в кожного з нас є своя дорога до освячення, у кожного є своя дорога до неба, на якій наші страждання наближають нас до Небесного Отця і Його волі.

Господь наш, Ісус Христос, який немовби через ту піч, де у вогні загартовується залізо, деколи провадить нас через страждання, терпіння, зневагу, щоб нас загартувати. Він хоче, щоб ми стали міцнішими й стійкішими. Тому будьмо витривалі в тому, через що нас провадить Господь. Віддаймося в Його руки й довірливо йдімо через усе наше життя, через усі скорботи, труднощі та зневаги, будьмо свідомі, що через це все нас провадить Спаситель.



Апостол
Євр.10,35–11,7:  «А праведник Мій з віри буде жити»

Приклади віри зі Старого Заповіту – Авеля, Єноха, Ноя, Авраама – людей, які жили вірою в непростих життєвих ситуаціях, мають стати для нас доказом того, що це реально для звичайної людини. У них, як і в нас, було нелегке життя, були вади, перешкоди, але вони зробили вибір – довіряти Богові.

Незважаючи на будь-які труднощі, найбільше важить наш вибір: зневіритися чи довіряти Богові. І лише з вірою зможемо перебороти все і далі крокувати життям до переможного кінця. Не переставати уповати, надіятись на Бога, щоб не діялось і не відбувалось, завдання непросте, але  справа не лише в нашій вірі, а в тій вірі, яку Бог має в нас. А ми на цю Божу довіру маємо відповідати.

Якщо Бог вірить в кожного з нас, довіряє нам якесь служіння чи складні ситуації, то будьмо певні, Він знає, що нам це під силу. Але на цю Божу довіру ми маємо відповісти своєю вірою і вчинками гідними Його довіри!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

24.12.2015р. Б. / Глава УГКЦ у фільмі «Обличчя живої Церкви»: «Наше завдання і наш виклик – бути живими»

Ісус Христос, покликаючи апостолів до особливої місії, дав їм дуже чітке завдання: бути носіями і будівничими Царства Божого на землі, тими, хто поширює Боже Євангеліє у світі. Кожен віруючий християнин, згідно зі своїм покликанням, є апостолом. Якщо ми зустріли живого Бога у своїй парафії, то в нас є природним бажання допомогти зустріти Його тим, які ще Його не побачили.

Про це говорить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у документальному фільмі «Обличчя живої Церкви», який відтепер доступний для перегляду в мережі Інтернет. Додамо, фільм офіційно представили під час роботи Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» в Івано-Франкіську у серпні 2015 року.

У фільмі, який можна назвати підручником зі стратегію УГКЦ, Глава Церкви розповідає про основні напрямки розвитку УГКЦ: Боже слово і катехизацію, місійний дух, Літургію і молитву, служіння ближньому (дияконію), провід - управління дарами, сопричастя - єдність. Предстоятель УГКЦ наголошує, що основним завданням стратегії розвитку Церкви є оживлення парафій. Адже, плекаючи та оживляючи парафії, ми плекаємо та оживляємо всю Церкву.

Місійне завдання УГКЦ є особливим перед українським суспільством: «Праведний митрополит Андрей говорив про плекання внутрішньої єдності між Церквами та синами й доньками народу. Ми повинні відчувати особливості різних регіонів України і вміти промовити у спосіб і мовою, зрозумілими для всіх».

Літургія – це не тільки гарна церемонія: «Це момент, коли ми зустрічаємося із Пресвятою Трійцею, - момент, коли сам Господь готовий нам послужити. Це й джерело духовного життя, бо парафія – літургійна спільнота, яка переживає Божу присутність».

Катехизація дітей – святий обов’язок пароха: «Він повинен допомогти в повноті жити тими дарами, які вірні отримали у Святих Таїнствах».

Сопричастя – виклик для сучасної культури: «Сучасна людина живе егоїстичним життям. А сопричастя – найвищий рівень спілкування. Парафія, як жива спільнота, повинна бути осердям сопричастя; у ній повинно відбуватися спілкування людини з Богом і людини з людиною».

Дияконія (служіння) – важлива місійна риса Ісуса, який прийшов, щоб дати своє життя як викуп для багатьох: «Якщо ми, як члени живої парафії, шукаємо, щоб Бог послужив, не беручи приклад із Його служіння, тоді наша участь у житті парафії є неповною. Зрілим є той християнин, який може послужити іншому, а живою є та парафія, яка виходить назовні, служачи суспільству».

У живій парафії повинен бути душпастир, який цікавиться життям своїм вірних, шукає їх і веде до зустрічі з Христом: «Священики повинні бути посередниками зустрічі між Христом і людьми».

А завдання церковної ієрархії, на переконання Блаженнішого Святослава, у тому, щоб мати можливість розрізняти Божі дари та допомогти людям послужити ними одне одному.

«Ми глобальна Східна Церква, яка живе і розвивається на всіх континентах, яка втілює Боже слово і культуру в різних культурних контекстах. Ми відповідальні за спасіння й інших народів і культур. Наше завдання і наш виклик – бути живими, щоб кожна людина, незалежно від її мови і культури, змогла у нас зустріти живого Бога», – підсумував Блаженніший Святослав.



середа, 23 грудня 2015 р.

23.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.8,30-34:  «Геть від мене, сатано!»

Ця фраза може видатися нам дивною, адже Ісус Христос, який десь хвилю перед тим вказує на Петра як на скелю, на якій збудує свою Церкву, не вагаючись, називає Петра сатаною. Це тому, бо Спаситель зауважив, що в цей час у своїй поведінці та судженні Петро піддається впливу сатани, приймає його думки. А ці помисли надто прості, надто людські й душевні. Господь вказує, що Його шлях іде через страждання й терпіння, а Петро дає Йому пораду, яку апостолові підсуває диявол.

Наше життя – це дорога, через яку нас веде Господь. Хай яких скорбот, труднощів, проблем воно не було б сповнене, завжди маємо бути свідомі, що за всім стоїть Господь. І все, що стається, не позбавлене сенсу. Творець чомусь посилає в наше життя не тільки радість і щастя, а й терпіння та страждання. Може, ми й не бачимо в цьому логіки чи потреби, але дуже важливо пам’ятати, що Бог має свій план щодо нашого життя, і бути витривалим. Так, як Господь, наш Спаситель, прийняв волю Отця, так і ми маємо з миром і спокоєм приймати все, що б нам Господь не посилав, не піддаючись спокусі нарікати і зневірюватися.



Апостол
Євр.10,1–18:  «Бо Він лиш одним приносом удосконалив назавжди тих, що освячуються»

Якщо ми хочемо змінитися, викорінити з себе якусь негативну рису, то бачимо, що треба докласти немало старань, щоб лиш щось змінити в собі. З досвіду знаємо, як це не легко. Іноді працюємо над собою і, здавалось би, подолали ту чи іншу ваду, пристрасть, а вона повертається. Через довгі місяці та роки життя втрачаємо надію, що щось зможемо змінити, що зможемо стати інакшими.

Але Христос дивиться на наші недосконалості зовсім інакше, Він не тільки не розчаровується в нас, Він уже дарував нам досконалість. Ми спосібні бути досконалими, лиш би ми цього забажали. Як сказав апостол Павло: все можу в укріплюючому мене Христі. Господь нас обдарував досконалістю, значить жити свято ми спроможні.

Нині читаємо, що лише один принос зробив нас досконалими – жертва Христа, тому не падаймо у відчай, а вірмо, що смерть Господа за нас не була випадковою! 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

23.12.2015р. Б. / Нова меншина в Церкві – Її надія й опора

Нещодавно в Німеччині стався симптоматичний випадок: єпископ публічно гостро розкритикував буклет Німецької єпископської конференції. Здавалось би, якась абсурдна ситуація: єпископ критикує своїх співбратів у єпископстві практично за заперечення основ християнства. І… І жодної поважної реакції на цю критику. Але, спостерігаючи за ідеями, які транслює кардинал Вальтер Каспер, вимогами німецькомовного єпископату, спробами пропхати до церковних документів гендеризм та інші сексуально забарвлені «–ізми» нашого постмодерного світу, не можна цей випадок вважати дивним, сенсаційним чи надзвичайним. Це простий наслідок процесів, які відбувають у світовому християнстві, і католицтво тут не виняток.

Секуляризм доведений часто до абсурдності, став причиною секуляризації і в середині самого християнства. Католицтво не уникло цих процесів. Коли почнемо розглядати реалії життя Католицької Церкви, зіткнемось, то тут то там, із секуляризмом, який проник в середину Церкви і набрав тої чи іншої форми.

Одним із проявів секуляризму в середині Церкви стало спочатку дроблення катехези, фрагменталізм у сприйнятті віровчення, атмосфера вседозволеності під назвою «свободи дітей Божих». Якщо у період виникнення ліберального протестантизму, з його запереченням Богонадхненості Біблії й підриванням усяких моральних основ, Католицька Церква вважалася твердинею ортодоксії, яка дала собі раду з модернізмом, то в кінці ХХ ст. Церкву просто таки залили хвилі різних інтелектуальних модних викрутасів. Спочатку, щоправда, виключно у сфері душпастирювання.

Від 80–90 років ХХ ст. католицтво переживало бум психологізування. Психологію проголошували мало не панацеєю від всіх духовних проблем. З початком нового тисячоліття практично на усіх рівнях почала просочуватись модна тенденція на постмодернізм та його схрещення з марксизмом – гендеризм. Ця нова форма гностицизму стала настільки популярною і самозрозумілою у світському житті, що для великої частини декларованих католиків вона виглядає настільки ж революційною, як перехід до всезагального переконання, що Земля крутиться довкола Сонця.

Проникаючи в Церкву постмодернізм уже зробив свою справу: насправді, велика частина католиків уже не приймають без резерви Вчення Церкви, а на свій власний розсуд і смак створюють собі свою приватну релігію з фрагментів християнства та нехристиянських вірувань. Звісно, це не є тенденцією характерною для католицтва. Але ця тенденція охопила практично усі форми християнства тією чи іншою мірою. Розмивання християнської ортодоксії, підміна понять, бажання за всяку ціну не отримати етикетки неполіткоректності, мракобісся, нетолерантності – основні симптоми секуляризованого християнства.

Тому нічого дивного, що в секуляризованому середовищі міг з’явитися такий діяч, як кардинал Каспер чи кардинал Маркс. Але ці кардинали не є якимось самітними фігурами, які з’явились невідомо звідки – вони логічний продукт асиміляції народу Божого цим світом. Ми, католики, самі собі боїмося часто визнати, що і в нашому середовищі секуляризм є доволі сильним, що і в нашому середовищі мало людей, які дійсно приймають інтегральне Вчення Церкви, чи хоча би цього прагнуть.

Не слід також забувати, що частина секуляризованих католиків, які залишаються в середині Церкви, насправді прагнуть інкультурувати християнство у постмодернізм, не розуміючи, що постмодернізм з його запереченням існування об’єктивної істини у самій своїй суті противиться християнству. І саме тому усяка спроба інкультурації у постмодернізм веде в кінцевому результаті до заперечення самої суті християнства – віри у об’єктивність факту Христового воскресіння й зобов’язуючий характер інтегральності Христового вчення. Такі спроби інкультурації закінчуються підтакуванням світові, який, за влучним висловом владики Венедикта Алексійчука, «вимагає від Церкви, щоб Вона проповідувала саме такого «христа», який уже не є Христом, але кимось замість Нього, Антихристом».

Як би там не було, ми опинилися у ситуації, коли католики, які приймають інтегральне, неподілене, повне Вчення Церкви, у самій церкві перетворюються на меншину, яка затиснена поміж їхніми постмодерними братами у вірі й світом, який у своєму світогляді усе більше віддаляється від фундаментальних понять, на яких збудована наша юдео-христяинська цивілізація.

Такий стан породжує у самій Церкві «мале стадо» – нову меншину, яка хоче дотримуватись інтегрального Вчення Католицької Церкви, щоб залишитись вірними Христові та Його Церкві. І тут, за прозорливим зауваженням кардинала Тімоті Долана, потрібно поставити собі низку запитань щодо цієї меншини. «Де вони можуть здобути підтримку? – запитує Нью-Йоркський кардинал. – На телебаченні? У газетах і журналах? У кіно? На Бродвеї? У своїх однолітків? Ну що ви! Вони дивляться на Церкву, на нас, бажаючи отримати підтримку і схвалення, бажаючи отримати тепле почуття прийняття. І ми не можемо не звернути на них уваги!»

Адже ця нова меншина, нерідко обділена увагою душпастирів, полишена сама собі, часто стає жертвою атомізації – залишаючись у Церкві, Якій хоче лишатися вірною, втікає у внутрішню еміграцію, оскільки не знаходить підтримки ні своєму духовному життю, ні своїм ініціативам. Це правда, що Добрий Пастир полишає 99 вірних овець і йде шукати одну загублену, але якщо тих 99 уже перетворилися у дев’ять, то виникає питання: якщо бігати за 91 загубленою вівцею, чи не втратимо часом і тих дев’ять, що залишилися? Можливо, пастирям варто би було і тих дев’ять, що залишилися водити за собою у пошуках загублених 91? А якщо б присутність цих дев’ять допомогла б притягнути назад до Христової кошари загублених 91? Може, пошук 91-ної загубленої овечки не означає, що треба підігравати забаганкам загублених? Адже милосердний батько не підтакував бажанням свого блудного сина. Та й чи не створюється загроза отими затяжними пошуками, що 91 овечка перетвориться на старших синів, що втратять нормальні стосунки із Батьком і сприйматимуть його, як того, хто нездатен їм надати батьківської любові?

Щоб ліпше зрозуміти ситуацію, варто також звернути увагу на те, що нова ортодоксна меншина не тільки часто-густо позбавлена пастирської опіки і підтримки, але й насправді водночас є об’єктом атак з боку «прогресивних католиків». А це нерідко виштовхує ортодоксну меншину з церковного життя. Не слід боятися чи сподіватися, що ортодокси вступляться з Церкви. Цього не станеться. Але може статися інше: ті, у кого думка інакша від думки Церкви (гетеродокси), становитимуть таку значну більшість у Церкві, що пастирям уже нікого буде пасти. З пастирів вони стануть іграшками у руках гетеродоксного натовпу, який усе ще буде називати себе Церквою. Здається, більшій частині німецькомовного єпископату це уже сталося.

З іншого ж боку, Сам Христос до свої учнів каже: «Не бійся мале стадо! Сподобалось бо Отцю вашому дати вам Царство!» (Лк. 12, 32). Не йдеться, як бачимо, про велику отару, величезну зграю, а лише – про мале стадо. І саме це мале стадо покликане бути сіллю світу, його світлом. Але якщо це мале стадо піде у внутрішню еміграцію, то хто ж тоді світитиме?

У теперішній ситуації, як виглядає, малому стадові не слід розчаровуватись у своїх спробах змінити ситуацію і втікати перед місією, покладеною на нього Христом, у внутрішню еміграцію. Слід зберігати вірність Церкві та ЇЇ законним пастирям, навіть ціною крові, як це робили наші попередники за часів СССР і як це зараз чинять вірні католики Китаю. Слід своїм щоденним свідченням – ділами й словом – нести світло Христової Євангелії світу, який, з одного боку, противиться їй всіма своїми фібрами, а з іншого – тими ж фібрами прагне її. Слід гуртуватися довкола малих проектів, які будуть отими світлячками у мороці, що мають залишитися дороговказами загубленим вівцям до кошари Христової.

Це нелегка місія, нелегке завдання… Але малому стаду не можна замикатися у собі, бо це є тільки однією з форм егоїзму. Замкнувшись у собі, орієнтуючись тільки на собі подібних, мале стадо не виконає місії свого туземного служіння, тому не зможе протиснутись у вузькі двері Царства Божого. Властиво у цьому й полягає один з парадоксів Царства – його вузькі двері розширюються перед нами, залежно від того, скільки ми ще людей поведемо ними за собою. 

Але все ж не варто забувати, що проповідь Радісної Звістки не передбачає чогось іншого, як тільки пропозицію: «А як зайдете в якесь місто, чи село, то розпитайте, хто в ньому достойний, і там перебувайте, поки не вийдете. Входячи ж у дім, вітайте його, кажучи: Мир дому цьому! І як той дім достойний, нехай ваш мир зійде на нього; а як недостойний, нехай ваш мир до вас повернеться. Як хтось вас не прийме та й не послухає ваших слів, то ви, виходячи з дому чи з того міста, обтрусіть порох із ніг ваших» (Мт. 10, 11–14).

Свідчення Христа, а не примус, свідчення Христа, а не критиканство, свідчення Христа, а не відкидання – ось що покликане мале стадо дати світу. А Церкві бути завжди опорою, молитися за своїх пастирів і допомагати їм, навіть тоді, коли це важко. Не варто боятися. Христос переміг світ й ми, християни, Його учні й учасники Його Містичного Тіла, уже є учасниками Його перемоги, допоки залишаємось Йому і Його Церкві вірними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 22 грудня 2015 р.

22.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.8,22-26:  «Бачу людей, – наче б дерева ходячі!»

Це Євангеліє показує нам дуже цікавий приклад того, як Ісус Христос зцілює сліпого – зовсім інакше, ніж зцілював інших осіб, – як би ми тепер сказали, поетапно. Цей уривок дуже важливий для кожного з нас, бо показує, що деколи Бог у нашому житті діє не зразу, наша зміна, зцілення, переображення відбуваються в часі. Саме тому завжди маємо бути витривалі в довірі до Бога, звертаючись до Нього зі своїми проханнями, благаннями, мольбами, молитвами. А з іншого боку – маємо дати Богові час, щоб діяти.

І так, як у цьому Євангелії Господь поволі зцілював сліпого, але той не зневірився й чекав повного прозріння, так і в нашому житті Бог нас зцілює і змінює не за одну мить. Лиш уміймо очищуватися, довіряючи Богові, пам’ятаючи, що Він не забув про нас і краще знає, коли дати нам повне оздоровлення.



Апостол
Євр.9,8–10,15–23:  «Тому навіть і перший Завіт був освячений кров'ю»

Через смерть Ісуса Христа ми викуплені від неволі гріха, нам дароване вічне Царство. Але бачимо, як ми легко цим нехтуємо, легко грішимо, інколи поводимось так, як нам до вподоби, а не так, як вчить Господь. Це свідчить про те, що ми цілковито несерйозно ставимось до того, якою дорогою ціною ми відкуплені. Бог заплатив за нас найдорожчим, щоб викупити нас від диявола, Своїм Сином.

Знаємо, що за кожну дрібницю в нашому житті мусимо платити, віддячуватися, але коли йдеться про Бога, завдяки Якому існуємо і маємо шанс на Вічність в його Царстві, то чи замислюємось, що неможливо нічим віддячити за Його добродійства до нас?

Ісус заплатив за нас Своєю кров'ю, віддав за нас Своє життя ще тоді, коли ми були грішниками. Якщо щодня роздумувати над цим фактом, то щораз менше будемо грішити, а щораз більше станемо відкриті на Божу волю.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

понеділок, 21 грудня 2015 р.

21.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.8,11-21:  «Маючи очі – не бачите? Маючи вуха – не чуєте?»

У сучасному християнському світі часто переконуємося, що Бог любить нас. Справді, Бог є любов. Створення Всесвіту, а в ньому нашої Землі, народження Ісуса Христа, поява кожного з нас у конкретному часі та в конкретних обставинах, наші життєві дороги й події – усе це вираження цієї Божої любові.

Творець посилає кожну подію в наше життя саме тому, що Він любить нас, дбає про наше освячення й про наше спасення. Важливо аналізувати події, які стаються в нашому житті, – не важить, чи вони позитивні, чи негативні (бо це ми їх так кваліфікуємо), – усі вони є виявом Божої любові до нас.

 Варто завжди запитувати себе: чому це сталося саме так, а не інакше? Що Бог хоче мене цим навчити, що Він хоче до мене промовити через це? І тоді навчимося бачити «духовними» очима й чути «духовними» вухами, щоразу більше розуміючи, що Бог виявляє свою любов до нас кожної миті і в кожній ситуації.



Апостол
Євр.8,7–13:  «Ніхто не матиме потреби навчати свого співгромадянина… Усі бо вони, від найменшого й до найбільшого, будуть мене знати»

Ця фраза змушує замислитись: як всі будуть знати Бога? Адже ми знаємо багато людей, які живуть дуже грішно, які ніколи не відвідують храму, є багато людей, які навіть не хрещені, які далекі від того що б шукати Господа, а що вже казати про тих, які висміюють Його науку. Як же всі вони будуть знати Його?

Господь промовляє до кожної людини через її сумління, тому можна твердити, що кожна людина в своєму житті може пізнати Бога, а може відкинути Його. Якщо ми будемо чутливі до голосу сумління, то Бог нас неминуче приведе до повноти правди. Коли ми вслухаємось в голос сумління, йдемо за цим голосом, то ми йдемо за правдою, яка приводить нас до нашого Спасителя Ісуса Христа.

Будьмо завжди уважні до того, що Бог промовляє, що Бог вказує через наше сумління, бо це крок за кроком нас провадить до Господа!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 20 грудня 2015 р.

20.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Неділя 29-та по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Лк.17,12-19:  «Хіба не десять очистилось? Де ж дев’ять?»

Ісус зцілив десятьох прокажених, але повернувся зі словами вдячності лише один! Більше того, за отримане зцілення від прокази до Господа приходять дякувати не дев’ять осіб із вибраного народу, а один самарянин, тобто поганин. Ситуація віддзеркалює дійсність, в якій часто перебуваємо й ми, коли згадуємо про Бога лише тоді, коли нам дуже скрутно й ніхто інший нам уже не може допомогти. Коли ж Бог допомагає нам, то дуже часто ми скоро забуваємо, про цю допомогу.

 Коли робимо іспит сумління, то, як нас вчили, найперше пригадуємо якісь свої вади, недоліки. Однак маємо вчитися найперше дякувати Богові молитвою благодарення за все, що Він робить у нашому житті. І саме під час щоденного іспиту сумління можемо зауважити багато доброго, що ми отримали від Бога. Тому починаймо саме з того, щоб пригадати собі, що наш Господь вчинив для нас.

 Придивімося до величі й доброти нашого Бога, і ми побачимо, скільки всього Він для нас зробив, робить і буде робити. А на цьому тлі найкраще побачимо свою невірність і падіння. 



Апостол
Кол.3,4–11:  «Умертвляйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість – що є ідолопоклонство»

Знаємо, що кожна земна радість, якою б вона не була, є дочасною. Ніщо і ніхто не може нам дати її, бо лише Господь є Джерелом вічної радості. Але цієї втіхи, яка лине від Господа, не зможемо відчути, коли не почнемо умертвляти свої гріховні схильності, в яких ми шукали радості до свого навернення.

Апостол сьогодні називає такі гріхи як розпуста, нечистота, пристрасті, лиха пожадливість, зажерливість – ідолопоклонством. Тобто тим, що часто в нашому серці займає місце Господа, а отже – місце Його радості!

Вчімось поборювати ці гріхи у своєму серці та наповнюймось Господом. Бо лише з Ним зможемо пізнати правдиву радість, яка не переминає, лише в Нім зможемо знайти захист від спокус і витривати в чистоті до зустрічі з Господом!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя