ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 5 вересня 2015 р.

05.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота чотирнадцятого тижня 

Євангеліє
Мт.23,1-12:  «Хто себе вивищить, той буде принижений»

 Ми дуже часто хочемо чогось досягти, кимось бути, але зазвичай перебуваємо між двома полюсами: з однієї сторони – почуття своєї невартості, а з іншої – почуття особливої вартості. Усе це є нерозумінням того, що наша вартість від Господа, Який нас створив і відкупив.

 У сьогоднішньому Євангелії, коли Господь каже про те, щоби не називати себе ні учителем, ні отцем, ні наставником, то звертає увагу, що учительство, отцівство та наставництво не є самодостатніми, а мають походити від Бога.

 Ми є наставниками на землі, бо Господь наставляє когось через нас. Священнослужителів називають отцями не як подавцями цього життя, а як тими, що передають це божественне життя.

 І ось Господь каже, що хто себе вивищить, той буде понижений, хто принизить, той буде вивищений. Наше вивищення – це саме те, що ми через себе даємо вивищитися Богові, через наше життя належить слава Богові. Тому дуже важливо давати Богові можливість свобідно діяти через нас і показувати цю божественну велич. Адже святі не були суперменами, понадлюдьми, але в них явилася божественна сила, божественна благодать, божественна міць.



Апостол
1Кр.4,1–5:  «Тож не судіть нічого перед часом, поки Господь не прийде й не освітить те, що скрите в темряві»

Завжди, хай навіть на підсвідомому рівні, ми оцінюємо людей, вішаємо на них етикетки: друзі-недруги, близькі-далекі, цікаві-нецікаві, корисні-некорисні… І так до безконечності. Але ми не знаємо якою буде ця людина завтра, можливо, кращою для нас або гіршою за нашими мірками. Тому Господь і каже нам не судити!

Коли ми судимо когось, то не знаємо до кінця мотивації його поведінки. Відтак, будьмо певні, що яким би точним наш засуд не виглядав, правдиві мотиви знає тільки Бог. Спробуймо сприймати людей такими, які вони є, і намагаймося не судити, а віддати суд Богові, бо він належить тільки Йому.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

05.09.2015р. Б. / Синод затвердить єдині правила для перекладу і редакції літургійних текстів та удосконалить церковний календар

Владика Венедикт (Алексійчук), голова Літургійної комісії Патріаршої курії УГКЦ, представив 4 вересня членам Синоду Єпископів УГКЦ, який проходить в Івано-Франківську, інструкцію щодо написання, перекладу та редагування літургійних і богослужбових текстів.

У коментарі Департаменту інформації владика Венедикт зазначив, що найбільш важлива річ у Церкві – це наші богослужбові тексти українською мовою, бо досі ми мали богослужбові тексти і традицію слов’янською мовою. «У перекладі українською мовою дуже багато зроблено, але в один момент під час цієї праці ми зрозуміли, що мусимо мати свою «конституцію», інструкцію, як ці тексти перекладати, як редагувати. Бо якщо не затверджено певних правил, то кожен робить усе на свій розсуд. Тому ми розробили інструкцію для перекладу, створення, редакції текстів. Цю редакцію затвердив Блаженніший Святослав. І це буде свого роду «законодавчою базою» для літургійної комісії. Для перекладачів літургійних текстів також створено певну інструкцію. Зараз ми працюємо над інструкцією для рецензентів, які перевірятимуть ці тексти», – розповів владика Венедикт.

Також на Синоді обговорили удосконалення церковного календаря. «У нашому церковному календарі є багато святих, – сказав єпископ, – але слід розуміти, що на нього наклалося багато різних традицій… А ще ми маємо багато проголошених новомучеників, день яких святкуємо 27 червня. Але є пропозиція для Синоду, аби ми святкували їхню пам'ять у день їхнього мучеництва, згідно з традицією Церкви. Тому є пропозиція для Синоду, аби пам'ять усіх новомучеників так і святкувати 27 червня, водночас вшановуючи пам'ять кожного окремо в певні дні на рівні всієї Церкви, а не по окремих спільнотах чи монастирях, як це було досі».

пʼятниця, 4 вересня 2015 р.

04.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П'ятниця чотирнадцятого тижня 

Євангеліє
Мр.5,22–24;5,35–6,1: «Не бійся! Тільки віруй»

 «Не бійтеся!», - саме такими словами розпочав свій Понтифікат Блаженний Іван Павло ІІ.

 Хоча ми називаємо себе християнами, ходимо до храму, але часто бачимо, що в нашому житті ми маємо мало відваги повністю довіряти Богові. Правду кажучи, і маємо собі в цьому признатися щиро і відверто, ми любимо все контролювати, все планувати, все передбачати. І тому дуже часто в нашому житті, коли приходять якісь біди чи клопоти, вони нас вибивають з колії, бо вони нам непідвладні, ми не можемо їх контролювати.

 Якщо опиняємось у ситуації, на яку ми не можемо вплинути і змінити, то саме тоді для нас звучать слова: «Не бійся! Тільки віруй». Бачимо, що чоловік, старшина синагоги, до якого Ісус звернувся з цими словами, дійсно сам не міг нічого змінити, бо його дочка вже померла.

 Христові слова для нас завжди є фундаментом і заохоченням: не боятися, мати відвагу, стояти непохитно у вірі. Або як каже наше Богослужіння: «Ще й ще…» довіряти Богові, покладатися і уповати на Нього. А довіряти Богові найпевніша річ – Бог є єдиний, Хто ніколи нікого не підвів і не підведе.

 Саме тому, щоб ми перемогли свої страхи і покладалися на Нього, Господь звертається до кожного з нас: «Не бійся! Тільки віруй».



Апостол
Гл.2,6–10:  «Бог не дивиться на обличчя людини»

У нашому людському житті ми по-різному ставимось до різних людей. Часто навіть до тих самих людей ми змінюємо ставлення в різні етапи нашого життя. Часто стається діаметрально протилежно: колишні друзі стають ворогами, а колишні вороги – друзями. Але Бог завжди ставиться до нас однаково: завжди дивиться на нас, як на тих, за котрих віддав Своє життя, як на тих, на чий образ ми сотворені. Ми завжди цінні в очах Господніх.

А ми в своєму житті часто шукаємо вартість в очах інших людей. Натомість, варто усвідомити, що є Той, для кого ми завжди цінні, чи ми робимо добро чи відмовляємось від Нього, Бог ніколи не перестане нас цінувати. Так і ми намагаймося дивитись на інших людей, не зважаючи на їхні вчинки, що вони завжди є цінними в очах Божих. А значить мають бути цінними і для нас. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

четвер, 3 вересня 2015 р.

03.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер чотирнадцятого тижня 

Євангеліє
Мр.5.1–20:  «Побачивши здалеку Ісуса, він прибіг, уклонився Йому»

У сьогоднішньому Євангелії спостерігаємо дуже дивну подію: один чоловік має нечистого духа, який нелюдською силою все трощить і якого ніхто не може вгамувати, однак коли поруч проходить Христос, то він сам, як каже Євангеліє, біжить до Нього. Христос не зачіпає першим цього чоловіка, але той біснуватий сам дає про себе знати, бо злий дух, що є в ньому,  себе об’являє словами: «Не муч мене».

 Сьогоднішнє Євангеліє добре ілюструє ситуацію, яку маємо у сучасному світі, який через свою неморальність хоче всі християнські цінності, заповіді, Євангеліє викреслити з свого життя. Чому? Тому що все це самим своїм існуванням докоряє, мучить його.

 Бачимо, що Церква часто навіть не мусить втручатися у суспільні події, які є безбожними, неморальними, або зачіпати тих осіб, які живуть грішним життям, бо ж вони першими дають про себе знати. Тому наше покликання – жити християнським життям. І таке життя буде найкращою нашою місією, воно буде, образно кажучи, «виганянням злих духів», «екзорцизмом» для цілого світу. З життя екзорцистів відомо, що не тільки їхні тіла преображувалися, а й місця, де вони жили, освячувалися.

 Тому наше покликання – найперше шукати Бога, бути з Ним, тоді саме наше життя буде вказувати іншим на те, що їм потрібно змінити у власному житті.



Апостол
Гл.1,1–10,20–25: «Павло, апостол – не від людей і не через посередництво чоловіка, а через Ісуса Христа і Бога Отця»

Коли ми вчитаємось в ці слова, бачимо, як відважно апостол Павло говорить, що він покликаний Господом на служіння, і це – правда. Знаємо, що Господь дорогою до Дамаску його зупинив, і Павло теж був свідомий цього покликання, яке отримав від Господа.

У житті кожного з нас на щодень не стаються такі незвичайні речі. Але в однаковій мірі маємо розуміти, що наша зустріч відбулася з Господом через наше хрещення і миропомазання. Ми стали покликані Господом до цього життя, до свідчення про Бога тут на землі. І це маємо повсякчас пам’ятати. Бог нас покликав до буття, щоб ми несли цю Добру новину всім людям. Господь надіється на кожного з нас, щоб ми людям принесли цю добру новину про нашого Спасителя. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

03.09.2015р. Б. / Папа: Родина, яка живе з Богом, розігріває усе суспільство

«Коли родинні почуття дозволяють перетворити себе у свідчення Євангелія, то стають здатними до неймовірних речей», – сказав Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 2 вересня 2015 р., яка відбулася на площі Святого Петра у Ватикані. Останній етап циклу повчань на тему сім’ї, розпочатий у грудні минулого року, він присвятив темі передавання віри в родині та через родину.

Розпочинаючи катехизу, Святіший Отець відразу пояснив євангельський уривок, прочитаний перед аудієнцією, де прозвучали Ісусові слова, які, на перший погляд, протиставляють родинні зв’язки та наслідування Ісуса: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене». За його словами, Ісус зовсім не має наміру касувати четверту заповідь, «яка є першою великою заповіддю, що стосується ближніх». (Адже перші три стосуються Бога). Не можемо також припускати, що вчинивши перше Своє чудо на весіллі, Він наказує бути байдужими до родинних стосунків…

«Навпаки, коли Ісус стверджує першість Бога, то не знаходить жодного іншого значущого порівняння, як родинні почуття» – підкреслив Наступник святого Петра, пояснюючи, що саме у контексті досвіду віри та Божої любові, родинні зв’язки зазнають перетворення, «наповнюються ще більшим сенсом, стаючи здатними виходити назовні, творячи ширше батьківство та материнство, та щоб приймати, немов братів та сестер тих, які перебувають на узбіччях будь-яких зв’язків».

Саме мудрість почуттів, яких неможливо ні купити, ні продати, «є найкращим даруванням духа родини», і саме в сім’ї «зростаємо в атмосфері мудрості почуттів», що є тією мовою, «через яку Бог робить Себе доступним для пізнання». Отож, заклик перевести родинні зв’язки у сферу слухняності віри та союзу з Богом «не вмертвляє їх», а навпаки, «захищає, визволяє із егоїзму, оберігає від деградації».

Як зауважив Глава Католицької Церкви, «кругообіг родинного стилю міжлюдських стосунків є благословенням для народів», яке «повертає надію на землю», адже коли «родинні почуття перетворюються у свідчення Євангелія, то стають здатними до неймовірних речей», які дозволяють ближнім увійти в контакт з ділами, «які Бог здійснює в історії». «Лише одна усмішка, яка чудесним способом визволила від зневіри покинуту дитину, що розпочинає наново жити, пояснює нам діяння Бога у світі краще, ніж тисячі богословських трактатів, – пояснив Святіший Отець. – Один чоловік чи одна жінка, здатні ризикувати своїм життям чи посвятитися чужій дитині, а не лише своїй, пояснюють нам справу любові, яку багато вчених вже перестали розуміти».

Отож, «родина, яка відповідає на покликання Ісуса» повертає управління світом «союзові чоловіка та жінки з Богом». Варто лише собі уявити, як змінився би стан екології, економіки, працевлаштування, якби «штурвал історії» було передано «союзові чоловіка та жінки, щоби вони управляли із поглядом, зверненим до майбутніх поколінь». «У дійсності, – сказав Папа, – союз родини з Богом покликаний сьогодні протистояти спільнотному опустеленню сучасного міста. Наші міста перемінилися в пустелі через брак любові, усмішки, не зважаючи на те, що існує чимало розваг та способів витрачати час…».

За словами Святішого Отця, цього особливого внеску родин не можуть замінити жодні економічні чи політичні технології. «Вавилонський» проект здатний лише «будувати хмарочоси, позбавлені життя», в той час, як «Божий Дух перетворює пустелі у квітучі сади».

«Поєднання харизм – даних у Святій Тайні Подружжя і тих, які пов’язанні із жертвуванням себе Божому царству – призначене для того, щоби перемінити Церкву у повністю родинне місце для зустрічі з Богом. Прямуймо далі цим шляхом, не втрачаючи надії. Там, де існує родина, наповнена любов’ю, вона буде здатною своїм свідченням любові розігріти серце всього міста, – сказав на завершення Папа. – Моліться за мене, молімося одні за одних, щоби ми були здатними розпізнавати і приймати Господні відвідини».

середа, 2 вересня 2015 р.

02.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа чотирнадцятого тижня 

Євангеліє
Мр.4,35-41:  «І затих вітер, і залягла велика тиша»

Марко докладно оповідає про те, як вони подорожували човном по воді й почалася буря. І в цій бурі вони почали панікувати, бо не могли нічого вдіяти, з’явилася загроза їхньому життю.

Бачачи такий спокійний сон Ісуса Христа, вони десь немовби кажуть Йому, хоч це вголос і не промовляють: «Якщо нічого не можеш зробити, то хоч з нами переживай, хоч щось роби: воду черпай, емоційно переживай, чому ти не підтримуєш товариство в біді». І коли Христос встає, після того, як Його розбудили, втихомирює бурю. Євангеліє каже, що залягла велика тиша.

Це як у нашому житті, коли з’являються різні проблематичні ситуації, які є ззовні й переходять немовби всередину нас, приносячи неспокій.

Саме ця буря принесла  неспокій апостолам й вони впустили його до свого серця, а Христос, Той, Який посідає мир, передав Свій мир і буря заспокоїлась.

Бог закликає нас не приймати ті бурі до серця, але вміти в будь-якій ситуації зберігати мир.

Під час Божественної Літургії ми дуже часто молимося за мир. Перші три прохання: в мирі Господеві помолімся, за мир з висот…, за мир всього світу…. Дуже часто повторюємо: «Мир вам», «В мирі вийдім». Маємо зберегти цей мир, бо якщо він буде навколо нас, то й виливатиметься ззовні. Як кажуть Отці: «Здобудь мир і навколо тебе тисячі спасуться».



Апостол
2Кор.13,3–13:  «Випробовуйте самих себе. Хіба не знаєте самі по собі, що Ісус Христос у вас перебуває?»

Коли дивитися в історію людства, історію Церкви, то найбільше закарбовується в пам’яті людей все негативне: війни, протистояння, конфлікти. Подібно і в нашому житті. Коли все добре, ми на це не звертаємо уваги. Ми здебільшого дивимось на ті невдачі, які пережили у житті. Часто навіть думаючи про себе, оцінюємо перше свої негативні риси, міряємо себе нашими падіннями і невдачами.

Але варто пам’ятати, що в кожному з нас є образ Божий, який маємо розпізнавати  і давати йому все більше в собі розвиватися і виявлятися. Щоб цей образ щораз більше ставав явним в нашому житті та вів нас до святості. Бо святі – це ті, які дали засіяти образу Божому в собі, які розпізнали образ Божий в собі й дали в цьому образі Богові виявитися через себе. Будьмо ж святими!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

02.09.2015р. Б. / Видавництво “Свічадо” запрошує на презентацію нової книжки та дискусію з Владикою Венедиктом (Алексійчуком) в рамках «ФОРУМУ ВИДАВЦІВ 2015»

"Роздуми до літургійних читань Апостола"

Презентації відбудуться:
  • 11 вересня 2015 року, о 18:00, Палац Мистецтв (конференц-зал), м. Львів, вул. Коперника, 17
В роздумах можемо часто зустріти ті чи інші теми, які повторюються. Вони про довіру до Бога, вміння бачити Його у всьому, постійне уповання на Нього і т. д. Владика свідомо знову і знову, літургійною мовою кажучи «ще і ще раз», повторює ті самі істини лише з однією метою – щоб ми їх добре засвоїли і почали ними жити.

Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 1 вересня 2015 р.

01.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок чотирнадцятого тижня 

Євангеліє
Мр.4.24–34:  «Чи спить він, чи встає, чи вночі, чи вдень – насіння те кільчиться і росте»

Коли ми хочемо досягти чогось в матеріальному житті, ми свідомі, що потрібно для того прикладати зусилля, старання і час. Адже просто так не можемо мати нічого. Знаємо, що людина, яка хоче мати житло, авто, мусить багато для того потрудитись. І все одразу в одну мить у неї не з’являється, а збирається усе життя, наче цеглинка до цеглинки.

Ідентично відбувається і з духовним життям. Ми, звичайно, хотіли б перемінити себе в одну мить, але часто забуваємо, що зміни, яких ми прагнемо, складаються з дрібних речей. Ніхто не стає в один момент ні грішником, ні праведником.

 Сьогоднішнє Євангеліє саме вказує на те, що Царство Небесне складається з дрібниць. Кожна мить нашого життя, кожний наш вчинок, кожне слово, навіть кожна думка – це або наближення до Бога, або віддалення. Немає в житті речей нейтральних, як ми дуже часто собі думаємо. Кожна річ, навіть найдрібніша, є або кроком до Господа і Царства Небесного, або кроком у протилежному напрямку.



Апостол
2Кор.12,20–13,2: «Щоб не було між вами суперечок, заздрощів, гніву, сварок, обмов, нашептів, зарозумілості, безладдя»

Християнам має бути притаманний мир, радість, порозуміння. І коли в наші стосунки входять протистояння, гнів, заздрощі, мусимо розуміти, що це не є Божий Дух. Втікаймо від таких спокус і не дозволяймо, щоб в нас зростала зарозумілість, обмова, бо це не те, що виявляє нас, як християн. І такий стан нашої душі свідчить, що ми далекі від християнського життя і християнського розуміння стосунків.

Є просте правило – дивитися перше на себе, просуджувати власні вчинки і думки, а не бачити у всьому вини ближнього.  Стараймося засівати любов, порозуміння, прощення, доброзичливість. Бути носіями того, що миле Богові!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

01.09.2015р. Б. / Владика Венедикт на Синоді Єпископів УГКЦ: «Якщо не буде живої єпархії, то не буде живої парафії»

За час реалізації стратегії розвитку УГКЦ у Львівській архиєпархії ми зрозуміли, що якщо не буде живої єпархії, то не буде живої парафії. Тож ми докладали зусиль, щоб її оживити. А саме, ми прагнули оживити працю Інституту священичої формації, змінити нашу єпархіальну структуру для того, щоб вона стала гнучкою на існуючі виклики, активніше працювала із мирянами.

Про це сказав владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, доповідаючи на Синоді Єпископів УГКЦ в Івано-Франківську 1 вересня про стан реалізації стратегії розвитку УГКЦ.

На переконання єпископа, у будь-якій ситуації можна оживлювати парафію. «Ми завжди звинувачуємо когось чи щось, але варто запитати кожен себе: що ми робимо для оживлення наших громад? Не варто дивитися на священика чи єпископа, а дивитися на себе», – підсумував він.

понеділок, 31 серпня 2015 р.

31.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок чотирнадцятого тижня 

Євангеліє
Мр.4,10–23:  «Немає нічого схованого, що не має стати явним»

Коли придивитися до нашого життя, то можемо спостерегти, як у різних ситуаціях ми граємо різні ролі. По-різному поводимося у різних середовищах, інакшою є наша поведінка з різними людьми. Буває, що деколи не очікувано для себе наша поведінка стає незвичною.

Особливо в складних ситуаціях, але якраз тоді, коли ми маємо проблеми, можемо побачити правдиве наше внутрішнє я – чим ми насправді живемо.

І такі випадки, про які кажемо: «Я від себе того не очікував», чи коли хтось інший може про нас сказати: «Як він міг таке зробити?», ілюструють сьогоднішні слова з Євангелії: те, що було тайне, вийшло на яв.

Тому складні ситуації Бог дає саме для того, щоб ми побачили, хто ми є насправді. Проблеми у нашому житті Бог допускає, щоб ми немовби побачили себе в дзеркалі. Звичайно, кожні обставини чи вчинки людей Бог осудить чи оправдає, але мусимо пам’ятати, що ті обставини і тих людей Бог нам посилає для того, щоб усе, що в нас сховане, вийшло на яв.



Апостол
2Кор.12,10–19:  «Бо коли я немічний, тоді я міцний»

Апостол Павло вказує, що йому були милі його немочі, погорди, нестатки, переслідування. У щоденному житті важко розібрати, хто є віруючий, а хто невіруючий. Але саме життя, повне непростих життєвих ситуацій показує, ким ми є, бо саме тоді засвідчується наша віра. А ще більше апостол Павло вказує на те, що коли він немічний, тоді він сильний.

Напевно, кожен з нас має досвід того, коли він бореться з своїми недоліками і вадами, слабостями і гріхами. Часто не можемо дати собі раду. І це є правда: ми не можемо дати собі раду самі. Коли ми почуваємось безпомічними і немічними, це нормальний стан для людини. А саме тоді Господь може діяти і прийти, та дати нам свою благодать і силу. А коли ми самі намагаємось вирішити ситуацію, то ж тоді не потребуємо Господа. Тому часто відчуття немічності та слабкості є нагодою зрозуміти, що Господь здатний зробити все для того, хто покладається на Нього і довіряє Йому. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 30 серпня 2015 р.

31.08.2015р. Б. / Проповідь на 13-ту неділю після Зіслання Святого Духа (про невдячних виноградарів)

Дорогі брати і сестри!

Вся наша життєва дорога – дорога випробувань людства – починається із саду. Саме образом саду Едему окреслює Книга Буття той простір, в якому людина була покликана існувати, – простір гармонійної взаємодії людини і Творця (Буття 2:8-15). І коли Христос приходить у світ, Він весь час нагадує про Свою місію повернути людину до цієї первісної гармонії, подолати те, що стало причиною порізнення людини і Бога. Саме тому дуже часто в Його притчах ми зустрічаємо цей образ – образ саду.

Коли Ісус розповідає про невдячних виноградарів, Він наголошує, що саме господар посадив сад (Мт. 21:33-42). Могло бути інакше. Могла бути виділена земля для орендарів, щоб вони самі плекали цей сад. Але оскільки Христос порівнює невдячних виноградарів із усім людством, то Він відтворює самий початок взаємин людини і Небесного Отця. Бог творить все для нас. Він, як той господар виноградника, саджає його: створює людство. Він обгороджує сад парканом, захищає від вітровіїв, від пустельного піску, який загрожує знищити сади на півдні. Він навіть Сам виготовляє точило, тобто пристрій для вичавлювання соку із винограду, і робить башту, щоб виноградний сік зберігався там, перетворюючись на вино. Тільки зібрати цей виноград і здійснити здавна таємничий для людини процес перетворення його на вино – ось до чого покликане людство! Воно покликане до співтворчости, до продовження і реалізації тих імпульсів, які закладені Небесним Отцем у кожного із нас.

І чим же відплачують господареві орендарі? Вони мають зробити так мало – віддати йому частину свого врожаю. Але вони не хочуть цього зробити. У своєму індивідуалістичному засліпленні вони вирішують, що самі можуть бути господарями виноградника. Їм уже не потрібен справжній господар! І навіть коли Він посилає Свого Сина – коли приходить до людства Ісус Христос – це також не впливає. Його розпинають, аби сховатися від всеосяжної волі Божої.

Яким наївним усе це нам здається! Бо саме примітивність мислення невдячних виноградарів показується Христом у цій притчі. Вони заслуговують тільки на покарання, і покарання неодмінно прийде. Бо вони насправді не є господарями. Вони лише орендарі, з ласки господаря допущені до праці у тому, що створене ним.

Про це повинні і ми з вами пам’ятати. Бо яким би могутнім, винахідливим, самостійним не здавалося часом у нашому самозасліпленні – насправді всі ми тільки робітники в тому винограднику, до якого запрошує нас Господар. І коли ми забуваємо про Його визначальну роль, тоді й настають проблеми у житті людства. Ми вступаємо у конфлікт із Господарем, кидаємо Йому виклик, вважаючи, що ми можемо вже обійтися без Нього. А це неможливо! І розплата – жорстока, сувора розплата – неодмінно приходить щоразу, коли людина кидає виклик Богові!

Саме тому і сьогоднішня притча вчить нас сприймати будь-яку нашу працю, будь-яку нашу творчість саме в цьому вимірі – як співпрацю Богові. І коли ми навчимося помічати біля себе Господаря – дбайливого, доброго, лагідного Господаря, Який чекає від нас скромної подяки, – то це і є нагадуванням про необхідність звільнитися від самоомани, від небезпечних ідей всемогутности людства, закликає пам’ятати про Творця. Бо саме у співпраці із Ним, виконуючи Його волю, ми й можемо досягти найбільших успіхів у нашому життєвому винограднику: в тій сфері, куди Господь покликав кожного із нас.

Син Божий приходить до всього людства. І наш вибір полягає в тому, чи прийняти Його, – тобто чи виконувати Його заповіді, чи жити по-християнському, чи ставитися до ближнього так, ніби в особі ближнього був присутній Сам Христос, – чи відкинути Його: намагатися каменувати Божого Сина своїми вчинками, намагатися звільнитися від Його присутности. Саме тоді й прийде до нас розплата – розплата сувора, така, яка прийшла до невдячних виноградарів.

Хай же цей урок вдячности допоможе нам перейнятися – ні, не страхом покарання, зовсім ні! Добрий орендар ніколи не керується цим страхом. А слід нам перейнятися почуттям радости від постійної присутности в нашому житті того доброго Отця – Господаря виноградника, Який до останнього чекає від нас подяки і водночас готовий допомогти у всіх наших справах, спрямованих до ствердження на землі Його Царства. Амінь.

+Архиєпископ Ігор (Ісіченко) 

Джерело:  КІРІОС