ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 15 серпня 2015 р.

15.08.2015р. Б. / Отець Юстин Бойко: Скільки коштує пам'ять?

Багато хто у часі вируючих дискусій навколо пам`ятника Митрополиту Андрею у Львові висловлював думку про те, що взагалі то пам`ятники належать до пережитків, до минулого. У мене тоді порада до тих, що так говорили. Будьте, будь-ласка, послідовні і просто не ставте пам`ятні знаки на могилах своїх рідних. Це ж буде сучасно! Цікаво, правда...

Але ж, очевидно, зараз знайдеться маса таких, які говоритимуть, що не можна порівнювати ці речі. Можна. Бо якщо пам`ять людська має виразитись у чомусь, то тільки у чомусь видимому, бо інакше вона загине. Така вже людська пам`ять... Коротка ... На жаль..

Тільки нечисельні ангели у людськім тілі носять пам`ять у серці... ціле своє життя.. А для інших, щоби пам`ятали і не забували, потрібна видима пам`ять.. Сучасна війна в Україні також є наслідком браку пам`яті про минулих Героїв, які ще колись попереджали про грядущу небезпеку.. Забули.. Тепер розплачуємося. Дай, Боже, щоб наступні покоління належним чином оцінили цю боротьбу і не сварилися на тому, скільки вона, пам’ять, коштує!

Слава Україні!
Слава Героям!

о. Юстин Бойко, студит

Джерело:   Воїни Христа Царя

пʼятниця, 14 серпня 2015 р.

14.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П'ятниця одинадцятого тижня 

Євангеліє
Мт.24,27-33,42-51: «Чувайте, отже, бо не знаєте, якого дня Господь ваш прийде»

Знаємо, що в перших роках християнства ученики, апостоли завжди очікували цього другого приходу Господа. Тепер лише час від часу, а правду кажучи майже ніколи люди не говорять про свій відхід до вічності, ніхто практично не згадує і не чуває про другий прихід Господа нашого Ісуса Христа.

Проте Господь завжди приходить в наше життя і тому дуже важливо бути відкритим на те, щоби пізнавати цю Божу присутність. Бог є завжди. Справа в тім – наскільки ми цю Божу присутність можемо для себе відкривати і нею жити.

Наш відхід до вічності, наша смерть буде лише потвердженням того, що ми вибрали і чим жили. Якщо ми жили ціле життя без Бога, то смерть – потвердження, так буде вічно. Коли ми наше життя прожили з Богом, чували, зустрічали Його, то так буде і у вічності.



Апостол
2Кор.4,13–18: «Ось чому ми не  втрачаємо відваги: хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день»

Ми часто собі ідеалізуємо християнське минуле, але і там були свої плюси, і мінуси, і в середовищі апостолів, і зовні. Але християни ніколи не втрачали відваги, вони ніколи не опускали рук. Вони розуміли, що будь-які обставини є сприятливі для духовного зросту. Можна сказати, коли йде хтось за Христом і проповідує Христа, то для нього супротивний вітер завжди буває попутним вітром, як для мучеників їхня смерть була спасінням, а потім ця кров мучеників стала насінням Церкви.

Намагаймося менше звертати увагу на зовнішні обставини, що б не діялось і не відбувалось, будьмо певні того, що в кожних обставинах можемо зростати духовно, перемінюватись і свідчити про Бога. І без сумніву, Бог передбачив все, що відбувається, і знає, що все вийде на добро для Його Церкви і кожної християнської душі!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

четвер, 13 серпня 2015 р.

13.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер одинадцятого тижня 

Євангеліє
Мт.24,13-28:  «Бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб коли можна,звести навіть і вибраних»

Бачимо, що кожна людина на будь-якому континенті свідомо чи несвідомо шукає Бога, саме тому і розвинулось так багато релігій. Але дві тисячі років тому сталася революційна подія: вже не людина шукала Бога, а Сам Бог прийшов до людини. Саме тому завжди завданням Церкви було берегти цю правду про Бога, цей досвід Бога, вказувати на Господа. Ми бачимо, що впродовж історії в Церкві завжди повставали різні єресі, різні рухи, які старалися звести з цієї дороги правди, яку об’явив Христос.

 Тому завдання і покликання кожного з нас – пізнавати правду про Бога, пізнавати вчення Церкви, знати в кого і в що я вірю, щоби вміти це іншим окреслити і передати. Тому дуже важливо для кожного з нас, щоб ми повсякчас більше і глибше здобували ці знання. Скільки б разів ми не читали Євангеліє, нам відкривається щось нове, скільки б разів ми не чули проповідей, нам відкривається щось нове, скільки б разів ми не читали тих чи інших релігійних чи богословських книг, ми знов і знов все більше відкриваємо для себе цю правду Божого об’явлення. Тому стараймося ніколи не зупиняючись упродовж свого життя, пізнавати правду про Господа, щоби завжди стояти насторожі віри Христової.



Апостол
2Кр.4,1–6: «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса»

Що є феноменом християнства? Те, що Христос об’явився людям, як Бог, і це об’явлення пізнали апостоли і ділились з іншими. Те, що самі пережили, те іншим передали і виклали в Євангелію, Послання, книги, які ми маємо в Новому Завіті. І так апостольська тяглість триває до тепер.

Нічого дивного в цьому немає, бо людина, яка пізнала Ісуса, неминуче хоче поділитися з іншими цим скарбом. Якщо ми не ділимось з іншими, то або не відкрили для себе стосунків з Богом, або зробили це недостатньо добре. Уявімо, коли б апостоли дізнались Добру Новину і ні з ким не ділились, нікому не служили б, що ми мали б тепер? Не було б християнства в цілому світі. Християнство саме задля того є, щоб ділитися Доброю Новиною. Тому пізнаваймо його самі і ділімось з іншими.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

13.08.2015р. Б. / Фігура Богородиці залишилилась незнищенною у вогні

Поблизу іспанської військової бази через сильну спеку почалась пожежа. Сталося чудо. Не зважаючи на полум’я фігура Богородиці та квіти поряд не були знищені.

Це сталося наприкінці липня на військовій базі «Ель Ґолосо», розташованій поблизу Мадрида (Іспанія). Через високутемпературу, викликану хвилями спеки, що накинулась на Іспанію в ті дні, розпочаласьпожежана військових об'єктах. Вогонь охопив частину поля і території бази.

Велике здивування охопило всіх, коли полум'я вогню були придушені. Як підтвердив журналіст Хосе Марія Завала , персонал бази був свідком дивовижної події.

Хоча полум'я випалило всю траву, однак фігура Діви Марії та квіти навколо неї виявились неушкодженими.

Цей випадок вважають чудесним. Персонал зізнається, що має особливу набожність та любов до цієї фігури Богородиці. Вона є особлива для них, багато військових молились і моляться біля неї та довіряються опіці Діви Марії.

середа, 12 серпня 2015 р.

12.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа одинадцятого тижня 

Євангеліє
Мт.23,29-39:  «Тому-то посилаю до вас пророків, мудреців і книжників»

Ми часто окреслюємо певних осіб нашими друзями, приятелями, інших же  – недругами, неприятелями. Ті чи інші обставини сприймаємо як приємлимі чи неприємлимі для нас, яких би хотіли швидше позбутися, інших же обставин  очікуємо і прикладаємо неймовірні зусилля, щоб вони відбулися.

 Нам тяжко повірити і побачити, що ті чи інші особи – це посланці Божі, ті чи інші ситуації – це дар від Господа, бо ж Господь, подібно як промовляв у Старому Завіті через пророків, а в особі Ісуса Христа промовляв коли Він жив на землі, так Господь і далі промовляє до нас через людей, через обставини.

Цей Бог не перестає цікавитися нами, цей Бог не перестає любити нас, цей Бог не перестає промовляти до нас.Тому вміймо вдивлятися в події, які стаються в нашому житті, вміймо вслухатися в те, що до нас промовляють люди, будучи свідомими, що через те чи інше промовляє до нас Сам Господь.



Апостол
2Кор.3,4–11:  «Здібність бо наша від Бога»

Через наші невдачі, помилки і гріхи ми все більше відкриваємо для себе негативні сторони нашої особистості. Це дуже важливо, щоб знати себе і працювати над собою, змінювати себе. Разом з тим ми дуже мало пізнаємо, якими позитивними здібностями і талантами ми обдаровані.

Вміймо побачити і відкрити багато талантів і дарів, які Бог нам дав, і головне, що це все є від Нього. Також вміймо розуміти, що те чи інше добро, яке чинимо, це також завдяки Божій благодаті. 

+Венедикт

 Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 11 серпня 2015 р.

11.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок одинадцятого тижня 

Євангеліє
Мт.23,23-28:  «Занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру»

На прилавках крамниць часто можемо побачити дуже багато книжок про правила поведінки, правила етикету, про розв’язування конфліктних ситуацій і багато подібного, що певною мірою допомагає людині функціонувати в суспільстві, налагоджувати суспільні стосунки. Але однаково ж завжди лишається слабке місце тих книжок, бо ж кожна ситуація не є подібна одна на одну. Правильніше сказати, що кожна ситуація життєва є цілковито нова і неповторна, ніколи ситуації і обставини не є такі ж самі. Тому не завжди можна мати готове правило етикету, чи якісь норми поведінки.

Дуже часто, коли створюється трудна ситуація – це все, чого людина навчилася як має чинити і поводитись, дуже легко опадає. В одній книжці про життя в концтаборі оповідалося, що до трьох тижнів з людини спадало все культурне нашарування, якою вона була. Тому в концтаборі людина могла показатися або великим героєм або в якійсь гіршій людській якості.

Так і в нашому житті, яке має конкретні обставини, конкретні ситуації. І що складніші вони, то показують нам і іншим наскільки наше життя є глибоким в Бозі, наскільки воно є духовним, наскільки ми живемо з Богом. Бо зовнішні обставини – це є ті ситуації, де наша особистість виявляється. Чим ми всередині наповнені, те в конкретних обставинах нашого життя показується на зовні.



Апостол
2Кор.2,14–3,3:  «Наш лист – це ви»

Напевно, раніше люди більше писали листів, тепер через сучасні засоби комунікації люди відвикли від цього. Знаємо, що лист передавав все те, що людина хотіла передати, можна символічно сказати – передавав цілу людину через її слова, стиль і думку.

Так само і наше життя, як лист, і важливо, чи ми є тими добрим листом, який Господь пише в нас. Чи інші можуть в нас прочитати про Бога. Каже Господь, що по ділах наших пізнають, чиї ми діти. Задумаймось, чи інші зможуть відчитати живу і ходячу Євангелію в кожному з нас?

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.08.2015р. Б. / Чи була Галичина скоріше християнською від Києва?

Серед певних кіл галицьких християн побутує легенда про Кирило-Методієвське коріння галицького християнства, про його древність. Але чи воно дійсно так було?

Для обґрунтування свого твердження про хрещення Галичини ще в часі свв. Кирила і Методія, автори люблять приводити аргумент, що мовляв землі білих хорватів входили до складу Велико-Моравської держави. Але тут є аж дві помилки. Перша помилка, яка ідентифікує предків галичан з білими хорватами. Судячи з того, білі хорвати вийшли з Галичини, але сама Галичина ніколи не була власне білими хорватами заселена.

Наша «Повість времяних літ» жодного разу не згадує білих хорватів у східнослов’янському контексті. Натомість, автор цього літопису білих хорватів ставить у контекст південнослов’янського простору перераховуючи їх разом з хорутанами (предками теперішніх словенців) та сербами. Більше того власне Біла Хорватія існувала в північній частині теперішнього хорватського адріатичного узбережжя, а білими хорватами чеські літописи називають населення Лібіцького князівства на півночі Чехії. Може видатися неймовірнім, але чеські хроніки говорять про прихід чехів з Хорватії!

Проте, коли говорить про східнослов’янський контекст «Повість времяних літ» вживає етнонім хорвати, без будь якого означення – білий, червоний, чорний. Більше того, про похід Володимира Великого на хорватів, який історики та археологи пов’язують з приєднання галицьких земель до Русі в кінці Х ст., описаний не тільки у «Повісті времяних літ», але й згаданий польським літописцем Яном Длуґошем, як війна Володимира проти Хорватії.

Тобто, галицькі землі заселені були не білохорватами, а просто хорватами.

Оскільки, великоморавські князі ніколи не володіли землями адріатичних білих хорватів, а в Галичині білих хорватів не було, були просто хорвати, то аргумент про хрещення в Галичині білих хорватів кирило-методієвською місією просто не витримує критики.

Іншою помилкою авторів, які говорять про хрещення, є помилкова уява, яка очевидно коріниться в тому, що хрещення слов’ян відбувалося у масовому порядку. Але масове хрещення потребує масового будівництва християнських церков. А цього в Галичині ми не спостерігаємо аж до ХІІ століття.

А як же з відкопаними фундаментами начебто християнської церкви з Х ст. у Перемишлі? З одного боку може йтися про не точну часову ідентифікацію цього пам’ятника, а з іншого про не точне її призначення. Адже ідентифікація цієї споруди як сакральної є під питанням, так само як і під питанням її християнський характер. Ідентифікуючи фундаменти в Перемишлі, як фундаменти християнського храму, дуже ймовірно археологи опиралися на переконання, що не існувало кам’яних слов’янських поганських храмів. Проте знахідка в Пліснеськукам’яних фундаментів, які впевнено ідентифіковані, як фундаменти кам’яного поганського храму, руйнує таку аргументацію.

Питання виникають і до самого датування перемишльських фундаментів. Розкопані фундаменти натякають на типово бургівську структуру гіпотетичного Перемишля Х ст. Тобто, укріплений на горі замок володаря – бург, дитинець довкола якого розбудовується місто. Але розкопані міста галицьких хорватів свідчать про те, що вони були організовані за зовсім інакшим типом – полісним. Замість бургу – культовий центр і вся заселена частина міста обнесена оборонними спорудами. Цілком можливо, що перемишльські фундаменти – залишки першого опорного пункту влади київських князів на щойно завойованих галицьких землях.

Тобто, самі перемишльські фундаменти далеко не однозначна знахідка. Навіть, якщо це дійсно фундаменти християнської церкви, це ще не свідчить про християнізацію Галичини, а найбільше про що може свідчити, про те, що в Перемишлі був князь християнин.

Тому, говорити про християнізацію Галичини уже в кирило-методіївський час занадто рано. Це те саме, що говорити про християнізацію Русі, покликаючись на християнство княгині Ольги чи церкву святого Іллі в Києві за часів Святослава. Було би не розумно припускати що в галицькій Хорватії не було християн у Х ст., але це всього на всього припущення, яке говорить про можливу християнську присутність, але не і про християнізацію. Виглядає на те, що навіть Володимирів похід не дуже змінив віросповідну ситуацію в Галичини. Навіть поховання варязьких дружинників київського окупаційного контингенту свідчать про те, що в їхньому середовищі переважали погани.

Щойно початок масового будівництва у ХІІ ст. християнських храмів у Галичині свідчить про початок масової християнізації. Тобто, навіть у кращому разі християнізація Галичини тривала щонайменше 100 – 150 років. Це цілковито вкладається у схему того, як були християнізовані інші європейські народи.

Іншим загадковим моментом є те, що доволі багато церков у Галичині побудовані на місці поганських капищ. І це доволі цікавий факт. Оскільки це не характерно для візантійських церковних місій то виникає запитання: хто християнізовував Галичину? Адже саме такий спосіб архітектурної християнізації характерний для Заходу. Як відомо Папа Григорій Великий дав інструкції місіонерам будувати християнські святині на місці поганських культових місць. І навіть та мала частина поганських храмів, які збережені на Заході, було перетворено у церкви. Подібного, здається Візантія та її місійні території не знали. Про що свідчить і маса збережених поганських храмів на тих теренах.

Це може вказувати на те, що християнські місіонери в Галичині без проблем приймали певні аспекти латинської місійної методології. Але цілком можливе й інше тлумачення. Після походу Володимира Великого наприкінці Х ст. Галичина зазнала катастрофічних руйнувань і катастрофічного скорочення населення. І щойно у ХІІ ст. починається її відродження та відновлення життя на деяких поруйнованих Володимиром місцях. З тим часом пов’язана і масова християнізація.Тому, цілком можливо припустити, що потомки тих, хто пережив Володимирівську катастрофу кінця Х ст., затримали пам’ять про святі місця своїх предків і саме на тих місцях будували свої нові святині. Полісна, а не бургівська, як в інших руських землях, структура уже руського Галича вказує на таку можливість.

Але й до самого руського християнства є подібні питання. Так скажімо не можливо говорити про привнесення візантійських церковних мелодій у літургію Київської Церкви – основа цих мелодій слов’янська, а не грецька. Для прикладу, порівняти сербський церковний спів з київським – це дві відмінні мелодичні традиції. І сербська явно показує своє походження від візантійської.

Іншим проблематичним аспектом є богослужбова мова Київської Церкви. Вона скоріше є руською з привнесеними болгаризмами, аніж дійсно церковно-слов’янською.

Отож, стосовно коріння галицького християнства все ще відкриті питання. Але одне чітко можна стверджувати: Галичина не була скоріше християнською від Києва.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерела:    Золочів.нет

Воїни Христа Царя

11.08.2015р. Б. / Щоб увірувати в Ісуса, не вистачає Його зустріти – потрібно відкрити Йому своє серце

Шостий розділ Євангелії від святого Івана, в якому Ісус після великого чуда помноження хлібів, пояснює зібраним значення  того «знаку», став темою роздумувань Папи Франциска перед молитвою «Ангел Господній» у неділю 9 серпня 2015 р. Ні чуда, ні навіть близькість до Ісуса не вистачають для того, щоб в Нього увірувати. Потрібно серця, відкритого на діяння Святого Духа.

За словами Святішого Отця, для того, щоб Себе об’явити та заохотити вірити в Нього, Ісус користується досвідом голоду і знаком хліба, подібно як і при зустрічі із Самарянкою Він використав досвід спраги та знак води.

Люди Його шукали, Його слухали, були захоплені чудом помноження хліба і хотіли зробити Його своїм царем. Але коли Ісус говорить, що це Він є правдивим хлібом, який зійшов з неба, багато присутніх не зрозуміли та почали нарікати, мовляв, знаємо Його батьків, як же Він заявляє, що «зійшов з неба». Ісус відповідає, що ніхто не може прийти до Нього, якщо його не притягне Отець, який послав Його. Ісус твердить: «Хто вірить у Мене – має життя вічне» (Ів 6,47).

«Ці слова дивують і примушують замислитись, – мовив Папа Франциск. – Ці слова впроваджують у динаміку віри, що є взаєминами між людською особою – усіма нами – і Особою Ісуса, де вирішальну роль відіграє Отець і, очевидно, Святий Дух, як це самозрозуміло. Не досить зустрінути Ісуса, щоб у Нього увірувати, не вистачить читати Біблію, Євангелію. Це дуже важливо, але недостатньо. Навіть не вистачить бути свідком чуда, як, наприклад, помноження хліба... Багато людей були в близькому контакті з Ісусом, але не увірували в Нього, навіть Ним погордили та Його засудили. Чому так сталося? Чи їх не притягнув до Себе Отець? Ні, це сталось тому, що їхнє серце було замкнене на дію Божого Духа. Якщо твоє серце замкнене, то віра не ввійде. Бог Отець завжди притягає нас до Ісуса, а від нас залежить, чи відкриємо наше серце чи його замкнемо».

Святіший Отець наголосив, що віра, яка є немов зернятко в глибині нашого серця і проростає тоді, коли дозволяємо Отцеві «притягнути» нас до Ісуса, коли «йдемо до Нього» з відкритою душею, відкритим серцем, без упереджень. Тоді розпізнаємо в Його обличчі Обличчя Боже і в Його словах – Боже слово, бо Святий Дух впровадив нас у взаємини любові й життя, які існують між Ісусом і Богом Отцем. «І тут ми отримує дар, подарунок віри», – сказав Папа.

З такої позиції віри можемо зрозуміти сенс «Хліба життя», який нам дарує Ісус, висловлюючи це в наступний спосіб: «Я – хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу» (Ів 6,51).

«У зразковий спосіб цей досвід пережила Діва з Назарету, Марія: перша людська особа, яка повірила в Бога, приймаючи Христове тіло. Навчімось від Неї, нашої Матері, радості й вдячності за дар віри. Дар, який не є «приватним», не є приватною власністю, але даром, яким слід ділитися – це дар для життя світу!» – сказав на закінчення Папа Франциск.

понеділок, 10 серпня 2015 р.

10.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок одинадцятого тижня 

Євангеліє
Мт.23,13-22:  «Лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне»

У нашому щоденному житті, християнському житті, в житті Церкви, в духовному житті, ми часто маємо свідомість, що перебуваємо з Богом лише в храмі на Службі Божій, коли сповідаємося, причащаємося. Ще з Богом є, коли вранці чи ввечері  молимося, читаємо Святе Письмо чи духовну літературу. Але це дуже мало, якщо поглянути на наш день. Це не раз лічені хвилини, нехай години – це небагато в порівнянні до тривалості доби. Інший час ми для себе якось так переживаємо. Але нейтрально переживати не можемо: або ми є з Богом і свідчимо про Нього, або не свідчимо. Якщо ми Бога досвідчуємо і переживаємо, тоді в будь-яких обставинах, в яких ми б не перебували, являємо цього Бога. Необов’язково промовляти слова молитов тих чи інших, але бути в тому молитовному стані, бути в присутності Божій, бути в благодаті Божій, бути з Богом. І тоді ціле наше життя стає свідченням про Бога. А коли наші стосунки з Богом обмежуються лише тими релігійними практиками, це не є свідченням про Бога. Я є людиною 24 години на добу. Я є українцем 24 години на добу. Християнином я теж або є 24 години на добу або не є – не можна взяти собі якусь відпустку. Не можу я бути 3 години на добу українцем, а потім особою якоїсь іншої національності. Так само не можу бути я лише християнином хвилини, чи години на добу.  

Тому ми мусимо розуміти ці тверді слова Христа, що каже про лицемірів. Лицеміри – це ті, котрі вдають, що вони кимось є. Не можемо ми вдавати християн лише на якийсь час, а тоді в тих чи інших обставинах взяти відпустку від християнства.

Насправді ж ми всюди і повсякчас покликані вказувати людям на Бога. І, остаточно, чим ми живемо, на те й  вказуємо. Якщо ми живемо Богом, то всюди про того Бога свідчимо.



Апостол
2Кор.2,4–15:  «Тому благаю вас: Покажіть йому любов»

Рідко зустрічаємо, щоб апостол благав когось. Він показує нам, що людину, яка є в гріху, яка відпала від Бога, можна повернути до Бога лише тоді, коли вона Бога досвідчить не гарними словами, але життям.

Бачимо з прикладу життя дуже багатьох святих, якщо не всіх, що люди, зустрічаючись з ними змінювались, бо вони зустрічались немов би з самим Богом. Зустрічались з їхнім милосердям, любов’ю, вони самі чули цю переміну навернення. Вміймо свідчити цю любов, показувати людям, дарувати людям, бо через це показуємо і даруємо їм Бога.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 9 серпня 2015 р.

09.08.2015р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю 10-ту після Зіслання Святого Духа

14 Коли ж прийшли до народу, тоді приступив до нього один чоловік і, припавши йому до ніг,
15 каже: “Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко нездужає: часто кидається в огонь, часто й у воду.
16 Я був привів його до твоїх учнів, та вони не могли його зцілити.”
17 “Роде невірний та розбещений”, – відповів Ісус, – “доки мені з вами бути? Приведіть мені його сюди!”
18 Ісус погрозив йому, і біс вийшов з хлопця; тож видужав юнак тієї ж миті.
19 Тоді підійшли учні до Ісуса насамоті й спитали: “Чому ми не могли його вигнати?”
20 Ісус сказав їм: “Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого.
21 А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом.”
22 Як вони зібралися в Галилеї, Ісус мовив до них: “Син Чоловічий має бути виданий у руки людям,
23 і вони його уб’ють, але третього дня він воскресне.” І вони тяжко зажурились.
(Мт.17,14-23)
  • Контекст
Євангелія не є біографіями Ісуса Христа у вузькому значенні, вони не мають на меті детально і послідовно передати нам історію земного життя Спасителя. Ціль євангелістів – донести до читачів, ким є Ісус з Назарету (пор. Ів. 20,31). Тому автори євангелій часто не дотримуються хронології подій та чудес, які чинив Христос, чи повчань, які Господь виголошував. Так, для прикладу, в синоптичних[1] євангеліях можна виділити загальну схему діянь Ісуса, щодо території: 1 – в Галилеї, 2 – на північ від Галилеї (поганська територія), 3 – по дорозі до Єрусалиму, 4 – в Єрусалимі. А Іван Богослов подає кілька відвідин Ісусом Єрусалиму.

Подія, про яку розповідає сьогоднішній уривок, сталася після переображення Ісуса на горі. Євангелисти Марко (9,14-29) та Лука (9,37-42) це чудесне оздоровлення юнака теж розповідають саме після події переображення. Тому більшість екзегетів притримуються думки, що тут історична послідовність збережена детально: Ісус повертається з гори і стикається з проблемою, з якою не змогли справитись його учні.
  • Короткий синоптичний аналіз
Якщо ми порівняємо сьогоднішню розповідь про оздоровлення юнака (Мт. 17,14-18) до паралельних місць в інших євангеліях (Мк. 9,14-29 та Лк. 9,37-42), то відразу помітимо, що наш уривок дещо коротший, ніж Луки і майже втричі коротший, ніж Марка.

Матей подає тільки основу історії, опускаючи такі подробиці, як суперечка учнів з книжниками (Мк. 9,14-16), опис симптомів одержимості хлопчика (Мк. 9,18), довгий уривок розмови з батьком до зцілення (Мк. 9,20-24) та опис самого екзорцизму (Мк. 9,25-28).

Крім того, навіть не вдаючись в аналіз грецького тексту, а з самого перекладу можемо зауважити також відмінності в деталях, як, наприклад, різне звертання батька до Ісуса, різне визначення хвороби та ін.

Відрізняється також у Мт. 17,19-21 і Мк. 9,28-29 розмова учнів з Ісусом на самоті. Євангелист Лука взагалі опускає цей момент.

Виникає запитання: чому існують ці різниці в євангеліях?

Щоб дати відповідь на це запитання, мусимо зауважити такі речі:
-     головним автором Святого Письма є Бог;
-   всі тексти Святого Письма є Словом Божим, яке записали люди під натхненням Святого Духа;
-     Бог вибрав певних людей, яких називаємо священнописцями, і діяв у них і через них так, що вони записали тільки те, що хотів Господь Бог;
-    водночас Господь Бог не позбавляв священнописців їхньої волі, не «диктував» їм текст, а давав можливість проявити свої таланти і здібності, тому їх можемо назвати справжніми авторами;
-    кожен з священнописців писав свої книги до конкретних людей чи спільнот певної епохи, певних обставин, доносячи до них об’явлену Богом правду.

Виходячи з вищесказаного, можемо зрозуміти, що причинами відмінностей в описі тих самих подій можуть бути різні здібності авторів, їхній характер, виховання, освіта, професія, оточення, історичні обставини… Але головною причиною є те, яку саме об’явлену Богом правду вони хотіли донести читачам: своїм і нам.

Так євангелист Матей звертає увагу на малу віру учнів Ісуса; Марко – на малу віру батька хлопчини; Лука ж більше відмічає христологічний аспект, зауважуючи, що «всі були захоплені величчю Божою» (9,43). Читаючи кожен з варіантів розповіді, ми можемо споглянути на суть події, наче з висоти пташиного польоту, або насолодитися деталями; можемо поставити себе на місце учнів Христових, намагаючись «чинити добрі вчинки» з не надто вдалими результатами, чи на місце батька, випрошуючи у Бога певних ласк, а чи на місце людей, які бачать «дивні діла Божі» і славлять Господа.

Основна увага в сьогоднішньому читанні звертається на важливість віри. На даному етапі загальної розповіді євангелія, коли Ісус розпочинає шлях до Єрусалиму, тема віри, зокрема віри учнів, які ідуть за Ним, має особливе значення.
  • Структура уривку
Читання 10-ї неділі після Зіслання Святого Духа (Мт. 17,14-23) складається з двох уривків: вилікування біснуватого з наступною наукою про віру (17,14-21) та передвіщення страстей (17,22-23).

Для кращого засвоєння можна поділити розповідь наступним чином:

Перший уривок:
А. Зцілення (17,14-18):
1) чоловік благає Ісуса за свого сина:
а) прохання (14-15а);
б) хвороба і симптоми (15б-в);
2) невдача учнів (16);
3) відповідь Ісуса (17);
4) зцілення (18).
Б. Подальше обговорення (17,19-21):
1) питання учнів (19);
2) відповідь Ісуса (20-21).
Другий уривок:
А. Звістка про передання в руки людей (22).
Б. Оповіщення про смерть і воскресіння Ісуса (23а-б).
В. Реакція учнів (23 в).
  • Форма
За формою перший уривок є сумішшю розповіді про зцілення (якій в порівнянні з іншими бракує реакції людей або христологічного висновку) та навчання про віру з апофегмою. На думку деяких екзегетів, Матей використовує розповідь про оздоровлення лише як вступ чи рамку для науки про віру, а саме для повчальної сентенції Ісуса: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться».
  • Читання тексту
14-15. Чоловік, який звертається до Ісуса про допомогу, є людиною віри. Він не просто приходить до Нього, а «припадає Йому до ніг». Грецька фраза γονυπετων αυτον буквально означає «став перед Ним на коліна». В євангелії від Матея це єдиний раз, коли в такий спосіб вшановують Ісуса. Ще раз це слово вживається у Мт. 27,29, але вже як насмішка. Крім того чоловік звертається до Ісуса «Господи» (гр. κυριε). Наступне слово «змилуйся» (гр. ελεησον) занурює нас у літургійну атмосферу. Адже саме ці слова «Господи, помилуй» (гр. κυριε ελεησον – киріє елеісон) незчисленну кількість разів ми повторюємо на богослужіннях, як клич до Бога в будь-якій потребі, з будь-яким проханням.

«Причинний» (гр. σεληνιαζεται) буквально «вражений місяцем», «лунатик». У Мт. 4,24 це слово перекладене, як «сновида». Згідно думки багатьох екзегетів, тут не йде мова про «лунатизм», а радше про форму епілепсії, загострення та приступи якої пов’язувались з фазами місяця. Щоб підкреслити стан хлопчика, Матей додає κακως πασχει «тяжко страждає», «сильно мучиться».

16. Чоловік розказує, що він приводив сина до учнів Ісуса (дев’ятьох, які не були на переображенні), але вони ουκ ηδυνηθησαν «не спромоглися», «не були здатними» зцілити його. Неспроможність учнів ставить під сумнів силу Господа, адже це Він дарував їм владу творити чуда (Мт. 10,1 і 8). Та в Ісуса немає проблем з екзорцизмом.

17. Звернення Ісуса «роде невірний та розбещений» адресоване не стільки чоловіку, який, як виглядає, вірить в силу Ісуса, і не учням, а невіруючому натовпу, який вірогідно згрішився, побачивши безсилля апостолів. Ісус у стилі пророків ставить подвійне риторичне питання «доки ще», «як довго» (пор. Чис. 14,11; Прип. 1,22; Вих. 16,28). В цих словах відчувається певне розчарування від учнів, які ще отримають докір у 20 вірші, а ще більше розчарування від твердосердя людей.

Іван Золотоустий вважає, що словами «доки буду з вами», Ісус «показує, що для Нього смерть жадана і переселення звідси становить предмет бажання, і що Йому не розпинатися важко, а жити з ними» (Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57,3).

18. Виходячи з граматики, неможливо визначити, хто є об’єктом Ісусової погрози (наказу): хлопчик чи біс. Євтимій Зігабен пояснює так: «Наказав обом: біснуватому – бути при здоровому розумі, а демону – відійти» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

Наказ Ісуса приводить до негайного зцілення хлопця. Цей вірш відрізняється прямотою і лаконічністю, хоч складається з трьох частин і має трьох дійових осіб: Ісуса, біса і хлопця.

19. Учні вибирають момент і на самоті (гр. κατ ιδιαν) підходять питатись Ісуса, чому вони не змогли вигнати біса. Це вказує на їхнє занепокоєння. Вони здивовані своєю неспроможністю, адже справді Господь дав їм владу над нечистими духами (10,1 і 8) і, безсумнівно, вони вже виганяли бісів (пор. Лк. 10,17). Може вони щось зробили не так, як треба?

20. Пряма і проста відповідь Ісуса: «Через вашу малу віру». Можливо, що їхню впевненість підірвали особливо сильні прояви хвороби хлопця або великий натовп, або відсутність Учителя чи апостолів Петра, Якова та Івана. Як наслідок – вони не змогли прогнати біса. «Мала віра» хоч і не повна відсутність віри, але наслідки, як читаємо у посланні Якова, практично ті самі: «Тільки ж хай просить із вірою, без жадного вагання; бо хто вагається, той подібний до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер. Така людина нехай собі не уявляє, що прийме щось від Господа; – людина з подвійною душею, непостійна у всіх своїх дорогах» (Як. 1,6-8).

Євтимій Зігабен так пояснює, чому Ісус «наодинці засуджує невіру учнів»: «Отже, мудро перед багатьма засуджує невіру багатьох, а наодинці – невіру Своїх; і не слід було перед юрбою осоромлювати вчителів всесвіту» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

Формула «істинно кажу вам» вказує на авторитет і важливість подальших висловів. «Віра, як зерно гірчиці» – символ найменшої величини. Але це не є «мала віра» з першої половини 20-го вірша. Подібно як насіння, що може стати деревом, навіть така невелика кількість віри має необмежений потенціал і Божою силою робить все можливим..

«Скажеш: де вони [апостоли] зрушили з місця гору? Я скажу, що вони зробили набагато більше: воскресили тисячі померлих. Воістину, не стільки потрібно сили, щоб пересунути гору, скільки, щоб вигнати з тіла смерть. Кажуть, втім, що після них жили святі набагато менші за них, але які пересували гори, коли була потреба. Звідси очевидно, що і апостоли могли б перенести, якби тільки потрібно було, але так як тоді не було потреби, то не слід і звинувачувати їх. Та й Господь не сказав: пересунеться неодмінно, але: можете пересунути. А якщо вони не переставляли гір, то не тому, що не могли (інакше як же могли вони здійснювати більш важливі дива), але тому, що не хотіли; а не хотіли тому, що не було потреби; а можливо і це траплялося, але ніде не згадується, оскільки не всі чуда описані. До того ж вони тоді ще були не стільки досконалі. Чому? Невже не мали такої віри? Не мали; вони не завжди були однаково досконалі. Так Петро то називається блаженним, то картається; і інші отримують від Христа закид у нерозумінні, коли не зрозуміли слова про закваску» (Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57,3).

«Горою можна назвати і диявола за висоту його зарозумілості, якого святі легко віддаляють від себе, коли бажають» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).
«А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» Святий Іван Золотоустий так коментує цей вірш: «Чи бачиш, як і апостолам вже говорить про піст

Той, хто молиться, як належить, і притому постить, небагато потребує, а хто потребує трохи, той не буде грошолюбний, а хто не грошолюбний, той любить подавати і милостиню. Хто поститься, той стає легким і окриляється, і з бадьорим духом молиться, вгашає злі пожадливості, умилостивлює Бога і гамує гордовитий свій дух. Тому-то й апостоли майже завжди постили. Хто молиться з постом, той має два крила, легші за вітер. Такий не дрімає, не говорить багато, чи не позіхає і не розслабляється на молитві, як то з багатьма буває, але він швидший за вогонь і вищий за землю; тому-то такий особливо є ворогом і воїном проти демонів, так як немає сильніше людини, ніж та, що щиро молиться . Коли ж жінка могла схилити жорстокого начальника, який ні Бога не боявся, ні людей не соромився, – то тим більше може схилити Бога той, хто невпинно предстоїть перед Ним, приборкує живіт і відкидає втіхи» (Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57,4).

22-23. Це друге провіщення страждань підтримує напруження, створене першим сповіщенням (16,21-23) та орієнтує другу половину євангелія до центральних подій в служінні Ісуса, які стануться в Єрусалимі.

Хоча Ісус говорить не лишень про смерть, але й про воскресіння, та в той час ці слова були понад розумінням апостолів. «Не цілком розуміли, але про смерть Його знали, оскільки досить часто чули про неї, і через неї сильно засмучувалися. Про воскресіння ж, хоча також часто чули, проте не могли зрозуміти, що це за воскресіння. Марко каже (9,10) між іншим, що вони питали один одного, що означає воскреснути з мертвих. Вони припускали, що це – якась притча» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

Слова Ісуса нагадують учням та читачам, що вони мають бути готові слідувати за Христом крок-у-крок, залишаючись вірними своєму покликанню.

о. Захар Михасюта

09.08.2015р. Б. / Коментар Апостола на 10-ту Неділю після Зіслання Святого Духа (1 Кор 4, 9-16)

9 Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. 10 Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; 13 нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі. 14 Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум. 15 Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі. 16 Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками. (1 Кор 4, 9-16)

Вступ

Сьогоднішній Апостол (1 Кор 4,9-16) справляє враження дуже ретельно підібраного уривку. Насправді, як різні видання Святого Письма, так і численні коментарі не відокремлюють ці вірші в такий спосіб. Дехто бачить цілий 4 розділ як одну цілість, називаючи його «Апостольким служінням», або «Невідрадним становищем апостолів»; дехто натомість ділить 4 розділ на три менші частини: 1) Апостоли як «слуги Христові і завідувачі тайн Божих» (вв.1-5); 2) «не несіться гордо один над одним» (вв.6-13); 3) багато «учителів», але батько – один (14-21); дехто бачить тісніший зв’язок з попереднім розділом і об’єднує під одним заголовком «Правдива роль проповідників» 1 Кор 3,5-4,13, а 4,14-21 називає «Пересторогами». До цього слід додати, що наш уривок починається з в.9, тим самим уникаючи іронію з в.8 і закінчується в.16 запрошенням бути послідовниками апостола. Одним словом, сьогоднішній Апостол бажає представити життя «слуг Христових і завідувачів тайн Божих» як приклад до наслідування, незважаючи на можливі критики (див. вв.3-5), чи навіть те, що в якомусь моменті вони можуть для когось вже здатися непотрібними (див. вв. 6-8).

Можливо саме сьогоднішній Апостол являється такою своєрідною апологією апостолів, яких маловірство знову підкреслено в сьогоднішньому Євангелію (див. Мт 17,14-23; зокрема в. 20: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого»), що нав’язується у свою чергу так само на «малу віру» Петра з Євангелія минулої неділі («Маловіре; чого засумнівався?», Мт 14,31). Так, апостоли не завжди були зразковими віруючими, але їхня близькість з Ісусом, їхня готовність слухати його, але зокрема їхнє наслідування його життя в покірності і служінні іншим і для інших (див. вв. 9-13), зробила їх тепер правдивими батьками віри (як Авраам) яких не тільки можна поважати, але треба і наслідувати.

Стиль апостольського життя

Статус «пастирів», поставлених на служіння Христові для здійснення Божого задуму спасіння, переводиться у стиль життя, властивого подорожуючим проповідникам Євангелія. Очевидно, що умови життя апостолів не надаються, щоб виправдати тенденції деяких християн з Коринту самовихвалятися їхнім християнським досвідом, уважаючи себе «мудрими» і «сильними». Павло закликає коринтян застановитися на абсурдності поведінки тих, хто «несеться гордо» (гр. φυσιοῦσθε, дослівно: надувається, надимається), використовуючи Божі дари, наче б вони були їхнім правом або власністю. Вистачить лише трохи самоіронії щоб «здутися». Саме отим дієсовом φυσιοῦσθαι (надуватися), Павло охарактеризовує поведінку деяких християн з Коринту, які, на основі власного духовного досвіду, схиляються до того, щоб вивищуватися над іншими або самовихвалятися, без того, щоб звернути увагу на Божу дію і моральні вимоги Божих заповідей.

Апостол закликає коринтян «не нестися гордо, не надуватися» один над одним проти іншого (1 Кор 4,6). Попереджає тих «які несуться гордо», що він скоро прийде і перевірить на ділах те про що вони вихваляються словами (1 Кор 1,18.19). В оскарженні кровозмішання якогось християнина, який взяв собі за жінку батькову жінку, Павло виставляє на яв протиріччя між цим аморальним випадком, засудженим навіть невіруючими, і «вихвалянням, надуванням» християн з Коринту (1 Кор 5,2). Усім тим, які чваняться їхнім духовним «знанням», Павло відкрито каже, що «знання» роздимає, коли натомість справжня любов «не надимається» (1 Кор 8,1; 13,4).

Щоб зробити свою аргументацію жвавішою апостол Павло дається до іронічної драматизації. Він звертається до тих, які надимаються (несуться гордо) в наступний спосіб: «Ви вже наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали! Коли б то вже зацарювали, щоб і ми разом з вами царювали!» (1 Кор 4,8). Але Бог назначив апостолам інший шлях, щоб дійти до царства. Павло представляє в контрасті теперішній стан апостолів, які займають найнижчу сходинку в суспільстві. Так як засуджені на смерть, які виходять на арену, вони виставлені перед світом наче в якомусь публічному видовищі. Відтак закінчує оце антитичне порівняння між коринтянами і апостолами в наступний спосіб: «Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести» (1 Кор 4,10).

На цьому місці Павло знову повертається до представлення апостольського стилю життя серією нестач – голод, спрага, брак одягу – принижень і зневаг, пов’язані також з їхнім подорожуючим способом життя. Характерною рисою стилю життя Павла і його співпрацівників є фізична праця, «власними руками» (в.12), щоб забезпечити самих себе найбільшпотрібним. До цього переліку лих, які спіткали апостола, він додає ще і три антиномії, в яких розглядається логіка хреста: «нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося» (в. 13). Вкінці підсумовує у двох словах найвищий рівень приниження:  «ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі» (в.13). До написання цих рядків Павла спонукає більше як самооплакування бажання представити християнам з Коринту – тим, яких батьком він себе відчуває – приклад, який може стати для них взірцем, щоб оцінити власний спосіб думання, власні вчинки і все життя.

Коментар до поодиноких віршів

В. 9: Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям.
Поведінка апостолів, натхненна вірою і любов’ю, надходить настільки всі закони суспільної поведінки і раціональної моралі, що робить їх видовищем перед очима світу та навіть самих ангелів. Але що не йдеться про якийсь славний і втішний образ, можна зрозуміти з епітету немов призначених на страту,якого деякі кодекси Vetus latina перекладають tamquam bestiarios (дослівно: цирковий борець, що вступає в бій з дикими звірами; найманець (= гладіатор) – зі зброєю, а засуджений – без зброї), що змальовує арену і боротьбу зі звірами для всенародної розваги.

В. 10-12: Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо;
Усі ці антитези містять тихий закид: коринтяни показують, що не бажають нічим ризикувати заради віри.

У кінці цього уривку (вв.6-10) Павло іронічним тоном повертається до тем із розд. 1-2: ви є, або такими себе вважаєте, розумні, сильні, достойні; це не по-Божому, а по-світськи, за логікою світу, що вважає нас нерозумними, немічними, без честі й тому нас переслідує (вв. 11-13); а дійсність є цілком інакша в Божих очах.

Ап. Павло часто згадує страждання і переслідування, що спіткали його в апостольській праці, але також і те, як Бог допоміг йому перенести їх (2 Кор 4,7-12; 6,4-10; 11,23-33; 1 Сол 3,4; 2 Тим 3,10-11). На його думку, слабкість апостола виявляє силу того, хто його посилає (2 Кор 12,9н; Флп 4,13), тому що величина здійсненого діла не може бути приписана тільки завзятості посланця (2 Кор 4,7).

Писаний текст не може передати всіх відтінків інтонації. Було б дуже цікаво прочитати собі в.10 не як ряд тверджень: «ми – нерозумні, а ви – розумні, ми – немічні, а ви – міцні, ви – славні, ми – без честі», а спробувати надати йому дещо іронічної інтонації за допомогою риторичних питань: «виходить, що ми то нерозумні, а ви – такі розумні? Що ми немічні, а ви – міцні? Ви то славні, а ми, на вашу думку, без честі?». Іншими словами, Павло б не стверджував, що апостоли нерозумні, немічні чи без честі, але що їхня мудрість, їхня сила, їхня честь не є за критеріями цього світу, а у Христі, бо насправді у ньому вони бо мають і мудрість, і силу, і честь, які набагато надходять людські.

В.13: нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі.
Сміття і покидьки були в народній мові словами найбільшої зневаги. Походження цих назвищ ймовірно бере свій початок від звичаю, якого дотримувалися в давнину в деяких іонійських місцевостях, для того, щоб очистити місто людською жертвою, для якої вибирали якогось нещасного, що його уважалинепотребом суспільства. Сьогодні, можливо не приносять у жертву людей, але дуже часто суспільство продовжує трактувати чимало осіб – зокрема хворих, бідних, тих що мало заробляють – як сміття і непотріб, про ще і теперішній Папа Франциск наголошує у своєму Апостольському повчанні «Радість Євангелія».

В. 14: Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум.
Пересторога, яка випливає з усього дотепер сказаного і буде сформульована у в. 16 стосується основної вимоги відмови і умертвлення, вкорінені глибоко в кожне християнське буття, відповідно до Ісусових слів: «Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр 8,35).

В. 15: Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі.
Відповідно до тогочасних звичаїв (але і сьогоднішніх), учитель (грецькою педагог) вчив і виховував дітей за зарплату. Св. Павло показує, що також в християнському середовищі є особи, які здійснюють свій авторитет на зразок учителів. На противагу до них, апостол ставить саме взірець батька, тобто спонтанного і беззастережного дарування в любові.

В. 16: Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками.
Ніжні батьківські стосунки, які в’яжуть Павла до його духовних дітей, повинні самі по собі перерости в його наслідування з боку цих останніх: який батько, такий син. Існує прямий зв’язок між Богом Отцем, Ісусом Христом, Павлом, проповіддю Євангелія, народженням духовних дітей і поведінкою цих останніх. Ця лінія конкретизується в любові, що є даром себе для інших. А оскільки ап. Павло формує свою місійну діяльність у цілковитому даруванні самого себе і власного життя на зразок Христа, він так само може представитися як конкретна норма поведінки для неофітів.

Для роздумів

Чи не кожне слово, а тим більше, речення, можуть бути вихідним пунктом нашого розважання над Божим Словом. Але хочу запропонувати тільки деякі, які мені самому, приготовляючи цей коментар-розважання, видалися найцікавішими і найважливішими.

1. Ризик віри. Чому ап. Петро почав тонути? Чому учні не могли вигнати біса з хлопця? Відповідь – одна: через малу віру! А ми – ходили б по воді? Ми – вигнали би біса з того хлопця? Чому ні? І та сама відповідь: через малу віру! Але як можемо збільшити нашу віру? Так, молитвою і постом також. У в. 10 ми побачили, що ап. Павло закидає Коринтянам те, що вони не бажають «ризикувати» нічого заради віри. Що таке «ризик» віри? Кинутися в осліп в щось що не знаємо, а «може з цього щось вийде», чи, навпаки, відважитися піти дорогою хреста, яка на перший погляд здається безглуздою, слабкою, безчесною? Як відкрити в нашій немудрості і слабкості Божу мудрість і силу? Чи не правда, що «чим менше нас», тим «більше Бога» у нашому житті? Одним словом, а ми готові «ризикувати» заради віри? Готові виявитися немудрими, слабкими перед світом, щоб прийняти мудрість і силу від Бога?

2. Батько віри. Святе Письмо називає Авраама батьком віри. Чому? І що означає бути «батьком віри»? Апостол Павло так само каже про себе, що він породив своїх віруючих через Євангелію в Христі Ісусі. І що тоді означає «бути послідовниками» Павла? Чи ж не так само, як і він, народжувати інших в Христі Ісусі через Євангеліє? І багато в нас вже тих, кому ми принесли Слово Євангелія, даючи їм змогу стати дітьми Божими? А у свою чергу, чи пам’ятаємо ми і про тих, які нас привели до віри, наших духовних батьків? Кінець кінців, чи готові ми, одного дня, з духовних дітей, якими ми є, вирости і стати також духовними батьками? Взяти на себе відповідальність за інших, а не тільки вимагати її по відношенню до нас самих (саме як діти)?

Для молитви

Закінчім це розважання молитвою подяки за тих, які нас привели до життя віри, а так само помолімся за всіх тих, яким ми принесли Слово Євангелія. І попросім Бога, щоб відігнав від нас усякий страх бути не такими як світ, думати не так як світ, робити не так, як світ і дав нам відвагу вірити в неможливе для людей, але можливе для Бога, зокрема у ці важкі часи для нашої батьківщини.

о. Тарас Барщевський
Фото: о. Іван Мисів