ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 21 березня 2015 р.

21.03.2015р. Б. / Звернення Конференції Єпископату РКЦ України з нагоди річниці присвячення України Непорочному Серцю Пресвятої Діви Марії

Вельмишановні Брати в Єпископстві!
Дорогі Священики і Богопосвячені Особи!
Улюблені Брати і Сестри! 

Минув вже рік від дуже важливої події, якою було присвячення України Непорочному Серцю Пресвятої Діви Марії. Варто з цієї нагоди запитати, що змінилося в поставі нашої віри. Адже присвячення не є перекладанням відповідальності за нашу долю до рук Марії, але є початком дороги, якою має пройти кожен віруючий у товаристві Матері Божого Сина.

Довіряючи Їй себе і кожного мешканця України, ми не звільнили нікого від відповідальності за: формування сумління, зростання набожності, піклування про родину, сумлінність в праці, солідарність з потребуючими чи розвиток Церкви. А, навпаки, дорога присвячення – це відповідь на нові заклики, які народжуються з потреби прямувати до досконалішої форми реалізації істин, що містяться у Святому Письмі і вченні Церкви. Це також розуміння того, що це до нас Марія говорить, повторюючи слова з Кани Галілейської: «Зробіть усе, що вам скаже» (Йн 2,5).

Тому прийшов час побачити, чи був це лише урочистий акт Церкви, чи конкретний вибір Христової дороги добра. У цей важкий час історії України, ми не можемо зупинятися на деклараціях, але, через дуже виразні знаки, стати на боці основних принципів віри, які записані і чітко окреслені на сторінках Біблії. Акт присвячення не був криком розпачу, але виразом віри і надії, з якого мала народитися сильніша любов до Бога і ближніх, не лише через слова, але, особливо, через конкретні вчинки.

Бог дав нам Матір Божого Сина, як Столицю Мудрості, Яка, живучи на землі, пізнала Божу волю і виконала її досконалим чином. І ми повинні чинити так само, щоби цей акт присвячення не був лише документом, але способом життя.

Усім, кого цей акт зміцнив у вірі, запалив до чинення добра, кращого розуміння й виконання наказів Євангелія, від усього серця благословляю: В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

+Мечислав Мокшицький
Архієпископ Митрополит Львівський
Голова Конференції Єпископату

пʼятниця, 20 березня 2015 р.

20.03.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім читанням


П’ятниця 4-го тижня Велмкого Посту

Бут. 12, 1–3: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу»

Святе Писання сьогодні вказує нам на цей фундамент, початок віри Авраама, який повністю ввіряє себе Богові, залишає звичне життя у пошуку обітованої землі. Ми знаємо, що довіра Авраама до Бога була виправданою, як й інших людей віри, про яких читаємо в Старому і Новому Завітах. Наскільки в нашому житті ми потребуємо цієї довіри до Бога!

Іноді нам настільки добре жити в нашому звичному середовищі, серед друзів, родичів, знайомих. Тому коли Бог нас кличе до чогось більшого та іншого, постає питання, чи ми довіряємо йому настільки, щоб піти за ним і переконатися, що Його обітниці справдяться.

Що це значить іти за Ним? Завжди бути відкритим на Нього, на Його дію в нашому житті, на те, що він хоче нам  дати. Потрібно мати відкритими очі до того, що Бог нам дає, і вуха, до того, що Він каже, і щирі серця, щоб це прийняти і вміти подякувати Богові. І щоб це не було, навіть якщо для цього треба від чогось відмовитися, воно однозначно для нашого спасіння і освячення. Тож будьмо відкриті на Божий провід, довіряймо Богові, як довіряв Авраам.

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

четвер, 19 березня 2015 р.

19.03.2015р. Б. / Чи літургійний інтелектуальний розвиток у католицькому університеті?

***
А деякі фарисеї з народу сказали до Нього:
«Учителю, заборони Своїм учням!»
А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам,
що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»
(Лк. 19, 39–40)

Час до часу в людини виникає відчуття: «Навіщо всі ці складні ритуали та повтори у східних християнських літургіях та молитвах? Я знаю, що Бог є, бо відчуваю Його, коли слухаю прекрасну музику або насолоджуюся заходом сонця. Натомість Літургія видається такою нереальною». Дехто навіть запитує, чи варто користуватися східнохристиянським проголошенням «Слава Ісусу Христу!» щоразу, коли вірні вітають один одного?

У певному розумінні такий емоційний досвід сприйняття Бога у природі може бути правдивим… або, принаймні, може видаватися таким. Коли особистий досвід порівняється із формалізмом Літургії, людина може подумати, що вона замінює щось реальне (свій суб’єктивний досвід спілкування з Богом) на щось менш реальне (повторювану ритуальність літургійного життя). Таке відчуття «опущення на землю» (що, можливо, породжує сумніви у важливості Літургії) подібне до розчарування при читанні карти Карпат порівняно з реальним походом у гори. Така карта є, зрештою, лише кольоровим папером із детальним маркуванням, а не реальною річчю.

Однак кожному треба запам’ятати три речі, що стосуються карти.

По-перше, вона ґрунтується на тому, що десятки тисяч осіб досліджували протягом століть, ходячи в реальні Карпатські гори. Це спільний досвід багатьох людей протягом багатьох років, і він настільки ж реальний, як і досвід однієї людини. Одна людина, у кращому випадку, має лише пригорщу власного досвіду. Натомість карта збирає докупи багато досвіду багатьох людей.

По-друге, якщо хтось хоче піти в будь-яке місце у Карпатах і не хоче заблукати, то карта для нього просто необхідна. Якщо особа задовольняється походом у гори, тоді її особистий досвід може бути приємнішим і глибшим, ніж читання карти. Однак у будь-якому випадку карта буде кориснішою, якщо людина хоче потрапити, наприклад, зі Славська до Ворохти.

По-третє, св. Йоан Дамаскин стверджує, що усвідомлення, що Бог існує, закладено природою кожному1, але воно не чітке. Людина від природи знає, що саме вона хоче: щастя, яке знайде тільки в Бога. Мати бажання або припускати існування нечіткого досвіду Бога не означає, що це Бог, так само, як і те, що світло, яке ти бачиш у тумані, – це маяк (не кажучи вже про те, що Бог не є предметом серед предметів: Він сам є Буттям). І хоча правдивим є те, що особа мала певний суб’єктивний емоційний досвід того, що на її думку є Богом, це не означає, що було щось, що могло б називатися іменем «Бог».

Віра спрямовує наше трепетне ставлення до природи у правильному руслі, бо будь-яка природна вроджена тяга до краси творіння відповідає певному реальному «об’єкту», що міг би виконати це бажання. Оскільки цей світ ніколи не задовольнить повністю людське бажання чогось, то повинно існувати щось «із-поза» цього земного світу, що може його задовольнити. Клайв Стейплз Льюїс нагадує нам про це у праці «Просто християнство»: «Якщо я ловлю себе на бажанні, яке ніщо в цьому світі не може задовольнити, то єдиним логічним поясненням для цього є те, що я створений для іншого світу»2. Св. Августин у «Сповіді» стверджує, що тільки Бог може задовольнити такі наші найглибші прагнення: «Ти творив нас для себе, о Боже, і наші серця не знають спокою, поки не знайдуть його в Тобі». Достатньо чітко це формулює Ріджес Мартін: «Прагнення Бога надзвичайно глибоке і водночас неруйнівне. Жодне інше прагнення не може бути настільки ж глибоким і всеохопним. І завдяки своїй універсальності, чудовій та всеохопній всюдисущості ми не можемо зрозуміти себе по-іншому, ніж істотами релігійними. Залежні творіння, тобто істоти, буття яких перебуває в хиткій залежності від нескінченного і необхідного Бога. (Я кажу “хиткій”, оскільки незважаючи на те, що зв’язок залишається, ми вільні у протистоянні його принадам)»3.

***
Бувають два типи людей:
ті, котрі бояться втратити Бога, і ті,
котрі бояться, що можливо знайдуть Його
Блез Паскаль, філософ і вчений

Отже, чи є Бог у природі і чи можемо ми насправді Його в ній відчути? А також чи буде цього достатньо для нашого духовного здоров’я та цілісного зростання?

Насамперед треба констатувати очевидне: Творця не можна ототожнювати з Його творінням. Відтак Бог насправді не може бути «у» природі. Проте ми за аналогією можемо сказати, що Бог є «у» природі як архітектор – «у» будівлі або автор – «у» романі. Щобільше, божественна казуальність як акт створення не подібна до вторинних (підлеглих) причин, що існують у світі: казуальність написання п’єси Шекспіром це не те саме, що казуальність закоханості Ромео у Джульєтту підо впливом її краси. По-друге, Бог – Творець та Спаситель, і Святе Письмо неодноразово нагадує нам, що Його творіння добре («І побачив Бог усе, що вчинив, і ось, вельми добре воно» (Бут. 1, 31)), що саме Суще виявляє Його славу («Небеса проповідують Славу Божу, і про діяння рук Його звіщає небо» (Пс. 19, 1)), і що сам псалмопівець свідчить до природи, створеної добрим і мудрим Творцем («Які то численні діла твої, Господи! Ти мудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля» (Пс. 104, 24)).

Отці Церкви, розмірковуючи про красу природи і відкриту істину Святого Письма, розуміли природу як:
1) частину Сущого – відтак добру, залежну і відмінну від Бога;
2) доступну для розуміння (впорядковану), бо її джерело Божественний Логос, – а тому вона може бути предметом наукового вивчення;
3) цінну й оцінену, бо вона добра, – а тому її не треба руйнувати, а нею потрібно насолоджуватися і співпрацювати з нею на благо людини;
4) таку, що суперечить маніхейському баченню, згідно з яким природа – це зло (створена злим богом), якого потрібно цуратися, – це суперечить тому, що в Письмі визнано, що все суще добре, і Нікейський Символ віри містить заперечення ідеї маніхейства: «Вірю в Єдиного [не двох] Бога – Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого».

Отці Церкви завжди тлумачили природу і знання, які вона давала, через свою віру та бачення світу в його відношенні до Бога: хоча й шукали у природі відображення божественного, але не допускали, щоб їхнє мислення вироджувалося в пантеїзм з його потенційним поклонінням природі. Отці захоплювалися природним світом і цінували його велику красу. Проте також вірили в те, що таємниці природи можуть відволікти розум та легко почати сприйматися як самоціль, і це знання може стати перешкодою для пізнання Бога. Наприклад, Оріген у «Коментарях до Пісні над Піснями» зауважив: «Я вважаю, що Той, хто створив усі речі в мудрості, створив усі види видимих речей на землі в такий спосіб, що вмістив у деяких із них певне вчення і знання про речі невидимі й небесні, завдяки чому людський розум може піднятися до духовного розуміння та віднайти основи речей небесних»4. А св. Василій Великий (330–379 рр., відомий як Ουρανοφαντωρ, або «той, що відкриває небесні таємниці») вірив, що дивовожна досконалість сущого, де все пасує одне одному і співпрацює одне з одним для виконання плану Божого, повинна допомагати нам завжди пам’ятати про Бога, не залишаючи місця для гріха. Буде доречно процитувати слова Василія з цього приводу в повному обсязі:
«“І Бог побачив, що добре воно”

Бог не оцінює красу своїх творінь за привабливістю для очей, і він не формує про красу таке ж уявлення, як ми. Те, що Він вважає красивим, це те, що у своїй досконалості показує усю доцільність майстерності і що служить для реалізації свого призначення. Тому Бог, який у свої твори вклав очевидний задум, схвалив кожен із них, бо він виконує призначення, для якого його створено.

Руку, око чи будь-яку частину статуї, яка лежить окремо від решти, ніхто не вважатиме красивою. Проте якщо кожну частину повернути на своє місце, краса пропорцій, яка до цього моменту була майже непомітною, зможе вразити навіть найменш освіченого. Проте художник, перед тим як з’єднати частини свого творіння, виділяє і цінує красу кожної, мислячи про задум, який він запланував.

Ось так Письмо змальовує нам Вищого Художника, який цінує кожне із Своїх творінь. Відтак земля, повітря, небо, вода, день, ніч, усі видимі речі нагадують нам про нашого Доброчинця. Тому ми не повинні допускати можливості для гріха, не повинні залишати всередині нас жодного місця для Ворога. Для цього нам потрібне постійне згадування, яке дозволить Богові постійно жити в наших серцях»5.

Маніхейство в його сучасній формі виникло у XVI ст. на основі глибоко помилкових ідей Нікколо Макіавеллі, Френсіса Бекона, Рене Декарта і послідовників їхньої філософії, які розглядали природу як щось таке, що потрібно завоювати й переробити відповідно до “практичних” людських бажань. Природу треба було завоювати, бо (і це було очевидним наслідком цих ідей) її сприймали не як створену, а як таку, що є наслідком випадкових матеріальних процесів. Відтак вона підлягала переробленню за допомогою сили для того, щоби створити світський рай на Землі. Т. зв. «промислова революція» була в основному натхненна цим новим духом завоювання – подібним до духу завоювання т. зв. «Просвітництва». Перша розглядала природу як таку, що повинна бути завойована і знищена для того, щоби створити речі; друге ж закінчилося жахливим кровопролиттям через намагання «переробити» людину. У відповідь на потворність і деструктивність промислової революції дуже світський романтизм XVIІІ ст. підніс красу природи в намаганні зробити з неї бога.

Дж. К. Честертон, розмірковуючи про серйозну помилку піднесення природного трепету перед красою природи до рівня неприродного світського обожнення природи, зауважив, що за іронією долі поклоніння природі «завжди стає неприродним. Людина любить Природу вранці за її невинність і дружелюбність, а з настанням темряви, якщо вона усе ще любить її, то за її темряву і жорстокість. На світанку вона умивається чистою водою, як це робив мудрець-стоїк, проте чомусь у темну пору дня – купається у бичачій крові, як робив Юліан Відступник»6. Хіба ми не є свідками цього сьогодні на прикладі технологій, які використовуємо для боротьби з тим, що направду природне? Згадайте про ефективність технологічного вбивства ненароджених дітей, штучність контрацепції, технології, що пов’язані з евтаназією, а також відхилення від людської природи як такої задля пропагування гомосексуалізму.

Можливо, ті, що найбільше потребують духовної допомоги, – це ті, що заперечують саме «існування» гріха, зводячи всі людські (нормальні) акти поведінки до понять «свободи вибору» або «вибору стилю життя» через ідеологічне поняття вседозволеності. Наприклад, ті, що пропагують насильство проти людської природи, – гомосексуалізм; ті, що пропагують насильство проти найбільш незахищених, – аборти; ті, що підтримують насильство проти самих себе, – евтаназію; і ті, що збагачуються завдяки насильству над жінками (і дітьми!), зводячи їх роль до об’єктів жадання, – порнографія і секс-торгівля.

Тим, кого турбує (начебто) надмірна повторюваність літургійної молитви, можна запропонувати спершу взяти до уваги те, що сонм ангелів безупинно повторює молитву прослави Божої. Херувим, другий у небесній єрархії ангелів після Серафима, вічно поклоняється Богові, безперестанно повторюючи: «Свят, свят, свят Господь Бог Вседержитель, що Він був, є і буде!» (Од. 4, 8). Сама природа повторювана. Насправді те, що світ не хаотичний, а впорядкований, доступний для розуміння, передбачуваний – це відмітна ознака порядку, встановленого Богом, під час його створення. Честертон закидає нам, що діти бачать радість Бога від створеного краще, ніж ми, дорослі: «… можливо, насправді сонце сходить регулярно тому, що воно ніколи не втомлюється сходити. Можливо, такий порядок існує не через безжиттєвість, а через порив до життя. Те, про що я кажу, можна побачити, наприклад, у дітей, коли вони знаходять якусь гру або жарт, які їм особливо подобаються. Дитина ритмічно гойдає ногами через надмір життя, а не через його відсутність. Через те, що діти мають надлишок життєвої енергії, через те, що вони духовно невтримні та вільні, вони хочуть повторення речей і хочуть, щоб вони не змінювалися. Вони весь час кажуть: “Зроби це ще раз”, тоді як доросла людина повторює це знову і знову, поки ледь не вмирає. Бо дорослі люди недостатньо сильні, щоб радіти монотонності. Але, можливо, Бог досить сильний, щоб радіти їй…

Можливо, Бог щоранку говорить сонцю: “Зроби це ще раз”, і щовечора говорить місяцю: “Зроби це ще раз”. Це не обовязково необхідність робить ромашки схожими одна на одну. Можливо, Бог робить кожну ромашку окремо, але ніколи не втомлюється їх творити. Можливо, Він має вічну пристрасть, притаманну дітям, а ми чинили гріх і постаріли, і наш Отець молодший за нас. Можливо, повторюваність у Природі – це не звичайна циклічність; можливо, це виконання “на біс”, як у театрі»7.

***
Боже, Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе,
тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води
(Пс. 63, 1)

Звісно, Літургія не зводиться до метафори віри або суб’єктивного емоційного досвіду Бога. Вона має свою власну реальність: Божественна Літургія – найвеличніша з молитов, а Євхаристія – правдива точка перетину вічності, незміна з тимчасовим (плинним) світом. Відтак, Літургія – повне занурення в «поза часовий» світ: цей момент (kairós) – найважливіший для нашого вічного життя, коли ми збираємося у присутності святих та ангелів (поза «простором») у святому «просторі» храму. Східна Літургія за своїми ритуальними діями, іконами, кадіннями та піснеспівами є есхатологічною – такою, що чітко спрямована на встановлення Царства Божого.

Якщо Літургія сама собою не є Богом, то Євхаристія (від грецького εὐχαριστία, що буквально означає «подяка») – тіло і кров, душа і божественність нашого Господа Бога Ісуса Христа. Саме Євхаристія робить час безсмертним у тому розумінні, що підносить його до рівня безсмертя. Тобто робить так, що «місце» й «час» не змінюються у присутності Бога. Вічність Євхаристії «резонує» із нашими душами так, як жодна карта не зможе зрезонувати з нашими умами. «Резонувати» – це вдала аналогія, запозичена з назви повторюваних фізичних резонансних коливань. Якщо віра – це богословська (божественна) чеснота, а чеснота – це добра звичка, то Євхаристія (тобто Бог) – «рівновага», з якою наші душі «резонують» у вірі…, а віра, як пише св. Тома Аквінський, – «звичка думки, за допомогою якої в нас починається вічне життя, що надає інтелектуальну згоду на те, що не є очевидним», виправляючи інтелект «шляхом Божественного світла»8.

Отож, чому (серед інших причин) віра – фундаментальна потреба для університету? (Університети виникали на основі середньовічних західноєвропейських монастирів та палацових шкіл, тобто є одним із найважливіших дарунків римо-католицтва для цивілізації). У тому ж розумінні, що Божа благодать не нищить людської природи, а зцілює та вдосконалює її й надає плідності, св. Тома стверджує: «Віра не нищить розум; навпаки, провадить і надає йому повноти та досконалості»9, дозволяючи розвиток більш плідної і справжньої раціональної діяльності. Іншими словами, Євхаристію можна вважати справжньою «поживою для мозку»! У буквальному сенсі: що сильніша наша віра, то досконалішою стає наша раціональна природа і сильнішим наше вміння мислити. Тобто саме тому віра (особливо для католицького університету) настільки важлива, і тому щоденна участь у Божественній Літургії така важлива для нашої віри.

З іншого боку, якщо ми грішимо і залишаємося в цьому стані без покаяння, то фактично нищимо нашу людську природу, порушуючи здатність ефективно мислити. Як наслідок, що більше ми грішимо, то більше розум пропонує неправильні прагнення, що призводять у подальшому до гріха. Якщо студент вважає щоденну молитву «тягарем», бо вважає, що вона забирає «занадто багато часу» від навчання, то іронія в тому, що «зберігаючи» час, він ризикує ослабити свою віру, що, як наслідок, ослабляє і його мислення. Провокуючи навмисно, стверджую, що ослабити свою віру означає ослабити свій розум; втратити свою віру означає з’їхати із глузду.

У будь-якому випадку, коли йдеться про чесноти, то людина набуває їх, якщо її відповідні дії стають доброю звичкою. Наприклад, людина, що виросла в добрі, діє доброчесно, повторюючи виконання добрих дій; людина, що виросла у злі, скоює зло через постійне вчинення хибних дій. Відтак, якщо віра – це богословська (божественна) чеснота і дар Божий, який сходить через благодать – постійне відвідування «простору» церкви, то участь у Літургії та постійне прийняття Причастя для нас є незамінною можливістю плекання нашої віри… Тобто ми наближаємося до Бога в нашому щоденному житті. Зрештою, це сам Ісус Христос, який з тугою, неодноразово і з любов’ю запрошує нас до сімейної трапези: «Я дуже бажав спожити цю пасху із вами» (Лк. 22, 15).

Літургія – це не тільки засіб чи міст, що веде нас до Євхаристії через повторюваність її елементів («Господи, помилуй», «Подай, Господи», «Тобі, Господи», багато потроєнь хресних знамень тощо). Завдяки багатій ритуальній природі Літургії плин часу долається так, що дає змогу прославляти нашого Господа, і ми можемо брати участь у ній і прийняти цю найбільшу тайну спасіння.

Повертаючись до питання вирішального значення віри для університету, «наука» в широкому розумінні (що охоплює філософію та богослов’я) – інтелектуальна чеснота. Оскільки наука – це чеснота, то єдиний шлях, щоб досягти в ній «хороших результатів», треба добре «практикуватися»… постійно і наполегливо. Повторювана природа науки – основа пізнання та навчання. Тому, перебуваючи в університеті, покликання студента – вчитися і молитися… постійно і наполегливо. Повторювана природа навчання, що тренує розум, є паралельною до настирливо-прекрасної та безкінечно повторюваної природи Літургії. Наскільки навчання дає змогу вірі удосконалювати інтелект (саме та риса, що відрізняє нас від інших земних істот і визначає як тих, що створені «за образом та подобою Божою»), настільки людина набуває здатності «добре» мислити.

Також у ширшому контексті важливо розуміти зв’язок між людською гідністю і доброчесними діяннями – те, що студенти університетів повинні вивчити, засвоїти та керуватися ним у житті… як і ми всі повинні. Насамперед, що стосується нашого місця у природі: від тварин ми відрізняємося не просто за ступенем розвитку. Ми відрізняємося за своєю природою. Ми принципово відмінні від нерозумних тварин за самою природою, бо ми раціональні (мислячі), і тому є тим, чим нерозумні тварини ніколи не зможуть бути – особистостями. З іншого боку, ми не є Логосом (тим, чим є Бог – джерелом не тільки нашого буття, а й розуму і свободи волі як наших найвищих можливостей), а ми є логосами – малими мислячими істотами.

По-друге, «гідність людської особистості має своє коріння в її створенні за образом і подобою Бога»10. Тому наша гідність не може визначатися державою, держава не може позбавити нас нашої особистісності й гідності. Також вона не залежить від того, чи людина задоволена своїм життям.

По-третє, вважати, що позиція «Я не маю права ображати тебе» або «Я не маю права у тебе красти» є основою гідності, означає розуміти гідність із точністю до навпаки. Людська гідність не «випливає з» права, бо вона сама є основою і формує зміст усіх прав. Гідність – це не негативна свобода від зовнішніх стримуючих чинників чи небезпек, а позитивне «те», чим ми є як люди, створені за образом і подобою Бога. Ми передовсім вільні вибрати й робити добро, і лише тоді маємо свободу бути вільними від обмежень.

Якщо поставимо це визначення з ніг на голову, тобто піднімемо свободу від зовнішніх обмежень над свободою прагнення до добра в наших душах, то врешті-решт створимо демона, нездатного зрозуміти суті самозречення, а відтак нездатного «бажати добра для іншого»11, тобто нездатного любити. Це означає зачинити себе у твердій непроникній масці й викинути ключ, що є одним із найжахливіших образів пекла, яке являє собою місце, двері до якого добровільно зачинені зсередини його мешканцями. Свобода ніколи не може бути об’єктом пошуків задля неї самої. Це тому, що вона не тотожна щастю, а є засобом його досягнення через вдосконалення природи людини у процесі доброчесної поведінки. Людина не є вільною, якщо піддається згубній звичці споглядання порнографії; вона не контролює своє життя, якщо приймає евтаназію; не є вільною, якщо реалізує гомосексуальні схильності й зводить цей серйозний розлад до поняття «вибору стилю життя»; так само людина не стає більш вільною, якщо позбавляє світ від «незручності» ненародженої дитини.

Якщо розуміти це так, то правила дорожнього руху не пригнічують нас, оскільки дозволяють вільно та безпечно рухатися до нашого пункту призначення. (Ріка без берегів, які «обмежують» її, більше не здатна дійти до моря – вона не здатна до руху, тому їй притаманний застій. Іншими словами – це болото, місце гниття і смерті). З цього погляду Десять Заповідей не сприймаються як занадто великі обмеження, накладені на нас (хоча вони справді вторинні), але вони, без перебільшення, допомагають жити досконалим життям, доброчесно, згідно з Волею Божою. І Літургія, якщо її не сприймати неправильно, як таку, що ув’язнює нас у повтореннях й обмеженнях формалізму заради них самих, насправді дає свободу контакту з Богом. У недавньому виступі після молитви Ангел Господній Святіший Отець Папа Франциск нагадав паломникам, зібраним на площі перед собором Св. Петра, про визвольне повідомлення Євангелії: «Євангеліє – це слово життя, яке не пригнічує людей, а навпаки – визволяє поневолений багатьма злими духами в цьому світі: порожнеча, прихильність до грошей, гордість, чуттєвість… Євангеліє змінює серце! Воно змінює життя; воно перетворює схильність до зла на зобов’язання чинити добро»12.

Але чому ми маємо почуватися «втішеними» чи «щасливими», одержавши свободу за допомогою Десяти Заповідей чи Літургії? Чому ми не можемо шукати втіхи чи щастя як об’єктів? Бо вони не є об’єктами. Щобільше, щастя (особливо в сучасному світі, який тяжіє до світського) часто розуміють неправильно, як суб’єктивний стан свідомості при одержанні «миттєвого задоволення», як це буває, коли людина каже, що почувається щасливою від того, що нібито мала контакт із Богом при спогляданні природи або «розважаючись» із друзями. Св. Тома безкомпромісно наголошує, що ми можемо віднайти справжнє щастя лише в пізнанні Бога. Жодні інші земні блага чи задоволення не можуть по-справжньому дати нам це максимальне благо – Summum Bonum (Найвище Добро), яке ми шукаємо: «Людське щастя не може полягати в жодному зі створених благ. Тому що щастя – це досконале благо, яке повною мірою задовольняє бажання людини; в іншому випадку воно б не було кінцевою метою, якби залишилося ще щось, чого можна бажати. Водночас об’єктом волі, тобто бажання людини, є щось, що є універсальним благом, так само, як об’єктом інтелектуальної діяльності є щось, що є універсальною істиною. Тому очевидно, що людську волю не може задовольнити ніщо, крім чогось такого, що було б універсальним благом. А це можна віднайти не в якомусь творінні, а виключно в Богові, оскільки кожне творіння містить лише часткове благо. Тому лише Бог здатний задовольнити волю людини, згідно зі словами Псалмопівця (102:5): “Хто один насичує благами бажання твоє”. Отже, лише в Богові полягає людське щастя»13.

Ми повинні чітко розрізняти задоволення і щастя. Перше стосується земних речей та фізичного задоволення (наприклад, від перебування на природі), але воно дуже нетривале. І навіть якби вдалося задовольнити всі наші земні бажання, навіть якби ми змогли відчути всі можливі види насолоди, ми б були нещасливими, бо все одно залишилося б нав’язливе відчуття, що чогось бракує. Якою б не була гарною природа, вона все одно не принесе повного задоволення, бо це лише знак, який вказує на Бога, а знак – це не сам Бог.

Але в чому полягає взаємозв’язок між чеснотою, гідністю і щастям? Щастя – це досконалість людської природи, а оскільки людина – тварина розумна, то людське щастя залежить від використання розуму – сили людини, через яку ми всі є маленькими іконами (дослівно – образами) Бога – основи нашої гідності як людських істот. Відтак щастя – це кінцева мета і призначення людського існування, яке полягає в тому, щоби споглядати (любити) Бога у блаженному спогляданні. Щастя не можна вважати ні задоволенням, ні чеснотою – це практикування чесноти або доброчесні діяння. Що таке чеснота? Як було сказано, чеснота – це добра звичка, тобто добра дія, яка повторюється доти, доки не стане «другою натурою». Що більше успіхів ми досягаємо завдяки розуму (науці як інтелектуальній чесноті), то більше звикаємо до правильного мислення і стаємо більш схожими на Бога як Логоса.

Проте недостатньо опанувати інтелектуальні чесноти, для формування цілісної особистості треба також опанувати моральні й богословські чесноти. Платон у «Республіці» бачив суть власне в тому, щоби спрямувати людину в напрямі істини, добра і краси. Ви не можете лише повернути голову – вам потрібно спрямувати серце, тобто змінити увесь спосіб життя та прийняти його. І ми повинні прийняти наш хрест. Що більше ми практикуватимемо нашу віру (одна з богословських чеснот) через, скажімо, Літургію, то більше призвичаюватимемося вірити, то ближче будемо до Бога. Що більше робитимемо добро (царина моральних чеснот), то більше призвичаюватимемося до гарного поводження і то кращими будемо в моральному сенсі. Що більше відрікатимемось від себе, то більше житимемо для інших. Аристотель був правий: «Досконалість – це майстерність, що здобувається через навчання і призвичаєння. Ми не поводимося правильно тому, що маємо чесноту або досконалість, а швидше навпаки, ми маємо ці риси, бо чинили правильно. Ми є тим, що неодноразово робимо. Тому досконалість – це не дія, а звичка»14.

Кажуть, що св. Бонавентура на запитання св. Томи Аквінського, які книги він використовував для досліджень, що пробудили вищу мудрість його писань, вказав на розп’яття, зображене в його дослідженні, і відповів: «Ось, отче, те, що ти називаєш іншими книгами; це та найголовніша, з якої я беру усе, що проповідую, і все, що пишу. Так, саме через упадіння до підніжжя цього розп’яття і благання Того, чий образ воно несе, розвіяння моїх сумнівів і допомогу в Богослужінні я здобув більше успіхів у науках і перемог у битвах, ніж якби читав які-небудь книги»15.

***
Краса, тоді, це не просто прикраса, а необхідний елемент літургійної дії, оскільки вона атрибут самого Бога і Його одкровення. Ці міркування повинні змусити нас усвідомити турботу, необхідну, якщо літургійна дія відображає свою вроджену велич
 Папа Бенедикт XVI

Можливо, сотні мільйонів людей упродовж двох тисяч років повторювано «набували досвіду» Літургії (не так, як ми набуваємо досвіду прекрасного заходу сонця), тобто просто переживаємо неконкретні емоції, а конкретно: де, коли, як та чому ми перебуваємо у присутності Бога та приймаємо Його. Якщо людина справді хоче здобути досвід спілкування з Богом або відчути Його присутність, то Літургія – найкращий спосіб для цього…, бо веде до кульмінації – Євхаристії, яка є власне Богом.

Благочестиві почуття від краси природи людина сприймає на суб’єктивному особистому рівні: ці відчуття не досконалі – найчастіше сплутані… й однозначно вони не є індикаторами перебування у стані умиротворення чи спокою. Відчуття прекрасного заходу сонця, без сумніву, реальне й емоційно зворушливе і має свій потенціал надихнути…, однак не має практично жодних наслідків. Це спосіб, в який діють недосконалі релігії: вони відкидають існування Єдиного, Правдивого, конкретного, особистого, історичного Бога на користь суб’єктивних особистих відчуттів.

Бог, що народився в яслах; Бог, який плював у бруд, щоб намазати ним очі сліпого; Бог, який плакав; Бог, який був спраглий; Бог, який розганяв торговців (міняйл) й обіймав грішників, що розкаялися; Бог, який страждав і стікав потом і кров’ю; і Бог, який був підданий боговбивству, будучи прибитий до жорстокого знаряддя тортур – хреста. Як таке може бути? Такий Бог, здається, занадто незручний порівняно з величчю природи; занадто небезпечний порівняно з нашими теплими, пухнастими почуттями; занадто твердий, щоб набути обрисів примх нашої ідеології; і занадто складний для наших жалюгідних спроб урятувати світ.

Відчуття, які викликає в нас краса природи, хвилюючі, однак вони не потребують жодних зусиль: подібно до безпечного споглядання хвиль із берега, що не потребує занурення в реальність цих хвиль. Людина не може прибути до порту через вивчення карти океану, як і наблизитися до Бога, вивчаючи Літургію, а не беручи в ній участь.

А задіюючи всі п’ять наших зовнішніх відчуттів, хіба Літургія не красива, не приголомшливо красива? Істина і краса завжди невід’ємні від краси. Краса шокує людину в її мирському існуванні, змушуючи її перебувати в конфронтації до реальності вищої і набагато чудовішої, ніж життя комфорту чи просте існування. У підсумку будь-яка краса – це показник напряму до безмежної реальності блаженного бачення: вічне дивовижне перебування у красі Триєдиного Бога. (Достоєвський нам нагадав: «Краса врятує світ»). В аналогічному сенсі, це – досвід, який чоловік і жінка переживають, коли дивляться один на одного: час, здається, зникає, а закохані входять у буття один одного. Такий досвід не має «практичної» мети, до речі, як і філософія (буквально, «любов до мудрості»). Тим не менше, такі досвіди, можливо, найбільш «людські», нагадуючи нам, що ми не тільки практичним комфортом самого хліба житимемо.

Людина справді наближається до Бога через Літургію, але тільки через прославлення найвищої жертви, тобто Хреста. Христос не обіцяв безпеки – обіцяв вічне життя, але тільки через хрест. Це не світ або комфортні емоції, натхненні природою, що є нашою метою, бо папа Бенедикт XVI нагадує: «Христос не обіцяв легкого життя. Ті, які бажають комфорту, набрали неправильний номер. Навпаки, Він вказує нам шлях до величі, добра, автентичного людського життя»16. Христос не обіцяв безпеки, бо Він сам небезпечний, як Льюїс нагадує в «Лев, чаклунка і стара шафа»: «“Безпечний?”, – сказав пан Бобер. “Хіба ви не чуєте, що пані Бобриха вам говорить? Хто говорить про безпеку? Звичайно, він не є безпечним. Але він – це добро. Він Король, я вам кажу”»17. У цій алегорії, лев Аслан – символ Ісуса Христа. Льюїс продовжує з цього приводу: «Бог – наша єдина втіха, і ніщо не викликає в нас більшого жаху, ніж Він: ми Його найбільше потребуємо і від Нього ж найбільше хочемо сховатися. Він наш єдиний можливий союзник, а ми зробили себе Його ворогами. Деякі люди говорять, що зустрітися віч-на-віч з абсолютним добром би було весело. Їм треба було б задуматися. Вони все ще граються у релігії. Надмірна доброта несе зі собою або велику безпеку, або велику небезпеку – залежно від того, як ви на неї реагуєте. А ми з вами відреагували неправильно»18.

Водночас страшне і захопливе, як корабель, що прямує через бурю до місця призначення. У порту кораблі в безпеці, але він призначений не для того19. Дороті Сеєрс неперевершено вловила цей момент. Зокрема вона стверджує: «Християнська віра – це найбільш захоплива драма, яка коли-небудь вражала уяву людини, а Літургія є тією драмою. Ця драма чітко доведена у віросповіданні Церкви, і якщо вважаємо, що вона нудна, то це тому, що ми або справді ніколи по-справжньому не зрозуміли тих дивовижних документів, або декламували Вірую так часто і так механічно, що втратили будь-яке почуття її сенсу. Сюжет обертається довкола однієї особи, і все, що відбувається – відповідь на одну фундаментальну проблему: хто для Вас Христос? Відповідь Церкви категорична і безкомпромісна: Ісус – син Йосипа, тесля з Назарета, насправді і в істині, і в найбільш точному і буквальному сенсі цього слова, Бог, “Яким все було створено”. Він був не просто людиною, такою доброю, що міг бути “як Бог”, – Він – Бог… Це догма, і її літургійний вираз деякі вважають такою нудною і повторюваною, але це страшна драма, в якій Бог є і жертвою, і героєм. Але ми можемо назвати це хвилюючим або назвати руйнівним; можемо назвати це одкровенням або “сміттям”; але якщо називаємо цю драму нудною, то слова не мають взагалі ніякого сенсу»20.

Правда, добро і краса завжди будуть небезпечними для банальності зла… і навіть більш небезпечними для протилежності любові – байдужість21. А байдужість приймає різні форми, зокрема, коли хтось говорить: «Мені не потрібно так часто брати участь у Літургії, тому що раз на тиждень достатньо» або «Це мій особистий вибір, як часто брати участь у Літургії». Це частково результат піддавання світу, який пропонує нам егоцентричний «комфорт» замість сутнісного, де багато твердять, що вони нібито «духовні, а не релігійні». Кардинал Омалі нагадує про цю небезпеку… і про її порятунок від неї: «Наша сучасна культура просуває нездоровий індивідуалізм, що, безумовно, закрався у практику віри деяких членів нашої католицької родини. Але християнське учнівство ніколи не є самостійним польотом; це сімейне паломництво на ціле життя. У серцевині цієї пригоди євхаристійний банкет, де стають присутніми Тайна вечеря й Голгофа»22.

Особи такого типу мислення шукають «моралістичного терапевтичного деїзму» – розпливчатий, беззмістовний підхід до релігії, той, який може бути підсумований як: «Бог існує, і Він хоче, щоб ми були добрими один до одного, і, щоб ми були щасливими й успішними». Словом, вони хочуть Христа без хреста. Навпаки, Ісус Христос закликає нас до величі – набагато серйозніший виклик: «Якщо хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною». Іншими словами, Він закликає не до комфорту, а до величі через спокутні страждання, зречення себе на шляху до зростання у святості. Отець Серафим Роуз стверджує це в досить різкій формі: «Закликаю всіх нас, тих, хто є християнами, не очікувати від християнства нічого іншого від світу, крім розп’яття. Тому що бути християнином означає бути розіп’ятим, як сьогодні, так і в будь-які часи, оскільки Христос прийшов уперше. Його життя – це приклад і застереження для усіх нас. Нам потрібно пережити особисте містичне розп’яття, бо тільки через розп’яття ми можемо прийти до воскресіння. Якщо ми хочемо вознестися разом із Христом, то маємо насамперед бути упокореними разом із ним, навіть до максимального приниження, щоб нерозуміючий світ нас проковтнув і виплюнув.

Ми маємо бути розіп’яті відкрито, на очах цього світу, бо Царство Христа не належить цьому світу і цей світ не може його витримати, ні один з його представників і ні на мить. Світ може прийняти лише Антихриста, як зараз, так і в будь-який момент.

Тому не дивно, що християнином бути важко. Навіть не важко, а неможливо. Ніхто не може свідомо прийняти такий спосіб життя, при якому що відданіше ти сповідуєш таке життя, то більш імовірно це приведе тебе до саморуйнування. Ось чому ми постійно бунтуємо, намагаємося полегшити життя, намагаємося бути напівхристиянами, намагаємося примиритися з обома світами. Зрештою, ми маємо зробити вибір – наше щастя є в одному з цих світів – не в обох.

Бог дав нам силу йти дорогою до розп’яття; іншого способу бути християнином немає»23.

Людина ніколи не опиниться в певному місці, лише читаючи карти і не прямуючи реально до моря…, однак виходити до моря без карти також небезпечно. Увійти у присутність Бога через Літургію обов’язково (тим більше для студентів богословського факультету), якщо людина не тільки хоче знати про Христа, а направду жити в Ньому. Прийняття Христа через Євхаристію не може бути безпечним, бо ми повинні бути у стані благодаті, щоби правильно прийняти Його… Це означає, що ми маємо бути вразливі до Його люблячого прощення і прийняти Його напучування: «Йди і більше не гріши»(Йо. 8, 11).

Св. Августин 1600 років тому зрозумів у «Сповіді», що Бог ближче до нас, ніж ми самі до себе: ніщо не сховається від Нього і Він хоче нас повністю. Питання в тому, чи ми хочемо Його таким, яким Він є, чи ми хочемо Його створити в нашій уяві як теплі, пухнасті відчуття, які у результаті нас розчарують? Приголомшлива реальність Літургії притягує нас до Нього – до тієї страхітливої Доброти, що є нашою кінцевою метою: «…вище, ніж моя найвища, та глибше, ніж моя найглибша суть».

Д-р Олександр Січ

Д-р Олександр Січ – професор фізики Францисканського університету Стюбенвілю (Огайо, США), де він викладає курси фізики, інженерії, історії Давньої Греції та Риму, а також філософію природи. Олександр Січ має докторський ступінь у галузі ядерної енергетики при Массачуссетському технологічному інституті, магістр із радянських студій при Гарвардському університеті, магістром філософії при Коледжі та Семінарії святих апостолів, бакалавр наук у галузі ядерної енергетики й фізики при Політехнічному інституті Ренсселера. Д-р Січ – викладацько-дослідницький стипендіат Фулбрайта 2014–2015 р. в Українському католицькому університеті (Львів), де викладає філософію природи в арістотелівсько-томістській традиції. Також працює над книгою критики інтелектуального дизайну з погляду філософії природи.

Література:
1. «… пізнання Бога природно вщеплено [імплантовано] у всіх людий». Див.: De Fide Orthodoxa, i, 1,3.
2. К. С. Льюїс. Просто Християнство. – Нью-Йорк: Макміллан, 1952. – С. 106.
3. «Роздуми пилипівського посту про надію». // Журнал Криза. – 15 грудня 2014. – Режим доступу: http://www.crisismaga­zine.com/2014/holy-longing-advent-meditation-hope.
4. Оріген. Пісня над піснями: Коментарі та проповіді // перекл. Р. П. Лоусон. – Лондон: Лонгменс, Грін енд Ко., 1957. – С. 220.
5. Святий Василій Великий, Ἅγιος Βασίλειος ὁ Μέγας з Кесарії, Каппадокія 330–379, Гексамерон, 3.10.
6. Дж. К. Честертон. Ортодоксія: романтика віри, 1908. – Сан-Франциско, Каліфорнія: Ігнатій Пресса передрук, 1995. – С. 72.
7. Там само. – С. 55.
8. Святий Фома Аквінський «Сума Теології» (Summa Theologiae). IIa-IIae, пит.4, ст.1–2 на підставі Послання св. Павла до Євреїв 9:1, та Ia-IIae, пит.62, ст. 3.
9. «Диспутні Питання про Істину» (Questiones Disputatae de Veritate): XIV, ст.10, аб.9.
10. Катехизм Католицької Церкви. «Гідність людської особи», ІІІ.1.1 (1700). – 1992.
11. Святий Фома Аквінський «Сума Теології» (Summa Theologiae) IaIIae, пит.26, ст.4, відповідаю.
12. Еліс Гарис. Папа: Євангеліє не пригнічує, а визволяє тих, хто поневолені гріхом // Агентство Католицьких Новин / EWTN. – 1 February 2015. – http://www.catholicnewsagency.com/news/pope-the-gospel-doesnt-oppress-but-frees-those-enslaved-to-evil–98809/.
13. Святий Фома Аквінський «Сума Теології» (Summa Theologiae) Ia-IIae, пит. 2, ст. 8, відповідаю.
14. Вільям Дюранті узагальнює Нікомахову етику. – Кн. І.7 та ІІ; Історія філософії: Життя та погляди найбільших філософів світу.
15. Преподобний Дж. Фелан. Скарби і перли католицизму. – Чикаго: Дж. С. Хайланд енд Компані, 1897. – С. 287. Отець Фелан додає: «Ви не сподівалися дізнатися, що в той час, як люди багато вчаться, але мало знають, Святі задовольняються цим Розп’яттям і досягають цієї найвищої геніальності». Св. Тома Аквінський стверджував, що хресне знамення означає перемогу над демонами. Див. :Святий Фома Аквінський, Коментар до Послання до Галатів, 6. У 1273 р. (менш ніж за рік до смерті) св. Тома жив у Неаполі й працював над третьою частиною «Суми теології». Щойно закінчивши розділ про Причастя і саме перед утренею Тома молився перед розп’яттям біля вівтаря каплиці домініканського монастиря. З ним були троє братів-домініканців, і вони почули голос, який йшов від образу Христа, розп’ятого на хресті, який мовив: «Ти добре про мене написав, Тома. Яку нагороду ти бажаєш отримати?». Св. Тома зі сльозами захоплення відповів: «Нічого, крім Тебе, Господи». Див.: Деніел Кеннеді. Святий Фома Аквінський. Католицька енциклопедія. – Нью-Йорк: Роберт Епплтон Компані, 1912 р. – Т. 14. – Режим доступу: http://www.newadvent.org/cathen/14663b.htm.).
16. Послання Його Святості Папи Бенедикта XVI до німецьких паломників, які приїхали в Рим на церемонію Його інтронізації, понеділок 25 квітня 2005. – Режим доступу: http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/speeches/2005/april/docum...­grims_en.html.). Див. також енцикліка Spe Salvi, розділ 33: «Людина створена для величі – для самого Бога; вона була створена, щоби бути наповнена Богом. Але її серце занадто мале для величі, до якої [людина] призначена. [Серце] повинно бути розтягнуте». Див. детальніше: http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/encyclicals/docu­ments/hf_ben-xvi_enc_20071130_spe-salvi_en.html).
17. Див.:http://inklingsfocus.com/ukrainian.html.
18. К. С. Льюїс. Просто Християнство. – Нью-Йорк: Макміллан, 1952. – С. 24.
19. «Щоби знову зібрати всіх Своїх дітей, яких гріх розпорошив і ввів в оману, Отець захотів скликати всіх людей у Церкві Свого Сина. Церква є тим місцем, де людство повинно знову віднайти свою єдність і спасіння. Вона є “примиреним світом”. Вона є кораблем, який “плаває у цьому світі подихом Святого Духа під повними вітрилами Хреста Господнього”; за іншим образом, прийнятим Отцями Церкви, Церква є Ковчегом Ноя, який єдиний рятує від потопу». Див.: Катехизм Католицької Церкви. «Церква – Єдина, Свята, Католицька й Апостольська», I.2.3.9.iii (845).
20. Dorothy L. Sayers. The Greatest Drama Ever Staged – Режим доступу: http://www.gutenberg.ca/ebooks/sayers-greatest/sayers-greatest-00-h.html.
21. «Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх» (Одкр. 3, 15–16).
22. Кардинал Шон Омалі, Чин Капуцинів Братів Менших, Пастирське Послання «Палке бажання Ісуса: Наша участь у недільній Літургії». – 20 листопада 2011. – Режим доступу: http://www.bostoncatholic.org/uploadedFiles/BostonCatholic­org/Cardinals_Corner/jesuseagerdesire-ourparticipationinthesundaymass2011-11-20.pdf.
23. Серафим Роуз. Отець Серафим Роуз: Його життя і труди. – Платіна; Каліфорнія: Типографія братства св. Германа Аляскінського, 2010. – С. 159–160.

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 18 березня 2015 р.

18.03.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім читанням

Середа 4-го тижня Великого Посту

Бут. 9, 18-29; 10, 1: «Тай випив він вина й упився в своїм наметі так, що й обнажився»

Деякі екзегети вказують на те, що Ной впився, бо не мав досвіду вживати вино. Перший раз випив його як напій, захмелів і сп’янів. І тому так невторопно вчинив. Але бачимо, що в тій його невторопності, в ситуації, яка вийшла з під його контролю, двоє синів чинять по різному, один прикриваючи цей вчинок тата, щоб його не осоромити, а інший – дуже невторопно: сам висміює його і ще й іншим про це оповідає.

У нашому житті ми також дуже часто є немилосердні одні до одних, категоричні та вимогливі. А самі водночас очікуємо порозуміння, милосердя і доброти від інших. Сьогоднішнє читання вчить нас саме цьому – мати милосердя до гріхів і падінь інших. Тобто покривати любов’ю недоліки інших, деколи навіть закривати очі на недоліки інших, з любов’ю ставитись до них. 

Логіка цього дуже проста – Господь каже: що ми хочемо, щоб нам чинили, то і ми чинімо. І бачимо, що невторопний син Ноя був проклятий за свій вчинок. Отже, маймо милосердя до інших, тоді й вони, можливо, колись обдарують цим милосердям нас у житі дочасному, а Бог точно нас за це винагородить у житті вічному. 

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

вівторок, 17 березня 2015 р.

17.03.2015р. Б. / Наступної неділі вся Польща молитиметься за Україну

Єпископи Польщі закликають підтримати Україну духовно і матеріально.

Проблеми в Україні серед іншого, обговорювалися під час пленарного засідання Єпископської Конференції Польщі.

Єпископи закликали католицькі парафії Польщі нав’язати безпосередній контакт з парафіями в Україні, щоб їм допомагати, також владики визначили Всепольський День молитви за мир в Україні.

Про це йдеться у повідомленні Єпископату Польщі.

«Стурбовані ситуацією за нашим східним кордоном, єпископи апелюють про молитву за наших братів українців та про допомогу для них. Пам’ятаємо, що коли ми боролися за свободу, Європа нам допомагала. Сьогодні, допомагаючи Україні, ми маємо можливість хоча би частково сплатити цей борг. Велику допомогу потребуючим в Україні вже несе Карітас Польщі та та Команда Допомоги Церкві на Сході. До цієї допомоги долучитися може кожен. Тому звертаємося до польських парафій, щоб нав’язали безпосередній контакт з парафіями в Україні: римо- та греко-католицькими», — йдеться у повідомлені.

Крім того, Єпископат Польщі визначив V неділю Великого Посту, 22 березня, Всепольським Днем молитви за мир в Україні.

Про ситуацію в Україні єпископам Польщі розповіли владики, що приїхали з України: єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітровіч та екзарх Харківський УГКЦ владика Василій Тучапець.


Джерело:    CREDO

понеділок, 16 березня 2015 р.

16.03.2015р. Б. / Кардинал Кох: в екуменізмі бракує… мети!

Сьогодні найважливішим є спільне свідчення віри, сказав кардинал Курт Кох в інтерв’ю для кельнського дієцезіального «Domradio».

Префект Папської ради підтримки єдності християн визнав, що Папа Франциск охоче підкреслює екуменізм крові, бо ж 80% переслідуваних гинуть за віру в Христа незалежно від того, чи вони католики, православні чи протестанти. На думку швейцарського кардинала, два роки нинішнього понтифікату це насамперед продовження вже розпочатого екуменічного діалогу.

Кардинал Кох додав, що про екуменізм крові говорив уже св. Йоан Павло ІІ, називаючи його «екуменізмом мучеників». Папа Франциск провадить екуменічний діалог, розпочатий його попередниками, але розставляє свої акценти, головно в розмовах із євангелічними та п’ятидесятницькими рухами, яких він добре знає з Південної Америки. Деякі з них — антикатолицькі й антиекуменічні, але Францискові вдалося викликати їх на діалог.

Кардинал Кох також згадав про найважливіші завдання Папської ради підтримки єдності християн: «У східній секції ми провадимо діалог зі Східними Церквами. Тут найбільшу проблему для єдності християн становить примат Папи Римського. Західна секція займається віросповідними спільнотами, що постали внаслідок Реформації. Це принципово інший виклик, бо протестантизм в усьому світі не прямує до єдності, триває дефрагментація, постійно виникають нові “Церкви”».

На думку швейцарського кардинала, великим викликом для екуменічного діалогу є вже саме визначення його мети: «Сьогодні немає згоди щодо того, куди має прямувати екуменізм», — визнав кардинал Кох.

За матеріалами: Radio Watykańskie

Джерело:   CREDO

неділя, 15 березня 2015 р.

15.03.2015р. Б. / Коментар Апостола на 3-тю Неділю Великого посту

Неділя 3-тя Великого Посту, Хрестопоклонна

Послання апостола Павла до євреїв 4,14-5,6

Текст

14Маючи, отже, великого архиєрея, що пройшов небо, – Ісуса, Божого Сина, тримаймося твердо віровизнання. 15Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам; Він-бо зазнав усього, подібно, як і ми, крім гріха. 16Приступімо, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для своєчасної помочі.

1Кожен-бо архиєрей, узятий з-між людей, настановляється для людей у справах Божих, щоб приносив дари та жертви за гріхи, 2щоб міг співчувати нетямущим і тим, що заблудили, бо й сам він весь у немочах 3і тому має як за людей, так і за себе самого приносити жертви за гріхи. 4Честі ж цієї ніхто не бере собі сам, а її має той, хто покликаний Богом, як Арон.

Так і Христос не сам собі присвоїв славу стати архиєреєм – вона від того, який мовив до Нього: Ти син мій, Я сьогодні народив тебе. 6Як і в іншому місці каже:Ти священик навіки за чином Мелхіседека.

Вступ

Усе Богослужіння Церкви пронизане тематикою Хреста, що становить осердя її духовності. Водночас Хрест позначає і щоденність кожного віруючого, який усвідомлює собі, що  має іти за Ісусом, несучи свій хрест аж до кінця. Цим кінцем, однак, є не смерть, а воскресіння й слава дітей Божих.

На відміну від Свята Воздвиження Чесного Хреста, яке святкуємо 14 (27) вересня, що прийшло до нас з Єрусалиму ще з найдавніших часів, святкування Хрестопоклонної неділі, що походить з Константиполя, пізніше. Слід, однак, пам’ятати про тісні зв’язки між цими двома святами: йдеться не тільки про подібності у змісті богослужбових текстів, але зокрема  й про їхній вплив на  увесь церковний рік: Церква чинить спомин Хреста кожної середи - разом зі спомином Богородиці, - і кожної п’ятниці.

Євангеліє від Марка 8,34-9,1,  читають як у Хрестопоклонну неділю,  так і в Неділю по Воздвиженні. На Воздвиження  євангельське читання «впроваджує» уривок із Послання до галатів 2,16-20, в якому святий апостол Павло підкреслює, що людина оправдовується вірою в Христа, а не ділами закону (див. Гал 2,16). Крім того Павло стверджує, що він - «розп’ятий з Христом» (Гал 2,19) і що «Христос живе у ньому» (див. Гал 2,20). Імовірно саме так Павло розумів Христові слова: «Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною» (Мр 8,34).

Сьогоднішній «коментар» до Євангелія з Послання до євреїв (4,14-5,6) дуже відрізняється від такого «особистісного» розуміння спасіння, яке даруєтьсяе у вірі та докорінно  змінює все життя людини. Наше Апостольське читання більше наголошує на священичій ролі Христа як посередника між Богом і людиною. Нелегко знайти прямий зв’язок між сьогоднішніми читаннями Євангелія та Апостола, ба, навіть і самою Хрестопоклонною неділею, оскільки в уривку з Послання до євреїв не знаходимо навіть головного символу свята – хреста.

Коментар

Друга (3,1-5,10) з п’яти частин Послання до євреїв (див. Коментар Апостола на Першу неділю Великого посту), в якій Ісуса  показано як первосвященика, у свою чергу ділиться на дві частини: 1) 3,1-4,14 наголошує на необхідності віри в Нього, а 2) 4,15-5,10 підкреслює, що Він – співчутливий до людей та вибраний Богом. Наше Апостольське читання поєднує ці дві частини, починаючи з заохочення «триматися твердо віровизнання», (4,14), яким закінчується перша частина, та продовжуючи представленням великого Архиєрея «за чином Мелхиседека» (5,6).

 14Маючи, отже, великого архиєрея, що пройшов небо, – Ісуса, Божого Сина, тримаймося твердо віровизнання.

«Ми», тобто Божа Церква, так як і єврейські священики,  які прийняли християнство, і до яких звертається Послання, маємо «Великого Архиєрея», Первосвященика, що «пройшов небо». Його ім’я - «Ісус, Син Божий». З ним Церква себе  й ідентіфікує: вона була Ним заснована, коли Він «пройшов небо», а Він - це людина Ісус й одночасно вічний Син Божий.

Великий Архиєрей «проходить», тобто входить «в Небеса». «Небо», чи «небеса» є метафорою, яка часто вживається у Святому Письмі, коли йде мова про Бога. Христос  чинить саме те, що символічно  звершував єврейський первосвященик, коли входив у Святая Святих, щоб принести жертву за власні гріхи, за гріхи своїх співбратів-священиків і весь народ. Цей покутний обряд відбувався лише один раз на рік - у день великого відпусту (Йом Кіппур), опис якого подає нам розділ 16 книги Левіт. У той день Господь дарував прощення гріхів. Однак, оскільки обряд повторювався щороку, він не був  повністю ефективним і не приносив повного відкуплення. Натомість повне відкуплення дарує Первосвященик Нового Союзу – Ісус Христос, Син Божий, – який своєю кров’ю може увійти «у Небеса», у небесну Святиню. Цією небесною святинею є сам Отець Небесний. Таким чином  Христос раз і назавжди знищив гріхи людей і разом із Собою приніс в жертву Отцеві також всіх «освячених» (див. Євр 10,5-14).

Вірш 14 закінчується закликом «триматися твердо віровизнання». Однак тут  віровизнання  або сповідування (грецькою –  ὁμολογία) не є  суто людським актом віри, яку сповідують перед Богом і перед людьми. Натомість оце «віровизнання» є даром,  адже першим правдивим «віровизнанням» було саме те, яке Син Божий раз і назавжди  склав перед Отцем на користь усіх відкуплених. Цей дар «віровизнання» треба прийняти, і без страху та вагання  визнавати Господа перед світом.

15Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам; Він-бо зазнав усього, подібно, як і ми, крім гріха.

Вірш 15 подає нам переконливу підставу для «твердого віровизнання». Первосвященик, якого ми маємо,  абсолютно спроможний співчувати нашим смертельним недугам через те, що Він сам зазнав всякого роду спокус – як і кожен з нас – окрім гріха.

16Приступімо, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для своєчасної помочі.

У вірші 16 знаходимо ще один  заклик: приступити до «престолу благодаті». «Небо», «престол благодаті» - це ще один символ величі Отця. Небесний Отець, як Цар усіх благ, чекає на своєму престолі, щоб його діти нарешті  приступили до нього. А Син, як Первосвященик, відкрив нам  цей «доступ» до Отця. Згадавши про цей «вільний вступ до святині»  (Євр. 10,19), апостол Павло закликає ще раз приступити до нього «зі щирим серцем, у повноті віри, очистивши серця від лукавої совісті й омивши тіло чистою водою» (Євр 10,22).

Завдяки цьому «доступу» до Царя, Судді і Бога, вірні отримують милосердя і знаходять благодать, яких вони ніколи до того не мали через власні гріхи. Тепер же вони отримують «для своєчасної помочі» милість,  яку дає їм Отець через Сина. Божий Син «вчасно» (“Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, – пришлю його до вас”, Йо16, 7) повернувся до Отця після  того, як відкупив усіх людей.

1Кожен-бо архиєрей, узятий з-між людей, настановляється для людей у справах Божих, щоб приносив дари та жертви за гріхи, 2щоб міг співчувати нетямущим 3і тим, що заблудили, бо й сам він весь у немочах і тому має як за людей, так і за себе самого приносити жертви за гріхи.

Ісус Христос, Син Божий,  має унікальну гідність месіанського священика, помазаного Святим Духом (див. Ді 10,38 і Лк 4,18-19, що цитує Іс 61,1-3). Ця гідність походить з гідності священства Старого Завіту. Священик – це людина, вибрана і взята з-поміж численних інших братів і поставлена на користь людей у справах, що стосуються Бога. Йдеться  про Божі справи, а не  про іншіважливі справи  – політику, виховання молоді, судочинство тощо, – хоча священича діяльність впливає на усе життя народу, як політичне, так і соціальне. Священик, повинен приносити Богові мирні жертви  за людей,  і, зокрема, за їхні гріхи. У Старому Завіті існує цілий ряд норм стосовно жертвоприношень, зокрема у книзі Левіт  1-7 і 16.  У будь-якому разі священик повинен уміти «співчувати», тобто зайняти активну і позитивну позицію на користь вірних, які грішать  через незнання, або які заблудили.  Адже він сам, як людина, охоплений немочами у його існуванні (5,2).

Через цю свою слабкість священик  є наче «боржником» жертвоприношень не лише  за народ, але також і  за власні гріхи.  Достатньо згадати молитву приношення по поставленні Чесних Дарів на святу трапезу  під час Літургії свт. Івана Золотоустого: «Господи Боже Вседержителю, єдиний святий, Ти приймаєш жертву хваління від тих, що призивають Тебе всім серцем, прийми моління і нас грішних, і принеси до святого Твого жертовника, і вчини нас здатними приносити Тобі дари і жертви духовні за наші гріхи і людські невідання, і сподоби нас знайти благодать перед Тобою, щоб була Тобі приємна жертва наша, та щоб вселився Дух благодаті Твоєї благий в нас і на цих дарах, що перед нами, і на всіх людях Твоїх».

4Честі ж цієї ніхто не бере собі сам, а її має той, хто покликаний Богом, як Арон.

У ділі спасіння Старого Завіту ніхто, не має права привласнити собі таку «честь», тобто таку гідність і надзвичайну роль серед народу. Очевидно, що існували порушення, але вони відразу  ж каралися. Можна згадати випадок царя Саула («Він почекав сім день, до строку, який Самуїл був призначив, та Самуїл не приходив у Гілгал, тим часом як народ розбігавсь від нього. Тоді Саул повелів: Принесіть сюди, що на всепалення й на мирні жертви. І приніс усепалення. Ледве скінчив приносити всепалення, аж ось і Самуїл надходить. Саул вийшов йому назустріч, щоб його привітати.  Самуїл спитав: Що ти зробив? А Саул відповів: Бачив я, що військо розбігається від мене, і що ти призначеного дня не прибуваєш, а філістимляни зібрались у Міхмасі, і я сказав сам до себе: Оце двигнуться на мене філістимляни у Гілгал, а я ще не просив помочі від Господа! Тому я осмілився й приніс усепалення». 1 Сам 13,8–12). Проти цього «самовільного» жертвоприношення жорстоко виступає пророк і суддя Самуїл: «Ти вчинив по-дурному!» (в. 13а). Зрештою через цей вчинок  Господь позбавить Саула престолу (вв.13б–14) і віддасть його Давидові (див. 16,1–13). Ще страшніша кара спіткала священика Кораха, який зібрав групу людей під проводом Датана і Авірама. Вони захотіли увійти в офіційне священство, але були поглинуті землею (Числ 16).

Справжній священик  має отримати покликання  лише від Бога, так як це сталося з Ароном. Перший розділ книги Чисел подає нам перелік усіх боєздатних з 12 племен Ізраїлю, зберігаючи, однак, плем’я Леві для священичого служіння довкола святині (1,47-54). Автор Послання до євреїв показує, що дуже добре знає про всі ці призначення, як також і про всі обов’язки священиків і левітів,  які дуже детально описує Числ 3-4.

5Так і Христос не сам собі присвоїв славу стати архиєреєм – вона від того, який мовив до Нього: Ти син мій, Я сьогодні народив тебе. 6Як і в іншому місці каже: Ти священик навіки за чином Мелхіседека. Подібно до Арона, Христос не присвоїв собі славу  архиєрея, а був покликаний Отцем стати Первосвящеником. Він не  вимагав для себе самого стати Первосвящеником, але це сталося  через точний вибір і призначення Отця, Який посвятив Його своїм потужним словом:

  А) для месіанського синівства: «Ти син мій, Я сьогодні народив тебе» (Пс 2,7),  адже лише народжений Син може бути помазаним Царем (Пс 2,2) і «Священиком Отця»;
  Б) для месіанського священства: «Ти священик навіки за чином Мелхіседека».

Лише Син пов’язаний з Отцем союзом отцівства-синівства:–  «Сину мій» вимагає відповіді «Отче мій». Отож, лише Він може бути вибраним і посвяченим священиком. А «священиком», у повному значенні цього слова,  може бути лише Син.

Цитатою з Пс 2,7 «Син мій єси, я сьогодні породив тебе» автор Послання до євреїв вже в 1,5 випередив тему Божого синівства Ісуса. Повторюючи ту саму цитату в 5,5-6 автор  ніби підсумовує всю тему Ісусового синівства, кажучи що воно є одночасно і його священством. Однак священством «за чином Мелхіседека».

Про Мелхіседека Послання до євреїв ще говоритиме в 7,1-10. Сам Мелхіседек  походив із Салему, і  був  таємничою постаттю, яка несподівано з’явилася в житті Авраама. Він виносить хліб і вино як жертву прослави і подяки за нього (Бут 14,18-20),  а потім так само несподівано зникає зі Старого Завіту.. У Євр 7,1 згадується, що він був «священиком Всевишнього Бога, … якому Авраам відділив десятину з усього… без батька, без матері, без родоводу» (вв. 2-3) і тому «не має ні початку днів, ні кінця життя» (в. 3). Він – досконала постать, яку можна прирівняти до Господа Ісуса. Авраам вшанував його, відділивши десятину з усього.  Точніше кажучи, Авраам вшанував самого Христа і зрадів,  бо побачив день Христа (див. Йо 8,56). Підтвердженням цього є слова самого Господа, який каже: «Істинно, істинно кажу вам: Перш, ніж був Авраам, Я є» (Йо 8, 58). Цей «Я є» –  і є Господом з Вих 3,14.

Син Божий, Бог і Людина, Первосвященик Отця і чудесний Літург, Христос Господь наново відкрив «доступ до Отця»  всім людям, які, уподібнившись до Нього в лагідності, послуху, й покірності, йдуть за Ним, куди б Він не йшов і де б Він не був.

Висновок

Два свята присвячені Хресту Господньому - Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста й Хрестопоклонна Неділя – а також всі середи і п’ятниці  церковного року визначають ритм не тільки тижня чи року, але й усого життя вірних. Хрест Господній вказує на  дійсність, яка знаходиться за ним - Воскресіння. Співаючи сьогодні: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і Святе Воскресіння Твоє славимо» ми  дивимось на Хрест і бачимо Воскресіння!

 Якщо у сьогоднішньому Євангелії Христос закликає нас взяти свій хрест і йти слідом за Ним, Послання до Євреїв дозволяє нам  подивитися наперед і побачити, куди Ісус іде сам і веде нас: у милосердні та люблячі обійми Отця!  На цій дорозі Христос дбає про нас, розуміє наші слабкості й не «виривається вперед» як Первосвященик, не покидає нас, грішних, а супроводжує, підтримує, підіймає й навіть носить нас.

Якщо Христос як Первосвященик  співчуває нам, а Його священство – це і є Його синівство, то й ми, покликані бути Божими дітьми, повинні бути співчутливими до інших.

Минулої неділі ми були покликані «стати ангелами» для інших, щоб послужити їм і привести їх до Господа. Сьогодні ж Хрестопоклонна Неділя закликає нас взяти на себе «Хрест Сина» і разом з нашими сестрами і братами у Христі приступити до «престолу благодаті» Отця.