ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 7 лютого 2015 р.

07.02.2015р. Б. / Звернення до священиків про душпастирство в умовах війни

Звернення Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, до священиків про душпастирство в умовах війни

Дорогі співбрати у Христовому священстві!

Протягом останнього року в душпастирській практиці перед нами часто постають виклики і запитання, з якими ми досі не мали справи: масові смерті активістів на Майдані, війна на Сході України, атмосфера тривоги, непевності та страху, а відтак – симптоми депресії і зневіри в суспільстві. Проте водночас простежуємо в українському народі потужне автентичне пробудження людського духу і солідарності, бажання працювати заради загального добра, вияви гідної подиву самоорганізації та жертовності.

Довіра до Церкви в суспільстві залишається найвищою. А це означає, що люди очікують від духовного проводу орієнтирів у цей складний час. Адже в кожній парафії є ті, які беруть участь у воєнних діях, їхні родичі чи знайомі; багато родин пережили втрати рідних і близьких. Війна зачепила всіх мешканців нашої країни. Навіть ті, що спостерігають за подіями на Сході перед екранами телевізорів, опосередковано втягнуті в них, а тому – теж травмовані.

Церква не має швидких, готових відповідей на всі запитання. Ми повсякчасно повинні просити Духа Святого, щоб у світлі Божественної Мудрості допоміг нам чинити Божу волю в нашому пастирському служінні. Водночас хочемо виокремити кілька проблем і запропонувати ключові повідомлення та можливі рішення щодо них – у світлі Божого Слова та соціального вчення Католицької Церкви.

Інформаційна війна та протидія їй

Сучасні війни недарма називаються «гібридні», бо ведуться відразу на багатьох рівнях. Про цей тип воєн говорив уже Другий Ватиканський Собор і пізніше навчала Церква: «…складність сьогоднішнього стану і заплутаності міжнародних відносин дає можливість затягувати замасковані війни, використовуючи нові методи, підступні і руйнівні. У багатьох обставинах, як новий спосіб воєнних дій використовуються терористичні акти» (Gaudium et spes, 79); «мішенями терористичних атак стають не воєнні об’єкти в умовах оголошеної війни, а місця, де точиться повсякденне життя» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 513).

Ще одною прикметою цього нового типу воєн є «інформаційна війна» – множення повідомлень, часто суперечливих, які глибоко вражають емоційну сферу людини, пригнічують її стан, дезорієнтують, сіють паніку. Ми стали свідками, як військовим діям на Сході передувала і надалі їх супроводжує небувала інформаційна атака, скерована на різних адресатів: у країні-агресорі, в Україні та західному світі. Ця тактика агресора не є новою. Свого часу св. Іван Павло ІІ писав у своєму листі з приводу 50-ї річниці закінчення Другої світової війни: «Під час Другої світової війни, окрім звичайного, а також хімічного та біологічного озброєння, широко застосовувався ще інший смертоносний інструмент, а саме – пропаганда. Перш ніж атакувати супротивника фізичними засобами знищення, намагалися зруйнувати його морально через зневагу, очорнення, наклепи, фальшиві звинувачення, скерування публічної думки до найбільш ірраціональної нетерпимості за посередництвом різноманітних форм агітації, орієнтуючись передусім на молодих».

Слід визнати, що українське суспільство виявилося абсолютно не готовим та занадто довірливим, некритичним до медіа та нездатним протистояти інформаційній війні. Існують випадки так званих «смертей перед телевізором». Звичайно, що Церква в стислі терміни не навчить людей медіа-грамотності, проте може запропонувати деякі рецепти використання ЗМІ, які наводимо нижче:

-       Інформація – це потужна зброя, яка вбиває легковірів, тому ставлення до неї має бути дуже обережним. Надмірна кількість інформації, особливо негативної, є однією з головних причин апатії, розчарування і паніки.

-       Потрібно дотримуватися певної «інформаційної гігієни»: не переглядати всі можливі канали і випуски новин, не поширювати чутки, відповідально користуватися соціальними мережами (які є одним із найбільш маніпулятивних комунікаційних засобів).

-       Важливо захистити дітей від травмування медіа-повідомленнями. Батькам можна порадити не залишати дітей наодинці з потоком руйнівної інформації з війни, а в довірливій розмові пояснювати їм, що відбувається в країні, та запрошувати їх до спільної родинної молитви за загиблих і поранених, за припинення війни та Божий мир в Україні.

-       «Смертоносній» інформації, котра є елементом пропаганди та маніпуляції, як рівно ж різного роду новинам, просякнутим елементами насилля і смерті, ми, віруючі люди, можемо й повинні протиставити Слово Боже, яке навіть серед, здавалося б, безнадійних ситуацій, несе благовість надії і обітницю спасіння. Подумаймо, скільки духовної сили місять у собі такі слова Священного Писання: «Заcпокойтеcь і пізнайте, що я – Бог. Я проcлавлюcя між народами, проcлавлюcя на землі». Гоcподь cил із нами, заcтупник наш – Бог Якова» (Пс. 46, 11-12); «…станьте твердо, стійте й побачите, що перемога Господня буде з вами. Юдо та Єрусалиме! Не бійтесь і не лякайтесь! Завтра виступите їм назустріч, і Господь буде з вами» (2 Хр. 20, 17); «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім'ям Господа, Бога нашого - сильні. Ті похитнулися й упали, ми ж стоїмо й тримаємось міцно!» (Пс. 20, 8-10). «Перемога на війні не в безмежнім війську, а в силі, що походить з неба» (1 Мак. 3. 19);  «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31); «З Богом учинимо ми подвиг, і він розтопче противників наших» (Пс. 108,14). Тому настійливо заохочуємо до читання Божого Слова в родинному колі, яке стане для нас опорою під час бурі та спонукатиме до молитви – особистої та спільної – за мир і благословення для нашої Батьківщини. 

Мобілізація і пов’язані з нею питання 

Передусім звертаємо окрему увагу на цінність і важливість капеланського служіння наших священиків – чи то на передовій, чи у військових госпіталях. Висловлюємо глибоке визнання та щиру вдячність усім нашим священикам, дияконам і богопосвяченим особам за приклад мужності й душпастирської жертовності, яку вони виявляють у теперішніх важких умовах. Водночас пригадуємо, що покликання духовної особи лежить винятково у духовній, релігійній площині, а тому священик не може бути активним учасником бойових дій, не може використовувати зброї, пам’ятаючи, що наша зброя – насамперед духовна: «…правда, справедливість, ревне проповідування Євангелія миру, непохитна як щит віра і меч духовний, тобто Слово Боже» (пор. Еф. 6, 13–17). Ця «Божа зброя», підкріплена постійною і витривалою молитвою, ділами покаяння і постом, здатна подолати першопричину будь-яких конфліктів – людський гріх, тому вона в руках духовної особи не менш дієва для досягнення жаданої перемоги, ніж гаряча зброя в руках воїнів.

Захист Батьківщини – це право і обов’язок кожного свідомого та відповідального громадянина. А визначення доцільності мобілізації, оголошення її та забезпечення мобілізованих усім необхідним для захисту Вітчизни – це компетенція державної влади. У час проведення мобілізаційних заходів у країні потрібно пам’ятати про таке:

-       Священики не можуть бути інструментом проведення мобілізації. Водночас вони не сміють закликати до її уникнення, навіть опосередковано. При цьому душпастирі і Церква загалом оточують неустанною молитвою та конкретними справами наших воїнів, людей, постраждалих від агресії, опікуються пораненими, родинами загиблих тощо.

-       Церква, визнаючи право і обов’язок народу захищати свою землю, не прагне переймати функції держави чи її оборонних відомств щодо організації та проведення цього захисту. Натомість ми духовно підтримуємо мобілізованих, їхні родини та виявляємо вдячність усього Божого люду тим нашим співгромадянам, котрі готові життя своє покласти за своїх друзів, відповідно до заповіді Христа (пор. Ів. 15, 13). Щоденно Церква заносить свої молитви за «правління і все воїнство», а в нинішніх драматичних обставинах ця молитва стала ще ревнішою і наполегливішою.

-       Разом із молитвою Церква організовує і практикує діла милосердя щодо всіх, хто захищає нашу Батьківщину та хто постраждав від воєнного лиха. Висловлюючи щиру вдячність усім знаним і незнаним жертводавцям, настійливо заохочуємо наше духовенство, монашество та мирян і надалі виявляти діяльну солідарність із постраждалими та по змозі сприяти зменшенню терпінь наших співвітчизників через діла милосердя. Необхідно підтримувати, зокрема, поранених, вимушено переселених осіб, родичів загиблих, особливо матерів, дружин і дітей, людей похилого віку тощо.

-       Священики, як  благовісники миру і добра, повинні дуже відповідально ставитися до того, які заклики вони скеровують до своїх вірних із традиційних амвонів та за посередництвом новітніх засобів, як-от соціальних мереж. Неприпустимо, щоб душпастир, піддаючись своїм людським невпорядкованим і неочищеним почуттям, проповідував нетерпимість, зневіру, агресію чи ненависть супроти будь-кого. Христос заповідає нам любити навіть ворогів (пор. Мт. 5, 44), і вірність цій заповіді показує, наскільки ми є Його учнями, наскільки справді віруємо в потугу Божої любові, котра сильніша за ненависть і за саму смерть. Тут доречно згадати слова великого митрополита Андрея, який у не менш драматичних обставинах початку Другої світової війни писав до свого духовенства: «Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не збудувала і не збудує. В праці нашій, проте, мусимо стерегтися всього того, що до тої ненависти могло би провадити, і боронити людей, як перед правдивими ворогами, перед людьми, що ненавистю воюють і ненависть розширяють. Прапор наш – се прапор любови. Ніколи не входить в союз з прапором якої-небудь ненависти. Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти. Любов загальнолюдська, що обнімає всіх без винятку людей, буде все так сущною ціхою християнства, що кожна праця правдивого християнина мусить бути нею націхована» (Пастирське послання до духовенства «О квестії соціальній»).

-       Священики мусять бути вкрай обережними також у висловлюваннях щодо питань військових дій і мобілізації. Потрібно глибше вивчати соціальну доктрину Католицької Церкви, зокрема критерії моральної поведінки християн-католиків і духовенства в умовах війни, щоб і самим не заблукати, і інших не звести на моральні та духовні манівці.

-       Наголошуємо, що душпастирі, які вирушають здійснювати капеланське служіння в райони бойових дій, повинні це чинити з виразного дозволу і благословення свого правлячого архиєрея та суворо дотримуватися вказівок і правил, розроблених Департаментом душпастирства силових структур у співпраці з Міністерством оборони України.

Подолання паніки, травм і ненависті 

Травми в людей бувають різні: хтось травмований інформацією, хтось дезорієнтований складною економічною ситуацією і не знає, як пережити складні часи, хтось переживає біль втрати близької людини або просто трагедію всього народу – заміщена провина («я сиджу в теплій хаті, а хтось вмирає на передовій, я винен у його смерті»). Травма породжує в серці людини паніку і може призвести до агресивності чи навіть ненависті. Мусимо і в цьому випадку сягати до «духовної аптечки», щоб отримати необхідну допомогу і для себе, і для наших ближніх. Тож слід пам’ятати:

-       Війна, в яку втягнута Україна, має вестися задля життя, а не задля смерті: ми беремо в ній участь не з ненависті до ворогів, а захищаємо життя, рідну землю від позбавленого моральних принципів агресора;

-       Події, які переносимо, – це випробування для нас усіх. Вони є тимчасовими, незважаючи на брутальність і рівень насилля. Війна закінчиться, і ми зможемо з Божою допомогою відновити нашу державу і залікувати рани на тілі нашого народу.

-       У жодному разі не можна втрачати з поля зору майбутню перспективу, – перспективу миру і відбудови нашої Батьківщини. Що більше, уже тепер – кожен на своєму місці – маємо будувати нашу державу, про яку мріємо, яку прагнемо передати в спадок нашим дітям і внукам. Перемогу ми здобуваємо всі разом, одні великими, інші маленькими кроками: хтось ризикує життям, а хтось займає принципову позицію щодо хабарництва чи просто мирним співжиттям із сусідами, підтримкою постраждалих тощо. Війна йде всюди: можна сидіти і боятися, а можна і треба продовжувати жити й працювати для спільної перемоги.

-       Щирий жаль за жертвами (військовими і мирними) не має перекреслювати оптимізму і автентичної радості життя. Військові помирають, щоб народ міг жити, а тому належить, пам’ятаючи про їхню жертву задля порятунку багатьох, цінувати кожне життя і не марнувати жодної його хвилини.

-       Перед лицем агресії та ненависті, котрі сіють смерть і спустошення на нашій землі, ми не повинні допускати, щоб до нашого серця закралися такі негативні почуття, як ненависть і бажання помсти, навіть щодо ворогів. Ще гірше відчути упередження і нетерпимість до тих наших братів та сестер зі Сходу, котрі втратили свої помешкання, були змушені покинути рідну сторону і тепер перебувають серед нас як вимушено переселені особи. Виявами солідарності, гостинності та любові мусимо дати їм зрозуміти, що вони є бажаними мешканцями в нашому спільному домі, ім’я якому «Україна». Свого часу наші вірні, будучи засудженими за свої переконання до тюрем Радянського Союзу, після відбуття строку покарання не мали змоги повернутися до Галичини, а тому знаходили в інших регіонах України другу малу батьківщину. Новітній досвід нашої еміграції до країн Західної Європи також показує, наскільки важливою є відкритість і гостинність місцевої християнської спільноти до новоприбулих. Тепер настала черга нам, що живемо на мирних територіях, виявити солідарність стосовно тих, кого воєнні дії чужоземного агресора змусили покинути домівку. У таких ситуаціях, як нинішня, позиція упередженості, нетерпимості, агресії відносно внутрішньо переселених осіб, була б не виявом справжнього патріотизму, а навпаки, - означала б співпрацю з ворогом, котрий хоче розділити наш народ, щоб його остаточного знищити. Святе Письмо попереджає: «Через те що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне» (Мт. 24, 12). Не дозвольмо, щоб жорстока дійсність війни вбила в нас почуття любові й доброти, передусім щодо наших співгромадян, які є нашими єдинокровними братами і сестрами, а не просто безіменними «переселенцями». Закликаємо наших пастирів та вірних у цей трагічний час проявити всю свою християнську зрілість і бачити в людях, котрі покинули свої домівки, стражденного й вигнаного Христа. Пропонуючи їм людський і духовний супровід, даймо пізнати цим нашим братам і сестрам нову ментальність, нову Україну, в якій усі прагнемо жити. Використаймо ці важкі обставини, щоб втілити в життя чудовий клич, під яким ми впродовж останніх років виборювали і утверджували нашу соборну країну: «Схід і Захід разом!» Не зважаймо на те, що часом ще роз’єднує нас, а шукаймо й утверджуймо все те, що нас єднає, зближує, ріднить! Бо всі ми не лише діти однієї землі, а й – і передусім – діти одного Бога, до котрого звертаємося словами Господньої молитви «Отче наш».

Перемагати зло добром: практичні поради душпастирям

Нашою відповіддю на ситуацію в країні має бути подвоєна душпастирська ревність, священича послуга, до котрої ми покликані як пастирі в Христовій Церкві. Серед практик християнського життя слід наголосити на найважливіших – молитві, пості та милостині:

-        «Коня готують на день бою, але від Господа перемога» (Прип. 21, 31). Знаючи це, духовна особа, віруюча людина завжди й у всіх обставинах на перше місце ставить молитву, – взивання до Бога про милість і визволення від зла. Окрім виконання вказівок єпархіальних єпископів, пригадуємо нашим душпастирям розпорядження щодо молитви за Україну, які видавалися раніше. Ідеться, зокрема, про щоденну молитву за Україну о 21.00, котру слід творити в наших храмах, монастирях і домівках наших вірних. Після кожної Літургії продовжуймо молитися церковний гімн-молитву «Боже великий, єдиний». Похвальною і такою, яку належить поширювати, є практика неустанної молитви, коли парафіяльні, монаші чи молитовні спільноти розподіляють між учасниками молінь період доби так, щоб молитва за Україну творилася безперервно. Пам’ятаймо, що вірність у молитві є нашим святим обов’язком і християнським боргом перед воїнами, котрі життя своє готові віддати за рідний народ і державу.

-       Молитву належить підсилювати постом, жертвуючи для цього один день на тиждень, відповідно до раніше проголошеного розподілу днів посту в єпархіях та екзархатах в Україні.

-       Слід чинити діла милосердя і запрошувати до них вірних. Той порив доброти і християнської любові, який останнім часом проявився серед дорослих та молодих у широкому волонтерському русі, є великим даром для нашого народу і знаком надії на перемогу сил добра над силами темряви, що вдерлися на нашу землю. Важливо, щоб душпастир був тим, хто вміє запалити людей до безкорисливого служіння, сам дасть приклад такої благородної позиції і показуватиме різні можливості волонтерства там, де є найбільша потреба.

-       Святий Павло закликає адресатів одного зі своїх послань: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15), показуючи важливість спільного переживання радісних і сумних подій у житті християнської спільноти. Справді, у нинішніх обставинах особливо важливо дати відчути потребуючим нашу близькість, підтримку і щире співчуття. Тому в контексті молитовних зустрічей чи після них треба створювати нагоду людям бути разом, висловлювати свої журби, щоб вони відчували цілющу силу молитви, Божого Слова і співчутливої присутності братів у вірі. Водночас належить давати тим, кого війна зачепила безпосередньо, можливість невимушеного спілкування (наприклад «за чаєм»), але священик має провадити такі розмови, щоб вони не перетворювалися на механізм для поширення паніки.

-       Важливо проводити панахиди за загиблими, щоб люди спільно, а не на самоті, переживали жалобу.

-       Потрібно звернути особливу увагу на стрімке поширення в цей тривожний час зловживання алкоголем. Особливо вразливими до цього лиха є ті, хто брав участь у бойових діях. Душпастир повинен пам’ятати, що алкоголізм є невиліковною смертельно небезпечною хворобою, яка завдає залежній особі не менше шкоди, ніж ворожа куля, і стає великим лихом для її родини та всього суспільства. Вживання алкоголю не тільки що не є засобом усунення посттравматичного стресового розладу, а й навпаки – його поглиблює. Ми всіляко повинні пропагувати тверезий спосіб життя, надавати адекватну допомогу узалежненим, поширювати рухи тверезості в нашій Церкві, заохочувати жертвувати задля добра ближніх особисте відречення від вживання алкоголю записуванням до парафіяльної Книги тверезості.

-       Актуальною є ще одна проблема, стосовно якої належить бути пильними. Ідеться про схильність людей, слабких у вірі, вдаватися до різного роду окультних практик задля «з’ясування невідомих питань»: місцезнаходження пропалих безвісти, прогнозу щодо закінчення війни тощо. У разі небезпеки й тривоги деякі люди шукають за легкими відповідями на важкі запитання, за дешевими розв’язками непростих ситуацій. У зв’язку з цим пригадуємо, що жодні, навіть найдраматичніші, обставини особистого чи суспільного життя не можуть виправдати вдавання до злих сил, бо такі дії – це  пряме спілкування з дияволом, і вони аж ніяк не сприяють перемозі над злом, а навпаки – примножують його. Натомість нині як ніколи потрібне звернення до єдиного Бога, у повному довір’ї до Нього та в упованні на Його визвольну силу й цілющу благодать.

Душпастирська опіка учасників бойових дій

Хоч наші воїни здійснюють свій святий і громадянський обов’язок захисту невинного життя перед несправедливим агресором, їхнє сумління зранене трагічним досвідом. Тому окремо хочемо звернути увагу на деякі моральні аспекти, пов’язані з воєнними діями та їхніми безпосередніми учасниками.

-       Святе Письмо показує особливе ставлення Ісуса Христа до воїнів. Варто пригадати римського сотника, котрий бажав зцілити свого слугу і настільки довіряв Христовій силі, що міг сказати: «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мт. 8, 8). Крім того, першим наверненим серед поган був сотник Корнилій та його родина (пор. Ді. 10). Тож Боже Слово завжди з пошаною представляє воїна, який вірно виконує своє служіння на захист миру і невинного життя. Вірно зберігаючи ці та багато інших свідчень Священного Писання, Церква засуджує несправедливі війни, однак ніколи не перестає виявляти турботу про тих, хто зі зброєю в руках виконує служіння від імені законної і справедливої влади, задля служіння миру та захисту життя. Тому будь-яке вчення, яке вважає покликання до військової служби не відповідним Євангелію, є безпідставним.

-       Покликання воїна не суперечить покликанню християнина. Навіть більше: можна бути воїном і святим! Святий Папа Іван Павло ІІ, звертаючись свого часу до військових, зібраних на аудієнції, зауважив: «Хто краще від вас, найдорожчі військові, може посвідчити про насилля і згубну силу зла, присутнього у світі? Ви боретеся проти нього щоденно: ви бо справді покликані захищати слабких, піклуватися про чесних, підтримувати мирне співжиття поміж народами» (Промова 19 листопада 2000 року з нагоди Ювілею військових і сил поліції).

-       Католицька Церква вчить: «Законно є вимагати поваги до власного права на життя. Хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар: «Якщо для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, його дії протизаконні. Якщо від насильства відбивається помірковано, то це дозволено законом... І не обов'язково для спасіння душі відмовлятись від такого поміркованого захисту, щоб уникнути вбивства напасника; бо людина більше зобов'язана захистити своє власне життя, ніж життя іншого» (св. Тома Аквінський. Сума теології, 2-2, 64, 7)» (Катехизм Католицької Церкви, 2264). Тому «законний самозахист може бути не лише правом, а й вагомим обов'язком того, хто відповідальний за життя інших» (там само, 2265).

-       Бувають обставини, в яких вживання зброї для захисту від несправедливого агресора є не лише припустимим, а й єдино можливим (тому морально виправданим) засобом, щоб зупинити зло і не допустити поширення смертоносної для багатьох людей агресії.  Тут варто нагадати умови законного захисту за допомогою військової сили. Отже, щоб застосування зброї проти несправедливого агресора було морально виправданим, потрібно водночас: 1) щоб шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; 2) щоб усі інші засоби для покладення цьому краю виявилися неможливими або безуспішними; 3) щоб були обґрунтовані можливості успіху; і 4) щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Оцінювати ці умови моральної законності повинні ті, які несуть відповідальність за загальне добро (пор. ККЦ, 2309). У цих випадках публічна влада має право та обов'язок накладати на громадян зобов'язання, необхідні для національної оборони. Ті, хто присвячує себе служінню Батьківщині через військове служіння, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов'язок, то насправді сприяють загальному добру і миру (пор. Gaudium et spes, 79) (ККЦ, 2310).

-       Для зцілення сумління потрібне Боже діяння, яке проявляється, зокрема, у таїнстві Примирення. У зв’язку з цим душпастирі мають виявляти терпеливість у слуханні сповідей учасників бойових дій, підбадьорюючи та розраджуючи воїнів і всіх постраждалих від війни, вказуючи на Боже милосердя як на джерело зцілення тілесних і душевних ран та заохочуючи до дотримання моральних правил також посеред жахіть війни.

-       Слід пам’ятати усім, що перемогу на полі бою випереджує моральна і духовна перемога над ворогом, яка базується на свідомості здійснення благородного діла – захисту миру перед агресором, на гуманному ставленні до полонених та поранених, на неприпустимості будь-якого насилля супроти мирного населення. Святість людського життя і відданість його захистові всюди, де це лише можливо, – це перше і найважливіше правило. Навіть найважчі обставини війни мають стати нагодою до прояву гуманності та морального подвигу, а не провокувати вивільнення сліпих інстинктів мстивості і ненависті. Нехай для всіх будуть пересторогою і орієнтиром слова апостола Павла: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Поручаємо нашу Батьківщину, провідників нашої держави, наших воїнів, душпастирів-капеланів і весь наш многостраждальний український народ могутній опіці святих і праведних української землі, а особливо – заступництву Пресвятої Богородиці, взиваючи до неї з глибини душі: «Не маємо іншої допомоги, не маємо іншої надії, крім тебе, Пречиста Діво! Ти нам допоможи, на тебе надіємося і тобою хвалимося, бо ми твої слуги, щоб ми не посоромилися».

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
5 лютого 2015 року Божого

Джерело:    Воїни Христа Царя

07.02.2015р. Б. / Коментар Апостола на Неділю про блудного сина


Неділя про блудного сина

Перше послання апостола Павла до Коринтян 6,12-20
  1. Текст 1Кор 6,12-20
12. «Все мені можна», та не все корисне. «Все мені можна», та я не дам нічому заволодіти надо мною. 13. «Їжа для живота, і живіт для їжі!» Бог же одне і друге знищить. Тіло ж не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла. 14. Бог же і Господа був воскресив – та й нас воскресить своєю силою. 15. Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові? Узявши, отже, члени Христові, – зроблю їх членами блудниці? Хай так не буде! 16. Чи не знаєте, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? Бо «будуть, – каже, – двоє одним тілом.» 17. Хто пристає до Господа, є одним духом. 18. Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. 19. Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. 20. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!
  1. Слово «тіло» (сома) – це ключ до розуміння богослов’я Апостола Павла
Розуміння значення слова «тіло» становить ключ до богослов’я Павла. Даний термін Апостол використовує аж 91 раз, і в більшості випадках, він є вжитий у важливих контекстах, отримуючи богословський наголос та трактування. Саме за допомогою слова «тіло», яке має різні відтінки значень, що є пов’язані між собою, Апостол розвиває великі тематики в своїх посланнях. Він говорить про:
  1. фізичне тіло людини (Гал 6,17);
  2. цілу людину як особу (1Кор 6,12-20; Рм 12,1);
  3. воскресіння тіла і духовне тіло (1Кор 15,44);
  4. тіло гріховне і смертне тіло (Рм 6,6.12; 8,10-11);
  5. тіло Христа розп’ятого (Кол 1,22);
  6. євхаристійне Тіло (1Кор 10,17);
  7. тіло Христа яким є Церква (Еф 1,23).
В історії екзегези постійно велись дискусії в якому сенсі розуміти і пояснювати значення слова «тіло» в посланнях Павла: чи на основі грецької дуалістичної філософії, де душа вважалась добром, а тіло було злом, чи на базі семітської культури і біблійної традиції, де людина сприймалась як одність? Аналізуючи послання Апостола сьогодні більшість біблістів є одностайні, що він думав та писав послання, продовжуючи біблійне бачення Старого Завіту, де людина не поділяється на частини дух, душа і тіло, але ціла людина водночас є і духом, і душею, і тілом. Саме через моністичне сприйняття людини Павлу вдається «нести» Євангеліє поганам, проповідуючи їм про Христа воскреслого тілом, і показуючи їм нове позитивне бачення тілесності, тобто людини, яка в цьому світі знаходиться і діє за посередництвом тіла: «Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (1Кор 6,20); «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм 12,1).
  1. Контекст 6 розділу Першого Послання до Корінтян
Перше Послання до Корінтян своїм змістом є дуже багатогранне. У ньому Апостол розглядає різні теми, які торкаються майже усіх практичних сторін життя християн. Як в 5 так і в 6 розділах Павло порушує проблематику морального життя та гріха розпусти. В 5 розділі він безпосередньо говорить про конкретний випадок кровозмішання, коли хтось із християн співжив із своєю мачухою. Апостол перший раз використовує «екскомуніку» – виключення публічного грішника з Церкви задля духовного добра спільноти і закликає християн Корінту до життя в святості.

На початку 6 розділу у віршах 1-11 Павло дає зауваження щодо позивання християн Корінту на поганські суди. Вже сама думка про те, що між християнами може бути кривда та несправедливість, зворушує та засмучує Апостола. Він виразно заявляє, що для них йти на суд до поган – є пониження, і дії такого роду є неприпустимі. Немає тоді сенсу називати себе християнином, якщо хтось веде грішний спосіб життя. Навіть, якщо можуть виникати між християнами непорозуміння, то Павло закликає настановити між собою суддю, який би помирив обидві сторони у справедливості і любові. У 9-10 віршах він подає перелік гріхів і стверджує, що хто їх чинить, то не зможе спастися. В 11 вірші Апостол говорить про велике покликання до святості, яке отримує кожний християнин у Таїнстві Хрещення.

Далі у 6 розділі у віршах 12-20 Павло продовжує розглядати тему святості та розпусти, проте тут він вже роз’яснює та аргументує її християнам Корінту на рівні засад. Апостол спростовує міркування деяких “вільніших” християн, які хотіли оправдати аморальні дії, базуючись на свободі в християнському житті від закону Мойсея та схильності людської природи до їжі. Павло пояснює, що гріхи розпусти – є справжнім рабством, і вони не становлять ніякої свободи. Тіло людини, тобто вся людина, є призначена для воскресіння і життя вічного. Християнин в своєму тілі є покликаний прославляти Бога, тому що Господь заплатив за нього “високу ціну”, щоб спасти цілу людську особу, у тому числі й тіло. Згідно бачення Апостола, життя кожного християнина окреслюється у наступний спосіб:
  1. пункт виходу – Хрещення;
  2. теперішнє життя – постійне єднання з Господом;
  3. пункт прибуття – повне уподібнення до Христа воскреслого.
Через прийняття Таїнства Хрещення християни не стають повністю застраховані та збережені від спокус і небезпек, проте Павло закликає їх (вірші 12-19) бути завжди вірними Богові у цій дорозі, яка почалася з Хрещення. Для підсилення своєї аргументації вкінці, він подає слова, які показують високу вартість людської тілесності «…ваше тіло – храм Святого Духа» (19), через яку людина може прославляти Бога, щоб могти осягнути вічне життя «…прославляйте Бога у вашому тілі!» (20).
  1. Структура уривку 6,12-20
Уривок 6,12-20 є одним з головних та найважливіших в Павлівському корпусі щодо розгляду тематики тілесності людини. Він складається з двох частин:
  1. вірші 12-14
Дані вірші творять одну літературну єдність, яка є побудована на двох афоризмах, які були присутні в Корінтській спільноті: «Все мені можна» (12) та «Їжа для живота, і живіт для їжі!» (13). Павло оголошує їх, потім представляє свої аргументи і вкінці подає ясне богословське пояснення цим двом позиціям.
  1. вірші 15-20
Друга частина уривку розпочинається риторичним питанням «Хіба не знаєте…» (15), тобто означає, що корінтяни мали б знати, і завершується закликом «Тож прославляйте…» (20). У віршах 15-19 повторення три рази «Хіба не знаєте…» (вірші 15.16.19) творить три окремі єдності, в яких Апостол подає одна за другою мотивації вже відомі християнам Корінту від його попереднього відвідання. Вірш 20, в якому міститься заклик до кожного християнина прославляти Бога у власному житті та у своїй тілесності, завершує уривок.
  1. Пояснення окремих віршів 1Кор 6,12-20
12. Все мені можна – вислів такого роду свідчить про ментальність, спосіб думання, життя і поведінки жителів Корінту того часу. Також і деякі християни, як зазвичай їх називають “вільніші”, прийняли цей вислів і намагалися застосувати його в житті спільноти.

Після кожного цитування вислову «Все мені можна» Апостол подає відповіді «та не все корисне… та я не дам нічому заволодіти надомною». У даному випадку він не повністю заперечує зміст цієї ідеї «Все мені можна» як такої, але як мудрий пастир подає своє поправлення до такої думки, а потім направляє думання корінтян в правильне русло. В християнському житті, яке є позначене дією Святого Духа, Який провадить людину згідно новозавітного закону любові, вже більше мова не йде про те, щоб знати, що є дозволено, а що є заборонено. Навпаки, християнин має визначати, що допомагає, а що перешкоджає духовному зросту нової людини, яка є відкуплена Христом Спасителем. Рівно ж не всі речі будують спільноту християнську, деякі її руйнують (Гал 4,9), тому завжди є необхідно робити крок на вибір морального життя, тобто духовного добра.

13. Їжа для живота, і живіт для їжі! Другий вислів “вільніших” християн Корінту показує їхнє розуміння щодо призначення їжі та органу травлення: споживання їжі зводиться до простого тільки органічного процесу; їжа не залишається в людині, тому немає різниці, що споживати. У такий спосіб слухачі Павла стверджують, що існує взаємне відношення між їжею та шлунком. Проте, в наступному кроці свого думання вони пішли значно далі, роблячи неможливе і недозволене порівняння між їжею та статевим життям: два процеси – споживання їжі та сексуальні відносини – підлягають фізичним природнім процесам і тому не мають жодної ваги для етично-релігійної сфери, бо не зачіпають духовну складову людини. В такий спосіб вони виправдовували своє аморальне життя. Апостол подає богословське пояснення і говорить, що хоч Бог і створив шлунок для життєдіяльності людини, проте в царстві небесному людина вже більше не буде потребувати споживати їжу «Бог же одне і друге знищить». А от призначення тіла, тобто цілої людини є зовсім інше «Тіло ж не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла» – людина в своїй тілесності перебуває у відношенні до Бога, а вислів «Господь для тіла» подає нам на думку образ Спасителя, який дарує себе самого в євхаристії, стаючи поживою для людини.

14. Бог же і Господа був воскресив – та й нас воскресить своєю силою. Особливість 14 вірша полягає в тому, що він становить продовження думки висловленої у 13 вірші, де Апостол говорить про тіло. Проте в 14 вірші замість очікуваного згідно логіки «та й [наші тіла] воскресить своєю силою» Павло подає особовий займенник «нас»: «та й нас воскресить своєю силою». Взаємний обмін між словом тіло та особовим займенником нас провадить до думки, що тіло (сома) тут означає не лише фізичний вимір, але цілу людину, яку Апостол представляє в її релігійному відношенні (вертикальний рівень – з Господом) та сексуальному (горизонтальний рівень – де бере участь людина у своїй тілесності).

 – та й нас воскресить своєю силою. Павло врешті подає головний аргумент корінтянам проти розпусти, говорячи, що тіло людське не буде знищене, бо воно є призначене для участі у вічному житті і Бог його воскресить.

15. Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові? Узявши, отже, члени Христові, – зроблю їх членами блудниці? Хай так не буде! У 15 вірші Апостол знову продовжує говорити про моральне життя християн Корінту і використовує для цього образ організму, який складається з різних членів. Він показує помилку “вільніших” християн, які бажають бути з’єднаними з Христом і в той же самий час допускатись різних гріхів. Є неможливо бути членами двох різних організмів і, властиво, це і є неправильність їхнього думання. Павло закликає корінтян, а з ними й усіх християн, щоб бути відповідальними за власні дії. Висловом «Хай так не буде!» Апостол відкидає можливість будь-якої протилежної думки.

16. Чи не знаєте, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? Бо «будуть, – каже, – двоє одним тілом». У 16 вірші Павло для своєї аргументації використовує текст з Старого Завіту 2,24. На основі цієї цитати він бажає показати, що так як єдність між чоловіком і жінкою в подружжі творить одне тіло, тобто один живий організм, подібно в негативному значенні зв’язок з блудницею творить одну тілесну єдність як на рівні фізичному так і духовному. Через гріх розпусти християнин входить на всіх рівнях свого буття (ціла особа) в зв’язок з блудницею і в такий спосіб розламує зв’язок з Христом. 

17. Хто пристає до Господа, є одним духом. У 17 вірші, який є продовженням 16, знову ж очікується, що Апостол скаже «є одним тілом», проте він наголошує «є одним духом». У даному випадку Павло бажає уникнути представлення фізичної дійсності єдності з Христом у спосіб дуже примітивний, тому подає «є одним духом». Вірші 16-17 пояснюють як відбувається єднання між християнином та Господом: в той час коли чоловік та жінка досягають єдності через контекст щоденного життя і тілесного єднання, то єдність між християнином і Господом настає через сакраментальне життя, через прийняття Святих Таїнств, зокрема Євхаристії. Говорячи про один дух з Господом, Павло приготовляє християн Корінту до проголошення нової дійсності віруючих як тіло-храм Святого Духа (6,19).

18. Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. Спокуси щодо розпусти в Корінті були настільки великі, що тільки засуджувати такого роду поведінку було недостатньо. Щоб уникати цих гріхів потрібна була протилежна дія, тому й Павло гостро закликає: «Утікайте від розпусти!»

            Цікавим є запитання чому Апостол робить розрізнення між розпустою та всіма іншими гріхами, наголошуючи, що усі гріхи є поза тілом, а розпуста – це гріх «супроти власного тіла». Результат гріха – це є розрив зв’язку з Господом. Якщо це все є дійсне для будь-якого гріха, то для розпусти – значно більше, тому що наслідки цього гріха заторкують усю людину, як сферу фізичну так і духовну. З гріхом розпусти міняється повністю ідентичність людини як особи, яка є сотворена на образ і подобу Божу; через цей гріх вона віддалює саму себе від правдивого покликання бути членом Тіла Христового і дару спасіння.

19. Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? В 19 вірші Павло показує новий статус життя християн, які через сакраментальне життя стають храмом Святого Духа. Згідно Апостола слово «тіло» тут означає цілу людську особу, яка перебуває в конкретному відношенні з ближніми та Господом і це відношення є завжди живе та динамічне. У всій реальності людського існування та його відносин перебуває Дух, а не в якійсь частині, як це вважали стародавні греки. Святий Дух в свою чергу в усі сфери людського існування несе самого Христа і тільки в такий спосіб є можливо розуміти, як уся людина в своїй тілесності є ведена Духом і вона є його храмом.

20. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі! У 20 вірші завершується уривок 6,12-20, в якому Апостол подає богословський синтез щодо тілесності людини не на рівні теоретичному, а практичному: «…прославляйте Бога у вашому тілі!»

            Через метафору купівлі-продажу «Ви бо куплені високою ціною!» Павло бажає показати, що християни вже не мають права власності на своє тіло, тобто використовувати його для здійснення гріха, тому що Христос на хресті звільнив усе людство від сили зла і смерті. Як наслідок охрещені вже стали слугами Бога і мають чинити Його волю.

Вислів «Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» є абсолютно неприйнятним та скандальним для грецького думання, для євреїв не має якогось визначеного значення, натомість для Павла у світлі Христового воскресіння означає багато, тому що пояснює як саме має реалізуватись християнське життя в прямому зв’язку з Богом і з світом. Людинахристиянин, через своє тіло, яке є місцем та засобом дії особи, звершує «літургію щоденного життя» (Рм 12,1-2), тобто живе тими цінностями, які Бог подає вірним для освячення, для зростання в святості і в такий спосіб прославляє Бога.
  1. Позитивне бачення тілесності в Апостола Павла
Поняття «тіло» (сома) для Павла означає не просто фізичне тіло, але насамперед цілу людину, яка знаходиться у визначеному часі та просторі, тобто в конкретному моменті історії спасіння. У тілі, яке згідно навчання Апостола є добрим від сотворення, і через нього кожна людина реалізує свої можливості мати відносини щодня з іншими: з Богом, з другими людьми.

Подія воплочення Сина Божого повертає всьому людству правдивий образ людини, тому що Христос Господь сам прийняв і об’явився в людській тілесності. Через смерть та воскресіння Бог робить тілесність місцем в якому людина відкриває та реалізує в повноті саму себе і своє покликання.

            Християнин в моменті Хрещення входить в тісний зв’язок з Христом, стаючи членом Тіла Христового і через це є покликаний, щоб перейти від теперішнього життя до есхатологічного царства, щоб могти брати участь в прославленому тілі Господа воскреслого, «який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла…» (Фил 3,21).

            о. д-р Іван Січкарик

07.02.2015р. Б. / Лист до доньки

батько і дитина
Ти знову це зробила. Десь поміж 3 і 4 ранку незаперечно проголосила кінець ночі. Інколи хотілось би повернутися на бік, затулити голову подушкою і заперечити реальність. Але чомусь саме тоді ти особливо домагаєшся моєї присутності. А я — твій Тато.
 
Майже щоночі переконуєш мене, що кількість способів описання холодильника, пральної машини і кухонного начиння — невичерпна. Дивишся, перевісившись через руку, а я розповідаю, чекаючи на перші ознаки твоєї втоми. Коли ти вже засинаєш, постійно на руках, я усвідомлюю, яке ж прекрасне наше життя. 

Сьогодні тобі знадобилося півтори години. Занадто пізно, щоби повернутися в ліжко — і занадто рано, щоб іти на роботу. Тому я трохи розмовляю з Богом, ми сідаємо в кухні за столом і трохи сваримося, бо Він постійно твердить, що знає краще. Я завжди багато говорю Йому про тебе і маму. 

Пам’ятаю мить, коли довідався, що ти вже є. Мама подзвонила і зуміла тільки вимовити, що не впевнена, чи це телефонна розмова. Цього вистачило. Я обіцяв, що ще нікому нічого не казатиму, а вже за п’ять хвилин мимоволі вислав СМС до о. Гжегожа. Написав: «Я став татом». То був перший раз, коли я плакав через тебе. Ти стала цілим світом. 

Я пишу тобі про це, бо знаю, яким важливим є безумовне прийняття. Любов, яку неможливо виразити, яка «ну просто так собі» відбувається. Ми прагнули тебе, як ніщо і ніколи. 

Не забуду моменту, коли я приклав долоню до живота твоєї мами і кинув жартома: «Дай п’ять!» Ти вдарила так сильно, що я аж перелякався. То було вперше, коли я через тебе танцював, як ошалілий. Дивом ніхто не постраждав, ні я, ні квартира. 

За кілька днів по цьому ми поїхали подивитися, як тобі там усередині. Під час УЗД я дуже старався стримати зворушення. Ми, чоловіки, маємо якусь дурнувату потребу приховувати любов. Це було ще до роботи, і хоч пізніше я провів в офісі кілька годин, то, чесно кажучи, мене там не було. 

Твоя мама каже, що в школі пологів я був смішний, а інколи набридливий. Не вір усьому, що вона про мене каже. Я тільки не міг зрозуміти, чому, коли ти вирішиш вийти, вони кажуть нам їхати до шпиталю так пізно. З мене сміялися, бо коли нам показували, як тебе сповити і як змащувати, то я хотів знати все, одразу, і найкраще з десять разів. 

Ми потрапили до шпиталю, але з’ясувалося, що ти не бажаєш виходити. Ну ніби таке буває, але вирішено, що ви з мамою там залишитеся. Я покинув усе, а мій світ раптово став малесеньким. Ми чекали п’ять днів, і я ще ніколи так сильно не боявся. Персонал знав, що не буде спроможний виставити мене звідти. Ніхто й не пробував. 
 
А пізніше прийшло життя. Твоя мама — герой. Дванадцять годин, із моментами, коли вона перехилялася з моїх рук, аби за мить крикнути, що хоче померти. Не померла. Ти з’явилася й моментально потрапила до нас. Я запитав, захоплений, чи можу тебе торкнутися. То був другий раз, коли я плакав. 

Сьогодні, коли ти не хочеш злазити з моїх рук, усі кажуть, що я сам собі винен. У ті перші дні, коли мама оговтувалася, я не міг тебе покласти. Медсестри й акушерки казали, що в чомусь, схожому на велику мильницю, тобі буде краще. Я не вірив. Тримав тебе й невідривно дивився на 3,3 кг буття татом. 

Це було п’ять місяців тому. Кожний день цього часу — надзвичайно цінний. Інколи буває важко і мені здається, що ще трохи, і я вискочу крізь вікно. А потім ти знову близько, і виявляється, що втоми як і не було. 

Знаю, що з перших днів тобі потрібно почуватися безпечно. Ще трохи, і цю безпеку визначатимуть межі, які ми тобі поставимо. Я б хотів, аби наш дім був місцем, куди ти можеш прийти завжди і з усім. Без страху та незалежно від обставин. 

Мудріші від мене люди переконують, що діти вчаться через моделювання: наслідують те, як живуть їхні батьки. Кожне слово має бути підтверджене мудрим прикладом. Отже, ти — моє мале-велике зобов’язання. 

Зобов’язання до того, щоб жити добре.

Твій Тато.

Конрад Кручковскі, deon.pl  

Джерело:     КРЕДО

07.02.2015р. Б. / Звідки береться духовна дистрофія

молитва
Роздуми над Словом Божим на суботу IV звичайного тижня, рік І

Апостоли ж зійшлися до Ісуса й розповіли йому про все, що робили й чого навчали. Він їм і каже: Ідіть самі одні осторонь, десь насамоту, та й відпочиньте трохи.

Це слово для всіх апостолів і служителів, для кого служіння, волонтерство, допомога цілому світу стали справою всього життя. Іноді Господь може вам (нам, мені) говорити такі слова — «підіть та відпочиньте». Чи дозволяємо ми собі відпочинок? Чи віримо ми, що Божа воля не тільки на те, щоб ми роздавали своє життя, сили й час усім, але й щоби віддавали належне самому собі? Чи залишаємо ми місце в житті також і для себе? 

Коли життя християнина перетворюється на суцільне служіння, то зникає можливість навіть «щось перекусити», як пише Євангеліст. І цей невеличкий факт не треба зводити суто до фізичного голоду, бо фізичне насичення Біблія завжди прирівнює до духовного. Тобто і в духовному сенсі діє такий закон: якщо я служу тільки іншим і не служу собі, то перебуваю в стані духовного голоду. Це дуже химерний стан — постійно служити і вважати, що все нормально, бо ж я служу, я з Богом. У такій ілюзії можна не помітити, як перетворюєшся в духовного дистрофіка, навіть скелета. Нас часто вражали випадки дуже плідного і натхненного всепального служіння, яке раптом закінчувалося крахом. Що ж ставалося? Людина не помітила, що в духовному сенсі вона сама гине від голоду. 

Важливо також уточнити, що Ісус запропонував учням відпочинок на самоті. Результатом таких Його слів була розповідь учнів, як круто вони євангелізували, зціляли, проповідували. В іншому Євангелії нам зустрінеться коментар: «навіть демони нам коряться». Отже, апостоли перебували в ейфорії, учнів розпирало почуття своєї вартості від зроблених чудес. Їх уже помічали люди, і говорили поважно, вказуючи пальцем: «Це ті, які творили чудеса». На цьому тлі Ісус їм пропонує відпочинок на самоті. Здавалося б, треба зібрати овації, а вже потім усамітнитися, — але Ісус їх відправляє подалі від їхньої слави. А як я реагую на славу і похвалу? Волію купатися в її променях? Чи віддаю славу Богові на самоті? 

У нас є кліше «Божа воля», яким ми часто прикриваємо відсутність віри в те, що Бог мене любить, хоче зцілити, допомогти, зробити чудо. Господь виразно нам сказав: «Просіть, і дасться вам». А ми все одно сором’язливо стоїмо в стороні, не наважуючись попросити Бога про благодать. Цей фрагмент нам показує, як люди змінювали початкові плани Ісуса, Бога. Він хотів відплисти і побути на самоті, а люди фактично змінили Його волю. Давайте прослідкуємо як їм це вдалося. 

Вийшовши Ісус, побачив силу народу — і змилосердився над ними, були бо вони, немов вівці, що пастуха не мають. І Він навчав їх чимало.

Джерело:    КРЕДО 

пʼятниця, 6 лютого 2015 р.

06.02.2015р. Б. / Поранені бійці молились біля Нерукотворного образу Ісуса Христа

Львів  хустка Абгара
Як уже повідомлялося, в Україні перебуває «хустка Абгара» — один із нерукотворних образів Ісуса. 4‑го лютого 2015 р. до архикатедрального собору Святого Юра (м. Львів) разом із капеланами завітали українські військові, які відбувають курс лікування у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону.
 
Захисники Вітчизни спільно зі священнослужителями молилися до Нерукотворного образу Ісуса Христа за мир в Україні, за бійців на фронті, поранених, сім’ї загиблих. Молитву очолив о. Сергій Ковальчук, канцлер Львівської архиєпархії УГКЦ, у співслужінні з о. Андрієм Хомишиним — капеланом військового госпіталю та о. Богданом Куликом — капеланом Національного лісотехнічного університету України. Після молитви бійці могли прикластися до образу Господнього. 

На святоюрській площі прочани проводжали українських захисників оплесками та скандували: Героям Слава! 

За матеріалами: о. Степан Сус

Джерело:     КРЕДО

середа, 4 лютого 2015 р.

04.02.2015р. Б. / Владика Венедикт: «Російській уряд має панічний страх перед усіма перемінами, які стали і стаються в Україні»

Венедикт Алексійчук
У часи кровопролиття, неспокою та невизначеності, часто, вчасно сказане мудре та виважене слово, щира розмова допомагають зрозуміти ситуацію та визначитися із правильними діями.

Про причини війни на Сході України, підтримку бійців у зоні АТО та чи змогла б людина сама знайти Бога, навіть ніколи про нього не чувши, ми спілкувалися із владикою Венедиктом Алексійчуком.

– Владико, яка, на Вашу думку, головна причина військових протистоянь, які тривають на Сході  нашої держави?

– Цілковито переконаний у тому, що причиною будь-якої війни є природа людини, яка є пошкоджена первородним гріхом. Коли поглянути на світ природи, то звірі хоч поодиноко можуть знищувати одні одних, однак, вони не творять воєн. Вони не воюють  одні з одними, як це роблять люди. А людина, що є найбільш досконалою формою буття на земній кулі, вбиває одна одну. Це генетична людська схильність до гріха, про яку каже апостол Павло: «Що хочу робити, те не роблю, а, що не хочу робити, те роблю». Кожен із нас має цей досвід: хоче щось доброго робити, гарного, але через схильність до гріха розвиваються навички гріховні, які має кожен із нас. Із цієї гріховності постають різні протистояння, амбіції та людські війни.

Людині важко прийняти, що хтось може бути інакший. Саме з цього походить один із наших головних гріхів – осуд. Чому ми посуджуємо людей? Бо не сприймаємо, що людина є іншою. Завжди прирівнюємо до себе. Що для нас є критерієм осудження? Переконання, що я сам би так не робив. Нам тяжко сприйняти, що хтось або щось може бути іншим.

На мій погляд, війна на Сході почалася через те, що наша сусідня держава, а це інший світогляд, не змогла прийняти змін і всього того, що почало діятися в Україні. Для них це стало немов би певною загрозою, а саме ці зміни можуть прийти й до них. На мій погляд, Росії особливо не потрібен Крим, та навіть Донбас, хіба в неї мало своїх, не до кінця освоєних територій? Я цілковито переконаний, що російській уряд має панічний страх, до кінця ними самими не усвідомлений, перед всіма тими перемінами, які стали і стаються в Україні. Це  на перший погляд може здаватися дивним, як така супердержава має страх через меншу державу. Не страшно для них, коли такі зміни відбуваються в Прибалтиці, навіть слов’янських країнах: Словенії, Чехії, Польщі чи інших, але коли говориться про Україну, то для Росії це дуже боляче прийняти.

– Багато людей гине впродовж останніх місяців. Як християнин повинен сприймати ці смерті? Як боротися зі страхом перед ними?

– Я не певний того, чи сьогодні дійду до своєї домівки, не певний і за вас, ні за кого з нас. Є особи з якими добре зналися і їх уже немає на світі, а для цього зовсім не потрібно було війни. На дорогах України гине щороку 4-5 тисяч людей. Люди дуже часто гинуть, помирають навколо нас. У кожного з нас свій час. Ми не знаємо коли й кого Бог забере. Смерть непередбачувана. Як кажуть в народі: «Знав би, то подушку підклав би». Ти не знаєш, де ти можеш померти і в який час. Можна заснути і вранці не прокинутися.

Одна з наших проблем, що ми живемо так, немовби будемо жити вічно тут, на землі. Ніхто з нас не думає про свою смерть, ми завжди будуємо свої плани, немовби жили б, жили і жили. Один з філософів казав, що людина народилася, щоб померти. Ми святкуємо день народження, але з іншої сторони ми святкуємо, що кожен рік наближає нас до смерті, стаємо старіші. Ми не знаємо, коли кожного з нас застане смерть.

Звичайно, смерть на Сході це трагедія, гинуть люди, молоді хлопці, які мають сім’ї, дітей, або ще навіть не одружені, гинуть мирні люди. Це нічим не можна виправдати. Тим паче це війна, а на війні тяжко розібратися хто наскільки правий, хто мав право стріляти чи не стріляти? Де є межа оброни, захисту, нападу? Будь-яка війна – це трагедія.

Під час богослужінь ми завжди молимося за мир. Я для себе колись не усвідомлював чому ми молимося за державу, правління, та за військо, але в певний момент зрозумів. Коли в суспільстві настають війни, непорозуміння, протистояння, тоді люди здатні на все. У мирському житті та людина була добрим сім’янином, взірцевим громадянином, а коли стаються такі непередбачені військові ситуації, людина здатна на страшні речі, на які в людських, звичайних умовах не була б здатна. Тому війна – це щось трагічне в людському житті, тож стараймося, щоб ніколи війни не було.

– Що можуть і що повинні робити ті люди, які чекають своїх рідних із війни? Своїх чоловіків, братів, друзів? Чим вони можуть допомогти їм тут?

– Найперше, вони мають якнайкраще самі працювати там, де Бог їх поставив. Бо одна з наших проблем в тому, що забагато часу перебуваємо в Інтернеті, переглядаємо телебачення та слухаємо радіо, немовби будучи весь час на передовій. Досить часто ми, через засоби сучасної комунікації, перебуваємо на всій території АТО. Тому я би радив обмежити себе в цьому огляданні. Може хтось сказати: «Треба, щоб я знав, що діється». Добре, ти знаєш про ситуацію, а що це дає тобі? Щось вирішить? Чи допоможе твоїм ближнім і знайомим, які перебувають там? Навпаки, це не дасть тобі нормально, добре працювати там, де тебе Бог поставив.

Погляньте на  людський організм. Якщо нога болить то серце не рветься до ноги, а є весь час на своєму місці і виконує свою функцію. Мозок тоді також на своєму місці, нирки на своєму місці, хоч нога болить і, можливо, там  операцію потрібно робити. Але всі працюють на своєму місці. Тому те, чим ми можемо найбільше допомогти для наших рідних, які там, в АТО – добре працювати на своїх місцях. Це дасть найкращий ефект. Солдати саме для того там і стоять, щоб ми працювали чесно, жили без хабарів, без обману і хитрувань.

Із практичної точки зору варто просто підтримувати цих людей: подзвонити до них, послати смс, щоб мати з ними певний зв’язок, щоб вони не чулися самотніми. У людському житті ми завжди шукаємо підтримки з боку інших, певного сприяння, допомоги. Тому дуже важливо надавати цю підтримку іншим.

– Як телефонуючи самому не панікувати, бо коли дзвонити з плачем, то тій людині може бути ще гірше?

– Найперше самому потрібно заспокоїтися. Потрібно осягнути мир і спокій, щоб у тій телефонній розмові або при зустрічі, цей мир і спокій передати. Піддаючись емоціям, людина думає, що своїм співпереживанням вона чимось допоможе. Якщо військовий має лишитися живим, то він лишиться живим і після АТО. А якщо Бог захоче покликати його до себе, то можна жити і в мирних обставинах, і Бог все одно покличе його до себе. Тож немає різниці де ти є. Як ми кажемо: «Людина стріляє, а Бог кулі носить».

– Хіба це не свідчить про долю? Чи доля і Божа воля це різні поняття?

– Нам важко збагнути Божі речі по-людськи.  Коли ми вживаємо слова «доля», «воля Божа», «промисел Божий», то кожен із нас в це все вкладає своє розуміння. Я завжди вживаю інший вислів: «За тим стоїть Господь». Бог стоїть за всім, що діється в нашому житті, Бог знає про те все, що відбувається, і я довіряю Йому.

– За вашими спостереженнями, що змінилося в духовному плані людей за другу половину 2013 року та у 2014 році, після пережитих подій на Євромайдані та за час війни?

– Думаю, що ці зміни відбувалися не лише упродовж минулого року, але ще з часу початків незалежності  України. Наша люба держава крок за кроком змінюється, стає іншою. Але це не може статися відразу. І так само, як в свій час була потрібна  Революція студентів на граніті, та їх голодування, так потрібний був наступний з етапів – Помаранчева революція, чи тепер Революція гідності. Зауважте, все це відбувалось з відрізком більш-менш у десять років. Це є своєрідні кроки. І ця революція теж такий черговий крок і певний рівень, на якому ми утвердилися. Це означає, що ми вже трохи більше почали думати, як народ, як нація, суспільство. Бо в нас, українців, є те, що ми кажемо в поговірці: «Де два українці, там три гетьмани». Кожен прагне керувати і кожен полюбляє мати «свою думку». Нам дуже важко працювати в команді для чогось спільного. І ця ситуація показала нашу спроможність стояти пліч-о-пліч, сприяти й допомагати одні одним.

Погляньте, як сильно тепер розвинувся волонтерський рух. Це свідчить про бажання підтримати, симпатизувати, простягнути руку допомоги. Я вважаю, що за цей час, трохи більше ніж 20 років незалежності, ми, як українці, вчимось більше разом працювати. Ми – чудові люди. Я об’їздив багато країн і можу сказати, що українці є гарним народом. А кожен українець окремо – неповторний. Але як бачимо в історії, нам завжди бракувало єдності і однодумності. Ці труднощі нас змінили та об’єднали.

Я чув свідчення дуже багатьох людей, які були на майдані, активних учасників, навіть тих, хто раніше був далекий від Церкви та Бога, які казали, що усвідомили в часі Майдану, Божу допомогу. Українці почали усвідомлювати, що самі не можуть собі дати ради. Своїми військовими силами, зброєю, ми, здавалося б, є значно слабші і тепер перед нашим ворогом. Однак маємо робити все те, що в наших зусиллях і спроможностях, але розуміти, що: «Без Бога не до порога».

– Що буде з людьми, які отримали рани і травми, залишилися без рук, ніг, зору? Як їм жити далі?

– Найперше цими питаннями повинна займатися держава, яка надаватиме потребуючим відповідний соціальний захист. Їм призначать ту чи іншу соціальну допомогу або пенсію. Я зустрічав у житті людей, які були покалічені, але які були щасливі. Певний того, що кожний з нас зустрічав людей, які були прикуті до ліжка, однак були повні миру, любові. В той же час бачимо освічених людей, але – хамів, однак бачимо людей, які не мають освіти, це наші бабусі-дідусі, котрі закінчили 3-4 класи, і вони – повні любові, радості і милосердя. Тому немає великої різниці, що ти маєш, кошти чи маєтки, навіть не постає питання, яку посаду ти займаєш? Сьогодні одна посада, завтра – інша. Але залишається питання: ким ти є? Воно – найважливіше. Ми живемо всього декілька десятків років і потім зустрінемося в Господа. Тому дуже важливо відповісти на питання: якими ми є?

– А як у цей складний час вміти акумулювати в собі радість, щоб бути щасливим?

– Радість можна акумулювати лише тоді, коли ми зустрінемо Бога. Святий Августин казав, що не пізнає людське серце спокою, аж поки не пізнає Бога. Коли ми зустрінемося з Богом, то вже будемо все інше сприймати в контексті цього досвіду. Світське життя нас «зматеріалізовує», тому ця радість знов і знов повинна відновлюватися молитвою, читанням Святого Євангелія, Сповіддю і святим Причастям. Святий Августин також казав, що якщо Бог на першому місці, то все інше – на своїх місцях.

Кожна людина створена на образ Божий і тому кожна особа шукає свого Творця. Скільки в світі є людей? І всі вони шукають Бога. 2000 років тому назад сталася подія, яку ми й досі не можемо усвідомити. Не людина шукала навпомацки Бога, а сам Бог прийшов до неї. Тому християнство навіть не є релігією. Бо що таке релігія? Це коли людина шукає Бога в силу релігійних практик, традицій, обрядів. А тут, сам Бог прийшов до нас. У християнстві Бог сам приходить до людини та ощасливлює її.

– А якби людина жила десь поза християнським суспільством і ніколи не чула про Бога чи вона змогла б пізнати його?

– Так, це дуже гарно розповідається на прикладі з життя святої Варвари. Це дівчина, яка жила в часи, коли християни вже були серед її оточення, але її батько-поганин беріг її від контактів із християнами, бо боявся, що вони на неї вплинуть. Він закрив її у вежі, щоб вона не мала контактів ні з ким. Але вона через вікна дивилася на світ, на природу, та будучи розумною і второпною, роздумуючи над цим, прийшла до розуміння про існування єдиного Бога, до усвідомлення, хто створив цей світ. Коли вона зустрілася з християнами, то вони лише її ознайомили з Доброю новиною. Цей приклад святої Варвари показує, що людина здатна, коли вона чесна перед собою, відкрити й пізнати Бога в будь-яких обставинах.

– Бійці АТО зараз повертаються і в інтернеті з’являється все більше статей психологів, священиків-капеланів про психологічну реабілітацію бійців, коли вони приїжджають у відпустку чи взагалі повертаються додому. Як Церква збирається надавати психологічну підтримку тим хто побував у зоні бойових дій?

Ми провели для священиків-капеланів вишкіл про те, як мати справу з людьми із посттравматичним синдромом. Солдати дуже часто приходять до священиків на сповідь чи просто на розмову, бо довіряють їм. Тому, було організоване навчання, щоб душпастирі отримали певні  поняття про те, як зрозуміти чи людина має якісь проблеми, бо кожен випадок є особливий.

Їхні пережиття часто є нормальною реакцією організму на неадекватну ситуацію, якою є війна. Дуже часто ті проблеми, які люди мають в собі всередині, не виходять назовні в світському житті. Часто психологічні труднощі та проблеми людей проявляються чи загострюються саме під час служби в АТО.

Важливо контактувати з ними, щоб вони не були самотні, щоб вони мали з ким довірливо поговорити – це найважливіше. Більшість випадків в такий спосіб можуть бути вирішені. Якщо я бачу, що не здатний допомогти цій особі то важливо контактувати чи зі священиком, чи з психологом, психотерапевтом або психіатром.

У складній ситуації людина часто бачить своє справжнє лице. Я читав про концтабори, як про радянські, так і про німецькі, про те, що зазвичай за 2-3 тижні з людини спадала маска її виховання. Вона ставала або великим героєм, людиною з великої букви, підтримувала інших, або показувала негативні риси, де вона старалася понизити інших, скористатися іншими, щоб самій вижити. Тому складні ситуації показують наше лице.

Гітлер вигадав собі ідею якоїсь вищої нації. Сталін та його оточення – ідею світлого майбутнього, і заради тієї ідеї, вони вбивали людей. Ми дуже часто маємо страх, боїмося сказати свою позицію, думку. І часто такі люди, як Гітлер і Сталін, а вони були параноїдальні, хворі люди, просто кажучи, просували свої ідеї. Я маю інформацію, що деякі російські вищі військові чиновники  усвідомлюють те, що ця війна – зло. Але вони не мають відваги сказати це керівнику своєї держави – президенту. Чому? Тому що будуть покарані. Це страх. Страх перед однією людиною так паралізує людей. Ми – боягузи в житті, боїмося зайняти свою позицію, висловити свою думку, а страх більшості перед меншістю дозволяє усього лиш кільком людям творити великі злочини.

– Що планує робити Львівська єпархія УКГЦ у найближчі місяці для підтримки солдат та їх сімей?

– Як я вже говорив, – це вишкіл для священиків, які б могли допомогти вірно відреагувати на потреби солдатів. Також ми робили і робимо постійно збірки по парафіях, допомагаємо людям, які тепер перебувають на Сході. Ми також зорганізували консультативний центр, де наша комісія з охорони здоров’я допомагає тим, які повернулися з зони АТО, щоб допомогти їм адаптуватися. Також при нашій єпархії існує Фундація Духовного Відродження, яка систематично допомагає тим, хто постраждав на Майдані та в зоні АТО. Вони мають список всіх тих, що постраждали на Майдані, а тепер складаються списки тих, хто є в АТО. Різними способами вони допомагають людям, найчастіше це лікування та  реабілітація. Також є інші програми, одна з них – стипендії для дітей, батьки яких перебувають в зоні АТО. Церква завжди має реагувати на будь-які обставини і бути з людьми в тих обставинах.

Ірина Скоробогата, Духовна велич Львова

Джерело:     КРЕДО

04.02.2015р. Б. / Перше україномовне дослідження філософії святого Томи Аквінського

Книга
В Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського відбулася презентація книг філософа Андрія Баумейстера – «Тома Аквінський: вступ до мислення» (перше україномовне дослідження філософії святого), «Біля джерел мислення і буття», «Буття і Благо: монографія».
 
Окрім автора, з читачами зустрілись отець Войчех Сурувка ОР, директор Інституту, та Катерина Рассудіна, вчений секретар Інституту. 

«Тип мислення, який презентував св. Тома – «живе»й досі. І нові книги, що виходять, є тому свідченням, – зазначив під час презентації отець Войцех Сурувка. – Ці книги – це плід нашої співпраці з видавництвом «Дух і літера». Дві з вказаних книг ми випустили з цим видавництвом, а останню – вже окремо». Монографія «Буття і Благо» входить до серії «Наукові дослідження Інституту Св. Томи в Києві» та видана за підтримки «Dominikańskie Studium Filozofii i Teologii» в Кракові.  

«Думкою св. Томи я захоплююсь з 1995 року. Книга “Тома Аквінський: вступ до мислення” – це наполовину історико-філософська робота, наполовину – спроба показати питання, які підіймає святий Тома в світлі сучасних дискусій», – зауважив щодо одного з представлених видань їх автор Андрій Баумейстер. Дослідник спадщини святого додав, що «нинішній важкий час, в якому живемо, потребує не лише ідей та книг. Ми це чудово розуміємо. Втім, у нас не буде майбутнього, якщо не створюватимемо оригінальних текстів, якщо відмовимо собі у культурному майбутньому». 

«Сподіваюся, що думка святого Томи стане ближчою для українського читача. Іншого мені й не треба», — зазначив автор у передмові до своєї праці про Аквіната. 

«Відзначу простоту книги, –поділилась власними думками щодо монографії «Буття і Благо» Катерина Рассудіна. – Не в тому сенсі, що автор добирає простих, зрозумілих слів. А в тому, що кожен термін пояснений. Імпонує також щирість автора-томіста, що робить читання приємним, привабливим і хочеться довідатись, що ж буде на останній сторінці цього «філософського детективу». 

У своїх відгуках щодо презентованих видань, зокрема щодо праці “Тома Аквінський: вступ до мислення”, науковці-рецензенти погодились, що йдеться про «презентацію» Томи Аквінського в нинішньому контексті:«автор переконливо показує, що основна проблематика томізму не перестала бути актуальною сьогодні»;можемо говорити про «акцентування актуальності Ангельського Доктора для сучасного секуляризованого світу, що втратив світоглядні орієнтири».  
 
Анотації:
Книга
«Книга Андрія Баумейстера «Тома Аквінський: вступ до мислення» (науковці уже називають її також і «прекрасним підручником, взірцевим вступом до томізму»– Ред.)– є першим україномовним дослідженням філософії Аквіната. Чому думка святого Томи зберігає свою актуальність? Чому Аквінат продовжує навчати і духовно збагачувати тих, хто звертається до нього з живою зацікавленістю? Ким був святий Тома? Теологом чи філософом, послідовним раціоналістом чи містиком, університетським професором чи зразковим ченцем-домініканцем? Автор намагається відповісти на ці запитання і ввести читача у духовний світ одного з найбільш глибоких і впливових мислителів європейської інтелектуальної традиції». 

«Біля джерел мислення і буття. Вибрані філософські етюди»  – досвід наближення до джерел мислення і буття за допомогою майстрів філософської і теологічної думки. Книга складається з кількох тематичних розділів. Перший із них присвячений дослідженню впливів християнства на формування європейської традиції. Автор намагається довести, що європейська цивілізація має шанс на продуктивний розвиток тільки усвідомлюючи християнське підґрунтя фундаментальних цінностей Європи. У зв’язку із цим особлива увага приділяється ключовій ролі християнської теології у формуванні європейської раціональності. Значну частину книги становлять студії теологічних й епістемологічних поглядів святого Томи Аквінського».
Книга
«У монографії «Буття і Благо» –автор, який позиціонує себе як прибічник філософії томізму, намагається поєднати питання про блага і цінності із питаннями про людське буття і про буття як таке. Дослідницький підхід, представлений у монографії, можна тлумачити як спробу застосування ідей Томи Аквінського до сучасних філософських дискусій».  

Андрій Баумейстер – кандидат філософських наук, викладач Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Інституту релігійних наук св. Томи в Києві, науковий редактор розділу «Онтологія» українського перекладу «Європейського словника філософії».


Джерело:    КРЕДО  

вівторок, 3 лютого 2015 р.

03.02.2015р. Б. / Владика Діонісій (Ляхович): «Можемо робити багато добрих діл, але коли робимо тільки для себе, щоб похвалитися або зайняти перші місця, ми до Царства Божого не зайдемо»

1 лютого, в неділю Митарая і Фарисея, в українській парафії св. Сергія і Вакха урочисту Архиєрейську Божественну Літургію звершив преосвященний Владика Діонісій (Ляхович), Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Італії та Іспанії. Співслужили з архиєреєм настоятель українського храму, протоієрей Іван Кулик, та ієрей Василь Гушуватий.

Після читання євангельського уривку Владика Діонісій звернувся до присутніх на молитві вірян з проповіддю, у якій підкреслив, що сьогоднішня неділя є однією із трьох, які готують нас до входу у Великий Піст.

Відтак проповідник пояснив життєву позицію євангельських фарисеїв та митарів: «Серце митаря відкрите для Бога: “Боже, змилуйся наді мною грішним”. Натомість фарисей не відкриває себе, він хвалиться в собі».

Владика Діонісій навів приклад покаяння митаря Закхея, про якого розповідав євангельський уривок попередньої неділі. Також преосвящений Владика наголошував про закритість фарисеїв до Божого промислу через дотримання правил без любові: «Милосердя і любов Бога може увійти до серця людини тоді, коли людина відкриється у серці перед Богом», – підсумував архиєрей.

Дух неділі Митаря і Фарисея спонукає нас, на думку Владики Діонісія, зрозуміти, «що краще бути митарями з відкритим серцем, аніж із закритим та самолюбним серцем як фарисеї. Бо фарисейство веде до прокляття, а відкритість дає спасіння».

Завершуючи свою проповідь, архиєрей підкреслив, що «неділя Митаря і Фарисея запрошує нас, щоби ми подивилися у своє власне серце», щоби повторювали вслід за митарем: «Боже, милостивий, будь мені грішному», адже «ніхто з нас не може сказати, що він є праведний, бо всі ми є лише в дорозі, в часі котрої можемо впасти та замаститися». «Тож просімо Господа, щоби ми вміли бути такі, як цей митар, щоби ми вміли відкривати своє серце і просити в Господа змилування, і Господь помилує нас» – закликав Владика.

Після завершення Божественної Літургії парох української парафії св. Сергія і Вакха, о. Іван Кулик, подякував Владиці Діонісію за молитву та повчальне пастирське слово і виголосив многоліття.

03.02.2015р. Б. / До нерукотворного образу Христа у Львові вишукувались багатометрові черги (+фото)

До нерукотворного образу Христа у Львові вишукувались багатометрові черги
До храму св. Юра у Львові, де з 30 січня виставляється нерукотворний образ Христа, відомий як «Хустина Абгара» стоять багатометрові черги вірян, що хочуть вшанувати святиню.
хустина абгара
30 січня Блаженніший Святослав відкрив для вселюдного почитання образ, що вперше за останні 100 років покинув Ватикан. 

 На початку Богослужіння Предстоятель Церкви наголосив на тому, що  сьогодні українцям випала унікальна можливість – «побачити Боже обличчя». За його словами, Нерукотворний образ Ісуса Христа Ісуса — унікальна реліквія часів земного життя Спасителя: «Ісус Христос взяв особисто в руки цей обрус і притулив до свого обличчя. Тому він називається нерукотворним. Цим обрусом він зцілив Ефеського царя від прокази». 

«Ми так шукаємо цими днями Божого лиця! І бачимо, що Бог не просто привертає до нас своє обличчя. Він дає нам його поцілувати», — додав він. 

На переконання Глави УГКЦ, ця подія є незбагненним Божим промислом. Адже в «ці історичній хвилі сяюче на нас Боже обличчя нам об’являється». «Знаком великого благословення і підтримки Божої є той факт, що сьогодні,  уперше за сто років, з Апостольської столиці, із базиліки Святого Петра, прибув до нас цей Нерукотворний образ Христа. Дякуємо сьогодні нашому Богові-Отцеві за Його любов до нашого народу і Спасителеві — Ісусові Христові, який, сьогодні діянням Духа Святого робить своє обличчя для нас доступним», — додав проповідник. 

Він також закликав усіх тих, хто приходить, щоб поклонитися до образу, «стати  ангелами-охоронцями, які вдень і ніч моляться  за українське військо». «Молімося за тих, хто постраждав і залишився без дому, за поранених і тих, хто в полоні, хто вмирає з голоду і холоду, бо їм не дано сьогодні тої ласки, яку сьогодні ми з вами маємо в цьому храм. Закликаю всю нашу Церкву до неустанної молитви за Україну!» — завершив Глава і Отець УГКЦ. 

Нагадаємо, нерукотворний образ перебуватиме в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові з 30 січня до 15 лютого. Протягом усього часу храм буде відчинений для вірних з 7:00 до 23:00.
До нерукотворного образу Христа у Львові вишукувались багатометрові черги
До нерукотворного образу Христа у Львові вишукувались багатометрові черги

За матеріалами: ugcc.lviv.ua / Департамент інформації УГКЦ

Джерело:     КРЕДО 

понеділок, 2 лютого 2015 р.

02.02.2015р. Б. / «Загляньмо з вірою глибоко в очі Христа, щоб вони стали дзеркалом нашого сумління та життя», - Митрополит Ігор

Такими словами звернувся до вірних Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський, у неділю, 1 лютого, до вірних в Архикатедральному соборі Святого Юра, де зараз перебуває святиня – Нерукотворний образ Ісуса Христа.

Архиєрей зауважив: «Ми не займаємося дослідженням святого Образу, лише приймаємо з вірою його близькість до лику Спасителя. Радіємо, що така святиня знаходиться в ці дні поруч копії туринської Плащаниці у нашому соборі святого Юрія і ми усі маємо можливість наново оживити віру в Бога».

Владика Ігор застановив вірних, щоб кожен зумів не лише побачити унікальну реліквію, але й спробував, дивлячись на святий образ, переосмислити своє життя: «Не поспішаймо швидко переходити коло унікального зображення лику Господнього, але загляньмо з вірою глибоко в очі Христа, які направлені на нас, щоб вони стали дзеркалом нашого сумління та нашого життя. Багато тисяч людей уже перейшли коло цього нерукотворного Образу ГНІХ, але перед нами закрито те: скільки осіб щиро  навернеться до Бога, покається, віддадуть своє серце, свого духа та довірять життя в руки Божого Провидіння? Знову усвідомлюємо свою поставу перед Господніми пронизливими очима, які всюди бачать нас, - випрошуймо дару постійної пам’яті про Бога».

Також Митрополит наголосив про необхідність молитви за мир в Україні: «Просімо нашого Спасителя про спокій в Україні, про мир в державі, благаймо про закінчення війни та кровопролиття, вимолюймо страху для ворогів, подібно, як колись найшов жах на філістимлянське військо, що повтікало (див. 1Сам 14,15-16)».

неділя, 1 лютого 2015 р.

01.02.2015р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю митаря і фарисея (Лк 18,10-14)

10 “Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11 Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12 Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13 А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14 Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.”

Минулої неділі Церква ставила перед нами приклад Закхея – багато начальника митарів –, якого бажання побачити Ісуса було сильніше за його низький ріст і надвисокі статки. Саме завдяки цьому сильному бажанню бачити Ісуса, він сам став “бачений” Ісусом. І цей погляд Ісуса відкрив справжню суть цього начальника, низького росту: він – син Авраама, на дім якого зійшло спасіння. Можна б сказати, що основною наукою Євангелія про Закхея є саме оце бажання бачити Ісуса, бажання, якого Церква хоче пробудити у нас, щоб ми не зважали ні на нашу фізичну неміч, ані на наш соціальний статус чи багатство, а відважилися побігти наперед, щоб побачити Ісуса. А насправді бути “баченим” Ісусом, і спасенним.

Сьогоднішнє Євангеліє подає нам притчу, яка сама по собі – як літературний жанр – містить завжди щось недосказане і, саме тому закликає читача до того, щоб він був не тільки пасивним слухачем, а оповідачем – narrator –  Євангелія спасіння. Того Євангелія, яке у першу чергу звернене до нього самого – до мене, що читаю – щоб могти іншим розповісти те спасіння, учасником якого зробив мене Бог. Тому багато хто говорить, що притча – це наче дзеркало, в якому відображається той, хто її переповідає. Але пригадаймо собі і досить різкі слова Ісуса, який каже, що “для тих, що осторонь, усе стається притчами, щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось” (Мт, 4,11-12). Отже, не будьмо осторонь, не будьмо тими, хто слухають, але не чують, не чують, що притча говорить до них і про них, але прислухаймося до слів Євангелія, яке закликає нас до щирого каяття і смирення, щоб могти прийняти Боже виправдання і спасіння.

І. Читання

в. 10:Два чоловіки” – більше як про дві особи, дві людини, йдеться про два “духи”, два наставлення, які змагаються за серце людини. З одного боку – протагонізм, “фарисейська закваска” (12,1нн); з іншого – смиренність (мала кількість, незначність), закваска Царства (13,18-21).

Зайшли в храм. Той самий “добрий” вчинок може бути зроблений з різним наставленням і привести до протилежних результатів.

Помолитись. У молитві проявляється суть людського серця перед Богом: гордість, або смиренність, презумпція праведності, або визнання провини. Цей євангельський уривок допомагає нам зрозуміти, в якому “дусі” зроблена наша молитва. Оскільки правдивим гріхом є гріх фарисея, а ми всі грішники, ми не можемо не бачити і не пізнати себе у ньому. Нашим смиренням, оскільки саме його нам бракує, буде наше визнання нашої “нерозумної” правди: ми всі горді як оцей фарисей.

Фарисей. Саме слово означає “відокремлений”. Фарисей – це той, хто відокремлюється і тримається подальше від тих, що не дотримуються Закону.

Митар. Митарі були збирачами податків для римлян. Через їхню захланність і колабораціонізм із завойовниками-язичниками, народ уважав їх нікчемами і просто ненавидів.

в.11: Фарисей, ставши. Це правильна постава на молитві: “стоїмо перед” Богом – співрозмовником людини.

молився. Це молитва подяки. “Дякую” – це основне слово людини, яка благо-словить того, хто її наділяє всякими благами. Фарисей визнає Бога, як того, хто любить і дарує, а себе, як того, хто отримує і є люблений. “Дякую” – це слово підтвердження для себе і для Бога, уподобання Богом як творцем і собою, як його творінням, це слово радості сприйняття себе, як Божого дару і всього іншого, як знаку його любові. Однак, молитва фарисея висловлює лише самоуподобання; привласнює собі Божі дари для того, щоб себе хвалити замість того, щоб прославляти Бога і для того, щоб зневажати братів, замість того, щоб любити їх.

так у собі. Насправді фарисей стоїть не перед Богом, а перед своїм “я”. Його слово не доходить до іншого; воно є монологом, а не діалогом. Так як він завжди говорить про себе, так і тепер молиться у собі. Він – у пекельній самотності того, хто робить з свого “я” власний початок і мету.

Боже, дякую тобі, що я не такий. Дякує, але не щоб прославити Бога і увійти в сопричастя з ним, але щоб похвалити себе самого і відокремитися від інших. Перед Тим, хто сказав “Я є”, він насолоджується своїм “я не [є] такий” як інші. Це диявольська молитва, тому що молитва без смирення і покори – це відокремлення від братів і Отця: страшне і жахливе спотворення самої суті молитви. У ній використовується Бога, щоб шукати власне “я”. Це – гріх в його “найчистішому” прояві. Хто уважає себе вищим за інших, коли молиться, завжди є дуже далеко від Бога, який став найменшим зі всіх.

Грабіжники. Це ті, які привласнюють собі те, що належить іншим. А праведний [фарисей] не привласнює собі Божі дари і власне я?

Неправедні. Це ті, які не чинять Божу волю. А праведний [фарисей] не порушує Заповідь?

Перелюбці. Це ті, що зраджують свою любов. А праведний [фарисей] не зраджує Божу любов, поклоняючись ідолові власного “я”?

Оцей митар. Це свого роду “непотріб”, який ніщо не значить: великий грабіжник, неправедний і перелюбник. Фарисей, який звинувачує митаря для того, щоб себе виправдати, добре його знає. Бачить його з близька, як на картині, для того, щоб підкреслити свою відстань від нього. І навіть не помічає, що знаходиться перед дзеркалом. У митарі він насправді описав власний гріх.

Наше фарисейство проявляється саме тоді, коли ми молимося. І це не випадково! Тому що молитва є дзеркалом правди: вона показує нам, що ми маємо усі ті гріхи, в яких звинувачуємо інших. Тоді, або намагаємося виправдатися, або, нарешті, перестаємо звинувачувати інших і починаємо благати про милосердя. Нема молитви без смирення, нема смирення без усвідомлення власного гріха, навіть і найстрашнішого, яким є гріх праведного [фарисея].

в. 12: Пощу двічі на тиждень. Продовжується самовихваляння. Лев 16,29 вимагає лише один день посту в рік, в день покути (Йом Кіппур). А він постить двічі на тиждень, в понеділок і четвер, для того, щоб спокутувати чужі гріхи. Який добрий!

 з усіх моїх прибутків даю десятину. Податки на збіжжя, олію і вино платить виробник, а не споживач (Втор 12,17). А якщо виробник не заплатив? Для того, щоб бути певним, що Закон дотримано, фарисей робить більше ніж вимагається від нього і сам платить податок за інших. Він насправді єдиний праведник. “Всі інші”, як той митар, – ненажери і нечесні. Оцю фарисейську “молитву подяки” можна б перекласти в наступний спосіб: “Справедливо Ти, Боже, вдячний мені за мою доброту! Ти її бачиш? І скоріше або пізніше ти мені віддячиш!”.

А митар, ставши здалека. Навіть на зовні він показує ту свою відстань від Бога, яку відчуває в середині. Також і знайомі Ісуса стають оподалік від хреста (23,49), як також і батько бачить свого сина, коли той ще був далеко (15,20). Це поле зору Бога, який дивиться лише на покірного.

не смів і очей звести до неба. З опущеними очима перед Богом (= небо), покірний і свідомий власного гріха, він стоїть перед Богом по-іншому ніж фарисей.

тільки бив себе в груди. Знак каяття, так як били себе в груди всі ті люди, що бачили як Христос умирав на хресті (23,48).

Кажучи. Його молитва і не претендує бути молитвою. Він лише “говорить”. Багато скромних людей, але глибокого духовного життя, говорять, що навіть не знають чи їхні молитви щось вартують, чи те, що вони говорять Богові можна б і назвати молитвою. Цей митар, на відміну від фарисея, навіть не довіряє власній молитві. Він позбавлений і неї. Лише надіється на Господа. Однак “молитва смеренного крізь хмари пробивається” (Сир 35,17).

Боже, змилуйся надо мною грішним! Ця молитва, подібна до прохання прокажених і сліпого (17,13; 18,38), очищає і просвітлює, впроваджуючи в Єрусалим. Це прохання з двома полюсами: Його милосердя і моя убогість. Смиренність – це єдина якість спроможна привернути увагу Всемогутнього: робить з мене посудину, яка, позбавлена власного “я”, може бути наповнена Богом. Ця молитва митаря стане і моєю молитвою, коли відкрию свій гріх фарисея. Митар не вважає себе одним із грішників, а єдиним грішником, гіршим і більшим за всіх. “Інші” для нього, на відмінну від фарисея, є всі праведні.

в. 14: Кажу вам. Це Божий суд, урочисто вимовлений Ісусом – учителем Закону.

Цей повернувся виправданий. Віра, яка виправдовує, походить зі смирення, яке благає о милосерді. Син людський, коли прийде вдруге, знайде цю віру? Хто втрачає свідомість того, що усі ми грішні, і лише Бог виправдовує (Рм 3,23; 8,33) не має цієї віри. “Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати” (Рм 11,32).

а не той. Презумпція власної справедливості нікого не спасає. Праведник не буде виправданий аж поки не визнає свій великий гріх.

бо кожний, хто виноситься, буде принижений (= 14,11). Євангелист Лука повторює слова Ісуса після зцілення чоловіка хворого на водянку в домі фарисея (14,7-11). Тут говориться про смирення, без якого молитва неможлива. Без смирення молитва перетворюється на самовихваляння, а віра – на самовиправдовування.

Фарисей сам собі затягує петлю на шиї, кажучи “дякую тобі, що я не такий як той грішник”. Небезпекою християнського читача/слухача є сказати: “Дякую тобі, що я не такий, як той фарисей”. Це вже подвійна петля. Без смирення нема жодної користі від знання себе і Бога, а людина і далі залишається в обіймах Лукавого. Варта собі нагадати, що якщо гріх – це гордість, смирення, яке Лука вимагає від кожного віруючого – це визнати власну фарисейську гордість, якою зневажаємо усіх інших, які “не такі, як ми”. Лише Причиста Діва Марія може дякувати Богові за смирення, тому що Бог убиріг її від гріха.

II. Для роздумів

Ісус розповідає цю притчу, щоб виявити два помилкові наставлення, протилежні від євангельського: переконання бути праведними перед Богом і почувати себе вищим від інших (18,9). Цікаво зауважити, як два настав­лен­ня пов’язані між собою і як друге залежить від першого. Фарисей, що від­чуває себе праведним і переконаний в цьому, є теж завзятим і неми­ло­серд­ним суддею стосовно свого ближнього: «дякую тобі, що я не такий, як інші люди... або як оцей митар». Цікавим є теж те, як притча представляє два стояння на молитві, а потім закінчує, описуючи два способи життя. Мо­лит­ва показує щось, що перевищує її саму. Саме задля того те, що треба випра­вити, це не є в першу чергу молитва (вона є плодом чогось, що її попереджає), а спосіб, як ми уявляємо Бога і спасіння, нас самих і ближніх.

Притча має двох протагоністів – фарисея і митаря, кожний з яких зобра­жає інший спосіб ставити себе перед Богом і перед іншими.

Передусім, фарисей. Він каже правду. Його помилкою є не лицемірство, але надмірне довір’я на власну справедливість. Він вважає, що має в Бога «відкритий рахунок»: він не очікує його милосердя, не очікує спасіння як дар, але як нагороду, що йому належиться за його діла. Ми не маємо бути занадто строгі до нього, тому що він подібний до нас. Він каже: «Боже, дя­кую тобі...», таким чином, ніби показуючи, що його справедливість зале­жить від Бога. Але не від неї походить його молитва, ані критерії до суд­жен­ня ближніх. Можна сказати, що він – крім першого «дякую тобі» – навіть не молиться: він не дивиться на Бога, не порівнює себе до нього, не очікує нічо­го від нього, ані нічого не просить. Він зосереджується на собі і порівнює себе до інших, судячи їх дуже строго. В цьому його наставленні нема нічого від молитви.

Потім митар. Митарі працювали як податківці про­дуктів на імпорт і експорт. Були вони на службі в ненависних римлян. На великі податки вони ще накладали свої хабарі. І тому їх вважали явними грішниками разом із злодіями, проститутками, перелюбниками і поганами. Митар йде молитися до храму і його наставлення є цілковито протилежне від наставлення фа­рисея. Він зупиняється на відстані, б’є себе в груди і каже: «Боже, змилуйся наді мною грішним!». Каже правду; він, без сумніву, є грішником. Отже, його скромність не полягає в тому, що він себе принижує. Його становище є та­ким, як він його описує, так як і зауваження фарисея було теж реальне. Але він усвідомляє собі, що він грішник, почуває потребу в тому, щоб змінитися і, саме найважливіше, знає, що не може очікувати нічого від Бога. Нічим не може похвалитися і нічого не може очікувати. Він може тільки просити. Він покладає своє довір’я на Бога, а не на себе. І саме цю покірність, про яку говорить притча, Ісус хвалить: він не вихваляє життя митаря, так як і не зневажив діла фарисея.

Висновок ясний і простий: одинокий правильний спосіб стати перед Богом на молитві і в житті – це відчути себе постійно потребуючим його про­щення і його любові. Треба робити добрі діла, але не треба їх числити, а ще менше хвалитися ними. Так само не треба порівнювати себе з іншими. Фа­рисей є дійсно релігійною людиною і те, що він каже, є чистою правдою. Він вважає свою святість Божим даром, так як вважає теж Божим даром його віддаленість від митаря. Ввесь його спосіб відношення до Бо­га є помилковий. Критикується корінь, релігійна система, в якій він живе, а не якась, на­віть важка, непослідовність.

Притча не каже, що фарисей мав би жити так, як митар. Його діла є добрі, і такими вони залишаються. Не є критиковані його діла, але його спосіб дивитися на них. І не тому, що він їх приписує собі, так як це інколи гово­риться. В дійсності, він їх приписує Богові: «Дякую тобі». Помилка полягає в тому, що він дивиться на Бога у світлі своїх діл. Для Ісуса, натомість, погляд має завжди іти згори вниз, а не знизу вгору: від Бога до нас, а не від нас до Бога.

III. Для молитви

Пс 14; Сир 35,11-24; 1 Сам 2,1-10; Лк 1,45-55; 1 Кр 4,7; Рм 3,9-23
“Фарисей, гординею переможений, митар же покаянням похвалений, приступили до тебе, єдиного Бладики. Той, вихваляючись, втратив своє благо, а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився. У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже, як чоловіколюбець”.
(Неділя митаря і фарисея, Вечірня, Стихири на “Господи, взиваю я”).

o. Тарас Барщевський

Джерела: http://pcc.ugcc.org.ua/

Воїни Христа Царя