ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 16 серпня 2015 р.

16.08.2015р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю 11-ту після Зіслання Святого Духа

23 “Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. 24 Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. 25 А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. 26 Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. 27 І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. 28 Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. 29. Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. 30 Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг. 31 Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. 32 Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. 33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? 34 І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. 35 Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.” Матея 18,23-36

Притча про немилосердного позикодавця (Мт 18,23-35) завершує і підсумовує звернуті до учнів повчання Ісуса (гл. 18), темою яких є внутрішнє життя Церкви як закваски та передсмаку Божого Царства, тобто якими мають бути і чим повинні бути позначені стосунки у спільноті учнів. Саме тому ці повчання прийнято називати „церковною промовою”, що є четвертою з п’ятьох великих промов Ісуса в єв. Матея.

Ця промова Ісуса слідує за великим розділом 13,53 – 17,27, який відображає новий етап, певну зміну служіння Ісуса: неприйнятий на батьківщині (у Назареті: 13,53-58), після смерті Івана Хрестителя (14,3-12), серед зростаючої ворожнечі книжників та фарисеїв (глл. 15-16), Ісус віддаляється від натовпів та міст, і  починає навчати своїх учнів на самоті. Після заклику стерегтися фарисейської і садукейської закваски (16,5-15) та віровизнання Петрового (16,13-20), лунає пророцтво про церкву: 18 Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. 19 Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі.” Це предвіщення починає сповнюватись у подальшій розповіді, а саму 18 главу можна вважати певною кульмінацією виховання Церкви, промовою про її євангельську закваску: як стосунки в Церкві повинні бути відображенням Царства Небесного, нових стосунків (Союзу) з Богом і як вони віддзеркалюються у вічності.

Ці слова звернути як до учнів, яким довірено „в’язати і розв’язувати” (в. 18), так і до всіх християн, нагадуючи про нашу відповідальність один за одного.

Розпочинається ця промова із запитання учнів «Хто найбільший у Небеснім Царстві?» (в.1). Це запитання видає, що учні ще сприймають Ісуса як переможного царя і національного визволителя, і відповідно цього сприйняття уявляють Його царство, в єрархічній структурі якого вони мріють зайняти певне «більше» місце. На яких критеріях будується ця єрархія, що робить «більшім» у Царстві небеснім? Цим природнім, земним  уявам про велич та владу Ісус протиставить беззахисність, вразливість та залежність дитини: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (в.3). Тут йдеться не про дитячу невинність чи простоту, але про те, що дитина залежна від батьків, безпорадна, найменша у соціальній єрархії. Щоб увійти у Царство Небесне, треба «умалитись», стати «малим», уподібнюючись до Христа, котрий «6 існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, 7 а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини». А це вимагає радикальної переміни людини та цінностей, що визначають її життя, – навернення, проте:

Саме про таких «малих» йдеться у подальших віршах – застерігається від їх згіршення (про спокуси (6-9)) та говориться про велику любов та турботу Отця Небесного, який шукає заблуканих і радіє знайденому (про заблукану вівцю вв. 12-14). І цю любов і турботу учні покликані наслідувати (в.10: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували…»). Зневажливе ставлення чи байдужість до слабких, бідних, беззахисних, менш успішних в житті та заблуканих є зневагою самого Бога («кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця.»)

Слова про братерське напімнення (18,15-20) є продовженням та застосуванням притчі про заблукану вівцю (вв.12-14) у житті спільноти (слова «супроти тебе» в.15 є, ймовірно, пізнішим додатком і них не йдеться про особисті образи): як брата, що грішить, і тим віддаляє себе від спільноти, слід віднайти. Навіть виключення зі спільноти (в. 17: «коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар») не має бути покаранням, але має на меті виправлення брата та охорону спільноти від згіршення (спокус, вв.5-9). Учні мають таке право і відповідальність ( «Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» в. 18, пор. (16,19)), і мають її сповнювати в дусі поваги, терпеливості та справедливості.

Церква є спільнотою (зібранням євр. Qahal, гр. Ekklêsia) Нового Завіту, досвідом нових стосунків з Богом, усиновленням в Христі Ісусі. отож «19 … Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; 20 бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них.». Це стосується також і молитви за брата, що перебуває в грісі, але є також запевненням турботи, опіки та підтримки Небесним Отцем своїх дітей.

У віршах 21–35 вже йдеться про прощення особистих образ. Очевидно, що слід вибачати, але скільки? І хоча Петрове припущення про сім разів (зокрема, на тлі «справедливих» трьох разів) виглядає досить шляхетно, Господь вказує, що наше прощення не може бути обмежене підрахунками, що просто відкладають помсту, але бути безмежним та безумовним («до сімдесяти раз по сім», натяк на помсту за Ламеха (Бт 4,24). Ми не просто повинні терпіти до певного часу, але прощення повинно бути виявом любові, яка є неможливою без смирення. Притча про немилосердного позикодавця пояснює цю вимогу, пригадуючи нам про наші провини, про прощення яких ми щодня просимо: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» (Мт 6,12). Наші стосунки з Богом, що прощає нам безмірно великі провини ((10 000 талантів = прибл. 60 -100 мільйонів денних заробітків), повинні відображатися на наших стосунках з ближніми (100 динаріїв сума заробітку за 100 днів праці).

Церковна промова (гл.18) перегукується з Блаженствами (5,3-12): так само розпочинається з вбогих духом, тихих та засмучених (=малих), але, водночас, завершення притчі про немилосердного позикодавця є певною антитезою до «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя».

23  «Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми.
 24 Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. 25 А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. 26 Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. 27 І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той.
28 Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. 29 Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. 30 Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг.
31 Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. 32 Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. 33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? 34 І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу.
35 Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.»

Структура уривку

в.23 Вступ. Цар, що хоче звести рахунки.
вв.24-27 Цар і слуга, якому прощається борг, що не можливо віддати
в.24 Неймовірно великий боржник (десять тисяч талантів)
в.25 реакція на борг: засуд (його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав)
в.26. прохання потерпіти і почекати
в.27 І змилосердився пан …, відпустив його й подарував йому борг той.
вв.28 -30 Прощений слуга, що не хоче простити свому співслузі меньший борг
в.28а Боржник, що винен 100 динаріїв
в.28б реакція на борг: почав його душити, вимагаючи борг
в.29. прохання потерпіти і почекати
в.30 Небажання потерпіти, кинув у вязницю аж поки не поверне борг
вв.31-34 Цар і прощений боржник, якого засуджено за брак милосердя
в.31 друзі все розповідають Цареві.
в.32 Цар кличе немилоседного боржника і нагадує йому про милосердя
в.33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?
в.34.Покарання: передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу
в.35 Висновок: Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого

Притча має свій вступ (в.23) та висновок (в.35), що увиразнює основну думку притчи, та складається з трьох сцен. Перші дві є симетричні між собою підкреслюючи контраст між милосердям Царя, що прощає неймовірно великий борг своєму слузі (вв. 24-27) та черствістю вже прщеного слугі, що відмовляє в прощені свому співслузі (вв. 28-30. Третя сцена, в якій знову зустрічаємось з Царем та немилосердним слугою, дзеркально симетрична першій і завершується засудом цього боржника.

23  «Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Під слугами царя (букв. рабами – δουλος) розуміються його наближені, його оточення, ймовірно, правителі провінцій. Царі могли дозволяти таким слугам мати певну вигоду при збиранні податків для царської скарбниці з певної території, проте вимагаючи з них встановленої відповідно неї суми податків.

24 Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів.
Хоча збір податків викликав спротив з боку народу (пор. Мт 22,16нн), це не звільняло збирачів податків від обовязку внести в царську скарбницю встановлену суму, яку він був винен цареві. Ймовірно, саме про такий борг йдеться, проте відразу тодішних слухачів вразив його розмір –  10 тисяч талантів! Талант срібла дорівнював 6 тисячам  драхм або динаріїв, тоді як драхма або динарій – це денний заробіток звичайного працівника у Палестині. 10 тисяч талантів, отож, мали б відповідати близько 60 млн. денних заробітків (за іншими підрахунками — 100 млн.). Для порівняння: юдейський історик Йосиф Флафій повідомляє, що Архелай сплачував зі свого царства (Юдея,Самарія, Ідумея) 600 талантів, а Ірода Антипа (Галилея та Перея) – 200 талантів в рік, тож 10 000 талантів слід розуміти як образ безмірно великого боргу, який і не можливо віддати. Водночас ця сума вказує на ще більше невичерпне багатство – як такий борг можна було не помітити та не збідніти!

В юдаїзмі гріхи часто сприймались як борги перед Богом (як власне і в Отче Наш Мт 6,12: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим[1]»). Дуже важливий аспект: гріх – це провина не стільки в тому, було зроблене не так супроти когось, але найперше в тому, що мало бути зроблене, проте було занедбане; власне, гріх – як борг, що полягає у занедбаних обовязках чи у браці милосердя та співчуття. Равіни казали, що судного дня Бог буде судити своїх вірних не потому, скільки вони зробили зла, але по тому, скільки вони не зробили добрих діл, які вони мали або могли створити (пор. розповідь про Страшний Суд в Мт 25,31-46: „усе, що ви зробили … те, чого ви не зробили”).

25 А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати.

А що не мав той чим віддати: В Євангелії згадується про те, що вартніше за всі скарби світу – „Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?” (Мт 16,26).

Всі піддані царя, незалежно від їх статусу, вважались його рабами. За язичницькими законами того часу (у юдеїв вони були дещо м’якішими[2]), що не враховували жодних пом’якшуючих обставин, за несплату боргу в рабство забирали членів родини. Для порівняння: середня ціна раба в той час складала від 500 до 2 тис динаріїв, тож навіть продаж всієї родини цього боржника та його самого не змогла ь компенсувати цареві і тисячної частки його втрат.

Гріхи, що непомітно накопичуються та зростають як борг, який від певного моменту вже і не можливо контролювати, приводять людини до втрати свободи, вона перестає належати сама собі, а її рабство та неміч щораз то більше стають безнадійними. Це стан людини після гріхопадіння: закон був даний на порятунок від гріха, проте він став причиною спотикання, осуду за переступ, і, як наслідок, ще більшого рабства гріхові: 7 Що ж скажемо? Що закон – гріх? Борони, Боже! Але я не знав гріха, як тільки через закон: бож я не знав би пожадливості, коли б закон не наказав: «Не пожадай!» 8 Гріх же, взявши привід від заповіді, підняв у мені всяку пожадливість, бо без закону гріх – мертвий. 9 І я колись жив без закону. Та коли прийшла заповідь, гріх ожив,10 а я умер; так то заповідь, що мала б бути мені на життя, стала мені на смерть. 11 Бо гріх, узявши привід від заповіді, звів мене і вбив нею. 12 Все ж таки закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра. 13 Значить, те, що добре, принесло мені смерть? Ніколи! Але гріх, щоб показати себе, що він гріх, послуговуючись добром, завдав мені смерть, щоб гріх, завдяки заповіді, виявив свою надмірно грішну силу. 14 Адже знаємо, що закон духовий, а я тілесний, запроданий під гріх.15 Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. 16 Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. 17 Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені. 18 Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні; 19 бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. 20 Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені. 21 Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; 22 мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, 23 але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. 24 Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти? 25 Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» (Рм 7,7-25).

26 Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. 27 І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. 

В словах слуги можна побачити його сліпу гордість, оскільки він обіцяє повернути те, що сплатити не можливо. Проте, хоча слуга просить тільки терпіння та відстрочки, що його й так би не врятували та хиба ще більше ускладнили його становище,  одержує ж він повне прощення, що є виявом милосердя: 20 бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається. 21 Тепер же без закону з’явилася Божа справедливість, засвідчена законом і пророками; 22 справедливість Божа через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. 23 Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, 24 і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: 25 якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх” (Рм 3,20-25).

Для багатьох віруючих протиріччям, що його не можливо розв’язати, є запитання: Бог є справедливий чи милосердний? В цьому уривку Мт та послання апостола Павла цей парадокс розривається: Справедливість Бога, який знає наші борги і нашу неміч їх віддати, виявляється у Його прощенні, що є знаком його милосердя. Цей великий борг, що повністю дарується, стає виявом безмежної щедрості та благості Царя.

28 Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. 29 Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. 30 Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг.

Вийшовши: Слово вказує, що попередня подія відбувалась в палатах царя та за його присутності, про якого швидко забув прощений боржник, випадково зустрівши свого співтовариша. Сто динаріїв було середнім заробітком за сто днів праці, тобто сумою, яку можна було відробити та компенсувати. на тлі 10 тис. талантів, до того ж дарованих, вона все ж була мала бути майже непомітною.

„Ось якою великою є різниця між гріхами проти Бога та гріхами проти чоловіка! Настільки ж великою, як між десятьма тисячами талантів та сотнею динаріїв, і навіть ще більшою. Причина цього полягає як різниця між особами, так і безперестанному повторенні гріхів. Перед очима людськими ми стримуємось і стараємось не грішити, але на Бога, хоча Він на нас щоденно дивиться, ми не вважаємо, не стидаємось, – навпаки, і робимо все, і говоримо про все без страху. І не тільки від цього залежить важкість гріхів, але ще й від тих благодіянь та честі, котрими ми пошановані від Бога” (свт. Іван Златоустий).

Слова співслуги майже дослівно повторюють слова позикодавця, проте з протилежним наслідком: останній прохаючи потерпіти одержав прощення, першому ж відмовляється у можливості відробити борг.

Поведінка немилосердного позикодавця разюче відрізняється від милосердної поведінки царя, до того ж позначена гнів та жорстокістю (заходився душити його), викликаними жадібністю та грошолюбством. Саме гордість, в чому б вона не виявлялась – в грошолюбстві, гніві, самолюбстві, – не дозволяє нам вибачити, дарувати нашим ближнім провин чи образ, навіть коли вони нас про це просять, тоді як легко знаходимо виправдання для своїх значно більших переступів.

Отож … згадавши про безліч талантів, стараймося хоча б тому прощати ближньому нечисленні та неважкі образи. Ми повинні дати звіт за виконання приписаних нам заповідей, але ми не в змозі виконати усього, щоб ми не робили. Тому Бог і дав нам легкий та зручний засіб для повної спати усіх наших боргів –тобто забуття образ” (свт. Іван Златоустий).

31 Як же побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне.

Перебуваючи у в’язниці людина не могла заробити і отож сплатити боргу, хиба що за допомогою друзів та близьких. Вони і пішли шукати справедливості у царя.

32 Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. 33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?

Чи не слід було…: Наші стосунки з Богом повинні відображатися на стосунках з ближніми і навпаки: прощення та відпущення наших провин повинно відзеркалюватись у співчутті, терпеливості, готовності простити нашого ближнього.  „А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили.” (Мт 25,40).

Отож, вимога Спасителя подвійна: щоб ми відчували свої гріхи, та щоб прощали іншим. Відчувати свої гріхи потрібно для того, щоб зручніше було прощати їх іншим (оскільки той, що роздумує про свої гріхи, буває вирозумілішим до інших). Прощати ж іншим ми повинні не словами тільки, але від чистого серця. Не будемо, отож, обертати проти самих себе меча своїм злопам’ятством. Чим і чи в такій же мірі завдасть тобі зла той, що образив тебе, скільки сам ти собі завдаєш, живлячи у собі гнів та підпадаючи за це Божого осуду? … Якщо ж будеш ображатись та обурюватись, то сам постраждаєш – не від нього, але від себе самого” (свт. Іван Златоустий).

34 І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. 35 Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.»

За юдейськими законами катування були заборонені, проте вони були поширені серед язичників, а також застосовувалися за Ірода. Велич боргу немилосердного слуги робила його становище безнадійним.

Боже милосердя та дар прощення є не відкличними, проте людина, яка не вміє вибачати, не зможе також і їх прийняти і сама замикає себе у в’язниці свого враженого самолюбства, будучи катована своїми ж образами.

„Слухайте, лихварі, безжалісні та жорстокі! Ви жорстокі не для інших, але для самих себе. Коли носиш злобу, знай, що носиш її сам до себе, а не до іншого, себе самого обтяжуєш гріхами, а не ближнього….

Якщо благодіяння не зробило тебе кращим, то залишається виправляти тебе покаранням. Хоча благодіяння і дари Божі незмінні, проте злоба так посилилась, що порушила і цей закон”. (свт. Іван Златоустий).


[1] Так в перекладі Хоменка, проте в літургійному перекладі читаємо „провини наші”.
[2] Наприклад, якщо хтось був винен грошима чи іншим, його майно могло були частково забране або описане, проте завжди залишалась частка, необхідна для прожитку та для праці, якою міг відробити борг.

Джерело:   ПАТРІАРША КАТЕХИТИЧНА КОМІСІЯ

Немає коментарів:

Дописати коментар