ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 31 липня 2015 р.

31.07.2015р. Б. / СКАРБИ ШЕПТИЦЬКОГО

29 липня минуло 150 років від дня народження глави УГКЦ Митрополита Андрея Шептицького, який своєю всебічною і невсипущою працею, піднімав Український Народ до рівня зрілости і гідности бути самостійним державним народом. За мудрі настанови й великі труди він отримав багато народних імен: Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації, Великий митрополит. Нині пригадуємо його великі скарби, які він поклав на жертовник служіння Богові й своїй Вітчизні.
 
Скарб у слові

У листі до своєї матері А. Шептицький говорить: «Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис й українське мистецтво, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну». І вже на початку свого урядування в Церкві, в 1900 році, владика Андрей у своєму слові до вірних виголошує присягу: «Божу батьківську землю любити і не пускати її з рук, і на ній доробитися добробуту на взір інших народів». А наступного року в Пастирському листі Митрополит її потверджує: «Як у кожній праці і в кожному слові, так і в тому моєму письмі я шукаю лише добра народу... Ті обов'язки накладає на мене не лише моє становище Митрополита, але й торжественна присяга, зложена в день вступу в монастир, що буду відповідно до моїх сил працювати для добра суспільности, а найбільше саме переконання, що ставить мене в ряді громадян-патріотів із яких хотів би я бути найліпшим». Наступних піввіку Роман Марія Олександер граф на Шептицях митрополит Андрей Шептицький ревно сповнятиме цю складену перед українським народом присягу.

Його діяльність охоплює не тільки душпастирство й суспільне життя галичан, але й чи не всі  галузі народного господарства — торгівлі, промислу та модерного хліборобства й окреслює шлях його розвитку й поступу: «Ми всі думаємо про цей поступ і бажаємо своєму народові всесторонньо кращої будучности. Всі здаємо собі справу з того, на чому цей  поступ  має  полягати. Розуміємо, що треба нам звернути особливішу увагу на стан рільників, яких надмірне  зубожіння  і темнота видається часом непоборною перепоною  до поступу… Мусимо вжити всіх можливих способів до здвигнення промислу, без котрого рільництво в наших часах не може утриматися. Мусимо на цілій лінії взяти в руки  торгівлю, організувати в усіх селах всі ті установи, що яким-небудь способом помагають людям у їхньому житті і праці. Нема одної галузі культурного і економічного життя в нашому народі, в котрому ми зробили б хоч соту частину того, що потрібне. Сто разів більше, як у кожного іншого народу, треба нам іще думати про поставлення самих  підвалин нашої хати, про цілу економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде і безхосенне».

На відміну від Європи, де Католицька церква звертала основну увагу на робітників, кир Андрей у своїх посланнях, а головно в посланні «О квестії соціяльній», подає власний погляд на становище українського суспільства, говорить відкрито з народом про його важке економічне становище та способи його покращення. Андрей Шептицький часто стверджував, що тільки віруючі особи спроможні побудувати добрий економічний лад, оскільки їхньою метою є не лише особистий дохід, а й загальний добробут.

Саме тому, на переконання владики Андрея, парохи повинні були опановувати й світські  ремесла: торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. До цього змушували обставини бездержавності українського народу, а з іншого боку — УГКЦ не мала серйозної державної  підтримки від окупаційних урядів. Саме тому «християнин, а тим більше священик мусить домагатися якнайстислішого контролю. Контроль вважати за брак довір'я, а навіть за особисту образу є знаком такої примітивності у справах фінансових та економічних, що мусить бути підозріння, що цим самим прикриваєте нелад і невміння провадити справи»,— писав митрополит у посланні  «Про милосердя». Зауважимо, що його моральний авторитет у суспільстві був беззаперечний. Невипадково, коли на Галичині виникло протистояння між українськими кооператорами та приватними купцями,  митрополит своїми порадами благословив і довів до примирення між обома сторонами та був обраний до їхніх управлінських органів. Це стосувалося й інших серйозних питань громадсько-політичного життя краю. «Християнин може і повинен бути патріотом!». Духовний пастир навчав, що найкращим виявом патріотизму є особиста праця та самопожертва, прикладом чого є духовенство та й усі ті, що в своєму становищі служать задля добра народу.  

Сьогодні, коли ми оглядаємо багатотомну спадщину митрополита Андрея Шептицького в слові (далеко не всю зібрану й опубліковану — прим. Р.І.), — Пастирських посланнях, листах і документах, — починаємо лишень чітко бачити обриси його величної постаті. Хоч узагальнюючих фундаментальних наукових досліджень його духовного слова наразі ще не маємо, впевнено можна сказати, що його твори часто були тісно пов’язані з його конкретним досвідом й практичною діяльністю, а його погляди на суспільство випереджували соціальне вчення Католицької Церкви на 50–60 років.

Скарб у капіталі

Владика Андрей на початку своєї душпастирської праці мав у своєму посіданні зубожіле селянство, греко-католицьке духовенство й невеликий прошарок інтелігенції які з нього вийшли, в основному адвокати й вчителі, та лишень перші спроби впорядкованого економічного життя українців Галичини. Абсолютну відсутність розуміння потреби нового ведення господарства й фінансів українцями найкраще характеризує наступний епізод з початку ХХ століття, коли митрополит Шептицький став депутатом Віденського парламенту. В 1902 році Міністерство сільського господарства Австро-Угорщини запропонувало близько чотирьох мільйонів австрійських крон (в той час дві крони становила плата робітника за день праці). Шептицький попросив парламентарів від Галичини підтримати цей законопроект, проте, тодішній депутат Кость Левицький видав «геніальну» фразу: «А що ми з тими грошима будемо робити?». Й тоді Шептицький зрозумів, що йому не залишається нічого іншого як самому створювати господарські школи й сильні економічні господарства та інвестувати власні кошти в українську Галичину. Дякувати Богові, рід Шептицьких був одним з найзаможніших як в Австро-Угорській імперії, так і пізнішій Польщі. Й тільки відповідно звіту за 1910 р., митрополит Андрей Шептицький мав на  своїх банківських рахунках наступні суми: «Земельний банк гіпотечний» — 4 441 667 корон, Банк Овчарський — 8 583 182 корон, Крайовий союз кредитовий — 27 203 616 корон, Народна торговля — 112 760 корон, з акцій і валют — 611 465 736 корон. Тобто загальна сума його коштів складала близько 700 млн. римських, й це не рахуючи тисяч гектарів землі й більше 30 тисяч гектарів лісових угідь. Погляньмо схематично, як владика Андрей формував відповідні українські структури  у фінансах, сільському й лісовому господарствах та видобутку нафти.

Отож, фінанси. Завдяки Шептицькому, Господарське товариство взаємного кредиту «Дністер» щороку поліпшувало умови для своїх клієнтів і найвищих здобутків домоглося через десять років від початку свого існування саме за часів митрополита Андрея. Він який зробив значні особисті вкладення в товариство, заохотив до цього духовенство й посприяв налагодженню співпраці із зарубіжними фінансовими установами. У 1908 р. Шептицький  увійшов до складу комітету засновників першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Найбільшими акціонерами Земельного Банку Гіпотечного (ЗБГ), що почав повноцінно працювати через два роки, стали митрополит Андрей і товариство  «Дністер». В основному, завдяки Шептицькому ЗБГ невдовзі став єдиним українським банком, що здобув визнання у світі, а його цінні папери оплачувалися у всіх банках Європи. ЗБГ займався довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заставу земельних  ділянок і нерухомості. Банк також допомагав у разі тимчасових фінансових  труднощів українським кооперативам і купецтву, що належали до «Сільського Господаря», «Народної Торговлі», «Маслосоюзу». Як наслідок — у 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів і становив 8,36 млн. польських злотих. Кредити ЗБГ надавав часто під поруку митрополита, незважаючи на платоспроможність і фінансове становище  позичальника. Водночас Шептицький дбав про те, щоб банк скуповував різні типи цінних паперів не одного, а кількох власників, зменшуючи ризики їх втрати чи банкрутства. Купівля-продаж цінних паперів за посередництва банку сприяла отриманню максимальних прибутків з акцій, і це був для митрополита надійний шлях збільшення статків з мінімізацією у випадку фінансових негараздів. Банківські рахунки Шептицького носили назви відповідно до церковних потреб: «Національний музей», «Крилос», «Унів», «Гошів», «Яхторів»… Шептицький був партнером багатьох європейських банків, будівельних і брокерських контор, через німецьких та довіреного адвоката купував у німецьких містах Вестерлянд-Сільді, Лейпцигу, Гамбурзі земельні ділянки і споруджував на них будинки на продаж. А прибутки від реалізації нерухомості надходили до вже відомого ЗБГ. Аналогічну діяльність митрополит  провадив і в Голландії. До речі, дослідники віддають належне його фінансовій інтуїції, коли перед початком Другої світової війни  у 1939 р. Шептицький продав усю нерухомість у передвоєнній Європі. 

Сільське господарство. Маючи у власності кілька тисяч гектарів земельних угідь, на яких переважно селяни-орендарі вирощували сільськогосподарську продукцію, що йшла на експорт і до Європи, Шептицький був доволі відомою особою в ділових колах не лише Австро-Угорщини, а й Англії, Німеччини, Італії, Швейцарії, Нідерландів. Про молочарські спілки ми вже згадували.

На межі XIX-XX ст. в Галичині працювало 332 нафтових підприємства, більшість з яких належала закордонним інвесторам. Іноземці провадили нафтовидобуток з особливим  соціальним, економічним та екологічним  цинізмом. Митрополит Шептицький був  єдиним українським підприємцем, який становив їм конкуренцію. Він повністю викупив маєток Перегінське, що у Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні, і уклав договір на 30 років з нафтовим об'єднанням «Галіція» про видобуток вуглеводів на митрополичих угіддях. За умовами цього контракту, компанія заплатила Шептицькому одразу 1 млн. корон, а щомісячні прибутки надалі розподілялися наступним чином: 12 % на два рахунки митрополії та особистий митрополита. Додатково об'єднання зобов'язувалося платити по 500 корон за кожну задіяну нову свердловину.

У цьому бізнесі, як і в інших, традиційними були вимоги Шептицького щодо робітників: створити сприятливі умови праці для них і, відповідно, застрахувати їх на випадок травми або смерті на промислі. Жодне інше підприємство з тих, що працювали на той час у краї, не мало й натяку на такий «соціальний пакет». За належним дотриманням умов договору від імені митрополита наглядав довірений адвокат Гвоздецький.

Лісівництво. В Перегінському право на вирубку лісу митрополит передав фірмі «Глесінгер» з двома обов'язковими вимогами: дотримуватися  належних  умов  праці  робітників  і забезпечити  дровами  всі  церковні установи в окрузі. Шептицький першим утворив у своїх лісових угіддях  екологічний  осередок «Охорона природи». В такий спосіб майже  30 тис. гектарів лісових угідь було поділено на три господарські округи, якими управляли інженери-лісничі. На нарадах провідних фахівців за участю лісничих та урядників фірми часто бував і сам митрополит. Усі знали, що улюбленим його відпочинковим заняттям були об'їзди на кінній бричці лісових територій, тож він завжди був у курсі справ. У веденні лісового господарства Митрополитові Андрею допомагав також його брат Казимир (у чернецтві — Климентій, нині Блаженний) — голова Галицького лісничого товариства і співавтор австрійського закону про ліси. Крім продажу деревини, що разом із нафтовидобутком становив 65 % усіх фінансових надходжень Галичини, лісові угіддя Шептицького славилися високим рівнем організації полювань, а мисливські угіддя в лісах Перегінська належали до найкращих у тодішній Польщі.

Найбільший скарб — у людях

Економічна модель Шептицького була унікальна для свого часу: він намагався створити українську християнську державу за умов окупації українських земель чужинцями. В центрі моделі лежала турбота про просту людину з її проблемами й клопотами, з її насущним життям. Разом з тим, такий християнський персоналізм передбачав як відповідний статус і становище, так і відповідну поведінку самої людини та її вплив на розвиток народного господарства. В його розумінні, єдині праця та ощадність є джерелом майна християнина, і як роз’яснює владика: «Люди часом думають, що наука Ісуса Христа стоїть на перешкоді у старанні про дочасне майно. Хоч це не так! Наука Ісуса Христа ще й помагає до осягнення добробуту. Бо освячує і скріпляє те, що на згадку всіх розумних людей є єдиною чесною дорогою до осягнення майна». Кир Андрей переконує в цьому вірних не лишень своїм словом, але й власними коштами, ділами, особистим прикладом. Порятунком для більшості українських селян Галичини Андрей Шептицький вважав кооперацію: «Лучіться разом, заводіть по ваших селах крамниці християнські, шпихлярі громадські і всякі інші пожиточні установи». Церква під урядуванням Шептицького засновувала осередки товариства «Сільський Господар» на парафіях і при читальнях «Просвіти», громадські склади для зерна та кооперативи змішаного типу «Народні доми», які кредитували селян і займались виробничою діяльністю й постачанням та збутом продукції. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію коперативного ліцею та садівничо-городничої школи у с. Милованні, сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів, пожертвував на український «Пласт» гору Сокіл. Під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де навчали юнаків комерції. Шептицький заснував у Львові українську склодувну фабрику з найсучаснішим устаткованням вартістю 0,5 млн. дол. Разом з братом вони вклали поважні кошти в львівську шоколадну фабрику, а коли вона стала на ноги, відмовились від своїх часток. Митрополит також викупив  кілька львівських будинків, які згодом на прийнятних умовах здавав у приватну оренду під представництва українських спілок і фірм, магазинів і помешкань. Водночас, Андрей Шептицький спричинився особисто до фундації цілого ряду банків, українських фабрик, магазинів, просвітницьких, навчальних, соціальних та медичних закладів. Як пишуть дослідники, в архівах збереглося багато томів листів, у яких робітники, ремісники і селяни писали митрополиту про свої думки щодо умов та оплати праці. До речі, науковці відзначають три обов'язкові вимоги Шептицького, які він висував своїм розпорядникам або партнерам по бізнесу щодо найманих працівників: матеріальне стимулювання, нормальні умови праці та духовна опіка.  

Непересічний історичний досвід

Нині для дослідників очевидно, що одним із визначальних чинників становлення національного господарського руху в Галичині першої половини ХХ століття була УГКЦ й визначальну роль у цьому процесі відігравав її глава — митрополит Андрей Шептицький. Не менш вражаючі його здобутки у сфері соціального капіталу, що стали до певної міри революційним явищем, оскільки владика Андрей зумів підняти на новий рівень українське суспільство. Більше того, означені три сегменти трудів Шептицького заклали такі підвалини в духовній площині галичан, які дозволили зберегти національний український організм й успішно перетривати численні окупації загарбників. Але чи не найбільшою  заслугою Великого митрополита стало втілення в Українській Греко-Католицькій Церкві ідеї спільноти як живого національного організму, виховуючи суспільство на засадах християнського здорового патріотизму. Що більше: цей непересічний досвід не так давніх минулих поколінь наших предків, може бути цікавим і для сучасного українського соціуму, особливо, коли соціальні потрясіння та суспільні зміни чомусь стають вигідними лишень для пострадянських олігархічних  кланів, а насущні потреби всього суспільства відходять на марґінеси.

Прес-служба Архієпаріхї за матеріалами п. Романа Івасіва, газета «Галичина»

Немає коментарів:

Дописати коментар