ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 4 лютого 2015 р.

04.02.2015р. Б. / Владика Венедикт: «Російській уряд має панічний страх перед усіма перемінами, які стали і стаються в Україні»

Венедикт Алексійчук
У часи кровопролиття, неспокою та невизначеності, часто, вчасно сказане мудре та виважене слово, щира розмова допомагають зрозуміти ситуацію та визначитися із правильними діями.

Про причини війни на Сході України, підтримку бійців у зоні АТО та чи змогла б людина сама знайти Бога, навіть ніколи про нього не чувши, ми спілкувалися із владикою Венедиктом Алексійчуком.

– Владико, яка, на Вашу думку, головна причина військових протистоянь, які тривають на Сході  нашої держави?

– Цілковито переконаний у тому, що причиною будь-якої війни є природа людини, яка є пошкоджена первородним гріхом. Коли поглянути на світ природи, то звірі хоч поодиноко можуть знищувати одні одних, однак, вони не творять воєн. Вони не воюють  одні з одними, як це роблять люди. А людина, що є найбільш досконалою формою буття на земній кулі, вбиває одна одну. Це генетична людська схильність до гріха, про яку каже апостол Павло: «Що хочу робити, те не роблю, а, що не хочу робити, те роблю». Кожен із нас має цей досвід: хоче щось доброго робити, гарного, але через схильність до гріха розвиваються навички гріховні, які має кожен із нас. Із цієї гріховності постають різні протистояння, амбіції та людські війни.

Людині важко прийняти, що хтось може бути інакший. Саме з цього походить один із наших головних гріхів – осуд. Чому ми посуджуємо людей? Бо не сприймаємо, що людина є іншою. Завжди прирівнюємо до себе. Що для нас є критерієм осудження? Переконання, що я сам би так не робив. Нам тяжко сприйняти, що хтось або щось може бути іншим.

На мій погляд, війна на Сході почалася через те, що наша сусідня держава, а це інший світогляд, не змогла прийняти змін і всього того, що почало діятися в Україні. Для них це стало немов би певною загрозою, а саме ці зміни можуть прийти й до них. На мій погляд, Росії особливо не потрібен Крим, та навіть Донбас, хіба в неї мало своїх, не до кінця освоєних територій? Я цілковито переконаний, що російській уряд має панічний страх, до кінця ними самими не усвідомлений, перед всіма тими перемінами, які стали і стаються в Україні. Це  на перший погляд може здаватися дивним, як така супердержава має страх через меншу державу. Не страшно для них, коли такі зміни відбуваються в Прибалтиці, навіть слов’янських країнах: Словенії, Чехії, Польщі чи інших, але коли говориться про Україну, то для Росії це дуже боляче прийняти.

– Багато людей гине впродовж останніх місяців. Як християнин повинен сприймати ці смерті? Як боротися зі страхом перед ними?

– Я не певний того, чи сьогодні дійду до своєї домівки, не певний і за вас, ні за кого з нас. Є особи з якими добре зналися і їх уже немає на світі, а для цього зовсім не потрібно було війни. На дорогах України гине щороку 4-5 тисяч людей. Люди дуже часто гинуть, помирають навколо нас. У кожного з нас свій час. Ми не знаємо коли й кого Бог забере. Смерть непередбачувана. Як кажуть в народі: «Знав би, то подушку підклав би». Ти не знаєш, де ти можеш померти і в який час. Можна заснути і вранці не прокинутися.

Одна з наших проблем, що ми живемо так, немовби будемо жити вічно тут, на землі. Ніхто з нас не думає про свою смерть, ми завжди будуємо свої плани, немовби жили б, жили і жили. Один з філософів казав, що людина народилася, щоб померти. Ми святкуємо день народження, але з іншої сторони ми святкуємо, що кожен рік наближає нас до смерті, стаємо старіші. Ми не знаємо, коли кожного з нас застане смерть.

Звичайно, смерть на Сході це трагедія, гинуть люди, молоді хлопці, які мають сім’ї, дітей, або ще навіть не одружені, гинуть мирні люди. Це нічим не можна виправдати. Тим паче це війна, а на війні тяжко розібратися хто наскільки правий, хто мав право стріляти чи не стріляти? Де є межа оброни, захисту, нападу? Будь-яка війна – це трагедія.

Під час богослужінь ми завжди молимося за мир. Я для себе колись не усвідомлював чому ми молимося за державу, правління, та за військо, але в певний момент зрозумів. Коли в суспільстві настають війни, непорозуміння, протистояння, тоді люди здатні на все. У мирському житті та людина була добрим сім’янином, взірцевим громадянином, а коли стаються такі непередбачені військові ситуації, людина здатна на страшні речі, на які в людських, звичайних умовах не була б здатна. Тому війна – це щось трагічне в людському житті, тож стараймося, щоб ніколи війни не було.

– Що можуть і що повинні робити ті люди, які чекають своїх рідних із війни? Своїх чоловіків, братів, друзів? Чим вони можуть допомогти їм тут?

– Найперше, вони мають якнайкраще самі працювати там, де Бог їх поставив. Бо одна з наших проблем в тому, що забагато часу перебуваємо в Інтернеті, переглядаємо телебачення та слухаємо радіо, немовби будучи весь час на передовій. Досить часто ми, через засоби сучасної комунікації, перебуваємо на всій території АТО. Тому я би радив обмежити себе в цьому огляданні. Може хтось сказати: «Треба, щоб я знав, що діється». Добре, ти знаєш про ситуацію, а що це дає тобі? Щось вирішить? Чи допоможе твоїм ближнім і знайомим, які перебувають там? Навпаки, це не дасть тобі нормально, добре працювати там, де тебе Бог поставив.

Погляньте на  людський організм. Якщо нога болить то серце не рветься до ноги, а є весь час на своєму місці і виконує свою функцію. Мозок тоді також на своєму місці, нирки на своєму місці, хоч нога болить і, можливо, там  операцію потрібно робити. Але всі працюють на своєму місці. Тому те, чим ми можемо найбільше допомогти для наших рідних, які там, в АТО – добре працювати на своїх місцях. Це дасть найкращий ефект. Солдати саме для того там і стоять, щоб ми працювали чесно, жили без хабарів, без обману і хитрувань.

Із практичної точки зору варто просто підтримувати цих людей: подзвонити до них, послати смс, щоб мати з ними певний зв’язок, щоб вони не чулися самотніми. У людському житті ми завжди шукаємо підтримки з боку інших, певного сприяння, допомоги. Тому дуже важливо надавати цю підтримку іншим.

– Як телефонуючи самому не панікувати, бо коли дзвонити з плачем, то тій людині може бути ще гірше?

– Найперше самому потрібно заспокоїтися. Потрібно осягнути мир і спокій, щоб у тій телефонній розмові або при зустрічі, цей мир і спокій передати. Піддаючись емоціям, людина думає, що своїм співпереживанням вона чимось допоможе. Якщо військовий має лишитися живим, то він лишиться живим і після АТО. А якщо Бог захоче покликати його до себе, то можна жити і в мирних обставинах, і Бог все одно покличе його до себе. Тож немає різниці де ти є. Як ми кажемо: «Людина стріляє, а Бог кулі носить».

– Хіба це не свідчить про долю? Чи доля і Божа воля це різні поняття?

– Нам важко збагнути Божі речі по-людськи.  Коли ми вживаємо слова «доля», «воля Божа», «промисел Божий», то кожен із нас в це все вкладає своє розуміння. Я завжди вживаю інший вислів: «За тим стоїть Господь». Бог стоїть за всім, що діється в нашому житті, Бог знає про те все, що відбувається, і я довіряю Йому.

– За вашими спостереженнями, що змінилося в духовному плані людей за другу половину 2013 року та у 2014 році, після пережитих подій на Євромайдані та за час війни?

– Думаю, що ці зміни відбувалися не лише упродовж минулого року, але ще з часу початків незалежності  України. Наша люба держава крок за кроком змінюється, стає іншою. Але це не може статися відразу. І так само, як в свій час була потрібна  Революція студентів на граніті, та їх голодування, так потрібний був наступний з етапів – Помаранчева революція, чи тепер Революція гідності. Зауважте, все це відбувалось з відрізком більш-менш у десять років. Це є своєрідні кроки. І ця революція теж такий черговий крок і певний рівень, на якому ми утвердилися. Це означає, що ми вже трохи більше почали думати, як народ, як нація, суспільство. Бо в нас, українців, є те, що ми кажемо в поговірці: «Де два українці, там три гетьмани». Кожен прагне керувати і кожен полюбляє мати «свою думку». Нам дуже важко працювати в команді для чогось спільного. І ця ситуація показала нашу спроможність стояти пліч-о-пліч, сприяти й допомагати одні одним.

Погляньте, як сильно тепер розвинувся волонтерський рух. Це свідчить про бажання підтримати, симпатизувати, простягнути руку допомоги. Я вважаю, що за цей час, трохи більше ніж 20 років незалежності, ми, як українці, вчимось більше разом працювати. Ми – чудові люди. Я об’їздив багато країн і можу сказати, що українці є гарним народом. А кожен українець окремо – неповторний. Але як бачимо в історії, нам завжди бракувало єдності і однодумності. Ці труднощі нас змінили та об’єднали.

Я чув свідчення дуже багатьох людей, які були на майдані, активних учасників, навіть тих, хто раніше був далекий від Церкви та Бога, які казали, що усвідомили в часі Майдану, Божу допомогу. Українці почали усвідомлювати, що самі не можуть собі дати ради. Своїми військовими силами, зброєю, ми, здавалося б, є значно слабші і тепер перед нашим ворогом. Однак маємо робити все те, що в наших зусиллях і спроможностях, але розуміти, що: «Без Бога не до порога».

– Що буде з людьми, які отримали рани і травми, залишилися без рук, ніг, зору? Як їм жити далі?

– Найперше цими питаннями повинна займатися держава, яка надаватиме потребуючим відповідний соціальний захист. Їм призначать ту чи іншу соціальну допомогу або пенсію. Я зустрічав у житті людей, які були покалічені, але які були щасливі. Певний того, що кожний з нас зустрічав людей, які були прикуті до ліжка, однак були повні миру, любові. В той же час бачимо освічених людей, але – хамів, однак бачимо людей, які не мають освіти, це наші бабусі-дідусі, котрі закінчили 3-4 класи, і вони – повні любові, радості і милосердя. Тому немає великої різниці, що ти маєш, кошти чи маєтки, навіть не постає питання, яку посаду ти займаєш? Сьогодні одна посада, завтра – інша. Але залишається питання: ким ти є? Воно – найважливіше. Ми живемо всього декілька десятків років і потім зустрінемося в Господа. Тому дуже важливо відповісти на питання: якими ми є?

– А як у цей складний час вміти акумулювати в собі радість, щоб бути щасливим?

– Радість можна акумулювати лише тоді, коли ми зустрінемо Бога. Святий Августин казав, що не пізнає людське серце спокою, аж поки не пізнає Бога. Коли ми зустрінемося з Богом, то вже будемо все інше сприймати в контексті цього досвіду. Світське життя нас «зматеріалізовує», тому ця радість знов і знов повинна відновлюватися молитвою, читанням Святого Євангелія, Сповіддю і святим Причастям. Святий Августин також казав, що якщо Бог на першому місці, то все інше – на своїх місцях.

Кожна людина створена на образ Божий і тому кожна особа шукає свого Творця. Скільки в світі є людей? І всі вони шукають Бога. 2000 років тому назад сталася подія, яку ми й досі не можемо усвідомити. Не людина шукала навпомацки Бога, а сам Бог прийшов до неї. Тому християнство навіть не є релігією. Бо що таке релігія? Це коли людина шукає Бога в силу релігійних практик, традицій, обрядів. А тут, сам Бог прийшов до нас. У християнстві Бог сам приходить до людини та ощасливлює її.

– А якби людина жила десь поза християнським суспільством і ніколи не чула про Бога чи вона змогла б пізнати його?

– Так, це дуже гарно розповідається на прикладі з життя святої Варвари. Це дівчина, яка жила в часи, коли християни вже були серед її оточення, але її батько-поганин беріг її від контактів із християнами, бо боявся, що вони на неї вплинуть. Він закрив її у вежі, щоб вона не мала контактів ні з ким. Але вона через вікна дивилася на світ, на природу, та будучи розумною і второпною, роздумуючи над цим, прийшла до розуміння про існування єдиного Бога, до усвідомлення, хто створив цей світ. Коли вона зустрілася з християнами, то вони лише її ознайомили з Доброю новиною. Цей приклад святої Варвари показує, що людина здатна, коли вона чесна перед собою, відкрити й пізнати Бога в будь-яких обставинах.

– Бійці АТО зараз повертаються і в інтернеті з’являється все більше статей психологів, священиків-капеланів про психологічну реабілітацію бійців, коли вони приїжджають у відпустку чи взагалі повертаються додому. Як Церква збирається надавати психологічну підтримку тим хто побував у зоні бойових дій?

Ми провели для священиків-капеланів вишкіл про те, як мати справу з людьми із посттравматичним синдромом. Солдати дуже часто приходять до священиків на сповідь чи просто на розмову, бо довіряють їм. Тому, було організоване навчання, щоб душпастирі отримали певні  поняття про те, як зрозуміти чи людина має якісь проблеми, бо кожен випадок є особливий.

Їхні пережиття часто є нормальною реакцією організму на неадекватну ситуацію, якою є війна. Дуже часто ті проблеми, які люди мають в собі всередині, не виходять назовні в світському житті. Часто психологічні труднощі та проблеми людей проявляються чи загострюються саме під час служби в АТО.

Важливо контактувати з ними, щоб вони не були самотні, щоб вони мали з ким довірливо поговорити – це найважливіше. Більшість випадків в такий спосіб можуть бути вирішені. Якщо я бачу, що не здатний допомогти цій особі то важливо контактувати чи зі священиком, чи з психологом, психотерапевтом або психіатром.

У складній ситуації людина часто бачить своє справжнє лице. Я читав про концтабори, як про радянські, так і про німецькі, про те, що зазвичай за 2-3 тижні з людини спадала маска її виховання. Вона ставала або великим героєм, людиною з великої букви, підтримувала інших, або показувала негативні риси, де вона старалася понизити інших, скористатися іншими, щоб самій вижити. Тому складні ситуації показують наше лице.

Гітлер вигадав собі ідею якоїсь вищої нації. Сталін та його оточення – ідею світлого майбутнього, і заради тієї ідеї, вони вбивали людей. Ми дуже часто маємо страх, боїмося сказати свою позицію, думку. І часто такі люди, як Гітлер і Сталін, а вони були параноїдальні, хворі люди, просто кажучи, просували свої ідеї. Я маю інформацію, що деякі російські вищі військові чиновники  усвідомлюють те, що ця війна – зло. Але вони не мають відваги сказати це керівнику своєї держави – президенту. Чому? Тому що будуть покарані. Це страх. Страх перед однією людиною так паралізує людей. Ми – боягузи в житті, боїмося зайняти свою позицію, висловити свою думку, а страх більшості перед меншістю дозволяє усього лиш кільком людям творити великі злочини.

– Що планує робити Львівська єпархія УКГЦ у найближчі місяці для підтримки солдат та їх сімей?

– Як я вже говорив, – це вишкіл для священиків, які б могли допомогти вірно відреагувати на потреби солдатів. Також ми робили і робимо постійно збірки по парафіях, допомагаємо людям, які тепер перебувають на Сході. Ми також зорганізували консультативний центр, де наша комісія з охорони здоров’я допомагає тим, які повернулися з зони АТО, щоб допомогти їм адаптуватися. Також при нашій єпархії існує Фундація Духовного Відродження, яка систематично допомагає тим, хто постраждав на Майдані та в зоні АТО. Вони мають список всіх тих, що постраждали на Майдані, а тепер складаються списки тих, хто є в АТО. Різними способами вони допомагають людям, найчастіше це лікування та  реабілітація. Також є інші програми, одна з них – стипендії для дітей, батьки яких перебувають в зоні АТО. Церква завжди має реагувати на будь-які обставини і бути з людьми в тих обставинах.

Ірина Скоробогата, Духовна велич Львова

Джерело:     КРЕДО

Немає коментарів:

Дописати коментар