ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 25 січня 2015 р.

25.01.2015р. Б. / Коментар Апостола на Неділю по Богоявленні

7 Кожному з нас дана благодать за мірою Христових дарів. 8 Тому й сказано: “Вийшов на висоту, забрав у полон бранців, дав дари людям.” 9 А те “вийшов” що означає, як не те, що він був зійшов і в найнижчі частини землі? 10 Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити. 11 І він сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, 12 для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, 13 аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа.

Контекст

В нашій традиції уривки з послання до Ефесян читаються на недільних Святих Літургіях від 23 до 27 неділі по Зісланні Святого Духа, а тому в коментарях до цих читань вже були детально розкриті тема, загальний зміст і план послання. Отже, тут тільки в кількох реченнях повторимо суть.

Послання до Ефесян за тематикою можна розділити на дві частини:
  1. догматичну – розділи 1-3;
  2. моральну, чи то практичну – розділи 4-6.
В першій частині апостол розкриває відвічний Божий задум: об’єднати все у Христі (1, 10). Ісус Христос руйнує всіляку ворожнечу (2,13), відкриває нам доступ до Отця в Дусі (2, 18). Так твориться нове людство – Церква, яка є Його тілом, і в якій ми, разом і кожен зокрема, будуємося і зростаємо до повноти нової, внутрішньої людини.

В другій частині Павло переходить від опису того, що зробив для нас Бог, до того, що повинні робити ми, від богослов’я до практичних вимог щоденного життя нового суспільства.

Сьогоднішнє читання (Ефесян 4, 7-13) належить до більшого уривку, а саме 4,1-16, в якому апостол розкриває питання єдності та різноманітності у Христовому тілі – Церкві.

Для більш детального розгляду загальної тематики послання радимо звернутися до вищеназваних коментарів, особливо до 25-ї неділі, в якому розглядається Еф. 4, 1-6, тобто перша частина тематичного фрагменту 4, 1-16, що включає наше читання.

Структура уривку

Поглянемо на структуру тематичного уривку Еф. 4, 1-16.

У віршах 1-3 четвертого розділу апостол закликає вірних до гармонійної поведінки.

Далі висвітлює причини такого поводження на основі семи мотивів єдності: «Одне бо тіло, один дух, а й в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрищення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх» (4, 4-6).

Потім у віршах 7-13 показує, як різноманітність дарів збагачує єдність та сприяє їй.

Врешті у віршах 14-16 автор пояснює взаємозалежність між особистим життям, служінням іншим та власним духовним зростом кожного члена Церкви.

Отже, в нашому читанні йдеться про Христові дари, дані вірним, та про наслідки їх використання.

Короткий коментар тексту

4, 7 – Кожному з нас дана благодать за мірою Христових дарів.

В попередніх віршах (4-6) автор підкреслював єдність частим вживанням слів εις, μια, εν (один, одна, одне). Багато що є спільним для всіх християн: хрещення, спасіння через віру, право мати Бога своїм Отцем, бути причасниками того ж Духа. На противагу єдності Тіла Христового (4,4-6), дари, або функції Його членів є численні. В цьому вірші відображено контраст між єдністю і різноманітністю. Апостол вживає фразу ενι δε εκαστω (генí де гéкасто), яку буквально можна перекласти «одному же кожному», або, як інколи в українській мові вживається вислів, «кожному одному». Використанням числівника «один» наголошується, що різноманітність проявів благодаті не порушує єдності між християнами, тобто єдності Церкви, адже джерелом благодатних дарів є один Христос.

Щоб читачі не подумали, що початком розділень виступає сам Господь, то навіть фраза «у міру Христового дару» вживається в однині (див. переклади Огієнка і Турконяка).

4,8 – Тому й сказано: “Вийшов на висоту, забрав у полон бранців, дав дари людям.”

Це цитата з псалма 68,19: «Зійшов єси на гору, забрав у неволю бранців, узяв собі людей у подарунок, навіть і тих, що противляться у Господа Бога жити», але дещо змінена, так що такого формулювання немає в жодному манускрипті. Псалом описує ситуацію, коли ковчег завіту переносили до новозбудованого храму (Господь із Сінаю прибув до святині – Пс.68,18). Бог, як великий полководець, сходить на гору разом з трофеями-бранцями та приймає жертви, які складають люди.

В пізнішій раввиністичній традиції цей уривок пояснювали так: Мойсей сходить на гору Синай, де отримує Закон Божий.

Апостол пояснює цей вірш, як пророцтво про Христа, Його воскресіння і вознесіння.

Як можна «забрати у полон бранців», адже вони вже полонені? Блаженний Ієронім пояснює так: «Ми, які нині віруємо в Христа і зібрані від язичників, хоча і були творінням Божим, були полонені дияволом і віддані у владу його супутникам. І за цих обставин прийшов Господь наш Ісус Христос, несучи на Собі, за словами пророка Єзекіїля (Єз.12,3-7), багаж полону, і, покривши голову, щоб Його не впізнали вороги, звіщав тим, які були в полоні і які утримувалися в кайданах … А звільнивши і через нове полонення [у Христі] вирвавши нас з колишнього полону, Він підніс нас із Собою на небо…» (Ієронім Стридонський, Коментар на Послання до Ефесян 2.4.8).

Дав дари людям – В псалмі говориться навпаки «узяв дари в людини». У Таргумі (перекладі-поясненні Старого Завіту з єврейської на арамейську мову), як і в Ефесян 4,8, теж відображена така зміна концепції «брати» на «давати»: «Ти зійшов на небеса, тобто, пророк Мойсей, ти полонив полон, ти вивчив слова Тори, ти дав її як подарунок для людей». Можливо, що основою для такої зміни стала подібність в єврейській мові між словами לקח (лакáх) «брáти» та חלק (халáк) «розповсюджувати».

В цьому вірші ми можемо побачити таку паралель: коли за часів Римської імперії переможець імператор чи полководець тріумфально повертався додому, він вів також полонених і віз трофеї, які щедро розкидав людям, так і Христос, вознісшись переможно на небеса, щедро зсилає благодать. Або ж, слідуючи інтерпретації Таргуму, зробити наступне порівняння: як Мойсей зійшов на гору Синай і в день П’ятидесятниці дарував ізраїльтянам Закон, так і Христос після вознесіння, в день П’ятидесятниці, зсилає людям Духа Святого.

4,9-10 – А те “вийшов” що означає, як не те, що він був зійшов і в найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити.

Існують три способи пояснення «сходження в найнижчі частини землі».

1. Дуже мало екзегетів пояснюють це сходження, як повернення Христа після вознесіння в день П’ятидесятниці для дарування Духа Святого, щоб таким чином собою «усе наповнити». Але тоді вознесіння мало б випереджувати сходження, а не навпаки.

2. Багато Святих Отців, проводячи паралель з 1 Пт. 3, 18-19 («умертвлений тілом, але оживлений у дусі, в якому він пішов проповідувати навіть тим духам, що в темниці…»), пояснювали, що Христос зійшов у ад (гр. гадес, євр. шеол) – підземне царство, або царство мертвих, де душі праведників очікували визволення. Наприклад, Амвросіаст пише: «Істинно те, що Він зійшов вниз для того, щоб зійти нагору, а не так, як люди, – вони сходили, щоб там перебувати. Адже люди утримувалися в підземних глибинах осудом, який не міг утримувати Спасителя, бо Він переміг гріх. Отже, після Його тріумфу над дияволом Він зійшов у серце землі, щоб Його прихід став проповіддю мертвим про те, що всі, хто прагне Його, можуть стати вільні. … Він зійшов, щоб силою влади Своєю скинути смерть, повстати разом з полоненими, заради яких і прийняв страждання» (На Послання до Ефесян 4, 9).

3. Все ж багато вважають, що сходження в найнижчі частини землі означає просто втілення: прихід Христа на землю і прийняття Ним людського тіла. Він народився у Вифлеємі, у бідності; ріс, як дитина; трудився сільським теслею; переносив скорботи цього світу, помер розіп’ятий на хресті і був похований, тобто зійшов вниз, в могилу. Таким чином Він спустився до «найнижчих місць землі».

4,11 – І він сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, 12 для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла

Сам Христос роздає вірним дари, настановляючи на служіння Церкві. Маємо список таких дарів. Першими автор називає апостолів і пророків, бо вони є «підвалиною Церкви» (пор. Еф.2, 20), далі йдуть проповідники Євангелія, пастирі та вчителі. Напевно, саме ці церковні служіння були в первісних християнських спільнотах. Подібні списки зустрічаємо в Рим. 12, 6-8, 1 Кор. 12, 8-11.28, де вони названі дарами-харизмами, якими Дух наділяє окремих вірних.

Повністю ототожнити перечисленні служіння з тими, які існують в наш час, ми не зможемо, хіба за найбільшими збігами: апостола з єпископом, пророка з запальним проповідником, євангелиста з місіонером, пастиря з парафіяльним священиком, вчителя з катехитом. Не важливою є назва, бо в процесі розвитку можуть змінюватися назви і може змінюватися суть служіння, а можуть виникати в Церкві потреби інших служінь, і Христос буде давати відповідні дари.

Потрібно усвідомити, що дар це те, що дарується, тобто дається даром, задурно. В Коринті християни помилково сприймали певні дари, ніби вони дані їм за якісь особливі заслуги чи певну святість. Таким чином вони ставали причиною гордості в одних і заздрості в інших, а це вело до поділів. Тому, крім того, що це дар, важливо зрозуміти, що це є і обов’язок служіння цим даром Церкві, як каже апостол: «…для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла…». Дар Христовий і служіння Церкві – речі нероздільні.

«…для вдосконалення святих … на будування Христового тіла…» З цих слів розуміємо, що і ми маємо вдосконалюватись, розвиватися духовно, і Церква має зростати, розбудовуватись. Якщо дитина не росте, то ми не тішимося, що зможемо зекономити на одежі, а ведемо її до лікаря. Так і з нами, якщо молимося, ходимо до церкви, сповідаємося і причащаємося, тобто все робимо «правильно», а не помічаємо в собі зросту, то, можливо, занедбуємо своє служіння Церкві? Теж можемо поставити запитання: чому моя парафія не росте, не збільшується? І поставити це питання треба собі (саме собі, а не священику!), і відповідь пошукати в собі.

4,13 – аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа.

Цілісність тіла (в значенні будь-якого предмету) можемо протиставити купі (піску, каміння і т.п.), яка складається з багатьох більш-менш однакових частинок, непов’язаних між собою. Розділивши купу, отримаємо дві менші. Розділивши тіло, не отримаємо два. Тіло ж – неподільне. Церква не є єдністю окремих індивідуумів, які мають однаковий світогляд. Церква не є єдністю окремих спільнот. Церква є єдністю осіб, зрощених Духом Святим у Єдине Христове Тіло, які, долаючи егоїзм, власні пристрасті та бажання, шукають за виконанням волі Божої, відчуваючи втрату чи брак кожного члена, як особисту рану, а чиєсь навернення, як незмірну радість, віддаючи себе повністю на служіння ближньому, як Христові, та шкодуючи, що не можуть дати більше.

В сьогоднішньому Євангелії (Мт. 4, 12-17) ми чули, як Ісус Христос розпочинає своє служіння людям, а в читанні апостола, як це служіння продовжується сьогодні в Церкві християнами через Христові дари. Без служіння один одному не досягнемо єдності; без служіння іншим не можемо спізнати Христа, який «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28); без служіння не зможемо зрости до повноти Христа.

о. Захар Михасюта

Немає коментарів:

Дописати коментар