ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 20 січня 2015 р.

20.01.2015р. Б. / Пізні покликання до священства — наступний крок розвитку УГКЦ

Рукоположення у Згромадженні Воплоченого Слова
Питання так званих пізніх по­кликань до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві порушува­лося неодноразово, стаючи не лише темою частих приватних розмов вірян, а й предметом обговорень на різноманітних конференціях, з’їздах як на місцевому, так і на загальноу­країнському рівнях. Ба навіть більше: кілька єпископських синодів знову і знову поверталися до цієї пробле­ми, намагаючись визначитись, що робити з пізніми покликаннями та чи потрібні вони Церкві взагалі. Роз­глядали питання створення окремої семінарії для одружених кандидатів. Але чи то через нестачу коштів, чи через брак волі всі ці засідання так і закінчилися нічим. Роки минають, а хура й досі там.

Чи існує пізнє покликання?


Як із богословської, так і з біблійно-історичної точок зору термін «пізнє покли­кання» мусив би вважатися оксюмороном — дивним і без­підставним комбінуванням двох аж ніяк не дотичних слів. 

Адже покликання як таке не може бути пізнім — воно або є, або його нема. Христос кличе людину до служіння саме тоді, коли вважає за потрібне, не дивлячись на вік свого учня і життєві обставини, в яких той перебуває. Отже якщо Христос покликав когось до священства, Церква має перед своїм Господом зобов’язання це покликання здійснити, на­віть якщо десь-колись тако­го не практикували. І якщо Церква цього завдання не ви­конає, Господь з неї спитає. 

Варто згадати якості пре­світера, які перелічує в одно­му зі своїх послань апостол Павло (до речі, також покликаний нібито пізно). Кандидат у пресвітери, з його слів, мусить бути однієї жінки чо­ловік, чесний, тверезий, гостинний, здібний навчати, не грошолюб, який виховав своїх дітей у Господі, має добрі рекомендації від «зовнішніх» і добре дбає про свою родину. «Бо хто не вміє рядити власним домом, як буде дбати про Церкву Божу?» (1Тим 3:5). Зрозуміло, що всі ці якос­ті може мати лише людина зріла, сі­мейна, а отже, апології та пояснень потребують радше ранні покликан­ня до священства недосвідчених у житейських справах юнаків, аніж випробуваних сім’єю та часом зрі­лих чоловіків. 

Саме слово presbyteros у перекла­ді з грецької означає «старійшина», тобто доросла, авторитетна люди­на, яка вже чогось досягла у житті і може, спираючись на власний до­свід, навчати інших.

Чи були в історії Церкви пізні покликання?


Господь Бог не раз кликав до слу­жіння немолодих сімейних чолові­ків, починаючи з Авраама та Мойсея і закінчуючи апостолами та святими отцями всіх часів. Вони яскраво й наочно показали, яким може бути служіння пізніх покликань. Тож, перед тим як розмірковувати про доцільність прийняття одружених та зрілих осіб до семінарії, згадаймо цих достойників. 

Почнімо із самого Ісуса Христа, якого в нинішніх реа­ліях можна віднести до осіб піз­нього покликання. Від відмови до вступу у семінарію і свячень його міг би урятувати хіба що неодружений стан. Іншими прикладами знакових пізніх по­кликань є життя і служіння свя­того Августина, святого Амвросія Медіоланського (зрілий та навіть нехрещений, він був поклика­ний до єпископства), Ігнатія Лойоли, святителя Петра Могили, а також Іпатія Потія та Мелетія Смотрицького. Ближчими до нашого часу є єпископ і лікар Лука Войно-Ясенецький, ми­трополит Антоній Сурожський, Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Микола Афанасьєв. Це люди, без яких важко собі уявити православне богослов’я ХХ століття. Але майже всі вони навряд чи стали б такими продуктивними богословами, якби свого часу їх не рукополо­жили на пресвітерів.

Чи потрібні Церкві пізні покликання?


Навіть якщо все у церковному житті було б ідеально розвинуте, всі «вакансії» зайняті, не існувало браку покликань, то й тоді не можна було б гордувати тими, кого Христос хотів задіяти в тому чи тому служінні. 

Насправді зараз ситуація у світі така, що в більшості країн охочих стати священиками і цілком присвя­тити себе служінню Церкві щороку меншає — секуляризація і десакралізація роблять свою справу. І така тенденція лише посилюватиметься. В Україні ми це також відчуваємо, об’єктивних чинників, які могли б найближчим часом щось кардиналь­но змінити, поки не видно. 

Незважаючи на чималу кількість семінаристів, які щороку завершують студії в шести українських семінарі­ях, у центрі, на сході та півдні Украї­ни й далі не вистачає священиків, бо більшість випускників категорично не хочуть туди йти: парафіян мало, пожертв обмаль, храмів переважно немає, а ще час до часу в мас-медіа з’являються прикрі повідомлення про вороже ставлення до греко-като­ликів православних братів. 

Цю ситуацію цілком (чи бодай частково) можна було б покращити завдяки зрілим кандидатам до свя­щенства, які походять з тих теренів, знають ментальність тамтешніх жи­телів і свідомі того, що їх чекає.

Переваги пізніх покликань


Як не дивно, пізні покликання мають чимало переваг над ранніми. По-перше це, як уже загадувалося, дозволяє висвячувати досвідчених та морально зрілих людей, котрі здо­були певну репутацію в спільноті, показали себе добрими християна­ми, господарями та сім’янинами. Вони не були відірвані від суспіль­ства, знають, чим воно дихає, мо­жуть промовляти до людей, що поза Церквою зрозумілою їм мовою. В часи витіснення християнства на маргінес повсякденного життя такі здібності украй важливі. 

По-друге, зрілі люди, окрім духо­вної, здобудуть ще й світську освіту. 

Вивчатимуть різні «секулярні» на­уки, опанують якийсь фах, що, зно­ву ж таки, допоможе їм бути більш зрозумілими для оточення, надасть їхнім словам і порадам більшої ваги в суспільстві. У російській Церкві нині багато священиків, які мають кандидатські, навіть докторські ступені в таких науках, як історія, філологія, фізика, медицина, що до­зволяє їм, вже як людям ученим, авторитетно говорити про правди­вість християнського віровчення та його цінності. Здобути таку освіту вже діючому священику практично неможливо. 

По-третє, перевагою пізніх по­кликань до священства у багатьох випадках є досягнутий кандидата­ми матеріальний добробут, дорослі діти, наявність автомобіля, власно­го житла і т.д., що значно зменшить навантаження на парафіяльний та єпархіальний бюджети. Комусь це може здатися несуттєвим, але в умо­вах надзвичайно обмежених фінан­сових ресурсів парафій у південних та центрально-східних областях України навіть незначне скорочення витрат дуже бажане, корисне. 

І нарешті, взяття на служіння кандидата з того регіону, в якому він потім буде священиком, не лише забезпечить йому більшу довіру та розуміння тамтешніх жителів, а й переконає місцевого єрарха у його лояльності та вірності своєму екзар­хату чи єпархії.

Якою мусить бути формація


Семінарійна формація пізніх по­кликань не може бути такою ж, як ранніх. Сімейних людей негоже на тривалий час розлучати з родиною, тому для таких кандидатів треба створити належні умови і адаптова­ну навчальну програму. 

В Українській Православній Церкві семінарії мають заочні від­ділення, на яких одружені чоловіки, майбутні священики, можуть здобу­ти пасторально-богословську освіту, не покидаючи своїх сімей надовго. Звичайно, це ускладнює поглиблене вивчення програми, але за наявності бажання і хисту здатне забезпечити мінімально необхідний рівень під­готовки. 

Що стосується греко-католицьких семінарій Америки і Канади, то за останні десятиліття майже всі покликання до священства осіб, які у них навчаються, можна вважати пізніми. Там майже ніхто не йде вчи­тися на священика одразу ж після закінчення школи, тому тамтешні єпископи подбали про можливість вступу і навчання зрілих та одру­жених кандидатів. У деяких семіна­ріях є гуртожитки для сімейних, а в деяких одружені студенти разом із родинами мешкають у винайнятих квартирах неподалік і щодня прихо­дять на студії. 

В Україні навчальна інфраструк­тура для осіб пізніх покликань частково наявна. При УКУ вже не один рік успішно діє Катехитично-педагогічний інститут, в якому за­очно здобувають якісну богослов­сько-пасторальну освіту катехити. На першому етапі кандидатів до священства цілком можна було б скеровувати сюди, а потім додавати ще рік спеціального семінарійного вишколу, протягом якого студенти добирали б специфічні священицькі студії та практикувалися. Це було б успішним поєднанням як закор­донного греко-католицького, так і вітчизняного православного досві­ду і вже найближчим часом без осо­бливих додаткових витрат і трудно­щів створило б умови для реалізації Христових покликань до служіння його Церкві. 

Богу дякувати, тепер наша Церк­ва має чимало як ранніх, так і пізніх покликань до священичого служін­ня. І якщо про перші ми подбали, то другі занедбали. Такий стан речей не можна вважати прийнятним, бо він не відповідає Господній волі. І якщо ми негайно не вирішимо цієї проблеми, то вже у недалекому май­бутньому втратимо як перших, так і других. Матимемо таку ж ситуа­цію, як у Північній Америці: чудові семінарії з чудовими викладачами стоять напівпорожні, чекають «но­вої ери» — ери, яка може ніколи не настати… 

Михайло Шелудько
Журнал «Патріярхат» №3, 2013

Джерело:     КРЕДО 

Немає коментарів:

Дописати коментар