ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 18 січня 2015 р.

18.01.2015р. Б. / Коментар Апостола на Богоявління Господнє

Богоявління Господнє

Послання апостола Павла до Тита 2,11-14; 3,4-7

11 Бо Божа благодать з'явилася спасенна всім людям 12 і навчає нас, щоб ми, зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, 13 чекаючи блаженної надії і славного з'явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, 14 який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл. 4 Та коли з'явилась доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, 5 він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа, 6 якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса, 7 щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного.
  1. Контекст уривка
Уривок літургійного читання, що його ми розглядаємо, складається з двох складових частин. Перша частина належить до другої глави листа до Тита, а друга – до третьої глави. Обидві ці складові частинки входять до другої частина листа до Тита (Тит 2,1 – 3,11), яка характерна тим, що у ній автор закликає до особливих обовʼязківстосовно різних категорій людей:
  • до старших чоловіків та жінок (Тит 2,1-5);
  • до юнаків (Тит 2,6-8);
  • до рабів (Тит 2,9-11);
  • загально до всіх (Тит 2,15 – 3,11).
Дві складові частини літургійного уривка, над яким працюємо, виявляють матеріал, у якому апостол Павло пише про благодать, доброту, любов Ісуса Христа, Спаса та Бога. Ці дві складові частини переплітаються із вищезгаданими закликами апостола. Автор ніби хоче за допомогою цього матеріалу показати підстави для закликів. Ці дві складові частини є практично двома складними сурядно-підрядними реченнями.
  1. Коментар
211Бо Божа благодать зʼявилася спасенна всім людям

Підметом цього складного речення є χάρις (харіс), що українською мовою тут перекладено як благодать. Термін χάρις (харіс) вживається  у Новому завіті 154 рази, з яких дві треті зустрічаються у листах Пала. Неодноразово зустрічаються у листах вислови благодать Божа та благодать Христова.

Для Павла благодать Божа є дуже широким поняттям. Вона починається із Божого задуму ще перед створенням світу (Еф 1,3-6), включає Божий вибір залишку Ізраїля (Рм 11,5-6), вона множиться через Євангельську проповідь (2 Кор 4,15), вона сповнює оправдання (Рм 3,24), у ній вірні стоять і хваляться надією на славу Божу (Рм 5,2).

Павло сам пережив, на собі відчув, цю спасенну благодать Божу. Бо саме завдяки їй він перетворився з гонителя Церкви на проповідника Євангелія. Цією благодаттю він жив і приносив нею плоди (1 Кор 15, 10-11).

Благодать Божа характеризується як спасенна по відношенні до всіх людей. Вона навчає, проте навчає тільки вірних. Чому Павло так розділяє? Павло у листі до Тимотея пише: «…Спаситель, наш Бог, хоче щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди» (1 Тим 2,4). Апостол виявляє віру Церкви у те, що Бог не виключає жодної людини із спасенної жертви, що була довершена на Голготі.

12 і навчає нас, щоб ми, зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці

Благодать Божа, що проявилася у ділі спасіння, в подальшому розкривається у навчанні. Павло уточнює, що навчання стосується тих, хто є відкритий на діло спасіння. Адже ті, що не вірять у Євангеліє та відкидають його, не приймають тим самим і благодатного навчання. 

Частка ἵνα (гіна) щоб, вводить підрядне речення мети. Мета християнського життя у нинішньому віці визначена Павлом у негативній та позитивній площині. Перша подає перспективу зречення, а друга, позитивна, – перспективу, яка характеризується життям.

Зречення стосується нечестя та грішних бажань цього світу.

Українському іменнику нечестя у грецькому тексті відповідає іменник ἀσέβεια (асебейя), який складається із заперечної частки та іменника, який, як вважається, походить від дієслова σέβομαι (себомай), що означає уважати, почитати, поклонятися. Від того ж дієслова походить і прислівник εὐσεβῶς (евсебос), перекладений у нас як благочестиво, але злитий з іншим прислівником εὖ(ев) зі значенням добре. Таким чином, благодать Божа навчає зректися того, що протиставляється почитанню, поклонінню, і тоді життя набуде ознаки доброго поклоніння.  Адже спосіб життя охарактеризований іменником ἀσέεια (асебейя) відкриває дорогу Божому гніву на тих, які правду спиняють несправедливістю (Рм 1,18) та, відхилившись від правди, руйнують віру в деяких вірних (2 Тим 2,16). В обох цих випадках в українському перекладі Івана Хоменка знаходиться термін безбожність, який добре виражає поняття нечестивості (ἀσέβεια (асебейя)) як уникання поклоніння Богові, тобто, життя без Бога.

Вислів грішні бажання цього світу, що знаходиться у перекладі Хоменка, у грецькому тексті відповідає вислову бажання (похоті) світу, тобто, тим похотям, що походять від світу. Божа благодать навчає зрікатися їх. У первинній Церкві світ уявляли, як щось, що протиставляється Богові. Наприклад, євангелист Іван навчає: «Не любіть світу, ні того, що в світі. Коли хтось любить світ, в тому немає любові Отця; все бо, що в світі, - пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, - не від Отця, але від світу» (1 Ів 2,15-16). Похоті належать до сфери тілесних (саркс) людей, що йдуть до погибелі, і, як каже Павло, що такими і ми були, але благодаттю ми спасенні (Еф 2,1-5). Тому вірних, які є духовними (протилежними до тілесних) людьми,  Павло закликає зрікатися старого чоловіка (Еф 4,22-23),  і датися вести Духові Святому, щоб, в таким спосіб, не чинити пожадливостей тіла (саркс) (Гал 5,16).

Наслідком такого зречення буде життя, що характеризується трьома прислівниками: тверезо, праведно і благочестиво.

Перший прислівник у грецькому тексті σωφρόνως (софронос), походить від двох слів: дієслова σῴζω (содзо) зі значенням спасати та φρήν (френ), що означає розум, судження, думка. Таким чином, цей прислівник σωφρόνως (софронос), що перекладається зазвичай як розумно, тверезо, має у собі сенс спасенного мислення.

Наступний прислівник δικαίως (дікайос) належить до групи слів, що є з ним спільнокореневими: іменник δικαιοσύνη (дікайосюне) справедливість, чесність, безпристрасність, дієслово δικαιόω (дікойоо) усправедливлювати, чинити праведно та інші. Праведність, справедливість – це основні терміни цієї групи.

Апостол Павло пише грецькою, але мислить як єврей. У єврейській мові терміном, що окреслює праведність, справедливість, є цедака. Цим терміном виражається рівність між одним та іншим. Тобто, у єврейському способі мислення праведною людиною є така, що відповідає задумові Творця щодо неї.  В часи Павла праведною вважалася та людина, яка виконувала бездоганно Божі заповіді, адже у них бачила формування себе у відповідності до Божого задуму.

У грецькому перекладі старозавітних текстів Септуагінті (LXX) термін цедака зазвичай перекладають грецьким δικαιοσύνη (дікайосюне), проте трапляється, що перекладено також термінами милосердя, доброта.

Божа благодать,отже, вчить людину жити відповідно до Божої праведності з ознаками милосердя та доброти, яка має на меті узгодити людину з Божим задумом щодо неї, що відбувається у процесі спасіння.

13 чекаючи блаженної надії і славного зʼявлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа,

Цей вірш має дуже цікаву будову у тексті оригіналу. Особисто я переклав би його в інший спосіб. Після дієприслівника чекаючи слідують дві групи обʼєднані артиклями. У першій групі є означений жіночий артикль, що стосується надії та зʼявлення, при цьому їх потрібно розуміти таким чином, що вони співпадають, тобто стосуються того самого, що уточнюється другою групою. Ця друга група через артикль родового відмінку уточнює зʼявлення. Дві складові частини цього уточнення треба розуміти як одне ціле. Отже, слава великого Бога і Спас наш Господь Ісус Христос є одним і тим самим.

Думаю, що більш відповідним перекладом цієї частини речення був би варіант: чекаючи блаженної надії та зʼявлення слави великого Бога і Спаса (Спасителя) нашого Ісуса Христа.

У Старому Завіті вислів слава Господня  (кебет адонай) є технічним терміном, яким виявляється видима присутність та дієвість у створенні (Пс 19,1; Іс 6,3). Ця слава стає видима народам (Пс 97,6), а особливо Ізраїлю. Вона дуже тісно поєднана із величчю та силою Бога, Творця і Спасителя, тому її часто поєднують із явищем вогню або світла.  Її сіяння настільки сильне, що воно стає важким для сприйняття людиною, тому стає необхідною хмара, щоб прикрити Славу Господню та уможливити її присутність серед людей (Вих 16,10; 24,27; 33,22-33; 34,29-35).

Присутність Слави Божої, яка спасає або знищує, є вказана в особливих моментах історії Ізраїля: вихід, становлення монархії та побудова Храму, вигнання та повернення. У пророків Слава Господня набирає есхатологічних ознак. Пророк Авакум вказує: «Земля сповниться знанням Слави Господньої, як води наповняють море» (Ав 2,14). Ісая, говорячи про прихід Месії та обʼявлення Слави Божої, вказує на те, що спасіння тоді буде стосуватися народів (Іс 40,5; 58,8, 62,1-2).

Ісус Христос, Спаситель, великий Бог є водночас надією вірних у час його славного зʼявлення. Ця надія для вірних окреслена як щаслива, адже Павло, на основі Писання, Євангелія та свого власного досвіду, розуміє, що щасливою є та людина, якій відпущено гріхи та прощено беззаконня (Рм 4,7), та, якій Господь не порахує гріха (Рм 4,8). Вірним відкрита ця спасенна тайна, що від віків була прихована: «Святим Бог зізволив обʼявити, яке то величне багатство  цієї тайни між поганами, що є Христос між вами, надія слави» (Кол 1,27).

14 який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл.

Ісус Христос, Господь і Спаситель, виконує основну дію: віддає себе самого. Далі слідує підрядне речення мети: щоб викупити, щоб очистити.

Згідно цієї тайни, Божого задуму, Ісус Христос видав себе самого задля людей, що потребували очищення та відкуплення від гріха. Його смерть на хресті та воскресіння стають ядром Євангелія. Саме завдяки його смерті та воскресінню людина отримала можливість спасіння. Проте, спасіння як Божий дар можливо прийняти тільки через віру.

Викупити – термін ринковий, він вказує на те, що річ, яка не належала покупцеві, стає йому приналежною внаслідок акту купівлі, викупу. Павло говорить про людей, що внаслідок гріха не належали Богові, ворогували з ним і поміж собою, і лишень після того, як були викуплені кровʼю Христа, то стали одним цілим. Його кровʼю Бог примирив зі собою все, чи то земне, а чи небесне (Кол 1,20). 

Господь у воскреслому Христі розпочинає нове творіння (2 Кор 5,17), і, таким чином, будь-який народ має відкриті двері для формування єдиного Божого народу. Віра у воскреслого Ісуса Христа та хрещення творять із людей народ Господа Ісуса. У листі до Ефесян Павло зазначає: «Христос полюбив Церкву та видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята та непорочна» (Еф 5,27).  Такий освячений та очищений народ формує Церкву, що є тілом Господа.  Такий народ характеризується як ревний до добрих діл.

34 Та коли зʼявилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога,

Цим віршем відкривається друга половина літургійного уривка.

Доброта та любов вже зʼявилися, але ще не вповні, адже у наступних віках Бог покаже надзвичайне багатство своєї доброти до вірних у Христі Ісусі (Еф 2,7). Ці доброта і любов повʼязані із спасінням, що його вчинив Бог по відношенні до людини. Павло особисто пізнав цю любов після обʼявлення і вказує, що вона проявилася у тому, що Син Божий видав себе за нього (Гал 2,20), тобто умер на хресті. Син Божий виявив любов Отця, який полюбив людину настільки, що видав свого єдинородного Сина задля спасіння людини. Таким чином, апостол виявляє причину діла спасіння: доброта і любов Бога.

5 він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновлення Святого Духа,

Тепер Павло розкриває спосіб спасіння, починаючи від негативного: не ради діл справедливості. Діло справедливості - це те діло, що робить людину праведною. Для євреїв це те саме, що діло, яким виконується Закон. Павло, який вважав себе бездоганним щодо справедливості в законі (Флп 3,6), переосмислив оправдання і спасіння після зустрічі з воскреслим Христом біля Дамаска. Вже тоді Павло ставить наголос на праведності, що від віри та від Бога (Флп 3,9), а отже, не від діл справедливості, але від благодаті Божої. Адже намагання людиною виконати приписи Закону не приводять її до спасіння. Закон не має сили спасти людину.  Спасіння Павло розуміє виключно як благодать Божу, а не як наслідок діл справедливості (Еф 2,8-9).

Це спасіння здійснюється через два чинники: купіль відродження і відновлення Святого Духа. 

Відродження у грецькому тексті передає сенс народження знову. Купіллю нового народження є хрещення. Під хрещенням розуміється акт вияву віри у Євангеліє, у те, що Христос умер і воскрес задля людини. У Павловому розумінні хрещення робить із грішника людину праведну, із тілесної людини – людину духовну, яка постійно обновляється Святим Духом.  

6 якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа , нашого Спаса, 

Святого Духа Бог дає щедро. Павло розуміє, що дух Святий є даний у серця вірних як завдаток (2 Кор 1,22; 5,5). А завдаток вже вказує на те, що вірні належать тому, хто дав завдаток, тобто Богові. Духа ж Господь дає через Ісуса, який є посередником і вершителем спасіння. Завдаток Духа є також і завдатком спадщини вірних (Еф 1,14).

7 щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного.

Тут маємо підрядне речення мети, що стосується життя вічного. Благодать Господа оправдовує людину, тобто, робить її без гріха, робить її дитиною Божою у єдинородному Синові. Ставши дитиною Бога та перебуваючи у Христі, людина є спадкоємцем за обітницею (Гад 3,29). Тому, будучи дітьми Бога живого, взиваємо до нього як діти, яких навчив єдинородний Син: «Авва, отче» (Гал 4,6).

о. Євген Станішевський

Немає коментарів:

Дописати коментар