ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 31 грудня 2015 р.

31.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер 31 тижня 

Євангеліє
Мр.10,17–27:  «Піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі»

Кожен з нас збирає якісь скарби. Кожен з нас хоче щось здобути: освіту, досвід, квартиру, працю, якісь знання, мудрість. Чому ж Господь нам каже піти і це все продати: що це значить? Однозначно – не уповати на це!

Бачимо, щоб ми не здобували тут на землі, воно ніколи не дасть нам такої певності чи стабільності, яку маємо в Бозі. Приходять життєві ситуації, коли ніщо, що ми здобули, не може нам допомогти в тих чи інших хвилях випробувань. Тому, коли Господь каже: «Піди, продай і роздай»,– значить не май до того прив’язання, покладися цілковито на Бога в своєму житті. Досягаючи того чи іншого,втрачаючи те чи інше,маючи те чи інше, не маючи нічого – вмій покладатись на Бога! Знай, що тільки Він є Той, який дав тобі життя, який в кожну хвилю дбає про тебе більше, ніж за лілеї польові.  І як менше ми будемо уповати на якісь земні здобутки, людей, то більше ми будемо жити упованням на Бога, відтак більше будемо свобідніші, радісніші, і певніші на тій землі.



Апостол
Як.1,19–27:  «Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами»

Кожен з нас має якесь знання про Бога, бо знає багато з Катехизму, зі Святого Письма, з проповідей, з життя святих. Відтак – чимало ми вже можемо навчити і вказати іншим. Але бачимо, як часто в нашому житті є далеким наше життя від того, що ми знаємо і розуміємо.

Апостол Яків нам нагадує, що головна справа не є багато знати, а найважливіше впроваджувати в життя те, що ми знаємо, що Бог нам відкрив.

Коли Бог нам щось відкриває, то Він у своїй любові вже знає, що ми здатні це втілювати. Тож маймо щораз більше бажання, а також відвагу, щоб усе, що ми пізнаємо впроваджувати в наше життя!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

середа, 30 грудня 2015 р.

30.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа 31 тижня 

Євангеліє
Мр.10,11–16:  «Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже»

Нас може дивувати, чому Господь каже, що Царство Боже належить дітям. Діти ж не знають добре Катехизму, не читали Біблії, не можуть розказати тих чи інших правд віри. Але всі знаємо, в чому полягає постава дітей: вони мають величезну довіру! Довіру найперше – до батьків, як також і до середовища, в якому живуть. І ця їхня довіра дає їм радість життя. Погляньмо на очі дітей, вони як правило завжди є радісні.

Досконалий християнин живе так, як дитина, яка безмежно довіряє своєму Отцеві. Чому він має бути подібний на дитину? Жити цією довірою. Не справа в тому, що ми знаємо багато чи мало про Бога, чи більше чи менше ми вчилися, які маємо інтелектуальні здібності. Питання в тому, чи ми довіряємо Богові, чи покладаємось на Нього. Позаяк наше  життя ми найчастіше укладаємо згідно зi своїми можливостями, планами, здібностями, досвідом. І так виявляється, що ми не вміємо довіряти. Подивімося на дитину: вона вміє довіряти своїм батькам і покладатися на них. Чи вміємо ми так цілковито довірятись і покладатись на нашого Бога? 



Апостол
Як.1,1–18:  «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам»

Ці слова йдуть всупереч нашій людській логіці і розумінню. Яку радість може мати людина, коли має спокуси? Адже усі ми уникаємо різних бід, клопотів, випробувань, в християнському розумінні різних спокус. Апостол же вказує це за найвищу радість, і така є правда.

Саме у випробуваннях, спокусах, дізнаємося, хто ми є. Так як ми йдемо до лікаря, щоб вказав на нашу хворобу, а ще й дякуємо, коли він поставить правильний діагноз, так і ті трудні ситуації вказують наші хвороби духовні, наші проблеми. Тому за них маємо бути вдячними Богові.

Маємо розуміти, чому Бог дає випробування і спокуси. Вони показують нам, ким ми насправді є, щоб відповідно до цього ми знали, які маємо слабості і як їх лікувати.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 29 грудня 2015 р.

29.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок 31 тижня

Євангеліє
Мр.10,2–12:  «Що, отже, злучить Бог, людина хай не розлучає»

У сучасному світі вже звичним стає, що особи, які взяли церковний шлюб, розходяться, а потім починають жити з іншими особами без шлюбу. Найчастіше у таких випадках з’являються закиди до Церкви – чому Вона така нечутлива до проблем цих осіб, а не раз і до Бога – чому Він такий жорстокий.

Мусимо пам’ятати, що жорстокість ніколи не була і не може бути рисою Бога, бо Бог є Любов, а відтак – ні рисою Його Церкви, бо Вона Його Невіста. І принцип, за яким Бог підтримує на життєвій дорозі тих, які взяли шлюб в Церкві, такий: коли Господь благословив мій намір жити до кінця свого життя з тою особою, якій я даю клятву, то Він потім і дає мені сили.

Адже, по-перше, сам Бог дає мені цю особу, і важливо пам’ятати, що це не випадковість, по-друге, Він серйозно сприймає мої наміри, саме тому хоче бути Тим, Хто опікується нашим подружжям, а по-третє, уділяє благодать жити разом, якою помножуються мої зусилля. Саме тому Церква виступає за нерозривність подружжя, яка вказує на Божі плани щодо саме цих двох осіб, що їм Господь дає свою благодать і ласку для спільного життя.  



Апостол
Євр.12,25–26;13,22–25:  «Не відвертайтеся від того, хто промовляє»
 
У своєму житті щодня ми чуємо багато різних слів, звуків, до багатьох речей звикаємо. Наприклад, якщо живемо у будинку, поруч з яким ходить трамвай, то за якийсь час звикаємо до шуму, з яким він в черговий раз проїжджає. Так само звикаємо до багато чого в своєму житті. До того, що маємо поїсти, піти на працю, відвідати батьків. Навіть піти до храму чи помолитись, для нас стає звичкою. Як також до чиїхось зауважень, можливо не раз, і прикрих, стаємо звиклі. За таким нашим звичним усталеним життям є небезпека, що ми не почуємо Бога, Який промовляє до нас повсякчас через усі обставини нашого життя.

Важливо вдивлятися і вслухатися в усі обставини нашого життя, що відбувається і діється. Бо цілковито через усе це Бог хоче нам щось сказати. Вчімося за всіма подіями, людьми і обставинами, які є в нашому житті, побачити і почути Бога, бо Він постійно промовляє до кожного з нас. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.12.2015р. Б. / Різдвяне послання владики Степана, Екзарха Донецького УГКЦ, до вірних Донецького екзархату УГКЦ

Всесвітліші і всечесні отці! Преподобні отці й сестри в чернецтві!
Дорогі брати і сестри у Христі!

«З нами Бог – розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог!»
(Стихира з Навечір’я Різдва Христового)

 Ці слова додають нам спокою і відваги в такі буремні для України дні. Здається, ніби сила зброї перемагає силу слова. Але хто може перемогти силу Слова Божого – Сина Божого, який приходить у світ як немічне дитя? Той, хто своєю смертю смерть подолав, своїм народженням вселяє надію в наші серця. Ми не знаємо планів провидіння Божого, але твердо віримо, що Бог любить український народ, а особливо тих людей, які живуть на Донбасі й Луганщині, на Слобожанщині й Запоріжжі, на Дніпропетровщині, тобто в нашому Екзархаті, і взагалі в найбільш гарячих регіонах земної кулі. Ті вірні, особливо християни, несуть найважчий хрест випробування на своїх плечах. Входячи у храми Божі, вони стараються знайти цей довгожданий мир, і найперше у своєму серці.  Блаженні, які несуть слово миру до їхніх сердець, – це священики і ті,  які цей мир самі мають у своїх серцях.

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мат.: 5,9).

Любов, радість, мир, терпеливість, доброта, милосердя, віра, лагідність і стриманість – це дари Святого Духа. Випрошуймо ці дари для себе і для тих, у чиї серця цей мир ще не ввійшов. Як виявити любов до того, хто з гнівом і ненавистю ставиться до свого ближнього? Тільки молитвою і проханням до Бога  про зміну намірів їхніх сердець.

Саме Слово Боже, слово Євангелії, має силу змінити наміри серця людини. Опустися у своє серце і введи туди свій розум, а він, просвічений Духом Святим, наповниться новим знанням і любов’ю. Не потрібно тоді пізнавати нові речі, вони у світлі любові завжди відкриються у всій своїй повноті і красі. Любов чинить  людину подібною до Бога, який увесь людський рід створив з любові.

 Як нам усім бракує цієї любові!

Син Божий, народжений у людському тілі, – це найвищий прояв любові Божої до нас! Син Божий, як маленьке дитя, приймає всіх до себе, щоб до нього могли приходити всі без страху. 
       
Тому в це свято Різдва Христового віддаймо себе в руки Новонародженого в людському тілі Бога й вітаймо один одного словами:

Христос Рождається!  Славімо Його!

Дано в канцелярії Донецького екзархату УГКЦ
24 грудня 2015 р.Б.   

    + Степан,  Екзарх Донецький

понеділок, 28 грудня 2015 р.

28.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок 31 тижня 

Євангеліє
Мр.9,42–10,1:   «І коли твоя рука спокушає тебе, відітни її»

 Для нас може здаватися дивним такий ригоризм, така категоричність Ісуса Христа. Відітнути руку, ногу, вирвати око… Чому так? Саме такими словами Христос  показує нам преважливу річ, про яку ми дуже часто забуваємо. Часто кажуть Святі Отці: «Диявол криється в малих речах». Великі погані речі ми боїмося робити, бо ми точно свідомі того, що це гріх. Віруюча особа не може собі навіть уявити, що вона зможе вкрасти, зрадити своєму подругові, зробити комусь очевидну шкоду, тим паче вбити іншу людину. Але дияволові і не розходиться, щоб спокушати християнина до таких  гріхів.

Образно кажучи – десять малих гріхів – один великий. Часто диявол підсуває нам якісь маленькі речі, які ми робимо спокійно, бо «так роблять інші», бо «я не маю іншого виходу». І ці маленькі речі складають наше велике грішне життя. Тому Господь і вказує нам на цю категоричність і радикальність: якщо ми в малих речах вірні Богові, то і у великих будемо вірні. Якщо ми у малих речах будемо беззастережно вибирати Божий напрямок і слідувати за Богом, то ми до Нього прийдемо. А якщо в малих речах ми будемо звертати від Бога, то прийдемо туди, де Його нема. Тому будьмо радикальні, будьмо вірні Богові в малому. Тоді Господь дасть сили бути вірними у великому і бути з Ним в Царстві Небесному.



Апостол
Євр.11,17–23,27–31:  «Вірою Авраам, поставлений на пробу, приніс у жертву Ісаака»

У цьому апостольському читанні багато разів подаються приклади того, як через віру біблійних осіб Бог діє в історії. Як Бог діяв через віру серед вибраного народу в Старому Заповіті, так діє і в Новому Заповіті, так діє і тепер.

На загал у житті кожного з нас  є цей вибір: або ми живемо вірою, покладаючись на Бога, і тоді живемо чесно, справедливо, свято, або ми не живемо вірою, і тоді живемо грішно, неправедно, без Бога.

Віра – це не є щось стале, яке ми раз і назавжди в собі сформували, розвинули, і маємо впродовж усього життя. Віра – щось завжди динамічне, вона або зростає, або занепадає в конкретних обставинах нашого життя. Тому наша віра – це показник якості наших стосунків з Богом. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 27 грудня 2015 р.

27.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом

Неділя 30-та по Зісланні Святого Духа 

Апостол
Кл.3,12–16:  «Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість»

Часто ми зодягнені зовсім в інші риси, аніж ті, що сьогодні називає апостол. Так, ми визнаємо, що ми віримо в Бога, визнаємо, що ми є християни, але коли наше серце сповнюють різні грішні почуття і бажання, а що більше – ми з ними не боремось, то ми не можемо бути любими Богові.

Одягнутися у співчуття, доброту, смирення, лагідність, довготерпеливість, означає і ззовні, і всередині бути інакшими від світу. Так як за вбранням і зовнішнім виглядом можна розпізнати, ким є та чи інша людина, так і за нашими вчинками, які є ніби вбранням, можна судити, чи ми Божі, чи ні.

Бог закликає, щоб ми вдягалися в нашому житті в християнські  чесноти, щоб не тільки наші слова, а й ціле наше життя вказувало, кому ми служимо!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

субота, 26 грудня 2015 р.

26.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Лк.14,1-11: «Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений»

Часто підставою життя людини є стремління, щоб її цінували, тому вона робить усе, щоб сподобатись іншим, живе з думкою про те, якою її бачать інші. Це саме те, що Господь каже про вивищення, – коли ми прагнемо, щоб люди за когось нас вважали, хочемо бути важливими.

І з цього погляду слова Господа: «Хто принижується – буде вивищений» – можуть видаватися незрозумілими. Приниження не полягає в тому, щоб поливати себе болотом, тобто робити себе поганим. Бог очікує, щоб ми стали з Ним у правді – бачили себе такими, якими ми є, розуміли свій реальний стан і свою малість перед Ним.

Знаємо, що деякі святі до навернення були великими грішниками. Але коли вони усвідомили свій стан, тоді Господь зробив з них святих – великих людей в очах Бога і людей. Тому великими нас може зробити лише Бог! Коли усвідомимо свій стан, свої слабкості, гріховність, тоді великий Бог може діяти в нас і вивищити нас.



Апостол
Еф.5,1–8:  «Ходіть у любові, за прикладом Христа»

Що значить ходити у любові, за прикладом Христа? Відповідь надто проста. Це любити кожну людину, кожну особу, яку дає нам Господь. Ми бачимо, як часто ми далекі від цієї любові. Може, відразу нам і не вдасться обдарувати її любов'ю, якщо ми на це ще не здатні. Однак ми зможемо знайти в собі сили приймати їх і буди свідомі, що вони не є припадкові, а їх дав нам Бог.

Вчімося прийняти кожну людину. Розуміти, що нам Бог таких дає їх різних – милих і немилих, приємних і неприємних – осіб. І коли навчимось приймати людей, давати їм місце в своєму житті, бо, зрештою, Бог їх нам дав, вони не є випадком, тоді все більше навчимось любити їх. Бо за кожним стоїть Господь!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

пʼятниця, 25 грудня 2015 р.

25.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П’ятниця 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.9,33-41:  «Сперечалися були дорогою, хто більший»

Так, як учні сперечалися, хто з них більший, так і кожен з нас хоче відстояти серед інших право бути важливим, тим, думку якого враховують. Нам дуже боляче й прикро, коли нас не зауважують. Дуже часто хочемо бути кимось, бо знаємо, що у світі на людей, які займають посади, – у світі людському, навіть церковному – інші люди зважають. Саме тому ми хочемо, щоб нас зауважували й на нас зважали.

 Чому Господь ставить нам за приклад дітей? Бо дитина завжди є сама собою. Дитина не має в собі фальші й тому дуже легко вловлює фальш у дорослих. А дорослі інколи так звикли фальшувати одні перед одними, що вже сприймають це за норму. Тож коли Господь каже, щоб ми були як діти, Він закликає нас жити в правді про світ і про себе. Якщо маємо в собі якісь «плюси» – дякуймо за це, якщо маємо «мінуси» – просімо в Бога сили їх виправити на «плюси». Якщо чогось у житті досягнули – приймаймо це з миром, якщо ж, на наш погляд, ми нічого не маємо – також приймаймо це як допущене Богом.



Апостол
Євр.11,8,11– 16:  «Бог не соромиться зватися їхнім Богом»

Як в дуже багатьох життєвих обставинах в нас не має відваги засвідчити, що ми є християнами, що ми віруєм в Бога. Як у багатьох обставинах ми ховаємо і не свідчимо своїм життям про Христа.

 Бог зі своєї сторони, які б ми не були, як би ми не жили, що б не чинили не перестає називатись нашим Богом. І тоді навіть, коли ми Його посоромились чи зробили гріх, коли приходимо до нашого Бога, Він знову визнає нас, Він дальше лишається нашим Богом не зважаючи на те, як ми чинили, як поступали. Бог є нашим Богом повсякчас. Чи ми є повсякчас Його дітьми?

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.12.2015р. Б. / Різдвяна проповідь Папи Франциска

Цієї ночі засяяло «світло велике» (Іс 9,1); над усіма нами засяяло світло народження Ісуса. Наскільки ж істинними та актуальними є слова пророка Ісаї, які ми вислухали: «Помножив єси їхні радощі, веселощі побільшив» (9,2)! Наше серце вже було сповнене радістю очікування цієї миті; тепер же ці почуття помножуються та виливаються через край, бо обітниця сповнена, нарешті, вона здійснилася. Радість і відрада запевняють нас у тому, що послання, вміщене у таїнстві цієї ночі, справді походить від Бога. Немає місця для сумнівів, залишмо його скептикам, які звертаючись лише до розуму, ніколи не знаходять істини. Не залишилося місця для байдужості, яка панує в серцях тих, які нездатні любити, боячись щось втратити. Прогнаний будь-який смуток, тому що Дитя Ісус – це істинний Утішитель серця.

Сьогодні народився Божий Син: усе змінилося. Спаситель світу прийшов, аби причаститися нашій людській природі, ми вже більше не самотні й не покинуті. Пречиста Діва дарує нам Свого Сина, як початок нового життя. Істинне світло приходить, аби просвітити наше життя, часто замкнене в тіні гріха. Сьогодні ми наново відкриваємо те, ким ми є! Цієї ночі нам вказано шлях, яким слід пройти, аби досягти до мети. Відтепер повинен згаснути будь-який страх та боязнь, тому що світло показує нам шлях до Вифлеєму. Ми не можемо залишатися бездіяльними. Нам не дозволено залишатися непорушними. Ми повинні йти, щоб побачити нашого Спасителя, покладеного в яслах. Ось вона, причина радості й відради: це Дитя «народилося для нас», «дане нам», як звіщає пророк Ісая (пор. 9,5). Людові, що понад дві тисячі років проходить всіма дорогами світу, щоб вчинити кожну людину учасником цієї радості, довірено місію допомагати пізнавати «Князя миру», стаючи Його дієвим знаряддям між народами.

Отож, коли чуємо про народження Христа, залишаймося в мовчанці та дозвольмо, аби промовило це Дитя; закарбуймо у своєму серці Його слова, не відвертаючи погляду від Його обличчя. Якщо візьмемо Його у свої обійми й дозволимо Йому обійняти нас, Воно принесе нам такий мир серця, який не знатиме кінця. Це Дитя вчить нас, що насправді є суттєвим у нашому житті. Воно народжується в убогості світу, бо для Нього та Його родини не знайшлося місця в заїзді. Воно знаходить притулок та захист у стайні й покладене у яслах для тварин. Однак, з цього «нічого» виливається світло Божої слави. Починаючи звідси, для людей простого серця розпочинається шлях справжнього визволення та вічного відкуплення. З цієї Дитини, що носить у Своєму обличчі відбиток добра, милосердя й любові Бога Отця, випливає для всіх нас, Її учнів, обов’язок, як навчає апостол Павло, «зректися злодіянь» та багатств світу, щоб жити «у поміркованості, справедливості й побожності» (Тит 2,12).

У суспільстві, яке часто сп’яніле споживацтвом та приємностями, надміром та розкішшю, показовістю та нарцизизмом, Він призиває нас до поміркованої поведінки, тобто, простої, врівноваженої, прямолінійної, здатної збагнути суттєве та ним жити. У світі, який надто часто є суворим до грішника, але поблажливим до гріха, існує необхідність розвивати сильне почуття справедливості, щоби шукати й впроваджувати в життя Божу волю. Серед культури байдужості, яка нерідко перетворюється у безпощадність, наш стиль життя, натомість, повинен бути сповнений милістю, емпатією, співчуттям, милосердям, які слід кожного дня черпати з криниці молитви.

Нехай же наші очі, подібно до вифлеємських пастирів, також зуміють наповнитися здивуванням та подивом, споглядаючи в Дитяті Ісусі Божого Сина. Перед Ним нехай злине з наших сердець благання: «Господи, покажи нам Своє милосердя, даруй нам Твоє спасіння» (Пс 85,8).

четвер, 24 грудня 2015 р.

24.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.9,10-16:  «Про Сина Чоловічого написано, що мусить Він багато вистраждати й буде погорджений»

Кожна людина за своєю природою радше схильна до того, щоб вивищуватися, а не до того, щоб нею погорджували. Наша людська природа не хоче страждати, й у своєму житті ми з усіх сил уникаємо навіть найменших фізичних страждань, уникаємо несхвального ставлення інших, можливості комусь не сподобатися, бути відкиненим.

 Часто забуваємо, що Бог знає про всі наші клопоти, навіть найменші, ліпше, аніж ми самі їх розуміємо. І якщо Він їх все ж допускає, то тільки тому, що в кожного з нас є своя дорога до освячення, у кожного є своя дорога до неба, на якій наші страждання наближають нас до Небесного Отця і Його волі.

Господь наш, Ісус Христос, який немовби через ту піч, де у вогні загартовується залізо, деколи провадить нас через страждання, терпіння, зневагу, щоб нас загартувати. Він хоче, щоб ми стали міцнішими й стійкішими. Тому будьмо витривалі в тому, через що нас провадить Господь. Віддаймося в Його руки й довірливо йдімо через усе наше життя, через усі скорботи, труднощі та зневаги, будьмо свідомі, що через це все нас провадить Спаситель.



Апостол
Євр.10,35–11,7:  «А праведник Мій з віри буде жити»

Приклади віри зі Старого Заповіту – Авеля, Єноха, Ноя, Авраама – людей, які жили вірою в непростих життєвих ситуаціях, мають стати для нас доказом того, що це реально для звичайної людини. У них, як і в нас, було нелегке життя, були вади, перешкоди, але вони зробили вибір – довіряти Богові.

Незважаючи на будь-які труднощі, найбільше важить наш вибір: зневіритися чи довіряти Богові. І лише з вірою зможемо перебороти все і далі крокувати життям до переможного кінця. Не переставати уповати, надіятись на Бога, щоб не діялось і не відбувалось, завдання непросте, але  справа не лише в нашій вірі, а в тій вірі, яку Бог має в нас. А ми на цю Божу довіру маємо відповідати.

Якщо Бог вірить в кожного з нас, довіряє нам якесь служіння чи складні ситуації, то будьмо певні, Він знає, що нам це під силу. Але на цю Божу довіру ми маємо відповісти своєю вірою і вчинками гідними Його довіри!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

24.12.2015р. Б. / Глава УГКЦ у фільмі «Обличчя живої Церкви»: «Наше завдання і наш виклик – бути живими»

Ісус Христос, покликаючи апостолів до особливої місії, дав їм дуже чітке завдання: бути носіями і будівничими Царства Божого на землі, тими, хто поширює Боже Євангеліє у світі. Кожен віруючий християнин, згідно зі своїм покликанням, є апостолом. Якщо ми зустріли живого Бога у своїй парафії, то в нас є природним бажання допомогти зустріти Його тим, які ще Його не побачили.

Про це говорить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у документальному фільмі «Обличчя живої Церкви», який відтепер доступний для перегляду в мережі Інтернет. Додамо, фільм офіційно представили під час роботи Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» в Івано-Франкіську у серпні 2015 року.

У фільмі, який можна назвати підручником зі стратегію УГКЦ, Глава Церкви розповідає про основні напрямки розвитку УГКЦ: Боже слово і катехизацію, місійний дух, Літургію і молитву, служіння ближньому (дияконію), провід - управління дарами, сопричастя - єдність. Предстоятель УГКЦ наголошує, що основним завданням стратегії розвитку Церкви є оживлення парафій. Адже, плекаючи та оживляючи парафії, ми плекаємо та оживляємо всю Церкву.

Місійне завдання УГКЦ є особливим перед українським суспільством: «Праведний митрополит Андрей говорив про плекання внутрішньої єдності між Церквами та синами й доньками народу. Ми повинні відчувати особливості різних регіонів України і вміти промовити у спосіб і мовою, зрозумілими для всіх».

Літургія – це не тільки гарна церемонія: «Це момент, коли ми зустрічаємося із Пресвятою Трійцею, - момент, коли сам Господь готовий нам послужити. Це й джерело духовного життя, бо парафія – літургійна спільнота, яка переживає Божу присутність».

Катехизація дітей – святий обов’язок пароха: «Він повинен допомогти в повноті жити тими дарами, які вірні отримали у Святих Таїнствах».

Сопричастя – виклик для сучасної культури: «Сучасна людина живе егоїстичним життям. А сопричастя – найвищий рівень спілкування. Парафія, як жива спільнота, повинна бути осердям сопричастя; у ній повинно відбуватися спілкування людини з Богом і людини з людиною».

Дияконія (служіння) – важлива місійна риса Ісуса, який прийшов, щоб дати своє життя як викуп для багатьох: «Якщо ми, як члени живої парафії, шукаємо, щоб Бог послужив, не беручи приклад із Його служіння, тоді наша участь у житті парафії є неповною. Зрілим є той християнин, який може послужити іншому, а живою є та парафія, яка виходить назовні, служачи суспільству».

У живій парафії повинен бути душпастир, який цікавиться життям своїм вірних, шукає їх і веде до зустрічі з Христом: «Священики повинні бути посередниками зустрічі між Христом і людьми».

А завдання церковної ієрархії, на переконання Блаженнішого Святослава, у тому, щоб мати можливість розрізняти Божі дари та допомогти людям послужити ними одне одному.

«Ми глобальна Східна Церква, яка живе і розвивається на всіх континентах, яка втілює Боже слово і культуру в різних культурних контекстах. Ми відповідальні за спасіння й інших народів і культур. Наше завдання і наш виклик – бути живими, щоб кожна людина, незалежно від її мови і культури, змогла у нас зустріти живого Бога», – підсумував Блаженніший Святослав.



середа, 23 грудня 2015 р.

23.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.8,30-34:  «Геть від мене, сатано!»

Ця фраза може видатися нам дивною, адже Ісус Христос, який десь хвилю перед тим вказує на Петра як на скелю, на якій збудує свою Церкву, не вагаючись, називає Петра сатаною. Це тому, бо Спаситель зауважив, що в цей час у своїй поведінці та судженні Петро піддається впливу сатани, приймає його думки. А ці помисли надто прості, надто людські й душевні. Господь вказує, що Його шлях іде через страждання й терпіння, а Петро дає Йому пораду, яку апостолові підсуває диявол.

Наше життя – це дорога, через яку нас веде Господь. Хай яких скорбот, труднощів, проблем воно не було б сповнене, завжди маємо бути свідомі, що за всім стоїть Господь. І все, що стається, не позбавлене сенсу. Творець чомусь посилає в наше життя не тільки радість і щастя, а й терпіння та страждання. Може, ми й не бачимо в цьому логіки чи потреби, але дуже важливо пам’ятати, що Бог має свій план щодо нашого життя, і бути витривалим. Так, як Господь, наш Спаситель, прийняв волю Отця, так і ми маємо з миром і спокоєм приймати все, що б нам Господь не посилав, не піддаючись спокусі нарікати і зневірюватися.



Апостол
Євр.10,1–18:  «Бо Він лиш одним приносом удосконалив назавжди тих, що освячуються»

Якщо ми хочемо змінитися, викорінити з себе якусь негативну рису, то бачимо, що треба докласти немало старань, щоб лиш щось змінити в собі. З досвіду знаємо, як це не легко. Іноді працюємо над собою і, здавалось би, подолали ту чи іншу ваду, пристрасть, а вона повертається. Через довгі місяці та роки життя втрачаємо надію, що щось зможемо змінити, що зможемо стати інакшими.

Але Христос дивиться на наші недосконалості зовсім інакше, Він не тільки не розчаровується в нас, Він уже дарував нам досконалість. Ми спосібні бути досконалими, лиш би ми цього забажали. Як сказав апостол Павло: все можу в укріплюючому мене Христі. Господь нас обдарував досконалістю, значить жити свято ми спроможні.

Нині читаємо, що лише один принос зробив нас досконалими – жертва Христа, тому не падаймо у відчай, а вірмо, що смерть Господа за нас не була випадковою! 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

23.12.2015р. Б. / Нова меншина в Церкві – Її надія й опора

Нещодавно в Німеччині стався симптоматичний випадок: єпископ публічно гостро розкритикував буклет Німецької єпископської конференції. Здавалось би, якась абсурдна ситуація: єпископ критикує своїх співбратів у єпископстві практично за заперечення основ християнства. І… І жодної поважної реакції на цю критику. Але, спостерігаючи за ідеями, які транслює кардинал Вальтер Каспер, вимогами німецькомовного єпископату, спробами пропхати до церковних документів гендеризм та інші сексуально забарвлені «–ізми» нашого постмодерного світу, не можна цей випадок вважати дивним, сенсаційним чи надзвичайним. Це простий наслідок процесів, які відбувають у світовому християнстві, і католицтво тут не виняток.

Секуляризм доведений часто до абсурдності, став причиною секуляризації і в середині самого християнства. Католицтво не уникло цих процесів. Коли почнемо розглядати реалії життя Католицької Церкви, зіткнемось, то тут то там, із секуляризмом, який проник в середину Церкви і набрав тої чи іншої форми.

Одним із проявів секуляризму в середині Церкви стало спочатку дроблення катехези, фрагменталізм у сприйнятті віровчення, атмосфера вседозволеності під назвою «свободи дітей Божих». Якщо у період виникнення ліберального протестантизму, з його запереченням Богонадхненості Біблії й підриванням усяких моральних основ, Католицька Церква вважалася твердинею ортодоксії, яка дала собі раду з модернізмом, то в кінці ХХ ст. Церкву просто таки залили хвилі різних інтелектуальних модних викрутасів. Спочатку, щоправда, виключно у сфері душпастирювання.

Від 80–90 років ХХ ст. католицтво переживало бум психологізування. Психологію проголошували мало не панацеєю від всіх духовних проблем. З початком нового тисячоліття практично на усіх рівнях почала просочуватись модна тенденція на постмодернізм та його схрещення з марксизмом – гендеризм. Ця нова форма гностицизму стала настільки популярною і самозрозумілою у світському житті, що для великої частини декларованих католиків вона виглядає настільки ж революційною, як перехід до всезагального переконання, що Земля крутиться довкола Сонця.

Проникаючи в Церкву постмодернізм уже зробив свою справу: насправді, велика частина католиків уже не приймають без резерви Вчення Церкви, а на свій власний розсуд і смак створюють собі свою приватну релігію з фрагментів християнства та нехристиянських вірувань. Звісно, це не є тенденцією характерною для католицтва. Але ця тенденція охопила практично усі форми християнства тією чи іншою мірою. Розмивання християнської ортодоксії, підміна понять, бажання за всяку ціну не отримати етикетки неполіткоректності, мракобісся, нетолерантності – основні симптоми секуляризованого християнства.

Тому нічого дивного, що в секуляризованому середовищі міг з’явитися такий діяч, як кардинал Каспер чи кардинал Маркс. Але ці кардинали не є якимось самітними фігурами, які з’явились невідомо звідки – вони логічний продукт асиміляції народу Божого цим світом. Ми, католики, самі собі боїмося часто визнати, що і в нашому середовищі секуляризм є доволі сильним, що і в нашому середовищі мало людей, які дійсно приймають інтегральне Вчення Церкви, чи хоча би цього прагнуть.

Не слід також забувати, що частина секуляризованих католиків, які залишаються в середині Церкви, насправді прагнуть інкультурувати християнство у постмодернізм, не розуміючи, що постмодернізм з його запереченням існування об’єктивної істини у самій своїй суті противиться християнству. І саме тому усяка спроба інкультурації у постмодернізм веде в кінцевому результаті до заперечення самої суті християнства – віри у об’єктивність факту Христового воскресіння й зобов’язуючий характер інтегральності Христового вчення. Такі спроби інкультурації закінчуються підтакуванням світові, який, за влучним висловом владики Венедикта Алексійчука, «вимагає від Церкви, щоб Вона проповідувала саме такого «христа», який уже не є Христом, але кимось замість Нього, Антихристом».

Як би там не було, ми опинилися у ситуації, коли католики, які приймають інтегральне, неподілене, повне Вчення Церкви, у самій церкві перетворюються на меншину, яка затиснена поміж їхніми постмодерними братами у вірі й світом, який у своєму світогляді усе більше віддаляється від фундаментальних понять, на яких збудована наша юдео-христяинська цивілізація.

Такий стан породжує у самій Церкві «мале стадо» – нову меншину, яка хоче дотримуватись інтегрального Вчення Католицької Церкви, щоб залишитись вірними Христові та Його Церкві. І тут, за прозорливим зауваженням кардинала Тімоті Долана, потрібно поставити собі низку запитань щодо цієї меншини. «Де вони можуть здобути підтримку? – запитує Нью-Йоркський кардинал. – На телебаченні? У газетах і журналах? У кіно? На Бродвеї? У своїх однолітків? Ну що ви! Вони дивляться на Церкву, на нас, бажаючи отримати підтримку і схвалення, бажаючи отримати тепле почуття прийняття. І ми не можемо не звернути на них уваги!»

Адже ця нова меншина, нерідко обділена увагою душпастирів, полишена сама собі, часто стає жертвою атомізації – залишаючись у Церкві, Якій хоче лишатися вірною, втікає у внутрішню еміграцію, оскільки не знаходить підтримки ні своєму духовному життю, ні своїм ініціативам. Це правда, що Добрий Пастир полишає 99 вірних овець і йде шукати одну загублену, але якщо тих 99 уже перетворилися у дев’ять, то виникає питання: якщо бігати за 91 загубленою вівцею, чи не втратимо часом і тих дев’ять, що залишилися? Можливо, пастирям варто би було і тих дев’ять, що залишилися водити за собою у пошуках загублених 91? А якщо б присутність цих дев’ять допомогла б притягнути назад до Христової кошари загублених 91? Може, пошук 91-ної загубленої овечки не означає, що треба підігравати забаганкам загублених? Адже милосердний батько не підтакував бажанням свого блудного сина. Та й чи не створюється загроза отими затяжними пошуками, що 91 овечка перетвориться на старших синів, що втратять нормальні стосунки із Батьком і сприйматимуть його, як того, хто нездатен їм надати батьківської любові?

Щоб ліпше зрозуміти ситуацію, варто також звернути увагу на те, що нова ортодоксна меншина не тільки часто-густо позбавлена пастирської опіки і підтримки, але й насправді водночас є об’єктом атак з боку «прогресивних католиків». А це нерідко виштовхує ортодоксну меншину з церковного життя. Не слід боятися чи сподіватися, що ортодокси вступляться з Церкви. Цього не станеться. Але може статися інше: ті, у кого думка інакша від думки Церкви (гетеродокси), становитимуть таку значну більшість у Церкві, що пастирям уже нікого буде пасти. З пастирів вони стануть іграшками у руках гетеродоксного натовпу, який усе ще буде називати себе Церквою. Здається, більшій частині німецькомовного єпископату це уже сталося.

З іншого ж боку, Сам Христос до свої учнів каже: «Не бійся мале стадо! Сподобалось бо Отцю вашому дати вам Царство!» (Лк. 12, 32). Не йдеться, як бачимо, про велику отару, величезну зграю, а лише – про мале стадо. І саме це мале стадо покликане бути сіллю світу, його світлом. Але якщо це мале стадо піде у внутрішню еміграцію, то хто ж тоді світитиме?

У теперішній ситуації, як виглядає, малому стадові не слід розчаровуватись у своїх спробах змінити ситуацію і втікати перед місією, покладеною на нього Христом, у внутрішню еміграцію. Слід зберігати вірність Церкві та ЇЇ законним пастирям, навіть ціною крові, як це робили наші попередники за часів СССР і як це зараз чинять вірні католики Китаю. Слід своїм щоденним свідченням – ділами й словом – нести світло Христової Євангелії світу, який, з одного боку, противиться їй всіма своїми фібрами, а з іншого – тими ж фібрами прагне її. Слід гуртуватися довкола малих проектів, які будуть отими світлячками у мороці, що мають залишитися дороговказами загубленим вівцям до кошари Христової.

Це нелегка місія, нелегке завдання… Але малому стаду не можна замикатися у собі, бо це є тільки однією з форм егоїзму. Замкнувшись у собі, орієнтуючись тільки на собі подібних, мале стадо не виконає місії свого туземного служіння, тому не зможе протиснутись у вузькі двері Царства Божого. Властиво у цьому й полягає один з парадоксів Царства – його вузькі двері розширюються перед нами, залежно від того, скільки ми ще людей поведемо ними за собою. 

Але все ж не варто забувати, що проповідь Радісної Звістки не передбачає чогось іншого, як тільки пропозицію: «А як зайдете в якесь місто, чи село, то розпитайте, хто в ньому достойний, і там перебувайте, поки не вийдете. Входячи ж у дім, вітайте його, кажучи: Мир дому цьому! І як той дім достойний, нехай ваш мир зійде на нього; а як недостойний, нехай ваш мир до вас повернеться. Як хтось вас не прийме та й не послухає ваших слів, то ви, виходячи з дому чи з того міста, обтрусіть порох із ніг ваших» (Мт. 10, 11–14).

Свідчення Христа, а не примус, свідчення Христа, а не критиканство, свідчення Христа, а не відкидання – ось що покликане мале стадо дати світу. А Церкві бути завжди опорою, молитися за своїх пастирів і допомагати їм, навіть тоді, коли це важко. Не варто боятися. Христос переміг світ й ми, християни, Його учні й учасники Його Містичного Тіла, уже є учасниками Його перемоги, допоки залишаємось Йому і Його Церкві вірними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 22 грудня 2015 р.

22.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.8,22-26:  «Бачу людей, – наче б дерева ходячі!»

Це Євангеліє показує нам дуже цікавий приклад того, як Ісус Христос зцілює сліпого – зовсім інакше, ніж зцілював інших осіб, – як би ми тепер сказали, поетапно. Цей уривок дуже важливий для кожного з нас, бо показує, що деколи Бог у нашому житті діє не зразу, наша зміна, зцілення, переображення відбуваються в часі. Саме тому завжди маємо бути витривалі в довірі до Бога, звертаючись до Нього зі своїми проханнями, благаннями, мольбами, молитвами. А з іншого боку – маємо дати Богові час, щоб діяти.

І так, як у цьому Євангелії Господь поволі зцілював сліпого, але той не зневірився й чекав повного прозріння, так і в нашому житті Бог нас зцілює і змінює не за одну мить. Лиш уміймо очищуватися, довіряючи Богові, пам’ятаючи, що Він не забув про нас і краще знає, коли дати нам повне оздоровлення.



Апостол
Євр.9,8–10,15–23:  «Тому навіть і перший Завіт був освячений кров'ю»

Через смерть Ісуса Христа ми викуплені від неволі гріха, нам дароване вічне Царство. Але бачимо, як ми легко цим нехтуємо, легко грішимо, інколи поводимось так, як нам до вподоби, а не так, як вчить Господь. Це свідчить про те, що ми цілковито несерйозно ставимось до того, якою дорогою ціною ми відкуплені. Бог заплатив за нас найдорожчим, щоб викупити нас від диявола, Своїм Сином.

Знаємо, що за кожну дрібницю в нашому житті мусимо платити, віддячуватися, але коли йдеться про Бога, завдяки Якому існуємо і маємо шанс на Вічність в його Царстві, то чи замислюємось, що неможливо нічим віддячити за Його добродійства до нас?

Ісус заплатив за нас Своєю кров'ю, віддав за нас Своє життя ще тоді, коли ми були грішниками. Якщо щодня роздумувати над цим фактом, то щораз менше будемо грішити, а щораз більше станемо відкриті на Божу волю.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

понеділок, 21 грудня 2015 р.

21.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок 30-го тижня по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Мр.8,11-21:  «Маючи очі – не бачите? Маючи вуха – не чуєте?»

У сучасному християнському світі часто переконуємося, що Бог любить нас. Справді, Бог є любов. Створення Всесвіту, а в ньому нашої Землі, народження Ісуса Христа, поява кожного з нас у конкретному часі та в конкретних обставинах, наші життєві дороги й події – усе це вираження цієї Божої любові.

Творець посилає кожну подію в наше життя саме тому, що Він любить нас, дбає про наше освячення й про наше спасення. Важливо аналізувати події, які стаються в нашому житті, – не важить, чи вони позитивні, чи негативні (бо це ми їх так кваліфікуємо), – усі вони є виявом Божої любові до нас.

 Варто завжди запитувати себе: чому це сталося саме так, а не інакше? Що Бог хоче мене цим навчити, що Він хоче до мене промовити через це? І тоді навчимося бачити «духовними» очима й чути «духовними» вухами, щоразу більше розуміючи, що Бог виявляє свою любов до нас кожної миті і в кожній ситуації.



Апостол
Євр.8,7–13:  «Ніхто не матиме потреби навчати свого співгромадянина… Усі бо вони, від найменшого й до найбільшого, будуть мене знати»

Ця фраза змушує замислитись: як всі будуть знати Бога? Адже ми знаємо багато людей, які живуть дуже грішно, які ніколи не відвідують храму, є багато людей, які навіть не хрещені, які далекі від того що б шукати Господа, а що вже казати про тих, які висміюють Його науку. Як же всі вони будуть знати Його?

Господь промовляє до кожної людини через її сумління, тому можна твердити, що кожна людина в своєму житті може пізнати Бога, а може відкинути Його. Якщо ми будемо чутливі до голосу сумління, то Бог нас неминуче приведе до повноти правди. Коли ми вслухаємось в голос сумління, йдемо за цим голосом, то ми йдемо за правдою, яка приводить нас до нашого Спасителя Ісуса Христа.

Будьмо завжди уважні до того, що Бог промовляє, що Бог вказує через наше сумління, бо це крок за кроком нас провадить до Господа!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 20 грудня 2015 р.

20.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Неділя 29-та по Зісланні Святого Духа 

Євангеліє
Лк.17,12-19:  «Хіба не десять очистилось? Де ж дев’ять?»

Ісус зцілив десятьох прокажених, але повернувся зі словами вдячності лише один! Більше того, за отримане зцілення від прокази до Господа приходять дякувати не дев’ять осіб із вибраного народу, а один самарянин, тобто поганин. Ситуація віддзеркалює дійсність, в якій часто перебуваємо й ми, коли згадуємо про Бога лише тоді, коли нам дуже скрутно й ніхто інший нам уже не може допомогти. Коли ж Бог допомагає нам, то дуже часто ми скоро забуваємо, про цю допомогу.

 Коли робимо іспит сумління, то, як нас вчили, найперше пригадуємо якісь свої вади, недоліки. Однак маємо вчитися найперше дякувати Богові молитвою благодарення за все, що Він робить у нашому житті. І саме під час щоденного іспиту сумління можемо зауважити багато доброго, що ми отримали від Бога. Тому починаймо саме з того, щоб пригадати собі, що наш Господь вчинив для нас.

 Придивімося до величі й доброти нашого Бога, і ми побачимо, скільки всього Він для нас зробив, робить і буде робити. А на цьому тлі найкраще побачимо свою невірність і падіння. 



Апостол
Кол.3,4–11:  «Умертвляйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість – що є ідолопоклонство»

Знаємо, що кожна земна радість, якою б вона не була, є дочасною. Ніщо і ніхто не може нам дати її, бо лише Господь є Джерелом вічної радості. Але цієї втіхи, яка лине від Господа, не зможемо відчути, коли не почнемо умертвляти свої гріховні схильності, в яких ми шукали радості до свого навернення.

Апостол сьогодні називає такі гріхи як розпуста, нечистота, пристрасті, лиха пожадливість, зажерливість – ідолопоклонством. Тобто тим, що часто в нашому серці займає місце Господа, а отже – місце Його радості!

Вчімось поборювати ці гріхи у своєму серці та наповнюймось Господом. Бо лише з Ним зможемо пізнати правдиву радість, яка не переминає, лише в Нім зможемо знайти захист від спокус і витривати в чистоті до зустрічі з Господом!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

субота, 19 грудня 2015 р.

19.12.2015р. Б. / Святого Миколая Чудотворця

19 грудня 2015 року

Святого Миколая Чудотворця


    * Коротка історія свята
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь



Коротка історія

Не багато знаємо про життя святого Миколая. І навіть те, що знаємо, повите різними легендами. Знаємо, що святий Миколай довгі літа був єпископом у Мирах, провінція Лікія, у Малій Азії. Він брав участь у Першому Вселенському Соборі (325) у Нікеї. Помер близько 345 року. Усе своє життя присвятив справі милосердя для душі й тіла. Тож ще за життя називали його батьком сиріт, удів і бідних. Після смерти Господь Бог прославив його даром творення чудес, і тому він отримав імення великого чудотворця. Славні чуда були якраз головною причиною його швидкого й широкого культу.

Культ святого Миколая починає поширюватися від часу, коли цісар Юстиніян І (527-565) збудував на його честь церкву в Царгороді. Єрусалимський канонар з VII ст. 6 грудня каже: "Пам'ять Миколая, єпископа одного великого города". Усі грецькі місяцеслови з IX століття мають його празник. Цісар Мануїл Комнен (1143-1181) державним законом приписав святкувати святого Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світу. Найдавніший життєпис святого Миколая походить з IX сторіччя.

На Заході папа Миколай (858-867) — перший папа з цим іменем — близько 860 року збудував у Римі церкву святого Миколая. До Німеччини його культ принесла візантійська княжна Теофано, жінка цісаря Оттона II (973-983). Латинська Церква також святкує празник Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії близько 400 церков, які названо в честь Миколая.

На наші українські землі культ святого Миколая приходить разом із християнською вірою. У другій половині XI сторіччя в Києві, на могилі Аскольда, було збудовано церкву святого Миколая. У Києві під покровом святого Миколая був жіночий монастир, який фондувала жінка князя Ізяслава Святославича (+ 1078). У цьому монастирі прийняла чернечий постриг мати святого Теодосія Печерського. На рідних землях в нас було багато церков на честь святого Миколая. До найдавніших з них належить церква святого Миколая у Львові, що походить з кінця XIII ст. Енциклопедія Українознавства про почитання святого Миколая в нашому народі каже: "У численних народних переказах Миколай боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебуває у плаванні, тому чорноморські рибалки, виходячи на промисел, брали з собою образ Миколая... У давнину — святий Миколай також заступник перед небезпеками із степів. Пісні про святого Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, серед них такі популярні, як "О хто, хто Миколая любить" (Т. 4, с. 1533).

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности, учителем повздержности явила тебе твоєму стаду всіх речей істина. Ради цього придбав ти смиренням високе, убогістю — багате, отче, священно-начальнику Миколаю. Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Слава: Кондак, глас 3: В Мирах, святий, священнослужителем показався ти, бо, Христове євангеліє, преподобний, сповнивши, положив ти душу твою за людей твоїх і спас неповинних від смерти. Ради цього освятив ти себе як великий таїнник божої благодаті.

І нині: Богородичний, глас 3: Діва днесь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу. Ангели з архиєреями поклоняються, апостоли з пророками ликують, бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 13, 17-21

Браття, слухайте ваших наставників і коріться, бо вони пильнують ваші душі, за які мають здати звіт; щоб вони це робили з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас некорисно. Моліться за нас, бо нам здається, що маємо добру совість, бажаючи в усьому добре поводитися. Особливо ж прошу це робити, щоб я якнайскоріше повернувся до вас. А Бог миру, що підняв з мертвих Того, хто кров'ю завіту вічного став великим Пастирем овець, Господа нашого Ісуса Христа, нехай зробить вас здатними виконувати Його волю добрими ділами, здійснюючи у вас те, що йому любе через Ісуса Христа, Якому слава по віки вічні. Амінь.

Євангеліє від Луки 6, 17-23

В той час став Ісус на рівнім місці; була там велика сила Його учнів і людей вельми багато з Юдеї та з Єрусалиму, і з побережжя Тиру та Сидону. Вони прийшли слухати Його і оздоровитись від своїх недуг; і всі ті, що їх мучили нечисті духи, теж оздоровлялись. Увесь народ намагався торкнутися Його, бо сила виходила з Нього і всіх оздоровляла. Тоді Він, звівши на Своїх учнів очі, мовив: Блаженні вбогі, бо ваше Царство Боже. Блаженні голодні нині, бо ви насититеся. Блаженні плачучі, бо будете сміятися. Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть як безчесне ваше ім'я Сина Людського ради. Радійте того дня і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі.

Проповідь

Святий отець Миколай вчора і сьогодні

Годі на світі знайти такого святого як святий Миколай, чудотворець з Мир Ликійських, що його мощі спочивають в м. Барі, в Італії. Як схід, так і захід однаково почитають цього святого. Поважно почитають цього святителя і в Аргентині. Приміром, у Ла Ріосі побожні почитателі вшановують його пам'ять цілий місяць.

Гадаю, що буде корисним сьогодні застановитись над таким питанням: яке значення св. отця Миколая в давнині та в теперішній час?

Традиційний Св. Миколай

Коротко треба сказати, що св. о. Миколай був ревним захисником Божої правди в часі єресі Арія, який фальшиво вчив про Сина Божого. На Першім Нікейськім соборі, де цю єресь було осуджено, був присутнім також і св. Миколай і, згідно церковного передання, відігравав там визначну роль.

Окрім того минуле залишило нам такі свідчення добродійності нашого святого: він допоміг влаштувати здорові й християнські сім'ї трьом дочкам старого батька. Своєю великою жертовністю Миколай доказав, яку велику вагу в житті суспільнім, а ще більше моральнім, відіграє дівицтво, яке недіткненним треба донести до шлюбного вінка. Саме нині, коли ліберальний і розпусний світ тим найбільше прогрішується, про це усім необхідно пригадати. Крім того, маємо історичні свідчення про те, як св. о. Миколай в часі бурі на морі допоміг врятуватись рибакам, яким грозила неминуча загибель в хвилях розбурханого моря. Будучи єпископом, як провідник народу він врятував свій вірний народ від голодної смерті, чудесно спродавши кораблі з зерном. Поза тим цей великий святець визволив від смерті трьох воєвод, яких через наклеп несправедливо було засуджено на смерть. Як теж воскресив трьох хлопчиків, яких було замордовано у віддаленій і самотній гостинниці. У час пошесті з нараженням власного життя рятував навіщених мором; словом і ділом помагав потребуючим у кожній біді та й усякій потребі.

У нашому народі святитель Миколай почитається в особливий спосіб і вважається помічником передусім у трудних господарських справах. Коли загрожує щось домашній птиці чи худібці, то вірні зараз йдуть та й замовляють акафіст святителеві, і не раз повідомляли священика, який читав акафіст, що ця молитва помогла. Одна ґаздиня доставляла молоко для міських родин, котрих було багатенько. Але так якось сталося, що всі її корови одночасно запустились, хоч для цього ще не була пора. І що вона тоді робить? Іде до парафіяльної канцелярії й замовляє аж 14 акафістів святителю Миколаю. Знаючи, що я люблю співати акафісти, передали їх мені. Треба було таки настоятися перед престолом, щоб їх відправити. Та по якімсь часі стрічає мене згадана пані й каже: "Дякую вам, отче. Знаєте, корови дояться нормально, і я знову можу доставляти моїм клієнтам молоко на замовлення". Інститут катехиток Серця Ісусового в Прудентополі (Бразилія) має господарку і, щоб могти прогодувати до двісті дівчат, а між ними, до речі, чимало сиріт і дітей малозаможних батьків, кожного року замовляли акафіст до Мирликійських чудотворця і ніколи не були зведені.

Також муситься відзначити, що о. Миколай є справедливий. Оповідали мені на одній місії таку подію: одна жіночка пішла до священика та й замовила акафіст по своїм наміренню. А своїй кумі перед тим сказала, що піде й заплатить акафіст, щоб в її сусідки ціп'ята вигинули. Цікава кума по якімсь часі питає замовницю: "Ну, а як там, кумо, вислухав вас св. отець Миколай?" А та їй у відповідь: "А я! Вислухав! Усі мої ціп'ята погинули!"

Святий Миколай у сьогоденні

Бувають такі люди, що гадають ніби в Церкві буває так, як у світі — мовляв сьогодні мода на того святого чи на таке набожество, а по часі приходить щось інше, нове, свіжіше... У Церкві так не є, і не так воно є з почитанням св. Отця Миколая. Він і сьогодні має таку саму силу заступництва перед Богом, як мав її тоді, коли врятував з половецької неволі нашого предка. Тож, коли бажаємо від нього помочі, то завжди мусимо мати трохи тої "миколаївської" пам'яті, як то нині говориться, і до нього прибігати. Як поодинці, так спільними устами постійно мусимо просити, щоб святий отець Миколай, так гаряче почитаний нашими предками, випросив у Бога, щоб усі жителі нашої держави не волочилися по чужих світах, а мали працю вдома, а за неї — своєчасну та справедливу винагороду, щоб усі наші студенти могли вступити без хабарів до вищих шкіл та інститутів, щоб наші малі підприємства могли належно розвиватися та давати людям слушний заробіток, а покупцям вигоду.

Просімо, щоб наші хворі та знеможені не мусили ходити по усяких екстрасенсах, "цілителях" та інших ворожбитах, що наживаються з людської наївності та браку справжньої віри в Боже Провидіння та поміч Богородиці й усіх святих, зокрема нашого святого, що його святі мощі знаходяться в м. Бар, в Італії. Саме цей факт дає нам всім зрозуміти, що, святкуючи перенесення його мощів з Малої Азії на захід, а то було вже після церковного роздору, святий отець Миколай покликує нас усіх до єдинства в єдиній святій соборній і апостольській Церкві — спільноті, яка прямує до вічного спасення та й до неба, де князює й наш дорогий святитель

Просімо у нього помочі, щоб наші родини випросили собі миру та злагоди в сім'ях й тим самим уникали різних трагедій, які так часто трапляються, бо вони такі ж руйнуючі та далекосяжні своїми наслідками, як війни та й різні катастрофи, так поширені у сьогоденні.

Поручімо сьогодні опіці святителя Миколая увесь наш український народ, щоби вже раз і назавжди ми визволилися з неволі безбожництва та й байдужості й інших подібних моральних упадків. Святий отець Миколай чекає на нас і радий вислухати усі наші прохання, які ми з довір'ям до нього занесемо. Він не змінився і, як 1700 років тому допомагав людям, що до нього прибігали, так теж і нам сьогодні допоможе. Святий наш отче Миколаю, зглянься над нами й нам поможи! Амінь.

о. Василь Зінько, ЧСВВ
“Сівач, грудень 2002 Ч. 12 (37) рік 4”

Для створення сторінки використано такі видання:

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Святого Миколая Чудотворця.


ЗАВАНТАЖИТИ текст у PDF  (0.56Mb)

пʼятниця, 18 грудня 2015 р.

18.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П'ятниця 29 тижня

Євангеліє
Лк.21,37–22,8:  «Ввійшов же сатана в Юду»

Ми деколи несвідомі того, що завжди стоїмо перед вибором: вибрати добро – добру дорогу, чи зло – злу дорогу. У нас завжди є вибір. Навіть коли ми каємося на сповіді в гріхах, то розуміємо, що могли би вчинити інакше, однак в якусь мить вибрали вчинити саме так.

Саме покаяння – це ствердження того, що я зробив недобрий вибір, недобрий вчинок, недобрий крок. Кожен на власному досвіді вже переконався, що маємо чувати, який ми робимо вибір. Чувати над тим, що ми думаємо, які думки ми приймаємо, чувати над тим, які ми приймаємо емоції, чувати над тим, що ми допускаємо до свого серця, які почуття, пережиття, помисли. Чування, духовне розрізнення – завжди було дуже важливим в традиції Церкви. Як приклад того, що може статися, коли не чувати, є те, що Сатана ввійшов у серце Юди, бо той допустив це через думки які приходили до нього. А вже потім це відобразилося у вчинках Юди. І бачимо, який кінець мало те, що почалося з думки.

 На сповіді ми каємося з наших гріхів, але не свідомі того, що ці гріхи сталися унаслідок тих бажань і думок, які ми допустили в своє серце і дали свою згоду на них, а лише потім коли прийшла нагода, то це виявилось у наших вчинках, у тих чи інших гріхах. Тож чуваймо, щоб зло не входило в наше серце! Чуваймо, щоб не дозволити нічому злому прийти і замешкати в нас!



Апостол
Євр.7,18–25:  «Ісус став запорукою кращого союзу»

У Старому Заповіті бачимо, скільки разів Господь укладає союз із вибраним народом і як багато разів цей народ є невірним цьому союзові. Однак Бог є вірним повсякчас, Його союз відновлюється знову і знову, лише людина поверне своє лице до свого Творця!

Новий Заповіт відкриває нам ще щось незбагненніше: Бог стає Людиною, Ісус Христос водночас є і Богом, і людиною. Тим представником від людства, який наново укладає заповіт, викупляє людину від неволі  гріха, робить людину вільною, робить людину учасником Царства Господнього.

Союз, який уклав для нас Ісус, ніщо не може знищити – ні наша гріховність, ні всі сили пекла, –  цей союз укладений через Смерть і Воскресіння Христа. Спасіння і вічність нам подаровані. Тож пам'ятаймо повсякчас про це. Чи ми живемо досконало, чи грішно, Царство Небесне – наша спадщина, в якій на нас повсякчас чекає наш Творець. Але лиш тоді, коли ми цього Царства забажаємо і почнемо жити праведним життям, воно стане реальністю!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

четвер, 17 грудня 2015 р.

17.12.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер 29-го тижня після П’ятдесятниці 

Євангеліє
Лк.21,28-33:  «Випростайтесь і підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близьке»

 Деколи в сучасному світі ми, християни, виглядаємо досить непевними. Світ агресивний, настирливий, накидає свої цінності, свої поняття, своє розуміння, свою ідеологію... І ми, християни, нерідко маємо страх і сумніви, що нам робити як Церкві, як парафії, як вірним, як священнослужителям.

 Маємо розуміти, що Ісус Христос є нашим Спасителем. Він – Той, який вже смертю смерть подолав, Той, який нам дарував вічне життя. Значить, ми вже отримали цю перемогу і, незважаючи на труднощі, в Його перемозі ми вже маємо цю радість.

 Коли в інших релігіях людина шукає Бога, прагне спасення, щасливого життя чи життя вічного – у різних релігіях це може бути по-різному, – то в християнстві Бог сам дає людині це спасення, щастя, визволення, Добру Новину. Щоб не мати страху й непевності, пригадаймо, що ми, християни, уже маємо! Що нам уже Господь дав! І піднімімо наші голови вгору!



Апостол
Євр.7,1–16:  «Той же, який не походить з їхнього роду, взяв десятину з Авраама і благословив того, що мав обітниці»

У Старому Заповіті люди дуже пильнували родоводу, пам’ятали звідки вони походять, хто їхні батьки, і це було важливо для формування свідомості тогочасного люду. Але бачимо, що в історію вибраного народу входить Мелхиседек, цар Салему, який не походив з вибраного народу і роду якого не знали.

Але він вийшов, щоб поблагословити Авраама, це значить, що той, хто благословляє, вищий над тим, кого благословляє. Це вказує дуже важливу для нас річ –  приписи і традиції важливі, але Бог в нашому житті часто діє всупереч будь-яким обставинам. Тому важливо бути відкритим на Господа, щоб Він благословляв і діяв в нашому житті повсякчас.

Вміймо пізнати і відкрити для себе Бога не лише в традиційних обставинах свого життя, але учімося досвідчувати Його через тих, від кого не сподіваємось щось почути про Бога!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

17.12.2015р. Б. / Сьогодні Папа відзначає своє 79-ліття

Сьогодні Святішому Отцю Франциску виповнилось 79 років життя.

Папа Франциск (Хосе Марія Барґольйо) народився 17 грудня 1939 року Божого в Буенос-Айресі в сім’ї італійських мігрантів.

1 березня 1958 року вступив в орден єзуїтів і продовжив свою освіту в студійних домах ордену. Новіціат проходив у Чилі, там він також вивчав гуманітарні науки. У Вищій колегії святого Йосифа в Сан-Мігель, недалеко від Буенос-Айреса, він здобув ліценціат з філософії, вивчав також літературу, психологію і богослов’я в колегії Непорочної в Санта-Фе і колегії Спасителя в Буенос-Айресі.

Висвячений на священика 13 грудня 1969 року єпископом Рамоном Хосе Кастельяно, після чого продовжив навчання в Іспанії. Останні обіти в ордені єзуїтів склав 22 квітня 1973 року. Берґольйо був магістром новіціату в Вілья-Баріларі, професором богословського факультету, радником єзуїтської провінції і ректором Вищої колегії святого Йосифа в Сан-Мігель, провінційним настоятелем Аргентини (1973—1979).

20 травня 1992 року Папа Римський Іван Павло II призначив Хорхе Берґольйо титулярним єпископом Ауки, єпископом-помічником Буенос-Айреса. Єпископська хіротонія відбулася 27 червня того ж року в кафедральному соборі Буенос-Айресаю. 3 червня 1997 року призначений архієпископом-коад’ютором архідієцезії Буенос-Айреса; успадкував престол Буенос-Айреса 28 лютого наступного року, після смерті кардинала Куаррачіно. 6 листопада 1998 року призначений також ординарієм для вірних східних обрядів, що проживають в Аргентині і не мають власної ієрархії. Великий канцлер Католицького університету Аргентини і віце-президент єпископської конференції Аргентини.

На консисторії, що відбулася 21 лютого 2001 року, Папа Іван Павло II надав архієпископові Берґольйо сан кардинала-пресвітера з титулом римської церкви Сан-Роберто Белларміно. Брав участь у конклаві 2005 року, під час якого згадувався як один з можливих наступників Івана Павла II.

З 2005 по 2011 рік, упродовж двох каденцій, кардинал Берґольйо був головою єпископської конференції Аргентини.

13 березня 2013 року був обраний 266 Папою Римським. Прийняв як Папа  ім’я Франциск, яке досі не використовувалося. Це ім’я новий Папа обрав на честь св. Франциска з Асижу. Він став першим Папою в історії з-за меж Європи, Азії чи Північної Африки.
Стосунки з українцями.

Малий Хорхе Марія Берґольйо виховувався у у салезіянській школі, його вихователем був греко-католицький священик-салезіянин, а згодом  владика Степан Чміль. Очевидно, що владика залишився у добрій згадці свого вихованця, оскільки ще як кардинал Хорхе Маріо Бергольйо Папа надіслав своє свідчення до постулатури, що провадить беатифікаційний процес владики Чміля. За свідченням Блажeннішого Святослава, теперішній Папа добре знає візантійсько-український обряд і пам’ятає його.

Свого часу Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, будучи єпископом для українців греко-католиків Аргентини був єпископом-суфраганом Буенос-Айреської митрополії, яку на той час очолював кардинал Хорхе Марія Берґольйо.

Свого часу кардинал Берґольой назвав Голодомор геноцидом, який можна порівняти тільки з геноцидом євреїв у часі ІІ світової війни та з геноцидом вірмен у часі І світової війни.