ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 26 грудня 2014 р.

26.12.2014р. Б. / Відродження місійності християнських спільнот і парохій – умова наявності живих парохій і зустрічі з живим Христом

Загальна місія Церкви завдана Їй її Засновником і поширюється завдяки діянню Духа Святого в Христових Апостолах. При тому ми мусимо пам’ятати, що згідно з концепцією ІІ Ватиканського Собору апостолами, тож відповідно євангелізаторами – благовісниками покликані бути всі вірні Церкви Христової. «Горе мені, якщо я не проповідую», - кличе Апостол Павло в І до Кор.

Місійне доручення Воскреслого Христа, яке він дає своїм Апостолам, як повноту Свого Заповіту знаходимо в Мрк. 16, 15 та Мф. 28: 19. Від часу отримання цього місійного доручення ми мусимо йти, благовіствувати, створювати учнів Христові через глобальну переміну у Хрещені в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Сьогодні ми стали свідками того, як потужно розповсюджується духовне полум’я оновленої євангелізаційної місійності, що воно запалено апостольським зверненням Папи Франциска «Радість Євангелія» Мусимо також і ми принести цей святий вічний вогонь у наші церкви, до наших парохіяльних домів, до родинних осередків, до сімейного спілкування.

Ця тематика є притаманною нашій церкві від часу її виходу з підпілля. Навіть можна говорити про те, що саме перебування в підпіллі серед темряви комуністичного атеїстичного режиму вже було суто місійним.

Завдяки цьому наша Церква є такою, що просякнута місійним завзяттям і мусить залишитися у цьому першоапостольскому християнському дусі назавжди.

Особливо важливим воно є тепер, в перспективі новітніх часів, в контексті пострадянського суспільства, коли ми не завжди знаємо про наших вірних, чи вони дійсно ознайомленні з віровченням тої Церкви, вірянами якої вони себе оголосили, або ж живуть у добрій вірі з того, що самі собі розмірковують на ґрунті недільних проповідей, телевізійних і радіо переказів, окремих газетних інформацій, інтернетного коктейлю – тобто вінегрету, який зазвичай називаємо катехитичною самоосвітою. Зокрема це відноситься до людей середнього і похилого віку, які прийшли до Церкви на хвилі відродження, коли ще зовсім не було достатніх можливостей для належної катехізації і надання гідної християнської формації тим, що поверталися. Далеко не всі вони були катехизовані в родині, далеко не всі трималися християнських норм і приписів. Ми погодилися, що вони є нашими прихожанами, часто найактивнішої і найнадійнішою частиною наших парохій. Тому нам здається вкрай «неделікатним» досліджувати рівень їх ознайомленості з доктриною і живою Традицією християнської Церкви. Аж ось хтось з стабільних вірян, натхнений прощею по святих місцях світового православ’я, видає власноруч написану книжку зі своїми роздумами про Церкву, ієрархію, священство, вірянське життя, - і ми, читаючи ту книжку, не знаємо чи сміятися, чи гніватися – і головне, на кого? Бо людина інтелігентна і доброзичлива далеко не завжди провинна у тому, що не отримала системних відомостей про Христа і Церкву. Треба при тій оказії оновитися і у свідомості власної відповідальності за Божу справу.

Досить поширеним є те, що зазвичай ми стабільно благовіствуємо молодшому поколінню – дітям і підліткам. На старшу молодь, середній та похилий вік часто-густо нас не вистарчає творчої наснаги, енергії, часу, заінтересованості, але найбільше не вистарчає віри в те, що без благовісту їх спасіння, благополуччя їх безсмертної душі – а через то і наше – стає сумнівним. Більше, ніж часу і творчої наснаги, нам інколи не вистарчає простої любові до конкретної дорослої людини в перспективі її вічного життя.

Чи не до нас часом зверненні слова Папи Франциска: «Так виникає найбільша загроза, якою є сірий прагматизм щоденного життя Церкви, коли все на перший погляд йде нормально, тим часом як віра дедалі слабне і убогішає. Розвивається могильна ментальність, яка помалу перероблює християн на музейні мумії. Розчаровані дійсністю, Церквою і самими собою, вони живуть у постійній спокусі піддатися солодкуватій меланхолії, безнадійності, що опановує серце як найвитонченіший еліксир лукавого. Покликані нести світло й передавати життя, вони врешті решт опиняються в полоні речей, які породжують лише темряву і внутрішню втому та поволі послаблюють апостольський запал».

Коли сучасна Церква говорить про відновлення місійного духу і проголошення Нової Євангелізації, вона стверджує, що напрямки місійності мають внутрішній і зовнішній аспекти.

Внутрішній – це вірні активні парохіяни, які задоволені саме тільки храмовим життям і втратили дух благовісту, але вважають себе благополучними християнами. Мусимо в першу чергу побудити саме їх!

Так само і ті парохіяни, яких ми називаємо «річниками»: вони формально виконують припис річної сповіді, але ми ніколи не знаємо до кінця, чи виконання цього припису у них не носить часом простого забобонного характеру «щоби Бозя не погнівалася та не покарала хворобами, невдачами та відсутністю грошей». Формальні парохіяни, які призвичаїлися виконувати декілька обрядів, часто-густо не розуміючи їх християнського сенсу, але впевнено – щоби сприяло. Мусимо і то негайно, заради спасіння їх душ і блага Церкви знайти максимально делікатний і водночас рішучій та творчій підхід, щоби належно катехизувати цей контингент відвідувачів наших храмів.

Але в першу чергу мусимо усвідомити собі їх реальність, їх наявність, знати питому вагу їх присутності, того, яку частину наших парохій складають саме вони. Ми не можемо задоволититися тим, що ця «потужна маса» забобонно чи не забобонно – не знаємо – кладе пожертву на тацю, відкупаючись від «розгніваної Бозі». Мусимо відкритися на заклик апостольської віри і усвідомити, що йдеться про конкретну вічність конкретних живих душ, які конче мусять зустрітися з радісним благовістом Христовим.

Другий напрямок – зовнішній.

До цього часу деякі просвічені християни вважають, що місійність – це виїзд до далеких екзотичних країн до індіанських племен, щоби благовіствувати дикунам віру Христову. Давно вже час усвідомити те, до чого нас закликає вже пів століття Христова Церква, яка оновилася на ІІ Ватиканському Соборі: екзотика дикунського життя є поряд з нами і не треба їхати далеко. Треба зацікавитися життям сусідів у власному під’їзді сихівської багатоповерхівки. Вийти ввечері там, де збираються молодіжні зграї, пересилити відчуття небезпеки і зазирнути їм в очі, почути їх убогі розмови, де українські слова густо перемішалися з татаро-монгольскими. Населення так званих «хрущоб» - убогих бетонних хибар на чотири - п’ять поверхів, з яких було створено цілі мікрорайони. Вчителі, які по сей день на п’ятдесят відсотків своїх контингентів полишилися вірними ідеологічним принципам своєї юності, хоча вже двадцять п’ять років вважають, «що релігія – ето полєзно і більшого зла від неї не буде». Контингенти екзотичних нехристиянизованих сусідів, колег по праці, начальників, депутатів рад всіх рівнів - можна перераховувати далі. Найкраще у тому сенсі свідоцтво може дати отець-місіонер Павло Дроздяк, який волею Бога і Ієрархії занурився у місійну діяльність в екзотичному середовищі Львівської міської ради. Справа не в тому, щоби перераховувати неєвангелізовані контингенти поіменно, але у тому, щоби усвідомити їх наявність і нашу власну відповідальність за те. Усвідомити, що і подальша їх неєвангелізованість буде означати завал нашої місії.

Для того, щоби це усвідомлення нам запекло, для того, щоби повернення місійного запалу зробилося нашою пасією, страждальним наголосом нашого життя, нам варто хоча би раз на рік придивлятися до статистики тої території, де ми живемо і через те маємо обов’язок бути місійними.

Ці статистики є в інтернеті і є легкодоступними. Але полишаться холодними цифрами, якщо ми не доторкнемося до них глибиною люблячого серця і палаючим ревністю апостольським розумом.

Графіки безперервного зросту криминогенності у Львові і Львіській області. Криміногенність неповнолітніх, в якій передують Львів і Червоноград. Жахливі цифри наркотизації населення. Статистики порушення кримінальних справ з приводу наркотиків і наркотизації, з яких стає абсолютно ясним, що Львів і Львівщина є не тільки і не стільки місцем наркотизації нещасних залежних, але радше вузловим пунктом наркоторгівлі і наркоділків, які дають найпотужніші гроші тим, хто сам не наркотизується, але знищує інших. Чи ми впевнені у тому, що оті «благопристойні люди», що нагрівають свої кишені на гріху і горі, але впевнені за себе, що особистого гріха не зробили, не є нашими прихожанами? Чи ми впевнені, що в фундамент наших церков не покладено грошей від наркоторгівлі, які приносяться на вівтар у якості гнилої каїнової пожертви?

Якщо би ми придивилися стататистистикам з демографії населення, ми усвідомили би наявність вимирання Львівщини, де смертність постіно перевищує народжуваність. Тоді би ми запитали себе – себе! – чи не є та нехіть до переказування життя, яка стала притаманною галичанам наслідком відсутності свідомої, глибокої ґрунтовної віри, наслідком відсутності катехизованного населення, охопленого благовісниць кою апостольською турботою? Ми справедливо і палко хотіли бі виступати проти вбивства ненароджених людей, і нам здається, що кількість абортів серед наших вірних зведена до мінімуму. Але вимирання продовжується і зростає! Але люди так само не хочуть переказувати дар життя нащадкам, хоча прибутки господарів кнайп від запальних вечірок і відв’язаних дискотек тільки побільшують ся…

Чи ми звертаємо увагу на те, що до наших міст і містечок що річно прибуває не менш 1, 5 тисячи нового населення зі сторони – носіїв іншої ментальності, традицій, релігійності? Чи ми знаємо, що за статистикою водночас з наших міст та містечок вибуває не меш, як 2, 1 тис. стабільного населення, тобто тих, кого ми мали би знати і хто мав би бути нашими духовними дітьми і друзями? Чи ми розуміємо, що склад населення Львівщини загрозливо змінюється у невідомому (хоча, нажаль, відомому!) напрямку, в той час як начебто стабільність наших парохій навіює сни про «все гаразд і буде ще краще»?

Самі ці фактори говорять нам про незнання закону Божого та відсутність християнської ментальності серед потужної частини нашого галицького населення, а з іншої сторони про те, як збільшується у ньому нехіть до життя – Божого дару. Така нехіть є проявом безрелігійної втрати сенсу існування, коли людина не знаходить відповіді на найфундаментальніші питання -  і не тільки не знаходить, але не знає, де звернутися, щоби віднайти відповідь. Чи не є це загрозливим сигналом того, що втративши місійність, втративши силу благовістування до зовнішнього світу церкви втрачають свою позначену Христом функцію і перетворюються на місця регулярних зборів задля заспокоєння «релігійної потреби»?

Саме про це говорить Папа Франциск, коли викриває наявність так званої «світської духовності» і релятивізму пасторальних працівників, «який є не безпечнішим від релятивізму доктринального. Цей практичний релятивізм полягає у тому, щоби діяти так, начебто Бога не існує, приймати рішення так, наче не існує бідних, мріяти так, наче інших не існує, працювати так, наче зовсім не існує тих, які ще не прийняли благовість.» Папа енергично підкреслює - і ми мусимо це почути: «Навіть ті, хто, здавалось би, має міцні доктринальні й духовні переконання, часто підпадають під вплив способу життя, який веде до узалежнення від економічного забезпечення або до бажання влади і людської слави, чого вони й шукають у будь який спосіб, замість віддавати життя за інших у своїй місії».

Ключем до успішного місіонерства є відчуття Божої любові і бажання поділитися з іншими правдою про Божу любов.

«Якщо я не є переконаний, що Бог мене любить, то я нічим не зможу допомогти. Мій ближній має це в мені побачити. Сьогодні Церква має так працювати з вірними, щоб „річники” і ті, хто рідко відвідує храми стали практикуючими», – відзначив Блаженнійший Святослав на зустрічі з місіонерами УГКЦ.

Він говорив так про всіх нас: «Хочемо бути собою – живою Христовою Церквою, котрої ціллю є приношення доброї новини і правди Євангелія кожній людині, до котрої посилає нас Господь”.

Блаженніший Любомир теж закликав місіонерів бути відкритими до інших і не боятися викликів сучасності, особливо в перспективі тих демографічних змін серед населення, що надходять і вже надійшли. «Люди мусять бути свідомі, наша Церква збудована на українській громаді, але українці є гостинними господарями, готовими пригорнути людей інших національностей», – заповів він своїм співбратам у покликанні.

Блаженніший Любомир щиросердечно відкривав свої побоювання з приводу того, що сьогодні УГКЦ бракує місіонерського досвіду та „місійного духа”.

«Місійний дух – це є бажання проповідувати людям Ісуса Христа», – пояснюєвав він місіонерам і додавав, що сьогодні Церква має розбудити „місійного духа” не лише серед священиків та монашества, але також серед вірних.

Свого часу російський богослов прот. Йоан Мейендорф пророчо пписав, що істинна місія полягає "насамперед, у глобальному свідченні в секуляризованому світі. А цей світ не обов'язково далеко за морями - він починається за порогом нашого будинку". Ця важлива думка стає провідною саме у наш час, коли ми усвідомлюємо також і правоту Блаженнійшого Любомира відносно реставрації місійності в нашій Церкві.

Занедбання місійності і нехтування вимогами євангелізації водночас робить нас провинними відносно нашої місії щодо нашої Батьківщини та її історії. Саме ми є прямими нащадками Володимирового Хрещення, через яке утворилася українська християнська нація. Ми сьогодні відповідальні за оновлення хрещальної благодаті і відродження традиційної християнської української нації. Ми не можемо звертати свій благовіст виключно до етнічних українців-галичан. Ми не маємо жодного права звужувати Церкву до своєрідного галицького гетто. Ганьбою є мати свідомість: Церква – до Збруча, за Збручем – дике поле. Мусимо мати відкриті очі щодо етнічного та міграційного характеру нашого краю. Все далеко не так просто. Щорічно зі Львівщини виїжджає не менш 12, 5 тис. населення і прибуває не менш 13,5 тис. За п’ять років це  близько 70 тис. нових людей – ціле місто. А ми і не знаємо, хто вони. Ми не знаємо про них нічого, крім того, що вони прибульці. Але Христос імперативно, наказово посилає нас саме до них. Церква і Україна вимагає від нас, щоби ми включили їх в повноцінне християнське життя, тисячолітню традицію і відродили би їх християнську ментальність.

Скільки проблем з мігрантами, також і з так званою «п’ятою колоною», нам вдалось би уникнути, якщо би ми належним чином виконували своє місійне завдання, якщо би кожний реальний, тобто активний, живий вірянин, християнин жив тим місійним вогнем Христовим!

Мігранти, беззахисні, прибульці, злидарі - вони є головними і пріоритетними адресатами місії Церкви. Знову звертаюся до Радості Євангелія папи Франциска: «Якщо вся Церква набуде цієї місійної динаміки, то повинна дійти до всіх без винятку. Але до кого вона має іти перш за все?

Коли читаємо Євангеліє, то бачимо дуже чіткий орієнтир: не так до багатих друзів і сусідів, як насамперед до бідних і немічних, до тих, кого часто зневажають і забувають, до тих, «хто не має чим тобі відплатити».  Не має бути жодних сумнівів, не існує жодних пояснень, які могли би послабити це вкрай чітке послання.

Сьогодні і завжди «убогі – це привілейовані адресати Євангелія», а сам факт, що їм звіщається даром, є знаком Царства, яке Ісус прийшов принести. Слід ствердити без усяких применшень, що існує нерозривний зв'язок між нашою вірою і бідними. Ніколи не полишаймо їх.»

Ось слово Вселенського Архиєрея: «Волію радще Церкву, яка зазнала ушкоджень, поранену і брудну через те, що вона вийшла на вулиці, аніж церкву, яка хвора через те, що закрилася в собі й ухопилася за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка перейнята тим, аби бути центром, а врешті-решт закінчує тим, що опиняється в плетиві ідей і нав’язливих процедур. Якщо щось і має викликати в нас святий неспокій і докори сумління, то нехай цим чимось буде той факт, що багато наших братів живе без сили, без світла й розради від дружби з Ісусом Христом, без спільноти вірних, яка б їх прийняла, без сенсу і мети в житті. Маю надію, що нами керуватиме не так страх помилитися, як страх замкнутися в структури, які дають нам ілюзорне відчуття захисту, в норми, які перетворюють нас на невблаганних суддів, у звички, з якими почуваємося спокійними, тим часом як на дворі – голодний натовп, а Ісус без упину повторює нам: «Дайте ви їм їсти» (Мр. 6, 37).

Від чого починати?

Від усвідомлення того, що ми живемо в оточенні адресатів нашої місії.

Від того, що ми вже прибули на місійну територію нашої апостольської дії.
Що саме ці люди, які є і живуть поряд з нами, всі без виключення і в першу чергу ті, що уникають нас, перед створенням світу призначені творцем до нашої відповідальності, щоби через благовіст спастися.

Місійною повинна стати вся наша Літургійність.

Місійними мусять стати наші храми і спільноти.

Місійними мусять стати наші планування і звіти, так само і фінансові.

Місійними мусять стати наші ієрархічні взаємини.

Але в будь якому разі і перед усім розпочав би місійне відродження від молитви:

Господи Ісусе Христе, Ти покликав перших учнів, аби сталися рибаками людей,
нехай і сьогодні лунає Твоє лагідне запрошення: Ходи за Мною! 

Даруй вірним Своїм тої ласки, щоб з радістю відповіли на Твоє запрошення. 

Підтримуй в апостольській праці наших єпископів, священиків, монахів і монахинь і всіх вірних, які у відповідь на Твій заклик йдуть повсюди, щоби проголошувати радість Євангелія. 

Обдаруй витривалістю семінаристів і всіх тих, котрі реалізують свій життєвий ідеал в цілковитій посвяті Твоїй службі. 

Розбуди в наших спільнотах прагнення місійної праці. 

Пошли, о Господи, робітників на своє жниво і не дозволь, щоби брак пастирів, місіонарів і тих, котрі посвячують своє життя Євангелії, допровадив людство до загублення. 

Святий апостоле Павле і Ви – гроно апостолів, що просвітили всю вселенну! 

Усердно прошу Вас випросіть у Господа ласку, щоби розбудив перед усім серед української молоді місійну свідомість і прагнення місійної праці. Нехай зросте в молодих українських серцях відповідальність за віру в Господа Ісуса Христа, і розгориться прагнення ділитись з нею з кожнім ближнім. 

Духу Святий, зміцни в українському народі місійний дух, щоби могли проповідувати серед тих котрі від віків чекають на Добру Новину. Нехай на запрошення до місійної діяльності лунає відповідь: „Ось я, посли мене!” (Іс 6. 8). 

Розвій вагання і страх та нехай Божі слова, скеровані до пророка: „Перш ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив” (Єр 1. 5), додають відваги у цілковитій посвяті на місійну службу в твоїй Церкві, але перед усім там, де ще не просіяло світло Твоє: серед беззахисних, злиденних, покинутих, ув’язнених, бездомних, голодних і тих що відчаялися і розради не мають.

І ти, Діво пречиста Богородице, Зоря Нової Євангелізації, вимоли для нас тепер новий запал воскреслих, щоби ми всім несли Євангеліє життя, яке перемагає смерть. Дай нам відвагу шукати нові шляхи, щоби цей дар нев’янучої краси дійшов до всіх.
Амінь.

Священик Олесь Август Чумаков

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар