ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 12 жовтня 2014 р.

12.10.2014р. Б. / Таїнство Сповіді (ІІ)

голуб-ворона

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Те, що відбувається між людиною і Богом, — завжди таємниця. Ніхто за мене не в змозі відкрити моє серце, висловити те, що лежить на споді моєї душі. Я сам стаю перед милосердним Богом у таємниці примирення, і тільки Він може мене зрозуміти, пробачити мене і зцілити моє серце. Примирення з Богом проходить через примирення з іншою людиною. Іншої дороги немає. Зцілення серця робить мене відкритим перед моїми ближніми, зокрема тими, кого я скривдив, зранив, а також дає мені змогу пробачити тих, хто зранив чи скривдив мене. Примирення — це процес, який не закінчується вділенням розгрішення. Шкодуючи за гріхи, щиро їх визнаючи, я повертаюся від сповідальниці з благословенням священика, зміцнений « силою з висот» — Божою благодаттю. Таїнство примирення — це не тільки людський, а передовсім Божий елемент; навіть якщо важко повірити в те, що між мною і Богом є посередник — людина, священик. Таїнство Сповіді — це таємниця Божого милосердя, і завважмо, що священикові, як християнину, теж потрібна сповідь. Важко збагнути, що Бог обрав Своїми слугами слабких грішних людей. Самі Апостоли усвідомлювали свою гріховність, невірність Учителю. Відкриваючи своє серце перед священиком, ми відкриваємо його перед самим Ісусом. Бо насправді в момент сповіді найважливішим є тільки Він — мій Господь — і я. Те, що найважливіше, відбувається в дружній розмові, де часом проливаються сльози скрухи і виявляється гаряче прагнення розпочати нове життя. 

Якщо ми спробуємо підійти до Таїнства Покути саме так, то відкриємо його велику цінність. Будь-які проблеми, пов’язані з цим таїнством, відійдуть на другий план. Закиди, що я знову й знову скоюю ті ж самі гріхи або що я не відчуваю себе великим грішником, не знаю, що говорити на сповіді, не відчуваю потреби сповідатися, стають безпідставними; а якщо вони блокують мене внутрішньо перед тим кроком, який треба зробити до сповідальниці, то нехай цей черговий номер нашого додатку допоможе нам шукати відповіді на ці хвилюючі запитання. Нехай це буде спільне шукання джерела, що відновить зв’язок з Богом. 

Тоді ми відкриємо, що Він завжди з нами, що дорога нашого навернення — це благодать, тобто дар, яким Бог нас ненастанно наділяє. Ісус чекає мене, мого кроку, чекає сьогодні, завтра, завжди. 

Святий Йоан Марія Віаней, мабуть, не перебільшував, кажучи: «Коли священик уділяє розгрішення, то треба думати тільки про одне: це кров Бога спливає на мою душу, щоб її обмити, очистити і зробити її такою гарною, якою вона була одразу після хрещення». 

о. Маріуш ВОЗНЯК ОР
 
УМОВИ ДОБРОЇ СПОВІДІ
Каяття зобов’язує грішника добровільно прийняти всі його елементи:
в серці — жаль за гріхи, на вустах — сповідь, у поведінці — цілковита
покора або плідне відшкодування за гріхи.
 
Жаль за гріхи
 
Перше, з чого повинен почати грішник, це жаль за гріхи. Це душевний біль і відраза до вчиненого гріха, яка супроводжується рішенням надалі більше не грішити. Коли жаль за гріхи випливає з любові до Бога, якого людина любить над усе, то такий жаль називають «досконалим жалем» (скрухою любові — contritio). Такий жаль за гріхи змиває звичайні гріхи; він приносить також прощення смертельних гріхів, якщо супроводжується твердим наміром при першій нагоді приступити до сповіді.
 
" Жаль за гріхи — це душевний біль і відраза до вчиненого гріха, яка супроводжується рішенням надалі більше не грішити. 

Жаль за гріхи, який називають “недосконалим” (або attritio) — це також Божий дар, натхнення Святого Духа. Він народжується з усвідомлення виродливості гріха або зі страху перед вічним прокляттям чи іншими карами, яких може зазнати грішник (скруха від страху). Таке потрясіння для совісті може покласти початок внутрішній еволюції, яка під впливом благодаті може завершитися відпущенням гріхів на сповіді. Самої тільки недосконалої скрухи мало для того, щоб отримати прощення тяжких гріхів, але й вона сприяє тому, щоб отримати його в таїнстві каяття. 

До прийняття таїнства сповіді треба готуватися через іспит совісті, здійснений у світлі Слова Божого. Найбільше годяться для цього тексти Євангелія та апостольські послання, наприклад, Нагірна проповідь та апостольські повчання. 

Визнання гріхів
 
Визнання гріхів (сповідь) навіть із суто людської точки зору звільняє нас і полегшує примирення з іншими. Визнаючи свої гріхи, людина дивиться в обличчя вчиненому нею, бере на себе відповідальність за гріх і тим самим знову відкривається для Бога та спілкування Церкви, щоб зробити можливим нове майбутнє. 

Сповідь священикові — це головна частина таїнства каяття. Покутники повинні на сповіді перерахувати всі смертельні гріхи, які вони визнають після серйозного іспиту сумління, навіть якщо ці гріхи потаємні та вони були вчинені тільки проти двох останніх заповідей Декалогу, бо інколи ці гріхи набагато більше ранять душу і набагато небезпечніші, ніж ті, які були вчинені у спосіб видимий.
 
" Сповідь священикові — це головна частина таїнства каяття. 

Коли віруючі у Христа стараються сповідатися в усіх гріхах, які тільки пам’ятають, то вони, безперечно, показують усі ці гріхи милосердному Божому прощенню. Ті, хто чинить інакше, хто свідомо приховує якісь гріхи, — не розкривають Божому милосердю того, що воно могло б відпустити їм через посередництво священика. Бо якщо хворий соромиться показати свою рану лікарю, то його лікарське вміння не в змозі вилікувати те, чого він не знає. За церковною заповіддю, кожен віруючий, який досягнув віку розпізнавання, повинен принаймні раз на рік висповідатися в тяжких гріхах, що він їх усвідомлює. Той, хто усвідомлює вчинений смертельний гріх, не повинен приймати Святе Причастя, навіть якщо він переживає велику скруху, без відпущення гріхів на сповіді, за винятком такого випадку, коли є вагомі причини для прийняття Причастя і немає змоги висповідатися. Діти повинні приступати до Таїнства Сповіді, перш ніж уперше приймуть Перше Причастя. Визнання звичайних гріхів хоч і не строго обов’язкове, але Церква заохочує вірних робити це на сповіді. Справді, регулярна сповідь наших звичайних гріхів допомагає нам виховувати сумління, боротися з поганими нахилами, дозволяє Христу зцілювати нас, просуватися вперед у житті Духа. Частіше отримуючи в цьому таїнстві дар милосердя Отця, ми самі стараємося бути милосердними, як Він.
 
" Треба зробити все можливе, щоб відшкодувати втрати, наприклад, повернути вкрадені речі, відновити репутацію обмовленої людини, загладити образу. 

Святий Августин писав: «Той, хто сповідається, діє разом із Богом. Бог викриває твої гріхи; якщо і ти їх викриваєш, то приєднуєшся до Бога. Людина і грішник — це, так би мовити, дві реальності: людину створив Бог, а грішника — сама людина. Треба знищити все, що ти зробив, щоб Бог міг врятувати зроблене Ним. Коли ти починаєш ненавидіти те, що зробив, тоді починаються твої добрі справи, тому що ти викриваєш свої погані справи. Початок добрих справ — це сповідь із недобрих учинків. Ти твориш правду і йдеш до Світла». 

Відшкодування за гріхи
 
Багато наших гріхів шкодять ближньому. Треба зробити все можливе, щоб відшкодувати втрати, наприклад, повернути вкрадені речі, відновити репутацію обмовленої людини, загладити образу. Цього вимагає проста справедливість. До того ж гріх ранить і ослаблює як самого грішника, так і його стосунки з Богом і ближніми. Відпущення знімає гріх, але воно не може виправити викликаного ним безладу. Поставши з гріха, грішник ще повинен повністю відновити своє духовне здоров’я. Він має зробити ще щось, щоб виправити свою провину: він повинен належним чином «принести відшкодування» чи «уласкавити» за свої гріхи. Відшкодування ще називають епітимією. 

Епітимія, яку накладає священик, повинна брати до уваги особисту ситуацію покутника і шукати його духовного добра. Вона повинна максимально відповідати тягарю та природі вчи­нених гріхів. Епітимією може бути молитва, милостиня, справи милосердя, служіння ближньому, добровільне позбавлення себе чогось, жертва, а головне — терпляче прийняття Хреста, який ми всі повинні нести. Такі епітимії допомагають нам ставати схожими на Христа, який відкупив наші гріхи раз і назавжди. Вони допомагають нам стати співспадкоємцями Воскреслого Христа, «якщо ми страждаємо разом із Ним» (Рим 8, 17). 

Але відшкодування, яке ми чинимо за наші гріхи, не є «нашим», бо воно звершується через Ісуса Христа: ми самі нічого не здатні зробити, але можемо все в Тому, хто укріплює нас (пор. Флп 4, 13). Бо в людини немає нічого, чим би вона могла похвалитися, вся «слава» наша — у Христі, в якому ми звершуємо відшкодування, «чинячи плоди, достойні покаяння» (Лк 3, 8), які в Ньому набирають сили, через Нього приносяться Отцю і завдяки Ньому Отець їх приймає. 

За Катехизисом Католицької Церкви
 
 
Ніхто з людей не бажає собі зла. Ми наважуємося на гріх тому, що вбачаємо у ньому власне добро. Засліплення гріхом полягає головно в тому, що ми не годні побачити тісного зв’язку між нашими гріхами і стражданням, які вони нам приносять. Аби не бачити зв’язку між гріхом і власним стражданням і не бути «змушеним» до навернення, людина звичайно переносить відповідальність за свої гріхи на зовнішні причини: на іншу людину, сучасний світ, випадок і навіть на Господа Бога.
о. Юзеф Августин SJ

Сповідь, пам’ятаймо про це, браття-священики, — це єдиний момент, коли людина, як син чи дочка Бога, залишається сам на сам із Богом. В інших ситуаціях, коли ми виголошуємо проповіді, люди тільки слухачі. А тоді, коли вони йдуть на сповідь, вони є справжніми людьми. У цей момент вони стають для Бога цілим світом. Отож ми повинні кожному християнину зберегти можливість зустрітися з Богом. Через таїнство покути Бог дає нам чудову нагоду відчути себе звільненим від гріхів. Жадаймо ж цієї благодаті. Відновімо сповідь, ідучи на зустріч з Ісусом, як св. Тома, який міг торкнутися боку Ісусового. 

о. Раньєро Канталамесса OFM
 
 
ЖАЛЬ ЗА ГРІХИ
 
Я серйозно подумую про повернення до святих таїнств. Моє палке бажання — стати навколішки перед ґратками сповідальниці, але бачу, що не час. Головну перешкоду становить вимога до покутника жалкувати за свої гріхи. У мене ця вимога асоціюється з покутним мішком, який у Каноссі мусив напнути на себе імператор Генріх IV, а також із самокритикою, за допомогою якої люди захищали свою шкуру за сталінських часів. І в тому і в тому разі йшлося про те, щоб принизити людину. Зрештою, чи немає якоїсь штучності в тому, що людині наказують мати почуття, а саме почуття жалю? Бо справжнє почуття не зносить наказу, воно за своєю природою є чимось спонтанним. Я дуже хотів би піти на сповідь, бо хочу примиритися з Богом. Знаю, що після сповіді моє життя буде кращим, ніж досі. Знаю, що в ньому буде більше Бога. Але поки що не можу виконати однієї з умов доброї сповіді, якою є жаль за гріхи. Я в цьому не переконаний.
 
Спочатку спробую добути зерно істини, яке бачу в почуттях автора цього листа. Особливо цінною мені здається інстинктивна впевненість цієї людини в тому, що неможливо, щоб Господь Бог яким-небудь чином посягав на мою гідність і прагнув мене принизити. Бо ж Він — джерело і гарант моєї людської гідності! Тому перш ніж почати говорити, чим є жаль за гріхи, треба собі усвідомити, що жаль тільки тоді істинно релігійний, коли він сприяє поверненню і зміцненню моєї гідності, якій серйозної шкоди завдав мій гріх. 

Гадаю, щоб перестати боятися, чи часом не загрожує Бог моїй гідності, потрібно спробувати побачити, як мій гріх принизив мою гідність. Пророк Езекиїл пише, що люди гидуватимуть самі собою за свої гріхи та за свої гидоти (див. Ез 36, 31). Але: увага! Якби я був найбільшим грішником і відчував відразу до всього себе, то образив би Творця, який дав мені життя. Доброю може бути тільки відраза до себе через власні гріхи. І то за умови, що вона не буде безплідна, а допомагатиме мені навернутися. Тільки відраза до себе як до грішника сприятиме поверненню гідності людини — приятеля Бога. 

Як на мене, то головна причина труднощів, пов’язаних із жалем за гріхи, криється в безпідставній тезі, ніби реальність нашого гріха вичерпується нашими грішними вчинками. Якби так було, то навіщо був би потрібний жаль за гріхи? Вистачило б перед сповіддю наповнитися внутрішньою впевненістю, що таких гріхів я вже більше не робитиму, і попросити Бога вибачити мені, приблизно так, як це робить хтось із подружжя, коли зрадить іншого, перепрошуючи за завданий йому біль. 

Але мій гріх — це не тільки мої погані вчинки, це також щось недобре, що з’явилося в моєму єстві і що є джерелом цих поганих учинків. Прошу уважно вчитатися в оцей вірш із Книги Езекиїла: «Відверніться, зречіться ваших переступів, щоб не мати вам більше приводу до гріха» (Ез 18, 30). Тут ідеться про такі переступи, які є приводом до гріха, а отже, про гріхи, які заховані в серці людини, бо саме тут криється джерело наших поганих учинків. Тому немає нічого дивного в тому, що в наступному реченні пророк Езекиїл звертається з такими словами Божого заклику: «Зготуйте собі нове серце й новий дух!» (Ез 18, 31). 

Наше спостереження допоможе правильно зрозуміти описання жалю за гріхи, яке ми знаходимо у пророка Йоіла: «Поверніться до Мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу» (Йоіл 2, 12-13). Жаль за гріхи, який виражається тими чи тими зовнішніми виявами, тільки тоді має свій релігійний сенс, коли він роздирає моє серце. Бо це в моєму серці, на жаль, з’явилася якась закам’янілість, з якої виростають мої бездушні вчинки, вчинки, чужі любові. Цю закам’янілість треба відокремити від тієї частини мого серця, яка прагне жити любов’ю, викинути її з себе, щоб у моєму серці любов повернула собі належні їй права.
 
" Жаль за гріхи, який виражається тими  чи тими зовнішніми виявами, тільки тоді має свій релігійним сенс, коли він роздирає моє серце. 

Ясна річ, це сам Бог остаточно переміняє наші серця: «Я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне» (Ез 11, 19). Але Його переображувальна благодать виражається й так, що ми стаємо здатні відчувати жаль, який має силу «роздирати наші серця» і завдяки якому ми можемо «зготувати собі нове серце й новий дух» (Ез 18, 31). Саме тому справжній жаль за гріхи можна назвати каяттям: він справді розбиває скам’янілості мого серця, завдяки чому воно може повніше відкритися перед любов’ю.
А тепер уявімо собі людину, яка вирішує покинути своє дотеперішнє гріховне життя, але робить це без жалю за гріхи. Навіть якщо їй вдалося виправитися, то скам’янілість у її серці залишається й надалі, тож її вчинкам бракує достатньої любові. Розкаяння грішника, який насправді перестав грішити, але не викинув із себе гріха, може бути ще важчим, ніж розкаяння того, хто продовжує чинити багато зла. У псалмах читаємо: «Гріх нашіптує грішникові в його серці; немає Божого страху перед очима в нього. Він бо облещує себе в своїх очах, що не знайдуть його провини, не будуть гидуватись» (Пс 36, 2‑3).
Прочитаймо уважно ще слова пророка Єремії: «Ніхто не кається у своєму ледарстві, щоб сказати: Що це я вчинив? — Кожний бігом звертає з дороги, неначе кінь, що у бій стрімголов поривається» (Єр 8, 6). Невже не зрозуміло, що ці слова стосуються як грішника, який чинить зло, так і грішника, який полишив свої гріхи тільки позірно, без розкаяння в серці.
Звернімо ще увагу на парадокс, який міститься в самому понятті «жаль за гріхи». З одного боку, тут ідеться не про почуття жалю, а про ефективне знищення в собі гріховної шкаралупи, а з другого боку, про жаль за гріхи ми говоримо так, ніби описуємо тільки емоційний стан. Навіть Ісус казав: «Блаженні засмучені» (Мт 5, 5). Такою є також атмосфера покутних молитов, які містяться в Псалтирі. «Жертви Богові — дух сокрушений: серцем сокрушеним і смиренним Ти, Боже, не нехтуєш» (Пс 51, 19).
Отут ми мусимо собі виразно сказати: жаль за гріхи, який обмежується тільки самим почуттям, це щось порожнє і безплідне. Це не справжній жаль, навіть якщо грішник переживає його з великою інтенсивністю. Кожен сповідник знає таку ситуацію: хтось із риданнями і плачами визнає свій гріх, а коли б його запитати: «Якби повернути назад, чи ти б це вчинив?» — то він каже: «Я змушений, отче, іншого виходу немає”. Як на долоні видно, що такий жаль суто егоцентричний, і нічого не змінює в душі людини.
Запитаймо себе: а чому ж тоді ми вживаємо термін «жаль за гріхи»? Чи не слушно було б говорити «розбиття скам’янілого серця», «скрушення гріховної шкаралупи»? Ось тут ми і дійшли до найважливішого моменту. Саме слово «жаль» тут найбільше відповідає. Бо жаль за гріхи — це просто любов, яку завдяки Божій благодаті намагаюся висловити я, грішник, котрий цю любов розтринькав. Своїми покутними вчинками я хотів би висловити саме любов, і це з любові походить сила розбивати скам’янілості, які лежать у моєму серці.
Природно, що любов передовсім охоплює нашу емоційну сферу. «Якщо в моєму серці льодовик, — сказала колись покійна Анна Каменська, — то цей лід треба з себе виплакати». І тільки тепло любові може розтопити лід у людській душі. Саме любов становить причину смутку, про який Апостол Павло пише: «Тепер же радію, не тому, що ви були засмутилися, а тому, що смуток ваш привів вас до каяття. Ви бо засмучені були задля Бога, так що ви від нас не зазнали шкоди. Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття» (2 Кор 7, 9‑10).
Однак буває, що нашу любов не супроводжують збуджені почуття. Найважливіше побачити, що Бог, який мене любить, засуджує мій гріх, щоб тоді сказати Йому: «Боже! Ти маєш рацію, мій гріх заслуговує на засудження! Дай мені силу, щоб я засуджував мій гріх разом із Тобою, щоб я чинив це не тільки внутрішнім переконанням, а й покутними вчинками!» Якщо ми скажемо щось подібне Богові, тоді незалежно від того, чи я відчуватиму жаль за гріхи, зворушиться супроти нас Його серце і Він зглянеться на нас (пор. Єр 31, 20). 

о. Яцек Салій ОР. За книжкою: Poszukiwania w wierze
 
 
Сповідь, навіть щомісяця чи щотижня, завжди вносить щось нове. Але якщо вона нам мало або й взагалі нічого не дає, то це тільки : наша провина, бо ми противні, позбавлені доброї волі маруди і протиставляємо щонайкращому Богу наші нудні гріхи і нецікаве життя, вживаючи їх як козирі у грі. 

Андріан фон Шпейр
 
Щоб прийняти таїнство примирення, нам потрібні три речі: віра, що дає змогу відкрити Бога в священикові; надія, яка вможливлює нам увірувати, що Бог уділяє нам благодать пробачення; любов, яка дозволяє любити Бога і народжує в серці жаль за гріхи. Я добре знаю, що варто пережити коротку хвилину покори й визнати і свої гріхи… Хоча чи є визнання гріхів справді чимось принизливим? Священик і так добре знає, на що здатні люди.
Добрий Бог у хвилину розгрішення відкидає наші гріхи далеко за себе, тобто забуває їх, знищує і ніколи до них не повертається. Добрий Бог усе знає. Він знає, що після сповіді ми грішитимемо й далі, і попри все пробачає нас. Яка ж велика любов нашого Бога, який уже зараз, знаючи наше майбутнє, навмисно забуває про нього, щоб нам пробачити! 

Св. Йоан Марія Віаней
 
РАХУНОК СУМЛІННЯ
 
Рахунок сумління може стати причиною не тільки духовного розвитку, а й поразки; він може деструктивно вплинути на людину внаслідок багаторазового повторювання, коли не оживляє духовно заяложену схему, а стає фікцією. Тому я пишу про рахунок сумління з великим побоюванням. Щоб він не став чинником духовного знищення, слід із належним розумінням прийняти викладені нижче міркування. До окремих елементів рахунку сумління потрібно ставитися як до чинників, які надихають на глибші роздуми. Треба постійно пам’ятати, що кожен рахунок є іншим, бо іншою є ситуація. Простеження змінюваності подій у світлі незмінних моральних норм є специфікою «розрахунку» з сумлінням. Для того щоб добре провести рахунок сумління, потрібно принаймні кілька вступних елементів, про що мова піде нижче.
 
Автентизм
 
Перш ніж почати відкривати в собі зло, треба звернутися з гарячим закликом до Святого Духа, Духа Правди. Молоді люди голосно вимагають автентичності, але, на жаль, тим, хто говорить із великим піднесенням про правду, бракує щирості щодо самих себе. У нашому світі, в якому часом важко розпізнати, де правда, а де брехня, у шаленому темпі життя люди гублять автентичність власного єства. Часто людина не знає, хто вона насправді. Ми граємо не тільки перед іншими, але навіть перед самими собою. Маски настільки приросли до обличчя, що важко відрізнити, що є вигаданим, а що дійсністю. Рахунок сумління — це, власне, знімання маски. Чи може людина в суб’єктивній оцінці самої себе бути об’єктивною? Це можливо лише у світлі самого Духа Правди — об’єктивної і суб’єктивної. Окрім молитви-прохання можна допомогти собі через віднесення своїх проблем до об’єктивізуючого чинника. Великою поміччю можуть бути люди, з якими ми маємо конфлікти, найкраще такі, до яких ми негідно поставилися. Отож роздумуючи над собою, намагаючись випрацювати справжню оцінку, варто запитувати себе: “А що б сказав на це мій ворог X?», «Що додала б пані Y, яка гострить на мене свій язик?» Мені здається, що думки «неприятелів» часто ближчі до правди, ніж оцінки наших друзів. Останні бояться сказати нам усю правду, бояться втратити дружбу. Чи справжні вони друзі — то вже інша справа.
 
" … щоб уникнути атмосфери сухого розрахунку чи проникливого інтелектуального аналізу, великим полегшенням тут буде дух молитви перед рахунком сумління і під час нього. Однак найважливіше установити контакт із самим Ісусом Христом, який власною кров’ю визволив нас із гріхів. 

Безпосередність
 
Це другий елемент доброго рахунку сумління. Його суть — у створенні відповідного клімату, бо йдеться про те, щоб уникнути атмосфери сухого розрахунку чи проникливого інтелектуального аналізу. Безперечно, великим полегшенням тут буде дух молитви перед рахунком сумління і під час нього. Однак найважливіше нав’язати контакт з самим Ісусом Христом, який власного кров’ю визволив нас із гріхів. Живе усвідомлення Відкуплення у кривавих Стражданнях може нас спонукати до безпосередньої думки, скерованої до Христа, наприклад: «Ісусе, я згрішив проти Тебе брехнею». А може, ще інакше: «Ісусе, пробач, що я часто забуваю Тебе в молитві». Це тільки приклади. Тут не може бути шаблонів. У рахунку сумління під впливом імпульсу віри і любові виникає внутрішня, спонтанна, неповторна віддача. Тоді рахунок сумління перестає бути шаблонним, він стає чимось дуже інтимним, безпосереднім. Таким чином настає досконале підготування жалю, так потрібного при самій сповіді.
 
Регулярність
 
Регулярність, яка є рисою хорошого рахунку сумління, вимагає його частого здійснення. Ідеалом тут був би щоденний рахунок сумління, який найкраще підготовлює до рахунку перед сповіддю. Бідні ті грішники, які після багатьох років силуються підрахувати свої гріхи і губляться в історії власного життя. їм важко пригадати усі деталі, які вимагаються при визнанні тяжких гріхів. Бідолахи мучаться і часто відчувають себе безпорадними, а при цьому гублять те, що є найважливішим: атмосферу жалю. Пригадування минулого закриває їм усе. Зовсім інакше підходять до рахунку сумління люди, які частіше сповідаються. Найпростіше тим, хто щоденно замислюється над своїм життям. Тут йдеться не тільки про суто механічний тренінг, але передусім про духовний розвиток, що відбувається через щоденні роздуми над помилками і недоліками. 

Щоденні роздуми про перебіг дня повинні супроводжувати вечірню молитву. Замість механічного «клепання» різноманітних «побожних речей» (це не напад на свідоме, з живою вірою, читання відомих молитов) краще безпосередньо представити Ісусові цілий день. Не варто витрачати час на докладний аналіз. Набагато ефективнішим було б присвятити час на основні помилки, найнебезпечніші і найчастіші, це може бути одна-єдина головна вада. У тому разі, якщо якийсь поганий учинок повторюється, радив би закінчувати щоденний рахунок сумління наполегливою молитвою про допомогу в боротьбі з цією вадою.
 
Результативність
 
Це четверта риса доброго рахунку сумління, бо якщо рахунок сумління має бути добрим, він повинен бути ефективним. Результативність розуміється тут у внутрішньому сенсі, оскільки йдеться про духовний розвиток. 

Для того щоб рахунки сумління допомагали у збагаченні індивідуальності, вони повинні містити також позитивний елемент. Вони не можуть бути лише балансом поразок і втрат. Потрібно помітити добро і красу, що зустрілися нам. Над темним простором гріха має вирости наш добрий учинок, щоб гріх нас не пригнітив. Треба вміти це побачити і з вдячністю Богові старанно записати. Щоб самовиховання було результативним, слід ухопити не тільки головний напрям зла, а й тенденції розвитку добра. З цього повинні випливати програмні висновки, що виходять за межі одного дня чи місяця. Планування надзвичайно важливе у разі скоєння тих самих гріхів. Вже в рахунку сумління треба, не чекаючи таїнства примирення, накреслити перспективний план виправлення. Він повинен відрізнятися від часто невмілого планування, яке ми зустрічаємо в повсякденному житті, бути реалістичним і конкретним. У такій програмі повинні міститися конкретні наміри, що провадять до виходу з духовної кризи. У рахунку сумління треба вміти передбачати перешкоди, які можуть з’явитися. Усі нагоди для повторного скоєння гріха треба не тільки «прокрутити» в уяві, а й приготувати допоміжні засоби, які не допустять зла. 

Якщо якісь гріхи, що мають суспільний вимір, повторюються часто, тоді під час рахунку сумління можна постановити собі визнати їх перед спільнотою. Таку ситуацію створює Служба Божа, в якій бере участь мала згуртована літургійна група. Нагодою може бути спільна молитва. Під час акту покути, яким розпочинається Літургія, можна визнати в присутності спільноти свої провини, багаторазово повторювані. Звичайно, виступи такого роду треба обдумати під час рахунку сумління. Публічне визнання провини на непідготовленому літургійному тлі, без прихильної атмосфери спільноти може дати замість допомоги плачевні результати. Не треба додавати, що для застосування такого специфічного методу не всі мають відповідну психічну схильність і… відвагу. Однак це дасть велику користь тим, хто під час рахунку сумління вирішив порвати зі злом саме таким чином.
 
" Найпростіше тим, хто щоденно замислюється над своїм життям. Тут ідеться не тільки про чисто механічний тренінг, але передусім про духовний розвиток, що відбувається через щоденні роздуми над помилками і недоліками.
 
Конкретні запитання, які стосуються нормального «робочого» дня
 
Після наведення елементів, з яких складається правильний рахунок сумління, можна взятися до справ більш детальних, тобто подати конкретні запитання до такого духовного підрахунку. Пам’ятаючи про зроблені на початку застереження, варто додати, що аналіз діяльності може бути проведений у різноманітних аспектах, наприклад, «моє ставлення до Бога, до іншої людини» тощо. Однак я боюся, що такий підхід вносить штучний поділ у любов, яка може бути тільки одна, фальшиво відокремлює «земну» зону від «Божественної». Тому пропоную ставити запитання, які стосуються нормального «робочого» дня. Це полегшить завдання тим, хто хотів би послідовно реалізувати постулат «щоденності» рахунку сумління. 

Перше питання про сам початок дня: яка була моя перша думка? Чи огорнув мене розпач, що це ще один тяжкий день в моєму житті? А може, навіть мені, переобтяженому клопотами та обов’язками, вже не хотілося жити? Могло бути інакше: ще напівпритомний, я намагався скерувати свою «півсвідомість» до Христа, який має бути сонцем мого життя. Чи довірив я Йому саме цей день, що так погано починається? Чи я віддався Богові повністю, тобто чи віддав Йому не тільки страждання, а й радощі, які можуть надійти зовсім несподівано? Чи вранці я подумав, що сьогодні зможу більше любити Бога, тобто сповнювати Його волю, і цим самим краще служити братам? Чи я розпочав день хаотично, непідготовлений, без усвідомлення того, що може мене сьогодні зустріти? Я міг би інакше розпочати день, маючи в календарику чи на папері виписані найважливіші справи, завдання, зустрічі, лекції. Чи я планую свій день, чи він проходить так, як йому заманеться? Врешті, чи перед виходом із дому я затримуюсь хоч на хвилину, щоб дати Богові проникнути в мене? 

Чи перш ніж вийти на роботу, до інституту чи в якихось справах, я готуюся до цього духовно? Чи прошу благословення не тільки для себе, а й для всього колективу? Чи молюся, щоб було менше напруження, більше порозуміння, солідарності? Чи прошу про безкомпромісність, відвагу в боротьбі за суспільну справедливість? А чи після того, як я прийшов на роботу, починаю бездумно, механічно її виконувати, «аби скоріше до шостої»? Чи я замислювався над сенсом своєї праці? Чи можу я молитися роботою? А що це означає? Чи можна, інтенсивно працюючи, перебувати в присутності з Богом?
 
" Чи довірив я Йому саме цей день, що так погано починається? Чи я віддався Богові повністю, тобто чи віддав Йому не тільки страждання, а й радощі, які можуть надійти зовсім несподівано? 

А тепер запитаємо про середовище: чи я сварливий, чи попри все стараюся запроваджувати Божий мир? Чи знаю я своїх колег? Чи не ставлюся до них як до перешкоди? А може, вони просто заважають мені робити власну кар’єру? Вирішальне питання: чи в іншій людині я бачу Ісуса Христа? Питання про допомогу, милосердя, власне, є зайвими; якщо я «добре бачу», то побачу, що сьогодні мого сусіда немає, а якщо він хворий, то відвідаю його. З проблемою правильного «бачення» пов’язане питання про знання Святого Письма: чи знаю, наприклад, описання Страшного Суду, що є в Євангелії від Матея, в  25? Якщо було запитання про молитву на роботі, то нетактовно запитувати, чи я не виношу чогось із робочого місця. Адже людина, яка молиться, — це така людина, яка все робить у присутності Бога, а особливо віруюча людина, яка знає, що вкрадену річ слід повернути. 

Я вже стомився як від стількох питань, так і від самої роботи. Я голодний, знуджений і злий. Саме в такому жахливому настрої повертаюся додому. І тут, перепрошую, ще кілька запитань. Передовсім, чи готуюся я до «повернення додому»? Чи я повертаюся отруєний втомою, цілком бездумно? Єдине моє бажання — поїсти і вмоститися у кріслі з газетою в руках. Щоправда, я міг би в молитві поєднатися зі Святою Родиною з Назарета й запитати: що це значить, коли в мене є жінка і діти? Чи я ставлюся до цих найдорожчих мені людей гірше, ніж до колег із роботи? Чи не ставлюся до своїх близьких надто механічно? Вони повинні подати мені їсти (це дружина — співпартнер таїнства?) і дати мені… спокій, святий спокій (це діти, результат святого сакраментального зв’язку)? 

А як я використовую вільний час? Чи вмію відпочивати після інтенсивної роботи? Чи правильно розумію сенс активного відпочинку? Чи розрядка не є для мене тим самим, що ослаблення напруження? Чи канікули не означають для мене канікул із Богом? Чи я планую сімейний відпочинок, чи тільки і виключно для себе? Чи подорож для мене не полягає головним чином у вживанні міцних напоїв, чи завжди я підпадаю під вплив середовища? Чи під час відпустки розлучаюся з серйозною літературою, читанням Святого Письма і т.ін.? І ще одне питання: чи я ставлюся до «сексу» як до розваги? Чи мій партнер еротичних переживань не є для мене тільки знаряддям для розслаблення? Чи є він для мене кимось більшим? Чим, а може, ким? Чи під час перебування далеко від родини, у санаторії, в службових відрядженнях, я не вважаю себе звільненим від таїнства подружжя? А може, коли я самотній, планую поїздки, канікули «удвох» під спільним наметом? Несміло нагадую всім «відважним» і тим, хто не бачить у цьому небезпеки, що за моральною теологією саме свідоме наражання на тяжкий гріх (навіть без доповнення) вже є тяжким гріхом. І вже кінцеві «канікулярні» питання: чи можу я засмагати на луці, коли поряд люди косять і загрібають сіно? Чи я запропонував допомогу людям, які тяжко працюють? Чи я вважаю, що мене це не стосується, бо в мене тепер відпустка після моєї тяжкої праці? І майже дурненькі питання: чи я зривав квіти, щоб за кілька хвилин їх викинути? Чи добре загашував вогнища? Чи вмикав свій приймач на повну силу в лісі, на верхів’ях гір? А може, задивившись на чарівну красу гір, не дивився під ноги і розтоптав працьовитих мурашок чи кольорове сонечко? Знову несміло нагадую, що сонечка теж є Божими створіннями, так само як і ми, прекрасні підкорювачі космосу. 

Турбуючись про цих маленьких комах, не можна забувати і про великих корів, коней: чи ніхто їх не кривдить, — і не тільки під час відпустки. Жахливо, що побиті собаки, коти та інші мучені тварини нічого не можуть нам розповісти. Заступиться за них лише Господь усіх створінь, на жаль, запізно, аж на Страшному Суді. 

Закінчуємо наш трудовий день. Чи закінчу я його коротким рахунком сумління? Чи знайду хвилину вечірньої тиші, щоб прочитати кілька чергових рядків Святого Письма і запитати Святого Духа, що Він хоче мені переказати через це Слово Боже? Чи у своєму оточенні я розповідаю про те, що я отримав від Бога і людей протягом дня? Чи прошу, щоб наступний день був кращий не тільки для себе і своїх найближчих? Чи у вечірній молитві я згадую тих, хто не дочекається наступного дня? Чи пам’ятаю про тих, хто не може заснути, бо вони тяжко хворі, або змучені, або просто голодні? Чи я чутливий до потреб усієї Церкви, яка бореться і страждає? Я можу померти цієї ночі, то чи згадую у молитві тих, хто помер раніше? Чи я не забув подякувати за цілий день, який, може, і був важкий, але це ж дар Отця? 

Серед багатьох питань я не поставив питання про вбивство, недотримання посту, несвяткування святого дня, розв’язність, онанізм, гомосексуалізм та інші безчинства. Чому? Адже це, безперечно, важливо! Нехай над причиною мого мовчання поламає собі голову терплячий читач. А замість безлічі детальних проблем чи не слід було би помістити в рахунку сумління тільки одне істотне запитання: чи я можу чесно відповісти «так» на вимогу самого Господа: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї… люби ближнього як самого себе» (Мк 12, 30‑31).
 
За книжкою: Tomasz Pawłowski OP.
Przewodnik dla zniechęconych. – Poznań, 1986.
Друкується з незначними скороченнями
 
 
" А замість безлічі детальних проблем чи не слід було би помістити в рахунку сумління тільки одне істотне запитання: чи я можу  чесно відповісти «так» на вимогу самого Господа: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї… люби ближнього як самого себе»?
 
Христос, який через особу сповідника присутній у сповіді і за його посередництвом звершує таємницю відпущення гріхів, є Той, Хто є братом людини, милосердним, вірним і співчутливим Первосвящеником, Пастирем, який ладен шукати загублену вівцю. Лікарем, який лікує і втішає, єдиним Учителем, який говорить тільки правду і навчає Божої дороги, «суддею живих і мертвих», який судить справедливо. Це, безперечно, найважча, найделікатніша і найбільш виснажлива послуга священика, але в той же час найпрекрасніша, бо дає багато радості.
Св. Папа Йоан Павло II
 
 
ВЕЛИЧЕЗНИЙ ШАНС
 
Розмова про таїнство примирення
 
- Коли людина просить у Бога вибачення, то отримує його. А яка різниця між вибаченням, яке віруючий отримує в особистій молитві, та вибаченням у таїнстві покути?
 
- Часто про це запитують молоді люди. Чи не можна було б самому сповідатися перед Богом, Він же і так всемогутній, всезнаючий і милосердний? Чи не досить зробити рахунку сумління, пробудити в собі жаль за гріхи, відбути свою особисту внутрішню сповідь і накласти на себе покуту? Виявляється, що цього замало. Ісус Христос, установлюючи таїнство покути, не зробив цього просто так, бо прагнув допомогти людині насправді. Примирення з Богом у таїнстві дає нам передовсім упевненість, що ми отримали розгрішення. Жаліючи за свої гріхи поза сповідальницею, ми ніколи б не були впевнені в тому, чи наш жаль за гріхи був досконалий, чи ні. Для людей, які мають нестійке, несформоване сумління, це було би джерелом вагань. А коли сповідаємося священикові, наше сумління може бути спокійне, що ми справді примирилися з Богом. Хоч би ми й пробудили в собі досконалий жаль за гріхи, але без сповіді ми не можемо прийняти причастя. 

Для багатьох людей найбільшою проблемою у сповіді є особа сповідника, але ж священик є знаком Божого милосердя, це особа, яка поза тим, що гарантує дійсність прийняття таїнства, дає людині вказівки, потрібні їй на шляху до Бога. Ісус сказав учням: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Йн 20, 22-23). Вірю, що на сповідникові спочиває Святий Дух, який ним керує. Священик виступає не від свого імені, а від імені самого Бога: «Я відпускаю тобі гріхи в Ім’я Отця…» 

Священик потрібен не тільки для того, щоб уділити розгрішення й дати вказівки; він також розв’язує певні важкі справи. Ми приходимо на сповідь з усілякими проблемами, запитаннями, часто сумніваємося: гріх чи ні?, — переймаємося тим, як застосувати до Божих заповідей той чи той факт свого життя тощо. Тоді священик старається подивитися на ці справи об’єктивно, він, як третя особа в діалозі покутника з Богом, стоїть трохи збоку і може в цьому діалозі допомогти. 

Окрім того, треба пам’ятати, що людина після первородного гріха — слабка, грішна і зобов’язана постійно працювати над собою, і сповідь у цій праці вельми потрібна, бо вона не тільки дає благодать відпущення гріхів, а й зміцнює нас, лікує рани, завдані гріхом, і підтримує наші людські зусилля. 

Якщо хтось переживає важкі хвилини чи депресію і не може з ними дати собі ради, то шкода було б не використати силу цього таїнства. Якби той, хто наважується вчинити самогубство, пішов до сповідальниці і там спробував розв’язати свої складнощі, то, ймовірно, за допомогою Божої благодаті він би себе врятував. 

- Першою з умов доброї сповіді є рахунок сумління. Рахунок сумління, що асоцієються з рахуванням своїх гріхів, ніби підказує зосередитися на своїх гріхах і проаналізувати скоєне зло. Проте св. Ігнатій Лойола у своїх «Духовних вправах» писав, що спочатку треба порахувати Божу благодать, спробувати побачити добро, яким нас наділив Господь, і пам’ятати про те, щоб подякувати Йому за нього. Отож рахунок сумління має бути передовсім розрахунком за любов між Богом і людиною…
 
- Рахунок сумління стосується не тільки наших гріхів, а також добра, яке ми повинні зробити. Ми маємо розрахуватися за те, в чому ми завинили, але водночас повинні не забувати про отримані від Бога дари, питаючи себе, як ми їх розвиваємо. Рахунок сумління, очевидно, не повинен затримуватися тільки на наших провинах, це не статистика гріхів. Рахунок сумління має бути розрахунком із Богом, зробленим під кутом любові до Бога і до людей. Любов  — це головна християнська заповідь, і тому перед рахунком сумління треба обов’язково помолитися до Святого Духа, щоб усвідомити собі, чим є гріх, а не тільки що таке гріх. Тільки у Святому Духові ми можемо побачити, що гріх — це наш нерозумний бунт проти Бога, наша невдячність до найбільшого Добродія, дія проти Бога і проти самого себе. 

- Щоб зробити рахунок сумління, чи потрібні якісь посібники, книжки?
 
- Так, але тільки добрі посібники. Дорослі повинні відсунути набік книжечки, призначені для дітей, і пошукати таких, де був би описаний рахунок сумління для них. Є рахунки сумління для молоді, для подружжя, батьків, людей похилого віку, самотніх… Удавшись до них, можемо сподіватися, що не проминемо жодної серйозної проблеми і наше визнання гріхів буде цілковитим. 

Колись нас учили — мабуть, слушно — відправляти рахунок сумління вдома, але перед іконою, навколішках. Така постава свідчить про те, що рахунок сумління є розрахунком із Богом, якого за якийсь час ми зустрінемо у сповідальниці. Таїнство примирення вимагає доброї підготовки, бо воно дає нам змогу брати участь у чомусь такому, що є ніби увертюрою до Божого Суду. Ми вже тепер можемо здавати звіт про своє життя і розраховувати на Боже милосердя. 

- Святий Ігнатій Лойола заохочував робити рахунок сумління щодня. Чи ця порада ще й досі актуальна, беручи до уваги, що сучасна людина більше працює, має багато клопотів? Що можна порадити віруючій людині, день якої закінчується пізно, вона повертається додому втомлена і їй важко зосередитися на цьому?
 
- Якщо хтось ставиться серйозно до праці над собою і хоче, щоб плоди таїнства покути впливали на його життя, то така людина повинна, безперечно, застосовувати практику щоденного рахунку сумління. Адже щоденний рахунок — це необхідний самоконтроль. Ми легше долаємо наші слабкості, якщо робимо це щодня, наближаючись малими кроками до християнської досконалості. Попри втому після важкого робочого дня, коли важко зосередитися, важливою справою є щоденна вечірня молитва, в якій не повинно забракнути двох елементів: подяки Богу за пережитий день і за всі отримані благодаті та рахунок сумління. 

- За що треба розраховуватися під час вечірнього рахунку сумління?
 
- За прожитий день, за використаний час, наприклад: чи знайшли ми час для Бога, для роботи, для сім’ї, для відпочинку. А потім добре було б запитати себе: як я сьогодні втілив рішення виправитися, яке я прийняв під час останньої сповіді? Таке рішення має бути конкретне, легке для запам’ятовування і перевірки під час щоденного рахунку сумління. Отоді набагато легше можна буде використовувати та­їнство покути у щоденній праці над собою. 

- Що означає поняття «досконалий жаль за гріхи»?
 
- Це жаль, який випливає з любові до Бога. Нам прикро і сумно, що ми образили доброго Бога, нашого найбільшого Добродія. На першому місці у цьому жалі є Особа Господа Бога. Величезною допомогою у пробудженні такого жалю є роздуми над Господніми Страстями. Зіставлення наших гріхів із Хрестом Ісуса допомагає нам зрозуміти і глибше відчути любов Бога до людини. 

- Як відрізнити тяжкий гріх від легкого? Чимало людей мають із цим клопоти.
 
- Цей поділ справді нелегкий, але християнин мусить так сформувати своє сумління, щоб бачити різницю між тяжким і легким гріхом. Математично це зробити неможливо. Гріх ми коїмо тоді, коли комусь завдаємо кривди і робимо це свідомо й добровільно. Тяжкий гріх — це велика кривда, а легкий — мала. Отак можна було б популярно пояснити теологічне визначення. Кривду можна завдати Богу, або ближньому, або самому собі — тут є цілий шерег справ, про які загально сказано в Декалозі. Гріх завжди веде до порушення зв’язку з Богом і людьми, до ослаблення віри і життя Бога в нас. Це важка справа для чіткого виваження, але не можна нівелювати різниці — і треба відчувати, коли ми завдали комусь великої кривди. Якщо маємо якісь сумніви, то попросімо сповідника допомогти. 

- Чи легкий гріх становить перешкоду для прийняття Святого Причастя?
 
- Ні. Під час св. Меси ми багато разів маємо нагоду перепросити Бога за гріхи: «Господи, помилуй нас…», «Агнче Божий, що береш гріхи світу…», «Господи, я недостойний…» Святе Причастя треба приймати часто, якщо тільки ми перебуваємо в стані освячувальної благодаті, дотрималися Євхаристійного посту і маємо чисті наміри. Чистий намір — це бажання прийняти Святе Причастя, бо я люблю Ісуса і потребую Його. Прийняте з вірою і любов’ю Причастя зміцнює нас у щоденних обов’язках і праці над собою. Але якщо ми маємо на совісті тяжкий гріх, то обов’язково треба піти на сповідь. 

- Як часто треба сповідатися?
 
- Церковна заповідь говорить, що сповідатися належить принаймні раз на рік. Але це мінімум, вирішальний у тому, чи ми себе зараховуємо до числа практикуючих католиків, чи ні. Навряд чи можна працювати над собою, обмежуючись тільки цим мінімумом. 

Частина вірних сповідаються двічі на рік — на Різдво і Великдень. Це вже краще. Сповідь раз на три місяці гарантує добрий рівень релігійного життя. Є особи, які сповідаються раз на місяць, бо хочуть провадити інтенсивне релігійне життя і відчувають, що це таїнство їм у цьому допомагає. Таких треба поважати. Але — увага! Коли хтось сповідається раз на місяць або й частіше, то треба дивитися, щоб не втрапити в рутину, і постійно поглиблювати свій підхід до таїнства примирення. 

- Ми знаємо умови доброї сповіді. А що вимагається, щоб бути добрим сповідником?
 
- Для того, щоб стати добрим сповідником, кожен священик мусить працювати над цим усе своє життя. Що довше він служить у сповідальниці, то більше дозріває для цієї послуги. Напевно, сповідникові потрібна міцна віра в те, що він діє від імені Христа, що сповідь — це зустріч із Богом, що у цьому таїнстві він тільки знаряддя Христа… 

Далі, сповідник повинен мати добрі знання з аскетичної теології, психології, педагогіки, ба навіть певну обізнаність у медицині. Людські проблеми такі заплутані й складні, що сповідник мусить постійно вчитися, щоб допомагати їх розв’язувати. 

Сповідникові також потрібна величезна терплячість, вміння зрозуміти людину, поставити себе на її місце. На покутника не можна кричати, і навіть до найважчих справ треба підходити делікатно, хоч, буває, й рішуче. 

Треба додати, що праця у сповідальниці важка і виснажлива, але вона дає багато радості, бо священик часто стає свідком примирення людини з Богом. Треба пам’ятати, що вірні своєю молитвою мають підтримувати сповідників у їхній послузі. І ще одна важлива справа у праці сповідника — треба мати час для слухання сповіді. Якщо тільки можливо, треба не поспішати, а присвятити покутникові стільки часу, скільки йому потрібно. Тут є також прохання до тих вірних, хто хоче сповідатися: вибирайте для сповіді такий час, коли перед сповідальницею немає довгої черги, як зазвичай це буває перед святами. 

Сповідь — це великий шанс для людини, парафії, пастирів Церкви. Тут Бог, як ніде, може допомогти людині. 

З о. Гжегожем Цекєрою, священиком із Кракова, який недавно відсвяткував 30-річчя священства,
розмовляв Сильвестр Шефер.
Друкується за: List, №10/1994
 
 
На запитання читачів відповідає о. Яцек Салій ОР
 
ВИЗНАТИ СВОЇ ГРІХИ ПЕРЕД БОГОМ
 
Чи можна погодитися з думкою, що звичайному робітникові сповідатися легше, ніж директорові заводу? Здається, що так само легше дається сповідь жінці, яка торгує на базарі, аніж професорові університету. Але це факти. Інституція сповіді має свої соціологічні зумовленості. Чи в умовах загального зростання освіченості людей, їхньої самостійності Церква не повинна переглянути своє ставлення до протестантів, які твердять, що досить визнати свої гріхи перед Богом?
 
Вислови, звично вживані нами в мові, часто означають для нас щось зовсім інше, ніж це випливає з їхнього змісту. Ось кажуть: досить визнати свої гріхи перед Богом. Багато людей убачають у цих словах тільки такий зміст: я не маю бажання ходити на сповідь. Тому відповідаючи на це запитання, я хотів би зосередитися не так на аргументах, чому треба ходити на сповідь, як на тому, що це означає — визнати свої гріхи перед Богом. 

«Визнати» — це щось набагато більше, ніж «сказати». Визнавати можна любов, віру, гріхи. Що це означає? Про любов хлопця дівчина знала, бо про це свідчила його поведінка. Але це ще не було освідченням у любові. Освідчення в любові — це щось набагато більше, ніж просто сказати, що я тебе кохаю. Це — коли стає очевидним, що я хотів би себе цілком присвятити іншій людині. Визнання завжди має в собі зобов’язання на все майбутнє життя, тобто назавжди. 

Що таке визнати свою провину? Розгляньмо найкласичніший приклад міжлюдських стосунків. Чоловік зрадив дружину, і щось, що мало бути між ними тривале і вічне, зазнало небезпечного потрясіння. Просто сказати дружині про те, що сталося, не тільки нічого не ви­править, а й глибоко її зранить. Але припустімо, що вона про все вже знає. Чи в такому разі визнання провини не потрібне? Потрібне, так ще й як! Бо насправді визнання провини означає, що людина освідчується вам у любові, хоч вона й завинила проти неї. Визнання провини містить у собі прохання пробачити і поставитися великодушно до провини; тут і віра, що нашу любов ще можна відбудувати і зміцнити, і жаль, що сталося те, що сталося; і поновне, але тепер покірніше і більш дозріле зобов’язання дотримуватися вірності назавжди. 

Оце треба запам’ятати: визнання провини завжди є освідченням у любові, якою я зловжив, це прагнення, щоб знову її здобути. Інакше це не буде визнання, а тільки пародія або вдавання. Тільки з огляду на людську слабкість Церква постійно нагадує, що умовою справжнього визнання гріхів є жаль або рішення виправитися, бо ж і те і те міститься у самому понятті визнання гріхів. 

Пригадаймо собі, як визнання гріхів представлене у Святому Письмі. «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином» (Лк 15, 21), — каже блудний син. Він не розповідав батькові про свій гріх, батько й так про нього добре знав, бо гріх сина приніс йому важку журбу. Блудний син визнав свій гріх, тобто він ніби сам перетворився на драматичне, а водночас покірне прохання, щоб йому було дозволено повернутися до колишніх стосунків із батьком хоч би найменшою мірою. Немає сумніву, що після отримання пробачення він уже був добрим сином. Бо визнання провини не було з його боку підступом, щоб тільки отримати батьківське пробачення: він справді визнав свій гріх. 

Запитаймо, що було джерелом його переміни: батьківське прощення чи визнання гріхів? І те і те, але спочатку пробачення, повернення його синівської гідності було причиною того, що визнання гріхів почало давати плоди духовної переміни. Самим тільки визнанням гріхів не вдалося б повернути втраченої гідності, бо остаточним актом відновлення любові між батьком і сином було батьківське пробачення. Визнання віри дало відкритися блудному синові перед прийняттям пробачення та вберегло його від подібного занепаду в майбутньому: він визнав свій гріх усім своїм єством, а таке визнання не тільки відкриває людину перед даром любові, але й робить це надовго. 

От кажуть, що директорові фабрики сьогодні важче сповідатися, ніж робітникові. Я не заперечуватиму, що Таїнство Сповіді, як і все, що стосується людини, пов’язане з культурними, соціологічними і психологічними зумовленостями. Але головна перешкода, яка стримує людей перед сповіддю, інша, і тільки вона дозволяє існувати різноманітним невигідним зумовленостям. Поясню. У багатьох з нас зникла потреба визнавати свої гріхи перед Богом, і саме це заважає нам прийти до сповідальниці. Ми не прагнемо визнавати свої гріхи перед Богом (а часто навіть не знаємо, що це таке), бо багато з нас не знають, що таке щира молитва, що означає шукати живого і люблячого ставлення до Бога. Якщо директор заводу, а хоч би навіть і президент країни, це людина, яка молиться і шукає Бога, то його суспільний статус, напевно, не заважатиме йому, як католикові, стати навколішки перед ґратками сповідальниці, щоб визнати перед Богом свої гріхи і за посередництвом священика отримати пробачення. 

Одне слово, я боюся, що людина, яка говорить «досить, що я визнаю свої гріхи перед Богом», мимоволі бреше. По суті це уникання будь-якого визнання своїх провин перед Богом. Як на мене, то воно часто виникає з поганого самовдоволення людини, яка взагалі не знає про те, що вона грішник. Якщо й справді так трапляється, то варто собі усвідомити, що це вельми небезпечно для нашої душі. «Якже ми визнаємо гріхи наші, то Бог — вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди. Коли ми кажемо, що не згрішили, ми чинимо Його неправдомовним, і слова Його в нас немає» (1 Йн 1, 9‑10). 

Я не пробую вас переконати, що «не досить визнати свої гріхи перед Богом, треба їх також визнати перед Церквою, в особі її представника — священика». Гадаю, що ефективнішим запрошенням до Таїнства Сповіді буде добре пояснення, що означає «визнати свої гріхи перед Богом». Бо якщо я зрозумію, що гріх треба визнати всім своїм єством, що тільки таке визнання буде істинним, то спонтанно бажатиму, щоб моє визнання гріхів якось виявлялося зовні. Грішниця зі Святого Письма не чекала, коли зможе порозмовляти з Ісусом без свідків. Присутність інших, навіть тих, які її не розуміли, недоброзичливців, не тільки їй не заважала, але була важливим елементом, який підкреслював повноту її навернення. Тому Апостол Яків навчає: «Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші» (Як 5, 16). 

Гадаю, не буде зловживанням перефразувати відомий вислів св. Йоана: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йн 4, 20), аналогічно сказавши: «Хто не хоче визнавати гріхів перед братом, якого бачить, не визнає їх також перед Богом, якого не бачить». Гадаю, що це до певної міри правдива думка. Бо визнання гріхів перед іншою людиною психологічно підтверджує, що й моя сповідь Богу буде щирою. Це знак, що я зацікавлений у власному наверненні. Священик у сповідальниці — це не тільки інша людина, яка дає людські гарантії, що не зловживатиме моєю довірою. Священик перед сповідником — це слуга спасіння. Сповідь — це не тільки визнання перед Богом своїх гріхів, я справді отримую Боже пробачення: моя сповідь перед Богом перевищує суб’єктивні почуття і здогадки, у таїнстві сповіді пробачення Христа охоплює мене об’єктивно. 

Але повторю ще раз: найбільшою перешкодою, яка заважає нам піти на сповідь, є те, що ми не вміємо визнавати наші гріхи перед Богом. Це також головна причина того, що наші сповіді відірвані від нашого життя і мало мобілізують нас для доброго служіння Богу.
 
РОЗГРІШЕННЯ БОЖЕ І РОЗГРІШЕННЯ БЕЗБОЖНЕ
 
Що відповісти на ущипливі докори, що «вам, католикам, вділяють розгрішення, а ми, невіруючі, самі мусимо впоратися зі своїми гріхами». У мене є один знайомий, який полюбляє отак-от мені дошкуляти. Зрештою, свою злостивість він більше вкладає у тон свого голосу, аніж у слова, даючи зрозуміти, що інститут сповіді  аморальний, бо звільняє нас від відповідальності за погані вчинки, від якої нас ніхто не може звільнити.
 
Вважаю, що такому знайомому треба передовсім сказати, що вас ображає тон його голосу і що ви охоче з ним на цю тему поговорите, коли він матиме бажання і коли мине його агресивність. У кожному разі не варто вигадувати, чим дошкулити йому. Справи віри досить поважні, щоб розмовляти про них за пінг-понговим столом. 

А щодо сповіді і розгрішення, то варто усвідомити, що всі — і віруючі, й невіруючі — якось сповідаються у своїх гріхах і шукають розгрішення. І часто це сповідь, на жаль, не така як слід. Хтось, наприклад, мало того, що погано працює, то ще й хвалиться: «Чи стою я, чи лягаю, а зарплату добру маю». Отак «сповідається» хвалько перед знайомими, а ті, підохочені, й собі привселюдно хваляться своїми «успіхами». У кримінальному середовищі навіть вважається правилом хорошого тону пишатися своїми злочинами. 

«Я п’ю за свої», — каже пияк, виправдовуючись за всі ті сльози, які через нього проливають жінка, діти, батьки. «Вона сама того хотіла», — безтурботно пояснює хлопець, який скривдив дівчину, і дивується, що його пояснення когось не переконує. «Що, мені в цьому житті нічого не належить?», «Я ж маю право на щастя!» — отак розгрішає себе чоловік, який покинув дружину і дітей. Так само знімає з себе гріхи дівчина, яка відбила чужого чоловіка, додаючи, що «ця сім’я була від початку невдала». «Я мусила, — говорить жінка, яка вбила власний плід. — Знаю, що це велике зло, але справді іншого виходу не було». Ніби на цьому Божому світі людина коли-небудь мусила чинити зло! 

Різні фальшиві виправдання, якими ми пробуємо себе розгрішати, можна наводити ще й ще. «Брати державне — це не крадіжка», — кажуть собі люди, так, ніби замах на спільне добро не становить морального злочину. «Він, якби тільки міг, зробив би те ж саме», — заглушає дружина докори сумління, які мучать її чоловіка, бо він учинив зло своєму товаришеві на роботі. «Усі так роблять», «Зараз на дворі XX століття», «Священик так говорить, бо мусить», — оце ще кілька універсальних розгрішень, якими можна заспокоїти совість у багатьох ситуаціях. 

Немає людини, яка б з чистим сумлінням сказала собі: «Я ніколи не шукав розгрішення у диявола!» Часом власних розгршень ми шукаємо не так у тому чи тому фальшивому аргументі, як радше закриваємо очі на якусь частину нашого життя і на певні наші вчинки. Це навіть вигідніше, ніж застановлятися над моральною оцінкою наших сумнівних учинків або вигадувати виправдання. Часом, щоб розгрішити себе, бо знову запалили дияволові недогарок, ми жертвуємо й Богу якусь свічку: «Дивися, Господи Боже, я ж не такий поганий, щось добре у цьому житті теж роблю!» 

Гірше, людина часом пробує самого Господа Бога покликати свідком фальшивого розгрішен­ня. «Gott mit uns — з нами Бог» — це тільки один із багатьох варіантів. «Господь Бог напевно не проти нашої любові, це тільки Церква забороняє нам разом жити», — чи не чути таких голосів? «Бог милосердний», — каже злодій, який не виявляє жодного бажання змінити своє життя, ніби Боже милосердя — це потурання гріхам. «Святе Письмо ніде не говорить, що це гріх», — каже хтось, зрештою найчастіше неслушно. 

Тому не дивуймося, що навіть Таїнством Сповіді, яке нам дано, щоб ми могли отримати справжнє розгрішення, часто надуживають. Але отой знайомий, про якого йшлося в запитанні, однак має трохи рації. Бо є спокуса ставитися до святої сповіді як до нагоди звільнитися од відповідальності за погані вчинки або трактувати це таїнство як засіб психічної гігієни. Усі ми трохи піддаємося цій спокусі. 

Але ж таїнство по суті є чимось зовсім іншим. Чим є Таїнство Сповіді? У чому суть отриманого розгрішення? Нехай відповісти на ці запитання нам допоможе розважання над такою його рисою: Таїнство Сповіді зобов’язує людину подивитися на себе у світлі об’єктивного морального права. Ми носимо в собі мимовільну нехіть до такого погляду, і вона частково дає про себе знати також під час наших сповідей. Тягар сумної правди про мою гріховність такий важкий, що я мимоволі цю правду в собі заглушаю і ледве-ледве якусь її частку пускаю в свою свідомість. Людина сама не здолає всієї правди про себе, тому інстинкт життя пробує нас від неї вберегти. Часом натиск гнітючої правди здатний притлумити протидію інстинкту життя, але тоді людина, бачачи всю свою підлість, впадає в розпач. Однак переважно реалізм бере гору над тим, що ми знаємо про себе, і тоді людина творить собі пристосований до своєї малої міри ідеал чесної людини й улещує себе тим, що вона до цього ідеалу близька. Мабуть, отут лежить головна причина тієї винахідливості, з якою ми шукаємо фальшивих розгрішень. 

Таїнство сповіді дає нам змогу повніше подивитися на себе, без побоювання, що ми впадемо в розпач, і без потреби шукати фальшиві розгрішення. На сповіді я дивлюся на себе в присутності Христа, який засуджує мій гріх, але любить мене: якщо Він засуджує мій гріх, то тільки тому, що любить мене: Христос є Спасителем, який веде мене до повнішого пізнання самого себе, щоб допомогти мені визволитися від темряви, яка заважає мені бути вповні людиною.
 
" На сповіді я дивлюся на себе в присутності Христа, який засуджує мій гріх, але любить мене: якщо Він засуджує мій гріх, то тільки тому, що любить мене. 

Це великий шанс. Завдяки Таїнству Сповіді я маю змогу глибше пізнати і засудити мій гріх, а водночас це мене не пригнічуватиме, бо ж людина для того пізнає свій гріх і показує його Христу, щоб Він її зцілив. Шкода, що незрідка ми марнуємо цей шанс. Ми часто йдемо на сповідь як «чесні люди», в яких, як і колись, діють численні загальмування, що перешкоджають пізнавати самого себе. Тоді сповідь схожа більше на ритуальне очищення, аніж на відкриття себе перед Христом, щоб Він огорнув мене своїм цілющим світлом; така сповідь ніби розминається з тим, що найважливіше, вона не закорінена в моєму житті. У крайніх випадках хтось може прийти до сповіді, щоб отримати від Христа схвалення своїх гріхів, яких він не хоче усвідомлювати або які вирішив гріхами не вважати. 

Повторюю, таїнство сповіді становить для нас великий шанс, і шкода його марнувати. Це те саме, як хворий раком, маючи доступ до лікаря, котрий досягнув чудових результатів у боротьбі з цієї хворобою, боявся би звернутися до нього, щоб не почути авторитетного твердження, що він хворий раком; або якби він прийшов до того лікаря, але приховав від нього симптоми хвороби. Приховування зла від самого себе могло б мати сенс, наприклад, щоб не надломитися, але ж той Лікар здатний врятувати нас навіть від найтяжчої хвороби! 

Краще бути грішним в очах Христа, ніж чесним у своїх власних. Не тільки тому, що краще бачити себе в правді, аніж у напівправді, а ще й тому, що Христос докоряє нам за гріхи з любові: Він для того дає усвідомити мені мій гріх, щоб очистити мене і обдаровувати щоразу повнішим життям. Як бачимо, Таїнство Сповіді зовсім втрачає свій сенс поза вірою у Христа Спасителя. 

У питанні чується думка, що таїнство покаяння може бути використане для легшого звільнення од відповідальності. На жаль, цим таїнством зловживають або не вповні використовують. Електричний струм може вбити людину, побічним плодом фізики є атомна бомба, розвиток харитативної справи може замкнути людей у собі: мовляв, нас це не стосується, для цього є інші. 

Але ж у Таїнстві Сповіді йдеться про щось абсолютно інакше: про збільшення відповідальності не тільки за нашу поведінку, а й узагалі за себе. Бо покаяння — це також бажання виправити те, що у вчиненому мною злі ще можна виправити, жаль за гріхи (не тільки емоційний, але такий, що виявляється у відкритті людини перед цілющою силою Христа, в діяльному виході назустріч благодаті), рішення виправитися, тобто прагнення з допомогою Божої благодаті виправити своє життя. 

Боже розгрішення не звільняє нас од відповідальності, а навпаки, активізує її, зменшуючи в нас потребу шукати різні позірні розгрішення, які за своєю природою тільки заглушають в нас почуття відповідальності.
 

Джерело:   КРЕДО 

Немає коментарів:

Дописати коментар