ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 5 жовтня 2014 р.

05.10.2014р. Б. / Сімнадцята неділя по Зісланні Святого Духа: Роздуми, Коментар, Проповідь

Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом
 
Сімнадцята неділя 

Мт.15, 21–28  «Він же не озвався до неї і словом»

 Цей вислів немовби вводить у суперечливість наші знання про Бога: ми завжди твердимо про Боже милосердя над кожним грішником, про любов Божу до кожної людини, а тут бачимо, що Христос не звертає уваги на цю жінку, так ніби Йому цілковито байдуже щодо неї.

 Щось подібного можемо відчувати в нашому житті, ми переживаємо різні турботи, падіння, пристрасті. Здавалося би, і молимося, і каємося, але часом зовсім не відчуваємо, щоби Бог був поруч з нами. Але позаяк ми – люди віри, тобто можемо відчувати чи не відчувати, що Бог нас чує, але покликані вірити в Божу присутність. Саме тому ми завжди віримо, що Бог чує нас, коли ми Його про щось просимо, і зі свого великого милосердя, із своєї великої любові до нас Він відповість нам тоді, коли ми дійсно в цьому матимемо потребу.

 Якщо Бог не відповідає, то часто це Його велика педагогіка, щоб нас змінити, зміцнити, перевиховати. Знаємо, що і батьки деколи ставлять випробування для дітей, щоб діти дорослішали. Бо саме складні та проблематичні ситуації дають нам нагоду до росту. Тому деколи й Бог може не відповідати, щоб ми зростали у витривалості, в мужності, в упованні на Нього. І що би не діялося, завжди і повсякчас, звертаймося до Бога і вірмо: коли буде потрібно, Він нам відповість! Ми ж не переставаймо взивати до Нього!  

2 Кр. 6, 16 – 7, 1 «Ми бо храм Бога живого»

Апостол вказує, що кожна людина без винятку є храмом Бога живого. І немає різниці, чи людина ходить до храму, чи не ходить, чи вона вірить в Бога, чи ні. Але кожна людина є створена на образ Божий.  Навіть людина, яка нам неприємна, є також храмом Бога живого. Розуміючи це, з яким благоволінням і страхом маємо ставитись до інших!

У житті святих добре видно розуміння цієї істини. До кожної людини, яку вони зустрічали на своїй життєвій дорозі, вони ставились з повагою! Якщо ми так будемо ставитись до інших людей, то інші люди самі будуть змінюватись. Саме ця постава пошанування в них цього храму Божого буде змінювати людей, з якими маємо стосунки, не зважаючи на те, що вони роблять і якими вони є.

Джерело:    Воїни Христа Царя

***

Коментар Апостола на 17-ту Неділю по Зісланні Святого Духа (2 Кор 6,16-7,1)
 
16 Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом. 17 Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і я вас прийму. 18 Я буду вам Отцем, ви ж будете мені синами та дочками – каже Господь Вседержитель.» 1 Маючи ж такі обітниці, о любі, очистьмо себе від усякої скверни тіла і духа, довершуючи наше освячення в Божому острасі.

Контекст

Після звичного звертання, привітання та молитви на початку Другого листа до Коринтян (1,1-7), Павло у фрагменті 1,8-7,16 розкриває основну тему послання – апостольське служіння.

Уривок 6,14-7,1, частину якого ми читаємо цієї неділі, вирізняється від загальної розповіді. Важко навіть побачити якийсь логічний перехід між 6,13 і 6,14. В 6,13 апостол просить коринтян відкрити широко їхні серця, а в 6,14 раптово наказує не єднатися з невіруючими. Подібний же різкий тематичний перехід є і між 7,1 і 7,2: після заклику до очищення та освячення знову ніби продовжує тему вірша 6,13: «Дайте нам місце в вашому серці» (7,2).

Крім того, в 6,14-7,1 є 9 hapax legomena (гапакс леґомена – слово або літературна форма, яка вживається тільки один раз в творі, а в нашому випадку – в Новому Завіті), що не є характерним для таких коротких фрагментів. Також відчувається особливий дух ексклюзивізму, базований на левітському кодексі святості, який був би характерний для фарисея, а не Павла. Ці та інші аргументи дали можливість багатьом екзегетам трактувати 6,14-7,1, як пізнішу вставку, а деяким навіть стверджувати, що автором цих віршів є хтось з юдео-християн чи навіть ессеїв.

Все ж можна знайти логічну послідовність та завершеність думки автора:
- спочатку в 6,1-2 – закликає коринтян до святості;
- потім демонструє якості свого апостольського життя у 6,3-10;
- запевнивши коринтян у своїй любові до них (6,11-12),
- просить взаємності (6,11);
- та доходить до причини, чому їхні серця були закриті для Нього (6,12-7,1).

Треба брати до уваги, що апостол Павло абсолютну більшість своїх послань диктував, а записував писар, тому часто це не системний виклад, а проповідь і часами дуже емоційна, яка розвиває аргумент, а потім повертається до сказаного раніше.

Структура уривку

Необхідно дещо розширити межі уривку, який читаємо в 17-ту неділю по Зісланні Святого Духа: від 6,14 до 7,1, щоб побачити краще його структуру.
6,14а – заклик «не впрягатися» в одне ярмо з невірними;
6,14б-6,16а – 5 антитетичних запитань, які аргументують твердження 6,14а;
6,16б-6,18 – цитати Старого Завіту, які автор подає, як аргумент;
7,1 – заклик очиститись і освятитись.

Читання тексту

6,16а. «Які взаємини між храмом Божим та ідолами?»

В 2 книзі Царів 21,1-18 розповідається про царювання царя Манасії, який відновив ідолопоклонство в Юдеї, в храмі Господньому встановив жертовники іншим богам та навіть вніс ідола Ашери. Це спричинилось до відступлення від Бога в цілій Юдеї: «Манассія довів їх [людей] до того, що вони чинили гірше, ніж ті народи, що Господь вигубив був перед синами Ізраїля» (2Цар.21,9). Саме тоді через пророків Господь пообіцяв, що прожене Юду з обіцяної землі, і це справдилося в часі вавилонської неволі.

В 1 книзі Макавеїв 1 гл. розказується, як в 167 р. до Хр. за наказом Антіоха Епіфана було внесено в Єрусалимський храм «мерзоту запустіння», тобто ідола, та заборонено дотримуватися Закону Божого. Але цього разу народ не став терпіти, і тому вибухнуло повстання під проводом макавеїв, яке завершилося звільненням Ізраїля в 164 р. до Хр.

З 63 р.до Хр., в часи панування Римської імперії, було кілька спроб внести статую імператора в храм, але це завжди отримувало спротив юдеїв.

Навчившись раз, ізраїльтяни не могли допустити, щоб в Божому храмі був ідол.

6,16б. «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був»

Напевно, ці історії, які апостол Павло добре знав, викликали в нього таку асоціацію: не може християнин, який прийняв Духа Святого, служити чомусь іншому, аніж Богові. Як ізраїльтяни ревно оберігали святість Божого дому, так і ми маємо зберігати себе незаплямованими гріхом.

В перші віки християнства бути християнином означало часто втратити роботу, щоб разом з іншими не приносити жертву ідолові-покровителю того чи іншого ремесла; не служити у війську, щоб не приносити кадильну жертву ідолу імператора; не ходити на бенкети до друзів, щоб не виливати першу чашу вина на честь богів і не їсти ідоложертовного м’яса. Часто наслідком були втрата чоловіка, дружини, дітей чи батьків, які не бажали спілкуватися з християнами. А часом, щоб не принести ідолові жертву, потрібно було віддати за це життя.

Звичайно, що в наш час ми не виготовляємо тесаних чи литих ідолів, щоб їм приносити жертви, але те, що ми в житті вважаємо найголовнішим, найзначнішим, чому приділяємо найбільше часу та сил, стає для нас ідолом. Для когось це гроші чи матеріальні статки, задля яких готовий працювати в поті чола навіть в неділі та свята, задля яких готові покинути сім’ю, задля яких готові обманювати, шахрувати, красти, вбивати, вести війни. Для інших це азартні ігри, алкоголь, наркотики, розпуста, на вівтар яких жертвують гроші, здоров’я, власні сім’ї… Ще для когось божками можуть бути цілком, здавалося б, добрі речі: діти, книги, наука, цікава робота… Все, задля чого ми відкладаємо Бога на другий план, стає для нас ідолом.

Можемо спостерегти, що ми чекаємо з більшим нетерпінням, початок серіалу по телебаченню чи початок богослужіння? На що уриваємо ми трохи часу від домашніх та робочих обов’язків: на 5 хвилин молитви чи посидіти «в контактах», на 5 хвилин перекуру чи почитати Біблію? Відкладаємо молитву, щоб подивитися фільм чи виключаємо цікавий фільм, щоб помолитися? Пропускаємо недільну Службу Божу, щоб поїхати на шашлики, чи можемо пожертвувати відпочинком в колі друзів задля Літургії?

Якщо не служимо єдиному Богові, то служимо багатьом божкам.

6,16в. «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом.»

Апостол Павло цитує уривки з книги Левіт 26,12 та Єзекиїла 37,27. Якщо в часи Старого Завіту присутність Бога серед свого народу була через ковчег, скинію, храм, то тепер Бог перебуває безпосередньо в нас.

Бачимо, як апостол легко віднаходить необхідні слова Писання, бо читав і вивчав Слово Боже.
6,17. «Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і я вас прийму.»

«Тож» – апостол Павло робить практичний висновок: якщо ми віримо в Божі обітниці, то це має спонукати нас до дії. Мало знати. Якщо є знання і віра, то вони мусять виявлятися в ділах, поступках, в діях.

Скоріш за все, це цитата з Ісаї 52,11. Весь Старий Завіт позначений виходами: вихід Аврама з дому батька, вихід Якова від Лавана, вихід Якова з синами до Єгипту, вихід ізраїльтян з єгипетської неволі, вихід з пустелі до обіцяної землі, вихід з Вавилону відбудувати Єрусалим. Та все це були тільки символи, які знаменували собою перехід від гріха до святості, від смерті до життя.

6,18. «Я буду вам Отцем, ви ж будете мені синами та дочками – каже Господь Вседержитель.»

Скоріш за все це цитата з 2 Сам. 7,14, яку Павло модифікує, ставлячи слово «син» у множині та додаючи слово «дочки». Господь дає нам велике одкровення: Він є нашим Отцем, а ми – Його дітьми. Ми є однією сім’єю, братами і сестрами, які через єдинородного Божого Сина Ісуса Христа наповнені любов’ю нашого небесного Татуся. Бог Син став людиною, став нашим братом, увійшов у сім’ю дітей Адама, щоб нас убожествити, зробити своїми братами і сестрами та дітьми Божими.

Фраза закінчується словами: «…каже Господь Вседержитель». І від цього одкровення стає ще прекраснішим: не просто якийсь бог, а Господь Вседержитель, той, що увесь світ тримає у своїй долоні.

Важливо у стосунках з Богом зберігати певний баланс, знаючи, що він люблячий Татусь, до якого можна прийти з довірою, який вислухає, навіть коли ми говоримо дурниці, який дивиться на нас з любов’ю та вірою, який покладає на нас великі сподівання. Водночас, Він же і Господар, Цар, Всемогутній Бог, якому необхідно віддати належну шану, честь, перед яким треба схилити голову, стати на коліна, йдучи до якого треба належно одягнутися та пройти певну церемонію офіційного звернення, слухання Його Слова, щоб потім знову пригорнутися до свого любого Татуся.

7,1. «Маючи ж такі обітниці, о любі, очистьмо себе від усякої скверни тіла і духа, довершуючи наше освячення в Божому острасі.»

Іван Золотоустий писав: «Сама недоторканність до нечистого не чинить чистим, але щоб нам стати святими, потрібно і щось інше: ревність, чування і благочестя» (Гомілії на 2-е послання до Коринтян, 13).

Коли ми знаходимо спасіння, ми в ту ж мить стаємо виправданими і освяченими. Це говорить про наше становище у Христі. Але ж ми й жити повинні відповідно. Отже, ми повинні проявляти наполегливість у здійсненні нашого покликання, наповнюючи його освяченням. Християни часто названі святими і також такими, що покликані бути святими. Тому, співпрацюючи з божою ласкою, ми повинні грішити все менше і менше, довершуючи наше освячення.

о. Захар Михасюта

Джерело:    Воїни Христа Царя


 ***

Проповідь на 17-ту неділю по Зісланню Святого Духа

Дорогі брати і сестри!

Є такі євангельські зачала, які не потребують коментування. Вони прозорі, ясні, прочитуються і сприймаються нами так само легко, як і людьми, котрі слухали були Ісуса майже дві тисячі років тому. Але, натомість, є і такі частини в Євангелії, що розкриваються лише в перебігу століть, і сенс яких лишається для нас доволі важким для сприйняття, вимагає нашого особливого інтелектуального й духовного напруження, потребує твердої віри.

Найлегше, часом буває, відкинути із Святого Письма те, що для нас, на перший погляд, здається неприйнятним, і списати все на архаїчність мови, на відмінність звичаїв, на те, зрештою, що, може, євангелисти не так витлумачили слова Спасителя. Буває і так, що ми, переживаючи нові випробування в своєму житті, здобуваючи багатший життєвий досвід, раптом приходимо до відкриття утаєного, глибшого сенсу того, що Христос сповіщає нам через Євангелія.

До таких належить і сьогоднішнє зачало. Як знаменно, що саме ним завершується другий етап річного циклу читання Євангелія! Вже завтра ми переходимо до читання Євангелія від Луки, а сьогодні востаннє на недільних службах лунало Євангеліє від Матея. І ось після цього читання ніби западає тиша нерозуміння (Мт. 15:21-28). Ми не впізнаємо Спасителя. Він – сама лагідність, Він – Божий Син, Який прийшов усіх нас спасти, раптом так брутально відкидає людину, що прийшла до Нього просити про допомогу. Як це не схоже на той образ, який ми будуємо в своїй уяві! Як міг Він, Спаситель, порівняти дітей цієї жінки із "щенятами" (Мт. 15:26)?

І коли в нас вирують ці пристрасті і ми замовкаємо в роздумах над тим, що б значило це слово, нам варто озирнутися довкола, поміркувати над проблемами, які виникають сьогодні, і подумати: а чи немає у Євангелії й нам поради на сьогоднішній день?

Навіть без перебільшення – на сьогоднішній день, бо вчорашній тиждень пройшов у всьому світі під знаком переживання викликів, які з’явилися внаслідок зустрічі цивілізацій (мусульмани щойно відсвяткували Ід-аль-Фітр, Курбан-Байрам – свято жертвопринесення). Викликів, які помітні особливо там, де культура ісламу входить у християнський світ і приносить нові звичаї і традиції. Ми, може, не помічаємо часом, як у християнському світі за два тисячоліття від приходу Христа сформувалася відраза до смерти, до вбивства. І, не випадково, це ритуальне, в ісламі, різання худоби, яке відбувалося на минулому тижні, у вівторок, так обурювало мешканців довколишніх кварталів, що стали утворювати окремі майданчики для того, аби мусульмани могли приносити ритуальні жертви. Ми помічаємо, наскільки ми є інші, і наскільки ісламська цивілізація інакше ставиться до самого життя.

А тепер повернемося у часи Спасителя. Хто ця жінка, яка зустрічається з Ним? У євангелиста Матея вона названа "хананеянкою". А інший євангелист називає її дещо інакше – "сирофінікіянкою" (Мк. 7:26). Сиро-, бо вона жила в провінції, що називалася Сирією. Звичайно, тоді араби ще не замешкували Сирію, як зараз. Жив там інший семітський народ, який говорив арамейською мовою. Тією самою, якою говорять і зараз у деяких селах у Сирії, де вирує війна, в селах, що лишилися християнськими. Але - сирофінікіянкою… І тут нам стає все зрозумілим! Адже жінка жила якраз у тому реґіоні – теперішньому Лівані, – де була історична батьківщина фінікійців, енергійного народу торгівців і мандрівників, які свого часу охопили своїм впливом практично усе Середземномор’я, будували свої міста далеко від рідного краю, у т. ч. збудували - ще задовго перед Христом - згодом завойований і зруйнований римлянами великий і могутній Карфаген. Фінікіяни навіть претендували на одноосібне володарювання на Середземному морі. Але тут йдеться не про їхні морські чи торгівельні успіхи, а про жорстоку і похмуру релігію фінікіян, релігію войовничо-ідолопоклонницьку, яка, поміж іншого, знала, зокрема, рясні й криваві людські жертви, лжерелігію, явно і категорично неприйнятну й огидну для юдеїв.

І ось жінка приходить до Христа, не пориваючи з цією своєю традицією. Вона, загалом, лишається вірною своїм звичаям, але знає, що прийшов Учитель із Юдеї, Який чинить великі чуда. Вона вже чула про Нього і розраховує, що дістане це чудо, нічим не змінюючись, бувши такою, як є. І вона наражається на випробування, якими Спаситель ніби підказує їй, що потрібно для того, аби змінитися, аби дістати нагороду від Спасителя. Внутрішнє відродження починається із покаяння, із плекання в собі духу смирення і покути, із визнання правдивости віри, до якої закликає Ісус із Назарету. І лише коли вона успішно проходить ці випробування, коли вона щиро й відкрито визнає Христа за Спасителя – ось тоді ця "сирофінікіянка" дістає таке жадане й вистраждане нею зцілення (тобто, вигнання Ісусом біса) для своєї дочки (Мт. 15:28). Коли ж фінікіянка повірила в Христа, тоді вона – по суті, ще до утворення християнської Церкви! – стала християнкою.

Контакт цивілізацій, який переживаємо ми сьогодні, може викликати і жорстокі й запеклі зіткнення, до яких, приміром, доходило в Москві на минулому тижні. Але водночас цей контакт має й інші небезпеки. Небезпеки плюралізму релігій, того, що зараз називають New Age – феноменом "синтетичної" віри, яка виходить із засновку, що всі віри начебто "однаково правдиві". І хай там хто як не сповідає Бога, все одно, згідно цієї світоглядної парадигми, його релігія заслуговує на пошану й визнання на рівні з іншими. А, отже, християнство не має якось виділятися в соціумі з-поміж інших релігій, воно має набути того самого юридичного і суспільного статусу, що й інші.

Саме такими мотивами керуються ті, хто плекає ідеологію "політкоректности", яка змушує приховувати віру, забороняє вішати Розп’яття в людних місцях тощо, яка, по суті, обмежує права християн, аби тільки інші цивілізації, які приходять у християнський світ, мовляв, не відчували себе "ущербними".

Справді, християнський світ і сьогодні манить до себе людей. І ми в Харкові це відчуваємо, коли раптом наше місто розростається коштом десятків тисяч прибульців із Центральної та Південної Азії, з Росії. Ще більший приплив іноземців переживають країни більш заможні – Центральної і Західної Європи. Думаю, більшість із нас спостерігали не так давно за трагедіями, які розгорталися на Середземному морі, коли сотні втікачів із Африки, Близького Сходу і, зокрема, тієї ж Сирії потопали, сподіваючись допливти до європейського берега. Десятки кораблів пливуть у Європу із втікачами з тих країн. Але частина тих втікачів не бажає прийняти європейської системи цінностей. Системи цінностей, яка зовсім інакше розглядає вартість життя, ніж розглядають її культури ісламу чи інших релігій Азії та Африки. Оселяючись поміж нас, багато хто з цих міґрантів не бажають прийняти нашої системи цінностей. Але бажають користуватися тим, що здобула європейська християнська цивілізація протягом століть і тисячоліть. І це перед нами, християнами, європейцями, ставить виклик: як ставитися до цих людей? Чи викидати їх із своєї країни, забуваючи про те, що Христос навчав нас цінувати кожного прибульця і бути уважним до нього, вбачаючи в ньому Самого Христа? Чи йти на них зі зброєю так, як пробували чинити згадувані вище погромники в Росії?

Християнська цивілізація стоїть перед вибором під час цієї зустрічі. Від нас чекають, якими ми будемо: чи твердими у вірі і гостинними, чи ворожими через переживання своєї слабкости. “Будьте мужніми, будьте сильними, віруйте!” – не раз закликає нас Христос. Він іде назустріч сирофінікіянці, Він іде в чужі краї тільки тому, що Він непохитний у Своїй вірі. Тому, що Він – Божий Син, Який не може зрадити Отця. Перед нами ця зустріч цивілізацій ставить одну головну вимогу: бути свідомими своєї тотожности. Тобто твердо знати, хто ми є, якою мовою ми розмовляємо, яку віру ми сповідаємо. Не зрікатися її і не приймати сумнівної і підступної тези про нібито "рівність" усіх вір і "рівність" істин. Це називається “релятивізм” – визнання того, що істин, мовляв, існує кілька. Насправді ж ця "множинність істин" – неправда, омана. Істина є лише одна. Лише одна є правдива віра. І коли Христос зцілює жінку - хананеянку, фінікіянку, то лише тому, що вона в покорі і смиренні схиляється перед Ним і приймає Його віру.

Виклик зустрічі цивілізацій, виклик ґлобалізації ставить перед нами нову перспективу християнської місії. “Тож ідіть, і навчіть всі народи”, – так завершується Євангеліє від Матея (Мт 28:19). І коли сьогодні завершується черговий цикл читання цього Євангелія, подумки зазирнімо в його завершення і поєднаймо разом і почуте сьогодні зачало, і останнє зачало, як ставить нас разом із Христом у цій подорожі і у фінікійські країни, і значно далі від них. Туди, в ті краї, куди, як розповідають легенди, могли допливати фінікійці: і в Африку, і на Британські острови, і навіть у Південну та Північну Америку. Іти і навчати всі народи – значить не схилятися перед експансією їхніх культур у нашу культуру. Не переймати їхніх традицій, а відважно нести їм свої. Сміливо свідчити, як вчить Христос, про свою правду, ставлячи свічку істини на височині. Бути самими тим світлом, яке осяває світ довкола.

І тоді ті, хто звертається до Європи, хто прибуває в Україну, шукаючи притулку, зможуть зрозуміти, що їхня життєва перспектива неодмінно пов’язана із прийняттям тих цінностей, які збудували цю цивілізацію, які зробили її привабливою для них же. Стати її частиною означає прийняти спасаючу й благословляючу віру в Христа, прийняти місцеву традицію. Зберігаючи свою ідентичність, стати частиною європейської християнської цивілізації. І тоді вони можуть почути від Христа те саме обнадійливе і спасаюче слово, яке почула хананеянка - разом із здобуттям того, про що вона благала Христа: про зцілення від хвороб її доньки і про зцілення, уздоровлення її власної, спраглої Божого світла і правди душі. Амінь.

+Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Джерело:   КІРІОС

Немає коментарів:

Дописати коментар