ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 27 вересня 2014 р.

27.09.2014р. Б. / Підготовка батьків до хрещення

хрещення
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
 
Слухай охоче кожну побожну розмову, і приповідок розумних не цурайся.
Узрієш розумного — вже зрання спіши до нього, а нога твоя хай його пороги оббиває.
Вдумуйся у повеління Господні,
над завітами Його повсякчасно роздумуй;
Він скріпить твоє серце,
і бажана мудрість надасться тобі
(Сир 6, 35‑37).

Цей номер розповідає, як батькам готуватися до хрещення дитини. Подія прийняття святого хрещення — дуже важлива для всієї родини, але ми не можемо забувати про те, що під час цього обряду батьки дитини та хрещені батьки взяли на себе відповідальність за її релігійне виховання. 

Перший крок уже зроблено, наша дитина стала Божою дитиною. Тепер від ставлення батьків залежить, чи вона зростатиме у вірі, чи ми забудемо про те, що звершилося. Про те, як пережити ввесь обряд, йшлося в http://www.credo-ua.org/2014/08/121219 першому номері «Проповідника». Цього разу ми прагнемо звернути увагу на справи, пов’язані з вихованням дитини. 

Є стара латинська сентенція, яка говорить про те, що слова вчать, а приклади притягають. Ми не можемо про це забувати. Для малої дитини першим і найголовнішим авторитетом є батьки. Саме від них залежить, у якій атмосфері зростає їхня дитина, чи це атмосфера довіри, любові, чи байдужості й відкидання. Маленька людина дуже швидко розпізнає, як є насправді. Якщо в домі вона не знаходить підтримки, зрозуміння, то дуже швидко знаходить це на подвір’ї, у середовищі своїх ровесників. Так виховним середовищем стає вулиця. Таким чином можна безповоротно втратити дитину. 

Дорога виховання є морочливою, важкою, але водночас прекрасною. З нашого боку ми сподіваємося, що статті, вміщені в цьому катехетично-формаційному додатку, допоможуть батькам у справах, що стосуються виховання. Якщо подані тут матеріали забігають у недалеке майбутнє, все ж варто мати на увазі те, що діти дуже швидко ростуть, розвиваються. Маленька людина вже у віці 4‑5 років ставить доволі серйозні питання. Батьки повинні підходити до них з розумінням і пояснювати їх дитині так, щоб це була в міру вичерпна відповідь, розрахована на дитяче сприйняття. Але, може, варто відповісти самому собі, як я це розумію. Якщо дитина ставить питання щодо Бога, вона підсвідомо шукає підтримки — і спостерігає. Окрім слів, потрібен приклад віри, який виражається у вечірній молитві, молитві перед їдою. Якщо з нашого боку це гра, трактування справ Божих з посмішкою, то ми можемо стати першими, хто закопає в землю дари святого хрещення. Цю помилку дуже важко виправити, оскільки ми повинні бути свідомими того, що ми живемо в поганському світі, де Ісусове Євангеліє не сприймають серйозно. 

Від імені редакції я хочу побажати всім, хто звернеться до цього чергового номера «Проповідника», щоб у вихованні дітей нам не забракло роздумів над тим, у який спосіб вводити у світ віри тих, від кого залежить наше майбутнє. 

о. Маріуш Возняк ОР
 
РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ В РОДИНІ
 
Від моменту складення подружньої присяги Бог стає особливим чином присутній між чоловіком і дружиною як джерело благодаті для них та їхніх дітей, щоб їх освячувати, підтримувати, берегти від гріха, допомагати, благословляти та ощасливлювати. Завдяки цій присутності Бога родина стає «маленькою Церквою», священиками якої є батько й мати. 

Священик — це посередник між Богом і людьми. Як уже згадувалося вище, ця священицька функція посередництва в житті подружжя виявляється особливо:
  1. при укладенні шлюбу, коли вони є одне для одного дарувальниками цього Таїнства;
  2. при започаткуванні нового життя, де вони, як батьки, є необхідним вогнищем, яке є посередником між Богом та дитиною;
  3. у справі релігійного виховання.
Бог доручає батькам три священицькі завдання щодо дітей:
а)           навчання віри;
б)           керування їхнім моральним життям через накази та заборони, а передусім — через власний приклад християнського життя;
в)           принесення жертв на хвалу Богові, тобто своїх молитов, свого щоденного батьківського служіння і, нарешті, самих себе та дітей як «духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт 2, 5).
Тому батьки-католики:
  1. вішають на стіні свого помешкання хрест і релігійні образи;
  2. постійно зберігають у домі свячену воду та свічку-громницю;
  3. щоденно моляться вранці та ввечері, просячи Бога про благословення;
  4. плекають спільну молитву принаймні ввечері;
  5. батьки щоденно очищують свою душу у вечірньому випробуванні сумління, проханні прощення і вибаченні одне одному кривд. Вони також учать своїх дітей такого поєднання з Богом та ближніми, за словами св. Павла: «Хай сонце не заходить над вашим гнівом… прощайте один одному, як Бог у Христі вам простив» (Еф 4, 26.32);
  6. чоловік і дружина, які люблять одне одного, підтримують спільність сердець: разом обговорюють справи, що стосуються виховання дітей, діляться радощами й турботами, приймають спільні рішення, разом працюють та відпочивають.
 
Католицька родина:
  1. тримає в домі та разом читає Святе Письмо, катехізис, релігійні книжки та журнали;
  2. пам’ятає про практику перших п’ятниць дев’яти місяців;
  3. плекає спільну молитву розарію принаймні час від часу;
  4. поєднується з Богом через сповідь та св. Причастя, а також через замовлення Служби Божої у найважливіші події родинного життя, наприклад іменини, Перше Причастя, річниця шлюбу, хвороба, похорон;
  5. завчасно запрошує священика з релігійною відправою до тяжко хворого;
  6. бере участь у Службі Божій у неділі та свята, дотримується обов’язкового посту, якого вимагає церковна заповідь;
  7. ніколи не занедбує пасхальної сповіді та Причастя, підготовлених через участь у парафіяльних реколекціях;
  8. посилає дітей на релігійну науку, привчає їх до відповідальності, працьовитості, правдомовності, ввічливості, шанобливості до родинного та суспільного майна, вчить поваги до старших та керівників.
Окрім того, віруючі наречені, а пізніше — чоловік та дружина, з вірою і бажанням користають із тих благословень, яких уділяє їм Церква, а також із власного права вділяти благословення:
  • наречені перед шлюбом просять у своїх батьків благословення (батьки благословляють своїми власними словами, кладучи руки на їхні голови);
  • молода пара під час шлюбу отримує благословення від священика;
  • так само матір, що сподівається дитини, звертається до священика по благословення для себе, передбачене ритуалом;
  • батьки жертвують зачату дитину в кожній молитві й на кожній Службі Божій через Марію – Ісусові;
  • разом беруть участь в обряді Святого Хрещення своєї дитини, готуються до цього через сповідь, під час Служби Божої приступають до Святого Причастя і наприкінці Служби Божої отримують спеціальне благословення;
  • батьки не забувають благословити знаком хреста на чолі своїх дітей перед сном, далекою дорогою, прийняттям важливого життєвого рішення;
  • Святе Письмо навчає, що особливу силу і значення для дітей має останнє благословення батька і матері, дане перед смертю;
- батьки присвячують свою родину Найсвятішому Серцю Ісуса і Непорочному Серцю Марії. Слід подбати, щоб саме ці два образи знаходились у помешканні й були оточені шаною. 

Християнська родина є покликом «до освячення себе і до освячення церковної спільноти та світу». 

«Майбутнє світу і Церкви йде через родину!» (Йоан Павло II)
 
Таємниця і покликання родини повністю розкриються тільки у вічному житті на небі; там уся праця батьків буде безмірно винагороджена баченням слави та щастя їхніх спасенних дітей та наступних нащадків, які завдячують Богові та батькам своїм існуванням, а любов, повна подяки, поєднає спасенних в одну велику Божу родину. 

«А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного істинного Бога, і Тобою посланого — Ісуса Христа” (Йн17  3).
 
 
МОЛИМОСЯ З ДІТЬМИ
 
Спонукати дитину молитися не означає навчити її якоїсь однієї-двох віршованих молитов. Дитина створює власний образ Бога на підставі першого досвіду довіри і любові.
 
І. БОГ «ЗОВСІМ НЕ ТАКИЙ»
 
Значення біблійного образу Бога
в молитовному вихованні
 
Роль батьків у формуванні образу Бога
 
Уявлення дитини про Бога залежить від досвіду, який вона здобуває у спілкуванні з батьками. Виховання дитини означає також і підготовлення до молитви. Починає його мати, даруючи своїй дитині тепло та безпеку. Саме звідси й бере початок звернення до Бога. Від цього залежить і те, чи зможе згодом молода людина знайти втіху в своїй вірі. Завдяки любові й відданості матері в дитини з’являється довіра до людей, до життя, а також до Бога. 

Релігійні почуття і чутливість дитини до релігії не є вродженим даром. З віком формується її здатність до любові, довіри, поваги та подиву. Все, що батьки роблять для своєї дитини, як її сприймають, як з нею бавляться, що їй розповідають, має величезне значення для зародження релігійних уявлень. Віра дитини перебуває у взаємозв’язку з тим, що вона бачить і чує. 

Перші чотири-п’ять років вирішальні для того, чи зможе дитина, коли виросте, уявити собі під поняттям «Бог» Бога люблячого. Це період, який визначає, чи зможе дитина довіритися Богові, чи зможе сприйняти своє життя як Божий дар, чи мусить Його боятися; чи умовить сама себе, що Бога немає, чи радітиме з того, що Бог поруч. Атмосфера непевності й холоду утруднює в подальшому довіру до Бога. 

Коли батько пригортає свою дитину зі словами «Я тебе люблю» — для дитини це означає так само, що Бог її любить. Саме завдяки близькості батька і матері дитина осягає близькість Бога.
Завжди зморений і неохочий до розмови батько утруднює спілкування дитини з Богом як Отцем і надійним опікуном. Довіра дитини тим більша, чим більше її батько чи інші старші дарують їй те, що походить від Бога: відданість, настанову, опіку. Роль батьків у формуванні біблійного образу Бога виходить за межі необхідного життєвого досвіду дитини в процесі спілкування її з близькими особами. Раніше чи пізніше дитина зрозуміє, чи присвятили її батьки своє життя Богові. От через що саме дуже важливо, щоб батьки давали свідчення присутності Бога в своєму щоденному житті. Це враження закріплюють розмови батьків із дитиною про релігійне життя. 

Коли батьки моляться — осібно чи разом, — дитина робить висновок: «Мої батьки потребують Бога». Коли вони говорять із Богом і дають про Нього свідчення, це їх наповнює радістю. Дитина завважує, що відбувається щось важливе. Батьки помалу прилучають дитину до молитви. Вибирають прості молитовні формули: прохання, прославлення, подяки. Говорять про те, що дитина пережила протягом дня. Отак-от допомагають їй знайти дорогу до Бога. Найважливіше для дитини — це любов. Про цю любов батьки просять, звертаючись до Бога під час спільної вечірньої молитви. 

Добрий Боже, Ти подарував нам цей чудовий день.
Дякуємо Тобі за це.
Наша дитина дала нам багато радості.
Ми її дуже любимо.
Просимо Тебе, піклуйся про неї та зішли нам спокійний сон.
 
Опорою для віри дитини є виражена словами віра її батьків. 

Молитва дитини спонукає багатьох батьків до роздумів над власного релігійністю. Перед ними постає завдання передати дитині правдивий образ Бога, показати їй шлях до власної поглибленої віри. 

Тому деякі батьки з готовністю включаються в цей «навчальний процес». Це вельми корисно для них, бо участь у релігійному житті дитини сприяє відновленню їхньої власної віри. 

Висновок:
Постійне спілкування дитини з Богом установлюється на підставі перших свідчень близьких до неї осіб.
Основою молитовного виховання є не глибоке пізнання суті молитви, а старання батьків зробити світ дитини радісним і безпечним. 

Якою має бути молитва?
 
У несприятливих ситуаціях батьки зазвичай промовляють молитви-прохання. Але ті, хто хочуть жити правдивим християнським життям, часто навіть не знають, як молитися. Відчувають, що повідане Богові є недостатнім. Не виражає того, що їх найбільше хвилює. Деяким батькам здається, що їхні думки крутяться навколо власних дрібних справ перед обличчям пекучих проблем світу і по суті своїй є дуже мало значущими, щоб їх викладати в молитві. Вони визнають, що «звикли» до певної форми молитви і проказують її не замислюючись. Помічають, що затримуються на молитвах-проханнях, тоді як справжня молитва — це ще й молитва прославлення, подяки і благання. 

Багато батьків створили собі образ Бога «на людську мірку». В такій ситуації контакт між Богом і батьками неможливий. Дехто з них міркує так: «Якщо Бог все відає, якщо Він добрий і близький, — не варто турбуватися про те, чого ми прагнемо досягнути через молитву. Добрий Бог сам зробить те, що добре для нас». 

Поширена і така теза: «Важко уявити, що Бог, який стоїть за всім, який тримає у своїх руках цілий світ, зацікавиться однією людиною, вибраною з мільярдів». 

Багато хто виходить із такого міркування: «Від молитви, хоч як крути, нема користі». Інші заявляють: «Молитва ще ніколи нікому не допомогла». Розчаровані в молитві перестають молитися. Буває так, що вони чекають від Бога чогось невластивого. Здається часом, що людина хотіла б нав’язати Богові спосіб допомоги. Людина жадає від Бога негайних змін обставин і ситуацій, які можуть їй стати у пригоді в майбутньому. 

Діти, котрі ще не навчилися молитися, живуть у переконанні, що релігія це та сфера життя, про яку зазвичай не говорять. У багатьох сім’ях такі слова, як «Бог», «Ісус», «благодать» часто вимовляють поряд із лайкою, легковажать ними. 

Деякі батьки бояться спільної бесіди з дітьми у справах віри, їм бракує мужності поділитися власним релігійним досвідом через побоювання, що співрозмовник може зреагувати подивом чи іронією. Отож батьки звикають замовчувати важливі речі. Звідси лише один крок до позиції: говорити про релігію — справа Церкви. Є чимало батьків, які сподіваються, що в дитячих дошкільних закладах і на уроках релігії дітей навчать усього того, що може дати їм віра.
Бог не є «виховним засобом»
 
На жаль, навіть тепер багато мам, а також і деякі бабусі, «лякають» своїх дітей Богом. Коли батькам бракує авторитету, вони воліють перекласти на Бога те, що не здатні зробити самі. Для них Бог це передусім зручний «виховний засіб», який виконує роль страховища. За такого погляду на Бога дитина насамперед має бути «слухняна». Є кілька типових молитов, що випливають зі такого способу мислення:
Добрий Боже, зроби так, щоб я був добрий і пішов до неба.
Або:
Щоб я став доброю дитиною Твоєю.
Або ще:
Я маленький, Христе, моє серце чисте…
 
Якщо через такі молитви у підсвідомості дитини утворюється образ Бога — наглядача за порядком, то чи можна сподіватися, що вона матиме внутрішні сили не збентежитися перед невдачами і бажання почати все спочатку? Підростаюча дитина бачить безпорадність тих, хто «послуговується» Богом у виховному процесі. Це головна причина того, що багато молодих людей не приймають релігійності старшого покоління. І в результаті вони відкинуть не тільки образ Бога як «поліцейського», а й авторитет батьків. 

Дітям доводиться перш за все продиратися крізь «джунглі» фальшивих уявлень про Бога, доки вони відкриють спасенну силу Божих діянь. Інколи дитина залишається відстороненою од віри через фальшивий образ Бога. 

Батьки і вихователі послуговуються фальшивими уявленнями у передачі образу Бога. Про це свідчать такі твердження дітей:
«Бог гнівається, коли ми неслухняні!»

«Бог пильнує, щоб ми не чинили зла!»
 
Ці та подібні до них висловлювання маленьких дітей показують, що Бог є для них передусім «наглядачем за порядком», який «реєструє» помилки і карає злих. Однак огорнений мороком таємниці, гнівливий Бог утруднює віру як дітей, так і дорослих. Замість передавати такий образ Бога, з яким дитина почувалась би безпечно, довіряла б Йому, батьки показують Його як караючого, суворого, з палючою жадобою помсти. Отже, нехай не дивує страх дитини перед таким Богом. У неї виникає бажання якомога скоріше «порвати» з Ним. Батьки часто лякають: Бог усе бачить. 
Це переконання закріплене в нехитрих дитячих віршиках:
Хто я є, що встиг зробити,
Знає Бог тієї ж миті.

Хоч би де я був, чую твою міць.
Хоч у ясний день, хоч у темну ніч.
 
Чи зможе дитина знайти дорогу до Бога, якщо уявлятиме Його таким? Трапляється, що й дорослі люди не можуть звільнитися від такого образу Бога. Якщо на Бога дивляться як на «тирана», який карає без милосердя і лише з власної примхи, то відповідальними за такий стан речей є батьки. 

Численні дослідження на тему сприймання дітьми образу Бога показують, що вони бояться Бога. Діти вважають, що вони будуть покарані Ним, якщо не слухатимуть батьків. 

Чи можливий в такому разі зв’язок дитини з Богом? Не одна молода людина, яка пізнала такого Бога, дуже швидко «відмовить Йому в послухові». 

Потрібно усунути з людської уяви образ Бога, який піддає людину постійним випробуванням, контролює її, зобов'язує до формального виконання заповідей і дотримання приписів. 

Висновок:
Бог — не засіб педагогічного впливу. Якщо у дитини закріпиться образ Бога, змішаний зі страхом, стане неможливим сприймання Його в істинній подобі. 

Боже, «Ти великий»
 
З висловлювань дітей випливає, що питання про Бога для них також є однією з найважливіших життєвих проблем. 

Хто такий Бог? Де Він перебуває? — про це діти починають запитувати дуже рано.
Хто знає, як виглядає Бог?
Чи існує Він узагалі?
Про Нього нічого не можна сказати.
Кажуть, Його ніде немає.
Бог об’являється в діях творіння. Люди, які Його пізнали, розповідають про те, як Бог чинить із людиною. Близькість Бога в Його діяннях особливо відчули люди в історії Божого Народу зі Старого Заповіту. 

За допомогою біблійних переказів батьки можуть наблизити дитину до таємниць Божих. Вони можуть сказати дитині: безпосередньо не можна пізнати Бога, але Він кличе кожного його іменем. Виходячи з таких засад, батьки можуть молитися зі своєю дитиною, наприклад, так:
Милосердний Боже, Ти береш мене, як батько, за руку.
Ти оточуєш мене своєю опікою. Можу з Тобою розмовляти.
Ти приходиш до мене з допомогою! Дякую Тобі, милосердний Боже.
 
Завжди присутній
 
Бог — це Той, Хто завжди виявляє до людини милосердя. В цьому незмінно переконувався народ Ізраїлю. У молитовному вихованні батьки можуть скористатися оповіданнями зі Старого Завіту, щоб передати через них реальність Бога. 

У Святому Письмі Бог об’являється як Той, Хто цікавиться людиною, перебуває поруч із нею, вислуховує її, приходить до неї з допомогою, втішає її і любить.
 
Саме таким способом діти найкраще усвідомлять, що в молитві не потрібно удавати з себе когось поважного, не такого, як звичайно, а потрібно відчути, що Бог тебе приймає таким, який ти є. Якщо батькам зрозуміло, що молодості властиві суперечки й незгоди, після чого настає примирення, то чого б не міг того зрозуміти Бог? Батьки розуміють жарти і пустощі, переживають разом із дитиною її турботи, неприємності, страхи. Вони відчувають її приховані бажання, побоювання і біль. А скільки є хворих і нещасливих дітей! Батьки не можуть уберегти їх від труднощів і страждань. Але для дитини багато важить вже сама розмова з батьками. Вона відчуває їхнє співчуття і розуміння в своїх стражданнях. Якою ж важливою є згадка про Бога в таких бесідах! 

Дитина повинна пізнати Бога, як Того, Хто знає, якою великою може бути людська радість, але також і біль, інакше Він не був би Богом для людей. 

Ось як можна скласти молитву:
Господи Боже, на світі так багато людей.
Мої батьки знають багатьох із них.
Я знаю своїх батьків і своїх рідних:
Хому і Катрусю.
Ти знаєш усіх людей.
Знаєш також мене.
Господи Боже, дякую Тобі за те, що Ти мене знаєш.

Одночасно з розвиненим у такий спосіб розумінням завжди присутнього Бога розвивається готовність дитини до розуміння і допомоги іншим людям. Хто перед обличчям Бога побачив існування інших людей, той завжди буде готовий поспішити до них з допомогою. Здорові й веселі діти повинні знати, що не всім ведеться так добре, що не всі можуть бачити і чути, не всі мають здоров’я, власний дім, приятелів і родичів. Власне тепер, коли навколо щораз більше горя, щораз менше місця для життя, таке знання набуває особливого значення: Бог, який схиляється над людиною, хоче, щоб ми вміли піклуватися про іншу людину. 

Спостерігаючи батька за домашніми заняттями, майструванням, ремонтом, лагодженням усіляких важливих справ, дитина разом з ним переживає родинні клопоти. Дізнається, що батько піклується багатьма речами. Це розуміння переноситься на Бога, Отця Небесного, який думає про все і про всіх піклується. Якщо дитина навчиться від батька дбати про інших, вона зможе легко перенести ці риси на Бога. Молитва могла б бути, наприклад, така:
Господи Боже, Ти завжди поруч, як мій тато і моя мама.
Я не можу Тебе побачити.
Ти є коли я добрий,
коли бавлюся з іншими дітьми.
І коли пустую, Ти також є. Дякую Тобі, Боже, за те, що Ти є.
Зустріч Бога з людиною
 
Часом буває, що мати, оповідаючи дитині біблійні історії, чує прохання: «Мамо, розкажи мені ще раз історію малого Мойсея!» Мати з подивом переконується, що дитина слухає дуже уважно, хоча ту історію переказувано їй багато разів. Що ж так подобається дітям у біблійних оповіданнях? 

Діти радо слухають барвисті оповідання, в яких добрих винагороджуть, а злих карають. Тому таке важливе значення для роз витку дитини мають казки. Діти і казки послуговуються однією мовою. Крім того, біблійні оповідання використовують образ як форму переказу. Тому вони дають дітям стільки радості. Діти більше «відчувають», ніж «мислять». Вони знаходять у переказах себе. Ототожнюють себе з їхніми героями, переймають їхні ролі, якщо розповідь достатньо промовиста. Батьки повинні дбати про те, щоб ті ролі відповідали викладеному в тексті, як, наприклад, розповіді про «великі діла Бога» через посередництво пастухів з історії про Різдво Христове.
 
Бога пізнаємо передусім із Його діянь в історії спасіння. Бог об’являється нам як Той, Хто дарує людині любов. В історії зустрічі Бога з людиною знайдемо можливість розповісти дітям про близькість Бога.
 
Які ж біблійні історії мають розповідати батьки? Це можуть бути сюжети, пов’язані з літургійним роком, і розділи, доступні за змістом дитячому розумінню. Батьки найкраще знають, яке оповідання відповідає розумовому рівню дитини. Це мають бути оповідання, близькі також і батькам. Тільки в цьому разі вони зможуть їх належно переказати і відповісти на питання дитини. Не слід розказувати надто багато історій. Діти приносять з організованих для них служб Божих, а також із дошкільних закладів щораз нові історії, які мати може їм ще раз нагадати. 

У розповідях треба уникати зайвого прикрашання, бо за ним пропадає напруга дії. Рекомендовано вживати найважливіших зворотів з Біблії. Батьки повинні уважно стежити за тим, щоб правильно передавати біблійні істини. Вони повинні також пам’ятати про збереження простоти біблійної мови. Бажано використовувати додаткову літературу, збірки біблійних оповідань, а також ілюстровані видання. 

Ісус — дорога до Бога
 
Центральною фігурою в історії спасіння є Ісус Христос. Саме Він об’явив людям про Божу любов і великі діла Божі. Через Нього Бог наблизився до людини. 

Тому Ісус є для нас, людей, «дорогою до Отця» 

Ось чому історія Ісуса — це щось значно більше, ніж розповідь про Його слова і діла. Вона є водночас свідченням спасенної дії Бога, який визволив людину від страху та злиднів, хвороби і смерті й повернув до нового життя. 

Більшість праць, що звертаються до текстів Нового Завіту, подають історію Різдва, оповідання про чудеса, пророцтва, притчі Ісуса, перекази про Його Страждання і Смерть, а також Його Воскресіння. 

Батьки мають розповідати своїм дітям про те, як Ісус-людина жив серед людей. Усе, що ми знаємо про Ісуса, походить зі Святого Письма. Написали його для нас ті, котрі були разом з Ним. Ісус розповідав їм про Бога, Свого Отця, і напучував їх: «Слухайте Мене: Бог прийшов до вас. Слухайте Бога! Бог хоче бути вашим другом. Можете довіряти Йому і називати Його Отцем». Тому слухали Його і казали: через Ісуса Бог хоче нам допомогти. Біблія говорить про Ісуса: Він походить від Бога. Ісус учинив великі діла. Вмер за нас. Бог повернув Його до життя. Тепер Він живий між нами. 

Ось як можна скласти молитву:
Господи Боже, Ти послав нам свого Сина.
Зробив Він багато доброго.
Дякуємо Тобі за це.
Люди засудили Його до страти. Ти не залишив Його.
Ти повернув Його до життя, щоб Він завжди був з нами.
Дякуємо Тобі за це.
Ісусе, Ти єcu друг людини.
Ти також і мій друг.
Ідеш зі мною.
Зроби так, щоб я міг жити як Твій друг.
Ісусе, Ти допомагав людям. Засмучених робив радісними.
Давав здоров’я хворим.Схилявся до бідних.
Так хоче Бог, Твій і наш Отець. Ісусе, Ти любиш мене.
Ти показав нам, як дати радість Отцю на небі.
Допоможи нам стати такими, як Ти.
 
Висновок:
Розповідь про історію Ісуса дозволяє дітям переконатися в присутності Бога в Ньому.
Завершує її молитва подяки і любові, яка є ніби відгуком на історію Ісуса Христа.
 
 
II. РАЗОМ З УСІМА
Виховне значення спільної молитви
 
Наслідування батьків 

Вище згадувалося про те, який великий вплив на молитву має оточення дитини. Завдяки живому контакту з батьками діти переймають їхній спосіб життя. В сімейному побуті трапляються речі, яких дитина ще не розуміє. Спостереження і слухання — це найкраща підготовка до щоденного життя. Батьки, які моляться, дають дитині перше поняття про молитву. З атмосфери їхньої молитви дитина виносить враження, що йдеться про щось дуже важливе для батьків. Діти найкраще навчаються молитви, коли беруть участь у молитві батьків.
 
Перші дитячі молитви є наслідуванням дорослих. Дитина не розуміє, що вони роблять, однак хоче за ними повторювати: знак хреста святого, складання рук, слова молитви.
 
Перший дитячий досвід зустрічі з Богом можливий тоді, коли самі батьки вірують у Бога. В іншому разі дитина не звернеться зі своїми переживаннями до Нього. Поза тим, потрібно, щоб батьки відчували потребу розмови з Богом, тобто самі повинні молитися. І перш ніж дитина зрозуміє слова молитви батьків, вона вже знатиме, що молитва спрямована до когось Невідомого. В молитві батьки не звертаються одне до одного, її адресат не є звичайним співрозмовником. Спостерігаючи за батьками, дитина може зробити висновок, що розмова з Невідомим посідає істотне місце в їхньому житті. І перш ніж маленька людина пізнає Бога чи довідається про Його існування, вона зрозуміє, що молитва є чимсь невимірно цінним для батьків. Вона завважить, що батьки моляться «разом», отак-от набуватиме певності, що відбувається щось дуже важливе. Мабуть, не буде великим перебільшенням сказати, що молитва стане для дитини реальністю, яка огортає життя її батьків. Коли вони складають руки до молитви, звертаються до великого Співрозмовника, моляться, тоді вже зовсім небагато залишається до перетворення дитячих здогадок на виразно сформульовані знання. 

Дітям не потрібно роз’яснювати значення кожного слова, вистачить просто відповіді на їхні запитання. Завдяки участі в молитві батьків, спостереженню за ними діти навчаються переживати і повторювати молитву як вираження сьогоденності. 

Невміння молитися є рисою багатьох дорослих, що найчастіше походить із негативного досвіду в період дитинства. Якщо діти тільки чують про молитву, вона залишиться для них чужою. Даремно дошкільні заклади й викладачі катехізису потім вияснятимуть, що відчуває віруюча людина під час молитви. Діти, які не бачили батьків за молитвою, які кожного дня не дізнавалися щось про релігію, зали­шаться позбавленими істотного виміру життя. 

Висновок:
Завдяки своїм батькам дитина «вчиться» переживати молитву. 

Дитина відчуває шану, яку віддають Богові батьки. Цей досвід глибоко западає в дитяче серце. Якщо такого досвіду не буде, то в подальшому з’явиться скутість і виникнуть труднощі з молитвою. 

Участь замість повчання
 
Разом з опановуванням мови — починаючи з другого року життя, а інколи й раніше — у дитини починає формуватися світогляд. Вона вчиться давати назви досвіду і речам зі свого оточення. Відтак відкриває можливості нав’язування контакту з іншими людьми, звертаючи їхню увагу на якісь випадки чи речі. Способом «пізнання» сьогоденності є ігри. Дитина бавиться іграшковою залізницею, літаком, автомобілем, грається в хворого і лікаря, в магазин — переживає все, що бачить і про що чує. Гра допомагає дитині впорядковувати свої враження.
 
Виховна роль батьків полягає в тому, щоб не «повчати» дитину, а дозволити їй брати участь у їхньому житті. Приклад для дитини важливіший, ніж усілякі науки.
 
Набутий таким способом досвід стає основою перших релігійних знань. 

Розказуючи про свої переживання, дво-трирічна дитина вчиться розмовляти не тільки з батьками, а й з Богом. Тому так важливо, щоб молитви становили щоденну потребу. 

Роз’яснювальні розмови батьків також допомагають дитині впорядковувати свої враження. Батьки беруть дитину за руку, щоб разом із нею відкривати світ, присвячують багато часу поясненням та коментарям. Якщо всі ті роздуми, дії і любов батьків мають зв’язок з їхньою дитиною, то такий зв’язок має і їхня віра. Молитва може бути коментарем до подій дня. У свого роду «огляді подій» усе те, що дитина почула, побачила і пережила, має бути співвіднесене з Богом. Бог присутній завжди і скрізь: у розмовах батьків із дітьми, в забавах, у спілкуванні. 

Діти люблять розповідати. Пізнаючи багатство свого оточення, вони відкривають існування безлічі людей і речей. Батьки не є «вчителями», які повинні все пояснити, вони тільки допомагають упорядкувати різнорідні пе­реживання. В такому розумінні молитва означає усне формулювання дрібних і великих подій дня. Власне, доречною була б, наприклад, така молитва:
Господи Боже!
Ти дав нам сьогодні так багато радості!
Ми дістали змогу пережити стільки чудових подій!
Дякуємо Тобі, Добрий Боже!
Господи Боже!
Я впав, коли бавився
Дуже забився.
Але тепер все минулося.
Дякую Тобі, Добрий Боже!

Так діти осягають те, що молитва не рутинна формула, яку належить завчити, а радше можливість розповісти Богові про те, що їм випало протягом дня. Батьки розмовлятимуть із дітьми про все, що лежить у тих на серці. Вони найкраще відгадають очікування дитини. Тоді діти збагнуть, що розділена з кимось радість стає більшою, а біль стерпіти легше, і вчаться розповідати Богові про свої переживання. 

Із такої співучасті дитина повинна винести переко­нання, що молитва без дії стає пустою. Дія є невід’ємною від молитви. Це відповідає словам Ісуса: Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне, а лише той, хто чинить волю Отця Мого, що на небі (Мт 7, 21). Щоденні діла це також молитва. Жива віра виповідається в молитві. Молитва допомагає нам виразити все те, що лежить у нас на серці. 

Спасенна сила, а не прикрий обов'язок
 
Тому, хто дарує якійсь людині любов, здається важливим все, що з нею пов’язане. Звідки дитина може знати, що Бог її любить, якщо не відчуває, що вона для Нього важлива? Бог цікавиться всім, що важливе для дитини. Цілий світ дитини, батьки, брати й сестри, товариші в іграх, радість, смуток, страх, бешкетування, житло, автомобіль  — усе воно має зв’язок із Богом. Вечірнє зморення, спільні ігри, радісне пробудження, контакти з батьками — все це має дістати своє вираження в молитві. Так дитина вчиться розповідати про те, що пережила. Розповідає Богу про все, що трапилося протягом дня. Перед обличчям Бога важливим є все.
 
Для батьків, які по-справжньому люблять свою дитину, молитва це не лише «виконання прикрого обов’язку». Вони ввіряють Богові свою улюблену дитину. Кажуть Йому про радість, яку їм дає дитина, а також про клопоти, яких вона завдає. 

У спільній з батьками молитві дитина переконується в тому, що Бог є Хтось Великий, кому батьки цілковито довіряють. Вони промовляють до Нього слова «прошу», «дякую». Розмовляють із Богом. Хоча дитина не може Його побачити, почути і зрозуміти, молитва батьків пробуджує в ній певність, що Бог поруч. Так починається контакт дитини з Кимось Великим. Якогось дня дитина зрозуміє, що Той, Кого батьки називають Богом, існує також і для неї. Вона впевнюється, що Бог вислуховує не тільки прохання батьків, а цікавиться і її проханнями. Так розвивається переконання, що молитва є часткою життя. Це переконання дитина отримує природним чином. У багатьох сім’ях молитва входить у розпорядок дня, як ранкове вмивання, прибирання іграшок, миття рук перед їжею. Глибоко віруючі батьки моляться з дитиною не з наміром виховати в ній побожність, а тому що самі потребують молитви і знають, що її потребує і їхня дитина. 

Висновок:
Від молитовної практики батьків залежить, чи дитина пізнає молитву, як щось радісне і щасливе, чи тільки як прикрий обов’язок.
 
Молитва як життєва позиція
 
Наскільки в давнину молитовне виховання обмежували заучуванням певних формул, настільки нині воно скеровує до вільної розповіді про те, що дитина пережила в контактах із батьками й оточенням. Молитва обіймає цілий світ дитини: автомобілі, трамваї, літаки, будинки і фабрики, враження від перегляду телевізійних програм, слухання радіо тощо. Віра не може належати до особливого світу, діти повинні знаходити Бога в конкретних речах і людях зі свого оточення. Тоді зникне переконання, що існує інший, недосяжний світ, порівняно з яким наш світ здається менш важливим, другорядним. Коли діти думають про Бога, вони не повинні відносити Його до якоїсь чужої, міфічної реальності. Вони повинні жити в цьому світі з відчуттям присутності Бога.
Деякі батьки охоче представляють Бога як «чудотворця» і «чародія», який має відповідати за всі випадки і явища в природі. Тоді постає небезпека того, що всі закони природи чи провини людей (наприклад, шляхова аварія) будуть сприйняті як втручання Бога. Правильне розуміння присутності Бога означає, що явища природи батьки пояснюють дитині так, аби вона їх зрозуміла. Не можна «викликати» Бога, щоб захистити своє неуцтво і просту вигоду батьків. Бо це буде все одно що «запхнути дірку». Молоді люди інстинктивно боронитимуться перед таким образом Бога. Коли готуємо дітей до молитви, не можна обходити пояснення законів і явищ природи. Це стосується усього в світі. Явища природи, якщо їх зрозуміти в контексті присутності Бога, можуть викликати радість і подив. Мета молитви — виразити свої переживання та відчуття, особливо ті, які дають відчуття безпеки, породжують радість.
Предметом молитви мають бути наші щоденні малі і великі переживання. Бога належить розуміти як Творця і Захисника людей і всього сущого, інакше Він буде «абстрактним Богом», відсутнім у щоденному житті.
 
Великі можливості для цього відкриває спонтанна молитва.
Тому молитва повинна вбирати все, що ми переживаємо і що спізнаємо. Дитина повсякчас учиться знаходити своє місце в суспільстві і відкривати поставлені перед нею завдання. В неї розвивається розуміння спільної відповідальності за світ.
Діти вчаться замислюватися над щоденними ситуаціями і шукати в них присутності Бога. Бог має тісний зв’язок з дійсністю: з радістю і страхом, з бідою і щастям. Щоденність стає дорогою до Бога. Через взаємодопомогу, повагу, розмови за роботою розвивається не тільки наша відвертість, терпимість, довіра, симпатія, — так формується наша загальна життєва позиція і стосовно Бога. Віра ґрунтується на такій основі, яка дає дитині вміння відкривати сенс життя в «малих речах». Щоденність створює безліч можливостей для цього: сімейне свято, народження братика чи сестрички, хвороба когось із близьких. У такі хвилини розмова з Богом відбувається не в «порожнечі». Буття разом, спільна радість становлять запоруку зміцнення зв’язку з Богом. Щойно дитина почне «досліджувати» оточення, батьки повинні дати їй змогу відкрити залежність між Богом і людським життям. Батьки включають Бога у свої власні турботи про дитину. 

«Дивись, Бог є як Отець, який нас ніколи не залишить».
Або:
«Бог є для нас як Матір».
 
Поступово дитина розвиває в собі вміння говорити з Богом. Дивуючись величі Створіння й багатству вражень, вона може так повідати про це в молитві:
Господи Боже,
Ти дав нам сонце, місяць і зорі, квіти і все, що гарне.
Дозволяєш людям будувати будинки й автомобілі, літаки, поїзди, кораблі та космічні ракети.
Ми маємо всім цим тішитись. Господи Боже, дякуємо Тобі за те, що створив світ таким гарним.
 
Важливе завдання:
супроводжувати мудро
 
Із вступом у «великий світ», яким є, наприклад, вступ до дошкільного закладу, розширюються горизонти дитини. Вона зростає в атмосфері уваги і піклування батьків, засвоює новий досвід і впливи. Це те, чим батьки не можуть керувати. Тут молитва стоїть перед викликом: багатство відчуттів має дістати в ній своє вираження. У дітей дуже сильна потреба в спілкуванні. 

Вони охоче розказують про все, що відбулося в дитячому садку чи в школі. Мудро супроводжувати — значить допомагати їм у застосуванні нових знань і нових контактів, обговорюючи все в родинному колі. 

У наші часи перед дитиною, яка ставить питання, розкриваються широкі обрії. На екрані телевізора вона бачить на власні очі біди цього світу. Переживає побачене. Відчуває, що замало просити у Бога допомоги для нещасних. Дитині так болить горе цього світу, що її молитва включає в себе рішення прийти з допомогою. 

Висновок:
З вищезгаданого випливає, що замало знати готові формулювання.
Буденні переживання «змушують» тих батьків, які хочуть молитися зі своїми дітьми, не відсторонюючись від свого звичного способу життя, звертатися до Бога простими словами. Дорогою до цього є відверта розмова про релігійні справи в колі сім’ї.
 
Мова молитви —
мова чужа?
Як розвивати мову молитви
 
Діти «вростають» у великий і малий світ, вчаться його розуміти, контактуючи з дійсністю. Бачать, як звуться люди і предмети, що їх оточують. Мова стає важливим елементом їхнього життєвого досвіду. Дитина шукає відображення дійсності в розмові. 

У розмові і спільних з іншими діях формується ставлення дитини до світу. Хтось промовляє до дитини, кличе її по імені. Таким чином дитина встановлює контакт зі світом і з іншими людьми.
 
Мовлення для дитини є «діяльністю». Значення слів і речень випливає з контексту, в якому вони з’являються. Таким чином у живих словесних контактах розвивається мова дитини: діти автоматично набувають вправності мовлення. У спілкуванні з батьками та близькими вчаться давати собі раду з мовою. Дитина звикає до того, що батьки розмовляють з нею і між собою. Тим самим вчиться виражати саму себе, свої проблеми і свій досвід. 

Розмова дає змогу дитині освоїтися з мовою: закріплює в її пам’яті вже відомі слова, розвиває вміння слухати і концентрувати увагу. Водночас у розмові дитина вчиться розуміти, в чому власне полягає її «участь». «Відкриває», що в неї своє особливе місце в колі шкільних товаришів, вона має виконувати певні завдання.
 
Головну причину ускладнень з молитвою становить її незрозуміла мова. Саме це робить мову молитви чужою і не дає змоги тому, хто молиться, відчути її. Відомі дітям молитви не можуть виразити їхніх переживань.
 
З огляду на величезне значення, яке звичайно надають «мовному вихованню», належить звернути особливу увагу на мову молитви. Щодо молитовного виховання це означає, наприклад, що мовні звороти, зміст яких досі здавався ясним і очевидним, раптом стали незрозумілими. Образи і символи, взяті з біблійної мови, досі всім відомі, потребують перекладу мовою дітей і молоді. Це можна зробити насамперед за допомогою різних пластичних форм: малювання, конструювання, клеєння тощо. Для розвитку мови молитви можна також використовувати всілякі форми ігор і забав. 

Формування мови молитви має передусім відбуватися в розмові, хоча б у звичайних відповідях батьків на запитання дітей. Різноманітні запитання дітей («Хто то?», «Що то?»), що стосуються таких слів, значення яких дітям невідоме, показують, що і в молитовному вихованні можна ставити природні запитання і відповідати на них, формуючи молитву на зразок діалогу. 

Кому доводилося спостерігати за розмовами дітей, той міг завважити, що вони «бавляться» мовою. Діти полюбляють безсенсовні, на перший погляд, рими, їм дає радість вживання кумедних слів, сміливих мовних порівнянь і незвичних поєднань висловів. У словнику дитячої молитви мають бути слова і звороти, які радують і смішать дитину. 

Опанування мови молитви потребує вивільнення творчих можливостей. Батьки повинні бути відкритими для мовних висловів, що виражають дитячі відчуття. Дитина, яка переживає якісь сильні враження, хотіла б виразити це і в мові. Існує безліч мовних формул, джерелом яких є стан піднесення, подиву, вдячності, а також болю і протесту. Батьки повинні звертати увагу на різноманітні форми розповіді, які є словесним вираженням дитячих переживань. 

У молитві дуже важливо давати відповідь. Йдеться про те, щоб людина в конкретній ситуації зрозуміла питання, поставлене Богом. Молитва становить відповідь на заклик Бога, який полегшує людині змогу дати відповідь у дусі віри. 

У багатьох дітей події, які стосуються їх особисто, пов’язані з переживаннями. Вони переживають, коли чують про хвору дитину. Батьки повинні звертати увагу на те, щоб такі випадки спонукали дітей говорити про них. Бажаною є спонтанна мовна реакція. Важливо, щоб життя і віра були єдині в мовному вираженні. Батькам можна порадити приділяти увагу ситуаціям, які важливі для дітей — для їхньої людяності й віри. Так, наприклад, діти хвалитимуть Бога тільки тоді, якщо їх похвалять батьки за добрий учинок. Якщо батьки довірятимуть дитині, вона повірить у себе. Дитина, яку хвалять, а не постійно критикують і картають, набагато легше знайде дорогу до милосердного Бога. 

Висновок:
Батьки повинні звертати пильну увагу на мову молитви. Найкращим засобом засвоєння дитиною зрозумілої мови молитви є відверта розмова з батьками, яка поступово «підносить» до розмови з Богом.
 
 
ДІТИ ЗАПИТУЮТЬ ПРО БОГА
 
• ДЛЯ ЧОГО БОГ СТВОРИВ СВІТ? 

Бог створив світ і все, що є на нім, оскільки творення дає Йому радість, а ще тому, що Він хотів перебувати з нами. Господь Бог створив людей, оскільки прагнув мати друзів, чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, із якими Він міг би ділитися своєю любов’ю. Для них Він створив світ, щоб вони жили на ньому і раділи. 

Вірш із Біблії: На початку сотворив Бог небо й землю… І побачив Бог усе, що сотворив: і воно було дуже добре (Бут 1, 1.31).
 
Посилання: Книга Буття 1, 1 — 2,1; Псалом 19, 1; Ісая 45, 7. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:
Чому Бог був утомленний, якщо Він нічого не робив, а тільки говорив? Для чого Бог створив воду, якщо вже було молоко? 

Зауваження для батьків:
Це питання становить добру нагоду, щоб розповісти дітям про те, що Божественний план стосується і їх. Бог створив світ і все, що па нім є, а також наших дітей, щоб були люди, яких Він міг би любити. 

• ЯК БОГ СТВОРИВ ЗЕМЛЮ? 

Завжди, коли ми хочемо щось зробити, — чи то, наприклад, рукоділля, чи малюнок, або замок із піску, нам потрібен відповідний матеріал: глина, мотузка, клей, папір, олівці або пісок. Ми не можемо навіть уявити собі, що можна щось створити з нічого, лише вимовляючи слова, які зроблять так, що щось з’явиться. Але Бог усемогутній і може робити все, що захоче, навіть створювати речі з нічого. Власне це значить бути Богом — Він може зробити все. 

Вірш із Біблії: Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. З Богом було Воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього (Йн 1, 1-3).
 
Посилання: Книга Буття 1, 1- 2; Євреям 1, 10; 2 Петра З, 5-6. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:
Чому Богові потрібно було шість днів, аби створити світ? Що було до того, як Бог створив світ?
 
• ЧИ БУЛИ У КОВЧЕЗІ ДИНОЗАВРИ? 

Сьогодні динозаври дуже популярні. Ми бачимо їх по телевізору і в коміксах. Є навіть іграшкові, плюшеві динозаври. Учені кажуть, що ці незвичайні тварини колись існували, але вимерли сотні мільйонів років тому. Це природно, що ми замислюємося над тим, чи говориться про них у Біблії. Численні знавці Біблії вважають, що динозаври вимерли за багато років перед потопом, про який читаємо у Книзі Буття. Тому не було ніяких динозаврів, які могли б увійти до ковчегу. У Біблії немає жодних згадок про динозаврів ще й тому, що вона не була написана для того, щоб розказати нам про все. Біблія то не науковий підручник. Вона розповідає про людей і Божественний план для їхнього життя. 

Вірш із Біблії: (Бог говорить) Ось бегемот, що Я створив. Він їсть траву, як віл. Глянь, що за сила в його крижах, що за потуга в його черева м’язах! Махне хвостом, неначе кедром, жили його бедер переплелися. Кості його, неначе мідні труби, члени його, немов залізні прути (Книга Йова 40, 15-18).
 
Посилання: Книга Буття 7, 1 – 24; Євангеліє від Йоана 1, 3. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:   
Чому тепер немає динозаврів? Чому в Біблії немає розповіді про динозаврів? Де можна прочитати про динозаврів у Біблії? Чи динозаври жили разом з Адамом і Євою? 

Зауваження для батьків:   
У Біблії немає згадки про динозаврів, однак ми читаємо в ній, що Бог створив усе (Євангеліє від Йоана 1, 3). Деякі фрагменти (як цей про бегемота) оповідають про тварин, які за величиною були майже такі самі, як динозаври.
 
• НАВІЩО БОГ СТВОРИВ КОМАРІВ? 

Коли нас кусають комарі, ми дивуємося, навіщо Бог створив шкідників та інших істот, які можуть заподіяти нам шкоду. Бог створив досконалий світ, але пізніше, коли з’явився гріх, тварини і люди стали ворогами, і люди мусили стерегтися тварин і захищатися від них. Тому комарі живляться нашою кров’ю. Вони й собі стають поживою для птахів та кажанів. У майбутньому, коли Господь Бог створить нове небо і нову землю, звірі не нападатимуть ні на людей, ні одне на одного. 

Вірш із Біблії: Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом, і поганяти їх буде мала дитина. Корова й ведмедиця будуть пастися вкупі, маленькі їхні лежатимуть разочком, а лев, як віл, солому буде їсти. Немовля гратиметься коло нори гадюки, а малятко встромить руку в зміїну нору. На всій моїй святій горі зла не чинитимуть, ні шкоди, бо земля так буде повна знання Господа, як води покривають море (Ісая 11, 6-9).
 
Посилання: Книга Буття 3, 17-19; Послання до Римлян 8, 19‑22. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:
Навіщо Бог створив черв’яків, які нам докучають? Для чого Бог створив тварин, яких не можна їсти?
 
• ЯКЩО БОГ СТВОРИВ ПАВУКІВ, ТО НАВІЩО ЛЮДИ ЇХ ТОПЧУТЬ? 

Бог створив павуків так само, як усіх інших тварини. Однак між тваринами та людьми існує велика різниця. Люди були створені за подобою Божою і мають завдання піклуватися про все творіння — усіх тварин та рослин. Бог зробив людину відповідальною за творіння, але це не означає, що вона може вбивати тварин і нищити світ для забави, якщо їй так заманеться. Можна забивати тварин і рвати рослини, щоб мати що їсти і щоб контролювати їхню кількість, але завжди, коли це тільки можливо, ми повинні бути добрими до тварин і піклуватися про світ. 

Вірш із Біблії: І благословив їх Бог і сказав їм: “Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пану­йте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі” (Бут 1, 28).
 
Посилання: Книга Буття 1, 20-25; Книга Приповідок 12,10; Діяння Апостолів 10, 9-16. 

Зауваження для батьків:
Деякі діти мають звичай кривдити тварин, інші виявляють до них співчуття. Бог прагне, щоб ми були милосердними і мудрими володарями усіх звірів (Книга Приповідок 12,10). Це не повинно призводити до перебільшення, нібито їсти м’ясо — це недобре. Бог дав людині тварин для живлення і висловив згоду на те, щоб ми їли м’ясо (див. Діяння Апостолів 10).
 
• ЧОМУ БОГ СТВОРИВ ЧЕРВОНИХ, ЖОВТИХ, ЧОРНИХ І БІЛИХ ЛЮДЕЙ? 

Чи можеш ти уявити світ, у якому всі виглядали б однаково — були однакового зросту, мали б таку саму вагу, такий самий колір волосся, такої самої довжини носи, такий самий колір очей,такі самі вуха і колір шкіри? Це було б нудно, якби ми не відрізнялися від інших людей. Але Бог створив різні людські раси, людей з різним кольором шкіри і різним виглядом. Одні — високі, інші — низькі. Одні — чорні, інші — червоні. Одні мають пряме чорне волосся, інші — руде і хвилясте. Кожна людина є для Бога чимось особливим. Чи ти не любиш відмінностей, які роблять тебе інакшим, ніж усі? Бог їх любить! 

Вірш із Біблії: Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому — Христос (До Колосян 3, 11).
 
Посилання: Єремії 13, 23; Діяння Апостолів 17, 26. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:
Звідки взялися різні кольори шкіри, адже Адам і Єва були білими?
 
• ЧИ БОГ СТВОРИВ ЛЮДЕЙ НА ІНШИХ ПЛАНЕТАХ? 

Хоч люди і говорять про істоти, які живуть на інших планетах, насправді ніхто не знає, чи існує на них життя. Більшість розмов про життя на інших планетах постає після перегляду фантастичних і пригодницьких фільмів і з міркування, що те, що люди собі уявляють, може бути насправді. Якщо десь у Всесвіті є життя, то Бог відповідальний за нього, оскільки Він є відповідальним за ввесь Всесвіт. Бог усе створив, і Він є Богом усіх форм життя в цілому Всесвіті. 

Вірш із Біблії: … бо в Ньому все було створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи господства, чи начала, чи власті, все було Ним і для Нього створене (До Колосян 1, 16).
Посилання: Книга Буття 1, 1; 2 Книга Хронік 29, 11‑12. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:
Чи є у космосі інші істоти? Для чого Бог створив Марс і Юпітер?
 
• ЯК БОГ ЗРОБИВ ТАК, ЩО СОНЦЕ І МІСЯЦЬ СХОДЯТЬ І ЗАХОДЯТЬ? 

Бог встановив могутні закони, що панують над Всесвітом. Ці закони визначають рух Сонця, Місяця, Землі, а також інших планет і зірок. Наприклад, закон, що зветься гравітація, спричиняє те, що предмети взаємно притягаються. Інші закони природи панують над погодою. Багато сил природи, таких як сонячне тепло, океанічні течії, вітри тощо, визначають, який буде день: сонячний чи похмурий, теплий чи холодний. Бог установив закони таким чином, що всі вони між собою взаємодіють. А оскільки Бог панує над цілим Всесвітом, Він може, якщо захоче, змінити дію цих законів — зіслати дощ на висушену землю чи ясне сонце на простори, залиті водою. Яким великим має бути Бог, щоб здійснювати над усім контроль! 

Вірш із Біблії: Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна (Псалом 19, 1).
Посилання: Книга Ісуса Навина 10, 13; 1 Книга Царів 18, 1; 2 Книга Царів 20, 8-11; 2 Книга Хронік 7, 13; Псалом 19, 1-6; Псалом 104, 19; Псалом 148, 3; Послання до Євреїв 1, 2-3. 

Інші питання, пов’язані з цією темою:
Як Господь Бог створює погоду? Чи Бог може зробити так, щоб завтра було сонце? 

Зауваження для батьків:
Відповіді на ці питання частково дають природничі науки. Якщо дітям цікаво, як діють сили природи, заохотьте їх, щоб вони дізналися про це з природознавства. Силу і красу природи можна використати для пробудження захвату і любові до Бога. Небеса проголошують Його славу! (Див. Псалом 19).
 
• ДЛЯ ЧОГО БОГ СТВОРИВ ЛЮДЕЙ? 

Люди відрізняються від решти Божих творінь — вони не є іншими тваринами. Бог створив людей, щоб вони були Його друзями і щоб дбали про світ. Вони відрізняються від звірів тим, що можуть розумітися між собою та з Богом. Тільки людина становить частину прекрасного Божого творення, яка може бути другом Бога. Господь Бог створив людей досконалими, тому Адам і Єва не соромилися того, що були нагими. Але люди є також єдиними істотами, які можуть грішити. 

Вірш із Біблії: Тож сказав Бог: “Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі”. І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх (Бут 1, 26-27).
Посилання: Книга Буття 2,4-7; Псалом 8,4-5; Псалом 139, 13- 18.
 
 
ЕТАПИ РЕЛІГІЙНОГО РОЗВИТКУ
 
ПОНЯТТЯ РЕЛІГІЙНОСТІ 

Мірою свого розвитку, людина прагне сягнути досконалої, зрілої релігійності — позитивного особистого ставлення до релігії. Релігією ми вважаємо все, що пов’язує людину з Богом (Абсолютом, трансцендентним тощо), всю сукупність вимог, переконань, цінностей, дій, соціальних взаємозв’язків, що регулюють ставлення людини до Бога й забезпечують розв’язання екзистенційних проблем. Отже, релігійність — це все те, що людина переживає, спізнає, відчуває і що з нею відбувається в безпосередньому зв’язку з її ставленням до Бога. 

ЧИННИКИ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙНОСТІ
 
Можна виокремити три групи чинників, які впливають на розвиток релігійності людини й між якими є тісний взаємозв’язок:
  1. спадкоємність і ступінь зрілості,
  2. фізичне і соціальне культурне середовище,
  3. здатність до осмислення інформації та власна активність.
Спадкоємність і зрілість визначають можливості людини, її сприйнятливість щодо виховання та зовнішніх впливів.
Чинники суспільно-культурного середовища мають великий вплив на розвиток людини. Формування релігійності відбувається тільки в суспільному, соціальному контакті; спосіб бачення світу, ієрархія цінностей, стиль життя, доктрини релігії — все це належить до певної культури. У процесі виховання індивідуум дедалі більше наближається до інтеріорізації (інтеріорізація — процес формування внутрішніх структур психіки, зумовлений засвоєнням структур і символів зовнішньої соціальної діяльності — Прим. ред.) цих цінностей, прийняття їх як своїх.
Від моменту появи на світ найбільш значущою для дитини є наявність емоційного контакту з матір’ю, а потім з іншими людьми в сім’ї і поза нею. Такий контакт припускає двосторонні стосунки, коли дитина почуває себе об’єктом доброзичливої зацікавленості й може виражати свої власні почуття, співзвучні переживанням інших людей. Якщо таких стосунків не виникає (з чиєїсь вини або без вини) — дитина не може нормально розвиватися. Тим часом правильно сформована емоційність, що є фундаментом для вищих почуттів, — неодмінна умова розвитку релігійності.
За допомогою осмислення інформації та власної активності суб’єкт створює й організує певні психічні структури й управляє своїм розвитком. Цей чинник формується поступово, в процесі автономізації індивідуума, й відтак служить потребі самореалізації. Він об’єднує креативні тенденції з творчою адаптацією (пристосування поведінки до нової ситуації, реагування на різноманітні чинники динамічної рівноваги — як ті, що походять із власної активності, так і ті, що передаються суспільним середовищем).
КРИТЕРІЇ РЕЛІГІЙНОЇ ЗРІЛОСТІ
У розвитку релігійності важко визначити чіткі критерії, які давали б змогу виокремити чергові етапи, оскільки релігійність — явище внутрішнє і надзвичайно складне. Проте ми можемо вирізнити декілька категорій ознак, що визначають релігійну зрілість.
Показники інтеріорізації:
  • Рівень автономії індивідуума.
  • Розвиток мислення — самоаналіз.
  • Зміст релігійного переживання — пізнання, систематизація.
Показники зовнішніх способів поведінки:
  • Релігійна практика.
  • Форми контакту з релігійною групою.
  • Контакти з установами (наприклад, релігійними).
Досвід показує, що релігійному розвитку властива нелінійність, що виявляється у величезній розмаїтості індивідуальних відмінностей темпу, тривалості деяких етапів, у фіксаціях або зворотному рухові, в нерегулярності переходу на вищі етапи розвитку. При цьому розвиток припускає і деякі передумови лінійного характеру, наприклад, певні навички і здібності в пізнавальній сфері, що їх описують показники загального розвитку психіки. Найважливіші з них:.
  • Пізнавально-орієнтаційні.
  • Емоційно-мотиваційні.
  • Експресивно-виконавчі аспекти релігійності.
Усі вони розглядаються в спеціальних працях. З досягнень гуманістичних психологів відзначимо ще психологічні характеристики стадії розвитку людини, запропоновані Еріком Еріксоном, що беруть до уваги не тільки інстинкти, але й пристосування до навколишнього життя, роботи, творчості.
ГОЛОВНІ ЕТАПИ
Поділ релігійного розвитку на етапи стосується тільки тих людей, виховання і самовиховання яких протікає з акцентуванням релігійних моментів. Риси, характерні для одного періоду, можуть з’являтися і на «сусідніх» етапах розвитку, а зміна релігійності може тривати й у глибокій старості.
- Психологія релігії виділяє такі періоди (етапи) релігійного розвитку:
  1. Безрелігійний (1-й рік життя).
  2. Початок релігійності дитини (2-3 роки).
  3. Магічна релігійність (4-7 років).
  4. Авторитарно-моральна релігійність (від 7-8 до 12 років).
  5. Період формування автономної релігійності (12-17 років).
  6. Формування автентичної релігійності (18-25 років).
  1. Релігійна стабільність (27-40 років).
  2. Релігійна зрілість (40-60-70 років)
  3. Есхатологічна релігійність (приблизно від 70 років).
ПЕРШІ ТРИ РОКИ
На першому році життя дитини формуються ті функції та механізми психіки, що стають основою релігійності надалі:
  • здатність концентруватися на обраних стимулах,
  • здатність пізнавально й емоційно реагувати на знайому людину,
  • свобода дій, що зароджується.
Найдужчий вплив на цьому етапі роблять ненавмисні впливи (емоційний контакт, атмосфера в сім’ї).
Приблизно на 8 місяці життя в дитини помалу виникають поняття про причинність, про час, що вможливлює перші спроби абстракції. Дитина починає також розрізняти ознаки, що передвіщають повторювану подію: це може бути початком символічного мислення. Саме на цьому етапі варто використовувати прагнення дитини до наслідування, щоб показати їй найпростіші релігійні жести. Тепла атмосфера в сім’ї вчить дитину не тільки «релігійних» умінь, а й спонукає до участі (приміром, у сімейному святі), породжуючи таким чином позитивні емоції та мотивацію. Стан радісного пожвавлення найважливіший для всього психічного розвитку дитини, а позитивні реакції матері у відповідь на її дії спонукають активність. Відчуття безпеки й миролюбства, довірлива устано­вка щодо світу стає найнадійнішою основою розвитку релігійності в майбутньому.
Дворічна дитина, крім жестів (стати навколішки, перехреститися), може навчитися коротких молитов, повторюючи слова за матір’ю. У тематичних іграх дитина починає наслідувати релігійну поведінку дорослих. У цьому віці діти набувають багатьох навичок, але зустрічаються також із першими вимогами й заборонами. Батьки повинні в разі потреби відвернути увагу дитини, а не «переламувати» її волю, не провокувати гніву, виявляючи при цьому рішучість, наполегливість і водночас любов.
Протягом цього часу дитина вчиться співчуття й співпереживання. Йде вік зрослої психічної збуджуваності, але слабкого «гальмування», час мінливих емоцій. І «релігійна поведінка» в цей період межує з грою та регулюється спонтанно.
У трирічної дитини мова стає розумною, а мислення — вербальним. Зароджується і розвивається символічне мислення. Деякі релігійні поняття (Бог, Ісус Христос, Матір Божа, хрест, ангел, церква) поступово набувають для неї значимості. Вона починає самостійно молитися — найчастіше у формі ситуативних прохань.
Діти в цьому віці дуже емоційно сприйнятливі. З розвитком інтелекту в них актуалізується почуття страху. Причому боязкіші діти можуть виявитися вразливішими та здатними до релігійних переживань. Зразки поведінки вони переймають від тих людей, біля яких почуваються в найбільшій безпеці.
Радісне, цікаве, захопливе ознайомлення дитини з релігійною практикою вможливлює здоровий розвиток емоційного життя. Наслідування улюблених, близьких людей — найкращий шлях до цього. Цей механізм неусвідомленого прийняття зразків поведінки через прагнення брати участь у житті дорослих зумовлює надбання певного спектру навичок. У релігійному житті найважливішим є самопробудження усвідомленого бажання з довірою звернутися до Бога. 

Третій рік життя — це початок грандіозного інтелектуального освоєння світу. З’являються незліченні питання, в тім числі й релігійного та метафізичного змісту. Короткі й правдиві відповіді спонукають подальший інтерес дитини, можуть пробудити прагнення до молитви, що помалу стає дуже особистою. Дитина починає відчувати потребу в душевному всамітненні.
 
Постулати релігійного виховання дітей перших трьох років життя:
  1. Релігійне виховання становить тільки один з аспектів усього комплексу виховання людини.
  2. Найкращі методи — це:
а)           участь дитини в релігійному житті дорослих,
б)           пояснення дитині релігійних подій,
в)           відповіді на запитання,
г)           навчання релігійних дій. Мета виховних заходів на цьому етапі — не знання і розуміння, а любов до Бога та близьких, спільність і єдність із ними, постійна схильність і бажання жити в присутності Бога, що виявляється в релігійних почуттях, намірах, прагненнях, рішеннях і діях.
  1. Засоби можуть бути наймізернішими. Незамінне лише свідчення живого слова, що повідомляється близькою людиною.
  2. Найбільшу вагу має справжня релігійність вихователів, а їхнє ставлення до дитини має бути запрошенням до участі, а не примусом, тому що релігія — це особисте й добровільне навернення до Бога.
  3. Важливі також істинність, щирість і правдивість — особливо у відповідях на «важкі» запитання дітей.
  4. Ліпше прилучати дитину до значного й серйозного релігійного життя дорослих, ніж учити її «молитвочок для діточок» і форм релігійного життя, з яких вона скоро «виростає».
  5. Введення в літургічне життя Церкви відбувається через «домашню літургію».
  6. Мудрий релігійний вихователь старається радше пробудити релігійні почуття та потреби, ніж їх задовольняти.
  7. У порівнянні з жестами та обрядами важливішими є атмосфера, установки, зосередженість під час релігійних дій, але ще важливіший клімат міжособових стосунків у сім’ї. Структура сім’ї, переживання щастя, участь батька у вихованні становлять «дорелігійні» умови розвитку індивідуальної релігійності.
  8.  Спільнота декількох сімей віруючих, що одностайні між собою, це найнадійніша основа і «школа» релігійного виховання дітей.
 
СПРИЙНЯТТЯ РЕЛІГІЇ ДІТЬМИ СТАРШОГО ВІКУ
 
У період «магічної релігійності» (4-7 років) з’являються і розвиваються форми релігійності, схожі на релігії первісних народів. Для них характерне поняття Бога як значнішого, сильнішого, досконалішого порівняно з людьми, як такого, що перевершує всі відомі сили та стихії, але це поняття ще змішане з чарами і фантазією. Близько 6-7 років збільшується прагнення брати участь у релігійному житті, з’являється автономна оцінка совісті. На цьому етапі можна підготувати дитину до Таїнств (раннє перше Св. Причастя). 

Період авторитарно-моральної релігійності (7/8-12 років) характеризується переваженням зовнішніх форм релігійності, що залежать від авторитету і прикладів значимих людей. Релігійні норми часто розуміються як обов’язок, що виконується задля слухняності старшим, при цьому Бог сприймається як охоронець цього обов’язку. В образі Бога переважає моральний антропоморфізм: Бог — найвища святість, мудрість, любов, що «охороняє» «добрих», і при цьому Бог — усезнаючий законник, який засудить і покарає. Це поєднання побоювання й радості тісно пов’язане з наявним образом батька (або матері). З інтелектуальним розвитком на цьому етапі пов’язані перші сумніви у вірі. Пробуджене прагнення до пізнання дає нам змогу на цьому етапі розвертати якнайінтенсивнішу катехізацію, що коригує магічні й антропоморфічні уявлення дитини і водночас надає їй конкретної можливості поглибити та висловити релігійні переконання. 

На наступному віковому етапі (12-17 років) відбувається становлення автономної релігійності. Фізичне і психічне дорослішання змінює мислення, моральність, світогляд, емоції, самовираження та діяльність. Релігійність починає уявлятися як одна з можливих форм поведінки. Суперечливі установки та досвід стимулюють інтелектуальну, моральну й релігійну автономію. Загострюється чутливість до проблематики причин існування, постають екзистенційні питання, критичний підхід до релігії «чудесної», «утилітарної» та «модельної», заперечення авторитетів. Поступово формується ідея особистого Бога, інтеріорізація та особисте прийняття звістки про Бога як про Творця, Господа, Отця. Формується світогляд, стиль моральної поведінки, добровільна релігійна практика.
 
Гуманістичний психолог А. Маслоу запропонував таку схему-піраміду людських потреб:
5 поверх. Потреба в самоактуалізації, коли людина робить щось не тому, що їй чогось бракує, а тому, що це цікаво і важливо. Ця потреба породжує наукове дослідження, справжню творчість, прагнення до святості, любов до Бога.
4 поверх. Потреба в компетентності та гідності, необхідність відчувати себе достойною людиною, яка вміє робити щось вартісне.
З поверх. Потреба в любові. Сюди ж залічують прагнення належати до якоїсь групи людей, мати певний соціальний статус.
2 поверх. Потреба в безпеці та стабільності.
1 поверх. Фізичні потреби, такі як їжа. повітря, здоров’я тощо.
 
ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК
 
На етапі автентичної (справжньої) релігійності (18-25 років) відбувається формування світогляду, моральної позиції та ставлення до релігійної практики, що поєднується з деяким ідеалізмом. Релігія — поміч у пошуках місця в товаристві, поміч в емоційному дорослішанні. З іншого боку, з’являються релігійні конфлікти інтелектуального, мотиваційного та емоційного характеру. Успішне розв’язання цих конфліктів — крок до поглиблення релігійності, невдале ж розв’язання (непідхожий вибір або втеча од вибору) призводить до застою або регресу. Це час формування атеїстичної життєвої позиції або справжньої, нонконформістської релігійності. 

Період релігійної стабільності (25-40 років) пов’язаний із створенням сім’ї, примиренням із реальністю життя, забуттям ідеалів, що може спричинити певний релігійний конформізм. Проте виховання власних дітей стає шансом для активізації релігійного життя та поглиблення віри. 

Після 40 років у людини з’являється шанс набути релігійну зрілість. У цей час виникає потреба переглянути свої погляди, настає перетворення, що поглиблює віру, — релігійність стає головною справою життя або, навпаки, бере гору пошук вигоди, стабільності — тобто поглиблюється позиція конформізму. 

Так називаний «есхатологічний» етап — це своєрідна, неповторна мудрість, толерантність, поблажливість і доброзичливість старих людей, які досягли певної гармонії. Спокійне сприйняття останніх, неминучих реалій людини й правильна самооцінка, що поєднуються з вірою і надією, дозволяють дати свідчення повноти життя. Можуть, проте, з’явитися ознаки «виродження» релігійності в ритуалах, «катастрофічні» переконання, агресивність стосовно людей з іншими поглядами, обурення тощо. 

ВИСНОВОК
 
Ця загальна характеристика — лише схема, вона не визначає індивідуальних випадків розвитку релігійності людини, що залежить не так од виховних впливів, як передовсім од впливу Бога, який шукає людину, щоб її спасти, — і від свідомої відповіді людини у вірі, надії та любові, від щоденної вірності милості Божій. 

Незважаючи на обмеженість психологічних розробок, катехизатор може скористатися з них для визначення відповідних програм і методів своєї роботи. 

с. Марія Стецка “Строматы”, № 4, квітень 1999 р.
 

Джерело:   КРЕДО 

Немає коментарів:

Дописати коментар