ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 14 серпня 2014 р.

14.08.2014р. Б. / Блаженніший Святослав: «Не маємо права звикнути до вбивства»

Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук переконаний, що сьогодні церква перебуває в епіцентрі подій, бо люди шукають Бога та потребують її присутності. Про те, як змінилася церква під впливом останніх буремних подій в Україні, Блаженніший Святослав розповів в інтерв’ю «Галицькому  кореспонденту».

- Україна прагне в ЄС. Які напрацювання у цій площині має Українська греко-католицька церква? Чи відбуваються спроби укласти конкордат (договір держави з Папою Римським), аби мати ще один дієвий фактор стримування загрози для віруючих? Адже Естонія, Латвія та Чорногорія з Ватиканом підписали таку угоду. 

Події, які переживає світ, зокрема християни, непередбачувані. Доля народу лежить в його руках, і він є джерелом життя. Зважаючи на події останніх місяців, дивимося в наше майбутнє лише з надією. Про конкордат із Українською державою мова не ведеться.  Сподіваюся, що в майбутньому більшість внутрішніх питань України буде вирішено, тоді, можливо, до цього питання повернемося. Але сьогодні всі церкви на рівні Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій хочуть вибудовувати з державою стосунки на партнерській основі, тобто ми хочемо бути невіддільною частиною громадянського суспільства. Усе для того, аби ми разом могли збудувати сильну, міцну державу, а вже пізніше з нею укладати ті чи інші конкордати.

- Окрім того, що в Крилосі Ви провели традиційну Патріаршу прощу, Ваш приїзд  дарував Івано-Франківській архієпархії ще один здобуток…

Наша церква і, зокрема, Івано-Франківська архієпархія отримала нового єпископа. Цей рік є дуже врожайним на Божі дари єпископських хіротоній, адже за кілька тижнів відбудеться ще одна єпископська хіротонія у Дрогобичі. Очевидно, що церковне життя на рівні парафіяльному чи єпархіальному – це, перш за все, справа Духа Святого. Церква є душею народу, якщо вона живе та діє, тоді вона непереможна. Тиждень тому я повернувся з Бразилії, де була утворена ще одна митрополія, тобто в нашої церкви сьогодні є вісім митрополій, і це безпрецедентний момент розвитку церкви.

На прощі в Галичі люди молилися за примирення непримиренних, недопущення конфлікту та кровопролиття на нашій землі. З іншого боку, проща в Крилосі – це повернення до коріння. Це означає, що не лише київські, а й галицькі корені не просто живі, вони сьогодні плодоносять.

- Два роки тому, перебуваючи в Івано-Франківську, Ви говорили про єдину Помісну Українську Церкву. В лютому цього року мовилося про ймовірне возз’єднання православних церков, але знову не склалося. Що зараз відбувається в цьому напрямку?

Події, що відбулися в Україні взимку, та ті, що тривають зараз, мають важливу духовно-релігійну складову. Сьогодні запит українців на єдину Помісну Українську Церкву дуже потужний, і очевидно, що він буде реалізовуватися тривалий час. Перш за все, ми повинні дбати про внутрішню єдність кожної церкви, і за це відповідає глава церкви. Найбільш поділена православна частина української церкви. Якщо вони робитимуть кроки до подолання наявних розколів, якщо в Україні православ’я буде об’єднане, тоді екуменічний діалог між католицькою і православною церквами буде значно простішим.

- В час, коли люди вмирають на передовій, чи змінилося Ваше звернення до священиків, а святих отців до вірян? Які слова для них Ви знаходите сьогодні?

Найперше ми звертаємося зі словами надії, бо дуже багато людей розгублені, адже це вперше в повоєнних роках ми зустрілися з ситуацією, коли потрібно віддавати життя та проливати кров за незалежність Батьківщини. У таких обставинах люди відчувають страх, непевність, вони не знають, що завтра з ними трапиться: чи конфлікт буде згасати, чи ситуація буде погіршуватися. Тому сьогодні наша церква несе слово надії. Я говорю, що той народ, який надіється на Бога, – непереможний, і лише народ здатен захистити свою державу.

Нині наше духовенство поруч з військом. У зону АТО кожна єпархія відправила військових капеланів. Кожен із священнослужителів поруч з солдатами перебуває понад місяць, разом з ними ризикує життям, аби там підтримати бійців.

- Зона бойових дій на Сході – випробування для всіх. Перед тим, як поїхати туди, військові капелани проходять спеціальну програму чи адаптацію?

Окремий капеланський відділ у нас діє роками, протягом 20 років ми, відповідно до міжнародних норм, вишколили десятки капеланів. У першу чергу, таку місію мають ті, хто служив в армії. Вони знають, що таке військовий характер. Духовно і психологічно колишні солдати, а нині – священики, вони краще підготовлені для того, аби бути разом із армією. Очевидно, що тепер, в надзвичайних військових обставинах, вони повинні служити.

Також ми просимо, щоб українці не боялися захищати свою Батьківщину, бо знаємо, що оголошена часткова мобілізація людьми була сприйнята по-різному. Але ми мусимо це робити і маємо зрозуміти, що, окрім нас, Україну ніхто не захистить.

Ще одна проблема, з якою ми вперше стикнулися, – це проблема біженців. Нині ми маємо їх приймати як братів і сестер, не маємо права ділити Україну на східняків і західняків, не повинні говорити про те, хто більше, а хто менше має захищати Україну. На ці обставини ми повинні дивитися очима християнської солідарності, бо лише в такий спосіб зможемо подолати виклики, які стоять перед нами.

- Зрештою, самі солдати кажуть, що їх на Сході підтримують і православні, й католики… 

Допомога біженцям, капеланське служіння, збори коштів та засобів на підтримку військовослужбовців, гуманітарна допомога різного типу – всі ці служіння християни України виконують абсолютно разом, жодних конфесійних поділів немає. Очевидно, що кожна церква має різні ресурси, але щодо ініціативності, відчуття необхідності торкають найглибші християнські струни душі кожного віруючого, і ми абсолютно єдині в тому служінні.

- В Україні вже є сотні сиріт, вдів, тисячі біженців, і невідомо, коли ця війна закінчиться. У зв’язку з такими реаліями, чи не виникає потреба доповнити стратегію церкви? 

Ми завжди відповідатимемо на виклики, що стоять перед нами. Ніхто з нас не міг передбачити події кількамісячної давності, і тому сьогодні намагаємося ефективно реагувати, вивчаючи і запозичуючи досвід служіння церкви в інших країнах.

У червні у Ватикані обговорювали феномен біженців. Допомога полягає не лише в тому, аби прийняти тих, хто полишив свій дім, постає також низка інших соціальних проблем. За місяць розпочнеться навчальний рік, хто тих дітей буде вчити, до якої школи вони підуть, якою мовою вони будуть навчатися? Також виникає проблема із працевлаштуванням, інтегруванням людей у нові обставини. Питаннями біженців опікується Організація Об’єднаних Націй, але вони забувають, що такі втікачі потребують духовної опіки, і церковна специфіка служіння цим людям виражається по-особливому. Це питання, на які ми шукаємо відповідь.

А ще кожна людина – і ви, і я – страждаємо від постмайданівського синдрому. Звечора та вранці ми засинаємо та прокидаємося, вивчаючи новини. Це острах, яким вражене наше суспільство, і тому ми місяцями проводимо вишколи наших духівників для того, аби вони допомагали людям пережити ці обставини, звільнитися від психічної рани, яку українці отримали. Багато людей не підуть до психолога, аби говорити з ним про свої страхи, біди, болі і переживання, але вони підуть до сповідника, і тому він повинен бути підготовленим допомогти пережити психологічні проблеми. Це і є душпастирське порадництво. Нині УГКЦ шукає нові способи, методи, навіть нові мови, аби нести Боже слово.

- Ваш погляд на події, що відбуваються на Сході, та Ваші очікування?

Це велика трагедія. Кожного дня ми чуємо про нові жертви, ми не маємо права звикнути до вбивства, не маємо права сприймати повідомлення про смерть через призму статистики, адже за кожною вбитою особою – чи це військовослужбовець, чи мирний житель – стоїть родинна драма, горе рідних і близьких. Тому ми не маємо права складати руки і спокійно сприймати повідомлення про смерті, ми маємо робити все, аби зупинити кровопролиття.

На складні питання немає простих відповідей, але як християни ми виконуємо два основних обов’язки: молитва до Бога і служіння ближньому.

- Чи очікували Ви, владико, що 25-ліття євангелізації церкви будете святкувати за  таких подій? 

Як каже, «немає нічого нового під сонцем». Тільки ми до кінця не знаємо, з якою циклічністю історія буде повторюватися. Днями ми згадували сторіччя з початку Першої світової війни, бачили, в яких умовах тоді перебувала Європа, і можемо провести багато паралелей з сьогоднішнім часом. Нам не потрібно сидіти і чекати, за нас ніхто не збудує країну, ніхто не напише майбутнє – ми творці історії України.

Розмовляла Ірина ТИМЧИШИН

Немає коментарів:

Дописати коментар