ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 23 квітня 2014 р.

23.04.2014р. Б. / Відповідь греко-католицького священика на інтерв’ю митр. Іларіона католицькому виданню


Іларіон Алфєєв
В інтерв'ю газеті National Catholic Register голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон розповів про значення запланованого на 2016 рік Всеправославного Собору, про ситуацію в Україні, а також про православно-католицькі відносини на сучасному етапі.
 
Всеправославний собор, українська криза та християнська єдність в інтерв’ю митрополита Іларіона 

Як завжди, здається, що митрополит Іларіон не говорить об’єктивно чи в дусі діалогу. Але насправді, його робота полягає в тому, щоб вміло пропихати інтереси Патріаршого престолу Москви і Церков, які цьому престолу підпорядковуються /в тому числі й УПЦ МП – примітка перекладача/, наголошуючи наскільки Московський престол переважає ті Церкви, є поза його юрисдикцією; представляти себе як де-факто провідний Престол Православ’я, який є в паритеті із провідним Престолом Католицтва, тобто Римом. Тому він характеризує католицизм лише як Римсько-латинський і вважає християнство Візантійської традиції суто і виразно православним, іменуючи греко-католиків неавтентичним продуктом так званого «Уніатства». 

На жаль, його екуменічні вислови щодо Католицької Церкви не є ані екуменічними по методу чи по духу, ані такими, що базуються на очевидних фактах. По-перше, термін «Уніатство» є образливим для східних католиків. Це неточний опис їхньої ідентичності, історії та еклезіологічних принципів — єдність із Римським Престолом з добрими намірами. Такому терміну не місце в християнському екуменізмі. Діалог починається із взаємної поваги –— повага до Російської Православної Церкви передбачає повагу Російського православ’я до інших. Кожна Церква має право описувати себе відповідно до своєї самоідентифікації, а також на те, щоб цю самоідентифікацію визнавали навіть ті, хто з ним не згодний. Якщо така позиція не є вихідною точкою, то шляхи такого «діалогу» не можуть завести далеко. 

На зібрання Всесвітньої Ради Церков в Пусані у 2013 році митрополит приїхав напередодні своєї промови і поїхав одразу після неї, викликаючи образу серед протестантів, оскільки таким чином не залишив місця для обговорення висловлених ним поглядів щодо того, що метою участі православ’я в екуменічних органах є свідчити православ’я і закликати тих, хто зійшов з цього шляху, «повернутися» до нього. Як говорив св. Франциск Сальський, великий пастир примирення серед прихильників Реформації про діяльність певних агресивно налаштованих антипротестантських активістів серед католиків, «бджола більше досягає своїм медом, аніж жалом». 

У випадку недавнього інтерв’ю, описуючи українських східних католиків як проблему, створену Католицькою Церквою, митрополит Іларіон не говорить про те, що решта православ’я приймає факт існування східних католиків і вважає, що діалог із Католицькою Церквою не обмежується лише римо-католиками (як це вважає Москва), а повинен охоплювати усіх католиків, незалежно від їхньої обрядової приналежності. Насправді, Міжнародний Діалог між Католицькою і Православною Церквами має велику користь від участі греко-католицького єпископату і консультантів із клиру та науковців Східних Церков. 

По-друге, політика і практика прозелітизму серед православних, з метою навернути їх або до латинського, або до східного католицтва, під безпосередньою юрисдикцією Римської Курії — були неодноразово заборонені за загальною згодою, у певних випадках із запізненням, і зрештою відкинені як метод церковної єдності. (пор. Баламандська заява на Сьомій пленарній сесії Спільної міжнародної комісії з питань богословського діалогу між Католицькою Церквою і Православною Церквою у 1993 році, що встановила це як належне до руйнівного і відкиненого минулого). Митрополит, чесно кажучи, не ставиться до цього як до реальної позиції. 

По-третє, Папи Римські один за одним приймали постанови Вселенської Католицької Церкви, які мали захищати, розширювати і забезпечувати цільність, права і прерогативи Східних Католицьких Церков. Це законодавство визнавало, що вони не є підпорядковані Латинській Церкві, але канонічно самоврядні (sui iuris) Церкви свого власного права, під проводом своїх Глав і Синодальної юрисдикції, у повному Сопричасті одна з одною і з Латинською Церквою, а також з Єпископом Риму, як вселенським пастирем. Власне таку правдиву позицію мав би визнати у своїй аргументації митрополит Іларіон. 

По-четверте, Московська Церква — кажучи правду — була не далека від здійснення власних «уніатських» заходів для залучення у спільність зі собою західних християн з латинського обряду, переважно невдоволених англіканського, старокатолицького і римо-католицького походження. 

По-п’яте, історичний факт вимагає визнати те, що впродовж тисячі років існували випадки, коли християни візантійської традиції були у Сопричасті з Римським Престолом, водночас безконфліктно перебуваючи у Сопричасті з тими, з ким сам Рим не був у Сопричасті. Приклади таких Церков можна знайти в південній Італії впродовж Середніх Віків і до сучасного періоду, колишня Болгарська патріарша Церква Охрида, патріархат Антіохії у 18-ому столітті, а також вздовж земель Середньої Європи, серед них і такі, що залежали не від Російської Церкви, а від Церкви-Матері в Константинополі. 

По-шосте, Унія певних Церков Візантійської традиції, визнаних як дочки Константинополя (наприклад, на сьогодні Українська, Білоруська, Угорська та Румунська і т.д.) виникла не — як припускають — в результаті латинського місійного прозелітизму, а через те, що ці території потрапили під постійний контроль католицьких правителів. Зауважте, що в той же час латинський патріарх, Папа, запросив православних єпископів висвячувати священиків і дбати про візантійське населення південної Італії, що навряд чи може бути доказом романізації, латинізації чи політики уніатизму. 

По-сьоме, не існує жодної історичної підстави вважати, що коли була укладена Унія в Бресті, Київська Церква народу Русі якимось чином покинула Російську Церкву. Київ був під Константинополем, а не під новоявленим Московським Патріархатом. У всякому випадку, Унія була визнанням втрати зв’язку єдності з Константинополем, а не із землями Москви, які отримали від Константинополя визнання канонічної автокефалії значно пізніше. 

По-восьме, історичні докази вимагають, щоб такий екуменіст як митрополит Іларіон визнав, що обурення від існування інших церков, від яких його власна відмежувалась (чи навпаки), в рамках наполягання на екуменізмі повернення і підпорядкування, є мало сприятливим для прийняття, дотримання чи ймовірно бажаної єдності. В Англії, наприклад, Церква Англії вже давно перестала так ставитись до методистів, баптистів і реформаторів. Натомість, очевидним є те, що Греко-Католицькі Церкви у Середній та Східній Європі, зовсім не будучи якоюсь аномалією, є багаточисельними, налічуючи багато сотень тисяч в сучасній Білорусі, Румунії, на території колишньої Габсбурзької імперії і в Україні, а також і в Росії — і це враховуючи той факт, що Російська імперія і царизм їх активно придушували і переслідували впродовж історії. Таке ж ставлення збереглось за часів Совєтського уряду, який конфісковував майно греко-католиків і передавав його православним, забороняв їхні монастирі, єпархії та інші організації, в той же час нав’язуючи перехід з католицької спільності до членства в Російській Православній Церкві священикам та вірним супроти їх волі, залякуючи їх тюрмою або смертю. Для того, щоб зцілити ці спогади, цю істину повинен прийняти Московський Патріархат, якщо має настати взаємне прощення, покаяння і примирення, що зможе знову привести до єдності. 

І, по-дев’яте, єдність, якої Російська Православна Церква прагне з Католицькою Церквою, повинна бути з Католицькою Церквою, як такою — не з картинкою, яку Москва накидає на неї: Католицька Церква не є «Римською» — використання римського обряду є лише частиною історії, оскільки існують також міланська, сирійська, халдейська та інші частини Католицької Церкви. І до них входять також Греко-Католицькі Церкви, що становлять її інтегральну частину. 

По-десяте, митрополит Іларіон говорить про ту шкоду, яку на заході України Православна Церква отримує від діяльності Греко-Католицької Церкви. Але до совєтизації України і післявоєнної уніфікації із замореним голодом, замордованим, розграбованим та колонізованим Сходом, в Галичині не було православних єпархій. Їх створив Сталін, котрий дав вказівку Московському Патріархату вербувати, а потім поглинути усіх греко-католиків у свою паству. Совєтський військовий трибунал засудив греко-католицьких єрархів до ГУЛАГу, висунувши їм звинувачення, які, як це не дивно, включали «протистояння Російській Православній Церкві». Із розпадом Радянського Союзу, після 40 років переслідування і утисків, греко-католики повернули собі частину, але не усі, свої церкви. На даний час Московський Патріархат може вільно організовувати і діяти на заході України і насправді зберіг частину майна та іншої інфраструктури, конфіскованої руками атеїстів-ворогів Христового Хреста. Їх постійне обурення від самого існування Української Греко-Католицької Церкви є незрозумілим — вона не забрала нічого і нікого, що б належало комусь іншому; вона не примушувала нікого супроти їх власної совісті. 

Одинадцяте, справжньою проблемою Московського Патріархату в Україні є те, що він не наказує серцю і розуму українських православних вірних, які своїми діями схилили на свій бік українських католиків, в котрих колективна пам’ять містить утиски Російської держави та іноземний контроль над релігійним життям. Бо це Церква меншості. Більшість українських православних замість того, щоб піддаватись контролю росіян в Москві, обирають належати до Церкви, яка має свого патріарха і синод в Києві — навіть ціною не бути визнаним більше ніким. Не беручи до уваги питання персоналій, Українська Православна Церква в більшості прагнула власної автокефалії після незалежності України внаслідок розпаду Радянського Союзу — і літургії українською і російською мовами, а не лише церковною старослов’янською — і її митрополита усунули, що призвело до теперішнього розколу. Екуменічний Патріархат з надією робить спроби для залагодження цього поділу та значної особистої ворожості між церковними лідерами в Києві та Москві. Однак для Московського патріархату визнати автокефалію возз’єднаної Української Православної Церкви означало б втратити майже половину власних послідовників та ресурсів. 

Дванадцяте, по плодах їхніх пізнаєте їх. Коли Росія провела анексію Криму внаслідок збройного втручання, Російське православне духовенство погрожувало українським православним церквам, їх священикам, єпископу та власності; і було арештовано трьох українських греко-католицьких священиків, яких Росія брехливо звинуватила в прозелітизмі серед православних. Насправді, вони служили католикам, які проживали чи розташовувались там. Окрім того, після десятиліть державного атеїзму та сучасного споживацького секуляризму, далеко не всі українці сповідують християнську віру, тому немає нічого поганого в тому, щоб проводити серед них місійну діяльність, яка є обов’язком кожного послідовника Христа. Правда в тому, що сучасна криза тісно згуртувала українських віруючих — греко-католиків, римо-католиків, православних, татар-мусульман, юдеїв та протестантів (як наприклад, обов’язки президента виконує протестантський пастор) — і власне Церкви разом, народ, духовенство, монахи і єпископи усіх Церков, греко-католики і українські православні, в тому числі і ті, що належать до Московського патріархату, разом працювали і молились за перемогу миру. Для митрополита негідно говорити усю правду про це і відкидати своїх побратимів християн, наче вони є агентами незгоди чи ворожнечі, в той час як вони своїм голосом явно служать примиренню. 

Католицький Оглядач 

КРЕДО 

Немає коментарів:

Дописати коментар