ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 11 квітня 2014 р.

11.04.2014р. Б. / Складна простота молитви

молитва
Молитва є чимось надзвичайно простим, ось тільки не людина в ній найважливіша, а Бог. Ну добре, — скаже хтось тверезо, — але як відшукати Бога і як стати у Його присутності? Це легко і важко одночасно, але вміщається у лаконічне «достатньо бути».
 
Любов відчинила двері, але душа несмілива
Сахнулася, повна провини. Отож Любов бистроока,
Побачивши, що відступаю назад без причини,
Підходить до мене поближче й питає грішную душу,
Чого їй бракує.
«Чеснот мені дай, таких, щоб був я достойний
Пороги Твої переступити».
«Переступиш», — сказала. Що, я, нечулий, невдячний?
На милу твою красу піднесену й глянути я не гідний!
Любов же на це з усмішкою відказала:
«Ну то ти знаєш, хто відкрив тобі очі?»
Ти, але я скаламутив погляду того ясність
Гріхів ганебною курявою.
«А чи знаєш, хто вдіяв так, що постала та каламуть?»
О ні, хай же я Тобі послужу…
«Ось вечеря на тебе чекає, — каже, — сідай до столу».
Я сів і став пригощатися.

(Джордж Герберт, Любов [III]).
 
Вона страждала від сильного головного болю. Часто, коли біль сягав вершин нестерпності, читала напам’ять в оригіналі твір поета XVII століття Джорджа Герберта «Любов». Ох, ексцентрична розвага інтелектуалки! Проста техніка зосередження уваги на чомусь іншому приносила полегшення, але додатковим джерелом утіхи — а пізніше ще й несподіваного відкриття — стало інтенсивне відчуття ніжності, влите у цей вірш. «Я гадала, ніби читаю його тільки як гарну поезію, але без мого відома це читання набрало цінності молитви», — записала вона у духовній біографії. 

Для Симони Вайль, бо мова про неї, техніка релаксації стала молитвою… Незвичайна річ! Однак чи не в цьому полягає ігнатіанський ідеал духовності — щоби життя перемінювалося в молитву, а молитва ставала життям? 

Практикуючи клякання
 
Молитва є чимось простим, таким простим, що навіть відмінності між релігіями в ній, здається, зникають. Відбувається так почасти через те, що об’єктом молитви стає людина, яка за всієї своєї психо-фізично-духовної складності залишається єдністю, і кожний її акт є проявом усіх цих вимірів, навіть якщо забути чи пропустити якийсь із них. Про це добре знає філософія Сходу, яка через практики тіла (хоч би через практикування популярних мистецтв боротьби чи гімнастичних вправ) вводить у власне розуміння духовного світу. Так само практично розуміють це й мусульмани, оскільки незалежно від обставин п’ять разів на день клякають і б’ють побожні поклони у напрямку свого святого міста, промовляючи одну з сур Корану, інколи одну й ту саму протягом цілого життя. Однак це щонайбільше половина правди, і вже точно не найважливіша її половина. 

Для Симони Вайль фізичні страждання стали оказією до молитви, а рецитований вірш — її наповненням, тому що під час цього рецитування-молитви «сам Христос прийшов до неї і нею заволодів». Вирішальною тут є ініціатива другої сторони молитовного діалогу — Бога, бо то Він робить так, що щось перемінюється в молитву, тобто у зустріч із Ним. Його сліди можна відшукати повсюди, також і поза колом надзвичайних випадків, як оцей згаданий вище, хоча візити Божественного Гостя тоді набагато більше втаємничені й розпізнати їх можна допіру постфактум. В одному і другому випадку плоди зустрічей стають найважливішим критерієм автентичності цілого досвіду. Кожне примноження віри, надії та любові є безсумнівним слідом входження Всевишнього у нашу дійсність. І навпаки, кожне їх применшення чи будь-яке зло ставлять під знаком питання божественне походження натхнень, а принаймні те, що ми з ними зробили. Ні на який релятивізм чи розмивання категорій добра і зла тут немає місця.
 
Кожне примноження віри, надії та любові є безсумнівним слідом входження Всевишнього у нашу дійсність. І навпаки, кожне їх применшення чи будь-яке зло ставлять під знаком питання божественне походження натхнень, а принаймні те, що ми з ними зробили.
 
Не слід дивуватися, що обставини таких особливих подій — слова, жести чи навіть місця — відповідно перемінюються в урочисті орації, ритуали чи санктуарії, до яких людина повертається з трепетом закоханого, котрий споглядає місця зустрічей із коханою. Тоді легко знаходяться послідовники, які стають учнями, а потім наставниками, що творять нові школи духовності. Однак так само легко виникає і здерев’яніння, формалізація і рутина, ця віковічна пастка для духа, який застигає в літері права, обряду чи молитовного методу. Пасткою може виявитися навіть опис надприродного досвіду, бо можна провести все життя, читаючи трактати про молитву, і ніколи не помолитися. А в той самий час повний неук, послуговуючись якимись огризками релігійного знання, досягає вершин містики. Чи не такий урок залишила нам Етті Гіллесум, яка вчилася молитви, практикуючи клякання у ванній? Механічний і неусвідомлений жест багатьох католиків, він для цієї єврейки, далекої від будь-якої духовності чи релігії (юдеї не моляться навколішках, і вже точно не у ванній!), виявився хвірткою для зустрічей із Богом та інтимним жестом любові, до якого вона вдавалася у найважливіші моменти життя. Важко повірити в таку простоту, але це тому, що ми надто легко забуваємо про досвід найперший, основоположний, простий у молитві: про Бога. 

Достатньо бути перед Богом
 
Молитва є чимось надзвичайно простим, тому що в ній найважливішим є Бог, а не людина. Ну і як Його знайти, аби стати у Його присутності? Це легко і важко водночас, і вміщується в лаконічне «достатньо бути». 

Достатньо бути, бо то насамперед Бог виходить з ініціативою зустрічі, а Його слова і вчинки завжди є першими і випереджують наші вчинки, наприклад — діло створення, діло відкуплення. Це тому кожен, хто читає Святе Письмо, може його трактувати як слово, скероване особисто й інтимно до нього. Кожне речення, навіть якщо було сказане до Мойсея в пустелі: «місце, де стоїш, це свята земля» (Вих 3, 5) — може набрати актуальності тут і тепер, як це підтверджують численні історії святих, або хоч би згаданих Симони Вайль та Етті Гіллесум. І неважливо, чи ми знаходимося в цю мить у середньовічній катедрі, чи у ванній; чи ми закоренілі грішники, а чи святі-побожні. Ніщо й ніхто не може поставити межі ініціативі Того, хто — як Мойсеєві в пустині — кожному з нас хоче об’явити своє таємниче ім’я. На цьому ґрунтується простота оцього «достатньо бути». Складність полягає у витриванні в цій простоті. 

Споконвіків людина уникає зустрічей із Богом. Це перший і принциповий наслідок падіння людства, отого таємничого первородного гріха. То через нього так важко стати обличчям в обличчя з Тим, хто об’являє себе як «Я є, хто є» (Вих 3, 14). І не так важливо, чи відбувається ця зустріч під знаком «схвильовано» чи «захоплено». Парадоксальним чином, зустріч із Богом являється як щось смертельно небезпечне, з огляду на що в нас неусвідомлено вмикаються захисні механізми.
 
Споконвіку людина уникає зустрічей із Богом. Це перший і принциповий наслідок падіння людства, отого таємничого первородного гріха.
 
В цьому дусі можна зрозуміти і прохання, скероване до Мойсея під час мандрівки пустелею: «Розмовляй ти з нами… А Бог нехай не розмовляє з нами, щоб нам не померти!» (Вих 20, 19), як і опір ліричного героя у вірші Герберта. Про щось подібне, хоча й виражене інакше, свідчить і речення, скероване до св. Катерини Сієнської, якій Всевишній сказав: «Я є той, хто є, а ти є та, якої не існує». Ці слова підкреслюють не тільки безконечну дистанцію, яка відділяє Бога і творіння, але й факт розмиття присутності людини перед лицем Бога, її постійне переховування і закривання. Чиста і проста присутність перед лицем Божим нам здається понад наші сили. 

Приручення Бога
 
Зазвичай труднощі в молитві ми пояснюємо браком уміння або розсіяністю. Почасти це слушні рації, але тільки почасти, оскільки вони стосуються цього менш важливого, людського боку зустрічі з Богом. А той важливіший бік, божий, присутній завжди уповні, про що, зрештою, виразно мовить св. Павло: коли ми не вміємо молитися, як належить, то сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рим 8, 26). Сам Ісус, заохочуючи до молитви, каже про щось просте: коли захочеш помолитися — увійди у свою кімнату, зачини двері й молися до твого Отця, який перебуває в тайні. А Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі (Мт 6, 6). Ба більше, коли учні безпосередньо просять Його, аби навчив їх молитися, Він обмежує свої інструкції короткою формулою «Отче наш». Не радить ніяких вишуканих способів і не творить жодного шляху втаємничення. Молитва у Його варіанті є чимось простим і завжди можливим, численні приклади чого (хоча й стримані) ми знаходимо по всьому Євангелію. В цьому контексті наші пояснення чи спротиви щодо молитви стають пустопорожніми і зайвими. Ну, в принципі, вони про щось важливе говорять, але тільки не про молитву, а про нас самих, наприклад, про підсвідоме сигналізування страху стати обличчям в обличчя з Богом. Це нагадує відомий психічний захисний механізм, званий раціоналізацією, в якому людина використовує самообманні виправдання, які захищають її від неприйнятної поведінки чи невдач.
 
В цьому контексті наші пояснення чи спротиви щодо молитви стають пустопорожніми і зайвими. Ну, в принципі, вони про щось важливе говорять, але тільки не про молитву, а про нас самих, наприклад, про підсвідоме сигналізування страху стати обличчям в обличчя з Богом.
 
Варто за такої нагоди глибше переоцінити поняття так званих розсіянь, або ж труднощів у молитві. Зазвичай ми розуміємо під ними егодистонічні (термін, який у психології вживається для означення думок, імпульсів, поведінки чи психічного стану, які не згідні з цілями его та його потребами. Протилежністю є егосистонічні думки, імпульси тощо.) думки й переживання, які — оскільки відволікають нас від молитви або просто неприємні — не до смаку нам. Однак чи не слід було би нам частіше й уважніше приглядатися до егосистонічних думок і переживань, які, будучи приємними і «в тему», уникають нашого критичного погляду, а при цьому, в остаточному підсумку, набагато більшою мірою відволікають нас від головної мети молитви — від зустрічі з Богом? Чи до таких егосистонічних «розсіянь» не можна зарахувати всіляких нових відкриттів і осяянь у молитві, які з плином часу розпливаються і не вносять нічого нового чи принципового у наше життя? З перспективи часу вони виявляються оманами або «потіхами» від злого духа, який маскується під ангела світла (пор. «Духовні вправи», 332). Що гірше, на погляд із цієї критичної перспективи ми не маємо часу й охоти, а крім того, ми вже зайняті шуканням нових вражень і змісту. В кінцевому підсумку, наша молитва стає чимось прирученим, одомашненим і безпечним, що жодною мірою не нагадує тієї таємничої і водночас вражаючої та захоплюючої присутності перед лицем Бога. 

Очі в очі
 
Що такого вражаючого у зустрічі з Богом обличчям в обличчя? У Старому Завіті це ще, може, було зрозумілим, оскільки Бог об’явився у спосіб, який викликав тривогу і захват; але після приходу Ісуса Христа і Його об’явлення любові Божої всілякий спротив має зникнути. Однак діється інакше. А може — парадоксальним чином — то саме любов і доброта Бога так нас роблять несміливими, стриманими, навіть вражають? Бог створив нас із любові й для любові, щоб ми, будучи створені на Його образ і подобу, стали Його партнерами в любові. Любов полягає у повній відданості себе іншому, безумовному даруванні себе. Однак важко віддати себе повністю і безумовно… Нічого немає чудеснішого — і нічого немає страшнішого. Те, що становить суть повсюдно описаної романтичної любові, про яку кожен мріє у глибині серця, у дійсності є шляхом через страждання. Цілковито віддати себе комусь іншому — це (в баченні упалого створіння) означає зректися себе, втратити контроль над своїм життям, а це для нас є синонімом смерті, поневолення, втрати самоцінності. Хто у тверезому глузді таке дозволить? Звідси, можливо, ці постійні відмовки і заплутування у суперечностях. Ми на молитві кажемо: нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, — а водночас свідомо чи несвідомо очікуємо, що то наше ім’я сяятиме, а справи поточаться згідно з нашими уявленнями про життя. І всі ми без кінця відробляємо цей урок, святі й несвяті. 

Про які тонкі питання тут ідеться, нехай засвідчать приклади, взяті з початку Євангелія св. Луки. Ми там знаходимо дві сцени, майже ситуації-близнюки: заповідь народження Йоана Захарії і Благовіщення Марії, біблійні ілюстрації обговорюваної тут зустрічі з Богом. В обох протагоністів — Захарії і Марії — ми можемо побачити схожий страх і замішання перед лицем Божого посланця, досить подібні сумніви щодо волі Божої та схожі відповіді, але епілоги цих ситуацій радикально відмінні. Завдяки плодам цих зустрічей ми можемо зробити висновки про внутрішню позицію цих людей: Захарія засумнівався й не повірив словам Бога, тому був покараний німотою; натомість Марія, попри сумніви і розпитування, припала до волі Божої всім своїм єством. Її останні слова з цитованої сцени: ось я раба Господня, нехай зі мною станеться за твоїм словом (Лк 1, 38), або ж Гімн прославлення (Магніфікат) стали досконалим поясненням суті Господньої молитви. Визнати, що Бог є Господом, а людина — слугою, це повернутися до ладу, який був порушений ще в раю. 

Як довіритися і віддатися в Його руки?

«Нелегка справа — бути упалим створінням», — пише американська кармелітка Венді Мері Бекет. Істина, може, не дуже нова, але саме тому нею так часто легковажать і забувають про неї. Через це ми постійно піддаємося тій самій старій сатанинській спокусі бути як Бог (пор. Бут 3, 5), що на практиці виражається у хворобливій турботі про контроль над своїм життям і в почутті, що ми є його панами. Страх перед утратою цих оманливих атрибутів божественності перешкоджає повернутися до правильного вигляду речей і первісного ладу, коли Бог був Богом, а людина людиною. Має рацію с. Бекет, коли, наслідуючи стиль Євангелія, пише, що у нашому нутрі часто відбувається такий діалог: 

Душа — «Господи, якщо хочеш, можеш мене очистити». Ісус — «Хочу, але чи ти цього хочеш?» 

Бо хоч ми кажемо одне, то часто прагнемо чогось іншого. Чи не є подібний парадокс суттю цитованого на початку вірша «Любов»? Як важко довіритися Богові і в простоті віддати себе у Його руки. Як важко повірити у ніжність і турботливість любові, що нас огортає. Як важко прийняти у свідомість, що навіть волосся на нашій голові пораховане (пор. Мт 10, 30), зокрема коли нам трапляється якесь зло. Навернення є доконечним. 

Вражаючим свідченням такого навернення є історія о. Вальтера Цішка, американського єзуїта, який під час ІІ Світової війни був арештований і ув’язнений в СРСР за звинуваченням у шпигунстві на користь Ватикану. Зазнавши багатомісячних допитів, він зламався і був примушений підписати фальшиві зізнання, внаслідок чого увійшов у глибоку кризу віри. На свій подив і засоромлення, він відкрив, що під час цих допитів, хоч і молився про світло Святого Духа і уповав на Боже Провидіння, однак постійно більше покладався на себе і на свої вміння уникати зла. «Насправді, — написав він  пізніше, — я не відкрився на Святого Духа. Фактично я вже давно приготував собі те, що хотів почути віл Святого Духа, а коли не почув точно саме цього, то почувся зрадженим. Я не міг почути нічого з того, що Дух Святий міг до мене мовити в ту годину. Я був такий напружений, аби почути тільки те одне послання, те, яке я бажав почути, що насправді я зовсім не слухав». Але чи така тенденція не характеризує нас усіх? 

Зразком молитви для нас є Ісус Христос, Його невпинна і цілковита відданість у руки Отця. Поставу такої відданості ми можемо тренувати в усьому: молячись і працюючи, серфінгуючи в інтернеті і завчаючи слова іноземної мови, зазнаючи успіхів і переживаючи поразки. І чинячи це все згідно з волею Бога. У Ньому бо ми живемо, рухаємося й існуємо (Діян 17, 28). Це так просто…
 
Станіслав Моргалла SJ, deon.pl

Джерело:   КРЕДО 

Немає коментарів:

Дописати коментар