ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 22 березня 2014 р.

22.03.2014р. Б. / Хрестопоклонна неділя (Мр 8,34–9,1). Біблійний коментар

34 І прикликавши народ разом із своїми учнями, сказав їм: "Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною. 35 Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе. 36 Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? 37 Що бо людина може дати взамін за власну душу? 38 Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами."

9 1 І сказав їм: "Істинно кажу вам: Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють Царства Божого, що прийде у могутності."

I. Контекст.

            Для того щоб правильно відчути наміри та "дух" Євангелиста Марка, важливо ознайомитися з основними елементами його богослов'я та розуміння особи Ісуса. Тому в якості короткого вступу, який нам допоможе краще розуміти будь-який уривок у цьому Євангелії, в цій частині коментаря нижче подаю думки взяті з моєї дипломної роботи "Ісус в Гетсиманії"(Мк 14:32-42). Екзегетичне дослідження уривку" (Львів - ЛБА, 2001).

В цьому Євангелії постійно підкреслюється думка про страждання Ісуса та доктрина хреста. Історія страстей охоплює близько третини описів, а її сліди є в найраніших пластах Євангелії. Багато прообразів у служінні Ісуса чекають свого сповнення у Його Воскресінні (напр. воскресіння доньки Яіра). Одним з намірів Марка, є підкреслити людськість Христа (ніколи однак не залишаючи без свідчення Його Божество). Ісус представлений як Той, хто любить та гнівається, жаліє і сумує, зітхає (7:54; 8:12; 10:21), аж до звичайних людських немочей: втома, непритомність, страх.[i]

В цьому Євангелії Ісус часто забороняє свідчити про Свої чудесні діяння, що створює відчуття певної таємничості. Мовчазність Ісуса можна пояснити тим, що апостоли неправильно розуміли природу месіанства Ісуса, а зокрема триразове заповідання смерті (8:31-33; 9:30-32; 10:32-34) – все це є так звана Месіанська таємниця[ii], яка має на меті спростувати вузьке націоналістично-політичне бачення особи Месії.

Євангеліє від Марка є єдиною об’єднаною історією в якій центральною особою є Ісус, а апостоли відіграють допоміжні ролі. Значення кожної сцени з їх участю розуміється в тісному зв’язку відношення до інших сцен. Ісус кличе чотирьох апостолів (1:6-10) і наказ слідувати за ним стає нормою, згідно котрої читач може оцінювати учнів. Після 8:34 аж до 14 глави можна зауважити поступове падіння учнів через їх нерозуміння.[iii] Тому однією з тем Марка є дорога учня Христового, яка означає дорогу несення хреста (8:34), хрещення стражданням та пиття чаші (10:38).[iv]

Не важко зауважити, що найбільші об’явлення про Христа  ставалися саме тоді, коли доходило до піку їхнє нерозуміння апостолами.[v] Теодор Віден зауважує, що в Марка є присутні наступні головні групи характерів: всюдисущі натовпи, релігійні провідники, апостоли та Ісус, – через зрозуміння ролі котрих знаходимо ключ до розуміння Євангелія.[vi] Між Ісусом та релігійними лідерами є постійний конфлікт, який щораз то більше спалахуючи, створює певну драматичну напругу.[vii] Натовп створює позитивний контраст відносно релігійних лідерів: з запалом слідує за Ісусом, з ентузіазмом слухає його навчання, відповідає з очікуванням на його оздоровчу силу. Найважче є інтерпретувати поведінку апостолів – хоч вони і були героями ранньої Церкви, проте в Марковій драмі іронічно показані екстремально бідними своїм розумінням Ісусового вчення та служіння. Це не зрозуміння призводить до сну в Гетсиманії та прикрого наслідку – зради та втечі.

Більшість науковців розпізнають у Марка поділ на дві головні частини:

1) Мк 1-8:26 (8:30) – де після короткого вступу (1:1-13), описано служіння в Галилеї (1:14-7:23) та поза нею (7:24-8:26 (8:30)).
2) Мк 8:27(8:31)-16:20 – де описані подорож до Єрусалиму (8:27-10:52), служіння в Єрусалимі (11:1-13:37) та страсті й воскресіння (14:1-16:20).[viii]

Ядром Євангелії та місцем до якого прямують усі її думки є розповідь про страсті та воскресіння.[ix] Через структуру Євангелія у вигляді релігійної драми виражена думка автора.[x] Читаючи це Євангеліє, легко зауважити відчуття напруги, яке тут підвищується не тільки механічним способом (таким як дванадцятиразове повторення слова "негайно"), але також періодичним протиставленням виклику і відкинення, визнання і заперечення, котрі разом створюють відчуття есхатологічного наближення та наголошують на важливості рішення віри.

Богословський інтерес автора також відображено через описи географічної полярності між Галилеєю та Єрусалимом.[xi] В Марка Ісус починає своє служіння в Галилеї (1-10), а Його остаточне протистояння з юдейськими лідерами стається в Єрусалимі (11-15).[xii] Рух з Галилеї до Єрусалиму є також дуже важливим для богослов'я Марка. Оскільки Ісус помирає в Єрусалимі, то опис Його перебування тут займає одну третю Євангелії, а останній день – одну шосту.[xiii] Крім того, читаючи Євангеліє, можна прослідкувати поступове зростання нерозуміння апостолами, хто був Ісус: 1:16-8:26: учні не розуміють ким є Ісус; 8:27-33 – неправильна концепція апостолів у розумінні месіанства Ісуса; 14:10 і далі – через рішення Юди зрадити Ісуса фактично відкидається ідея страждаючого Месії, а в Гетсиманії всі апостоли зі страху покидають його.[xiv]

Уривок з Мк 8:43-9:1 розміщений на початку другої частини Євангелія Мк. 8:27(8,31) – 16:20 – де описані подорож до Єрусалиму (8:27-10:52), служіння в Єрусалимі (11:1-13:37) та страсті і воскресіння (14:1-16:20).

Після того, як Петро визнає в Ісусі Месію та Божого Сина, Ісус наказує, учням, щоб нікому не говорили про Нього й вперше заповідає про Свої майбутні страсті та воскресіння, в результаті чого Петро починає вмовляти Ісуса відступити з цієї дороги, а Ісус у відповідь його картає (8:31 - 33). Як реакцію на нерозуміння Петра, "Ісус прикликавши народ разом із своїми учнями", говорить їм про ціну учнівства (8:34 - 9:1). Потім взявши Петра, Якова та Йона виходить на високу гору та переображується перед ними (Мк 9:2-13).

II. Короткий коментар.

1. Дефініція учнівства (пояснення природи учнівства).

8: 34 . І прикликавши народ разом із своїми учнями, сказав їм: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною. – Ціна учнівства включає здатність слідувати за Ісусом та відважно його визнавати. Мета самозречення (пор. 14:30,31,72) та несення хреста не є патологічним самознищенням чи комплексом мучеництва, але виявом свободи, щоб іти за Месією (1:18; 2:13). Самозречення означає звільнення від самодостатності (пор. Пс 49:6-8) й її заміщення послухом та залежністю від Месії.

2. Метафори та парадокси учнівства.

Марко наводить чотири декларації/твердження про значення учнівства у 35 - 38 віршах.[xv] Тобто є чотири причини щоб взяти хрест й слідувати за Ісусом. Перше твердження в 35-му вірші творить досконалий хіазм (А-Б-Б'-А')

А). Бо хто хоче спасти свою душу,
Б). той її погубить;
Б'). а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії,
А'). той її спасе.

На означення життя в грецькому тексті НЗ вжите слово ψυχὴ (psychē ), яке може просто означати фізичне існування (Дії 27:37), але його більш уживане й важливе значення є "індивідуальність", "буття", "душа", що є серцевиною існування та не обмежене простором та часом. Це останнє значення ψυχὴ (psychē ) має в 35-37 віршах й тому заклик взяти хрест у 34 вірші безумно має на увазі можливість втрати фізичного життя. В дійсності, як представлено в 36-37 віршах, – намагання зберегти фізичне життя наражає на небезпеку більш сутнісну частину особи – її душу. Іншими словами, - парадоксальне твердження Ісуса пропонує два різні значення слова "життя": той хто живе життям зосередженим на самому собі й водночас сфокусованому тільки на цьому світі (хоче спасти свою душу) не осягне вічного життя з Богом (той її погубить); хто однак відмовляється від зосередженості на собі та повстанні проти Бога (а хто погубить свою душу) заради Христа та Євангелія, - осягне вічне сопричастя з Богом (той її спасе).

36 . Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? 37 . Що бо людина може дати взамін за власну душу? – Друге й третє твердження в 36-37 віршах об'єднані в одне ціле – вони розміщують питання учнівства в контекст остаточних реалій життя: душі та світу. Парадокс цих віршів полягає в тому, що ті хто відчайдушно намагаються зберегти свої душі, в дійсності не знають цінності душі. Поза особою Бога, душа людини є єдиною сутністю, яку не можна порівняти з нічим.

38 . Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами.» – Останнє четверте твердження стосується тих хто постидається Сина Чоловічого (Мт 10:33; 12:39). Називаючи своїх сучасників "родом перелюбним та грішним" Ісус вживає мову пророків, які звинувачували Ізраїль в невірності, заскорузлості серця та духовнім перелюбі (Іс 57:3-13; Єз 16:32-41; Ос2: 2-6). Слова Ісуса також відлунюють Його раніше звинувачення в Мк 7:6: "Народ цей устами Мене почитає, серце ж їхнє далеко від Мене." Вкінці  Ісус заявляє про Свій Божественний авторитет в час остаточного суду.

3. Обіцянка Царства.

 9, 1 . І сказав їм: «Істинно кажу вам: Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють Царства Божого, що прийде у могутності.» – Під "деякими з отут присутніх, що не зазнають смерті" можливо мається на увазі трьох апостолів, які будуть з Ісусом на Горі Переображення. Фраза "Бачити прихід Божого Царства у могутності" відсилає до передчуття майбутньої події переображення (2 Пт 1:16-18), яка служить прообразом безмежної слави Христа у часі Його повернення – Парусії (Дан 7:13-27; Мт 16:28; Мк 8:38; 13:26-27).

III. Прагматичний аналіз (значення для нас).

В Євангеліях читаємо, що Ісуса розп’яли. Такий спосіб страти практикували в епоху пізньої античності: жертву прив’язували або прибивали до хреста чи стовпа. Бути розп’ятим, в буквальному сенсі означало – висіти. Розп’яття  практикували в Середземномор’ї далеко перед тим, як цю кару перейняли римляни. Його  застосовували перси, ассирійці, скіфи та фракійці. Олександр Великий розп’яв тисячі людей. Цей вид кари перейняли його наступники. Тому не дивно, що римляни почали розпинати злочинців: найперше так страчували вбивць та збунтованих рабів (через це розп’яття називали карою для рабів: servile supplicium). Це був засіб залякування для профілактики бунтів. В Ізраїлі в час правління Олександра Янная (102 – 76 до. Хр.) було розп’ято тисячі фарисеїв, які стали його противниками.[xvi]

"В часі Римської окупації землі Ізраїлю, розп'яття – цей найстрашніший вид узаконеного вбивства і катувань, – було повсякденним явищем в Юдеї першого століття нашої ери. Ніде не розпинали так часто, як в юдейській Палестині. Це варварське знущання було звичайним покаранням за юдейські повстання проти нещодавно встановленого римського панування. Всього тридцять років перед розп'яттям Ісуса близько двох тисяч юдеїв були розп'яті за стінами Єрусалиму в один день. З тих пір відбулось багато інших кар. Часті розп'яття злочинців, рабів, бунтівників та інакомислячих служили страхітливим нагадуванням всім підданим імператора про жорстокість Римської окупації.

Цікаво, що, хоча розп'яття й було дуже поширеним явищем, Євангельське оповідання про розп'яття Ісуса містить найбільш повний опис того виду страти в стародавній літературі. Чому ж тому часі про розп'яття згадувалося тільки побіжно, рідко зупиняючись на деталях ? Чому багато письменників, які повинні були б описати розп'яття у своїх творах, уникали цієї теми ? На це є дві причини, й вони також допоможуть нам побачити смерть Ісуса в новому світлі.

Насамперед, для більшості культурних, освічених письменників давнини, розп'яття було занадто огидним, щоб про нього говорити. Цей вид страти був спрямований на те, щоб заподіяти засудженому якомога більше болю: надзвичайно повільна смерть наступала від задухи, спеки або переохолодження. Причому дрібні деталі постійно "вдосконалювалися" по садистському налаштованими катами. Розп'яття було жахливою тортурою. Це знав кожен, хто хоч раз за ним спостерігав. Тому освічені літературні діячі не бажали про нього навіть чути. Вони аж ніяк не прагнули до його скасування, сприймаючи його як засіб залякування, необхідний для підтримки порядку в цивілізованому суспільстві. Але в той же час вони намагалися про нього не думати. Занадто пильна увага до розп'яття спотворювала б їх уявлення про Римське панування, як про гуманний і благотворний для всіх державний устрій, який приносить мир і процвітання народам. Ці люди не заперечували проти настільки поширеної в нашому світі двозначності. З одного боку, їм вдавалося зберегти ідеалізований образ суспільства, де правлять закони цивілізації, але в той же ж час вони не могли не знати, що порядок в ньому підтримується за рахунок добре налагодженої системи залякування.

Розп'яття було образливо публічним видовищем, інакше воно не змогло б до кінця виконати свою роль. Але тим більш рішуче його уникали діячі літератури і мистецтва, які оспівували славу Риму. Такі прекрасні правителі, як Юлій Цезар і Пліній, яким регулярно доводилося віддавати накази про розп'яття, ніколи не згадували про них у своїх мемуарах.

Друга причина, через яку розп'яття рідко згадувалося в стародавній літературі, полягала в передбачуваній нікчемності засуджених. Гідні поваги люди – Римські громадяни та важливі суспільні діячі – не могли бути розп'яті. Це було долею нижчих верств населення – рабів і чужоземців. Особливо часто розп'яття ставало покаранням для державних злочинців і непокірних рабів (Непокірність зовсім не обов'язково означала бунт: римський поет Горацій писав про господаря, який наказав розіп'яти раба, тому що той потайки покуштував зупи, призначеної для панського столу). Розп'яття було корисним для підтримки політичної влади Риму над величезною імперією, а також державної структури всього рабовласницького суспільства. Страх перед можливим повстанням рабів, що порушив би всі суспільні підвалини, як і перед бажанням підкорених народів скинути Римське ярмо, висловлювався в тисячах хрестів, що вишикувалися від Риму до Єрусалиму.

Розп'яття являло собою зворотну сторону медалі під назвою "Рах Romana" – запоруки порядку, миру і безпеки. Але мир і процвітання забезпечувалися жорстокими, варварськими методами. Розп'яття було вигідним для тих, хто користувався благами ідеалізованої ними цивілізації. Про нього можна було з легкістю забути, адже саме для того і призначалася ця кара: стерти з лиця землі пам'ять про неугодних, яким довелося дуже дорого заплатити за блаженні мріяння їхніх сучасників. Таким чином, розмов про розп'яття в суспільстві уникали, а про нещасних страчених не згадували ніколи. У кожного суспільства є свої способи стирати з лиця землі пам'ять про неугодних: камери тортур, в'язниці і т. д. А скільки людей безслідно пропало від рук диктаторів вже нашого часу, і скільки брехні було вимовлено, щоб покрити ці злодіяння! У наш час в усьому світі проводяться заходи з благоустрою міст, щоб зробити їх привабливими для туристів і приїжджих бізнесменів, при цьому зазвичай просто видаляючи з вулиць неприємні для їхніх очей жебраків і безпритульних – мабуть, справжнє обличчя міста. Як вважають багато людей, – істинно гуманного суспільства можна домогтися, якщо просто закрити очі на знедолених. А що думає з цього приводу кожен з нас?

Ісус – Бог, страчений нарівні з повстанцями і рабами! Бог, зарахований до людей, гідних забуття! Для офіційної римської влади того часу такий образ Бога був неприйнятний, оскільки він виставляв на загальний огляд зворотний бік Римської цивілізації – жорстокість та варварство, – про які було непристойно згадувати в бесідах. Ісус не повинен був залишитися в пам'яті людей. Розп'яття повинно було зробити з ним те ж, що зробило з тисячами інших безвісних жертв. Але Ісуса не забули. Історія його розп'яття звучала і продовжує звучати. Протягом двох століть Рим безуспішно намагався стерти її з пам'яті людей, і пам'ять про нього, а його єдність із забутими жертвами свавілля та знущань, з людьми, які заплатили своїм життям за філософію можновладців, не дозволяє забути і про них.

У своїй смерті Ісус розділив долю не тільки своїх "сусідів" по хресту, а й незчисленних інших жертв. Він ступив у темряву, що поглинула і яка продовжує поглинати тисячі людей. Ісус єдиний міг би уникнути цієї долі. В дні і тижні, які передували його арешту він мав не один шанс сховатися, але він віддав перевагу висловити свою солідарність з нещасними жертвами, не заради себе, а заради них самих. Його єдиною метою було єднання з ними в любові. В Євангеліях розповідається, як Ісусові, який висів на хресті запропонували одурманюючий напій, щоб полегшити біль. Цей напій – вино із спеціями, – керовані співчуттям, готували для засуджених єрусалимські жінки, для того щоб притупити їх біль. Але Ісус відмовився пити. Відмовився, бо сам прийняв рішення до дна випити чашу страждань; ступив у темряву і розділив долі тих, кого вона приховувала.

Ісус страждав нарівні з іншими, але його любов восторжествувала над смертю. Страждання не змусили його замкнутися на собі. Вони не позбавили його, як це часто буває, духовної сили і здатності піклуватися про інших. Навпаки, навіть вмираючи, Ісус випромінював любов і турботу, яка зігрівала всіх оточуючих. Вона зігріла засуджених разом з ним розбійників, його охоплену горем матір і навіть катів, про прощення яких він благав Бога."[xvii]

Коли ми питаємо ким, чи хто є Бог в якого ми віримо – то в Писанні чуємо відповідь апостола і євангелиста Йоана: "Бог є Любов" (1Йо 4:16). Це любов Отця, Сина і Св. Духа.  В 1 Кор 13 апостол Павло подібно як і євангелист Йоан персоніфікує любов, і робить її підметом, який пов’язаний з шістнадцятьма дієсловами (Любов - довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, любов не чванитьсяне надимається,  не бешкетуєне шукає свогоне поривається до гнівуне задумує злане тішиться, коли хтось чинить кривдурадіє правдою;  все зноситьв усе віритьусього надієтьсявсе перетерпить). В цьому тексті, – та всіх  інших текстах Нового Завіту, коли йде мова про Божу Любов – вживається  грецький іменник αγαπηякий означає жертовну, не мотивовану любов, яка не шукає свого; вона дарує божественне об'єкту любові.[xviii] Таким чином Любов це синонім Христа: "Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог - любов. 9 . Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через нього. 10 . Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас і послав Сина свого - примирення за гріхи наші" (1 Йо 4:8 – 10). В посланні до Римлян також читаємо «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (5: 8).

В  читанні апостола Хрестопоклонної неділі є слова: "Бо ми не маємо такого архієрея, який не міг би співчувати нашим недугам: він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха" (Євр 4:15).   Звідси, Хрест є знаком і свідченням Божої любові. Від так християнство є свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса Христа на хресті. Це свідчення є – свідченням любові про Любов. Тому бути учнем Ісуса, за словами євангелиста Марка, означає іти за Христом, і жити подібно як жив Він: "І прикликавши народ разом із своїми учнями, сказав їм: "Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною" (8:34).  Бог хоче щоб ми жили Його життям – Любов’ю, і тому "любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний" (Рм 5:5). Жити цією Любов’ю даруючи себе іншим – це наш особистий хрест, на якому ми вмираємо для свого егоїзму, і не шукаючи свого, віримо в кожну людину,  готові задля її добра усе знести і перетерпіти. Результатом такого життя і відкриття до ініціатив та пропозицій Господа буде факт, що Божа Воля і Царство Боже будуть як на небі так і на землі.

о. д-р Юрій Щурко,

[i] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – C.220.
[ii] Robert A. and Feuillet A., Introduction to the New Testament. – New York, Desclee company,1965. – С.209.
[iii] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – C.236. Марко починає описувати їх у негативному світлі і зовсім не випадково обрамлює стан нездатності апостолів бачити і чути (8,18) історіями оздоровлень сліпого та глухого чоловіків(7,31-32;8,22-26) Три проголошення про страсті стає базою з котрої починається наростання кульмінвції. Апостоли не розуміють жодного з передбачень і попри Ісусові корекції доходить до втечі апостолів та їх заперечення знайомства з Ісусом замість смерті та чувань у Гетсиманії.
[iv] Martin R. Mark Evangelist and Theologion. – Michigan, Zondervan Publishing House. – С. 112.
[v] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – C.190.
[vi] Там же. – С.223.
[vii] Там же. – С.223.
[viii] Cranfield C. E. B. The Gospel according to ST. MARK  Cambridge, University Press 1972. – С. 13.
[ix] Ryken L. The New Testament in literary criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. - С.215.
[x] Там же. – С.217.
[xi] Там же. – С.75.
[xii] Ryken L. The New Testament in literary criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York, USA 1984 . - С.219.
[xiii] Там же. – С.220.
[xiv] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York, USA 1984 . - С.219
[xv]Edwards, J. R. (2002). The Gospel according to Mark. The Pillar New Testament commentary (257). Grand Rapids, Mich; Leicester, England: Eerdmans; Apollos.
[xvi] Райт Т., Еванс К., Иисус: последнии дни. Что же произошло на самом деле  (пер. с англ.), Москва 2009, 49 -50      
[xvii]  Думки взяті з Bauckham R., Hart T., At the Cross: Meditations on People who Were There, Darton, Longman & Todd, Limited, 1999
[xviii] Браун Р., Введение в Новый Завет. Т 2., Москва ББИ 2007, 132 – 133

Немає коментарів:

Дописати коментар