ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 26 березня 2013 р.

26.03.2013р. Б. / Папа Франциск і отець Степан Чміль


Перед написанням більшої статті про обрання аргентинського кардинала Хорхе Маріо Бергольо новим Папою Римським і про нелегкі завдання, які його чекають, хотів би розповісти про обставини, котрі дають нам підстави говорити, що він багато знає про Україну та українську культуру. Це знання зумовлено передусім його зустріччю в юні роки з українським священиком Степаном Чмілем (народився 1914 року в Судовій Вишні на Львівщині, а помер 1978 року в Римі) − першим салезіанином УГКЦ. Аби представити, як Боже провидіння перетнуло життєві дороги цих людей, потрібно накреслити певні штрихи з біографії отця Чміля.
Митрополит Андрей Шептицький на початку 30-х років минулого сторіччя доручив Перемишльському єпископові для українців-католиків у Польщі Йосафату Коциловському зібрати групу юнаків, які бажали б поїхати до Італії, щоб стати духовними синами святого Дона Боско, основоположника Салезіанського згромадження, головним завданням якого є виховання молоді, головно безпритульної й злиденної. Серед юнаків, які вирушили 1932 року на навчання до салезіанського училища в Івреї, був майбутній священик Степан Чміль. Із такою ж метою до Івреї поїхало згодом, у 1937  і 1938 роках, ще дві групи хлопців. Після завершення навчання молоді священики мали повернутися в Україну, щоб зайнятися вихованням української молоді − митрополит Андрей хотів заснувати українську гілку отців салезіан.
На жаль, Друга світова війна порушила плани митрополита і молоді салезіани змушені були залишитися в Італії. Владика Іван Бучко, тодішній Апостольський візитатор для українців-католиків у Західній Європі, намагався задіяти їх за межами України. За допомогою отців салезіан та Конгрегації для Східних Церков він заснував у 1947 році в Люрі у Франції  Малу семінарію (для вишколу духовенства для наших вірян у Європі) і доручив очолити її французьким салезіанам, долучаючи до них перших українських салезіан. Коли центр семінарії було перенесено спершу до Кастель-Гандольфо, за 30 км від Рима, відтак до столиці Італії (1959), провід був повністю переданий українським салезіанам.
У 1960 році ректором Малої семінарії було призначено отця Степана Чміля. За його ректорства, у 1962 році, я мав нагоду відчути на собі батьківську його опіку, а пізніше, як співбрат у Салезіанському згромадженні, не один раз слухати розповіді про його дванадцятирічне душпастирство в Аргентині, у Буенос-Айресі.
Отця Чміля скерували на служіння до Аргентини в 1948 році за порадою владики Івана Бучка та Конгрегації для Східних Церков. Він повинен був надавати душпастирську опіку українським біженцям (мав досвід роботи з біженцями, оскільки перед тим обіймав посаду директора гідів Катакомб святого Каллиста в Римі).
Прибувши до Буенос-Айреса, він разом зі співбратами-салезіанами почав виконувати служіння в Колегії Дона Боско в Рамос Мехії, на заході Великого Буенос-Айреса. Уже покійний отець Василь Зінько, ЧСВВ, про нього писав: «У будні працював у салезіанській книгарні, а в суботу, неділю і свята відвідував наших вірян зі Службою Божою та уділяв їм Святі Таїнства. Наші вірні його поважали, дуже любили, він також любив їх всією душею і цілісно віддавався душпастирській праці».
Щоранку священик прокидався раніше від інших, ішов до каплиці та сам відправляв Літургію. Він служив лише у візантійському обряді: тоді літургійною мовою була старослов’янська. Перебуваючи в Колегії, він, як наставник, спілкувався з вихованцями: на подвір’ї в час дозвілля, в їдальні, у каплиці... Він, напевно, розповідав студентам про Україну, можливо дехто з них був українцем, бо багато наших людей наприкінці XVIII століття виїхали до Аргентини внаслідок аграрного переселення в Західній Україні і за намовою різних агентів, які вербували людей на роботу до далеких Північно- і Південноамериканських континентів.

Якось, ішов 1949-й рік, отець Чміль запитав юнаків, які юрмилися навколо нього на подвір’ї, чи бажає хтось із них прислуговувати йому під час Святої Літургії. І серед них один таки зголосився: Хорхе (Юрій) Маріо Бергольо − сьогоднішній Папа Франциск! Пригадую, як отець мені розповідав, що той хлопчина вивчив нашу Літургію і навчився відповідати «Господи помилуй!» До речі, в 6-му класі він мав найвищі оцінки з поведінки та релігії. Не скажу точно, як довго він прислуговував під час наших Богослужінь − мусив вставати раніше він інших учнів, − але, добре знаючи отця Степана Чміля, можу ствердити, що на майбутнього Папу не могла не вплинути його батьківська турбота, святість, любов до молитви, життєрадісність і душпастирське піклування про наших людей.
 
Той, хто був знайомив із отцем Чмілем, захоплювався його відданістю Богові й любов’ю до України. Припускаю, що під час частих прогульок студентів Колегії зі священиками, молодий Хорхе не відступав від свого наставника і цікавився Україною, знання про яку йому стало в пригоді, коли він був призначений архиєпископом Буенос-Айреса і ординарієм для східних католиків, зокрема тих, які не мали своєї ієрархії.
Якщо теперішній Папа Франциск є покірним, скромним, відзначається пасторальним запалом та особливою турботою про нужденних – то це частково завдяки виховній роботі отця Степана Чміля, який прищеплював ці прикмети в його душі.

Дай Боже, щоб доля нашої Церкви за урядування Папи Франциска була справді світлою!

О. Євген Небесняк, салезіанин

Джерела: http://www.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар